Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тетяна Олещенко (2012)




Огляди

  1. Тут і тепер. 2. Уроки історії
    Учора приснився батько. Каже мені: «Я скоро помру». А я з жахом думаю (уві сні, звісно ж): «То ж він уже пішов…» Прокидаюся – повні вуха сліз. Завжди так плакала вночі: нечутно і повні вуха сліз. Таточку! Знаю, знаю, до чого цей сон: завтра – остання неділя листопада, День пам’яті жертв Голодоморів, і я неодмінно піду до храму, і поставлю свічку перед розп’яттям, і віддам комусь із соборних священиків папірець із іменами батькових братів і сестер, моїх рідних дядьків і тіток, яких скосила кістлява рука Мору-33, організованого Кремлем. Іванко, Гриць, Поля і Марійка… Їм не судилося стати дорослими, народити моїх двоюрідних братів і сестер. Їх закидали в безіменних могилах на старому сільському кладовищі. Не дозволяли поминати.
    Які виродки могли заборонити матері поминати своїх мертвих дітей? Із шести бабиних дітей вижило двоє – мій батько і старший від нього на два роки Михайло. Батько страшенно не любив згадувати той час, так воно йому боліло до самісінького кінця. Доводилося витягати спогади по краплині. Якось він сказав: «Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько запив». А ще якось: «Мати була на роботі від рання до смерку, а ми з Михайлом нишпорили по всій хаті та на горищі й інколи знаходили щось їстівне, приховане на вечерю, якийся черствий метерженик. Колись мати повернулася з поля, а в хаті – ні крихти, вона вирвала кукурудзяний листок, пожувала його і зронила тиху сльозу». Іншого разу, коли зайшла мова про сучасні псевдореформи сільського господарства і безжально поруйновані внаслідок них фермські сараї, він поглянув на мене такими сумними вицвілими очима і несподівано запитав: «Інтересно, куди поділася шафа, яку вони в нас забрали? Вона так довго там стояла, зоотехніки в ній результати аналізів зберігали…» Я все зрозуміла без пояснень: коли дід не виконав чергового плану продрозверстки, доведеного до двору, в родини забрали меблі. А незадовго до того діда Марка, який був господарем-середняком, розкуркулили: потягли в комнезам дідових коней, корів, овець, кожуха, чоботи…
    Перед кожним приходом буксирників діда попереджав сільрадівський посильний Борис. Активісти засідали звечора, складали списки тих, до кого завтра йтимуть трусити хліб. Борис підслуховував під дверима (ніхто не звертав уваги на нещасного п’яничку, що тихо дрімав у коридорі), а тоді вночі попереджав односельців, із якими приятелював: до тебе прийдуть. І діда попереджав. Однак це не рятувало. Бабуся клала останню торбинку з борошном під наймолодшеньких, у дерев’яну колиску, і просила: «Кричіть, кричіть скільки є сили! Може, відкричите». Не вдавалося. Найбезжаліснішими були чужаки, так звані 25-тисячники, робітники з Москви і Ленінграда, послані вождем на викачку українського хліба. Серед своїх, казав батько, теж гнид вистачало, але їх іноді можна було вблагати, розжалобити, а цих – нізащо. Проклята ерефія! Століттями п’є кров з України, ніяк не нап’ється. Хоч би скорше вже захлинулася…
    Я знову заплющую очі і бачу: моя бабуся Софія пішки простує разом із сусідкою, бабою Ганною, по-вуличному Тригубихою, в сусіднє село сусіднього району, а це цілих сім кілометрів путівця, – там іще стоїть дерев’яна козацька церква, і войовничі безбожники досі не зруйнували її тільки тому, що вона є пам’яткою архітектури. І ось їх наздоганяє вантажівка, і молодцюватий водій запрошує літніх жінок піднятися в кузов, дорога ж бо ще неблизька, а вони, на його превеликий подив, не погоджуються, мовляв, коли прийдуть до храму пішки, то буде наче проща, бо до лаври вже не годні дійти власними ногами, а так Бог, мо’, охотніше простить їхні прогрішення. І водій, обдавши їх пилюкою з-під коліс, ще довго дивуватиметься: такі чудні бабульки, не пожаліли своїх старечих ніг, про якусь прощу глаголять…
    Хто розповів мені про цей епізод? Сам свідок, водій? Бабин Ганнин син Павло? Не можу пригадати – моя сонна пам’ять іще не зовсім вибралася з тенет сну. Баба Ганна, вірна подруга моєї бабусі, родом із сусідніх Харківців, її чоловік повернувся з війни з осколком у голові, коли перехиляв чарку-дві, ставав скаженим. Від голоду в 47-му намагався втекти разом із родиною, жінкою і трьома синами, аж на Сахалін, завербувався на п’ять років, та вельми хутко зрозумів, що добре там, де нас немає, ледь одбувши половину реченця, почав збиратися додому. А тут ще й сусід (а був то мій рідний дядько Михайло, якого я вже згадувала) написав, що квартиранти, яких колишній фронтовик пустив пожити в хаті, почали на його подвір’ї зводити свою власну оселю. Не могла його душа цю звістку знести. Їхали довго, переважно товарняками, з райцентру добиралися на гарбі, запряженій волами, яких випросив у колгоспі материн брат. Хлопці, покинувши батька-матір і дядька, рушили навпростець, і хоч дорога пролягла неблизька – понад 20 км, прийшли до рідного порога першими, неабияк налякавши підступних квартирантів…
    Про сахалінську одіссею повідав мені цьогорічного літа Павло Павлович, як забирав лишки гарбузів і червоного буряка для своїх качок. У нього з гумором усе гаразд. «Прийшов, – розказує, – на Сахаліні в школу, в другий клас, а по-расєйські ні в зуб ногою. Ну мене по-харошому на другий рік і зоставили. Повернувся додому – та сама історія, не фуричу, особливо з математики не втну, знову другорічник…Так шо був я майже відмінником». «І чого ви ото з Павлом реготали посеред грядки? – цікавилася пізніше моя пильна сусідка. – Не знайшла більше нікого, щоб поділитися буряками? Могла й продати». – Він мамин кум, – відповідаю. А сама думаю: так я тобі усе й скажу. Він не тільки мамин кум, він – син баби Ганни, тієї, що ходила з моєю бабусею-страдницею пішки до сусіднього села в козацький храм, тієї, що подала бабі Соні останню в її земному житті кружку холодної води. Хіба можна це забути?
    2014



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Тут і тепер. 1. Розмова з гвинтокрилом
    1.
    Cерпневий ранок. До запаморочливої спеки, яка тепер починається задовго до полудня, зостається зовсім мало часу, тож я поспішаю: треба встигнути зібрати огірки, полити зимову редьку, нарвати корзину-дві бур’яну, накопати картоплі, зірвати нагідки… Гай-гай, нема краю тій роботі на сільському городі, але ж правда і те, що вона не вовк, у ліс не втече, тому хвилюватися не варто, з чим не вкладуся нині – зроблю завтра, ніхто мені не указ і не контроль, у самотності таки є свої переваги. Хоча до чого тут згадка про самотність? Не зчуєшся, як вечірні сутінки спустяться на грішну землю і прибіжить у садок їжачиха, чмихне
    поблажливо і почимчикує до колонки – ковтнути водички. Ти обізвешся до неї, запитаєш, де її їжачата, як ведеться малюханам, та вона у відповідь нічичирк, нап’ється води і діловито візьме курс на зарослі малини. А все-таки – гостя, хоч і єдина цього дня…
    Учора на службі панотець знову дякував парафіянам: продукти, що їх ми зібрали для наших вояків, уже доправили айдарівцям. Шкода, що не вклала в ящика із сушкою листа. Треба було написати. Треба було більше набрати картоплі… Як добре, що в нас свій, не московський храм. Слава тобі, Боже. Подруга з гіркотою розповідає, що їхній батюшка відмовився служити панахиду за Небесною сотнею, не прийшов на райцентрівський майдан на День Перемоги і мовчить про сьогоднішні події на Донбасі. Не буду більше, каже Ольга, ходити до храму. А що інші? Тихенько обурюються поза рогом. Безголів’я! Та це ж просто. Зібрали церковну громаду і ухвалили: переходимо під Київський Патріархат. А піп нехай обирає, він разом із громадою чи ні. Це ідея, радіє Оля, треба якось її до мас донести… Ми перемовляємося щодень, буває, і по кілька разів, мобільний виручає. Як ми без нього раніше обходилися? Листи писали, а тепер забули, що це таке. Каже Ольга, прийшов днями в лікарню бугай сорокарічний із золотим ланцюгом на шиї. З Донбасу. Біженець. Зуба хворого вирвав. Записався на найдорожче протезування. Заглянув до лора, прочистив вуха. Зробив кардіограму. «Какая здесь у вас красівая прірода!» Він пішов далі дбати про своє дорогоцінне здоров’я, а літня вчителька, яка сиділа в черзі, тихенько, немовби сама до себе, мовила: «А чого він тут, а не там, де наші хлопці гинуть?» Черга мовчала.
    Немає дня такого, щоб ми не проклинали ірода, який почав цю війну. Галина називає його клопом, Надійка – пуголовком, а я – чорним карликом. Так нам легше. Подейкують, учора Сашко вигнав Лідку-сепаратистку з двору, та прийшла по молоко, а він до дружини: «Тільки спробуй продати – і тебе вижену». Отак з ними й треба. Казати просто в очі: ненавидите Україну – геть звідси!
    А ондечки вже гуде гвинтокрил. Третій за сьогоднішній ранок. Я розгинаю спину і махаю рукою. Хлоп’ята! Дітки! Повертайтеся живими! І раптом гарячий клубок скочується мені горлом, і я починаю ридати. Не можу бачити ті похорони по телевізору. Хочу мати зброю.
    Хочу велику «китайську» стіну. Чому в Піднебесній це не смішно. В Берліні теж. В Ізраїлі стіну звели. Чому ми цього не зробимо? Високу стіну! На сто – і не менше – років. Жодних каїнів і авелів! Ми ніколи не були братами! Ні антропологічно. Ні ментально. Колись давно, ще за часів союзу, одна моя приятелька поїхала з чоловіком у Петербург. Там офіцером служив її старший брат. Господарі вирішили показати гостям свою дачу. Проминають вони у своєму авто якесь дивне село: в ньому одна вулиця, з одного боку – чепурні будиночки, садки, квітники, парканчики, яскраві ставні, білосніжні фіранки, а з другого – бур’яни вище дахів, худоба бродить, ні тобі воріт, ні квітників… Спершу гості подумали, що тут кіно знімають і спеціально такий контраст організували. І яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що ніякого кіна тутечки не знімають, просто дєрєвня наполовину українська, мешкають тут колишні українські куркулі, виселені з рідних місць совєтами ще в двадцятих роках. Обидві половини села женихаються, родичаються, в гості ходять, але господарюють кожен по-своєму. Ось для чого іроду українці! Щоб знову Сибір і Північ садками засадили, квітами прикрасили. Ті малороси-манкурти, що втекли до Московії з Донбасу, охопленого вогнем війни, розпаленої кремлівським карликом, цього не вміють.
    2014



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. 3. Сільські історії. Подруга
    Із дитинства у всьому відшукую якісь потаємні, тільки для мене зрозумілі знаки. Вони можуть визирати звідки завгодно: зі слів, жестів, учинків, речей, снів, дерев, квітів і навіть хмар. Знаю, хтось скаже: схибнута, іще хтось: марновірна, та мене це нітрохи не бентежить, бо то не просто знаки, то сама доля розгортає передо мною невидиму книгу і велить: читай, якщо не зовсім сліпа.
    А іноді вона стоїть осторонь і гірко сміється, дивуючися безглуздості моїх учинків. Кожен має право на помилки, банальна істина, гадаю, серед живих немає жодної людини, чий мішок із помилками був би порожнім. Дехто під його вагою надривається. А мій? Який він? Минуле не відпускає, простує по п’ятах, бере за горло, втручається в сьогодення, повсякчас спіткаюся і ранюся об нього, наче об гострий непомічений камінь посеред курної дороги.
    Ранньої весни моя давня подруга подарувала мені три могутні цибулини білого гладіолуса. Я берегла їх, як нашу дружбу. Намочила в марганцевому розчині. Обрала для них найліпше місце у квітнику.Поливала частіше, ніж свою улюблену цвітну капусту. Вчасно підживила і підв’язала до кілочків. І що ж? Якось після зливи ненароком оступилася і зламала одного красеня, готового ось-ось розквітнути. Другий під вагою суцвіття зламався сам, ондечки він стоїть на столі в сусідній кімнаті, у банці з водою. У воді повно дрібненьких бульбашок, її поверхня дивним чином переломлює темно-зелене стебло, нижня його частина видається мало не вдвічі товщою за верхню. Що за оптичний обман? Три верхніх бутони ще не розкрилися – ждуть свого часу, а три нижніх уже зов’янули, безпомічно сплющившись і заховавши і білу тичинку, і бордові ледь помітні рисочки побіля неї. Обережно, із жалем обриваю їх, намагаюся вдихнути запах, та його немає. Така гарна квітка і не має запаху!..
    А третій гладіолус тримається. Він такий високий, майже мого зросту. Височить гордо над запахущими сусідками-ліліями, і не страшні йому ні неймовірна для нашого підсоння спека, ні повсякденні джигунські мандри квітником сусідського Мурчика. Цей третій гладіолус дає мені надію, що наша дружба не зов’яне до кінця днів. Ті два нагадують, яких випробувань довелося їй зазнати протягом минулих десятиліть.
    Колись, на зорі нашої юності, ми з Оленою закохалися в одного Чорнявця. Його душа роздвоювалася, його серце схилялося то до однієї, то до другої, трикутник був таким болісним для всіх нас, що ми з подругою, хоч як то було непросто, вирішили ігнорувати спільного залицяльника. Одначе тривало це недовго. Вона хутенько віддала свою прихильність іншому. Не такому імпульсивному, надійнішому, нероздвоєному. А я, на своє безголів`я, вирішила: якщо вона так швидко викинула його з голови, то це означає, що не кохала. А я викинути не можу, тому жодне сумління не може завадити мені скасувати ту дитячу домовленість стосовно ігнору. Ні, я не ховалася від неї, вона дещо знала, про дещо здогадувалася. Ніколи не дорікнула, ніколи не подала виду, що страждає. Коли Чорнявця покликали до війська, вона плакала не криючись. Я ж не зронила жодної сльозини. Коли він після піврічного навчання в сержантській школі опинився неподалік Києва, ми удвох поїхали його провідати. Ніколи не забуду тієї ганебної миті: Чорнявець зустрів нас на прохідній, був не схожий сам на себе, ніяковів, завжди такий проворний на язик, не міг видавити з себе слова. Ми утрьох ішли мовчки незатишним плацом до кімнати побачень, тріумфувала пізня осінь, хмари пливли низько над будівлями і напівоголеними деревами, хотілося повернутися назад, до входу на територію військової частини, туди, де не пронизуватимуть тебе десятки незнайомих очей, але відступати назад було запізно, і ми зі своїми небагатими гостинцями приречено плелися за нашим солдатом, аж раптом від якогось із боксів пролунав нахабно-жартівливий голос: «Ого, таланить же чоловікові, аж дві!» Моя подруга зіщулила плечі, а той, кого ми так пристрасно жадали побачити й підтримати в його солдатських буднях, несподівано бовкнув: «Можу одну позичити». У моїх грудях щось обірвалося і заридало. Доля стояла неподалік і саркастично реготала.
    Через три роки він візьме шлюб із іншою, а нас обох запросить на весілля. Звісно, ми проігноруємо те запрошення.

    2013



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Сільські історії. 2. Імена
    Ніколи не помічали, що довкола вас кружляють одні й ті ж імена? Якщо власник чи власниця ймення – люди невипадкові у вашому житті, то коли вони зникають з вашого оточення, поряд неодмінно з’являється хтось із таким же ім’ям. Не вірите? А ви спершу проаналізуйте, а тоді будете заперечувати.
    Це я до того, що з іменами не варто легковажити.
    Телефонує моя колишня однокласниця. Обурюється – аж слухавка деренчить: «Ти уявляєш? У Знойків онуча недано родилося. Хлопчик! Нізащо не вгадаєш, як назвали. Придурки! Дарій! Ти чула? Дарій! По-якому то воно? Шо воно хоч означає?» Та, кажу, цар такий був колись, ще до нашої ери, перський, деспот. Може, і цей стане царем. «Тіки царів нам і не хватає, – бурчить вона. – І шо воно за імена пішли: як не Крістіна, то Каріна, як не Аліна, то Дар’я. По-нашому це ж Христя і Одарка! Хіба немає споконвічних дідівських імен? Які красиві є імена українські! Хіба неправду кажу?» – «Правду, правду, авжеж, – заспокоюю гарячу співрозмовницю. – Можна було б і сучасніше: Христина і Дарина».
    Та вона, пропустивши мою репліку повз вуха, раптом починає реготати. «А знаєш, шо витворяв наш зять, коли Катерина, моя сестра старша, завагітніла? Заявив, що коли народиться хлопчик, він його Спартаком назве. Уявляєш?! Сестра його питає: «А як же ти його лагідненько кликатимеш, пестливенько?» А він: «Моя ж ти Спартакулічка»... Нє, ну ти собі можеш уявити – Спартакулічка!» – «Та і як же хлопчика назвали?» – «Та як, хіба не знаєш як – Ігорем. Сестра сказала: якщо Спартакулічка – не народжуватиму зовсім».
    І ми ще добрих півгодини кепкуємо з новомодних імен, які ну ніяк не в’яжуться з давніми козацькими прізвищами. Складна наука – ономастика! І не скажіть. А ще коли мода до неї підпрягається разом із комплексом меншовартості…
    Одна моя знайома, значно молодша від мене, перебуває в третьому шлюбі. Начебто щасливому. Утім, її донечка від першого чоловіка росла з дідусем і бабусею, а це може свідчити про те, що він не такий уже й благополучний, цей третій шлюб.
    Звати мою знайому Лариса. Якось у пориві відвертості вона розповіла мені свою історію.
    Останній рік навчання у школі видався для дівчини непростим. Для батьків, у яких вона росла одиначкою, і для класної керівнички, у якої вона завдяки своїй старанності та вродженій доброті ходила в улюбленицях, Ларина дорога в доросле життя малювалася рівною-рівнесенькою, без жодної вибоїни і з чистим узбіччям. Мала вступати до медучилища. Вечорами в родині обговорювали той завтрашній день, наче він уже настав. «У гуртожитку жити не будеш, знайдемо квартиру, і шоб хазяйка привітненька була», – мріяв батько, опустивши натруджені за день ноги з випнутими венами в тазок із гарячою водою. Мати тільки підтакувала, нишком утираючи сльозу: страшно і не хочеться відпускати доньку в місто, та нема на те ради, що в селі без освіти робитиме? А так – медсестрою буде, а мо’, й фельдшерицею, як пощастить, крапельницю батькові поставити зуміє…
    Та не так сталося, як гадалося.
    Незадовго до випускного Лариса познайомилася на танцях в сільському будинку культури з Миколою. Той щойно повернувся зі служби у війську. Високий, циганкуватий, з розкриленими бровами і легким рум’янцем на щоках, він як підійшов запросити на вальс, та так уже й не відходив від неї ні на крок. Подруги сміялися: «Ларко! Чи він боїться, що тебе вкрадуть?» У медучилище документів ніхто не возив, треба було хутчіш грати весілля, поки не видно живота. Осіли молодята в чоловіковій родині, свекруха з перших днів полюбила юну невістку, не дозволяла їй тяжко працювати, забирала з рук сапку і відро, прогонила від плити: «Іди краще яблучко з’їж, подихай свіжим повітрям». І чоловік попервах був лагідним, хоч до рани його прикладай. А далі – почалося! «Якби-то спереду той розум, що ззаду», – зітхає моя співрозмовниця, згадуючи кошмари свого тодішнього життя. Микола, як виявилося, служив у Афганістані. Чому вона про це не знала? Забирали в армію скромного, врівноваженого хлопця, а повернувся звідти жорстокий неврастенік. Неконтрольовані напади агресії, підігріті оковитою, повторювалися дедалі частіше, йому звернутися би до невропатолога чи психіатра, одначе він про це й слухати не хотів. «Псіха змене зробити хочеш?» – кричав на всю околицю, а очі кров’ю налиті і руки тремтять Може б, колотилися й довше, та донечка, Вітуся, почала заїкатися, носик у неї засіпався, Лариса перелякалася, зібрала речі та й повернулася в батьківську хату.
    Удруге Лара вступила в шлюб нескоро – через довгих сім років. Познайомилася з Віталієм завдяки газеті «Зустріч», де після закінчення заочного навчання на філологічному факультеті педагогічного універу працювала коректором. І знову не склалося. Віталик не пив, не курив, не служив у Афганістані, але він був маминим синочком, слухняним, безвільним виконавцем матусиної волі. А матуся Ларису не прийняла. Свекрушині методи протистояння з невісткою виявилися підступнішими, і вона перемогла.
    На той час батьки вже придбали Ларисі півбудиночка в приватному секторі обласного центру. Дві маленькі кімнатки плюс ще менша верандочка. Але жінка із власним житлом набагато привабливіша, ніж без нього. Це добре знають самотні безквартирні чоловіки. Тож невдовзі на горизонті вдруге розлученої Лари з’явився Олексій, міліціонер із незакінченою вищою освітою, який мав тверді наміри стати слідчим і якого дружина вигнала через пиятику, сподіваючись, що він унаслідок виховного експерименту отямиться, перестане пити і попроситься назад. Він справді став пити менше, але на коліна не впав, а знайшов Лару, яка його прихистила.
    – Думаєте, я планувала тричі заміж ходити? Так життя склалося, – скрушно зітхає моя співрозмовниця. – Від мене мало що залежало. Це все мої імена… – і, зловивши мій здивований погляд, вона, ледь-ледь повагавшись, викладає свою таємницю.
    Її бабуся, батькова мати, колись давно страшенно посварилася з сільським священиком. Той був уже в літах і не зміг забути образу. Тож коли настав час охрестити і наректи першу бабусину внучку, панотець дав їй рідкісне застаріле ім’я – Фотина. Породілля, молода невістка, не насмілювалася докоряти свекрусі, тільки тихенько плакала, але чоловікові заявила твердо: «У метриці запишу як сама захочу». А сама, бачте, почала вагатися: може, назвати Галиною? Два дні в її уяві маля і справді було Галинкою. А на третій стало Ларою. Та так уже й приліпилося назавжди.
    У родині ніхто ніколи не згадує про перше ймення, дане дитині в хрещенні. Одначе сама Лара свої три шлюби, не вагаючись, пов’язує зі своїми трьома іменами.
    Грець його знає, може, в цьому і є якась частка суб'єктивної істини, котра, подейкують, буває і частково об'єктивною.
    2012



    Коментарі (10)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Сільські історії 1.Однокласник
    Після закінчення школи мої однокласники вперто зустрічаються через кожних п’ять років. І ось на черговій зустрічі було одностайно вирішено, що наступних п’яти років не ждатимемо: надто стрімко летить час, надто загрозливо зменшується класна спільнота, тож спробуймо збиратися на здибанку з юністю щоліта. Бо цьогорічного липня довелося поминати Наталку – вона вже четверта в нашому жалобному спискові. Ніхто й подумати не міг, що не мине й місяця, як у цьому списку з’явиться ще одне прізвище. Мишко Кириченко. Кріс, Крісик. Не знаю, чому до нього з дитинства прилипло це смішне прізвисько. Не знаю, чи він коли-небуть скривдив хоча б комашку. Гожий смаглявий хлопчик з тонкими рисами лиця, зі зворушливо заломленою бровою… “Мов чорнобривчик, – казали сільські бабусі, – а долі немає”.
    Йому так і не вдалося створити сім’ю. Останнім часом, поховавши батька й брата, втративши роботу, він жив разом із матір’ю-інвалідом. Пив. Кидав пити й знову пив. Який біль, яке лихо топив він в оковитій? В одному з нетупих американських фільмів герой (судячи з усього – зі знаням справи) стверджує: коли п’єш, спершу гинуть клітини суму, потім – болю, найважче вбити клітини пам’яті… Не маю жодного наміру захищати людей, залежних від чарки. Серед них немало тих, хто спився від неробства, надмірних розкошів, намагання зробити за допомогою застілля кар’єрний стрибок, але жоден із цих варіантів не підходить Мишкові. Отже, залишається біль, самотність, нереалізованість і ще щось, чого ми вже ніколи не дізнаємось.
    На зустрічі хтось запитав:“А чому це Мишка немає? Він же ніколи не пропускав.” “Мабуть, не нашкріб грошей, а за наші гуляти посоромився,” – відповів хтось інший. І ми продовжували веселитися, не відаючи, що найлагідніший із нас уже готується у вічну дорогу.
    На похорон прийшли майже всі однокласники, хто мешкає в селі. Якби не зібрані нами гроші, приголомшеній горем матері було б нічим заплатити священикові та могилокопачам. “Синочку, кровиночко моя, – приказувала вона, – ти ж казав, що вибереш картоплю, а тоді вже будеш помирати. Та нічого ж стало враз не потрібне…” А він лежав на старому дивані (домовину ще десь доробляли), і йому справді вже нічого було не потрібне, нічого не боліло. Жодна кривда, завдана людьми.
    Ми ждали отця Богдана з півчею і – згадували. Кожен – своє. Смішне і прикре, болісне і гойне. Як безпомічно висів Крісик на перекладині під час уроку фізкультури, і з нього реготав увесь клас, а він нітрохи не ображався. Як любила його вчителька російської мови й літератури Євдокія Іванівна. Він, не осиливши чергового програмного твору, щось знічено й безпорадно мимрив собі під носа, а вона, добродушно всміхаючись, милувалася його виглядом – хвилястим чубчиком, розкриленими бровами, гарно вирізьбленим носом, ямкою на підборідді… Мабуть, думала: скільки ж дівочих сердець танутиме від цієї краси. І ставила йому завищену оцінку. А може, вона зі своєю циганською проникливістю бачила в ньому те, чого не вздрівали через завантажені роботою будні інші вчителі, – Мишкову неймовірну доброту?
    Першої ж осені після шкільного випуску Кріса забрали на службу до війська. Він служив у тодішній Білорусі і мав справу з ракетним паливом. Сам він про це однокласникам не розповідав, та в селі подейкували, що згадана обставина могла стати причиною його затяжного парубкування. Після демобілізаціїї працював водієм “швидкої допомоги” в райцентрі, в “Райсільгоспхімії”, ковалем у колгоспній кузні, аж доки руйнування села під голосною назвою “реформи АПК” не викинуло його на узбіччя життя. В одному з цих часових проміжків держава нещадно використала безхитрісного селянського сина, як вона це віртуозно вміє робити, ще раз – на ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. На біду, Мишко згубив посвідчення чорнобильця, не зміг його відновити, тож і тими обкраяними пільгами, що йому належали згідно із законом, не користувався. Така-от біографія. Дорогою до кладовища, йдучи за його домовиною, я запитувала себе і Всевишнього, чия провина в тому, що так склалося Мишкове життя. Чи тільки його?
    Вічний спокій твоїй душі, Михайлику. Так хочеться вірити, що на Вищому Суді тебе буде помилувано.
    2012



    Коментарі (8)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --