Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Олещенко (2012) /
Публіцистика
Тут і тепер. 1. Розмова з гвинтокрилом
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тут і тепер. 1. Розмова з гвинтокрилом
1.
Cерпневий ранок. До запаморочливої спеки, яка тепер починається задовго до полудня, зостається зовсім мало часу, тож я поспішаю: треба встигнути зібрати огірки, полити зимову редьку, нарвати корзину-дві бур’яну, накопати картоплі, зірвати нагідки… Гай-гай, нема краю тій роботі на сільському городі, але ж правда і те, що вона не вовк, у ліс не втече, тому хвилюватися не варто, з чим не вкладуся нині – зроблю завтра, ніхто мені не указ і не контроль, у самотності таки є свої переваги. Хоча до чого тут згадка про самотність? Не зчуєшся, як вечірні сутінки спустяться на грішну землю і прибіжить у садок їжачиха, чмихне
поблажливо і почимчикує до колонки – ковтнути водички. Ти обізвешся до неї, запитаєш, де її їжачата, як ведеться малюханам, та вона у відповідь нічичирк, нап’ється води і діловито візьме курс на зарослі малини. А все-таки – гостя, хоч і єдина цього дня…
Учора на службі панотець знову дякував парафіянам: продукти, що їх ми зібрали для наших вояків, уже доправили айдарівцям. Шкода, що не вклала в ящика із сушкою листа. Треба було написати. Треба було більше набрати картоплі… Як добре, що в нас свій, не московський храм. Слава тобі, Боже. Подруга з гіркотою розповідає, що їхній батюшка відмовився служити панахиду за Небесною сотнею, не прийшов на райцентрівський майдан на День Перемоги і мовчить про сьогоднішні події на Донбасі. Не буду більше, каже Ольга, ходити до храму. А що інші? Тихенько обурюються поза рогом. Безголів’я! Та це ж просто. Зібрали церковну громаду і ухвалили: переходимо під Київський Патріархат. А піп нехай обирає, він разом із громадою чи ні. Це ідея, радіє Оля, треба якось її до мас донести… Ми перемовляємося щодень, буває, і по кілька разів, мобільний виручає. Як ми без нього раніше обходилися? Листи писали, а тепер забули, що це таке. Каже Ольга, прийшов днями в лікарню бугай сорокарічний із золотим ланцюгом на шиї. З Донбасу. Біженець. Зуба хворого вирвав. Записався на найдорожче протезування. Заглянув до лора, прочистив вуха. Зробив кардіограму. «Какая здесь у вас красівая прірода!» Він пішов далі дбати про своє дорогоцінне здоров’я, а літня вчителька, яка сиділа в черзі, тихенько, немовби сама до себе, мовила: «А чого він тут, а не там, де наші хлопці гинуть?» Черга мовчала.
Немає дня такого, щоб ми не проклинали ірода, який почав цю війну. Галина називає його клопом, Надійка – пуголовком, а я – чорним карликом. Так нам легше. Подейкують, учора Сашко вигнав Лідку-сепаратистку з двору, та прийшла по молоко, а він до дружини: «Тільки спробуй продати – і тебе вижену». Отак з ними й треба. Казати просто в очі: ненавидите Україну – геть звідси!
А ондечки вже гуде гвинтокрил. Третій за сьогоднішній ранок. Я розгинаю спину і махаю рукою. Хлоп’ята! Дітки! Повертайтеся живими! І раптом гарячий клубок скочується мені горлом, і я починаю ридати. Не можу бачити ті похорони по телевізору. Хочу мати зброю.
Хочу велику «китайську» стіну. Чому в Піднебесній це не смішно. В Берліні теж. В Ізраїлі стіну звели. Чому ми цього не зробимо? Високу стіну! На сто – і не менше – років. Жодних каїнів і авелів! Ми ніколи не були братами! Ні антропологічно. Ні ментально. Колись давно, ще за часів союзу, одна моя приятелька поїхала з чоловіком у Петербург. Там офіцером служив її старший брат. Господарі вирішили показати гостям свою дачу. Проминають вони у своєму авто якесь дивне село: в ньому одна вулиця, з одного боку – чепурні будиночки, садки, квітники, парканчики, яскраві ставні, білосніжні фіранки, а з другого – бур’яни вище дахів, худоба бродить, ні тобі воріт, ні квітників… Спершу гості подумали, що тут кіно знімають і спеціально такий контраст організували. І яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що ніякого кіна тутечки не знімають, просто дєрєвня наполовину українська, мешкають тут колишні українські куркулі, виселені з рідних місць совєтами ще в двадцятих роках. Обидві половини села женихаються, родичаються, в гості ходять, але господарюють кожен по-своєму. Ось для чого іроду українці! Щоб знову Сибір і Північ садками засадили, квітами прикрасили. Ті малороси-манкурти, що втекли до Московії з Донбасу, охопленого вогнем війни, розпаленої кремлівським карликом, цього не вміють.
2014
Cерпневий ранок. До запаморочливої спеки, яка тепер починається задовго до полудня, зостається зовсім мало часу, тож я поспішаю: треба встигнути зібрати огірки, полити зимову редьку, нарвати корзину-дві бур’яну, накопати картоплі, зірвати нагідки… Гай-гай, нема краю тій роботі на сільському городі, але ж правда і те, що вона не вовк, у ліс не втече, тому хвилюватися не варто, з чим не вкладуся нині – зроблю завтра, ніхто мені не указ і не контроль, у самотності таки є свої переваги. Хоча до чого тут згадка про самотність? Не зчуєшся, як вечірні сутінки спустяться на грішну землю і прибіжить у садок їжачиха, чмихне
поблажливо і почимчикує до колонки – ковтнути водички. Ти обізвешся до неї, запитаєш, де її їжачата, як ведеться малюханам, та вона у відповідь нічичирк, нап’ється води і діловито візьме курс на зарослі малини. А все-таки – гостя, хоч і єдина цього дня…
Учора на службі панотець знову дякував парафіянам: продукти, що їх ми зібрали для наших вояків, уже доправили айдарівцям. Шкода, що не вклала в ящика із сушкою листа. Треба було написати. Треба було більше набрати картоплі… Як добре, що в нас свій, не московський храм. Слава тобі, Боже. Подруга з гіркотою розповідає, що їхній батюшка відмовився служити панахиду за Небесною сотнею, не прийшов на райцентрівський майдан на День Перемоги і мовчить про сьогоднішні події на Донбасі. Не буду більше, каже Ольга, ходити до храму. А що інші? Тихенько обурюються поза рогом. Безголів’я! Та це ж просто. Зібрали церковну громаду і ухвалили: переходимо під Київський Патріархат. А піп нехай обирає, він разом із громадою чи ні. Це ідея, радіє Оля, треба якось її до мас донести… Ми перемовляємося щодень, буває, і по кілька разів, мобільний виручає. Як ми без нього раніше обходилися? Листи писали, а тепер забули, що це таке. Каже Ольга, прийшов днями в лікарню бугай сорокарічний із золотим ланцюгом на шиї. З Донбасу. Біженець. Зуба хворого вирвав. Записався на найдорожче протезування. Заглянув до лора, прочистив вуха. Зробив кардіограму. «Какая здесь у вас красівая прірода!» Він пішов далі дбати про своє дорогоцінне здоров’я, а літня вчителька, яка сиділа в черзі, тихенько, немовби сама до себе, мовила: «А чого він тут, а не там, де наші хлопці гинуть?» Черга мовчала.
Немає дня такого, щоб ми не проклинали ірода, який почав цю війну. Галина називає його клопом, Надійка – пуголовком, а я – чорним карликом. Так нам легше. Подейкують, учора Сашко вигнав Лідку-сепаратистку з двору, та прийшла по молоко, а він до дружини: «Тільки спробуй продати – і тебе вижену». Отак з ними й треба. Казати просто в очі: ненавидите Україну – геть звідси!
А ондечки вже гуде гвинтокрил. Третій за сьогоднішній ранок. Я розгинаю спину і махаю рукою. Хлоп’ята! Дітки! Повертайтеся живими! І раптом гарячий клубок скочується мені горлом, і я починаю ридати. Не можу бачити ті похорони по телевізору. Хочу мати зброю.
Хочу велику «китайську» стіну. Чому в Піднебесній це не смішно. В Берліні теж. В Ізраїлі стіну звели. Чому ми цього не зробимо? Високу стіну! На сто – і не менше – років. Жодних каїнів і авелів! Ми ніколи не були братами! Ні антропологічно. Ні ментально. Колись давно, ще за часів союзу, одна моя приятелька поїхала з чоловіком у Петербург. Там офіцером служив її старший брат. Господарі вирішили показати гостям свою дачу. Проминають вони у своєму авто якесь дивне село: в ньому одна вулиця, з одного боку – чепурні будиночки, садки, квітники, парканчики, яскраві ставні, білосніжні фіранки, а з другого – бур’яни вище дахів, худоба бродить, ні тобі воріт, ні квітників… Спершу гості подумали, що тут кіно знімають і спеціально такий контраст організували. І яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що ніякого кіна тутечки не знімають, просто дєрєвня наполовину українська, мешкають тут колишні українські куркулі, виселені з рідних місць совєтами ще в двадцятих роках. Обидві половини села женихаються, родичаються, в гості ходять, але господарюють кожен по-своєму. Ось для чого іроду українці! Щоб знову Сибір і Північ садками засадили, квітами прикрасили. Ті малороси-манкурти, що втекли до Московії з Донбасу, охопленого вогнем війни, розпаленої кремлівським карликом, цього не вміють.
2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
