
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені у глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
2025.08.05
16:04
по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
2025.08.05
14:37
Із Бориса Заходера
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
2025.08.05
11:11
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
2025.08.04
21:42
Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Олещенко (2012) /
Публіцистика
Тут і тепер. 1. Розмова з гвинтокрилом
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тут і тепер. 1. Розмова з гвинтокрилом
1.
Cерпневий ранок. До запаморочливої спеки, яка тепер починається задовго до полудня, зостається зовсім мало часу, тож я поспішаю: треба встигнути зібрати огірки, полити зимову редьку, нарвати корзину-дві бур’яну, накопати картоплі, зірвати нагідки… Гай-гай, нема краю тій роботі на сільському городі, але ж правда і те, що вона не вовк, у ліс не втече, тому хвилюватися не варто, з чим не вкладуся нині – зроблю завтра, ніхто мені не указ і не контроль, у самотності таки є свої переваги. Хоча до чого тут згадка про самотність? Не зчуєшся, як вечірні сутінки спустяться на грішну землю і прибіжить у садок їжачиха, чмихне
поблажливо і почимчикує до колонки – ковтнути водички. Ти обізвешся до неї, запитаєш, де її їжачата, як ведеться малюханам, та вона у відповідь нічичирк, нап’ється води і діловито візьме курс на зарослі малини. А все-таки – гостя, хоч і єдина цього дня…
Учора на службі панотець знову дякував парафіянам: продукти, що їх ми зібрали для наших вояків, уже доправили айдарівцям. Шкода, що не вклала в ящика із сушкою листа. Треба було написати. Треба було більше набрати картоплі… Як добре, що в нас свій, не московський храм. Слава тобі, Боже. Подруга з гіркотою розповідає, що їхній батюшка відмовився служити панахиду за Небесною сотнею, не прийшов на райцентрівський майдан на День Перемоги і мовчить про сьогоднішні події на Донбасі. Не буду більше, каже Ольга, ходити до храму. А що інші? Тихенько обурюються поза рогом. Безголів’я! Та це ж просто. Зібрали церковну громаду і ухвалили: переходимо під Київський Патріархат. А піп нехай обирає, він разом із громадою чи ні. Це ідея, радіє Оля, треба якось її до мас донести… Ми перемовляємося щодень, буває, і по кілька разів, мобільний виручає. Як ми без нього раніше обходилися? Листи писали, а тепер забули, що це таке. Каже Ольга, прийшов днями в лікарню бугай сорокарічний із золотим ланцюгом на шиї. З Донбасу. Біженець. Зуба хворого вирвав. Записався на найдорожче протезування. Заглянув до лора, прочистив вуха. Зробив кардіограму. «Какая здесь у вас красівая прірода!» Він пішов далі дбати про своє дорогоцінне здоров’я, а літня вчителька, яка сиділа в черзі, тихенько, немовби сама до себе, мовила: «А чого він тут, а не там, де наші хлопці гинуть?» Черга мовчала.
Немає дня такого, щоб ми не проклинали ірода, який почав цю війну. Галина називає його клопом, Надійка – пуголовком, а я – чорним карликом. Так нам легше. Подейкують, учора Сашко вигнав Лідку-сепаратистку з двору, та прийшла по молоко, а він до дружини: «Тільки спробуй продати – і тебе вижену». Отак з ними й треба. Казати просто в очі: ненавидите Україну – геть звідси!
А ондечки вже гуде гвинтокрил. Третій за сьогоднішній ранок. Я розгинаю спину і махаю рукою. Хлоп’ята! Дітки! Повертайтеся живими! І раптом гарячий клубок скочується мені горлом, і я починаю ридати. Не можу бачити ті похорони по телевізору. Хочу мати зброю.
Хочу велику «китайську» стіну. Чому в Піднебесній це не смішно. В Берліні теж. В Ізраїлі стіну звели. Чому ми цього не зробимо? Високу стіну! На сто – і не менше – років. Жодних каїнів і авелів! Ми ніколи не були братами! Ні антропологічно. Ні ментально. Колись давно, ще за часів союзу, одна моя приятелька поїхала з чоловіком у Петербург. Там офіцером служив її старший брат. Господарі вирішили показати гостям свою дачу. Проминають вони у своєму авто якесь дивне село: в ньому одна вулиця, з одного боку – чепурні будиночки, садки, квітники, парканчики, яскраві ставні, білосніжні фіранки, а з другого – бур’яни вище дахів, худоба бродить, ні тобі воріт, ні квітників… Спершу гості подумали, що тут кіно знімають і спеціально такий контраст організували. І яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що ніякого кіна тутечки не знімають, просто дєрєвня наполовину українська, мешкають тут колишні українські куркулі, виселені з рідних місць совєтами ще в двадцятих роках. Обидві половини села женихаються, родичаються, в гості ходять, але господарюють кожен по-своєму. Ось для чого іроду українці! Щоб знову Сибір і Північ садками засадили, квітами прикрасили. Ті малороси-манкурти, що втекли до Московії з Донбасу, охопленого вогнем війни, розпаленої кремлівським карликом, цього не вміють.
2014
Cерпневий ранок. До запаморочливої спеки, яка тепер починається задовго до полудня, зостається зовсім мало часу, тож я поспішаю: треба встигнути зібрати огірки, полити зимову редьку, нарвати корзину-дві бур’яну, накопати картоплі, зірвати нагідки… Гай-гай, нема краю тій роботі на сільському городі, але ж правда і те, що вона не вовк, у ліс не втече, тому хвилюватися не варто, з чим не вкладуся нині – зроблю завтра, ніхто мені не указ і не контроль, у самотності таки є свої переваги. Хоча до чого тут згадка про самотність? Не зчуєшся, як вечірні сутінки спустяться на грішну землю і прибіжить у садок їжачиха, чмихне
поблажливо і почимчикує до колонки – ковтнути водички. Ти обізвешся до неї, запитаєш, де її їжачата, як ведеться малюханам, та вона у відповідь нічичирк, нап’ється води і діловито візьме курс на зарослі малини. А все-таки – гостя, хоч і єдина цього дня…
Учора на службі панотець знову дякував парафіянам: продукти, що їх ми зібрали для наших вояків, уже доправили айдарівцям. Шкода, що не вклала в ящика із сушкою листа. Треба було написати. Треба було більше набрати картоплі… Як добре, що в нас свій, не московський храм. Слава тобі, Боже. Подруга з гіркотою розповідає, що їхній батюшка відмовився служити панахиду за Небесною сотнею, не прийшов на райцентрівський майдан на День Перемоги і мовчить про сьогоднішні події на Донбасі. Не буду більше, каже Ольга, ходити до храму. А що інші? Тихенько обурюються поза рогом. Безголів’я! Та це ж просто. Зібрали церковну громаду і ухвалили: переходимо під Київський Патріархат. А піп нехай обирає, він разом із громадою чи ні. Це ідея, радіє Оля, треба якось її до мас донести… Ми перемовляємося щодень, буває, і по кілька разів, мобільний виручає. Як ми без нього раніше обходилися? Листи писали, а тепер забули, що це таке. Каже Ольга, прийшов днями в лікарню бугай сорокарічний із золотим ланцюгом на шиї. З Донбасу. Біженець. Зуба хворого вирвав. Записався на найдорожче протезування. Заглянув до лора, прочистив вуха. Зробив кардіограму. «Какая здесь у вас красівая прірода!» Він пішов далі дбати про своє дорогоцінне здоров’я, а літня вчителька, яка сиділа в черзі, тихенько, немовби сама до себе, мовила: «А чого він тут, а не там, де наші хлопці гинуть?» Черга мовчала.
Немає дня такого, щоб ми не проклинали ірода, який почав цю війну. Галина називає його клопом, Надійка – пуголовком, а я – чорним карликом. Так нам легше. Подейкують, учора Сашко вигнав Лідку-сепаратистку з двору, та прийшла по молоко, а він до дружини: «Тільки спробуй продати – і тебе вижену». Отак з ними й треба. Казати просто в очі: ненавидите Україну – геть звідси!
А ондечки вже гуде гвинтокрил. Третій за сьогоднішній ранок. Я розгинаю спину і махаю рукою. Хлоп’ята! Дітки! Повертайтеся живими! І раптом гарячий клубок скочується мені горлом, і я починаю ридати. Не можу бачити ті похорони по телевізору. Хочу мати зброю.
Хочу велику «китайську» стіну. Чому в Піднебесній це не смішно. В Берліні теж. В Ізраїлі стіну звели. Чому ми цього не зробимо? Високу стіну! На сто – і не менше – років. Жодних каїнів і авелів! Ми ніколи не були братами! Ні антропологічно. Ні ментально. Колись давно, ще за часів союзу, одна моя приятелька поїхала з чоловіком у Петербург. Там офіцером служив її старший брат. Господарі вирішили показати гостям свою дачу. Проминають вони у своєму авто якесь дивне село: в ньому одна вулиця, з одного боку – чепурні будиночки, садки, квітники, парканчики, яскраві ставні, білосніжні фіранки, а з другого – бур’яни вище дахів, худоба бродить, ні тобі воріт, ні квітників… Спершу гості подумали, що тут кіно знімають і спеціально такий контраст організували. І яким же було їхнє здивування, коли дізналися, що ніякого кіна тутечки не знімають, просто дєрєвня наполовину українська, мешкають тут колишні українські куркулі, виселені з рідних місць совєтами ще в двадцятих роках. Обидві половини села женихаються, родичаються, в гості ходять, але господарюють кожен по-своєму. Ось для чого іроду українці! Щоб знову Сибір і Північ садками засадили, квітами прикрасили. Ті малороси-манкурти, що втекли до Московії з Донбасу, охопленого вогнем війни, розпаленої кремлівським карликом, цього не вміють.
2014
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію