Ніколи не помічали, що довкола вас кружляють одні й ті ж імена? Якщо власник чи власниця ймення – люди невипадкові у вашому житті, то коли вони зникають з вашого оточення, поряд неодмінно з’являється хтось із таким же ім’ям. Не вірите? А ви спершу проаналізуйте, а тоді будете заперечувати.
Це я до того, що з іменами не варто легковажити.
Телефонує моя колишня однокласниця. Обурюється – аж слухавка деренчить: «Ти уявляєш? У Знойків онуча недано родилося. Хлопчик! Нізащо не вгадаєш, як назвали. Придурки! Дарій! Ти чула? Дарій! По-якому то воно? Шо воно хоч означає?» Та, кажу, цар такий був колись, ще до нашої ери, перський, деспот. Може, і цей стане царем. «Тіки царів нам і не хватає, – бурчить вона. – І шо воно за імена пішли: як не Крістіна, то Каріна, як не Аліна, то Дар’я. По-нашому це ж Христя і Одарка! Хіба немає споконвічних дідівських імен? Які красиві є імена українські! Хіба неправду кажу?» – «Правду, правду, авжеж, – заспокоюю гарячу співрозмовницю. – Можна було б і сучасніше: Христина і Дарина».
Та вона, пропустивши мою репліку повз вуха, раптом починає реготати. «А знаєш, шо витворяв наш зять, коли Катерина, моя сестра старша, завагітніла? Заявив, що коли народиться хлопчик, він його Спартаком назве. Уявляєш?! Сестра його питає: «А як же ти його лагідненько кликатимеш, пестливенько?» А він: «Моя ж ти Спартакулічка»... Нє, ну ти собі можеш уявити – Спартакулічка!» – «Та і як же хлопчика назвали?» – «Та як, хіба не знаєш як – Ігорем. Сестра сказала: якщо Спартакулічка – не народжуватиму зовсім».
І ми ще добрих півгодини кепкуємо з новомодних імен, які ну ніяк не в’яжуться з давніми козацькими прізвищами. Складна наука – ономастика! І не скажіть. А ще коли мода до неї підпрягається разом із комплексом меншовартості…
Одна моя знайома, значно молодша від мене, перебуває в третьому шлюбі. Начебто щасливому. Утім, її донечка від першого чоловіка росла з дідусем і бабусею, а це може свідчити про те, що він не такий уже й благополучний, цей третій шлюб.
Звати мою знайому Лариса. Якось у пориві відвертості вона розповіла мені свою історію.
Останній рік навчання у школі видався для дівчини непростим. Для батьків, у яких вона росла одиначкою, і для класної керівнички, у якої вона завдяки своїй старанності та вродженій доброті ходила в улюбленицях, Ларина дорога в доросле життя малювалася рівною-рівнесенькою, без жодної вибоїни і з чистим узбіччям. Мала вступати до медучилища. Вечорами в родині обговорювали той завтрашній день, наче він уже настав. «У гуртожитку жити не будеш, знайдемо квартиру, і шоб хазяйка привітненька була», – мріяв батько, опустивши натруджені за день ноги з випнутими венами в тазок із гарячою водою. Мати тільки підтакувала, нишком утираючи сльозу: страшно і не хочеться відпускати доньку в місто, та нема на те ради, що в селі без освіти робитиме? А так – медсестрою буде, а мо’, й фельдшерицею, як пощастить, крапельницю батькові поставити зуміє…
Та не так сталося, як гадалося.
Незадовго до випускного Лариса познайомилася на танцях в сільському будинку культури з Миколою. Той щойно повернувся зі служби у війську. Високий, циганкуватий, з розкриленими бровами і легким рум’янцем на щоках, він як підійшов запросити на вальс, та так уже й не відходив від неї ні на крок. Подруги сміялися: «Ларко! Чи він боїться, що тебе вкрадуть?» У медучилище документів ніхто не возив, треба було хутчіш грати весілля, поки не видно живота. Осіли молодята в чоловіковій родині, свекруха з перших днів полюбила юну невістку, не дозволяла їй тяжко працювати, забирала з рук сапку і відро, прогонила від плити: «Іди краще яблучко з’їж, подихай свіжим повітрям». І чоловік попервах був лагідним, хоч до рани його прикладай. А далі – почалося! «Якби-то спереду той розум, що ззаду», – зітхає моя співрозмовниця, згадуючи кошмари свого тодішнього життя. Микола, як виявилося, служив у Афганістані. Чому вона про це не знала? Забирали в армію скромного, врівноваженого хлопця, а повернувся звідти жорстокий неврастенік. Неконтрольовані напади агресії, підігріті оковитою, повторювалися дедалі частіше, йому звернутися би до невропатолога чи психіатра, одначе він про це й слухати не хотів. «Псіха змене зробити хочеш?» – кричав на всю околицю, а очі кров’ю налиті і руки тремтять Може б, колотилися й довше, та донечка, Вітуся, почала заїкатися, носик у неї засіпався, Лариса перелякалася, зібрала речі та й повернулася в батьківську хату.
Удруге Лара вступила в шлюб нескоро – через довгих сім років. Познайомилася з Віталієм завдяки газеті «Зустріч», де після закінчення заочного навчання на філологічному факультеті педагогічного універу працювала коректором. І знову не склалося. Віталик не пив, не курив, не служив у Афганістані, але він був маминим синочком, слухняним, безвільним виконавцем матусиної волі. А матуся Ларису не прийняла. Свекрушині методи протистояння з невісткою виявилися підступнішими, і вона перемогла.
На той час батьки вже придбали Ларисі півбудиночка в приватному секторі обласного центру. Дві маленькі кімнатки плюс ще менша верандочка. Але жінка із власним житлом набагато привабливіша, ніж без нього. Це добре знають самотні безквартирні чоловіки. Тож невдовзі на горизонті вдруге розлученої Лари з’явився Олексій, міліціонер із незакінченою вищою освітою, який мав тверді наміри стати слідчим і якого дружина вигнала через пиятику, сподіваючись, що він унаслідок виховного експерименту отямиться, перестане пити і попроситься назад. Він справді став пити менше, але на коліна не впав, а знайшов Лару, яка його прихистила.
– Думаєте, я планувала тричі заміж ходити? Так життя склалося, – скрушно зітхає моя співрозмовниця. – Від мене мало що залежало. Це все мої імена… – і, зловивши мій здивований погляд, вона, ледь-ледь повагавшись, викладає свою таємницю.
Її бабуся, батькова мати, колись давно страшенно посварилася з сільським священиком. Той був уже в літах і не зміг забути образу. Тож коли настав час охрестити і наректи першу бабусину внучку, панотець дав їй рідкісне застаріле ім’я – Фотина. Породілля, молода невістка, не насмілювалася докоряти свекрусі, тільки тихенько плакала, але чоловікові заявила твердо: «У метриці запишу як сама захочу». А сама, бачте, почала вагатися: може, назвати Галиною? Два дні в її уяві маля і справді було Галинкою. А на третій стало Ларою. Та так уже й приліпилося назавжди.
У родині ніхто ніколи не згадує про перше ймення, дане дитині в хрещенні. Одначе сама Лара свої три шлюби, не вагаючись, пов’язує зі своїми трьома іменами.
Грець його знає, може, в цьому і є якась частка суб'єктивної істини, котра, подейкують, буває і частково об'єктивною.
2012