Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Олещенко (2012) /
Публіцистика
Сільські історії. 2. Імена
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сільські історії. 2. Імена
Ніколи не помічали, що довкола вас кружляють одні й ті ж імена? Якщо власник чи власниця ймення – люди невипадкові у вашому житті, то коли вони зникають з вашого оточення, поряд неодмінно з’являється хтось із таким же ім’ям. Не вірите? А ви спершу проаналізуйте, а тоді будете заперечувати.
Це я до того, що з іменами не варто легковажити.
Телефонує моя колишня однокласниця. Обурюється – аж слухавка деренчить: «Ти уявляєш? У Знойків онуча недано родилося. Хлопчик! Нізащо не вгадаєш, як назвали. Придурки! Дарій! Ти чула? Дарій! По-якому то воно? Шо воно хоч означає?» Та, кажу, цар такий був колись, ще до нашої ери, перський, деспот. Може, і цей стане царем. «Тіки царів нам і не хватає, – бурчить вона. – І шо воно за імена пішли: як не Крістіна, то Каріна, як не Аліна, то Дар’я. По-нашому це ж Христя і Одарка! Хіба немає споконвічних дідівських імен? Які красиві є імена українські! Хіба неправду кажу?» – «Правду, правду, авжеж, – заспокоюю гарячу співрозмовницю. – Можна було б і сучасніше: Христина і Дарина».
Та вона, пропустивши мою репліку повз вуха, раптом починає реготати. «А знаєш, шо витворяв наш зять, коли Катерина, моя сестра старша, завагітніла? Заявив, що коли народиться хлопчик, він його Спартаком назве. Уявляєш?! Сестра його питає: «А як же ти його лагідненько кликатимеш, пестливенько?» А він: «Моя ж ти Спартакулічка»... Нє, ну ти собі можеш уявити – Спартакулічка!» – «Та і як же хлопчика назвали?» – «Та як, хіба не знаєш як – Ігорем. Сестра сказала: якщо Спартакулічка – не народжуватиму зовсім».
І ми ще добрих півгодини кепкуємо з новомодних імен, які ну ніяк не в’яжуться з давніми козацькими прізвищами. Складна наука – ономастика! І не скажіть. А ще коли мода до неї підпрягається разом із комплексом меншовартості…
Одна моя знайома, значно молодша від мене, перебуває в третьому шлюбі. Начебто щасливому. Утім, її донечка від першого чоловіка росла з дідусем і бабусею, а це може свідчити про те, що він не такий уже й благополучний, цей третій шлюб.
Звати мою знайому Лариса. Якось у пориві відвертості вона розповіла мені свою історію.
Останній рік навчання у школі видався для дівчини непростим. Для батьків, у яких вона росла одиначкою, і для класної керівнички, у якої вона завдяки своїй старанності та вродженій доброті ходила в улюбленицях, Ларина дорога в доросле життя малювалася рівною-рівнесенькою, без жодної вибоїни і з чистим узбіччям. Мала вступати до медучилища. Вечорами в родині обговорювали той завтрашній день, наче він уже настав. «У гуртожитку жити не будеш, знайдемо квартиру, і шоб хазяйка привітненька була», – мріяв батько, опустивши натруджені за день ноги з випнутими венами в тазок із гарячою водою. Мати тільки підтакувала, нишком утираючи сльозу: страшно і не хочеться відпускати доньку в місто, та нема на те ради, що в селі без освіти робитиме? А так – медсестрою буде, а мо’, й фельдшерицею, як пощастить, крапельницю батькові поставити зуміє…
Та не так сталося, як гадалося.
Незадовго до випускного Лариса познайомилася на танцях в сільському будинку культури з Миколою. Той щойно повернувся зі служби у війську. Високий, циганкуватий, з розкриленими бровами і легким рум’янцем на щоках, він як підійшов запросити на вальс, та так уже й не відходив від неї ні на крок. Подруги сміялися: «Ларко! Чи він боїться, що тебе вкрадуть?» У медучилище документів ніхто не возив, треба було хутчіш грати весілля, поки не видно живота. Осіли молодята в чоловіковій родині, свекруха з перших днів полюбила юну невістку, не дозволяла їй тяжко працювати, забирала з рук сапку і відро, прогонила від плити: «Іди краще яблучко з’їж, подихай свіжим повітрям». І чоловік попервах був лагідним, хоч до рани його прикладай. А далі – почалося! «Якби-то спереду той розум, що ззаду», – зітхає моя співрозмовниця, згадуючи кошмари свого тодішнього життя. Микола, як виявилося, служив у Афганістані. Чому вона про це не знала? Забирали в армію скромного, врівноваженого хлопця, а повернувся звідти жорстокий неврастенік. Неконтрольовані напади агресії, підігріті оковитою, повторювалися дедалі частіше, йому звернутися би до невропатолога чи психіатра, одначе він про це й слухати не хотів. «Псіха змене зробити хочеш?» – кричав на всю околицю, а очі кров’ю налиті і руки тремтять Може б, колотилися й довше, та донечка, Вітуся, почала заїкатися, носик у неї засіпався, Лариса перелякалася, зібрала речі та й повернулася в батьківську хату.
Удруге Лара вступила в шлюб нескоро – через довгих сім років. Познайомилася з Віталієм завдяки газеті «Зустріч», де після закінчення заочного навчання на філологічному факультеті педагогічного універу працювала коректором. І знову не склалося. Віталик не пив, не курив, не служив у Афганістані, але він був маминим синочком, слухняним, безвільним виконавцем матусиної волі. А матуся Ларису не прийняла. Свекрушині методи протистояння з невісткою виявилися підступнішими, і вона перемогла.
На той час батьки вже придбали Ларисі півбудиночка в приватному секторі обласного центру. Дві маленькі кімнатки плюс ще менша верандочка. Але жінка із власним житлом набагато привабливіша, ніж без нього. Це добре знають самотні безквартирні чоловіки. Тож невдовзі на горизонті вдруге розлученої Лари з’явився Олексій, міліціонер із незакінченою вищою освітою, який мав тверді наміри стати слідчим і якого дружина вигнала через пиятику, сподіваючись, що він унаслідок виховного експерименту отямиться, перестане пити і попроситься назад. Він справді став пити менше, але на коліна не впав, а знайшов Лару, яка його прихистила.
– Думаєте, я планувала тричі заміж ходити? Так життя склалося, – скрушно зітхає моя співрозмовниця. – Від мене мало що залежало. Це все мої імена… – і, зловивши мій здивований погляд, вона, ледь-ледь повагавшись, викладає свою таємницю.
Її бабуся, батькова мати, колись давно страшенно посварилася з сільським священиком. Той був уже в літах і не зміг забути образу. Тож коли настав час охрестити і наректи першу бабусину внучку, панотець дав їй рідкісне застаріле ім’я – Фотина. Породілля, молода невістка, не насмілювалася докоряти свекрусі, тільки тихенько плакала, але чоловікові заявила твердо: «У метриці запишу як сама захочу». А сама, бачте, почала вагатися: може, назвати Галиною? Два дні в її уяві маля і справді було Галинкою. А на третій стало Ларою. Та так уже й приліпилося назавжди.
У родині ніхто ніколи не згадує про перше ймення, дане дитині в хрещенні. Одначе сама Лара свої три шлюби, не вагаючись, пов’язує зі своїми трьома іменами.
Грець його знає, може, в цьому і є якась частка суб'єктивної істини, котра, подейкують, буває і частково об'єктивною.
2012
Це я до того, що з іменами не варто легковажити.
Телефонує моя колишня однокласниця. Обурюється – аж слухавка деренчить: «Ти уявляєш? У Знойків онуча недано родилося. Хлопчик! Нізащо не вгадаєш, як назвали. Придурки! Дарій! Ти чула? Дарій! По-якому то воно? Шо воно хоч означає?» Та, кажу, цар такий був колись, ще до нашої ери, перський, деспот. Може, і цей стане царем. «Тіки царів нам і не хватає, – бурчить вона. – І шо воно за імена пішли: як не Крістіна, то Каріна, як не Аліна, то Дар’я. По-нашому це ж Христя і Одарка! Хіба немає споконвічних дідівських імен? Які красиві є імена українські! Хіба неправду кажу?» – «Правду, правду, авжеж, – заспокоюю гарячу співрозмовницю. – Можна було б і сучасніше: Христина і Дарина».
Та вона, пропустивши мою репліку повз вуха, раптом починає реготати. «А знаєш, шо витворяв наш зять, коли Катерина, моя сестра старша, завагітніла? Заявив, що коли народиться хлопчик, він його Спартаком назве. Уявляєш?! Сестра його питає: «А як же ти його лагідненько кликатимеш, пестливенько?» А він: «Моя ж ти Спартакулічка»... Нє, ну ти собі можеш уявити – Спартакулічка!» – «Та і як же хлопчика назвали?» – «Та як, хіба не знаєш як – Ігорем. Сестра сказала: якщо Спартакулічка – не народжуватиму зовсім».
І ми ще добрих півгодини кепкуємо з новомодних імен, які ну ніяк не в’яжуться з давніми козацькими прізвищами. Складна наука – ономастика! І не скажіть. А ще коли мода до неї підпрягається разом із комплексом меншовартості…
Одна моя знайома, значно молодша від мене, перебуває в третьому шлюбі. Начебто щасливому. Утім, її донечка від першого чоловіка росла з дідусем і бабусею, а це може свідчити про те, що він не такий уже й благополучний, цей третій шлюб.
Звати мою знайому Лариса. Якось у пориві відвертості вона розповіла мені свою історію.
Останній рік навчання у школі видався для дівчини непростим. Для батьків, у яких вона росла одиначкою, і для класної керівнички, у якої вона завдяки своїй старанності та вродженій доброті ходила в улюбленицях, Ларина дорога в доросле життя малювалася рівною-рівнесенькою, без жодної вибоїни і з чистим узбіччям. Мала вступати до медучилища. Вечорами в родині обговорювали той завтрашній день, наче він уже настав. «У гуртожитку жити не будеш, знайдемо квартиру, і шоб хазяйка привітненька була», – мріяв батько, опустивши натруджені за день ноги з випнутими венами в тазок із гарячою водою. Мати тільки підтакувала, нишком утираючи сльозу: страшно і не хочеться відпускати доньку в місто, та нема на те ради, що в селі без освіти робитиме? А так – медсестрою буде, а мо’, й фельдшерицею, як пощастить, крапельницю батькові поставити зуміє…
Та не так сталося, як гадалося.
Незадовго до випускного Лариса познайомилася на танцях в сільському будинку культури з Миколою. Той щойно повернувся зі служби у війську. Високий, циганкуватий, з розкриленими бровами і легким рум’янцем на щоках, він як підійшов запросити на вальс, та так уже й не відходив від неї ні на крок. Подруги сміялися: «Ларко! Чи він боїться, що тебе вкрадуть?» У медучилище документів ніхто не возив, треба було хутчіш грати весілля, поки не видно живота. Осіли молодята в чоловіковій родині, свекруха з перших днів полюбила юну невістку, не дозволяла їй тяжко працювати, забирала з рук сапку і відро, прогонила від плити: «Іди краще яблучко з’їж, подихай свіжим повітрям». І чоловік попервах був лагідним, хоч до рани його прикладай. А далі – почалося! «Якби-то спереду той розум, що ззаду», – зітхає моя співрозмовниця, згадуючи кошмари свого тодішнього життя. Микола, як виявилося, служив у Афганістані. Чому вона про це не знала? Забирали в армію скромного, врівноваженого хлопця, а повернувся звідти жорстокий неврастенік. Неконтрольовані напади агресії, підігріті оковитою, повторювалися дедалі частіше, йому звернутися би до невропатолога чи психіатра, одначе він про це й слухати не хотів. «Псіха змене зробити хочеш?» – кричав на всю околицю, а очі кров’ю налиті і руки тремтять Може б, колотилися й довше, та донечка, Вітуся, почала заїкатися, носик у неї засіпався, Лариса перелякалася, зібрала речі та й повернулася в батьківську хату.
Удруге Лара вступила в шлюб нескоро – через довгих сім років. Познайомилася з Віталієм завдяки газеті «Зустріч», де після закінчення заочного навчання на філологічному факультеті педагогічного універу працювала коректором. І знову не склалося. Віталик не пив, не курив, не служив у Афганістані, але він був маминим синочком, слухняним, безвільним виконавцем матусиної волі. А матуся Ларису не прийняла. Свекрушині методи протистояння з невісткою виявилися підступнішими, і вона перемогла.
На той час батьки вже придбали Ларисі півбудиночка в приватному секторі обласного центру. Дві маленькі кімнатки плюс ще менша верандочка. Але жінка із власним житлом набагато привабливіша, ніж без нього. Це добре знають самотні безквартирні чоловіки. Тож невдовзі на горизонті вдруге розлученої Лари з’явився Олексій, міліціонер із незакінченою вищою освітою, який мав тверді наміри стати слідчим і якого дружина вигнала через пиятику, сподіваючись, що він унаслідок виховного експерименту отямиться, перестане пити і попроситься назад. Він справді став пити менше, але на коліна не впав, а знайшов Лару, яка його прихистила.
– Думаєте, я планувала тричі заміж ходити? Так життя склалося, – скрушно зітхає моя співрозмовниця. – Від мене мало що залежало. Це все мої імена… – і, зловивши мій здивований погляд, вона, ледь-ледь повагавшись, викладає свою таємницю.
Її бабуся, батькова мати, колись давно страшенно посварилася з сільським священиком. Той був уже в літах і не зміг забути образу. Тож коли настав час охрестити і наректи першу бабусину внучку, панотець дав їй рідкісне застаріле ім’я – Фотина. Породілля, молода невістка, не насмілювалася докоряти свекрусі, тільки тихенько плакала, але чоловікові заявила твердо: «У метриці запишу як сама захочу». А сама, бачте, почала вагатися: може, назвати Галиною? Два дні в її уяві маля і справді було Галинкою. А на третій стало Ларою. Та так уже й приліпилося назавжди.
У родині ніхто ніколи не згадує про перше ймення, дане дитині в хрещенні. Одначе сама Лара свої три шлюби, не вагаючись, пов’язує зі своїми трьома іменами.
Грець його знає, може, в цьому і є якась частка суб'єктивної істини, котра, подейкують, буває і частково об'єктивною.
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
