" Доле ж, моя доле, чом ти не такая"

Українська народна пісня

Після закінчення школи мої однокласники вперто зустрічаються через кожних п’ять років. І ось на черговій зустрічі було одностайно вирішено, що наступних п’яти років не ждатимемо: надто стрімко летить час, надто загрозливо зменшується класна спільнота, тож спробуймо збиратися на здибанку з юністю щоліта. Бо цьогорічного липня довелося поминати Наталку – вона вже четверта в нашому жалобному спискові. Ніхто й подумати не міг, що не мине й місяця, як у цьому списку з’явиться ще одне прізвище. Мишко Кириченко. Кріс, Крісик. Не знаю, чому до нього з дитинства прилипло це смішне прізвисько. Не знаю, чи він коли-небуть скривдив хоча б комашку. Гожий смаглявий хлопчик з тонкими рисами лиця, зі зворушливо заломленою бровою… “Мов чорнобривчик, – казали сільські бабусі, – а долі немає”.
Йому так і не вдалося створити сім’ю. Останнім часом, поховавши батька й брата, втративши роботу, він жив разом із матір’ю-інвалідом. Пив. Кидав пити й знову пив. Який біль, яке лихо топив він в оковитій? В одному з нетупих американських фільмів герой (судячи з усього – зі знаням справи) стверджує: коли п’єш, спершу гинуть клітини суму, потім – болю, найважче вбити клітини пам’яті… Не маю жодного наміру захищати людей, залежних від чарки. Серед них немало тих, хто спився від неробства, надмірних розкошів, намагання зробити за допомогою застілля кар’єрний стрибок, але жоден із цих варіантів не підходить Мишкові. Отже, залишається біль, самотність, нереалізованість і ще щось, чого ми вже ніколи не дізнаємось.
На зустрічі хтось запитав:“А чому це Мишка немає? Він же ніколи не пропускав.” “Мабуть, не нашкріб грошей, а за наші гуляти посоромився,” – відповів хтось інший. І ми продовжували веселитися, не відаючи, що найлагідніший із нас уже готується у вічну дорогу.
На похорон прийшли майже всі однокласники, хто мешкає в селі. Якби не зібрані нами гроші, приголомшеній горем матері було б нічим заплатити священикові та могилокопачам. “Синочку, кровиночко моя, – приказувала вона, – ти ж казав, що вибереш картоплю, а тоді вже будеш помирати. Та нічого ж стало враз не потрібне…” А він лежав на старому дивані (домовину ще десь доробляли), і йому справді вже нічого було не потрібне, нічого не боліло. Жодна кривда, завдана людьми.
Ми ждали отця Богдана з півчею і – згадували. Кожен – своє. Смішне і прикре, болісне і гойне. Як безпомічно висів Крісик на перекладині під час уроку фізкультури, і з нього реготав увесь клас, а він нітрохи не ображався. Як любила його вчителька російської мови й літератури Євдокія Іванівна. Він, не осиливши чергового програмного твору, щось знічено й безпорадно мимрив собі під носа, а вона, добродушно всміхаючись, милувалася його виглядом – хвилястим чубчиком, розкриленими бровами, гарно вирізьбленим носом, ямкою на підборідді… Мабуть, думала: скільки ж дівочих сердець танутиме від цієї краси. І ставила йому завищену оцінку. А може, вона зі своєю циганською проникливістю бачила в ньому те, чого не вздрівали через завантажені роботою будні інші вчителі, – Мишкову неймовірну доброту?
Першої ж осені після шкільного випуску Кріса забрали на службу до війська. Він служив у тодішній Білорусі і мав справу з ракетним паливом. Сам він про це однокласникам не розповідав, та в селі подейкували, що згадана обставина могла стати причиною його затяжного парубкування. Після демобілізаціїї працював водієм “швидкої допомоги” в райцентрі, в “Райсільгоспхімії”, ковалем у колгоспній кузні, аж доки руйнування села під голосною назвою “реформи АПК” не викинуло його на узбіччя життя. В одному з цих часових проміжків держава нещадно використала безхитрісного селянського сина, як вона це віртуозно вміє робити, ще раз – на ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. На біду, Мишко згубив посвідчення чорнобильця, не зміг його відновити, тож і тими обкраяними пільгами, що йому належали згідно із законом, не користувався. Така-от біографія. Дорогою до кладовища, йдучи за його домовиною, я запитувала себе і Всевишнього, чия провина в тому, що так склалося Мишкове життя. Чи тільки його?
Вічний спокій твоїй душі, Михайлику. Так хочеться вірити, що на Вищому Суді тебе буде помилувано.
2012