Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.16
17:42
Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
2026.02.15
14:17
Із Леоніда Сергєєва
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.
Теща:
Що оце?
Тесть:
2026.02.15
11:44
Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.
Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
2026.02.15
10:46
Доброго вечора, шановні радіослухачі!
В ефірі щотижнева передача «Особистість - поруч!»
Сьогодні наш гість - переможець конкурсу короткого оповідання на таку всеосяжну тему, як «Мета мого життя», Іван Кочур.
Зараз ми сидимо у затишній однокімнатній ква
2026.02.14
19:27
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2026.02.14
15:38
Здетонірував неспокій…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
Аж здригнувся холодильник.
Недалечко, в кілька кроків,
А над ним пра-пра світильник…
Довелось порозумітись.
Ніч неспокю вже вкотре,
Головне, щоб не гриміти
І дотриматися квоти…
2026.02.14
11:44
А наш великий воїн Скандербек
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
один за всіх воює й не тікає.
Він(ім’ярек)
сьогодні ще абрек,
та термін скороспечених минає.
***
А бевзям до душі усе супутнє
2026.02.14
11:05
Усе темнішає: і світ байдужий,
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
і ніч тривожна, і зими крижини.
Лиш місяченько, давній, добрий друже
нагадує минуле, щось дитинне.
Легким вражає світлом сонне місто,
Як охоронець душ і снів солодких,
Не маючи для себе зовсім зиску,
Освітлює дорогу
2026.02.14
11:01
Ні, не сховаєшся ніде
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
Від погляду німого ока.
Безжальний суд тепер гряде.
Крокує кат розлогим кроком.
Цей погляд пропікає скрізь
До серцевини, до основи.
Якщо існують даль і вись,
2026.02.14
10:02
Стомлене серце торкається тиші.
Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гупає лунко, мов дзвони церковні.
В дотику тім прокидаються вірші
І лопотять, мов дощі підвіконням.
Стомлений день витікає у вечір
І мерехтить межи тиші свічею...
Ніч опадає на стомлені плечі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Олещенко (2012) /
Публіцистика
Сільські історії 1.Однокласник
Йому так і не вдалося створити сім’ю. Останнім часом, поховавши батька й брата, втративши роботу, він жив разом із матір’ю-інвалідом. Пив. Кидав пити й знову пив. Який біль, яке лихо топив він в оковитій? В одному з нетупих американських фільмів герой (судячи з усього – зі знаням справи) стверджує: коли п’єш, спершу гинуть клітини суму, потім – болю, найважче вбити клітини пам’яті… Не маю жодного наміру захищати людей, залежних від чарки. Серед них немало тих, хто спився від неробства, надмірних розкошів, намагання зробити за допомогою застілля кар’єрний стрибок, але жоден із цих варіантів не підходить Мишкові. Отже, залишається біль, самотність, нереалізованість і ще щось, чого ми вже ніколи не дізнаємось.
На зустрічі хтось запитав:“А чому це Мишка немає? Він же ніколи не пропускав.” “Мабуть, не нашкріб грошей, а за наші гуляти посоромився,” – відповів хтось інший. І ми продовжували веселитися, не відаючи, що найлагідніший із нас уже готується у вічну дорогу.
На похорон прийшли майже всі однокласники, хто мешкає в селі. Якби не зібрані нами гроші, приголомшеній горем матері було б нічим заплатити священикові та могилокопачам. “Синочку, кровиночко моя, – приказувала вона, – ти ж казав, що вибереш картоплю, а тоді вже будеш помирати. Та нічого ж стало враз не потрібне…” А він лежав на старому дивані (домовину ще десь доробляли), і йому справді вже нічого було не потрібне, нічого не боліло. Жодна кривда, завдана людьми.
Ми ждали отця Богдана з півчею і – згадували. Кожен – своє. Смішне і прикре, болісне і гойне. Як безпомічно висів Крісик на перекладині під час уроку фізкультури, і з нього реготав увесь клас, а він нітрохи не ображався. Як любила його вчителька російської мови й літератури Євдокія Іванівна. Він, не осиливши чергового програмного твору, щось знічено й безпорадно мимрив собі під носа, а вона, добродушно всміхаючись, милувалася його виглядом – хвилястим чубчиком, розкриленими бровами, гарно вирізьбленим носом, ямкою на підборідді… Мабуть, думала: скільки ж дівочих сердець танутиме від цієї краси. І ставила йому завищену оцінку. А може, вона зі своєю циганською проникливістю бачила в ньому те, чого не вздрівали через завантажені роботою будні інші вчителі, – Мишкову неймовірну доброту?
Першої ж осені після шкільного випуску Кріса забрали на службу до війська. Він служив у тодішній Білорусі і мав справу з ракетним паливом. Сам він про це однокласникам не розповідав, та в селі подейкували, що згадана обставина могла стати причиною його затяжного парубкування. Після демобілізаціїї працював водієм “швидкої допомоги” в райцентрі, в “Райсільгоспхімії”, ковалем у колгоспній кузні, аж доки руйнування села під голосною назвою “реформи АПК” не викинуло його на узбіччя життя. В одному з цих часових проміжків держава нещадно використала безхитрісного селянського сина, як вона це віртуозно вміє робити, ще раз – на ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. На біду, Мишко згубив посвідчення чорнобильця, не зміг його відновити, тож і тими обкраяними пільгами, що йому належали згідно із законом, не користувався. Така-от біографія. Дорогою до кладовища, йдучи за його домовиною, я запитувала себе і Всевишнього, чия провина в тому, що так склалося Мишкове життя. Чи тільки його?
Вічний спокій твоїй душі, Михайлику. Так хочеться вірити, що на Вищому Суді тебе буде помилувано.
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сільські історії 1.Однокласник
" Доле ж, моя доле, чом ти не такая"
Українська народна пісня
Після закінчення школи мої однокласники вперто зустрічаються через кожних п’ять років. І ось на черговій зустрічі було одностайно вирішено, що наступних п’яти років не ждатимемо: надто стрімко летить час, надто загрозливо зменшується класна спільнота, тож спробуймо збиратися на здибанку з юністю щоліта. Бо цьогорічного липня довелося поминати Наталку – вона вже четверта в нашому жалобному спискові. Ніхто й подумати не міг, що не мине й місяця, як у цьому списку з’явиться ще одне прізвище. Мишко Кириченко. Кріс, Крісик. Не знаю, чому до нього з дитинства прилипло це смішне прізвисько. Не знаю, чи він коли-небуть скривдив хоча б комашку. Гожий смаглявий хлопчик з тонкими рисами лиця, зі зворушливо заломленою бровою… “Мов чорнобривчик, – казали сільські бабусі, – а долі немає”.Йому так і не вдалося створити сім’ю. Останнім часом, поховавши батька й брата, втративши роботу, він жив разом із матір’ю-інвалідом. Пив. Кидав пити й знову пив. Який біль, яке лихо топив він в оковитій? В одному з нетупих американських фільмів герой (судячи з усього – зі знаням справи) стверджує: коли п’єш, спершу гинуть клітини суму, потім – болю, найважче вбити клітини пам’яті… Не маю жодного наміру захищати людей, залежних від чарки. Серед них немало тих, хто спився від неробства, надмірних розкошів, намагання зробити за допомогою застілля кар’єрний стрибок, але жоден із цих варіантів не підходить Мишкові. Отже, залишається біль, самотність, нереалізованість і ще щось, чого ми вже ніколи не дізнаємось.
На зустрічі хтось запитав:“А чому це Мишка немає? Він же ніколи не пропускав.” “Мабуть, не нашкріб грошей, а за наші гуляти посоромився,” – відповів хтось інший. І ми продовжували веселитися, не відаючи, що найлагідніший із нас уже готується у вічну дорогу.
На похорон прийшли майже всі однокласники, хто мешкає в селі. Якби не зібрані нами гроші, приголомшеній горем матері було б нічим заплатити священикові та могилокопачам. “Синочку, кровиночко моя, – приказувала вона, – ти ж казав, що вибереш картоплю, а тоді вже будеш помирати. Та нічого ж стало враз не потрібне…” А він лежав на старому дивані (домовину ще десь доробляли), і йому справді вже нічого було не потрібне, нічого не боліло. Жодна кривда, завдана людьми.
Ми ждали отця Богдана з півчею і – згадували. Кожен – своє. Смішне і прикре, болісне і гойне. Як безпомічно висів Крісик на перекладині під час уроку фізкультури, і з нього реготав увесь клас, а він нітрохи не ображався. Як любила його вчителька російської мови й літератури Євдокія Іванівна. Він, не осиливши чергового програмного твору, щось знічено й безпорадно мимрив собі під носа, а вона, добродушно всміхаючись, милувалася його виглядом – хвилястим чубчиком, розкриленими бровами, гарно вирізьбленим носом, ямкою на підборідді… Мабуть, думала: скільки ж дівочих сердець танутиме від цієї краси. І ставила йому завищену оцінку. А може, вона зі своєю циганською проникливістю бачила в ньому те, чого не вздрівали через завантажені роботою будні інші вчителі, – Мишкову неймовірну доброту?
Першої ж осені після шкільного випуску Кріса забрали на службу до війська. Він служив у тодішній Білорусі і мав справу з ракетним паливом. Сам він про це однокласникам не розповідав, та в селі подейкували, що згадана обставина могла стати причиною його затяжного парубкування. Після демобілізаціїї працював водієм “швидкої допомоги” в райцентрі, в “Райсільгоспхімії”, ковалем у колгоспній кузні, аж доки руйнування села під голосною назвою “реформи АПК” не викинуло його на узбіччя життя. В одному з цих часових проміжків держава нещадно використала безхитрісного селянського сина, як вона це віртуозно вміє робити, ще раз – на ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. На біду, Мишко згубив посвідчення чорнобильця, не зміг його відновити, тож і тими обкраяними пільгами, що йому належали згідно із законом, не користувався. Така-от біографія. Дорогою до кладовища, йдучи за його домовиною, я запитувала себе і Всевишнього, чия провина в тому, що так склалося Мишкове життя. Чи тільки його?
Вічний спокій твоїй душі, Михайлику. Так хочеться вірити, що на Вищому Суді тебе буде помилувано.
2012
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
