І
Я була бідна. Мої сусіди володіли родючими землями, віковими лісами, які успішно продавали і багатіли, водоймами із «золотою» рибою, деякі успадкували багатющі підземні родовища. У мене не було нічого.
Одного дня я сиділа вдома і роздумувала про несправедливість життя. У двері постукав незнайомий чоловік. Він був стривожений і безперервно оглядався. Чоловік явно потребував допомоги. Чим я могла допомогти людині, яку переслідують? Гість вийняв з непримітної на вигляд сумки чималенький пакунок з грошима. Він хотів, щоб за відповідну плату я зберегла до певного часу його кошти. Ми ретельно перерахували гроші. Я записала суму в журнал (це був мій перший запис), попросила його поставити свій підпис і дату. Потім на клаптику паперу, який імітував квитанцію, я ще раз написала суму цифрами і словами і віддала папірець клієнтові. Гроші поставила в шухляду. Той пішов задоволений. Я сподівалася, що незабаром мій вкладник повернеться і забере гроші. Але через певний час він приніс нову суму грошей і сподівався на такі ж умови зберігання. Як я могла не погодитися ? Клієнт віддавав мені гроші, а взамін отримував клаптик паперу з моїм підписом.
Пройшло небагато часу і до моєї господи завітали інші клієнти. Люди беззастережно віддавали мені гроші. Якийсь з них вирішив перевірити мою чесність і забрав кошти. І що ви думаєте, він поніс їх додому? Ні. Чоловік дійшов до хвіртки і повернувся. Довіряє. Довіра – це найголовніше в роботі з клієнтами.
Я добре розуміла, що гроші ці здобуті не дуже чесним способом, що може прийти поліція і заарештувати вклади, що мої клієнти злодії, але ж не мені їх перевиховувати. Я виконувала свою роботу. Дуже скоро шухляд не вистачило і я скористалася вкладами клієнтів для того, щоб придбати сейфи, замки, найняти охорону, адвокатів. Тепер я вже розуміла, що всі вкладники не прийдуть по гроші одночасно. Вільні кошти будуть завжди. Мої апетити зросли. Я побудувала кілька готелів, щоб клієнти комфортно відпочивали, кілька ресторанів, щоб задовольнити найвибагливіші апетити, побудувала розважальні заклади, дороги.
З часом фантазії розрослися. Мої родичі стали власниками будівельної індустрії. Шикарні маєтки росли, як гриби після дощу. Купували їх та брали в оренду мої ж клієнти. Сусіди, яким я ще недавно так сильно заздрила, тепер постачали мені продукти харчування, будівельні матеріали , нафту, газ, золото, хутра та багато інших товарів, ціну на які встановлювала я.
Мені було трохи шкода тих працьовитих людей, яких дуже безжально обкрадали мої вкладники. Але що я могла зробити? Допомогти взялися три ініціативні мужчини – Микола, Василь та Федір. Вони створили іменний валютний фонд для допомоги бідним. Я віддавала їм певну суму грошей і хлопці за відсотки позичали нужденним по суті їхні ж, а тепер уже наші,гроші.
Так з бідної людини я перетворилася на «леді». Ви вже здогадалися? Мене звати ЄВРОПА!

ІІ
Я була бідна завжди. Маючи родючі землі, багаті корисні копалини, здорові ліси і водойми, працьовитих дітей, я на протязі століть залишаюся найнещаднішою із матерів. В минулому моїх дітей грабували чужинські орди, на мої землі зазіхали сусіди. Але навіть у найтяжчі часи я не відчувала себе такою ображеною і обкраденою, як зараз. Мої діти ненавидять одні одних. Я вчила їх любові і поваги, а натомість ті із них, котрі вибралися в люди, дістали владу і силу, відцуралися своїх бідніших братів і сестер, знайшли собі інших матерів і докладають максимальних зусиль, щоб знищити рідну неньку. Вони встидаються старенької матері, як встидається студент своєї сільської мами, яка з клунками повними смачної їжі приїхала у велике місто, розмовляє сільською мовою , одягнена інакше, ніж міські пані, та ще й намагається виставити на показ свою любов і турботу.
Та не тільки діти стали моїм болем. Кровоточить серце від ненависті сестри. Ми прожили з нею в злагоді і любові багато часу, інколи сварилися, але то були суперечки нерозумних дітей. Нині протистояння досягло смертельного апогею. Вона моїх дітей налаштовує проти мене, проти своїх братів і сестер, вона зазіхає на наші землі, на нашу свободу. Багатша і успішніша моя сестра розпалила криваву ворожнечу, як тільки мої, обкрадені владними братами, діти повстали проти грабіжників, захотіли встановити справедливість. Заради більшого інколи потрібно пожертвувати меншим. Більше – це життя моїх дітей, менше, яке я віддала сестрі, – це півострів. Але апетити кривавого тирана не задовольнив клаптик землі. Крові моїх дітей зажадала рідна сестра.
Нині стою я, МАТИ-УКРАЇНА у чорній траурній хустині посеред поля з піднятими до неба руками і благаю Всевишнього, бо вже нема кого просити, про допомогу. Захисти, Господи, моїх дітей від братовбивчої війни, пошли їм ідеї для мирного розв’язання конфлікту, дай їм сили пробачити одні одним смертельні кривди, відкрий їм очі, адже вороги їхні дивляться збоку на криваву бійню і зловтішаються. Падаю перед вами на коліна, діти мої, і голошу: «Нема іншої матері у вас – лиш МАТИ-УКРАЇНА! Світ брехливий і жорстокий! Тримайтеся вкупі, підтримуйте і любіть одне одного, не піддавайтеся на провокації! Любіть землю, яка подарувала вам життя і присвятіть своє життя цій землі. Тільки в такій гармонії ви будете щасливі!»
ІІІ
Я українка. Я з тих українців, які знаходяться біля самої землі, живляться її соками, вдихають її аромат, працюють на ній, щоб вижити, і живуть завдяки її щедрості. Я не можу розслабитися навіть на короткий час, бо це привело б до зубожіння. Впасти легко, підвестися не допоможе ніхто.
Українці – працьовита нація, яку безперервно ошукує держава. Але держава – це не абстрактне поняття. Держава – це люди, а люди – це ми, українці. Не Сталін ходив у тридцяті роки від хати до хати відбирати останні крихти хліба у селян. Ходили українці, сумлінні виконавці чужої волі, такі, як зараз ходять і перекривають людям газ. Вони не зважають, що надворі зима, а в хаті діти. Найдивніше те, що відключають газ не за борги, а прикриваються технікою безпеки, заставляють купувати вентиляційні труби, сигналізатори, клапани та ще багато інших речей, які раптом стали конче необхідні. Начальники газових господарств відкрили спеціалізовані магазини і таким чином збувають продукцію. Той газ вже українцям сидить к печінках. Постійне підвищення ціни на нього доходить до абсурду. Щоб зекономити, спочатку купували конвектори, далі – газові лічильники, пізніше міняли вікна, утеплювали фасади, встановлювали котли. Ціна невпинно зростала і українці повернулися до дідівських методів обігріву – до печей. Та тепер ціни підняли до такого рівня, що прийдеться платити за приготування їжі, як минулого року платили за обігрів всієї оселі у зимовий період.. А найдивніше те, що цього вимагає Євросоюз, та справедлива Європа, яка у тридцяті купувала у Радянського Союзу зерно!
У бідах українців винуваті самі х українці. Лікар бере хабар у пацієнта. Пацієнт – це продавець, який обважує покупця. Покупець може бути міліціонером, який в свою чергу не хоче зловити злодія, що обікрав на ринку лікаря. Виходить замкнене коло, де ніхто не виконує свою роботу чесно і в результаті страждають усі.
Як говорить народна мудрість: риба гниє з голови. а та голова вже розкладається. І сморід отруює довкілля. Настала пора відрізати голову. І безмежно терпеливі українці пішли на цей радикальний крок. Революція гідності. Мій народ повстав проти системи. Але система не захотіла здаватися і повстала проти народу. Пролилася кров.
А в іншій. частині країни піднявся свій Майдан, тільки його назвали антимайданом. Такі ж українці, з таким же бажанням справедливості. А система зіштовхнула ці два Майдани у смертельне протистояння, щоб вони знищили одне одного і щоб більше нікому не хотілося порушувати встановлений «порядок». Другої жовтневої революції і створення другого радянського суспільства не могли допустити ані Європа, а ні, тим більше, Росія. Ось і розплачуються українці кров’ю за непокору системі.
Я не вірю жодній владі, а тим більше нинішній. Кожні наступні правителі критикують попередніх, але окрім красномовних гасел ніяких радикальних кроків не роблять, щоб попередники відповіли за свої злодіяння. На Революції гідності не постраждав жоден опозиціонер, а загинули прості люди. За це тодішня опозиція не перешкодила втечі скинутої влади до Росії. Пройде час і теперішню владу, в якій народ розчарується, змінить інша, яка в свою чергу «віддячить» і дозволить їй втекти з награбованими мільярдами до Європи. Яка б критика не звучала з уст опонентів одні до одних – ще жоден олігарх не позбувся своїх статків. Мінські зустрічі в тристоронньому форматі відбуваються тільки для того, щоб обговорити план контролю над народом, який збунтувався. Все це тільки гра. Росіян жахають українцями, аїнців – Росією, а все для того, щоб мирно жили багатії. Олігархи всіх країн єднайтеся, щоб не об’єдналися пролетарі цих країн – ось головне гасло нинішньої ситуації в світі.
Світ може допомогти Україні, не видумуючи складних схем і не висуваючи вимог-ультиматумів для зубожілого народу. Досить тільки відмовити українським олігархам у збереженні їх вкладів у світових банках. Якщо гроші залишаться в Україні, то вони будуть працювати на українську економіку. Та чи готовий світ до правдивих кроків? Мабуть ні. Світ брехливий, жорстокий та егоїстичний
Палає Україна у вогні. Європа стурбована. Росія не втручається. Обидві брешуть. Україна, віддавши свою ядерну зброю, стала подібна до проститутки Пампушки з однойменного оповідання Мопассана,. Вона кидалася до всіх з допомогою, а коли допомога знадобилася їй, то партнери відвернулися. Бояться, щоб не розпочалася третя світова війна, ядерна війна. Росія не самогубець, щоб розпочати ядерне протистояння, але народ потрібно тримати у страху, сіяти ненависть, щоб тільки цей народ не об’єднався і не повернув зброю проти влади. А щоб цього не допустити, позаду Національної гвардії стоять професійні військові, які дисципліновані і підкоряються наказам, їм трохи підняли зарплату, а ще більше наобіцяли. В тилу ополченців стоять кадрові російські війська, щоб червона чума не проникла в Росію. Але маховик уже запущений. Якщо його навіть зупинять тепер, то через два, три десятиліття колесо з назвою Новоросія почне обертатися з новою силою.
Я люблю Україну! Мені дуже боляче, що її роздирають, шматують ті, кому вона зовсім не потрібна. В моєму серці поселилася образа на росіян, які чомусь не захотіли прийняти і зрозуміти нашу революцію гідності, протест пригнобленого народу. Я не можу зрозуміти українців так званої Новоросії, які називають нинішню владу хунтою. Владу можна поміняти. Скинули одних диктаторів – виженемо і інших. Головне зберегти державу і людей.
Я українка. Я не хочу війни. Заради миру і збереження людських життів я готова пообіцяти те, проти чого повстає все моє єство. Я обіцяю ніколи не йти на будь-який Майдан, обіцяю сумлінно платити податки, призначені владою, навіть якщо це податок на нерухомість, тобто мою сільську хату, до якої держава не має жодного стосунку, бо її починав класти ще мій дідусь, добудовували родичі, купували будівельні матеріали за ціною, в яку вже був закладений податок. Я обіцяю, бо не хочу, щоб моє майно було знищене, як знищують житлові квартали на сході країни. Всяка влада від Бога. Кожен наступний президент гірший за попереднього, тому я буду обожнювати теперішнього, буду хвалити уряд, адже він дуже турбується про народ.
Я не хочу війни, бо життя людини найбільша цінність. Люди не повинні знищувати одні одних, бо життя їм подарував Господь і тільки він має право забирати його. Ніякі ідеї не варті пролитої крові, тим більше крові невинних. Договоритися, припинити бійню повинні ті, хто її затіяв – політики. Моя знайома бабуся пережила п’ять держав. Змінювалися імперії, закони, мови, але вона залишалася українкою, залишила потомство, зберегла національний дух і людську гідність. Пройдуть тисячоліття і на землі запанує одна раса і одна нація – нація землян. І важливо, щоб у ДНК цієї групи людей занесли свої гени українці, бо вони толерантні, працьовиті, розумні, талановиті, співучі, життєрадісні і заслуговують жити на оновленій землі, про яку мріяв Шевченко. Але це вже буде зовсім інша історія.
Березень 2015

Мене звати Феміда. Я сліпа жінка з народу. Не належу до жодної партії, а тому можу говорити правду про всіх наших політиків, можу тлумачити власне бачення історії, яку чомусь кожен раз переписують під ідеологію діючої влади. Я люблю правду. У мене підвищене почуття справедливості. Та зараз не про це. Зараз про Україну.
Зовсім недавно я написала вірш «За що любити Україну», де засуджувала українців за байдужість, за покірність, за рабське мовчання. Я захоплювалася Сирією і Єгиптом, народи яких піднялися проти системи, а ми все ще мовчали. І ось сталося – раби повстали! Без провідника, без Спартака народ піднявся! У всіх церквах дзвонили гучно дзвони! На барикади!. Чому це сталося будуть красномовно міркувати політологи та історики. А я з точки зору народу народними словами скажу: «Достали!».
Ця революція почалася тому, що народ хотів до Євросоюзу, а його не пустили? Ні! Наш народ любить свою землю, свою Батьківщину. Навіть ті люди, які поїхали до Європи на заробітки, повертаються додому, везуть зароблене, щоб піднімати свою державу. Це владні політики і бізнесмени, олігархи і злодії вивозять з України награбоване, як у свій час вивозили Іван Мазепа, Петро Полуботок та інші «герої». За рахунок українців збагачуються чужі держави, а Україна з простягнутою рукою звертається до Євросоюзу та Росії – хто більше дасть.
Народ повстав, бо нема справедливості в державі! Не знаю, які причини привели кожну конкретну людину на барикади, скажу про свої. Почну з лікарень, бо здоров’я найважливіше. А йти туди без грошей просто немає сенсу. Якщо хворий не заплатить лікареві, той навіть говорити не хоче. Кине картку з рецептом, а людина потім ходить по всіх аптеках, шукає те «зілля», а його чомусь ніде нема. В останній аптеці продавщиця здивовано скаже: «Таж ці ліки давно зняті з виробництва». Та такі випадки не найгірші. Найгірша – операція. І не важливо пройшла вона успішно чи ви назавжди залишилися сліпим на одне око, лікар приходить і просить зайти до кабінету, бо треба «розрахуватися за ниточку». А ниточка виявляється довгою: анастазіологу, медперсоналу, інтернам, лікареві… І платиш. А що робити? Така система. А одержати групу інвалідності хіба легко? Ні, за «групу» я не платила. Принципово. В районній лікарні, правда, прийшлося трохи скандалити, але в обласному МСЕКу лікар була чесною. Мій брат не ходить до лікарів. Розчарувався. Не може працювати – розраховується з роботи і лікується народними методами. Підлікується – знову на роботу. Добре, що беруть. Розуміють. І спеціаліст він хороший. Але хіба так має бути? Здорові люди поробили собі інвалідність за хабарі, а бідні хворі чекають Божої кари для кривдників. Ще недавно я не вірила, що кара настане. Тепер вірю. Народна кара буде!
Тепер про міліцію. Я і моя сім’я – законопослушні громадяни, поставила кому, але додавати нічого не буду. Ці два слова добре характеризують людей. Та, як то кажуть, знайшла нас біда у власній хаті. У 2008 році у дочки вкрали телефон. Жаль був великий, бо гроші у нас зароблені, ми ніколи нічого чужого не брали, нікому нічого не винні. Написали заяву про пограбування. Щоб не втомлювати читачів дрібницями власного розслідування, скажу: нашу заяву навіть не зареєстрували. З відчаю написала в обласне УМВС. Прийшла відповідь, а через день знайшовся телефон. І в кого він був, як ви думаєте? У працівника міліції, якогось столяра чи завгоспа. І ось минулого року нова напасть – покрали чоловікові інструменти з нашого приватного приміщення. Знову міліція, знову клопіт. Оскільки людей до нас приходить небагато, чоловік не знається з алкоголіками, визначити злодія було не важко. Важко було з міліціонерами. Брама в нас, бачите, не така, як треба, стодола не замикається, бензину в них нема. Дала 100 гривень на бензин, щоб мали на чому їздити, шукати порушників правопорядку. Та виявляється, злодія можна зловити тільки тоді, коли він сам признається у скоєному. У слідчого дізнаюся, що приїздив до нас на службовому автомобілі, писав протокол – невідомо хто. Слідчий відправив до нас одного оперативника, а іншого він не знає. Знову написала у обласне УМВС. Думаю - допомогло у 2008 році, допоможе й зараз. Відправила електронною поштою. Відповіді нема досі. Написала у ще вищу інстанцію – мовчання. Кажу, як говорять всі люди: добре у нашій державі бути злодієм. Не впіймали – все твоє. Впіймали – поділився з міліцією. Кожен раз у виграші.
За один рік у нашому маленькому селі було сім офіційно зареєстрованих пограбувань – і жодного злодія не знайшли. Було одне резонансне пограбування – грабіжники в масках вдерлися до заможних людей, зв’язали дітей і жінку, ледь не позбавили життя, забрали багато грошей і золото. Два дні ходили міліціонери хата в хату, писали номери телефонів кожного жителя, та марно старалися. Де вже їм знайти професійних злодіїв, як вони дрібних злодюжок не спромоглися затримати.
Скільки ще несправедливості в нашій державі – всього не напишеш. І ось сталося! Терпець увірвався! Не Євросоюз потрібен народу, а європейські цінності.
Хочу їхати на Майдан. Хочу у правий сектор. Що я буду там робити, сліпа? Знайду заняття – буду бумкати, кликати до дій! Цей тривожний звук лунає у моєму серці. Але там уже є ті, що бумкають. І я починаю бумкати по клавіатурі! Гучно! До всіх і до кожного!

Бумкаю до Президента і уряду! Почуйте свій народ! Полюбіть землю, з якої ви походите, шануйте людей, які підняли вас на вершину, піднімайте державу, яку вам довірили.
Бумкаю до наших братів зі сходу. Невже ви направду хочете, щоб ваші діти жили так, як ви живете, щоб в їхньому житті нічого не покращилося? Не вірю. Думаю, що вас залякають. Був у моєму сільському житті один випадок. Купила я на ринку кілька курочок-несучок. Принесла додому, поклала на землю. А вони, обскубані птахи, збилися докупи і стоять на одному місці, крок зробити бояться. Мої домашні вихованці травичку пасуть, у пісочку гребуться, а ті виросли у тісній клітці – бояться простору, що відкрився перед ними. Мало помалу півень привчив їх до свободи, але літати вони так і не навчилися. Зате їхнє потомство страхів не успадкувало. Я про таке – якщо мати крила і не боятися, то можна літати.
Бумкаю до пана Путіна. Уважаемый Владимир Владимирович. Вы великий политик, стратег и патриот своей страны. Вы делаете только то, что выгодно России. Почему Вы даете кредит Украине? Евросоюз готов помогать Украине, но только с условием, что деньги пойдут на развитие экономики. Развитая страна через несколько лет сможет погасить задолженность. Чем будет расплачиваться Украина, когда российские деньги окажутся в частных карманах?
И еще одно обстоятельство, что тревожит такую рядовую женщину, как я. Ваш депутат Жериновский позволяет себе на весь мир заявлять: «Донбасс наш…». Он шут, но иногда шуту позволительно сказать то, что запрещено говорить официальному человеку. Я же говорю: Донбасс и другие города, которые перечислил этот политикан, наш – украинский. Это россияне пришли в Украину и на месте, где они поселились, хотят создать Россию. Следуя такой логике, Тюмень, где проживает более семидесяти процентов украинцев, украинский город. Так может Украине стоит создать Тюменскую федерацию? Народы России и Украины с уважением относятся друг к другу, только бы этой дружбе не помешали амбиции некоторых политиков
Бумкаю до білоруського народу. Я вам щиро заздрю. У вас порядний президент. У вас спокій і стабільність, про які ми можемо тільки мріяти. Добре, що Білорусія не стала на шлях сумнівної «демократії», яка вже згубила Україну. І нехай цілий світ ополчився проти пана Лукашенка, шануйте його, бо так боляче за державу, яка з простягнутою рукою стоїть на колінах перед світом і просить милості. У нас є свобода слова, але що нам з неї, коли в людей нема роботи, коли на критику ніхто не реагує. Яка користь з того, що 95 Квартал відверто глузує з можновладців, якщо вони його не дивляться. Вони, наче клоуни, дозволяють над собою сміятися, щоб за кулісами робити свої чорні справи. Бажаю Білорусії ніколи не повторити помилок України.
Бумкаю до пана Ющенка. Дякую Вам, Вікторе Андрійовичу, за те, що пробудили в народу почуття національної гідності. Не все вдалося, на що сподівалися, але це вже інша історія. Ми вийшли тоді на Майдан, тому що нам дозволили вийти. Сьогодні ми вийшли самі, без провідника, бо вже нікому не віримо, вийшли, щоб здобути свободу, щоб змінити країну.
Бумкаю до Польщі. Дорогі сусіди. Дякуємо вам за те, чого навчилися, перебуваючи у складі Польщі – беззастережної віри в Бога, любові до своєї держави, гонору за своє національне походження. Тепер ми вийшли на Майдан, щоб здобути краще життя, чим викликали ненависть у багатьох наших братів-українців. Можновладці зі східних регіонів країни публічно висловлюють небажання мати у складі держави Західну Україну. Дозвольте нам стати вашими звідними братами, якщо рідні від нас відмовляться.
Бумкаю до Чехії, Італії, Польщі, Португалії, Іспанії та інших країн, які приймають українських заробітчан. Без вашої допомоги нас чекають злидні. Низький уклін вам. Нехай Бог благословляє і посилає достаток та благополуччя.
Бумкаю до всього світу. Світе великий Не кидай Україну напризволяще. Не залишайся байдужим до наших проблем. Не втручатися у внутрішні справи нашої держави – це дозволити новий голодомор, нові репресії!
Бумкаю до українського народу. Двадцять років ми байдуже спостерігали, як розвалюється наша країна. Я ніяк не могла зрозуміти, чому народ мовчить. Припускала навіть, що нас «присипляють»: розсіюють якісь хімікати в повітря або ж ці «снодійні» препарати додають у продукти, бо як інакше пояснити тотальну покірність мільйонів людей. Тепер я розумію: покірність і байдужість – наш менталітет. Цієї зими менталітет українців змінився. Але не досить вийти на Майдан, щоб змінити владу. Треба змінитися кожній людині, змінити власні погляди і привички, полюбити одне одного і допомагати ближньому. Не можна мовчати, коли діється несправедливість.
За краще майбутнє України пролилася кров, загинули люди. Нам вже не можна відступати. Громадянська війна – це найстрашніший розвиток подій. Можновладці чартерними рейсами за годину опиняться у безпечному місці, а брати-українці, як колись у сорокових, нищитимуть одне одного. А з іншого боку: віддасть злодій награбоване добровільно? перестане він красти, якщо руки самі тягнуться до чужого? Є тільки один вихід – його величність ЗАКОН!
Наша планета і вся Сонячна система існує мільярди років. Навколо літають астероїди, комети та інші небесні тіла, що можуть знищити Землю та життя на ній. Але катастрофи не сталося. Чому? Тому що у Космосі існує Закон. Правда, всі легенди стверджують, що «спочатку був хаос». Безтолкова штовханина привела космічні тіла до порядку. Хаос, що нині охопив нашу країну, започаткує новий порядок!
Я не люблю, коли у всіх бідах звинувачують одну людину: сьогодні - Президента, у тридцятих – Сталіна. Голодомор не став би можливим, якби на той час в Україні не було свого ката, і не одного. Вислужуючись перед владою, українські керівники відбирали у земляків хліб, щоб догодити, щоб панувати самим. Не Сталін знищив у кінці тридцятих українську еліту, цвіт української нації, а український блазень. Церкви у вісімдесятих руйнували українські вчителі, голови колгоспів та голови сільських рад. Страх зруйнував душі українців. Нині наш страх минув. «Борітеся – поборете!», - із глибини століть закликає свій народ Тарас Шевченко.
Прірва, у яку потрапила Україна за час своєї незалежності, надто глибока. Щоб вибратися з неї, потрібно затратити багато сили і часу. Матеріальне становище українців – не найстрашніше лихо. Ми не бідуємо. Хто молодий і здоровий, кожен дає собі раду. Занепокоєння викликає моральний дух українців. Одні з нас стали моральними виродками, інші – борючись з ними, злочинцями. Біда ще й в тому, що злочинці стають для нас героями. Для прикладу: дідусь, який стріляв у лікаря, викликає у душі симпатію; злочинець, який убив суддю, розуміння і схвалення; чоловік, що тримав у заручниках працівника кредитної спілки, підтримку. А чому? Тому що лікар, своєю бездіяльністю, привів людину до смерті; судді – керуються не законом, а розміром хабара; кредитні спілки дозволені державою для того, щоб відбирати в одних, а збагачувати інших. І таких прикладів безліч.
Винувата не тільки влада, але й самі українці. Винувата система. Заради того, щоб змінити цю систему, ми вийшли сьогодні на барикади. Нам не потрібні нові політики – нам потрібне нове життя, нова Україна! За неї, за нас, за закони і порядок я бумкаю сьогодні сліпа у правому секторі - по клавіатурі! Гучно!
Слава Україні!

Ольга Будзан
Розділ перший,
в якому автор стверджує, що не існує мудрості більшої,
ніж та, яка існує здавнв.

Якщо хочеш щось заховати – постав на видному місці, - говорить народна мудрість. Людина через тупість свою шукає зерно істини із свічкою в руках по всіх закутках, відсуває і переставляє предмети, риє землю, пробиває стіни, щоб зазирнути в сусідню кімнату, а воно лежить собі тихо-мирно на поверхні і припадає пилом. І варто тільки здмухнути пилюку, як відкриється і засяє золоте зерно – істина у всій своїй непорочності.
Мудрість, яку людство шукає тисячоліттями, захована в книгах, а
книги ці – Біблія, Веди, Коран. Кожне слово їх –зерно, кожен вірш – нива. І проросте воно пшеничним колоском чи рисовим, чи якимсь іншим злаком – все одно служитиме поживою для голодного.
Аналогічно-протилежна доля правди. Її мало хто любить. Грішник ховає її по закапелках своєї бідненької душі, замуровує, сковує кайданами совісті, але приходить Той, хто висвітлює її: оголену і страшну, чорну і потворну; і вона вилазить назовні, слизькою гадиною обвивається довкола тіла і душить винного, або й невинного, але відповідального за гріхи.




Розділ другий.
На основі власних роздумів та сновидінь автор
відкриває істину людського існування - людина не самотня,
а взаємозвязана з іншою людиною, твариною, а можливо й рослиною. Андрогіни – це два тіла поєднані однією душею.
Таким чином людина (тут йде мова не про тіло) існує у багатовимірному просторі.

Ксенія прокинулася, як тільки сонце, ліниво піднявшись над Довгою горою, ковзаючи поміж чужі будинки, пробилося до її кімнати. Настав новий день, а на столі лежали вчорашні емоції, викладені на листочку білого паперу:
Нічний пейзаж.
На небі тисячі вогнів.
Кричала я,
Та Бог мене не розумів.
Мовчав Геспер.
Мовчав величний Оріон.
Мовчало небо.
Вона писала це напередодні, заглядаючи у вічі кожній із зірок небесних, шукаючи якогось знаку, якогось контакту із цими мерехтливими вогнями, але небо височіло у геніальній величності своїй таке, як кожної ночі, нічим не даючи зрозуміти, що воно її чує. Розтривожена, нещасна вона заснула.
Сон мав для Ксенії певне значення, от тільки яке саме, вона не могла збагнути. Дивні сновидіння плили у її збудженій уяві, перепліталися, мов різнобарвні волокна домотканого килима, повторювалися, мали початок і навіть кількаденне продовження, немов багатосерійний фільм, от тільки самого узору, що гаптувала, вишивала чи ткала її пам'ять, дівчина ніяк не могла побачити.
Ось і сьогодні вона прокинулася від того, що була щаслива уві сні. Куди літала її блудна душа вночі, легковажно залишивши безвладне, знесилене тіло, скільки подолала кілометрів, щоб звідати чужого, безмежного, але нетривкого щастя? Ксенія ніколи не відчувала нестачі любові рідних, але ті двоє метисів, що сиділи з обох боків від неї -- маленького хлопчика --випромінювали таку велику, щиру любов, що малому здавалося, що немає більшої радості, як сидіти між найближчими людьми і відчувати їх тепло, опіку і ніжність. «Хто мені цей малий, обличчя якого я не бачила, але не просто відчувала його душевний стан, а була ним. Мабуть, це відповідь Господа на мої вчорашні роздуми, що таке щастя», - запитувала і відповідала сама собі юнка. Ще недавно дівчині здавалося, що щастя -- це кохати і бути коханою, сидіти поряд з ним, торкатися пальчиками його руки, дивитися у сіяючі очі і говорити, говорити байдуже про що, або нічого не промовляти, просто мовчати і думати. Минуло зовсім мало часу, як її погляди змінилися, ніби сам Бог хотів сказати: «Придумали ви собі це кохання, але є щось більш важливе і ти це зрозумієш». І вона зрозуміла дуже скоро. Любов – це щастя хвилинне, а вічне – це щастя жити, щастя існувати.
Марнославно клянучись заради кохання відмовитися навіть від життя, кожна молода особа не задумується до того часу, поки не загляне в потворні очі неочікуваної смерті і вже тоді, благаючи Бога, готова пожертвувати багатством, славою, владою, готова платити за кожну хвилину свого перебування на землі золотом і діамантами, у кого вони є, от тільки Той, від кого залежить її порятунок, не бере ніяких дарів, не купується на фальшиві обіцянки, а ні щиросердечні, але запізнілі каяття.
Горе, тим, хто стає на прю з Господом, горе смертному, що із безсмертним хоче позмагатися, бо як не можна, подувши проти вітру, змінити його напрям, так неможливо змінити систему створювану мільярдами років, відшліфовану часом і необмежену простором, систему досконалу від нескінченної частинки атома до безмежності синтезу, від думки до творіння і від слова до завершеної справи.
Мабуть у кожному віці своє поняття про щастя: для дитини -- це радість материнської близькості, для юнака -- взаємна любов, для бідного – багатство, для генія – творіння його розуму, для хворого – здоров’я, а для людини, що покидає білий світ – це щастя єднання з Богом. Переживши майже всі моменти щастя і нещастя, дівчина подумала: «Щось не так у цьому світі, щось не гаразд. А може все правильно, тільки ми цієї правоти, цієї правди не розуміємо?»
Ксенія ще перебувала під враженням сну, намагалася якнайдовше зберегти нічні відчуття і напружувала пам'ять, щоб згадати детальніші події тієї дивовижної подорожі, яку здійснила несвідомо, перенісшись не тільки в географічному плані, але трансформувавшись як особистість. «Не може бути, -- подумала вона, -- щоб душа, якою Господь наділив своє створіння, лягала спати. Душа не може втомлюватись. Залишивши спочивати одне змучене, виснажене людське тіло, вона мчить на другий бік планети до іншого, яке з її появою прокидається від сну. А ще мусить бути між тілами довга, тонка, але міцно натягнута «нитка» або промінь. Скільки їх – цих невидимих з'єднань? Може цей малий метис із якоїсь причини був розлучений з рідними батьками, а сьогодні знайшов їх, і це щастя так розтривожило його душу, що, долаючи довгий космічний шлях, зворушило іншу людину – мене? Має бути велика гармонія між цими людьми. Як тільки одна засинає – прокидається на другому боці земної кулі інша. Можливо тому існує твердження, що ні в якому разі не можна виводити сплячого зі сну раптово. Душа, що знаходиться в цей час далеко, на іншому кінці сполучення, не встигає повернутися до сонного, і він помирає. А у випадку, коли людина сідає в авіалайнер і летить в ту сторону планети, у те місто, де живе її друга половина? Що тоді? -- подумала -- Літак зазнає аварії, або з якихось причин із життям розлучається інший «духоблизнюк», -- так дівчина про себе назвала два тіла пов'язані однією душею .Думки так швидко надходили, що Ксенія не встигала їх аналізувати.
«А якщо по різні сторони сполучення не обов′язково дві людини? Якщо на одному кінці людина, а на іншому – тварина? Тоді людина може за життя поміняти багато половинок, залежно від тривалості життя тварини. Можливо у руках Господа щось на зразок терезів? Скільки важить особистість для нього – такий вид тварини відповідає їй на іншій шальці: хтось, як миша, малозначний, але надоїдливий, другий, як лев – гордий і невблаганний, а третій, наче вовк…-- Тут Ксенія задумалася. -- Вовкулака,-- вирвалася стривоженим голосом думка. -- Так ось звідки ці давні страшні легенди про людину-вовка! Адже два тіла пов'язані однією душею не обов'язково повинні жити на величезній відстані одне від одного. Вони можуть бути зовсім поруч: людина і миша (наприклад) у одній кімнаті, або людина і вовк – у селі та лісі поряд з ним. Останнє співіснування напевно породжує небезпеку. Людина засинає, а її душа переміщується у звіра, і ця тварина ходить знайомими людині дорогами і, маючи підсвідомо записану інформацію про тутешніх мешканців, навідується при нагоді до них – ворогів «людини-духоблизнюка», залишаючи за собою дурну славу. Цей шалений вовк може зажерти і свою «половину». -- Дівчина з жахом подумала, що людству вже давно відоме таке співжиття, тільки чомусь забулося, стало легендою.
А думки снували далі «павутину», у якій, наче муха, заплуталася сама дівчина. «Буває, що не любить хтось собак, кидає в них камінням, та варто повернутися планеті на сто вісімдесят градусів, як камінням кидають у неї. Господи, де ж істина? Що я попридумувала?» Одне втішало дівчину – її «половинка» людина. Вона сьогодні вночі з ним зустрілася і здалося, що той хлопчина рідніший від батьків і брата.
Ще трохи подумавши над усім цим, юна дівчина з тривожною радістю зрозуміла, що знайшла багатовимірний простір. Два фізичні тіла, для кожного з яких характерне перебування у трьохвимірному просторі, об'єднані одним духом чи душею (Ксенія не розуміла різниці між цими двома поняттями), уже перебувають у шестивимірному просторі. Сьомий вимір – Бог, який керує цим духом, заломивши промінь сполучення високо на небесах. «Андрогіни, -- подумала, -- колись вони мали одне тіло, але Бог розділив їх, і вони стали двома половинками єдиного цілого. Сьогодні вночі я пізнала іншу свою половину і тому була надзвичайно щасливою. От би ще хоч раз пережити таке щастя».
--- Як часто нам буває сумно, - сказала Ксенія вголос, - без особливої на те причини, або весело - теж безпідставно. Це означає, що ми живемо не тільки своїми емоціями, але й життям когось нам далекого і водночас рідного.
«Два тіла і творець», -- Ксенія знову задумалася. Заболіла голова. Стало душно від настирливих думок. З вулиці чулася якась метушня. Вона підійшла, відчинила вікно своєї кімнати і, мимоволі, почала спостерігати за іншим, реальним дійством, що відбувалося біля будинку напроти.








Розділ третій.
В ньому автор приходить до думки, що людина страждає через неузгодженість із власною совістю. Протиріччя між розумом і серцем відкладаються в організмі у вигляді хвороби і тільки від людини залежить чи придушить вона її в зародку чи дозволить прогресувати. Бог – всередині людини. Бог – це совість.
Автор у цьому розділі вперше припускає, що душа після смерті одного фізичного тіла переселяється в інше новонароджене тіло.

Там зібралося багато людей. Всі вони були одягнені в чорне. Мерехтіли тільки білі хусточки, якими жінки витирали очі. Незабаром з дверей вийшли діти з різноквітчастими вінками, а за ними четверо чоловіків винесли труну з тілом покійниці. Дівчина глянула на померлу і їй стало моторошно. Худе жовте обличчя тонуло у білих тюлевих покривалах. Вона знала цю жінку, але тіло, що лежало в домовині, нічим їй її не нагадувало. «Так, ніби зовсім інша людина», -- подумала дівчина.
Ховали «директрису». Про життя небіжчиці Ксенія дізналася напередодні. Вона померла від інсульту на п'ятдесят п'ятому році життя, не доживши до пенсії всього чотири місяці. Останні вісім років вона була директором місцевої школи – людиною владною, якщо не сказати жорстокою. Діти її боялися, дорослі ненавиділи. Її прозвали «директрисою» ще до того, як вона стала керівником навчального закладу. Здавалося б все робила правильно, чітко, по інструкції. Завжди прикривалася законом і правами. Але, крім писаних законів, існують закони людяності. Їх директриса не хотіла знати. Будучи людиною освіченою, добре розуміла, коли чинила несправедливість. Розумово відсталій людині можна все пробачити, та й Бог таку не каратиме, бо «не відає вона, що творить». Директорці люди не пробачили, не пробачив і Бог…
Першим збунтувався її син. Підліток не прийняв дволикості своєї матері і, ще навчаючись в школі, почав курити, а пізніше – пити. У двадцять п′ять років він повісився, невідомо з якої причини. Мати звинуватила у його смерті дівчину, яка була його останньою любов′ю. Та виїхала з села і ніхто нічого про неї більше не чув.
Директриса була енергетичним «вампіром». Вона «пила кров» з своїх дітей (дочка у вісімнадцять років вийшла заміж і покинула матір), із колег по роботі, просто односельчан. Дискомфорт відчував кожен, з ким вона ставала до розмови, постійне напруження. Відчувався підтекст у кожному, сказаному нею, реченні. А ще – заздрість. Вона завидувала всім, хто більш-менш матеріально стояв вище за неї, заздрила, боялася і завжди намагалася принизити розумнішого за себе. Люди воліли не зустрічатися з нею і не розмовляти. Сусіди поспішали з вулиці до хат, коли бачили, що вона наближається, вчителі вдавали зайнятих, а діти взагалі тікали, як від чорта.
Це був культ людини – тирана. Авторитарний керівник. «Напилася чужої крові, аж тріснула», -- жорстоко, але справедливо зауважив кожен, хто почув про її смерть.
«Бог – він не обов'язково той, що на небі. Бог – він той, що у нас всередині, -- думала Ксенія.-- Можливо, Він – совість? Коли людина не вживається із своїм внутрішнім Богом, вона помирає. Може не одразу, але з часом ці протиріччя відкладаються в організмі у вигляді хвороби і тільки від людини залежить чи придушить вона її в зародку, чи дозволить прогресувати і знищити себе. Щире каяття звільняє людину від гріха і очищує організм від скверни. А ще, -- роздумувала дівчина, --
кожна людина народжується ангелом і вже в процесі життя набуває рис демонічних. Звідки приходить зло? Чому не кожен може йому протистояти? А може не хоче? Між розумом і серцем повинна бути гармонія, інакше все закінчиться фатально».
Труну встановили перед будинком. До неї підходили люди, нахилялися, цілували образок на грудях у покійниці і відходили. Ксенія вловила у натовпі обличчя матері, яка підняла голову і дивилася на дочку. У цей час хор, що стояв збоку, почав тужливу мелодію. Звуки пісні підіймалися вгору, розходилися в сторони, і всі довкола могли чути її жалісні слова.
Ксенія уявила себе у труні: холодну, пожовклу і тому, як їй здавалося, потворну. «Є на світі одна тільки правда, -- згадала дівчина слова бабусі, яка лежала вже на смертному одрі і готувалася відійти у вічність, -- хто народився – мусить померти». Пам'ятає, що ніяк не хотіла з цим твердженням миритися тоді. Не хотіла миритися й зараз. Минуло два роки, як не стало її бабусі, а внучка й досі сумує за нею.
Одного разу до Ксениної кімнати зайшов її молодший брат і таємниче заявив:
--- Ксюня-нюня, -- так він інколи лагідно прозивав сестру,-- сьогодні мені приснилася наша бабуся.
--- І що надавала тобі стусанів уночі?
--- Ні! – Він замахав на сестру руками. – Вона сиділа на ліжку. Я до неї говорив, але вона мене не чула. Вона розмовляла із якоюсь тіточкою на євриті. Уявляєш, вона мене не чула, а її чула і розуміла. Щоб це означало?
--- Не знаю. А з чого ти взяв, що то була єврейська мова?
--- Не знаю.







Розділ четвертий.
Надія – велика сила, але вона не всесильна.

Ксенія стояла біля вікна молода, красива, але з хворобливою блідістю на обличчі. Її темні очі сумно дивилися на ритуал прощання. Вона уважно дослухалася до слів священика і плакала. Селяни зиркали у її сторону, і дівчина нервово зачинила вікно. «Я ще не померла, -- гірко викрикнула. – Чого на мене видивилися?»
А тим часом проповідь закінчилася; діти понесли вінки; чоловіки підхопили труну; священик пішов попереду покійниці у її останню дорогу; позаду, голосно плачучи за втраченою матір'ю, ішла рідна дочка і решту односельчан. Вся процесія пішла у напрямку церкви.
«Передайте привіт моїй бабусі, коли зустрінете!» - вигукнула Ксенія, звертаючись до покійниці, коли труна мала ось-ось зникнути з виду. Вона знову й знову продовжувала б роздумувати над вічними поняттями життя і смерті, але у двері постукали. .
Ксенія здригнулася. Серце шалено закалатало, і всі похмурі думки відступили. «Це він! Він повернувся!» -- тьохкало в голові, і дівчина, задихаючись від хвилювання, як могла швидко, підійшла до дверей, але, побачивши перед собою двох незнайомців, гірко розчарувалася.
Хлопці були гарно одягнені. У руках кожен тримав якусь папку.
--- Добрий день, пані, -- шанобливо привіталися.
Дівчина не відповіла на привітання, тільки холодно спитала:
--- Чого вам?
--- Ми принесли вам звістку, -- була відповідь.
--- Яку звістку?
--- Радісну звістку, пані!
Ксенія знову захвилювалася. У голові майнула інша думка. Помилилися! Лікарі помилилися! Вона здорова і не помре! Тоді чому почуває себе такою ослабленою? Може це не хвороба, а тільки навіювання? Вона повірила в те, що хвора, тому й занедужала. А може ці посланці прийшли повідомити, що її відправляють на лікування заграницю? Там їй зможуть допомогти! Вона житиме! За ту хвилину, поки незнайомці ще не почали говорити, юна дівчина встигла подумати навіть про Євгена. Тепер він знову до неї повернеться! Вона, звичайно, трохи на нього посердиться, але пробачить.
--- Кажіть, - нарешті промовила.
--- Ми принесли вам звістку про те, що кінець фальшивої релігії вже близько, -- тихо сказав один із прибулих.
Інший у цей час дістав із папки тоненьку брошуру і простяг господині.
--- Що?
Знадвору почулося бамкання дзвонів. Це похоронна процесія дійшла до церковних воріт.
Дівчина, вдруге за останні кілька хвилин не перенісши несправджених сподівань, зблідла і, хапаючись руками за одвірки, почала опускатися на підлогу.
--- Вам погано?
Хлопці підхопили її і допомогли зайти до кімнати. Всі сиділи деякий час мовчки. Дівчина заговорила першою, згадавши останнє запитання хлопця.
--- Погано? Мені погано? – почала вона раптом кричати.-- Ви принесли мені радісну звістку, а мені від неї погано? – Вона то в'їдливо сміялася, то хрипіла від злості. -- І коли ж той кінець? – нарешті спитала тихо, трохи заспокоївшись.
--- Тоді, коли всі люди зневіряться і вийдуть з неї, -- почула відповідь.
--- Тоді я цього не побачу.
--- Чому?
--- Бо помру!
Гості не повірили у пряме значення сказаних слів, але, бачачи страждання молодої дівчини, хотіли її заспокоїти, переконати, що все не так погано, що помирають всі, що Бог може все змінити, їхній Бог, що праведні успадкують Царство небесне. Але вона нічого не хотіла слухати. Вона прагнула не небесного, а земного щастя. Добре мріяти про Боже царство, якщо ми далеко від нього. Дівчина поспішила випроводити непроханих гостей і, замкнувши за ними двері, розплакалася.
Гіркі сльози двома солоними струмками лилися по обличчі і падали на тоненький папір, залишеної «свідками Єгови» на столі брошури, на якій на фоні грозового неба великими чорними літерами було написано: «Кінець фальшивої релігії вже близько». Дівчина з усієї когорти слів розуміла тільки одне: «кінець... вже близько».
Вона не хотіла розмовляти ні з мамою, яка незабаром прийшла, ні з іншими, такими дорогими їй ще недавно батьком і братом. Вона заздрила їм, заздрила їх здоров′ю. Вони залишаться жити, а вона піде, піде тули, звідки ніхто не повертається, піде у невідомість, у темряву. Найбільший страх викликала могильна яма, бумкання кусків жовтої глини об дерев'яну кришку гробу і самотність, на яку прирікають покійника. Коли ж у думках запитувала себе, кого з рідних хотіла би бачити на своєму місті, то жахалася. Ні маму, ні батька, ні брата вона не змогла б похоронити. Хай вже краще вона…
Та найбільшим вогнем пекла розлука з Євгеном. Він був її першим і єдиним коханням. Молодший за дівчину на півроку, Євген володів великим ентузіазмом, невичерпною енергією, дотепністю, щирою веселістю. Вона була з ним дуже щаслива і, мабуть, через це стала ще більш нещасною, коли хлопець, злякавшись, покинув її.
Покинули дівчину й інші її друзі і не тому, що збайдужіли до її горя, а тому, що не могли знайти слів розради при зустрічах з нею, були безсилі хоч якось зарадити її лиху.
Залишилися вірними тільки батьки. Тільки вони допомагали їй нести цей хрест, хоч, можливо, на їхню долю припала важча його частина. Ксенія бачила їх страждання, але почуття власного болю було сильнішим. Вона нервувала, кричала і ненавиділа цілий світ. Особливо вона ненавиділа лікарів. Вони нічого не вміють, не виліковують жодної хвороби. Вони збайдужіли до чужого горя, а в смертельних випадках розводять руками, мовляв, усе в руках Божих. Вони, вимучивши її різними препаратами, відправили додому помирати. Уся медична система – зробила висновок дівчина – добре спланована афера, а лікарі —аферисти, що збудували піраміду, щоб кидати хворих на гроші. Якщо хтось і одужує, то це не їхня заслуга, а милість Божа. Єдине на що вони здатні – на деякий час знімати біль. Згадавши про біль, вхопилася за груди і застогнала. Прибігла мама. За кілька хвилин мама привела сусідку-медсестру і та вколола дівчині чергову порцію морфію. Хвора заспокоїлася і більше з того дня вона нічого не пам'ятала.


Прокинулася, коли вечірній морок вже повивав змучену землю. Почала швидко одягатися. Мати спостерігала мовчки. Дочка вже третій день вирушала у цей час з дому.
Вона ішла, повільно ступаючи по асфальтованій дорозі, у бік міста.
На височині, просто перед нею світили вогні будинків. Там було і її недавнє мешкання. Вони покинули міську квартиру тиждень тому і переїхали у маленьке село, у бабусину хату, що пусткою стояла кілька років, переїхали з надією, що сільське повітря піде Ксенії на користь, що вона одужає.
З поля поспішали додому селяни. Вони везли на велосипедах, тягнули візками важкі мішки з картоплею – цьогорічним урожаєм, підсумком важкої багатоденної праці.
«Нехай працювати, нехай важко цілий вік порпатися в землі, але жити! Жити!»-- подумала дівчина.
--- Вона подібна на Богородицю, -- почула Ксенія, коли розминулася з ними.
Бліде обличчя, стражденні очі викликали у селян співчуття. А основне, вони любили дівчину, бо знали про її нещастя. О, якби вона була здорова, то не оминула б в'їдливих сільських пліток, безпідставних дівочих ревнощів і заздрощів та парубоцьких випробувань на вірність. А так саме тільки співчуття і жалість.
Ксенія ішла, час від часу зупиняючись, щоб передихнути. Піт покривав її тіло навіть від повільної ходьби. Але вона вперто прямувала за село. Ось уже видно міст. Дійшовши до нього, вона звернула праворуч і ступила на велике, але утрамбоване каміння. Звідси стежка вела вниз до річки, яка виблискувала небесними зірками, шуміла гірськими потоками, дихала свіжістю. По цій стежці із каміння, що заглиблювалася в решту кам'янистої поверхні, дівчина дійшла до води – кінцевої мети її недовгої подорожі. Оглянувшись на пройдений шлях, побачила силует матері, яка, ховаючись між кущами, слідкувала за дочкою. Стало затишно.
На іншому березі ріки, зі сторони міста, у нічній пітьмі, на фоні темних чагарників було видно ще темніші непорушні постаті рибалок. Вони сиділи тут вчора і позавчора, на тих же місцях, ніби нікуди не відходили, ніби були там закріплені, поставлені непорушно і навіки, немов пам'ятники. Тільки інколи над ними у повітрі блискотіли, осяяні зорями і місяцем, впіймані рибини.
Ксенія торкнулася рукою води – сколихнула зірку, що красувалася, мов у дзеркалі, погойдувалася на хвилях. «Як вона високо, як далеко від нас, але яке потужне її світло, що, долаючи великі простори Всесвіту, зуміло опинитися тут, на провінційній планеті, засіяти над маленькою країною, у невеличкому селі, купатися у водах цієї гірської ріки і втішати мене -- людину». Ксенія подумала, що зірки, якої вона щойно торкнулася у воді, вже може не бути, адже світло від неї іде до землі десятки світлових років. Можливо зоря вже мертва і дівчина бачить тільки те, що колись було її життям – тінь минулого у вигляді світла.
Вона сіла на великий камінь, що немов для неї був тут поставлений, звільнила праву ногу від взуття і опустила у воду. Холодна. Скільки вогнів у річці, а зігріти не можуть, не в силі.
Глянула навколо. Сьогодні хтось тут був. Вона це помітила, хоч не було явних змін між вчорашнім і теперішнім положенням цих річкових каменів. Це сільські жінки приходили, мабуть, прати. Цивілізація торкнулася всіх. У кожній хаті пральні машини, але давні звички, генетично закладене у людей єднання з природою заставляє декого із них хоча б полоскати білизну у цих чистих пахучих водах. І ніякі «ленори» з гірською чи морською свіжістю, запахом лимона чи китайської троянди не зрівняються з ароматом випраних тут речей, як не зрівняється краса природи записана на відеоплівку із найбуденнішими пейзажами, побаченими очима і відчутими серцем.
Дівчина притихла, затамувала подих, бо у цей момент уже кілька разів поспіль до її серця наближалася… мелодія. Вона ішла не з реального світу, не музикою хвиль чи вітру, юнка добре дослухалася, щоб у цьому впевнитися, звуки наближалися з неба, ніби зорі вигравали на чудодійних музичних інструментах фантастичні мелодії, перегукувалися із своїми річковими відображеннями і разом створювали коливання пісенної симфонії, що торкалися заразом всього єства дівчини від шкіри до самого серця. Це був той випадок, коли людина чує звуки не органами чуттів, призначеними для цього, а душею, чи може сама її душа творить музику і передає навколишньому світу аж до неба, щоб інша людина – талановитий композитор зумів дослухатися цієї фантазії і записати найгрубішими позначками, бо чуттєвіших людство ще не придумало, на нотному стані. Мелодія та триває долю секунди, але сповнює дівчину щастям невідомого відчуття, так ніби її душа побувала на високому Парнасі, біля чистих вод Кастильського джерела і почула величну гру Аполлона на золотій кіфарі.
Ксенія прийде сюди завтра і післязавтра, і кожного вечора, якщо не буде дощу, щоб почути, як широкою хвилею рознесуться по березі цієї реальної ріки неземні звуки струн кіфари, щоб хоч на хвилинку замочити ноги, розгойдати рукою зірку, сполоскати носову хусточку, а потім тулити її до обличчя. Так само сидітимуть на іншому березі рибалки, а ліворуч височітиме міст, по якому час від часу гуркотітимуть автомобілі, пронизуючи світлом фар нічний простір, міст, який з'єднав її минуле і теперішнє. Прямо перед нею, з півночі світитимуть вогні рідного міста. Там десь і його вікно – світиться теплом і радістю. Вікна ж її квартири чорні і сумні. Коли до них повернеться життя? Так само, як і сьогодні, як кожної ночі, праворуч на південному сході чорнітиме цвинтар. На фоні Довгої гори буде видно темні надмогильні пам'ятники. Сьогодні там появився ще один хрест. А коли ж її?...












Розділ п'ятий,
де йде мова про реінкарнацію.
Християнська релігія не визнає її, але чи означає це, що реінкарнації не існує?
Майже все, що описано в розділі, автор книги не вигадала,
а пережила і тому звертається до читачів: не намагайтеся якнайшвидше забувати свої сновидіння, а постарайтеся проаналізувати їх, знайти пояснення найдивовижнішим і найнезрозумілішим снам. Особливо потрібно вивчати дитячі сни і на перший погляд безглузді теревені маленьких людей. За ними – істина буття, нерозгадані таємниці людського існування. Всі ці висновки автор зробила із власних дитячих спогадів, бо все дитинство чекала на якихось загадкових батьків, які мали приїхати з Франції. І хоч свої рідні були дуже дорогими і милими, тай їхньою любовю автор не була обділена, проте кожного дня чекала когось ріднішого, мабуть тих людей, з якими проходило минуле життя.
Автор припускає, що в минулому житті була єврейкою,
пережила війну, мала двох сестер, які померли в 1985 і 1989 роках, носила прізвище вказане в розділі і жила на захід від Німеччини.
Якби з допомогою архівних даних можна було встановити
існування такої людини, то припущення автора про реінкарнацію душ мало би незаперечне наукове пояснення.

Додому поверталася разом із матір'ю. Довгий час мовчали. Ксенія думала про ангелів. Звідки вона знала про них: ангела дня і ангела ночі? Це бабуся розповідала їй, коли ще дитиною Ксенія після міської «тюрми» не могла натішитися сільською волею.
--- Чому прийшла нічка?--- невдоволено питала дівчинка.
--- То не нічка, то ангел затуляє крильми землю, щоб вона могла поспати, а разом із нею засинають пташки і тварини, дорослі і діти.
Вранці землю огортає своїми крильми світлий ангел. Помахом крила він здіймає легенький вітер, наповнює землю свіжістю, але , розгнівавшись, може спричинити бурю чи ураган. Він невидимий, але вранці і ввечері сонячні промені, пробиваючись крізь його крила, висвітлюють його, і люди можуть бачити рожевий відблиск на сході та оранжевий на заході.
На зміну ангелу дня приходить ангел ночі, приходить не для того , щоб принести темряву, а для того, щоб люди могли відпочити. Його щільні крила заступають денне світло, але при кожному поруху крила між пір'їнами утворюються щілини, крізь які це світло можна бачити. Він пропускає його, щоб люди не зневірилися, не сумували. Так, обнявшись, заклавши пір'їну темну за пір'їну світлу, вони обнімають землю у постійному ритмічному танці.
Ксенія глянула на нічне небо поцятковане вогнями зір і подумала: «як добре, що існує ця легенда, і можна вірити, що за завісою ночі завжди є світло дня».
--- Мамо, -- пройшовши майже півшляху, почала розмову дочка, -- як я маю думати: чи є життя після смерті?
Мати тримала дочку за руку і всім тілом відчувала доччину тривогу.
--- Є! Повинно бути!
--- Чому ж немає ніякого знаку, ніякого доказу?
--- Є знаки, але ми їх не бачимо, є докази, але ми їх не пам'ятаємо.
--- Мамо, це тільки слова, за ними – пустка.
--- Не слова! Довгий час мені не дає спокою один сон…
--- Розкажіть, -- Ксенія, мов за соломину, хапалася за найменшу дрібницю пов'язану зі снами, легендами, казками і міфами. Вона хотіла знайти істину ту, яка їй була потрібна.
--- У дитинстві мені часто снилася війна. Німці. Стрілянина. Я вважала, що це є наслідком того, що я була емоційною дитиною, багато читала про війну, дивилася воєнні фільми, які тоді часто показували. І ось недавно…
--- Що ж недавно? – спитала, коли мати замовкла.
--- Недавно мені знову приснилася війна. Давно розпався Радянський Союз, перестали крутити фільми про це страхіття шістдесятилітньої давності, я не читаю книги і, зрештою, народилася я значно пізніше, ніж це лихоліття закінчилося. Я не була ні свідком, ні учасником тих подій. Чому вони приходять у мої сни?
--- Що ж Вам снилося?
--- Ніби я в магазині вибираю, що купити. І тут облава. Всіх нас, покупців, половили, і я уже у товарному поїзді. Стріляють. Я дуже боюся, ховаюся в глиб вагона. Не знаю звідки, але мені стає відомо, що нас везуть на схід, до Німеччини.
--- Німеччина на заході.
---Так. Я теж довгий час не могла зрозуміти, аналізуючи це дивне сновидіння, але згодом здогадалися.
--- Про що?
--- Я жила на захід від Німеччини, у Франції, наприклад.
--- Коли Ви жили у Франції?
--- У минулому житті. Я тепер у цьому впевнена.
Дві жінки дійшли до свого будинку, але не зайшли всередину, а присіли на лавочці перед вікном. Ніч була прохолодна. Мати зняла з плечей велику хустку і окутала дочку. Дихав північний вітер. Уся небесна сфера прикрашена чистими вогнями. Молочний Шлях білів розсипаними перлами, кликав у подорож, у незвідані далі, манив нескінченністю і загадковістю. От би знятися і побігти тим шляхом, дорогою, по якій ходить сам Господь, у інший світ – кращий і досконаліший. Може він веде у рай, у Царство небесне, де ні болю, ні печалі, а тільки життя безкінечне? Ксенія підняла голову і помахала рукою Великій і Малій Ведмедиці.
--- Вони, як ми – самотні і безпомічні серед тисяч небесних зір…
--- Вони щасливі.
--- Чим?
--- Вони разом. – Мати провела рукою по обличчі, витираючи сльози.
У дочки ж настрій трохи покращився. Вона, сміючись, допитувалася:
--- То Ви стверджуєте, що були колись француженкою?
--- Це вже не зі сну… У віці від дванадцяти до п'ятнадцяти років я дуже чекала, не усвідомлюючи чому, що по мене приїдуть мої французькі батьки. Я любила своїх рідних, і мама з батьком любили мене, і все ж я чекала на них. Я мріяла, що вони з’являться у мій п'ятнадцятий день народження і заберуть мене. Це не було банальне захоплення Парижем, Єлисейськими полями чи Ейфелевою вежею, бо я тоді не знала про Париж, як столицю кохання, краси і величі. Я дізнавалася про Францію поступово, читаючи французьких письменників, пробувала навіть вивчати мову та історію цієї країни, звичайно за художніми творами, але заплуталася між тими Людовіками і залишила це заняття; милувалася французькими піснями, обожнювала Едіт Піаф, Мірей Матьє, Джо да Сена, молилася на картини Леонардо да Вінчі, навіть слідкувала за французькою модою, не маючи жодної можливості одягатися хоч подібно, але далі цього справа не пішла.
Дочка посміхнулася. Її мама була такою ж, як вона – романтичною і наївною. І все таки Ксенія подумала, що варто було б досліджувати людські сновидіння, особливо дитячі, бо й вона пригадувала зараз, що щось її теж тривожило в дитинстві.
--- Але наша релігія не визнає реінкарнації, -- сказала вголос.
--- Хіба інші релігії не можуть бути правильні? У тому сні мені була послана думка, що ви мої діти – це моя рідна сестра і брат. – Мати помовчала та незабаром продовжила. – А ще було слово…
--- Яке слово?
--- Слово, яке могло б багато пояснити, якби хтось розшифрував його зміст. Можливо, це моє тодішнє прізвище. Я дуже хотіла його запам'ятати, але, прокинувшись, забула.
--- Шкода.
--- Ні, забула не зовсім. Із пам'яті стерлося закінчення. Я переплутала останні приголосні. Воно звучало як «маккост», «маккорн», або «макконд». Швидше за все перший варіант.
--- А може маккейн?
--- Можливо...




















Розділ шостий,
В якому автор закликає читачів уважно вчитатися і допомогти
їй знайти дівчинку з темненьким волоссячком в біленькому платттячку на великі червоні ружі, яка жила десь у світі і на початок девяностих мала приблизно 10-12 років. Автор припускає, що вона померла і стала ангелом для іншої дівчинки.
В цьому розділі автор ділиться припущеннями, що таку страшну
хвообу, як рак непотрібно вирізувати чи лікувати.
Пухлину треба виривати, міцно вхопити за центр і тягнути,
витягувати з організму.

Жінка замовкла. А потім вона пригадала іншу дивну історію, що мала місце у її житті та житті її дочки. Маленькою, від хрестин до року, Ксенія дуже часто плакала. Молода мама безпомічно, не маючи досвіду, плакала разом з нею. Одного разу, вимучена безсонною ніччю, жінка знову ридала, бо дитинка дістала гарячку і ще більше вередувала. «Господи, змилуйся, не карай мене і моєї дитини, допоможи нам!» -- просила, заколисуючи донечку. Монотонно гойдалася дерев'яна колиска з біленькими занавісочками і а – а – кала і плакала десятимісячна дівчинка, бо пробивався через ясна перший зубчик. Жінка добре пам'ятала, що не спала, навіть на хвилинку не задрімала тоді. Вона просто притулилася до подушки і продовжувала тримати рожеву стрічку, прив'язану до середини дитячої колисоньки, як побачила поряд із собою дівчинку років десяти-дванадцяти. Вона мала темненьке підстрижене, закручене до голови волосся і одягнута була в біле плаття на великі червоні ружі. Незнайома дівчинка тримала в руках рожевий бант, який ще мить до того тримала мати і з його допомогою колихала маленьку Ксенію. Картина була настільки реальна, що молода мама потяглася, щоб торкнутися невідомої гості. Вона широко відкрила очі і побачила все: кімнату, візерунки на стіні і дівчинку в білому на червоні квіти, крізь яку бачила ці візерунки. «Вона є! Вона не піде!» -- подумала і простягла руку. Гостя повільно зникла, мов видіння, а візерунки на стіні залишилися. Довгий час жінка відчувала її присутність і зовсім не було страху, а тільки велике бажання її знову побачити. Колиска мирно погойдувалася, а дитинка спала.
--- То був твій ангел. Після того випадку ти вже не плакала, і я думала, що все у нас уже завжди буде добре.
--- Дівчинка з темним волоссячком у білому платті на великі червоні ружі… -- тихо задумано промовила Ксенія. – Мій ангел… Але, щоб стати ангелом, вона спочатку мусіла померти. Якби можна було дізнатися, хто ця красуня. Якби можна спитати у цілого світу, ми неодмінно б її знайшли – незнайомку в білому…
Фантастичний світ величі сповнений загадок постав перед дівчиною, заманюючи роздумами і здогадами. Ми не знаємо, який він насправді, тому видумуємо його таким, яким хочемо бачити. І тоді видуманий світ стає справжнім, бо звідки беруться фантазії, як не з реального буття.
--- Виходить, що для душі немає кордонів, держав і мов? Всі ці перепони для тіла, душа ж вільна.
--- Звичайно. А ще у неї немає пам'яті. Тільки пережиті сильні емоції можуть сколихнути, розтривожити забуті почуття і з'явитися через десятки років у вигляді сну, який не кожна людина проаналізує, а забуде, освітлена новим днем і новими відчуттями.
--- Мамо, я не хочу перебиратися у інше, чуже тіло. Я хочу жити з вами. Мені так добре тут.
--- Донечко, -- жінка обнімала і цілувала дочку. Мокрі щоки липнули. Вони обціловували одна одній очі і губами збирали гарячі солоні сльози. – Якби ти знала, як я вірю в диво. Вірю, що прийде Бог, освітить тебе своєю ласкою, погладить по голівці і вирве з твоїх грудей це страхіття.
«Так - так , саме вирве, -- вже давно думала про це жінка. – Рак вирізати неможливо, бо залишаються його «кліщі», але вхопити за центр пухлини і тягнути, як би не було боляче, тягнути, поки злоякісні клітини не відщепляться від живого тіла. Вони ростуть, розмножуються і тому повинні мати здатність сильно триматися купи. Процедура з вириванням мала би мати успіх».
Найбільше жінка жалкувала тепер, що вона не лікар. Вона б знайшла вихід! Вона б врятувала свою дитину.






















Розділ сьомий.
«Кращий день смерті від дня народження» -
цю біблійну істину читачі зможуть зрозуміти наприкінці повісті,
або ще тоді, коли самі перейдуть у інший світ, у вічність.

Другого дня, коли на недовгий час Ксенія залишилася сама, у двері знову постукали. Вона підійшла, все ще слабо сподіваючись – «Євген». Ні. Прийшов один з учорашніх відвідувачів.
--- Пробачте, -- поспішив він заговорити, не вітаючись. – Я не можу Вас залишити, нічим не допомігши.
--- І чим Ви хочете мені допомогти? – в тон йому запитала дівчина. – Може Ви б хотіли померти замість мене, а може разом зі мною, щоб мені не було так страшно?
--- Розрадою, -- відповів юнак.
--- Розрадою мені допомагають рідні. Але, якщо Вам потрібно відповідати високим моральним нормам члена Вашої організації, то прошу заходити. Я Вас вислухаю.
Вони пройшли до кімнати і сіли у два великі м'які крісла біля журнального столика. З вікна пробивалося сонячне світло.
--- Яке настирливе сонце. Вже осінь, а воно вперто заливає землю своїм теплом, -- почала дівчина, щоб якось зав'язати розмову, але спрямувати на байдужі їй теми. Вона не хотіла говорити про себе і свою біду, але марно, бо хлопець, навіть не слухаючи, раптом запитав:
--- Що з Вами? Чому Ви сказали вчора, що помираєте?
--- Пухлина, -- видихнула, і горло її стиснулося від хвилювання.
--- Бог знає, що робить, -- спробував щось пояснювати гість, але хвора дівчина посипала на нього цілий потік зневірених слів, не давши висловити хлопцеві початої думки.
--- Знає? Що він знає цей ваш Бог? Подивіться на сонце! – вона різко встала і, підійшовши до вікна, відсунула квітчасту тюлеву фіранку. – Воно кожен день появляється на сході і не заходить на протязі дня, поки не докотиться он туди, на захід. – Дівчина тицьнула рукою у шибку, аж скло задзеленчало. – Воно ж не зникає посередині шляху. Кожен рік починається з весни і закінчується зимою. Але зима ніколи не настає після цвітіння садів. Це Бог знає! Це він спланував і не порушує закону! А я? Я тільки почала жити! Мені вісімнадцять років! У мене був хлопець, а тепер нема нічого, навіть надії.
--- Бувають винятки. Інколи трапляються затемнення,-- сказав юнак тихо. – Інколи на квітучі сади падає сніг і гине весь майбутній урожай.
--- Значить я виняток?
--- Ми повинні приймати все так, як на те воля Божа. – Він відкрив Біблію, яку приніс із собою, і прочитав, -- «час родитися і час помирати».
--- А якщо не час? Хто визначає час чи не час? – роздратовано спитала і продовжила, -- Ви б змирилися? Ви готові померти, піти у небуття у розквіті життя? Готові?
--- У книзі Екклезіяста пише: «Кращий день смерті від дня народження».
--- Не говоріть дурниць. Завжди краще бути під сонцем, ніж під землею. – Вона гірко посміхнулася.
З вулиці доносився дитячий лемент. Ксенія глянула у вікно. Ціла ватага дітлахів, імітуючи церковну процесію, ішли дорогою, несучи замість корогвів палки з прикріпленими до них клаптиками тканин, і вигукували, співаючи уривки церковних пісень. Дійшовши до поштового ящика – «церкви» у їхньому маленькому розумінні, зупинилися і почали хреститися. Все це дійство було для них таке серйозне, що Ксенія розсміялася.
--- Кого хороните? – крикнула до них через вікно.
Діти засоромилися, покидали палиці і подалися бігцем в другу сторону, захоплені іншою грою.
--- Як би хотілося бути такою ж безтурботною і щасливою, -- сказала до хлопця.
--- Скажи,-- раптом перейшов він на «ти», -- чи не відчувала ти інколи уві сні якогось дивного спокою і невимовного щастя?
--- Відчувала. Навіть не хотіла прокидатися.
--- Ось бачиш.
Вони сиділи кожен у своєму кріслі і думали. Ксенія ніяк не могла збагнути, по чому той Екклезіяст визначив, що день смерті кращий.
Незабаром прийшла мама і хлопець підвівся. Біля дверей він подав руку на прощання і спитав:
--- До речі, як Вас звати? Я—Євген.
«Оце збіг,-- подумала дівчина.—Я чекала Євгена і він прийшов. Навіщо ти так, Господи? Мені ж боляче. Хоча… це тільки ім'я, ім'я і більше ні-чо-го».
















Розділ восьмий.
Що означає слово записане в Біблії староєврейськими
приголосними літерами: «יהדה».
Перше знайомство з цим словом.

Наступного дня, приблизно в такий же час Ксенія ходила по кімнаті і чекала Євгена. Іншого. Незнайомого, розумного, розсудливого і якось дивно пов'язаного з Богом. Вона була молода і, незважаючи на хворобу, прагнула спілкування. Він не розмовляв з нею про земні справи, як інші, він допомагав їй доторкнутися до вічності, не боятися її.
Євген того дня не прийшов. Не появився він і в п'ятницю. Дівчина понервувала трохи і зробила висновок: «і цей мене кинув. Хай би вже та смерть прийшла швидше, все одно її не уникнути. Навіщо страждати ще місяць чи скільки там мені залишилося?» Вона подумувала навіть про самогубство.
Євген прийшов у суботу. Він приніс із собою багато книг і поставив на столі.
--- Почитаєш, коли матимеш час.
--- Я не знаю, чи є в мене час.
--- Про це знає Бог, Бог – Єгова.
--- Чому ви так вперто називаєте Бога Єговою?
--- Тому, що про це написано в Біблії.
--- І де ж?
--- Подивися ось тут.
Євген взяв зі столу одну з ілюстрованих брошур. На жовтому фоні Ксенія прочитала запитальне речення: «Хто є Бог?» Хлопець погортав тоненькі шурхотливі сторінки, на одній із яких дівчина побачила намальовану картинку: кругле золоте променисте сонце, на диску якого були начертані незнайомі літери: «יהדה».
--- Ось ці каракулі означають Єгова?
--- Так!
--- Так? – Вона помовчала. – А чому вони написані на фоні сонця?
--- Не знаю. Так. Просто, щоб прирівняти Бога до сонячного світла і тепла.
--- Хай буде Єгова, -- погодилася співрозмовниця, -- але чому ти не приходив попередні два дні?
--- Я ходив до лікарні.
--- Ти теж хворий?
--- Ні. Я дізнавався про твою хворобу.
--- Навіщо?
--- Я хотів знати чи є надія.
--- І що?
Хлопець мовчав.
--- Нема?
--- Нема.
--- То я помру?
--- Так, - вирвалося, хоч він не думав цього казати, і додав, -- якщо не будеш боротися.
--- Спасибі за правду,-- тільки гірко посміхнулася. – А боротися з ким? З Богом?
Обоє замовкли. У цій тишині Євген чув стукіт власного серця.
--- А твій Єгова не допоможе? – через деякий час спитала дівчина ніби з іронією, а ніби з надією.
--- Пухлина була закладена ще в ембріоні. Вона росла разом із тобою і тепер…
--- То Бог усе знав? Це він виклав мою долю, моє теперішнє лихо частинками атома у маленькому зародку? Він жорстокий!
Ксенія не плакала. Вона водила пальчиком по дивних чорних літерах і тихо промовляла: «Є – го – ва.»
Євген же думав, що настав той час, коли він мав здійснити щось важливе, те, про що йому був посланий із неба голос чи то думка на перших відвідинах зборів. Скільки йому було тоді років? Вже не пам'ятає. Пам'ятає тільки голос гучний і впевнений, що сказав у момент, коли хлопчик заходив: «Це син мій улюблений. Слухайте його!» І малий завмер від хвилювання. Пам'ятає, як серце билося тоді сильно – сильно і вже інший голос промовив із глибини приміщення: «Ти недалеко від Божого Царства!», а через якийсь час знову голоси:
«Учителю, благаю тебе зглянься…», «Дочка твоя вмерла, не турбуй же вчителя», «Не турбуйсь, тільки віруй і буде спасенна вона». У той момент відчув малий Євген всеперемагаючу силу у собі. Вона росла разом з ним: сила і дівчинка – віра і любов. Коли він побачив одне з цих відчуттів на порозі сільської хати із сумними задуманими очима, то інше спалахнуло, як факел. Він уже знав, що ніколи не покине свою фантазію.















Розділ дев'ятий,
В якому стверджується, що в світі мусить існувати система.
Пошуки цйієї системи привели автора до написання даного твору,
а також задуму інших повістей про систему світу.

З того часу хлопець і дівчина зустрічалися кожен день. Вони сиділи, багато говорили, дивилися крізь прозору занавіску на сонце і думали про Бога. Навідувалися родичі, лікарі, раз на день прибігала сусідка – медсестра, але все це не мало для дівчини ніякого значення. Вона не слухала слів розради, не бачила їхніх сліз. Вона жила у своєму замкненому світі разом з Євгеном, Єговою і майбутнім кінцем.
Хлопець думав про Всесвіт. «Мусить бути система. Не може такий досконалий Космос існувати хаотично. Невже в природі справді мають місце елементи випадковості? Невже хвороба Ксенії є прикладом цього? Не може бути! Не – мо – же! Теорія імовірності заперечує існування Бога. А це абсурд. Господи, чи то не сумнів закрався у моє серце, що я над цим задумався? Система… Вона існує, просто люди не можуть її вирахувати, бо, як то кажуть, дивляться із своєї дзвіниці. Людське життя коротке, тому не можна прослідкувати і знайти її. Потрібно розширити простір і час. Але навіть у цю сформовану систему можна внести корективи! Тільки віра і молитва може бути порятунком, спасінням від небажаного фатуму!»
У батьків вкотре появилася крихітна надія, далека від реальності.
Дивом, яке мало врятувати їхню дитину, вважали Євгена, присланого самим Господом для порятунку.
Але одного разу дівчина сказала хлопцеві:
--- Нема ніякого Бога! Нема Єгови! Якби він був, то вже б давно змилувався наді мною і моїми рідними, бо він же має бути милосердним. Дарвін був правий! Людина виникла в процесі еволюції. Правда, не від мавпи вона походить, як мені здається, а мусів бути ще один вид між цими смішними створіннями і людиною. Інакше чим пояснити схожість людини з твариною? Якби ти був Богом, -- раптом поставила вона некоректне запитання, -- то хіба творив би всіх однаковими чи дав би кожному виду індивідуальне начало?
--- Хіба вони схожі? – боронив хлопець свої переконання.
--- Звичайно. Кожне створіння має одну голову, двоє рук, двоє ніг, нехай і видозмінених. Всі – птахи, риби, ссавці мають мозок, пару очей, ніс (чи ніздрі), рот. У всіх однакова система живлення і травлення, всі працюють, щоб забезпечити себе їжею і засинають, коли натомлюються. Нарешті, всі однаково розмножуються.
--- Пташенята вилуплюються з яєць, -- спробував заперечити юнак, -- а риби викидають ікру.
--- Так, але у всіх присутнє чоловіче і жіноче начало.
--- А рослини? – запитав хлопець, що теж на деякий час задумався.
--- Рослини – інший вид живих організмів. Інші й віруси.
За дверима були чутні якісь звуки. Ксенія підійшла і відчинила їх. У дверному отворі стояв її брат із підручником «Біологія» в руках.
--- Я не підслуховував, виправдовувався він, хоч ніхто слова йому не закинув.
--- Я знаю. Ти просто хотів знати.
Сестра взяла книжку, щоб догодити малому.
--- Євгене, -- продовжила вона, коли брат пішов, зачинивши за собою двері, -- перед тобою життя. Іди вчитися. Поступи в університет, стань знаменитим вченим, напиши багато праць, досліджуй людину і її життя. Забудь свого абстрактного Бога і поклади себе на те, щоб рятувати людей від смерті, -- і додала, -- хоча б передчасної. Мусить бути вихід, потрібно тільки шукати його, не зупинятися. Нехай не заважають тобі ніякі етичні норми, норми моралі. Вчися клонувати, бо якщо Бог і створив людину, то Адам був клон за образом і подобою свого творця. Зараз стільки говорять про стовбурові клітини, які могли б людям продовжувати життя, але мораль, видумана самими ж людьми, не дозволяє їх використовувати. Чому, Євгене? Вони ж все одно гинуть – ці маленькі ембріони, то чому не можуть послужити для спасіння людства від старості і смерті? Якщо Бог уже відкрив людині цю завісу, то не мудро не заглянути всередину!
Ксенія говорила голосно і пафосно. Її думки плуталися і вона перескакувала від однієї теми до іншої. Євген її розумів. Вона не хоче миритися зі смертю. А хто б змирився?
Говорила одне, а душу тривожила інша думка. «Чому власне я вирішила, що мушу жити? Чому навіть ціною невинного зародка я маю врятуватися? Хоча б тому, що я вже народилася, пізнала світ і мені важко і страшно з ним розлучатися! – оправдувалася сама перед собою. – Навіщо Бог дав мені життя, а тепер забирає? Напевно Бог має щодо нас свої плани і вони часто не співпадають з нашими, -- зробила висновок. – Але як хочеться бути сильнішою від Бога, перекреслити ним написану долю і стати здоровою і щасливою!»
«Університети, -- думав Євген, -- дають знання сталі, загальноприйняті. Людина з університетською освітою не може зробити вагомого відкриття, бо інколи для цього потрібно заперечити все, що вважається аксіомою. Для винаходів потрібна добра освіта, але для відкриттів – незаангажований розум. Дилетант може дати більше поштовхів для роздумів, ніж вчений. Професори навіть прості речі заплутують настільки, що потім потрібне не одне покоління вчених, щоб все розкласти на свої місця. Проста і свіжа думка людини неупередженої важить інколи більше, ніж цілий вік дослідів і експериментів у лабораторіях і обсерваторіях світу».
--- Євгене, заради мене присвяти своє життя науці. Зроби Дарвіна своїм Богом.
--- Дарвін був глибоко віруючою людиною. --- Сам стань Богом! Втручайся у природний відбір, докажи всьому світові, що Бога не існує, або знайди його, живого, істинного, правдивого.
--- Ксеніє, інколи за дуже короткий час можна зробити більше, ніж за все життя. – Це просто так кинуте речення, зміст якого він і сам добре не усвідомлював, збудеться, стане для них роковим.
Дівчина більше не хотіла слухати товариша. Він її не розумів. Вона прагнула якихось дій з його боку, вимагала змін. Заспокійливі слова уже не діяли, а реальних результатів на краще, які з появою Євгена ще жевріли у її бідному серці, не було. Не вірила більше і його Богові.





















Розділ десятий.
Нащадки несуть відповідальність за гріхи своїх предків.
Каїн і Авель поплатилися за гріх Адама і Єви,
Каїнові діти – за батькове братовбивство.
Гріхи весь час подвоюються, тому людям живеться дуже важко, примножуються страждання. Тільки сильні натури на протязі кількох поколінь можуть припинити страждання своїх нащадків.
Щоб зовсім і назавжди позбутися страждань людство
мусить жити праведно, не грішити стільки ж тисяч років,
скільки воно існує. Та чи реально це? Якщо людина вельми благополучна, то це теж заслуга її предків,
які своїми стражданнями вже трохи спокутали гріхи перед Богом або вимолили прощення.
Все це стосується також розділу дванадцятого.


Діти розійшлися у сварці. Серце матері розривалося від болю. Її дочка билася в істериці у своїй кімнаті і кричала: «Нема Бога! Нема Бога!» Сорокарічна жінка ридала, сидячи за стіною, та інстинктивно повторювала: «За що? За що? За що, Господи?»
Чоловік її сидів поряд чорний, як саме горе, і гарячково намагався щось пригадати. Йому здавалося, що саме від цієї згадки залежить їхнє теперішнє становище, їхнє лихо. А може їх порятунок? Щось із далеких спогадів, чи з минулого життя, чи зі сну, але щось важливе не давало йому спокою, не дозволяло жити. Нарешті воно почало випливати, вимальовуватися у його розтривоженому мозку, набувати певних форм.
Він маленький. Йому років десять—дванадцять. На ліжку лежить хворий його батько – дідусь Ксенії. Біля нього дядько – батьків брат. Вони розмовляють. Хлопчик бавиться на підлозі, але дещо слухає із розмови дорослих.
---- Розмова. Ця розмова. Про що вони тоді говорили? – питає себе чоловік і ще більше напружує пам'ять. Раптом картинка, що застигла в дитячій уяві, оживає.
--- Ось тут мене пече! Ось тут! – Батько тримається рукою за груди.
--- Може то простуда, -- озивається дядько.
--- Ні, то не простуда… -- і через деякий час додає – то гріх!
--- Який гріх, брате? Ми всі грішні.
--- Страшний гріх --- вбивця я!
--- Була ж війна.
--- Війна, війна… Та не ворога я вбив – дівчину.
--- Яку дівчину?
--- Не знаю звідки вона взялася. Там мала бути не вона. Ще хвилину до пострілу на тому місці стояв вояка. Я підніс гвинтівку і, від страху майже не цілячись, натиснув на гачок. Куля була вже в повітрі, як я її побачив. Вона стояла, здивовано відкривши очі, а за мить впала мертвим поліном на мокру землю. З грудей її цівкою витікала молода кров. Спідниця, кофтина її були перешиті з військової форми, тому я й помилився. Їй було років вісімнадцять, не більше. Я не зміг їй допомогти. Я боявся і втік, а вона залишилася помирати. – Помовчавши, батько продовжив, -- Скоро піду туди, -- він показав рукою на небо, -- зустріну її. Може пробачить?...
--- Не пробачила, -- промовив чоловік уголос.
Дружина підняла голову.
Не пробачила, бо за гріхи мусить відповісти людина, або нащадки її до сьомого коліна. А ми питаємо себе: за що, за що? Вони (гріхи і добрі наші вчинки) заносяться вищими силами нам невідомими до нашої генної структури, структури ДНК чи ще якоїсь іншої, недослідженої, передаються у спадок, а потім проявляються у майбутніх поколіннях, у нащадках, несвідомих, невинних, чи не вартих, але відповідальних за своїх предків, у подобі неочікуваної хвороби чи якогось більшого лиха, або незаслужено посипаного невідомо звідки щастя. І немає іншого спадку, крім цього. Людина живе минулим, а відповідає за майбутнє. І хто це влаштував, і добре воно чи погано – судити не нам.

























Розділ одинадйятий.
Бог – Сонце.
«І весь людський рід він з одного створив» - ця фраза з Біблії
означає,що світ складається з елементарних частинок.
Вони є складовими як Бога, так і людини, так і найменшої живої істоти, або (як нам здається, бо насправді неживого неніснує)
неорганічного тіла.
Між Сонцем і всім живим на Землі існує інформаційний звязок.
Мозок людини має здатність приймати інформацію від Бога Сонця, ядро клітини від Землі, яка теж є живим організмом.

Розійшовшись з Євгеном, Ксенія пішла до ріки. Але пейзаж, який стільки вечорів милував її очі, здався холодним і одноманітним. «Усе брехня! Усе обман! – кричала дівчина, але шум води приглушував її голос. Тоді вона взяла камінь і жбурнула в те місце, де гойдалася найяскравіша із зірок. – Ти не гаряча і світла, ти холодна жовта пляма на чорному піднебінні! Ви всі плями! Нездари, ви не прикрашаєте небо, ви вабите і обманюєте! Ви зверхні. У вас нема почуттів. Ви – ліхтарі, от би порозбивати вас, перетворити на чорні діри!» Вона кидала і кидала каміння у ріку, намагаючись якнайточніше поцілити у зорі, кидала, поки не втомилася. Подув вітер. Із –за хмарини показався місяць. «І ти тут? То це ви впливаєте на мою поведінку? Граєтеся з нами? Створили людей, щоб мучити їх? Цікаво, еге ж? Змагаєтеся між собою, хто вправніший, хто придумає найнебувалішу життєву історію? Тупаки! У мене більше фантазії, як у вас. Я б створила дивовижний світ, набагато щасливіший. Ви сповнені гордині!»
Дівчина голосно ридала. «Хто ти? Де ти? Я не боюся тебе! Більшого лиха ти вже не зможеш мені заподіяти!» -- плакала вона, дивлячись у чорне поцятковане небо.
Рибалки на другому березі прислухалися до її крику, але вітер і шум гірської води розносили, розсипали, розвіювали звуки, і вони тонули, як каміння на дні ріки.
Тієї ночі Ксенія погано спала. Десь у кутку шаруділа миша. Дівчина піднялася і пройшла до братової кімнати. Той солодко спав. Зараз вона перевірить, вона знатиме… Навшпиньках підійшла до ліжка, притихла. Миша знову про себе нагадала. Тоді Ксенія простягла руку і почала легенько термосити брата за плече. Миша щось гризла. Дівчина настирливіше сіпнула сонного. Він заворушився і щось пробурмотів. Раптом у кімнаті луснуло. Брат підвівся на лікті.
--- Чого тобі? – спитав, побачивши сестру.
--- Я боялася миші, -- збрехала.
--- Вже можеш не боятися. Вона мертва.
--- Мертва… -- повторила дівчина.
Вона пішла до своєї кімнати і незабаром заснула, та крізь сон ще почула писк новонароджених мишенят. Розтривожені думки не давали заспокоїтися навіть у сні. Снилися якісь дивні тварини, химерні птахи, міфічні істоти. Їхні видовжені спотворені морди випливали із темряви і туди ж зникали. Дівчина перекидалася з боку на бік, стогнала, махала руками, відганяючи нічних потвор. Під ранок вона заспокоїлася. Сон став рівнішим, і вона побачила себе у храмі. Навколо стояло багато людей. Всі хрестилися, чекали якогось дива і низько опускали голови. У храмі було тісно, душно і темно, ніби легкий дим чи туман огортав присутніх. Дівчина підняла голову і побачила вгорі над вівтарем овальне вікно. За ним мерехтіло сонячне сяйво. Раптом у різнокольоровому вітражі очі її вловили маленьку щілину. Сонячний промінчик ковзнув у неї і, пробиваючи церковну пітьму, впав дівчині на обличчя. За ним з'явився ще один такий же промінчик, і вона, з цікавості на кого він упаде, оглянулася. Сонячний струмінь висвітив обличчя Євгена, який стояв позаду всіх присутніх – біля самого входу до храму. Ксенія здивувалася, що хлопець прийшов до церкви, адже «свідки Єгови» дотримуються інших правил, але тут же повернулася і знову глянула на вікно. Воно вже все було залите сонцем. Страшно заболіли очі, але дівчина вперто не відводила погляду від цього яскравого видовища. Сонце мерехтіло, як то вночі мерехкотять зорі, хвилювалося, посилало імпульси, ніби хотіло щось промовити. Вдивившись довше і впертіше на палаюче світило, побачила як із самого сонячного дна, із світлової безодні з'явилося кілька чорних плям. «Ось які вони – ці сонячні плями, -- подумала, -- які згадуються в астрономії і, побачивши яких, люди зробили висновок, що й воно небезгрішне». Незабаром плями набули форм загадкових літер, які показував Ксенії Євген у своїй книзі. Стародавні приголосні заколихалися і з них почали окреслюватися, несподівано для дівчини, зрозумілі букви. «Я Бог – Сонце!» -- прочитала вона.
Ксенія прокинулася, але чомусь не змогла відкрити зболілих очей. Вона нічого не бачила довкола себе і з жахом подумала: «Чи не померла я вже?» З кухні доносився запах їжі і теленькання тарілок. «Ні!» Вона ще раз спробувала щось побачити і знову темрява. «Боже!» -- вирвався стогін. Почула, як з кухні прибігла мама.
--- Чого тобі, доню? – спитала.
--- Мамо, я чомусь не можу відкрити очі.
--- У тебе відкриті очі, донечко.
Обидві жінки зойкнули. Лікар, якого незабаром викликали, констатував:
--- Глаукома.
--- Що це?
--- Очний тиск піднявся вночі настільки, що потріскали сітківки обох очей.
Мати ридала, але, звикла до самих тільки нещасть, дочка заспокоювала її:
--- Не плачте, мамо. Ці два тижні, які мені залишилися, я зможу прожити й сліпою. Легше буде привикати до темряви того світу.
Ксенія пожаліла тільки за рікою, до якої ніколи вже не зможе піти, не буде бачити зірок, що купаються там, за постатями рибалок, за вогнями великого міста, що світили з півночі.
Рибалки, що теж привикли до її приходу кожного вечора, чекатимуть, здійматимуть погляди на берег, з якого сходила завжди їхня зірка, їхня мадонна, їх символ чистоти і краси і їх міраж. Серцем відчують вони тривогу, біль за втраченими ілюзіями, за хворою дівчиною, для якої так хотіли щастя.
--- Ангел більше не прийде, -- скаже один із них і всі зрозуміють.


З того дня Євген більше не залишав подругу. Він не пішов додому. Приходили його батьки, але син вперто заявив, що буде з Ксенією до кінця.
Дівчина сама вмовляла хлопця покинути її, але той стояв на своєму.
--- На світі так багато дівчат гарних, розумних, здорових. Покинь мене, знайди собі кращу, розважливішу і спокійнішу.
--- Ксеніє, уяви собі велику клумбу, де ростуть десятки червоних троянд, -- мовив він до неї, -- і тільки одна серед них – жовта. На яку ти звернеш увагу?
--- На жовту.
--- І я теж.
--- Я вирву її, щоб не псувала пейзаж.
--- А я буду милуватися нею, бо у морі червоних кольорів жовтий буде неповторний. На ньому відпочиватимуть мої очі і душа.
Десь далеко стукотіли колеса поїзда. «Стільки людей прямують цим потягом назустріч з іншими людьми, скільки буде радості від зустрічей, стільки надій після розлук. Весь світ рухається, живе, біжить кудись, розширюється. І тільки навколо мене він звузився до однієї кімнати, замкнув мене, мов у тюрмі, у моєму власному тілі, забув про мене».
Євген відчував, що тривожить дівчину.
--- Люди бачать тільки те, що перед ними, ти ж бачиш цілий світ, світ минулого і світ майбутнього.
--- Я нічого не бачу!
--- Я допоможу тобі. Ми будемо дивитися разом.
У матері з батьком знову появилася надія, яка не покидатиме їх до останнього подиху дочки, що така велика, щира дружба переможе хворобу, бо, як відомо, надія, віра і любов, непідвладні людському розуму, розтоплюють лід і зупиняють бурю в пустині. А буря в душі дівчини не вщухала. Пекла вогнем несправедливість, яку Бог чинив з нею, боліли очі і дуже набридала темрява. Єдиною світлою плямою у теперішньому її становищі було сонце, яке вона ще могла бачити.
Ксенія розповіла другові про свій останній сон, і він довго думав. Потім вона чула його бурмотіння, шурхіт паперу. Євген щось вишукував у своїх книгах.
--- Ну що там? – допитувалася дівчина, але юнак не відповідав.
--- Дивися, -- вигукнув нарешті по якімсь часі і простяг Біблію.
--- Я не бачу.
--- Вибач.
Від тепер юнак замість такого звичного слова «дивися» він говоритиме «слухай». І вона слухатиме. Не орієнтуючись в часі, не зважаючи на те ніч чи день, він читатиме їй Біблію, а вона тільки зрідка перебиватиме його, щоб дещо уточнити.
Для сну відводили якнайменше часу. «Ще висплюся»,-- думала. Вони хотіли за дуже короткий проміжок часу осягнути все те, що людство знало до них і самі хотіли щось встигнути подарувати світу. --- «Він недалеко від кожного із нас», -- читав юнак. – А ось у Псалмах написано: «Бог у святому мешканні своїм…»
--- Що це значить?
--- Що Бог живе на сонці, а може сонце і є Богом. «Бог є світло і немає в нім жодної темряви», -- знаходив у Святому писанні нові й нові докази своєї здогадки хлопець. – «Розтягає він світло своє над собою», «Підійми на нас, Господи, світло свого лиця».
--- Але ж це може бути просто метафора.
--- «І весь людський рід Він з одного створив… Ми в нім живемо, і рухаємось, і існуємо». І ось ще одна фраза: «Підійміть у височину ваші очі й побачите, хто це все створив. І ніхто не загубиться через всесильність і всемогутність Його».
--- Як виглядає Бог? Як сонце?
--- «Декілька Божих слуг бачили видіння його величної присутності. У цих видіннях Господь символічно представив себе як того, хто сидить на престолі і від нього випромінювалась дивовижна яскравість», -- читав юнак.
--- Виходить, що я бачила Бога. Я його знайшла, -- сказала дівчина з радістю відкритого тільки їй щастя. – Виходить, що й зараз я можу бачити одного тільки Бога, нікого крім Бога. – Радість змінювалася смутком. Вона не знала тішитися цьому чи сумувати. І все таки це була єдина світла пляма у її темному житті.
--- Виходить, що так.
--- Абсурд, -- раптом різко обірвала. – Ми знову відкриваємо колесо. Бог Сонця уже існував у стародавніх міфах. У нього вірили древні греки і римляни. Богу сонця Ра поклонялися єгиптяни та інші народи, , навіть українці визнавали це божество. Тепер таку віру ми називаємо язичницькою. «А втім, - пробилася блискавична глибока думка, - прийнявши Бога з Юдеї, ми незаслужено забули свого справжнього».
--- А ти ніколи не задумувалася, чому всі ці народи вірили у сонце? Я думаю, що сучасні вчені помиляються, вважаючи, що знання стародавніх людей були примітивні. Ці люди не древні, а первісні – від слова перші. Вони були ближче до початку створення світу, ніж ми і тому, відповідно, знали більше. Вони ціною свого життя захищали віру, гинули від терору так званої «святої інквізиції» за переконання. Тільки смерть розлучала їх з їхніми богами, яких ми тепер називаємо міфічними. Слово «міф», як тавро, осквернило велику правду і вже ніхто не насмілювався його здерти, щоб не бути осміяним. – Євген аж пашів від хвилювання, що переповнювало його. Не вистачало слів, щоб висловити все, що він думав у цю хвилину.
--- А як же Дарвін? – перебила його співрозмовниця.
--- Ти віриш, що людина походить від мавпи? Ти справді у це віриш? Що мавпа взяла в руки камінь і стала людиною?—Євген голосно сміявся. – Потім палицю, -- продовжив, -- потім з палиці зробила спис, щоб полювати па диких звірів? – Він сміявся дедалі дужче.
--- Я нічого не думаю, -- образилася дівчина. – Я не маю часу думати. Я хочу знати.
--- Вибач, -- хлопець перестав сміятися. – Я не вірю, що ці «дикуни» збудували багатотонні єгипетські піраміди, виклали монолітні споруди Стоунхенджа і, нарешті, що вони збудували ковчег і врятували разом із собою всі різновиди тваринного світу. Не знаю чи зараз зусиллями всього цивілізованого люду можна було б повторити щось подібне. Як виловити всіх тварин, які нині населяють земну кулю, зуміти утримати їх в одному місці до призначеного часу? Не уявляю… -- Хлопець відійшов від початої теми і задумався.
--- Але до чого тут сонце? – нагадала дівчина.
--- Якщо ті люди могли таке витворити, то і віра їхня не викликає сумнівів.
--- Що ж було насправді?
--- Насправді люди знали Бога краще, ніж ми знаємо його сьогодні. Ми віримо в Бога абстрактного, як дорікнула ти мені колись, вони ж вірили в Бога істинного, Бога живого.
--- Сонце?
--- Так.
--- Поясни. Чому ти вважаєш, що сонце може бути Богом?
--- Якщо на джерело електричного струму направити безперервний потік води, то струм піде по цьому потоці. Щось подібне відбувається і між сонцем і людьми. Воно посилає на землю безперервний потік світла, а назад до нього йде по його ж променях інформація.
--- Інформація про кожного з нас?
--- Навіть наші думки доходять до Бога зі швидкістю світла. Інформаційне поле має властивості подібні до тих, якими наділені рідкі кристали, або «дивна вода» Едгара По, що описана у повісті «Оповідь Артура Гордона Піма» і являють собою безперервний зв'язок у струмку і пасивний зв'язок між струмками, тобто, якщо у твердих кристалах спостерігається дальній порядок у розміщенні частинок в будь-яких трьох взаємно перпендикулярних напрямках, то в рідких – в одному напрямі, одновісний дальній порядок.
--- Цілком можливо, -- погодилася дівчина. – Більшість речовин може перебувати у трьох станах – твердому, рідкому і газоподібному. Однак деякі речовини мають, так званий, проміжний стан. Рідким кристалам характерні властивості твердих тіл і рідин, парам – рідин і газів. Дуже ймовірно, що між газами і плазмою теж існує проміжний стан. Він і складає інформаційне поле, інформаційні промені, а вони мають особливе призначення – переносять від Бога-Сонця послання для конкретної людини, чи тварини, чи рослини. Вернадський назвав вмістилище людських думок ноосферою.
--- Він помилився. На Сонці це вмістилище думок!
Дивовижний світ, придуманий, а може несподівано усвідомлений, двома спраглими пізнання душами, відкривав свої таємниці. Скільки розумних геніальних людей недописали, недопізнали, просто не встигли осягнути істину через неймовірно малий проміжок часу, виділений для цього. Хіба незавершені думки мають померти разом із фізичним тілом? Ніколи! Справу одного вченого передає Господь у інший мозок, так як Земля передає талант до співу, чи вміння малювати, чи творити… через генетичний код нащадкам.
--- То може ми продовження Ейнштейна? Може то його останні записи оживають сьогодні у нашому мозку, бо людство вже дозріло?
--- А якщо ні?
--- То будемо ми знищені!
--- Послухай, про що ще пише у фізиці: до рідких кристалів належить багато органічних речовин біологічного походження, наприклад дезоксирибонуклеїнова кислота, яка несе код спадкової інформації, і речовина мозку.
--- Це може означати тільки одне – ми не помилилися!
--- Так. Ядро клітини – центр приймання інформації від Землі, а мозок – від Сонця. Сонце ж не тільки посилає думку, а й забирає зворотну інформацію про те, як Його розпорядження виконані певною особою. Бог нас навчає і, як хороший вчитель, вимагає засвоєння його знань.
--- А ніч? Вночі Бог нас не бачить?
--- Вночі не бачить. Тому з давніх-давен злочинці робили свої злі справи в час, коли сонце заходило і на землю опускалися сутінки, щоб уникнути божого ока. І в наші дні збираються опівночі сатаністи на «чорні меси». Але вони не знають, що ранком перші сонячні промені збирають інформацію з роси, води, повітря і доносять її до Бога. Про нічні події, які відбуваються на землі, можуть перемовлятися з сонцем місяць і зорі. На місячну поверхню, мов на дзеркало, направлені сонячні промені. Тому все, що відбувається на планеті за час його відсутності, Бог знає.
Євген розповів Ксенії притчу чи то бувальщину, яку чув від своїх батьків. У широкому полі зустрілося двоє чоловіків. Один із них мав гроші. Інший вирішив його вбити, щоб розбагатіти. Чоловік просився, але просьба не допомагала.
--- Тебе все одно знайдуть і покарають, -- сказав він.
--- Хто? Подивися навколо. Поле чисте. Нема ні душі.
Бідолаха роззирнувся навколо, а й справді була ніч і пустка. І тільки високо в небі світив місяць.
--- Хто мене видасть? – сміявся злодій.
--- Місяць, -- і нещасний показав рукою на небо, звідки спостерігав єдиний його свідок.
Злодій вбив таки того чоловіка. Згодом розбагатів, оженився, але кожного вечора, коли виходив надвір і бачив на небі місяць, то щиро сміявся: «Місяць видасть. Ха-ха». Дружина зауважила дивну поведінку свого чоловіка і стала допитуватися. Той розповів їй усе. Пройшло ще кілька років. Чоловік посварився з дружиною, і вона, не задумуючись, виказала його. Так місяць допоміг покарати винного і встановити справедливість.
Друзі мовчали.
--- Якби нас хтось зараз чув, то засміяв би, -- промовила дівчина.
Обличчя її пашіло теплом. Вона зарум'янилася. Вона всьому вірила, їй все це здавалося великою правдою, яка відкрилася тільки їм. Вона була така щаслива, що Бог дарував їй перед смертю цю правду. А може смерті не буде? Надія. Знову появилася надія на порятунок, надія на Сонце! Її місія на землі не закінчена. Вони з Євгеном вибрані Богом, посланці. Вони повинні сповістити людству велику правду, яку Всевишній сам захотів відкрити, бо, мабуть, прийшов час. Але, щоб утвердитися у зроблених висновках, ще і ще допитувалася Євгена і навіть заперечувала йому, щоб одержати детальніші, досконаліші відповіді.
--- Сонце неживе тіло, неорганічне, -- говорила вона. – Воно не може бути тим, ким ми його вважаємо.
--- Ксеніє, хіба наші так звані органічні тіла не складаються з неорганічних сполук і хімічних елементів? – відповів запитанням на запитання. – Сонце теж великий живий організм. Ти вже називала різновиди живого світу: віруси, флору і фауну. Навіть рослини і тварини різняться між собою настільки, ніби потрапили до нас з різних світів. То хіба не можуть існувати у Всесвіті ще більш масивні живі істоти, такі як Сонце, Земля та інші? – Юнак сам не знав звідки приходили до нього ці думки, але вони з'являлися у його голові, невідомо ким послані (формував їх його власний розум чи космічний), щоб все пояснити дівчині і дивувати себе самого. – Сонце і Земля – два начала, -- продовжував, -- чоловіче і жіноче. «Вчений Девне, -- читав юнак з якоїсь книжки, -- вважав, що не виключені, хоча й не обов'язково, інші форми життя, засновані на зовсім інших фізичних процесах, ніж звичне для нас білкове життя». Можливо, вважав він, розум може виникати і в більш широкому діапазоні, ніж це вважалося до недавнього часу. - Євген знову задумався, знову зашарудів паперами. – Багато вчених, Ксеніє, вважали всесвіт та нашу планету живими організмами: британський фізик Джон Гріббін, американський мікробіолог Лінн Маргуліс, британський дослідник атмосфери Джеймс Лавлок. Ми на правильному шляху. Тільки чому, не розумію, цього не визнає офіційна наука. Науковці повинні б проводити дослідження в цьому плані і, можливо, людям вдалося б встановити контакт з Богом.
--- А ще Бога в давнину називали «Всевидюще око». То чом це око не сонце? – підхопила вона і продекламувала:
Всевидяче око
Сяє високо,
Бачить здаля
Все, що створила,
Що народила
Грішна земля.
Ксенія була щаслива. Щаслива настільки, наскільки можна було бути щасливою в її становищі. Появилося натхнення до писання віршів і невідомо звідки надходила муза і рима. Коли у людини вже немає нічого, у неї є Бог. А чому б і ні? У скільки разів віруси менші від людини, може у стільки ж разів людина менша від Бога (Сонця)? Різниця в розмірах і формах не доводить нежиттєздатності того чи іншого. Може ми тільки бактерії на тілі землі і вона колись стрясне нас у безодню? Спалахи епідемій холери, чуми (Ксенія десь читала), революції прямо залежать від сонячної активності. Якщо сонце може керувати такими процесами, то може напевно творити і долі людей. Сонце живе! І Земля жива! І небо! Всі живі і будуть жити, от тільки я, -- і вона розплакалася.
Гаряча сльоза скотилася по її змореному обличчі і впала на руку. Дівчина подумала: «Хіба ж вона мертва? Хіба вона просто неорганічна сполука? Н2О? Не може бути! Вона вилилася з моїх очей, бо є наслідком гіркої, болючої думки. Вона народилася в процесі певних змін в організмі (в процесі зміни настрою), як народжуються діти, народилася, щоб померти». Але іншої миті на гадку прийшли інші думки. «Ні, вона не померла, -- подумала про сльозу, яку обтерла з руки другою рукою. – Все, що перебуває в постійному русі, мусить бути живим. Навіть про мертве тіло не можна стверджувати напевно, що воно померло. Воно перетворилося і продовжує жити у іншому стані і буде жити вічно, доки існуватиме світ! І це не я придумала! Ця теорія може служити доказом існування життя після смерті. Я не помру! Я відновлюся! Я буду! Буду!...»
--- А як бути з подібністю людини до Бога? – запитала пізніше.
--- Людина одержала від свого Творця той же набір хімічних елементів, що наявний у Божому Царстві – Сонячній системі. Вона дістала від нього частку тепла, частку розуму і енергію – дух, що підтримує в ній життя.
--- Видно у мене Бог вдихнув життя тільки на вісімнадцять років, -- сказала без жалю в голосі і продовжила, -- Євгене, ти великий філософ, але тепер тобі прийдеться відмовитися від попередніх переконань, зокрема від того, що ймення Боже – Єгова.
--- Ні, Ксеніє. Стародавні євреї знали Бога – Сонце. Вони вимовляли його ім'я, яке писалося їхньою мовою « יהדה». Ці знаки на древньому євриті мали означати «сонце».
--- Той, що спричиняє ставати, тобто бути.
--- Чи не бути.
--- Тоді чому вони перестали його вимовляти і згодом забули?
--- «Через забобон» -- пояснює сучасна наука, але це не так. Ти сама знайшла відповідь на своє запитання.
--- Я? Яким чином?
--- Ти шукала Бога і побачила його, а побачивши осліпла. Так і люди. Знаючи Бога – Сонце, вони зверталися до нього і сліпнули. «Не дивіться на мене, бо осліпнете» -- пише в апокрифічних джерелах. Щоб врятувати людей від сліпоти (сліпота ж приводила до смерті, бо незрячі частіше наражалися на небезпеку) постало питання про те, щоб не вимовляти ім'я Господа вголос. Пройшли віки. Ім'я Боже – саме слово, яке вказувало на Бога істинного, забулося. Залишилося воно тільки на стародавніх манускриптах у вигляді чотирьох приголосних літер…
--- Без голосних, -- докінчила щаслива юнка, -- тому ми не знаємо, як точно воно вимовлялося. Сонце! – На очах дівчини виступили сльози – сльози довгожданої, нестримної, вистражданої радості. – Мамо! Тату! Ходіть сюди! Ми знайшли Бога! Я його бачила! Ви теж можете його побачити. – Дочка захлиналася від безмежного, неусвідомленого, але очікуваного неземного щастя, яке переповнювало її і хлюпотіло, розливалося збудженими словами.
--- Ксеніє, -- Євген взяв подругу за руку, -- ще не час. Не треба. Нас не зрозуміють. Ще подумаємо над цим.
Батьки стояли біля дверей у розпачі. «Мабуть, це кінець, -- думали вони. – До доньчиної хвороби додалася сліпота, а тепер ще й розум її почав гаснути».
Непоправне, чорне, пекуче, незбориме горе навалилося на них, впало, як сніг на голову, несподівано і невчасно. Можна вірити чи не вірити в долю, але вона сама дає про себе знати, веде по життю і не можна ні впросити її, ні вблагати. І нікому не відомо чому, з якої причини вона повелася з людиною так несправедливо або поблажливо, лиховісно або щедро. Не вистачить слів і фарб, щоб змалювати різноманітний її характер, але вистачає людей, для кожного з яких вона різна. І як нема на землі однакових облич, так нема однакових доль. І хто її визначає людині не відомо: чи Вища сила – Всемогутній Бог, чи молекулярна структура самої людини, яка для кожної особини складає предивні творіння зашифрованого коду особистості, чи структура ця і є наслідком втручання божественних сил --- хтозна? Чи знайдеться колись на світі геній, який зможе втрутитися, як хакер у комп'ютерну програму, у формулу життя, зламати її зашифрований ланцюг коду, переставити фатальні хитросплетіння, зламати неприйнятну систему? Навряд, якщо не враховувати, що такий геній уже існує. Він той, хто створив цю систему і тому може її змінювати (тільки що для цього потрібно: молитва і покаяння чи щось інше невідоме людині?), руйнувати, а може захоче колись її знищити повністю, створити щось нове – геніальніше і досконаліше. Чи буде в новому світі місце для людини?




Розділ дванадцятий.

У післяобідній час до Ксенії любила навідуватися сусідка – вісімдесятирічна жінка, самотня, побита долею. І все таки, дивлячись на молоду дівчину, старенька розуміла, що була щасливіша від неї, бо була здорова. З дитинства важко працювала, будувала хату, а тепер не знала кому подарувати своє обійстя. Вона віддала б не тільки хату, вона віддала б своє здоров'я і життя, так воно вже їй остогидло. «Боже, забери мене, а залиши жити цю дитину», – говорила вона у ранкових і вечірніх молитвах, але марно, Бог її не чув.
Стара жінка безумовку розповідала Ксенії про своє життя, про всіх без винятку близьких сусідів і вже про дальших почала оповідати. Ксенія знала все: хто де працював, ким, чи грішив у житті, хто були діди і прадіди теперішніх сусідів і від чого померли. В уяві дівчини вимальовувалася навіть певна система, за якою Бог щедро нагороджував або карав того чи іншого селянина. «Є справедливість, є, -- думала дівчина, коли почула ще одну оповідь. – Тільки не відразу Всевишній карає нас або милує, а дає час, щоб осмислити свої дії. А ми думаємо що все проходить непоміченим. Ой як ми помиляємося».
--- Глянь, -- почала старенька, -- он там, за хатою напроти, будинок під червоною черепицею, бачиш? – і осіклася. – Не бачиш. Так от там живе лікар, хороший лікар, розумний, але байдужий. Він і до тебе заходив один раз, я бачила. Без грошей слова до хворого не промовить. І мати його, як була простою селянкою, добра і чуйна була, а як начальницею стала, то й загордилася. А щастя їм велике прийшло з ласки Божої за доброту їхнього діда. Дай йому, Боже, Царство небесне, який то був чоловік…
--- Що ж він робив доброго?
--- Я тоді ще пацанка була. Не пам'ятаю які то були роки. Тільки хліба не було, так як зараз. Давали півбуханки на руки, а сім'я у нас велика, то зараз я сама лишилася не знаю за які гріхи, -- і старенька задумалася, -- восьмеро людей. Посилала мене мати до міста за тим хлібом. Вночі я вставала. Йшла. Поки магазин відкриють нас там вже було дуже багато. А продавав той хліб з нашого села чоловік – лікаря дід. Впізнавав він дітей зі свого села, розрізував перед ними хлібину навпіл та й подавав одну половинку, а тоді й другу. Стану в чергу ще раз і ще раз. Принесу додому шість половинок. Мама хвалить мене і здоров'я і щастя просить в Бога для Іллі – продавця, так його звали. І не одна людина дякувала йому, може й тому прийшло щастя до його дітей і онуків, а правнуки, ті вже за батькові гріхи розплачуються. Погані діти, все на вітер пускають. Незароблені гроші, вони як прийшли легко, так легко і зникають, - по філософському завершила свою думку бабуся.
--- За всіх ви все знаєте.
--- Знаю, донечко, знаю. І за себе знаю, чому мене на самотність покарано
--- А за мене?
--- За тебе не знаю.
--- Обманюєте?
--- Не обманюю. Правду кажу, не знаю. Мусимо миритися. Мусимо
приймати все, як Бог дає.
Ксенин батько слухав розмову старенької від початку до кінця. А тоді одягнув куртку і вийшов з хати. Більше його не бачили. Казали, що день чи два жив у сестри, але й від неї пішов. Куди подівся – невідомо. Він не повернувся додому ніколи. Ксенії сказали, що він поїхав заграницю, щоб заробити гроші на ще одну операцію для неї. Дівчина плакала.
---- Не треба мені операції, не допоможе. Нехай татко повернеться.
Але де його шукати ніхто не знав. Ксенина тітка розповідала, що брат страшно був зажурився і все торочив про якийсь сон. Ніхто нічого не розумів, адже чоловік все життя був розсудливим, врівноваженим, порядним сім'янином і люблячим батьком. Дружина, почувши слово «сон», усе збагнула. Тільки вона знала звідки він прийшов до неї і куди міг піти.
--- Тепер мені здається, кохана, що життя до тебе було тільки поганим сном, -- згадувала слова чоловіка, який був на сьомому небі від щастя, бо народилася його донечка. -- Нарешті Бог поселив мене у реальний світ. Я дуже вдячний тобі за все.
--- Не треба подяк. Головне, щоб ти ніколи туди не повертався.
--- Ніколи. Там сп'янілий розум моделював тільки ілюзію життя, Тут я творець свого щастя.
«Пішов, -- шепотіла, заливаючись гіркими сльозами. – Пішов». Але далі сорокарічна жінка, зібравши нерви в кулак, робила щоденну роботу чітко, нічим не показуючи дочці, що трапилося лихо. Вона щиро вірила, що дитина поборе хворобу. Бувають же винятки…


Коли Євген черговий раз пішов до бібліотеки, до Ксениної кімнати зайшов її брат.
--- Покажи мені Бога, -- сказав ледве чутно і в голосі його бриніли тривожні нотки.
Дівчина підійшла до вікна. Вона простягла ліву руку і брат подав свою.
--- Дивися, -- сказала, показуючи вільною рукою на великий жовтий круг, що красувався на небі.
Брат не промовив жодного слова, але по дрібному тремтінню його руки, по збудженому диханні, вона зрозуміла, що він їй вірить. По крайній мірі не сміється, не іронізує. Можливо у майбутньому йому судилося забути цю розмову, захопитися реальним життям, але поки що він був із сестрою солідарний.






























Розділ тринадцятий.
Погані і добрі вчинки кодуються організмом і заносяться
до генної структури людини, передаються по спадковості,
але нікому невідомо в якому поколінні вони нагадають про себе.
Якщо вчинок здійснено після народження дитини,
то автор припускає, що він не буде впливати на її долю,
хіба що існує ще й телепатична передача інформації між найближчими людбми.
Автор також погоджується із стародавніми трактуваннями
подвійності людської душі.
Після смерті одна душа піднімається вгору, до неба,
а інша разом з тілом йде під землю.


Молоді люди думали про вічність знову і знову. Дух, що йде від сонця, у поєднанні з структурою ДНК (земне начало) формує індивідуальність, характер, поведінку людини, тобто душу і долю. Коли людина помирає, дух повертається до Бога і ним же направляється у інше тіло; генетичний же ланцюг обривається, але не можна думати, що він гине зовсім. Завчасно, за життя його код передається у спадок нащадкам з усіма плюсами і мінусами. Чи так воно чи ні – невідомо. Яке воно складне це життя! Який зміст у ньому і який в результаті кінець? Чи зрозуміє колись людина Божі плани і Божі діла?
«Щось у цьому є, -- думала дівчина. – Те, що люди вірили у багатьох богів, говорить, що їх справді багато. Наш Бог – це Сонце. Зорі – Інші боги, які можуть мати чи мають свої планетні системи, свої засоби впливу і своїх «підлеглих». Пізніше виникла віра в «єдиного Бога – Творця неба, землі, видимих же всіх і невидимих». Небо – це система зір, комет, метеоритів і так далі. Над усіма богами – зорями мусить бути один Верховний Бог – Закон. Може це і природа, але вона досконала настільки, що є розумною. Всесвітній розум створив Всесвіт, у якому немає погрішностей. Чи розум являється похідним від Всесвіту? -- Дівчина заплющила очі, щоб уявити безмежний Космос. – Ось взяти б хоч комету Галлея. Нікому не відомо, який задовгий шлях вона проходить, де починається і де закінчується її орбіта, але кожні сімдесят п'ять років вона пролітає у Сонячній системі і на її шляху не трапляється ні планет, ні інших космічних тіл, які б зруйнували її, збили з наміченого шляху. Хіба це не гармонія і досконалість? У бездумному хаотичному Всесвіті мали б постійно відбуватися катастрофи, але вже те, що ми існуємо, що наша планета не пропала на протязі мільярдів років, свідчить на користь Всесвітнього розуму. Зв'язок між небесними тілами ідеальний. – Ксенія посміхнулася, бо подумала про комп'ютерну програму. – Видуманий людським розумом Інтернет лиш віддалено, на енну частку відсотка може служити порівнянням із системою світу. Якщо катастрофи і трапляються, то вони цілеспрямовані, планомірні, їх результати розраховані наперед. І моя смерть теж розрахована. – Хвора юнка замотала головою. – Ні, ні. Це заскладно для мого розуму. Подумаю про менше».
Вона піднялася, щоб взяти книжку, але тут же опустилася в крісло. Вона не бачить.
«Всесвітній Бог не переймається, не може перейматися такими дрібними створіннями, як люди. За нас відповідає наш Бог – СОНЦЕ. Він головний у своїй системі і абсурдно шукати іншого Бога. Сини світла – називали себе племена, що жили до двох тисяч років тому біля берегів Мертвого моря. Сини світла і ми, тому що всі ходимо під сонцем і є його духом, його знаряддям, його посланцями. Воно (Сонце) дає нам життя, карає за гріхи і милує за молитви. Мені воно вже, мабуть, не допоможе. А якщо?» - і дівчина підняла голову на вікно і щиро почала просити Господа про порятунок.
Безліч разів поверталася Ксенія до одного і того ж запитання: «за що?» З багатьох відповідей, що сама собі давала, зробила тільки один висновок: «Не мій це гріх! Не мій!»
Не було за що карати її – вісімнадцятирічну юнку. Вона жила, як всі: благонадійне дитинство, школа, перше кохання – нічого погрішного, аморального. Значить винен хтось з родичів. Ні! Цього вона теж не могла припустити. А гріх був, мусів бути. «Якщо людина вчиняє зло, то воно відкладається на молекулярному рівні у її організмі і передається генетичним кодом нащадкам. Але чи може за гріх відповідати людина, зачата і народжена до його здійснення? Мабуть ні. Юні менш грішні за старших. Тому діти, народжені від молодих батьків, будуть щасливіші, ніж діти народжені в старості. Організм старшої людини накопичує більше негативної енергії і тому більший ризик мати нездорове потомство. І в той же час геніальні люди приходять на світ від зрілих родичів, бо й розуму у організмі старших накопичується більше. Якщо я видужаю, то народжуватиму до тридцяти і не далі, -- подумала Ксенія, -- а може й того швидше».













Розділ чотирнадцятий.
У світі йде процес ентропії – знецінення енергії.
Але якщо існує ентропія, то мусить існувати і протилежний їй процес, коли енергія у світі накопичується.
Всесвіт розширюється, тому енергія розходиться у просторі, розпливається. Коли Всесвіт перестане розширюватися, почнеться його звуження. Енергія нагромаджуватиметься,
збиратиметься докупи. У такий час відбуватиметься воскресіння мертвих – з неорганічних сполук, на які розклалося тіло, знову формуватиметься організм.
У центрі Землі знаходиться ядерний реактор, світило,
енергетичний двигун.


Діти доживали останні дні. Вони все менше говорили, а більше думали. Кожного ранку вони відсували штори темно–вишневого кольору, якими мати затуляла на ніч вікно, і підставляли свої обличчя
теплим сонячним променям. Сонце ніжило, пестило їх зболілі тіла і, незважаючи на осінні дні, гріло, розганяло хмари і світило для них кожен день яскраво і обнадійливо.
У Ксенії знову, уже в котрий раз появилася надія на одужання. Після чергової порції морфію, коли біль відступав, віра її посилювалася. Бог її не покине, особливо тепер, коли вона його знайшла, вірніше, коли він сам відкрився перед нею. Він допоможе вибратися з безодні. Вона тримала Євгена за руку, з дитячою наївністю розповідала про свої плани і по–змовницькому тиснула його пальці, коли чула, що до кімнати хтось заходив. Нехай поки що ніхто нічого не знає. Її одужання стане для всіх приємною несподіванкою. Вона уявляла, як радітимуть мама і татко, як проводжатимуть подивом сусіди, коли вона вийде здорова і бадьора, як перешіптуватимуться, що сталося диво. Це ж буде справжнє диво! Уявляла, як зустрінеться поглядом з Євгеном. Тепер вона вже не любила його так сильно, як раніше. Тепер вона більше любила Бога. Вона знала також тепер, що почуття дружби благородніше, ніж почуття любові.
Але песимістичні думки все ж торкалися її серця. Невже вона справді жертва дурного випадку: десь колись з'єдналася не та яйцеклітина не з тим сперматозоїдом? Але якби з'єдналися інші, то це була б вже не вона, це була б її сестра - близнючка, а вона перестала б існувати, так і не народившись. Чи краще було б їй? Вона б досягла стану абсолютного спокою, якого так прагне все живе. Так, так, саме спокою прагнуть люди. Гроші частково можуть його забезпечити. Тому йде така гонитва за ними. Якби у них було доста грошей, то, можливо, заграницею її змогли б врятувати.
По телевізору розповідали новини. Ксенія давно перестала ними цікавитися, але диктор повідомляв, що у лев'ячій сім'ї народилися малята неприродної пігментації. Леви покинули левенят.
--- Це доводить, що теорія Дарвіна безглузда, -- почувши про це, сказав юнак.
--- Чому?
--- Випадок свідчить, що ніякої еволюції у тваринному світі не могло бути. Батьки, бачачи мутаційні зміни в організмі своїх нащадків, навіть якщо ці зміни корисні у боротьбі за виживання, покидають їх, наражаючи на вірну смерть. Новонароджені мутанти приречені на загибель.
--- Може воно й жорстоко, але правильно, -- відповіла дівчина. – Збереження виду важливіше за якесь одне неповноцінне життя. Сильні повинні виживати, а слабкі гинути. Це правильно.
--- Ти ж сильна?
--- Я – сильна. Я – виживу!
«У Ксениних думках присутня апперцепція, -- думав Євген. – Вона сприймає явища об'єктивного світу з попереднього досвіду або психічного стану у момент сприйняття. Вона живе у світі, який сама для себе змінює».
--- Незнання приводить людину до фантазії. Творити – значить посилати в ефір свої думки, щоб потім вони втілилися у дійсність. Чия фантазія моя хвороба? Чиї прокльони? Хто з відчаю чи болю послав у небо свій останній крик, щоб небо повернуло його болем мого життя? Так, так. Усе це правда, бо сльози людські не падають на землю, вони падуть на кривдника свого, або його потомство. Коли кричать народи – Бог посилає бурі, урагани, торнадо і цунамі, а коли цілі нації стають розпусні – то епідемії і катастрофи. Але чому це знаючи, людина все ж грішить? Чому бажання зла – солодка втіха? Хто нам нашіптує робити гріх? Тілесна мати – Земля? У її серці народжується зло, і піднімається, і входить у людину. З неба, від Бога йде добро. Верх і низ – ці два протистояння у людині борються постійно. Якби людина від Землі зуміла відділитись, то стала би безсмертною вона. Але і тут якась є неув'язка. Рослинний світ різноманітний, від красивих і корисних плодів – до отруйних і колючих. Кожне дерево, чи кущ, чи квітка несуть в собі лиш їм притаманні запахи й смаки. У кожного свій термін для життя. Одні – багаторічні, інші – однорічні. Все це закладено у них на молекулярному рівні й змінам не підлягає. Тваринний світ теж протилежність ідилії. Тут жертви й хижаки існують поряд. У людському суспільстві ті ж ознаки. Чи може чоловік, народжений бути «левом», змінити свій гнів на милість? Ні! Якщо усе закладено в людині від природи й вона не може щось міняти в цьому, то за що її судити? Не буде суду! Суд у нас самих, бо Бог у нас всередині. Бог – Совість. А пекло – це, коли на серці смуток, біль, образа, бажання помсти, гріх. Наш розум нас карає. А рай – це спокій, мир в душі. І знову парадокс, бо вічний спокій лише знайти у смерті можна. Життя – це боротьба. Що хочу я – померти і бути щасливою, чи жити і страждати?
--- Жити! – відповів Євген дівчині на її запитання.
Ксенія знітилася. Вона так довго роздумувала вголос, бо не знала, що хтось її слухає. Вона розмовляла з Богом. Вона його питала про життя, хоч відповіді не чекала.
--- Де правда Боже? Куди подінеться моє життя? Де моє небо? –благально дивилася дівчина у темноту, піднявши голову.- Бог не чує!
--- Ксеніє, наша біда у нашій свідомості. Тільки на підсвідомому рівні можна спілкуватися з Богом і досягти мети.
--- Ніякої мети не досягнути, хоч скільки б ми не мріяли й просили, бо доля – ось причина. Вона написана й переписати ніхто не в силі. Доля корови – давати молоко, а квітки – пахнути і милувати око. Доля каліки – не бути моделлю, сліпа людина художником не стане, а глуха співати не навчиться. Це тільки грубе порівняння. І якщо я -- «рослина однорічна», то на багато років життя сподіватися годі.
--- Зневіра найтяжчий гріх.
--- Євгене, доля хворого – померти. Щоб жити повинно щось змінитися у світі. – І дуже задумливо вона продовжила, -- і не щось одне, а вся система.
--- Про що ти кажеш зараз, що маєш на увазі?
--- Доля моєї мами – страждати, а якщо я житиму, то вона буде щаслива.
--- Це ж добре.
--- Ти не розумієш. Це ще не все. Якщо я буду жити, мені потрібен буде чоловік.
--- Він в тебе буде.
--- Так, але для цього потрібно в іншої його забрати. Також захочу я дітей, а вони не передбачені у цьому світі, нема для них тут місця. Я маю вчитися і працювати, а робота не запланована для мене. І спілкуватися з людьми…Потрібно геть усе змінити.
--- Якщо людина може змінити нею ж створену компюторну програму, то хіба Бог не може змінити те, що сам створив?
---- Заради чого має Бог міняти світ?
--- Та хоч би для життя одного, яке комусь потрібне. Хоча б для мене.
--- Євгене, -- звернулася дівчина до хлопця, щоб спитати його щось дуже для себе важливе, -- якщо я все ж таки помру, -- голос її затремтів, -- то чи є надія, що колись воскресну і буду жити?
--- У Біблії записано, -- узяв юнак книгу і швидко знайшов потрібну відповідь, -- «Померлі твої оживуть», «Успадкують праведні землю, і повік будуть жити на ній».
--- Є неузгодженість між деякими записами Святого письма, бо ж сказав Бог до Адама: «Вернешся ти в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, -- і до пороху вернешся». Коли людина помирає, то Біблія пояснює це так: «Вийде дух його – і він до своєї землі повертається, -- того дня його задуми гинуть». До того ж ти казав, що у людини нема безсмертної душі.
--- Всемогутній Бог буде воскрешати деяких людей, бо сказано: «Надходить година, коли всі, хто в пам'ятних гробах, почують Його голос і повиходять».
--- Що означає «у пам'ятних гробах»?
Євген і сам задумувався над цим висловом. Звичайно, пам'ятні гроби це ті, що позначені Богом, де поховані люди праведні, які жили у злагоді із Божими законами. І все таки… Порох, до якого повертається людина після смерті, -- думав хлопець, -- це неорганічні сполуки, на які розкладається бездиханне тіло. Але якщо іде процес розпаду, то мусить існувати у світі і протилежний процес. Ентропія (знецінення енергії) є причиною смерті, загибелі всієї без винятку матерії. Вона – шлях до розпаду. Дерево, яке горить, віддає навколишньому середовищу своє тепло і перестає бути деревом. Людина, маючи певний запас енергії, буде жити до тих пір, поки не віддасть усю її до останку. Цілком можливо, -- думав юнак, -- що кожна людина по різному віддає навколишньому світу своє тепло. Одна – майже горить, -- він подумав про Ксенію, -- швидко позбуваючись запасу енергії, тому помирає у молодому віці, інша – тліє, економно витрачаючи тепло, менше переймається земними проблемами, чим зумовлює меншу його віддачу і, відповідно, живе довго. Але в кінцевому результаті все у житті веде до смерті. Йде деградація. Зло перемагає.
--- Але ж це брехня, -- різко сказала дівчина, коли Євген поділився з нею своїми роздумами. – Те, що матерія існує, що існуємо ми, свідчить, що зворотний ентропії процес все таки відбувається. Питання тільки коли і де? – Вона трохи помовчала, щоб все осмислити. – Якщо Сонце є джерелом інформації, а ця невизначена людством дилема якраз являється поштовхом до творення, то процес цей мусить проходити в ньому. Зважмо, Сонячна система звужується – на Землі у цей час спостерігається розпад, ентропія. А коли вона почне розширюватися? Тоді Земля буде ідеальним місцем для утворення нових видів живих організмів.
Дівчина так сильно хотіла все знати, що видумувала й фантазувала, створювала світ, який вірила, що існує. «А може процес творення відбувається на Венері? – подумала, але не сказала про це хлопцеві, бо не була впевнена у відповіді, -- чомусь же вона повільно обертається навколо осі у зворотному напрямку?»
--- Але мені здається, що цілком інші істоти не виникають, а тільки до тих, які уже наявні на планеті, додаються молекулярні сполуки, видозмінюючи їх. Подібно як струмки і ріки течуть до моря, так само від Сонця пливе інформація про поновлення того чи іншого організму новими структурами, а надходить вона до мозку, який, у свою чергу, дає команди кожній клітині жити, змінитися або померти. Тому Дарвін і помилився, вважаючи, що відбувається еволюція. Теорія Дарвіна робила припущення щодо розвитку різних форм життя, але не пояснювала, як життя з'явилося. Ми з тобою це вирахували.
--- Не забувай, що самі ми цього ніколи б не зрозуміли, якби не втручання у наш розум Вищих сил, -- перебив Євген.
--- Так от: у момент першого, -- і поправилася, -- найпершого розширення, я думаю, утворилися віруси (наприклад), або гамети чи нуклеїнові кислоти, а вже в послідуючі такі процеси відбувалося додавання до них певної кількості новоутворених білкових структур, в результаті чого виникали нові живі організми аж до гомо сапієнс. Так із неживого, неорганічного утворювалися органічні сполуки. У час ентропії, який періодично надходив, багато видів гинули, звичайно, але повністю життя не зникало ніколи і ніколи не зникне. Могли зникнути динозаври, але ніколи не пропаде, не зітреться з лиця Землі нею і Богом народжене життя. – Ксенія закінчила останні слова на високій ноті, ніби виступала з трибуни перед цілим світом.
--- Виходить, що звуження і розширення Сонячної системи відбувалося дуже багато разів. – Хлопець знову гортав Біблію. – Адам прожив на землі дев'ятсот років, наші сучасники живуть менше ста. Це говорить про те, що по мірі більшого розширення планетної системи, процес ентропії прискорюється. Коли розширення дійде до критичної межі, почнеться звуження і тоді світ живих організмів матиме довшу тривалість життя і будуть відбуватися новоутворення.
--- Знаєш, що я думаю?
--- Що?
--- Ці два процеси можуть відбуватися одночасно. Сонце – творить безперервно і посилає на Землю свої творіння, додаючи організмам нових змін і форм, а Земля – це зло, яке нищить їх. Ентропія наявна тільки на нашій планеті. Вона вбирає тепло, відбирає енергію, чим знищує своїх дітей. Іде вічна боротьба між добром і злом, Сонцем і Землею. Час початку – завжди час кінця і навпаки, -- мовила дівчина. – Але у який період настане воскресіння мертвих?
--- Мабуть, на критичній межі.
--- Я думаю, що ця межа – вибух!
--- Я теж так думаю. «Теперішні небеса і земля, згідно з тим самим словом, призначені для вогню» -- пише у Євангелії від Петра. Це свідчить, що апостоли та Ісус знали про все. Треба читати цю велику книгу і ми зрозуміємо світ.
На стіні звучно бамкав годинник, вибиваючи секунди за секундами невблаганного часу. Іде життя, крок за кроком наближаючись до кінцевої мети. А що за нею? Пізнати це можна тільки після того, як її перейти. Чи стануть фантазії дійсністю, чи остання сама є фантазією?
--- Воскреснуть не всі, -- продовжував юнак після того, як годинник монотонно відбив дванадцять ударів. – Щоб знову створити живу людину, яка колись існувала на землі, мусить зберегтися «порох», тобто набір хімічних елементів, що складав її тіло. Тому «пам'ятні гроби» -- це ті, у яких цей набір наявний. Якщо тіло спалене, або розчленоване і розкидане в різних місцях, або стало стравою для голодного звіра, то воно приречене на небуття.
--- Стародавні люди, мабуть, все це знали, тому що будували гробниці, де наказували хоронити їхні тіла, надіючись на воскресіння. Не виключені, я думаю, будуть випадки воскресіння мертвих також із звичайних захоронень під землею, бо там «порох» теж може добре і цілковито зберігатися. Древні знали про це. А от мумії? Чому тіла муміфікували, адже без мозку і системи травлення, які викидалися при цьому, чи зможе жити людина, навіть якщо воскресне?
--- Я думав над цим. Від Бога, на зразок рідких кристалів, тече квант за квантом (нехай це так називається, хоч можна вжити й інше слово для визначення тих найелементарніших частинок ідеального, які формують матеріальне) інформація. Але, як я вже сказав, ці найелементарніші частинки ідеального створюють матерію, а матерія – це мозок також. Цілком можливо, що мумії, позбавлені гріховного мозку, дістануть новий, ідеальний мозок, подібний до того, який дістав Адам, але зло, що закралося в нього, перемогло.
--- Ти маєш на увазі, що мозок буде формуватися у голові воскреслої людини з частинок, які капатимуть із неба?
--- Так.
--- А система живлення і травлення? Чому позбувалися її також? – допитувалася Ксенія, бо сама ніякої логічної відповіді не знаходила.
--- Відповідь на це запитання на перших сторінках книги Буття, -- сказав Євген.
Ксенія була здивована. З цими, особливо першими розповідями Святого письма, дівчина була знайома, але про щось подібне вона там не читала. Євген (юнка вже кілька разів замість цього імені хотіла сказати чомусь Адам, може тому, що він перший говорив і знав те, про що не здогадувався жоден чоловік на землі), думала, справжній геній. Він народжений бути великим. Йому потрібно тільки вчитися, а він вперто тримається за свою релігію.
--- Поясни, -- сказала, бо хотіла якнайшвидше про все дізнатися, а хлопець мовчав, обдумуючи відповідь. Нарешті він промовив:
--- Бог виростив у Едемському саду багато дерев і сказав до Адама: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева Пізнання добра і зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш».
--- Я це знаю. Але…
--- Дерева, з яких дозволялося їсти, давали першим людям тільки духовну їжу, або ж їжу, яка засвоювалася організмом повністю, на 100 відсотків. Дерево пізнання родило плоди земні, а земля – це начало не божественне. Скуштувавши їх, у Адама і Єви запрацювала система живлення і травлення, яка до того хоч була у них, але не діяла. З цього моменту вони стали смертні. Бо причиною старіння і неминучого його фіналу є накопичення в організмі незасвоєних решток органічних сполук, які «засмічують» кишечник тракт, легені, приводять до звуження судин. Ксеніє, перші люди мали зв'язок з Богом подібний до зв'язку між матір'ю і ембріоном. Коли вони скуштували забороненого плоду, то втратили його, у цей момент вони були народжені для землі. – І він докінчив, -- я так думаю.
--- Але найкращий спосіб воскреснути такими, як вони були при житті, мають мумії, що висохли. Обезводнені тіла зберігають усі хімічні елементи без жодних втрат і, коли Бог почне воскрешати мертвих, то наповнить кожну клітину водою і оживить безвладне, нерухоме тіло. Якщо людству вдасться колись наповнити кожну кдітину лисниці водою і зробити з неї соковите яблуко, тоді тільки можна буде мріяти про вічне життя, про перемогу над смертю.
Молоді люди не знали наскільки все, про що вони говорили і думали, правильне, правдиве. Але їхня теорія була дуже логічна, до того ж вона не заперечувала віру, не відкидала релігію, хоча в той же час була науково обґрунтованою. Звичайно, до всього ще треба довго і вперто працювати, багато читати і досліджувати, але головне – початок. Продовження не забариться. «Якщо мене вже не буде, -- думала дівчина, -- все одно я щаслива, що хтось завершить нашу справу».
--- Ти – містик, а я – практик, -- сказала вона хлопцеві, -- а разом ми народили генія. Який чудовий цей світ, а який мусить бути прегарний світ, якого ми ще не бачили. – Вона, піднявши голову, подивилася крізь вікно на небо, усіяне пульсуючими незгасними зорями. І хоч бачити їх уже не могла, все ж знала, що вони є, що вони завжди будуть.
--- Кожен раз, перечитуючи Біблію, я відкриваю для себе щось нове і нове, -- мовив юнак. – Можна безліч разів її читати і завжди зміст цієї книги буде інший, хоч на перший погляд здається, що записані там події уже нам відомі.
--- Євгене, що ще ти знайшов цікавого?
--- Я знайшов там доказ божественної сутності Сонця.
--- Читай.
--- «На початку Бог створив Небо і землю… І сказав Бог: «Хай станеться світло». І сталося світло». Зауваж, що з перших рядків ми дізнаємося, що Господь створив нашу планету, але ще скрізь була темрява. Тоді настало світло, не сонце, як помилково вважається, а світло. Тобто Сонце уже було, а запрацювали у перший день творення закони, що породили фотосферу, а те, що Бог відділив світло від темряви, означає, що Земля почала обертатися навколо своєї осі, створюючи день і ніч.
--- Перший день творення, ти маєш на увазі, перемогу сили гравітації над іншими силами, в результаті чого стався вибух?
--- Так. І після нього запрацювали закони, які існують досі.
--- А про що говорить четвертий день творення?
--- Що настало мале світило ночі, тобто Місяць і велике світило дня.
--- Тобто Сонце? Тоді…
--- Я розумію про що ти думаєш. Але ми не помилилися, вважаючи Сонце Богом. Сонце – це ще і космічне тіло, а Бог не космічне тіло, а Сила, що в ньому діє. Недарма Бога називають Всесильним. Він володіє різними силами: силою гравітації; електромагнітною силою; завдяки якій формуються молекули; сильною взаємодією, що існує в ядрі атома; і слабкою, що керує розпадом. Всі ці сили добре вивчені і всі вони зароджуються на Сонці. Зрештою, говоримо про Бога – Вища Сила.
--- Всемогутній, бо Господь може у будь-який момент все знищити, -- підхопила Ксенія.
--- І Творець, -- продовжив Євген, -- тому що створює атоми, молекули, хімічні елементи, речовини… планети… життя.
--- Але тоді Бог -- не саме тільки Сонце. Він – система, або ДУХ.
Ця розмова між молодими людьми відбувалася у неділю зранку. З сусідньої кімнати доносилася Служба Божа, що транслювалася з Ватикану. Мати завжди включала у цей час радіо, щоб мати можливість молитися з цілим світом. (Чи випадково?) у момент, коли Ксенія сказала останню фразу і замовкла, голос священика, ніби продовжуючи дискусію, урочисто проспівав: «Із безначальним твоїм отцем… живим, благим і животворящим твоїм духом». Дівчина аж зойкнула.
--- Живим, бо Господь живий, -- сказала Ксенія, роздумуючи над словами Божої проповіді. – Живий, як ми з тобою. Благим означає, що Він добрий, незважаючи на свою силу і могутність, поблажливий до всіх, хто потребує його благодаті, милосердний до тих, хто надіється на нього й не надіється. І животворящий, бо його дух творить живу істоту. Бог – це дух, що існує у нашій системі.
--- Звичайно. Але «мозок» Бога – Сонце. Саме на ньому зароджуються ідеї, які пізніше ним же втілюються в життя. Саме з допомогою світла Владика спілкується з нами, передає нам енергію і думку. У ньому джерело життя.
А служба Божа правилася далі і далі священик, співаючи «Вірую», ніби знову втручаючись у дискусію, промовляв: «… світло від світла, Бога істинного від Бога істинного…»
--- Цілком можливо, що інформаційне спілкування між Богом і людьми проходить швидше за швидкість світла, -- роздумував уголос хлопець.
--- Як це?
--- Довгий час фізики, вслід за Енштейном повторювали, що швидкість світла є граничною швидкістю у Космосі. Але ще у законі всесвітнього тяжіння, встановленому Ньютоном і відомому кожному школяреві, сказано, що в природі існують надсвітлові швидкості.
--- Ти пам'ятаєш цей закон?
--- Сила тяжіння між двома тілами пропорційна їх масам і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Іншими словами, всі тіла притягуються. А це означає, що гравітаційний вплив поширюється моментально. Багато вчених сьогодні розвивають ідею інформаційних полів. Ці поля переносять інформацію про процеси, що протікають у фізичних об'єктах. Їх енергія наближена до нульової, а швидкість у мільярд разів більша за швидкість світла. Ця особливість робить інформаційне поле ідеальним способом зв'язку. Цими полями передається, мабуть, і так званий телепатичний зв'язок.
--- А людський мозок має зв'язок не тільки з кожною клітиною тіла, кожним нервом, м'язом, судиною, але й з думкою, а думка надходить від Сонця і Землі. У людини завжди є вибір: послухати Бога або диявола.
--- Так. До того ж цей вплив абсолютно рівнозначний і рівновеликий.
--- Чому рівнозначний?
Ксенія не розуміла, про що говорив її товариш. А може й розуміла, але лякалася власної думки, яка, як їй здавалося, надходила від нечистого. Це стосувалося гріхопадіння перших людей. У голову закрадалася підступна думка, що змій – це протиріччя, яке веде до суперечки, до розуму, до пізнання, до істини. Якщо змій, то Земля, значить він має право на існування. Тому Бог не знищує його, хоч, напевно, може це зробити в будь-який момент вічності. Зло є породженням добра, щоб людина могла осмислити ці два протистояння і вибрати найоптимальніше.
В останні дні Ксенія захопилася не стільки Біблією, як стародавніми міфами. На перший погляд примітивні, вони насправді несуть в собі величезну кількість інформації про світ, про його створення, історію і облаштування. Зокрема, зацікавили дівчину розповіді про підземне царство Аїда. Вони перекликаються з такими ж розповідями Біблії про шеол.
--- Євгене, - задумливо сказала дівчина, - чому існує притягання Землі? Сонце притягує планети, але чому у Землі теж наявна сила тяжіння?
--- Ксеніє, чому ти питаєш про це? Тобі ж зі школи відомо, що всі тіла взаємопритягаються.
--- Дурня. Тоді чому велетенський будинок не притягує пір′їну?
--- Мабуть притягує.
Ксенія засміялася. Їй стало так весело, що хлопець аж здивувався.
--- Якби це була правда, то всі будинки були б в пір′ї. Уявляєш? – Євгенові теж стало смішно. Вони тішилися, як малі діти. Незабаром дівчина знову почала говорити серйозно.
--- Властивість притягати мають тільки ті тіла, які рухаються і при тому з величезною швидкістю. Космічні тіла. Земля обертається навколо Сонця, але скажи, чому вона обертається навколо своєї осі? До того ж навколо осі обертаються всі планети Сонячної системи, але з різними швидкостями. Ці швидкості не пропорційні відстані до світила. Кожна планета рухається тільки з їй відомої причини повільніше або швидше за іншу.
--- Або взагалі в іншу сторону, як Венера та Уран.
--- Так, але чому? В чому причина такої незорганізованості?
--- Можливо в масі?
--- Ні. Маси багатьох планет майже одинакові, а швидкість обертання різна.
--- Я думаю, що ти, Ксеніє, вже знайшла відповідь на своє запитання і хочеш про це поговорити.
--- Так. Я думаю, що Земля не складається з ядра, мантії та кори, як вчить сучасна наука...
--- А?
--- Всередині кожної планети є мініатюрне сонце, реактор. Воно й приводить до обертання навколо осі.
Євген замислився. Ксенія фанатично вірила в сонце. Вона знайшла його навіть у підземеллі. Думка дівчини видалася хлопцеві дуже дивовижною і майже неприйнятною, але коли він співставив біблійні оповідання про шеол з міфами стародавніх народів, то зрозумів за якою логікою будувала Ксенія свої фантазії. До того ж він згадав ще одне стародавнє джерело і сказав:
--- Одним з найцікавіших давніх документів є текст із заголовком «Смарагдові таблиці Гермеса». Текст таблиць відкривається такими сенсаційними словами: «Те, що знаходиться під нами, подібне на те, що знаходиться над нами, а те, що знаходиться над нами, подібне на те, що знаходиться під нами і можна тільки дивуватися одній і тій же роботі!»
Євген урочисто читав ці рядки, ніби вони пояснювали все на світі.
--- Якщо рух Землі навколо Сонця спричиняють термоядерні реакції самого світила, то вони, ці реакції аж ніяк не можуть бути причиною обертання нашої планети навколо своєї осі, - голосно роздумував юнак над стародавніми словами. – Значить всередині Землі, як і інших планет Сонячної (і не сонячної) системи мусить битися власне серце, власний реактор, двигун.
--- Тоді, - аж скрикнула від здивування дівчина, - на внутрішній стороні нашої планети може існувати життя. – Вона прикрила рот рукою, а пізніше промовила пошепки, - царство Аїда.
--- Саме так. Уяви собі: мініатюрне сонце, вакуум, атмосфера, а тоді земля з живими істотами! Геніальний витвір. У Біблії говориться про шеол, куди потрапляють душі померлих. В одних перекладах це слово означає яма, могила, в інших – це пекло. Обидва варіанти правильні, зважаючи на те, що покійника хоронять, опускаючи до могили, але потім… - юнак замовк.
--- Що ж потім? – не вгавала Ксенія.
--- Розклавшись на хімічні елементи, тіло проходить крізь пекло високих температур мантії землі до внутрішньої сторони планети підземною рікою Стікс, де знову "конденсується", збирається докупи для подальшого життя. Але чи живуть вони там вічно?
--- Ні! – скрикнула дівчина. – Вічно там не живуть. Доказом цього міф про Деметру і Персефону. У певний час, який нікому не відомий, тіло пройде зворотний шлях із-під землі назовні. Може це і буде воскресіння мертвих… А ще тіла у підземеллі можуть суттєво відрізнятися від наших. Якщо людське тіло складається переважно з води, то основою підземного є, мабуть, газ, повітря. Безтілесні душі…
--- Нашій фантазії немає меж, але якщо фантазія людини така прекрасна і захоплююча, то яка мусить бути фантазія природи!
--- Євгене, життя триває вічно. Воно ніколи не зупиняється, а тому не варто боятися смерті. Звичайно, часу пройде немало, перш ніж людина, що померла на землі, народиться в її середині. Мабуть там, дівчина показала пальцем на підлогу, іде зараз життя, яке датувалося в нас минулим або позаминулим століттям, а може й тисячоліттям. Ось вам і час, який можна подолати, проникнувши в шеол, але не природнім шляхом, а пробуривши свердловину. Через певний час ми всі там будемо.
--- Там будемо не тільки ми.
--- А хто ще?
--- Туди потрапляють рослини, тварини, будинки... Я завжди замислювався, чому археологи знаходять стародавні храми під величезним шаром грунту. Справді дивовижно, бо якщо на Землю не падає величезна кількість пилу з космосу, щоб поховати стародавні будівлі, то чому вони зникають під землею? – Юнак поставив запитання і сам почав на нього відповідати. – Сила притягання Землі втягує будь-яку річ, що знаходиться на ній, у свої надра. Впевнений, що нутрощі нашої планети не менш загадкові, ніж Космос.
--- Існує єдина відмінність між життям «під нами» і «над нами», - сказала Ксенія.
--- Яка?
--- Під нами немає зір.
Молоді люди задумалися. Дівчина, уявляючи собі продовження свого життя після смерті земної, вже майже не боялася її, але остання фраза таки дуже юнку засмутила. Зорі – вони такі гарні. Не бачити їх – не жити, а існувати.
--- Аb ovo, -- промовила Ксенія після довгої паузи.
--- Що?
--- Яйце. Бог – це велике яйце, яйце нашої планетної системи, де жовток – сонце, зародок життя.
--- Живі організми у ньому – білок (білкове життя). Жовток – інший вид живого, але не білкового тіла, а разом вони народжують організм, досконалий і геніальний.
--- Земля – теж божество. Вона має своє сонце, тобто зародок і з нього походить все живе.










Розділ п'ятнадцятий.
«Нам здається, що це нове. А воно вже було від віків,
що були перед нами».

Одного дня між друзями відбулася така розмова.
--- Які ще можна знайти докази нашої божественної теорії крім того, що між сонцем і людьми існує інформаційний зв'язок?
--- Мабуть, багато.
--- Наприклад?
--- Архітектура храмів.
--- Поясни.
--- Всі вони збудовані вівтарем на схід – у бік світла, що сходить. Новозавітні храми упорядковані за зразком старозавітних, а це означає, що схід мав велике значення у давні часи, часи, коли люди знали, що Бог – це Сонце. Яскраві сонячні промені проникали крізь вікно над вівтарем і їх потужне світло змушувало людей нахиляти голови.
--- Як було у випадку зі мною у сні.
--- Тільки ти не вклонилася.
--- І поплатилася. Осліпла.
--- А може прозріла?
--- Ось звідки принцип поклоніння Богу. А ще які можемо знайти факти божественної сутності сонця?
--- Мусульманська релігія теж це підтверджує.
--- Ні, адже мусульмани моляться, повернувшись обличчям до Мекки, в якому б куточку земної кулі не знаходилися, а не на схід, як християни.
Євген попросив Ксенію сказати чи є у неї глобус або карта світу. Коли знайшов, то здивувався. Мекка знаходилася трохи на північ від екватора і це його турбувало. За його розрахунками це священне мусульманське місто мало б лежати на самому екваторі. Коли дівчина дізналася, що непокоїть її товариша, то сама знайшла пояснення.
--- Євгене, земна куля має нахил. Вона повернута на кілька градусів північним полюсом до сонця. З цього випливає, що на Каабу – об'єкт поклоніння мусульман – падають у полудень прямі сонячні промені.
--- А якщо вони не такі вже й прямі, то пояснюється це просто: з часу, коли будувалася Краба і до наших днів Земля могла трохи зміститися у відношенні до Сонця, -- підхопив хлопець здогадку дівчини. – Але чому об'єктом поклоніння став так званий Чорний камінь?
--- Може тому, що чорний колір поглинає найбільше сонячного світла. Коли віруючі доторкаються до нього, він, заряджений сонячною енергією, стає цілющим.
Хвора дівчина посміхнулася. Чорний камінь через тисячі кілометрів мав тепер на неї вплив – зігрівав надією.
Євген знову читав і знову знаходив підтвердження своєї теорії.
--- Послухай. Індуїзм стверджує, що Всесвіт – це ретельно спланована система, якою керує всесвітній закон. За ним усе в світі влаштовано мудро, навіть тварини від народження мають чітко визначені завдання і характер життя, дій. Це стосується і людей. Буддизм визнає реінкарнацію, а універсизм, -- що Всесвіт велетенський живий організм, його складові частини весь час взаємодіють. Головне божество Янг – це світло, активна сила, чоловічий початок та Ін – вбирає, приймає, жіночий початок. Жодна з цих релігій не заперечує одна одну.
--- І всі вони зводяться до одного, -- що Бог землян – Сонце. Може навіть, я припускаю, не саме Сонце, як космічне тіло, а світло, енергія й дух, що йде від нього.
--- У Біблії багато разів повторюється вираз «під сонцем». «Ходити під сонцем», «Немає нічого нового під сонцем», «Я трудився і змудрів був під сонцем».
--- Я найбільше вірю (чи хочу вірити,-- подумала --) в реінкарнацію,-- сказала голосно і несподівано Ксенія. – В книзі Екклезіяста ти читав мені, що «всі потоки до моря пливуть, але море не наповнюється, до місця, звідки пливуть ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти». Як ми не бачимо повного кругообігу води в природі, а тільки знаємо, що він існує, так і про душу можемо лише здогадуватися, що посилається вона людині Богом, після смерті повертається назад до Нього, а наступної миті знову сходить на землю, народжується разом з новим життям.
--- Я схиляю низько свою тямущу голову перед мудрістю древніх, мудрістю, що сильніша за наш технічний розум. Прихід цивілізації, насадження демократії привело до загибелі не тільки окремих груп населення, таких як гуанчі та інших, але до безповоротної втрати їх знань, їх історії, науки і культури. Всі релігії, які зберегли первісні знання, свідчать про єдність людини і природи, людини і Бога.
--- Шамбала. – тихо мовила дівчина.
--- Що?
--- Шамбала – духовна країна. Ми знайшли Шамбалу, ми знайшли те, що об'єднує всі релігії світу.
Те, над чим билося багато умів світу, що шукали і не знаходили вчені, відкрили двоє трохи вирослих дітей. А може за кам'яними стінами Ватикану правда відома? Тільки ще не час її показати, бо повернувшись до Бога істинного, люди відвернуться від них, «божих слуг», і не сипатимуться пожертви золотоносного металу на їх зубожілі храми. А може не варто, не час знати правду, бо не зрозуміють пересічні віруючі такої революції у вірі, не приймуть її? І настане армагеддон, початок якого заклали двоє молодих людей, вимучених хворобою чи долею. А може й не винні вони, бо тільки читали й аналізували те, що вже давно було написане? Хто і для чого вклав у їхні малі голови ці глибокі думки – туманні чи змістовні, легковажні і хибні чи потрібні і своєчасні? Як відомо, людська поведінка мало залежить від самої людини, більше від втручання зовнішніх сил. Творіння митця чи може бути його власною заслугою? Навряд, так як і злочинцем керують не його власні злі наміри. Він є жертвою впливу на його психіку. Можливо людство вже зрозуміло це і наслідком стала відміна смертної кари у Європі. Таких людей слід ізолювати, але не гуманно їх знищувати. Якщо Бог дав нам розум вченого чи талант митця, то дякуймо йому за це і пожаліймо убогого.
--- Чи сподівався ти, Євгене, прийшовши сюди майже місяць тому і передрікаючи кінець фальшивої релігії, що кінець цієї релігії справді такий близький? Ми відкрили нову релігію, релігію Сонця. Наш Бог не абстрактний і незрозумілий, а близький і правдивий. І кожен, хто захоче зробити зло, підніме на нього очі і затремтить, збагнувши, відчувши, що Владика слідкує за ним.
--- «Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, -- це нове!» Та воно вже було від віків, що були перед нами».
Шамбала стала новою, але слабенькою вірою у порятунок.













Розділ шіснадцятий.
Людський розум заповнений лиш на одну соту
одного відсотка. Кожна людина додає до кінцевого розуму свою частку. В кінцевому результаті людство навчиться
користуватися розумовим потенціалом своїх предків.


Священик прийшов до Ксенії сам. Мати не кликала його, щоб не травмувати дочку, щоб вона не здогадувалася, що доживає останні дні, та й сама жінка відкидала цей фатальний кінець, не приймаючи його ні розумом, ні серцем.
--- Ви вже прийшли? – запитала дівчина, коли він увійшов до її кімнати.
Вона простягла руку, щоб встати і піти з ним. Ксенія відчула захист, полегшення. Якби він взяв її за руку і допоміг перейти на той світ, як допомагають сліпим іти через дорогу, вона б не боялася. «Ходімо, дитино, -- хотіла почути від нього заспокійливі і впевнені слова. – Там немає болю. Там добре». І вони рушили б удвох назустріч невідомому, але чарівному світу. Крок за кроком входили б в нього, біліючи і зливаючись з осяйними променями. Нарешті дівчина зрозуміла, що було їй потрібно, щоб не боятися. Перевізник. Посланець Бога.
Священик побачив змучені довгою хворобою вдумливі очі дівчини і зрозумів, що вона не одужає. Ксенія дивилася на нього так спокійно, ніби знала набагато більше, ніж він міг їй сказати. Її смутний погляд говорив промовисто про те, куди вона направилася.
--- Чому мене прийшли Ви сповідати? Чим я згрішила? Хіба лиш тільки тим, що жила, бо часу Бог не дав мені грішити, -- запитувала, намагаючись щось побачити у тому місці, звідки лилися хриплі звуки слів духовного пастиря. Ксенія помітила за собою дивну ознаку – вона почала говорити білим віршем, і це в неї вже не минеться. Таку форму спілкування незабаром підтримає і хлопець. Вони будуть розмовляти саме так, це буде їх останнім захопленням -- із буденності творити свято.
Сповідь не вийшла. Дівчина не знала своїх гріхів. Вона не грішила навіть у думках, нікому не бажала зла, не відчувала заздрості і злоби. Вона любила цілий світ і хотіла, щоб всі люди були щасливі. Навіть дивлячись художній фільм і знаючи, що це тільки фантазії автора, плакала, коли герої його страждали. «Боже, зроби так, щоб на світі не було горя, -- щиро просила. – Нехай не буде цих любовних трикутників, чотирикутників і так далі. Нехай кожна дівчина любить тільки одного хлопця, а він, в свою чергу, нехай ніколи нікого не кохає, окрім неї. Господи, як було б добре, якби на світі жило тільки таке кохання».
Пізніше, обдумуючи сповідь, Ксенія прийшла до дуже дивної думки. Людина в середньому за життя використовує одну соту одного відсотка свого розумового потенціалу. Навіщо ж їй всі сто процентів? «Тому що, починаючи від Адама, -- думала дівчина, -- кожна особа пише свою сторінку. Кінцевий мозок буде складатися з цілої книги життя поколінь. Цю книгу читатиме Господь на страшному суді. Може книга нашого роду заповнена і в ній немає чистих сторінок для мене? А може останній постане перед Богом з відкритим текстом і буде читати й вирішувати, хто з прародичів має право на життя вічне, а хто на небуття? У повністю заповненому мозку будуть й знання, які здобуло людство за всю історію життя і будь-якими з них і будь-коли останній зможе користуватися. Тому ті люди, які зостануться, будуть щасливі. Настане гарний світ: цікавий, правдивий, добрий. Якби люди розуміли, що втрачають, на що міняють його у гонитві за теперішніми цінностями, то махнули б рукою на багатство, славу, владу і жили б за Божими законами, які Господь так вперто намагається втиснути, а люди грішним ділом ще з більшим завзяттям цураються його. Там буде рай думок, рай почуттів і спогадів приємних. Там буде рай садів і ніжний дотик звіра, і Бог…А ще таланти… Останній успадкує їх від кожного з прародичів своїх. Смішними і непотрібними виглядатимуть земні страждання із висоти вічності. Хвороба, бідність і любовні муки – породження зла, якого прагне сама людина. Їх не було б, якби ми не впускали у своє серце бажання муки», – і Ксенія зітхнула.
Священик заговорив про віру, і після його оповіді Ксенія і Євген зрозуміли, що саме її бракувало кожному з них. «У одному посушливому районі довго не було дощу, -- казав він. – Трави повисихали, земля потріскала. Спека згубно впливала на тварин і людей. Місцеві селяни пішли до священика, щоб разом помолитися і попросити у Господа порятунку для всього живого. Відправу було призначено на наступний день. Люди взяли з собою ікони, молитвеники і тільки одна дівчинка тримала в руках парасольку». І тоді священик сказав: «Надіятися на дощ – це молитися, а вірити – взяти парасолю!»
Саме «парасольки» не вистачало Ксенії. Вона не взяла її на молитовну відправу за своє одужання. Тільки непохитна всеперемагаюча безсумнівна віра священна. Тільки вона, а не безплідна несмілива марна, хоч і щира, надія може врятувати будь-яку людину, стати єдиним променем, що з'єднає її з Богом. Факел віри дає більше світла, ніж ватра надії.
--- Євгене, чому помирати страшно?
--- Через невідомість, яку несе із собою ця жорстока пані – смерть.
--- Нам страшно вмерти, бо ніхто не знає чи там, -- вона мутними очима подивилася у далеч, -- щось є. Нехай стражденне, але життя потрібне людям. Тому ці вигадки про душу і про Бога…
--- О, Ксеніє, прошу, такого не кажи.
--- Мовчу, мовчу.
--- Бог рай пообіцяв людині, Царство Боже, щоб з відчаю вона не помирала. До нього ми йдемо. Там буде краще.
--- Того не знаємо, що краще – це за нею (смертю), за порогом.
Дівчина помовчала трохи, а потім продовжила, думаючи про священика:
--- Мені здається, я його вже бачила і говорила слова подібні, або й ті самі і цю історію про парасолю… Мені здається, я переживала вже навіть смерть. Євгене, ми живемо спочатку на Сонці (в Бозі), а потім втілюємось у житті земному. Спочатку – слово, а за словом – дія.
Фантазії дівчини були дивовижні. Вона придумувала за якусь мить таку теорію існування живого світу, що вченим людям навіть в сні таке не привидиться. «Існує дух і тіло. На Сонці, в Бозі живе спочатку дух. Пізніше Бог посилає його на землю і вселяє в тіло новонародженої дитини. Людина проживає земне життя, а коли помирає, то дух повертається до Бога. Тіло людини підлягає захороненню. Розкладаючись, воно вже у вигляді елементарних частинок всмоктується Землею у її надра, тече рікою Стікс до внутрішньої сторони Землі, під інше сонце. А може там не сонце, що дарує світло, а чорне ядро, щось на зразок чорної діри? Цікаво, дуже цікаво. Скоро я все знатиму. Тільки мені від цього аж ніяк не радісно, а сумно. Там, під землею конденсуються частинки у тіла без душ. А може й з душами, бо ще стародавні єгиптяни знали, що в людини є душа, яку хоронять разом з тілом. Її називали лушею «Ка» і зображували у вигляді людської голови із зігнутими над нею в ліктях руками. Прийде час і почнеться зворотній зв′язок. О Господм! Де правда? Скажи хоч слово, що могло б мене потішити!»
--- Для тебе має бути лиш єдине слово діючим. – мовив юнак, відзиваючись на її останні слова.
--- Яке ж?
--- Життя!
--- То ти прийшов, щоб стати мені Богом?
--- Я Богом маю стати для всіх, хто Бога просить і у Нього вірить!
--- Євгене, хто ти?
--- Я той, хто мав прийти.
--- Твори із Богом.
Хлопець узяв дівчину за руку, допоміг встати з крісла і повернув обличчям до вікна, звідки лилося осіннє тепло, тепло, в якому не було вже літньої спеки, але й байдужості осені ще не відчувалося, і мовив до неї впевнено і святково:
--- Все непотрібне викинь з голови. Залиш лиш те, що хочеш, щоб було. Як часто безвихідна, здавалося б, ситуація, а вона сама собою розв'язується. Чия втручається до цього сила? Послухай далі: «… і незбагненний розум Його. Він змученому дає силу, а безсилому – міць. І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись – спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати – і не потомляться, будуть ходити – і не помучаться!»
--- Так страшно…
--- Чому?
--- Страшно не піти, коли вже все до цього готувалось. – І вона продовжила так само велично і святково. – Я ніби вже не тут. Я ніби тут ніколи не була…
--- Ти мусиш бути! Холодний розум – ось причина бід усіх на світі. Лиш розум «нетверезий» може змінити світ.
--- Як вже змінив один раз?
--- Що ти маєш на увазі?
--- Адама й Єву.
--- О, Ксеніє, прошу тебе, облиш… Їх спокусив диявол.
--- Ні, земне. Земне начало. А хіба не про таке турбуємося зараз? Чи ти тверезий?
--- Ні.
--- Чи відмовишся від цього, якщо відомо стане, що воно від нього, від сатани?
--- Ні!
--- Чому?
--- Бо це – сильніше…
--- Це близько вже до божевілля.
--- Адам був божевільним теж, що захотів за Бога стати розумнішим. І втратив геть усе.
--- А щастя пізнання, а рай пристрасті, які взамін Едемському саду отримали?
--- Відомо мало нам про рай, але прийдемо до нього знову, тільки дорогою набагато довшою. Ти знаєш, що я думаю про змія, якого необачно так послухали найперші люди?
--- Що ж?
--- Він не тварина.
--- А хто?
--- Від кого надійшла інформація скуштувати забороненого плоду? Від сатани у лаштунках змія? Це не логічно. Від Землі. Змій – це те, що є в ядрі клітини кожного із нас – спіралеподібні (змієподібні) ланцюги нуклеїнових кислот. Земля – диявол, зло. Вона вбирає нашу силу і спричиняє смерть. Якби позбутися могли ми її впливу…
--- Ти – фантазер, а я – холодний розум, чи генія якого ми створили признає світ? Чи я без тебе змогла б усе це осягнути?
--- Чи зміг би я?
--- Мали зійтися дві душі, щоб істина могла родитись.
--- Добро і Зло породжують життя.
--- Й життя породжує ці два протистояння. Як колесо, що без початку і кінця, а творить обертання, швидкість, рух…
--- Але щоб колесо привести в дію, мотор потрібен. Глянь на нього. – І хлопець обома руками обняв голову дівчини і повернув так, що прямі сонячні промені відбилися у її очах. Але, замість повного полегшення, вона відчула нестерпну біль у очах і прокричала:
--- Бог не хоче!
«Я знову візьму її за руку, коли настане слушний час, -- думав Євген, відпускаючи дівчину, -- і у її тіло поллється моє життя, сповнене святої і величної віри в одужання».
--- Мені здається, все ми вже дізналися. Усе, до чого могли дійти за майже вікову історію життя, якби вона була нам дана Богом, ми пізнали. Про що нам говорити завтра?
--- Завтра вже не буде!
--- Для мене так, для тебе – буде, буде!
Євген мовчав. «Вона не розуміє. Завтра настане інший день. Життя не згасне у її серці, я це відчуваю. Завтра потрібно все забути, про що до цього дня ми говорили і жити, як люди інші: любити, мріяти, сім'ю творити і просто жити!»
Євгенові потрібна була сила. Він відчував, що не подужає, не осилить велику справу, яку перед собою поставив. І, подібно до Ісуса, подався на Довгу гору шукати підказки Божої. Деякий час ішов по шосе, потім звернув на польову дорогу і повільно, але вперто сходив на вершину мрій, на вершину своїх думок. Він піднімався все вище, і все більше відчував не приплив енергії, а її втрату. Густі лісові зарості не дозволяли бачити ні вершинної піраміди, до піку якої прямував, ні шляху, який пройшов. Хлопець тільки по власному почутті втоми знав, що ще йде вгору. Але через дві години нарешті, вийшовши на широку галявину, побачив небо відкрите і чисте, лінію горизонту, яку ледь заступали високі ялини і сосни, і, глянувши вниз, далеке село, що рясніло дахами чепурних хат.
Євген сів на траву і довго вдивлявся, намагаючись вирахувати, котра з покрівель належить будинку Ксенії. Він дивився на великий голубий купол, що покривав землю аж до лінії горизонту, і його – самотнього чоловіка, який сидів у центрі цього кола, але далеко не був його точкою обертання. Зліва вгорі світило сонце, світило буденно просто, щиро, даруючи світові тепло осіннього дня. Що хотів Євген від нього: участі, спілкування, допомоги? Але відчував тільки байдужість. Хлопець проводив уявну лінію між ним, собою і невеликим селом, що лежало внизу, але ніякого містичного знаку ця ламана не утворювала. «Господи, -- звернувся до неба зі щирими, благаючими словами, -- допоможи мені врятувати її, дозволь змінити систему, що невблаганно веде її до загибелі. Нехай здійсниться диво. – Він став на коліна. -- Я – месія! Мені відведена велика роль – цю дівчину врятувати, щоб бути з нею! А якщо я захочу знову когось рятувати, із тенет смерті вирвати людину, аби себе прославити? Якщо це, як наркотик, увійде в моє єство, щоб зачепити там гординю? То краще я загину. Месія має бути поза шлюбом і справами земними, а я месія, що хоче жінки. Хтось в мені повинен померти – геній або чоловік. Якщо вона помре, я не спаситель, а якщо виживе, то що мені робити, я ж буду мати тіло, що прагне жінки? Нехай усе відбудеться за тим сценарієм, який для нас сам Бог писав одного разу. Але ж для чогось Він привів мене у дім цей!»
«Я мушу вірити! – думала Ксенія. – Я маю подолати свою біду. Інакше, навіщо Бог прислав до мене цього чоловіка?»
Але…
Через два дні дівчина зрозуміла, що це була тільки нездійсненна, недосяжна, нереальна мрія, що земне життя для неї закінчується.
Приснився останній сон: гарний і заспокійливий. Будинок, який вона багато разів бачила у сновидіннях недобудованим, цієї ночі постав у всій красі. Великі вікна, що пропускали багато сонячного світла, міцні надійні двері, нові розкішні меблі, яких ніде досі не оглядала, все було досконалим. Вона раділа новому помешканню, тішилася, як дитина небаченою іграшкою.
Євген знайшов у Йови пояснення: «У сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімота на ложі, -- тоді відкриває Він вухо людей».
Ксенія розуміла, що мусить покинути знайому обстановку і йти до Нього. Він її кличе. Сил для страждання вже не було. Тіло стало важким і вона вже сама хотіла його позбутися.
«І все таки чому людина помирає? – сушила собі голову дівчина. – Якщо від Бога до людського тіла йде дух життя, то від Землі напевно мусить інший дух піднятись – дух смерті. Ці духи два постійно в боротьбі. Але дух смерті домінує. Чому? – Вона підняла голову до неба, бо стелі не було в її уяві. Верх – це небо, низ – земля. Ось все, що розуміла сліпа юнка і що було справді важливим. – Ні, ні, древні не помилялися, -- розмірковувала далі, -- душа і тіло – ось два стани матеріального та ідеального початків. І обидва вони безсмертні. Тіло безсмертне, тому що його матерія переходить у спадок від покоління до покоління. Душа безсмертна, бо теж передається, тільки вже тілу іншому, реінкарнується. Адам і Єва також безсмертні, гени їх живуть у тілах наших, а дух їх – в наших душах. Від людей перших до останніх тілом – один безсмертний організм! Тому всі люди рідні й повинен любити кожен ближнього свого, як себе самого. Цього навчає нас велика книга людства. Це в наше серце прагнув заложити хтось, хто писав цю книгу і істина йому була відома. Чому вона так мало нас хвилює?» -- Ксенії хотілося кричати до всього світу, збудити людство від сну, потрясти ним, розірвати над ним бомбу, щоб воно оговталося від дріб'язковості та егоїзму, але подумала: «Хіба Бог цього не робить? Вони ж не чують!»
Коли Ксенія поділилася роздумами з Євгеном, той її цілковито підтримав, але дещо заперечив.
--- Дух смерті не перемагає. Він має силу тільки над окремими тілами, а дух життя – він безперервний. Це зрозуміти можна тільки з погляду вічності. Дух життя розмножується, як люди. Цей процес безкінечний.
--- Все так, як ти казав: потрібно розширити простір і час, щоб збагнути безсмертя.
--- А ще, Земля – не зло, вона лиш протилежна сторона медалі однієї. Вона – хаос, що лад породжує й порядок. Земля подібна Сонцю. В її ядрі, як у глибинах нашого світила, присутній дух, хоч протилежний Богу, але потрібний.
Обоє дітей жили думками складнішими, ніж їх ровесники. Обоє сподівалися на диво, хоч розуміли, що його не буде.



















Розділ сімнадцятий.
Кінець, що народжує початок.
Замкнене коло людського існування.

В останню ніч стало дуже тяжко дихати. Біль був нестерпний. Дівчина боялася тільки одного – померти вночі, не побачити ще раз свого Бога.
Вона встала з ліжка. Підвівся і Євген. Вони сіли на свої улюблені місця напроти вікна, взялися за руки і чекали світанку.
Хлопця мучило сумління. Він сумнівався чи правильно зробив, що сказав дівчині про її неминучу смерть. Підсвідомо розумів, що лікарі помиляються, коли приховують перед пацієнтом правду. Юнак вірив, що дізнавшись про смерть, хвора людина, її організм повинен збунтуватися і мобілізуватися на боротьбу з недугою. Він навіть десь читав, що хтось із знаменитих, будучи дуже важко хворим і прочитавши про себе некролог у газеті, видужав і ще прожив після цього багато років. Так повинно було статися, от тільки пізно вона про це дізналася. Хвороба вже прогресувала, йшла повним ходом, вороття не було. Вимучений хіміотерапією, хірургічним втручанням організм був позбавлений сил боротися. Те, що дівчина почула про фатальний діагноз крадькома, підслухавши розмову нездар - лікарів, добило її. Цих разючих слів про смерть було досить, щоб позбавити себе віри в одужання, тому що слова ті були почуті невчасно і неделікатно. Вона мала їх почути від людини близької, співчутливої, яка б допомогла їй пережити їх. І тоді… Віра і надія появлялася у її бідному серці багато разів, але не горіли постійно і наполегливо, а гаснули, ніби водою залиті холодним розумом. А може все сталося так, як повинно було статися, щоб здійснилося пророцтво і його велика місія?
Молоді люди втомлено чекали дива. Вони вірили, що неодмінно щось трапиться і трапиться сьогодні. Широко відкритими очима вони дивилися на світ, а уста їхні промовляли молитву: «Сонечко небесне! Боже лагідний і ласкавий! Зглянься над своїми дітьми, допоможи пережити всі біди, які ми спокутуємо за гріхи інших людей. Не відвертайся від нас і ніколи не покидай нас. Зігрівай нас своїм теплом і ласкою, даруй нам хоч краплину свого розуму і розважливості, не дай нам впасти у відчай і зневіру, будь милосердним до наших недостатків і людських пороків. Будь з нами на землі, а також дозволь нам піднятися після смерті до твоєї величі, стати краплинкою, молекулою, найменшою частинкою тебе самого, злитися з духом твоїм святим і ширяти над світом маленьким фотоном твого променя».
Непомітно і безшумно відлітав нічний ангел, а на зміну йому над східним горизонтом піднімався світлий і чистий ангел дня. Віялом розпластавши білі крила, він летів над землею, огортав, пестив світлом і радістю нового дня, золотив листя дерев, освітлював дахи будинків, заглядав у щілини між застеленими шторами вікон людських помешкань, оранжевим серпанком застеляв сонце, що сходило. Долетівши до вікна Ксениної кімнати, ковзнув по стіні, де висіла ікона Божої матері, потім повільно опустився на обличчя дівчини і хлопця.
Ксенія не стільки побачила це сяйво крізь чорний заслін своєї сліпоти, скільки відчула ніжний його дотик. Навіть мамині руки, тепло яких відчувала з дитинства, не були такими милими і турботливими, як цей благодатний божественний промінь. Вона посміхнулася і піднялася душею назустріч йому. Біль щез. В одну мить здалося, що падає. Дівчина стрепенулася. Її рука відірвалася від Євгенової руки і плавно опустилася повз крісло. Сила тяжіння землі зникла, і дівчина, зітхнувши глибоко, відірвалася від крісла і підлоги, що, мов магніт, утримували її біля себе, піднялася і злетіла. У момент злету побачила все: освітлену сонцем свою кімнату, Євгена, що задумано сидів, і рожевий світанок у вікні.
Раптом Євген повернув голову у її бік і промовив: «Летиш?» «Лечу» -- була відповідь. «Зачекай на мене!» «Доганяй!»
Вони піднялися над своїми тілами вільні і щасливі. Десь внизу ще були чутні страшні крики і безпомічні ридання, але вони не оглядалися.


Хмари, що цілий місяць погрожували, заставляючи селян якнайшвидше поратися на городах, нарешті зібралися докупи і несподівано в післяобідню пору пролилися на землю холодним дощем. Разом із батьками, друзями, родичами, знайомими і просто односельчанами плакало за втраченими дітьми небо. Великі краплі води котилися по листках і стовбурах дерев, омивали сльозами плоди пізніх сортів яблунь і груш, барабанили по шиферних покрівлях селянських хат і здавалося, що вся земля ридає.
Та винуватці цього вселенського плачу вже його не бачили і не чули. Вони піднялися вище хмар. Було так радісно, так приємно перескакувати з промінчика на промінчик, летіти без зусиль, не махаючи крильми, як птахи, а ніби падати вгору.
Обганяючи одне одного, вони летіли до Сонця, до свого Бога. Ксенія, радіючи, забула навіть глянути згори на Євгена, що він там робить без неї, хоч стільки разів думала це зробити. Їй здавалося за життя, що це єдиний привілей смерті – бачити його.
Рай чекав на них там, щастя злиття в одне гаряче, пульсуюче тіло. Одна мить єднання з Богом варта десятків років страждань на землі. Дві чисті, ясні, безгрішні душі сіяли над землею разом з тисячами інших і своїм духовним життєдайним батьком.
Ввечері рибалки підняли голови, бо на півдні, у тому місці, де проходив їх ангел, побачили дивне світіння. Воно опустилося в ріку і там засіяло маленькою зорею. Рибалки глянули на небо, щоб знайти її відповідність на нічній сфері, але небо все було повите хмарами. Вогник померехтів і згас. Силуети заворушилися, піднялися, перехрестилися і знову непорушно завмерли у чеканні.










Розділ вісімнадцятий.
Тіло – тюрма для душі.
Справжнє щастя – це воля і вічність.

Патологоанатоми зробили розтин обох тіл і жахнулися. У грудях юнака пухлина була ідентична тій, яка спричинила смерть дівчини. Рак розкинувся біля самого серця, чорною гадиною обвився, обплутався довкола судин, запустив метастази в легені і в один момент перекрив артерію. Вони померли одночасно. А вгорі на Сонці спалахнули два маленькі імпульси, та ніхто із землі їх не побачив. Батьки ридали над мертвими тілами, які колись були їхніми дітьми, а діти були вже далеко. Вони сіяли, іскрилися одне для одного, гралися і тішилися безкінечністю простору, який відкрився перед ними.
Свобода, якої так прагнуть земні люди, обмежена для них не тільки кордонами, мовами, національностями і расовими ознаками, а самим існуванням, бо земля – тюрма для тіла, а тіло – тюрма для душі. Справжнє життя – це воля і вічність.
Дві маленькі гарячі кульки то зливалися в одну, то знову розщеплювалися і пустотливо гасали навколо Сонця. Їм було добре. Таких, як вони, імпульсів, тут було багато, незліченно багато. Одні тільки прилітали, інші поринали у глибінь Всесвіту до далеких світил, щоб стати часткою іншого світла і світу, але не зважаючи на позірний хаос, всі вони виконували певну місію, яку поклав на них Бог, і яка не розходилася з їхніми бажаннями і планами.
Ксенія і Євген пірнули у вир нового життя і були щасливі.
--- Дивися, он каруселі.
--- Летимо?
--- Давай.
І вони полетіли до Сатурна.
--- Давай назад, -- гукали одне до одного іншої миті.
--- Давай знову поглянемо на Землю.
Вони підлетіли до Землі і тільки тепер Ксенія подивилася на Євгена. Він сам сидів у своїй кімнаті. Вона думкою увійшла в його голову і вийшла сльозою.
Потім Ксенія захотіла провідати бабусю – сусідку. Та лежала на ліжку безпомічна, розбита паралічем і самотня.
--- Ти прийшла, дитинко, -- хотіла вона сказати, але губи не слухалися її. – А вони казали, що ти померла. Я не вірила. Не могла ти померти поперед мене. – Звуки її голосу були плутані і виглядали, швидше, на скрипіння старого колеса.—Добре, що ти прийшла, я розповім тобі ще одну історію…
--- Я знаю…-- Вона закрила старенькій очі і сказала, -- поспіть, скоро Вам стане добре.
--- Ксеніє, не барися, -- гукав Євген.
--- Не поспішай. Я ще до татка.
І маленька світла кулька піднялася над будинками і застигла, оглядаючи планету, що крутилася під нею. Мимо пролітали атоми повітря, зчиняючи шум і гармидер.
У великому розкішному місті знайшла його – брудного, зарослого, побитого і п'яного.
--- Тату!
--- Як ти знайшла мене, донечко?
Вона сіла поряд з ним на запорошений тротуар.
--- А вони казали, що ти помреш. Ти ж не померла?
--- Ні, я жива.
--- Моя дочка зі сну прийшла до мене. Ви бачите? Вам не дано це бачить. Пробачте.
Люди з огидою проходили повз страшного бомжа, що говорив сам із собою і трепетно обнімав повітря.
--- Чому ти у фаті і білій сукні? Ти виходиш заміж? Ти прийшла покликати мене на весілля? – Він плакав від радості. – Щастя, здоров'я молодим! – голосно гукнув.
--- Ходімо, тату.
Дочка взяла батька за руку і вони підвелися. Він зауважив, що її плаття зовсім не забруднилося.
--- Ти ангел, чистий ангел!
Немов живі виглядали рідко розсипані по сукні червоні ружі. Вони ішли містом, весело розмовляли і сміялися. Потім Ксенія підвела батька до вагона товарного поїзда і вони поїхали, залишаючи позаду нічний вокзал.
Чоловік не опам'ятався, як опинився на якомусь до болю знайомому кладовищі. Багато людей оглядалися на нього, але ніхто його не впізнав. Він дивився на церемонію похорону і не міг зрозуміти, чому всі плачуть. Над труною вітер здіймав крайчики плаття і фати його дочки, яка чомусь залишила його і лягла в домовину.
--- Чому немає чарок і весільних столів? – думав про себе.
Мати Ксенії повернула голову, глянула на чужого зарослого чоловіка і зімліла. Коли лікарі привели її до пам'яті, «незнайомця» вже не було, а люди закидали глиною труну з її померлою дитиною. «Бум – бум. Бум – бум».
--- Глянь, комета летить.
Дві кульки підлетіли до неї і продовжили свій шлях паралельно, допитуючись тих, що були на небесному тілі, звідки вони і куди прямують.
--- Ми патрулюємо Молочний Шлях.
--- І що, на ньому все в порядку?
--- Все, як має бути. Кому належить гаснути – гаснуть, кому з'явитися – з'являються. Все гармонійно і досконало.
--- Візьміть нас із собою.
--- Ні! – раптом почули владний голос Батька.—Ви мусите ще залишатися тут. Іншим разом, коли проживете повне земне життя, я відправлю вас у подорож.
--- Коли комета прилетить вдруге?
Тільки тепер Ксенія помітила, що між нею і Сонцем є щось на зразок пружини. Вона ослаблена, але як тільки Ксенія хотіла поринути у мандрівку кометою, пружина скоротилася.
--- Нас тут мають за дітей, -- сказала кулька, що була душею дівчини, до душі хлопця, коли вони повисли самі між Сонцем і Меркурієм. – Нам не дозволено проникати далі Сонячної системи.
--- Нічого. Тут теж добре. Ми ще не пізнали всього. Гайда?
Тепер вони знали що таке щастя. Ні болю, ні печалі, ні спогадів, ні смутку.
Коли вони наганялися вволю, підкликав їх Батько до себе, спрямував потужний промінь на Землю і висвітлив лікарняну палату, де на столі лежав хлопчик – метис. Ксенія впізнала його, хоч ніколи не бачила його обличчя.
--- Тіло хлопця помирає?
--- Його душа половинчата. Якщо зараз на землю не зійде друга її частина, то і ту він втратить.
І вже іншої миті молоді пустотливі дві душі летіли у вільному падінні на Землю.
У цей час у молодої єврейської сім'ї, яка вже мала дворічну донечку, народилося двоє близнят: дівчинка і хлопчик.
Через півроку у автомобільній аварії загинув Євген, а у сусідньому місті народився хлопчик. Він і дівчинка з близнят зустрінуться через вісімнадцять років. А ще через рік її брат близнюк стане студентом одного з найкращих університетів світу. Молодий професор метис читатиме лекції про походження людини. Багатообіцяючий студент і професор здружаться і разом досліджуватимуть проблему появи людей на Землі. Їм вдасться спочатку вирахувати, а потім знайти Ноїв ковчег і планету Вулкан. Вони напишуть нечувану до цього часу наукову працю під назвою «Замкнене коло». «Бог дав їм до серця здійснити його задум».
Ксенин брат помре сліпим при загадкових обставинах у віці тридцяти восьми років, а в сестри – близнючки у двадцятишестилітньому віці народиться дівчинка.
Сестра – близнючка стане відомою на цілий світ поетесою. Брат багато розповідатиме їй про товариша метиса, але вони ніколи не зустрінуться. Одного разу брат вперто захоче їх познайомити, але літак, в якому летітиме п'ятдесятирічна поетеса, вибухне над Атлантичним океаном.
Мати Ксенії до дев'яноста років оплакуватиме своїх дітей і відійде у вічність у той самий момент, коли зазнає аварії літак. В останні хвилини життя вона згадає фразу із Біблії, яку Євген підкреслив червоним чорнилом: «Все Він прегарним зробив свого часу і вічність поклав їм у серце».
























НОВИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ
МАТЕРІАЛЬНОГО ТА ІДЕАЛЬНОГО.
(Підсумки відкриттів автора у романі «Бог»).

,
.

Незважаючи на величезний інформаційний потік, що, мов павутина, обснував людську свідомість, гомо сапієнс у сучасному суспільстві відчуває нестачу знань, незадоволення бажання пізнання світу попри наявність тисяч філософських праць і наукових досягнень. Що тривожить людину сьогодні? Чого шукає вона, уважно вчитуючись у сенсаційні повідомлення? Чи вірить встановленим догмам, чи, навпаки, чекає нового месію, проповідника, або й самого антихриста, тільки чогось іншого, неустановленого, нечутого досі, або майже забутого, бо як говориться в Біблії: «нам здається, що це нове, а воно вже було від віків, що були перед нами» ?
Віра і знання, які мали місце у дохристиянському світі, на початок нової ери потребували реформи. Основи змін у вірі заклав прихід нового Месії – Ісуса Христа, з його трактуванням єдиного Бога, та поява у науці матеріалістичного світогляду. Пошуки істини змусили багатьох вчених християнського часу поставити під сумнів віковічні поняття віри і перевернути догори дриґом науку, яка існувала до них. Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін переконливо довели, що людина є останньою найдосконалішою ланкою в еволюційному розвитку живих організмів. Та чи не пора поставити все з голови на ноги, повернутися до того, що відкинули, забули?
Поділивши світ на дві частини: ідеальну і матеріальну, ми, починаючи від Анаксагора (він стверджував, що сонце являє собою розпечену масу), досліджуємо тільки останню. Ідеальний світ залишається замкненим для людства з часу появи цивілізації. Чи просунулися ми хоча б на атом у цій теорії? Ні! Наші рідні і знайомі покидають нас, ми хоронимо, передаємо землі їхні тіла і тільки уявно намагаємося вловити душу, почути її, дослухатися до голосу Бога, але марно. Ми не чуємо його і, не дай Боже, щоб він не чув нас.
Хто є Бог? Ми взиваємо до нього – великого, неосяжного, абстрактного. Цілі організації шукають йому ймення, користуючись стародавніми джерелами. як доказом істини. Шукають… у зашифрованих рядках саму істину.
Більшості філософських учень притаманна дуалістична теорія існування Всесвіту. Вона підтверджується в усьому: матеріальний і духовний світ, Бог і Сатана, добро і зло, чоловічий і жіночий початок, позитивне і негативне… Слова – антоніми чи антоніми – поняття?
Усе, що нас оточує, вчені ще в давнину поділили на чотири стихії: ЗЕМЛЮ, ВОДУ, ПОВІТРЯ і ВОГОНЬ. Зупинимося на кожній із цих стихій окремо. ЗЕМЛЯ – матерія. До неї відноситься не тільки сам ґрунт, як часто уявляємо собі у зв'язку із словами з Біблії, де говориться: «І з пороху земного створив Він людину». Земля – це все те, з чого складається планета: тверді тіла, важкі хімічні елементи, все, що не відноситься до рідин або газів.
Тепер до ВОДИ. Ця сполука теж представляє матерію, але на відміну від землі, їй характерні зовсім інші властивості. Вода є поєднанням двох газів – водню і кисню. Атоми у молекулах сполучені менш щільно, ніж у твердих тілах і тому можуть легко пропускати будь-який предмет чи струмінь повітря. У зв'язку з цим воді приписують різні властивості: цілющі (коли її заряджають на добро) і руйнівні (заряджену на зло). «Жива і мертва» вода,-- пам'ятаємо із давніх народних казок. Ворожіння на воді та з її допомогою відомі на Україні та за її межами здавна. Відмовмося від скептицизму у цьому питанні і проаналізуймо чи не легко проникає у цю сполуку те нематеріальне, що несе у собі добро або зло.
ПОВІТРЯ являє собою набір різних газів. Молекули газів легко і швидко рухаються. Вони не щільно прилягають одна до одної, тому мають здатність вільно пропускати поміж себе будь-що. Повітря ми вдихаємо і видихаємо. Хіба не життя спричиняє цей процес? У випадку, коли людина помирає, кажемо, що вона спустила дух, тобто випустила повітря.
Всі три проаналізовані стани речовини мають ще й проміжний стан, наприклад: рідкі кристали (до них ми повернемося пізніше) є проміжними між твердими тілами і рідинами та пари – між рідинами і газами. Ми не випадково почали характеризувати хімічні елементи від найскладніших, у яких заряд ядра атома найбільший і відповідно найбільша кількість електронів, до найпростіших – газів (зокрема водню). Але як давно вже дослідили науковці, навіть ядра атомів поділяються на ще дрібніші частинки і ніколи не можна бути впевненим, що і ці мікрочастинки не виявляться подільними. Та в кінцевому результаті мусить існувати неподільна частка, з якої все на світі утворене, і яка являється ідеальним началом всього сущого. АБСОЛЮТОМ для АБСОЛЮТУ. Де ж бере початок це ідеальне? Там, де закінчується матеріальне.
Що є ВОГОНЬ? Сильно іонізований газ дістав назву плазми – четвертого стану речовини. Такий стан спостерігається на Сонці. Сонце являється єдиним природним джерелом вогню. Відомо, що основну його масу складають водень та гелій. Останній є продуктом творення в результаті термоядерної реакції, коли з чотирьох протонів утворюється атом гелію. Та чи є протони первинним матеріалом? Ні! Первинними є якраз ті неподільні частинки – ідеальне начало. Вони й утворюють в результаті складних взаємодій атом водню. А далі шляхом додавання одного протона і електрона виникають всі інші хімічні елементи. Вони покидають сонячну поверхню і осідають на планетах. Але цей процес надзвичайно складний. Якщо для прикладу порівняти протон із будь яким словом, то, щоб прочитати це слово, потрібно одну за одною написати всі його букви. Подібні утворення «слів» відбуваються на сонці. Але все таки, щоб «слово» утворилося, ми повинні до свого мозку, а він вже до рук послати інформацію. Що ж таке інформація? Вона не матерія і не енергія. Інформація – це слово, думка, душа…Вона спроможна викликати у біологічному тілі певні фізичні і психологічні зміни.
Довгий час фізики вслід з Ейнштейном повторювали, що швидкість світла є граничною швидкістю у Космосі. Але ще у законі всесвітнього тяжіння, встановленому Ньютоном і відомому кожному школяреві, сказано, що існують надсвітлові швидкості. Сила тяжіння між двома тілами пропорційна їх масам і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Іншими словами всі тіла притягуються. А це означає, що гравітаційний вплив поширюється моментально. На основі цього закону багато вчених розвивають ідею інформаційних полів. Ці поля переносять інформацію про процеси, що протікають у фізичних об'єктах. Їх енергія наближена до нульової, а швидкість у мільярд разів більша за швидкість світла. Ця особливість робить інформаційне поле ідеальним способом зв'язку. Такий зв'язок існує між Сонцем і Землею.
Сонце посилає на землю безперервний потік світла і тепла, але чи не надходить разом із ними до кожного з нас і до всього сущого на землі інформація? Які вказівки дає сонце і чи отримує зворотну інформацію? Наведемо приклад. Якщо на джерело електричного струму направити безперервний потік води, то струм піде по цьому потоці. Подібне відбувається між сонцем і землею. Потік світла несе з собою інформаційні повідомлення, а назад по тих же променях піднімається до Сонця зворотна інформація. Навіть наші думки, які є різновидом інформації, доходять до сонця із швидкістю світла або й з надсвітловою швидкістю. Чи можна у такому випадку ствердити, що сонце є Богом? Так, можна! Бога називали в давнину Всевидюще Око. То чом це Око не сонце? «Бог є світло і немає в нім жодної темряви», «Розтягає Він світло своє над Собою», «Підійми на нас, Господи, світло Свого лиця», «І весь людський рід Він з одного створив… Ми в нім живемо, і рухаємось, і існуємо», «Він недалеко від кожного з нас» --- знаходимо у Святому Писанні надзвичайно прості, але дуже вагомі докази божественної сутності Сонця. دהדה (Єгова)– той, що спричиняє ставати, так на древньому євриті називається Господь. А хіба Сонце не є джерелом життя?
Сонце – великий живий організм. Наші предки вірили в Бога – Сонце. Про це свідчать не тільки усні перекази, що дійшли до нас, але й архітектура храмів. Всі вони збудовані вівтарем на схід – у бік світла, сонця, що сходить. Новозавітні упорядковані за зразком старозавітних, а це означає, що схід мав велике значення у давні часи, часи, коли люди знали, що Бог – то Сонце. Яскраві сонячні промені проникали крізь вікно над вівтарем і їх потужне світло змушувало людей вклонятися. Древні люди ціною свого життя захищали віру, гинули від терору так званої «святої інквізиції» за переконання. Тільки смерть розлучала їх з їхніми богами, яких ми тепер називаємо міфічними. Слово «міф», як тавро, осквернило велику правду і вже ніхто не насмілюється його здерти, щоб не бути осміяним. Але чому найцінніші книги людства, такі як Біблія, Тора не вказують конкретно, що Бог, якому належить честь і поклоніння, це Сонце? Тому що знаючи про це, люди зверталися до нього, дивилися на нього і, відповідно, сліпнули. Сліпота приводила до неминучої загибелі. Постало питання про те, щоб не вимовляти ім'я Господа вголос. Так саме слово, яке вказувало на Бога істинного, Бога живого забулося.
А тепер попробуємо зрозуміти, як Бог (Сонце) передає інформацію. Що таке інформаційне поле? Яка його структура? Автор висловлює припущення, що інформаційне поле має властивості подібні до тих, які наявні у рідких кристалах, тобто одновісний дальній порядок у розміщенні частинок (у даному випадку елементарних частинок кварків чи, можливо, й ще дрібніших). Зауважимо, що до рідких кристалів належить багато органічних речовин біологічного походження, наприклад дезоксирибонуклеїнова кислота, яка несе код спадкової інформації, і речовина мозку. Пояснюючи характер інформаційного поля, зауважимо, що більшість речовин може перебувати у трьох агрегатних станах: твердому, рідкому і газоподібному. Однак, деякі речовини мають так званий проміжний стан. Рідким кристалам характерні властивості твердих тіл і рідин, парам – рідин і газів. Дуже ймовірно, що між газами і плазмою теж існує проміжний стан. Він складає інформаційне поле. Інформаційне поле складається з інформаційних струменів. По них іде нечутна розмова Бога з людиною, розмова на рівні підсвідомості. В кожному організмі, що проживає на землі, є, якщо так можна висловитися, «радари», які й вловлюють інформаційні сигнали. Від «якості» такого «пристрою» в організмі людини залежить життя і доля цієї людини. Здатність приймати інформацію – являється шостим органом чуття. Людський мозок є тим самим пристроєм, на якому Бог пише свої послання. Мозок є найскладнішою з усіх відомих структур і, як висловлюються самі вчені «найнезрозумілішим об'єктом у Всесвіті». Елементарні частинки – носії інформації одна за одною, безперервним потоком прямують від Бога до людини. Але чому в такому випадку Богові потрібен зворотній зв'язок? Напрошується висновок, що людина (для спрощення ми беремо тільки її з усіх живих організмів) отримує інформацію не тільки від Бога. Другим важливим керівником людської свідомості є Земля. Мусимо визнати, що й вона є великим живим організмом.
Сонце і Земля – два начала, чоловіче і жіноче. Земля формує тіло, а небесне світило –дух. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її. ---І стала людина живою душею». Як бачимо, у творенні людини брав участь тільки Бог, але використовував при цьому хімічні речовини наявні на землі. Яким же змієм була спокушена Єва? Від кого надійшла інформація попробувати забороненого плоду? Від землі. Змій –це те, що є у ядрі клітини кожного з нас --- спіралеподібні (змієподібні) ланцюги нуклеїнових кислот. Саме вони є носіями спадкової інформації, що переходить від покоління до покоління, а їх праматір'ю була земля і, відповідно вони є центром приймання сигналів від матері – покровительки (землі). Про те, що Сонце і Земля можуть бути формами життя, не заперечують вчені. Просто засновані вони на зовсім інших фізичних процесах, ніж звичне для нас білкове тіло.
Ядро клітини – центр приймання інформації від Землі, мозок – від Сонця. Сонце не тільки посилає думку, але й забирає зворотну інформацію про те, як його розпорядження виконуються певною особою. Бог нас навчає і, як хороший вчитель, вимагає засвоєння його знань. Що ж відбувається, коли Сонце заходить? Невже зв'язок обривається? Мабуть, багато людей так думають, тому що злочинці роблять свої погані вчинки в час, коли на землю опускаються сутінки, щоб уникнути Божого ока. Але вони не знають, що вранці перші сонячні промені збирають інформацію з роси, води, повітря і доносять її до Бога. Про нічні події, які відбуваються на землі, можуть перемовлятися з Сонцем місяць і зорі. Тому все, що відбувається на планеті за час його відсутності, Бог знає.
Від запліднення і до народження в утробі жінки формується ТІЛО людини. Дух вселяється в нього тільки у момент появи на світ. Саме ця мить визначає термін життя народженої людини. А далі дух Сонця і дух Землі посилають до неї ідеальні елементарні частинки, складаючи, як ми літери в цьому тексті, матерію і долю. Те, що в ембріона на певному етапі розвитку появляється серцебиття і дихання, доводить, що він має зв'язок з Богом, але через посередника (матір). Тіло людини живе і розвивається тому, що використовує енергію землі, шляхом споживання їжі. Дух підтримується Богом (Сонцем). Від нього надходять також думки. Зауважмо, часто появляються у нашій голові певні думки, але, якщо їх не записати, то можемо забути. Якби ці думки були творінням нашого власного розуму, то пам'ять зберігала б їх. Вони послані нам небом і тому ми повинні дослухатися до голосу Бога.
Дух іде від Бога – Сонця до людини безперервно. Дух не може втомлюватися, а тому постає логічне запитання, чому ж втомлюється людина? Людське тіло на відміну від людського духу недосконале. Якщо дух потребує відпочинку через майже сотню років (тривалість життя), то тіло через 10- 18 годин. Що ж відбувається з духом, коли тіло знаходиться в стані спокою? Автор висловлює припущення, що він переходить у інше тіло. Тобто, дух належить двом біологічним тілам, які знаходяться далеко одне від одного. Якщо, наприклад, людина засинає, то на другому боці земної кулі від сну прокидається інша. Андрогіни – так називалися в давнину дві половинки одного цілого організму, яких, за легендою, Бог роз'єднав. Існував навіть малюнок, що характеризував це: Вже пізніше люди домислили, що ці дві половинки – чоловік і жінка, які змушені шукати одне одного. Автор висловлює припущення, що андрогіни – це не фізичні тіла, а душі, які поєднують два фізичні тіла.
Але чи обов'язково двома половинками мусять бути дві людини? Мабуть, ні! Дух може поєднувати також людину і будь-яку тварину. У цьому випадку людина протягом життя може мати кілька половинок, в залежності від тривалості життя тієї чи іншої тварини. Можливо у руках Господа щось на зразок терезів? Скільки важить особистість для нього – такий вид тварини відповідає їй на іншій шальці: хтось, як миша, малозначний, але надоїдливий, другий, як лев – гордий і невблаганний, а ще інший, наче вовк. Тут треба зупинитися, щоб зауважити, що вовкулака вже давно відомий персонаж древніх легенд. Та чи справді це тільки легенди? Скоріше за все, то є правда, яку знали стародавні люди. Людина об'єднана одним духом з вовком. Вони можуть жити зовсім поруч.
Подібне співжиття складає багатовимірний простір. Два фізичні (біологічні) тіла, для кожного з яких характерне перебування у трьохвимірному просторі, поєднані одним духом, уже перебувають у шестивимірному просторі. Сьомий вимір – це Бог, або Сонце, яке керує цим духом, заломивши промінь сполучення високо на небесах
Помиляються ті, хто поділив світ на органічний і неорганічний, зарахувавши до останнього Сонце і Землю. Хіба наші так звані органічні тіла не складаються з неорганічних сполук і хімічних елементів? Поряд з різновидами живого світу: вірусами, флорою і фауною можуть існувати у Всесвіті ще більш масивні живі істоти. Сонце - великий живий організм.
Дух, що йде від Сонця, у поєднанні із структурою ДНК (земне начало) формує індивідуальність, характер, поведінку людини, тобто душу і долю. Коли людина помирає, дух повертається до Бога, і ним же направляється у інше тіло. Генетичний же ланцюг обривається, але не можна думати, що він гине зовсім. Завчасно, за життя його код передається у спадок нащадкам з усіма плюсами і мінусами. Подібно до того, як не закінчується білкове життя, не може припиняти свій тріумфальний хід і життя духовне. Тому релігії, які визнають реінкарнацію, як невід'ємну складову безкінечності буття, мають всі підстави вважатися правильними. Роблячи ліричний відступ, хочеться сказати, що навіть після смерті ми будемо знову! Подібно до того, як зберігається, передається код спадкової інформації від покоління до покоління (кожна новонароджена дитина подібна тілом на своїх батьків), дух і душа людини перебирається від тіла до тіла незалежно, не по так званій родовій лінії. Звідси висновок чому діти не успадковують від родичів їх розумові здібності, моральні якості, духовні переконання і таке ін.
Наш Бог – це Сонце. Зорі – інші боги, які можуть мати чи й мають свої планетні системи, свої засоби впливу і своїх "підлеглих". Небо – це система зір, комет, метеоритів і так далі. Над усіма богами – зорями мусить бути один Верховний Бог – Закон. Може це і природа, але вона досконала настільки, що є розумною. Всесвітній розум створив Всесвіт, у якому немає погрішностей. Гармонія і досконалість панує у ньому. У бездумному хаотичному Всесвіті мали б постійно відбуватися катастрофи, але вже те, що ми існуємо, що наша планета не пропала на протязі мільярдів років, свідчить на користь Всесвітнього розуму. Зв'язок між небесними тілами ідеальний. Якщо катастрофи і трапляються, то вони цілеспрямовані, планомірні, їх результати розраховані наперед.
Але повіривши в єдиного Бога, кого ми маємо на увазі? Всесвітній Бог не переймається, не може перейматися такими дрібними створіннями, як люди. За нас відповідає наш Бог – Сонце. Він головний у своїй системі і абсурдно шукати іншого. Синами світла називали себе наші предки. Ми теж сини світла, діти сонця. І якщо Ісус говорив: "Я є син Бога живого", то що мав на увазі, чи не сина Бога – Сонця?
Але чому людина помирає? Коли починається процес старіння? Що таке воскресіння? Чи є життя після смерті? Давайте поміркуємо над цими питаннями.
Процес старіння починається у людини із самого її народження. Причиною є ентропія, знецінення енергії. Ентропія призводить до смерті, загибелі всієї без винятку матерії. Вона – шлях до розпаду. Дерево, що горить, віддає навколишньому середовищу своє тепло і перестає бути деревом. Людина, маючи певний запас енергії, буде жити до тих пір, поки не віддасть усю її до останку. Цілком можливо, що кожна людина по різному віддає навколишньому світу своє тепло. Одна – майже горить, швидко позбуваючись запасу енергії, тому помирає у молодому віці, інша - тліє, економно витрачаючи тепло, менше переймається земними проблемами, чим зумовлює меншу його віддачу і, відповідно, живе довго. Але у кінцевому результаті все у житті веде до смерті. Йде деградація. Зло перемагає. Але те, що матерія існує, існуємо ми, свідчить, що зворотний ентропії процес все таки відбувається. Питання тільки - коли і де?
Автор просить зважити на те, що Всесвіт розширюється, в результаті відбувається знецінення енергії, ентропія нищить все живе і неживе. Але дійшовши до критичної межі свого розширення, світ почне звужуватися, енергія буде накопичуватися і у цей час буде народжуватися нове життя. Можливо, це буде процес воскресіння. "Померлі твої оживуть", "Надходить година, коли всі, хто в пам'ятних гробах, почують Його голос і повиходять" – читаємо у Святому Письмі.
Що таке "пам'ятні гроби"? Звичайно пам'ятні гроби за релігійним вченням це ті, що позначені Богом, де поховані люди праведні, які жили у злагоді з Божими законами. Це за релігією. А за наукою – це повинні бути ті захоронення людей, де "порох", неорганічні сполуки, на які розкладаються бездиханні тіла, збережуться повність, без втрат. Стародавні люди, мабуть, все це знали, тому й дбали про належне захоронення своїх тіл.
Оскільки процес звуження та розширення Всесвіту відбувався періодично, то періодично утворювалися і зникали живі організми. У момент найпершого розширення утворилися, наприклад, віруси, або гамети, чи нуклеїнові кислоти. Вже в послідуючі такі процеси відбувалося додавання до них певної кількості новоутворених білкових структур, в результаті чого виникали нові живі організми аж до гомо сапієнс. Так із неживого, неорганічного утворювалися органічні сполуки. У час ентропії багато видів гинули, але повністю життя не зникало ніколи і ніколи не зникне. По мірі більшого розширення світу, процес ентропії прискорюється. Підтвердженням такого припущення може служити та ж Біблія. Адам прожив на землі дев'ятсот років, наші сучасники живуть менше ста. Коли розширення дійде до критичної межі, почнеться звуження і тоді світ живих організмів матиме довшу тривалість життя і будуть відбуватися новоутворення.
Автор перерве хід думок, щоб висловити ще одне припущення щодо життя перших людей і людей наступних. Адам і Єва прожили разом приблизно дві тисячі років. Їхні нащадки жили менше, а ми – теперішні люди живемо дуже мало в порівнянні з прабатьками. Це може бути наслідком того, що одна душа дуже подрібнилася. Можливо термін життя для душі великий, але проіснувавши в людському тілі кілька поколінь, вона перероджується в щось інше, термін її служби для людей колись тай закінчується.
Автор висловлює ще одне припущення: ці два процеси (процес ентропії та протилежний до нього) можуть відбуватися одночасно. Сонце – творить безперервно і посилає на Землю свої творіння, додаючи організмам нових змін і форм, а Земля – це зло, яке нищить їх. Від Сонця іде дух життя, від Землі – дух смерті. Іде вічна боротьба між добром і злом, Сонцем і Землею. Але чи є Земля тим злом, яке не має права на існування? Зло є породженням добра. З хаосу постає порядок.
Повернемося знову до книги Буття, де в перших же розділах читаємо про те, що Бог насадив сад у Едемі і сказав до Адама: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева Пізнання добра і зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш". Дерева, з яких дозволялося їсти, давали першим людям тільки духовну їжу, або їжу, яка засвоювалася організмом повністю, на 100 відсотків. Дерево пізнання родило плоди земні. Скуштувавши їх, у Адама і Єви запрацювала система живлення і травлення, яка до того хоч була в них, але не діяла. З цього моменту вони стали смертні. Бо причиною старіння і неминучого його фіналу є накопичення в організмі незасвоєних решток органічних сполук, які "засмічують" кишковий тракт, легені, приводять до звуження судин та інших хвороб. Перші люди мали зв'язок з Богом (Сонцем) подібний до зв'язку між матір'ю і ембріоном. Коли вони скуштували забороненого плоду, то втратили його, у цей час вони були народжені для землі.
Повної, абсолютної смерті не існує ні для тіла, ні для душі. Тіло людини продовжує жити у її нащадках, дух після смерті тіла повертається до Бога і ним же направляється у інше тіло.
Людина за життя використовує тільки соту частину одного відсотка свого розумового потенціалу. Навіщо ж їй всі 100 процентів? Можна тільки припустити, що остання людина заволодіє пам’яттю всього роду і буде нею користуватися. Тобто знання, досвід, таланти всіх попередніх поколінь належатимуть тому із останніх, кого вибере Господь для вічного життя.
Важко сказати, що з написаного існує насправді, а що є тільки припущенням, домислами нестримної фантазії автора, але попри всю новизну, всі ці ідеї уже існували, були навіть задокументовані у стародавніх джерелах. Не варто ні на одну секунду сумніватися у правильності давніх тверджень, потрібно тільки дослуховуватися до них пильніше, бо стародавні люди були ближче до початку світу, ніж ми і тому, відповідно, знали більше. Наведемо ще один приклад сказаного, щоб захистити мудрість, що світить із "темряви" минулого. Одним із найцікавіших давніх документів є текст із заголовком "Смарагдові таблиці Гермеса". Текст таблиць відкривається такими сенсаційними словами: "Те, що знаходиться під нами, подібне на те, що знаходиться над нами, а те, що знаходиться над нами, подібне на те, що знаходиться під нами, і можна тільки дивуватися одній і тій же роботі!" Ми не вивчили ні того, що над нами, ні того, що під нами. Тому потрібно вірити у правильність сказаного. А раптом виявиться, що ядро Землі являє собою розпечену масу, подібну до Сонця (таке припущення висловлюють вчені), а навколо цієї маси атмосфера, подібна земній, і на внутрішній стороні землі живуть люди, наші двійники, або раніше померлі (припущення автора). Бо звідки взялися міфи про царство Аїда? У цьому царстві перебувають душі померлих. Спускаються вони туди по річці Стікс. А раптом це правда? І тіло небіжчика, розклавшись на хімічні елементи, проходить крізь всі шари землі до центру, і знову формується на внутрішній стороні планети? У Біблії сказано, що покійники потрапляють до шеолу. Це слово в одних перекладах звучить як яма, могила, в інших – це пекло. Пекло, тому що мантія Землі нагріта до тисяч градусів. В ній проходить очищення. Та постає питання чи залишаються люди (душі) там назавжди? Мабуть, ні. Знову ж таки звертаючись до стародавніх міфів, зокрема до міфу про Деметру і Персефону, можна припустити, що померлі через якийсь час роблять зворотний шлях із-під землі назовні. Таким чином можна пояснити слова: "Те, що над нами подібне на те, що під нами…" Хочеться зауважити, що люди на внутрішній стороні планети можуть суттєво відрізнятися від нас. Людські тіла на Землі складаються переважно з води, а у підземеллі основою їх, складовою частиною може служити газ, повітря. Звідси й походять міфи про безтілесні душі. Відповідно до сказаного напрошується висновок, що дух іде до тіла від Сонця, а душа при смерті помирає, живе деякий час під землею, а потім (час невідомий) проходить зворотний шлях на поверхню, воскресає.
Якщо рух Землі та інших планет навколо Сонця спричиняють термоядерні реакції самого світила, то ці реакції ніяк не можуть бути причиною обертання навколо своєї осі. Земля, як і інші планети, мусить мати власний реактор, двигун. Автор знову ж таки наполягає на тому, що ядро Землі – це те ж саме сонце в мініатюрі. Навколо нього є безповітряний простір, вакуум, а потім внутрішня сторона нашої планети починається атмосферою. Чи живуть всередині Землі наші дзеркальні відображення або померлі родичі важко сказати, але те, що життя там існує, не підлягає сумніву. Життя існує скрізь, на кожній планеті Сонячної (і не сонячної) системи, от тільки яке воно залежить від хімічного складу планети, її розташування щодо своєї зорі та інших чинників.

Закони ПРИРОДИ не підкоряються сухим законам науки тому, що існує фантазія. І якщо фантазія людини така прекрасна і захоплююча, то яка мусить бути фантазія ПРИРОДИ!

Усе написане автор хоче узагальнити короткими тезами:
1. Ідеальне – це та неподільна частка, з якої утворилася матерія.
2. Сонце і Земля - великі живі організми.
3. Інформаційне поле має структуру подібну до тої, яка властива рідким кристалам, тобто одновісний порядок у розміщенні елементарних частинок.
4. Мозок людини має здатність приймати інформацію від Сонця. Ядро клітини живого організму приймає сигнали від Землі.
5. Земля керує тілом людини, Сонце – її духом.
6. Від Землі надходить дух смерті, від Сонця – дух життя. Тіло використовує енергію Землі, дух – енергію Сонця.
7. Повної смерті не існує ні для тіла, ні для духу. Тіло людини продовжує жити у її нащадках, дух після смерті тіла повертається до Бога – Сонця і ним же направляється у інше тіло.
8. Мозок останніх людей буде заповнений на 100 відсотків. Останні люди, яких Господь вибере для вічного життя, будуть користуватися знаннями, талантами всіх своїх попередніх поколінь
9. Два біологічні тіла поєднані одним духом. Андрогіни – це розділені тіла, що мають один дух.
10.Два тіла поєднані одним духом знаходяться в шестивимірному просторі. Сьомий вимір – це Бог – Сонце, що поєднує промінь сполучення, заломивши його високо на небесах.
11.Сонце – Бог землян. Всесвітній Бог – Абсолют – Закон – Бог над світилами, тобто Бог над Богами.
12.Ентропія приводить до смерті. Зворотний ентропії процес – до утворення нових видів живих організмів і, можливо, у майбутньому до воскресіння.
13.Сонце посилає зміни в живі організми, удосконалюючи їх, а не самі живі організми видозмінюються, як стверджував Ч. Дарвін.
14.Всередині Землі та інших планет знаходиться мініатюрне сонце, тобто термоядерний реактор, двигун, який приводить до обертання планети навколо своєї осі.
15.На внутрішній стороні планети може існувати життя.

Ольга Будзан
Зупинка. Яке просте слово, але тільки тепер воно почало набувати для Олексія якогось значення. Зупинка таксі. Зупинка руху. Зупинка серця. Досі він не зупинявся ніколи. Він летів по житті, немов на вороному коні з шаблею, махав нею направо і наліво, розчищав дорогу вперед. Летів відколи вийшов з дитбудинку, вперто намагаючись заволодіти простором навколо себе, заволодіти, як тварина, певною територією і щораз прагнув її розширити. Ненавидів і знищував ворогів, зраджував друзів, кидав коханок і летів… Куди? Чому?
Тепер Олексій сидів у поїзді, що монотонно цокотів колесами, і повертався… повільно… у інше життя, у своє минуле. Як раптово спинився його кінь. Який несподіваний поворот долі. Голова гуділа від думок. Чому це сталося саме з ним? Що хотів сказати йому цей Бог, до якого він ніколи не звертався, навіщо трусонув ним, немов поразив електричним струмом? І чому він сильний, здоровий, впевнений зупинився? Чому не махнув рукою на дурну подію? Тисячу разів чоловік силував себе не думати про неї, забути, іти, себто летіти знову вперед, але вона була впертіша за нього і випливала із пам'яті, штовхала і без того шалене серце. Поворотна у житті подія…
Олексій поїхав тоді Майданом, хоч шлях цей не був з найкоротших. Водій чи випадок керував автомашиною у той час, як він, нічого не підозрюючи, не сподіваючись на підступний намір глузливої долі, роздумував над словами для майбутньої зустрічі. Куди він тоді їхав? Навіть не згадає. Щось завойовувати, знову щось завойовувати. Що ще йому було потрібно для життя, коли було вже все? Чергову іграшку?
--- Дурна революція! Дурна Помаранчева революція! – кипів Олексій від злості, сидячи біля водія, який повільно їхав засміченим Майданом.
То тут, то там прибиральники махали віниками, згортаючи залишене революціонерами сміття: обривки газет, агітаційні листівки, одноразові і неодноразові стаканчики, пляшки та інший непотріб.
--- Це ж треба було стояти тут, мерзнути, щоб після себе залишити тільки безлад, -- сказав голосно. Водій промовчав.
Олексій був, так би мовити, по іншу сторону барикад на тій революції. Він представляв східні регіони і ненавидів цих дурнуватих, як часто любив повторювати, западенців. Що вони хочуть? Справедливості? Грошей? Добробуту? Якась дивна фанатична відданість Україні, клятий націоналізм, --він ніколи цього не зрозуміє. Яка їм різниця, якою мовою розмовляти? Хапаються за ту мову, як потопаючий за соломину. На захід дивляться. Та ж вони і так на заході. «Біднота. Дработа. – не вгавав у думках. -- Хочуть бути панами. Хочуть бути багатими. А того не знають, що для багатства треба працювати». Ось хоча б він… Хіба не міг стати після дитячого будинку злидарем, як інші вихованці? Міг, але не став. А може це і не його заслуга? Може то втрутилася доля? Чи з волі того «диявола», слідчого він купив собі благополуччя? Ні! Про це він ніколи не хотів думати. Що сталося, те сталося. Доля. Його доля – його дружина. Без неї – ніхто. Вона, дочка голови обкому стала його порятунком. Вона закохалася в нього, безрідного сироту і не відступила, коли батьки категорично заперечували. Олексій вдячний їй досі. Він міняє коханок, як шкарпетки, задовольняючи похітливе тіло, але серце залишається вірним дружині ось уже сорок років, стільки ж, скільки зараз його синові. Олексій хотів подумати про сина, який зовсім не мав його владного характеру, а був лібералом, але знову матюкнувся.
--- Дурна революція, -- вкотре сказав з пересердя, коли вітер здійняв клапоть старої газети і жбурнув його на лобове скло автомобіля, просто перед очі Олексія. Той аж відсахнувся і прикрив повіки. Коли знову глянув у вікно, газета все ще там стояла.
--- Чорт.
Водій знову промовчав. «Чогось цей балакун часто мовчить, -- подумав і додав, -- всю революцію мовчить. Треба буде з ним поговорити».
Газета знову здійнялася, відлетіла праворуч і впала на дорогу. У цю секунду щось кольнуло його серце і розум так сильно, що чоловік скрикнув. Водій злегка повернув голову.
--- Стій! Стій! – закричав і, не чекаючи зупинки, рвонув дверцята. Водій ледь встиг загальмувати.
Олексій вискочив з машини і кинувся шукати той клапоть паперу, але вітер знову підносив його і жбурляв поміж колеса проїжджаючого транспорту. Чоловік біг, не звертаючи уваги на рух автомобілів, і коли нарешті впіймав, то аж опустився на коліна.
--- Господи! – Його руки тремтіли.
--- Господи! Господи! – виривалося з його серця одне це слово і більше нічого не міг промовити.
Він тулив газету до грудей і знову дивився, знову тулив і знову підносив до очей.
Водій підійшов спитати, що йому робити.
--- Додому! Назад! Додому!
--- Хтось із знайомих? – спитав шофер, заглядаючи на клаптик пожовклої газети, де була зображена чорно – біла світлина.
--- Мама, -- ледь чутно вимовив.
Вдома зайшов у свій кабінет, замкнув двері і розгорнув на столі зім'яту газету.
--- Мама.
Він довго сидів і дивився на газетну фотографію. Текли сльози. Тремтіли руки. Все тіло почало терпнути. Потім йому стало дуже добре. Не було ні думок, ні смутку. Блаженство.
Олексій не дивився на годинник до непритомності, не глянув і після пробудження. Він був щасливий, а щастя часом не обмежується. Повільно згадував пережиті події. Взяв себе в руки і почав читати невеличку статтю, що містилася біля світлини. У ній повідомлялося, що жінка із села К… принесла в редакцію цієї газети фотографію і розповіла дуже давню історію. Одного осіннього дня року десь 1946 (можливо роком чи й двома пізніше) на її подвір'я забігла розтривожена жінка з двома малими хлопчиками і попросила її (господиню) прихистити дітей. Дуже швидко і боляче попрощавшись з синами, вона побігла у напрямку лісу, а за якийсь час звідти були чутні постріли. Жінка більше не повернулася, а дітей забрали наступного дня два міліціонери. Один із хлопчаків забув у хаті ось цю фотографію, яку і розмістили в газеті. Довгі роки селянка не розповідала нікому цієї історії, але світлину зберігала. Зараз надіялася через газету знайти когось із там зображених, а, можливо, просто допомогти комусь відновити правду.
Чоловік уважно вдивлявся у такі далекі, але рідні обличчя. Нарешті перед ним була ціла фотографія: мама, тато і він з братиком. Щаслива молода сім'я із далекого минулого, ніби зі сну, ожила перед очима здивованого Олексія. Половину цього зображення він зберігав разом із найціннішими документами і вивчив до найдрібніших деталей. Іншу її частину бачив чи не вперше, якщо не зважати на майже більш як піввіку часу, відколи світлину розділили. Газетне зображення було недосконалим, але, незважаючи на погану якість, обличчя матері, дописане фантазією чи уявою Олексія, або, швидше за все, тонкощами людської пам'яті, постало дивовижно живим і прекрасним. Він ладен був молитися на нього, мов на чудотворну ікону. Поява самої пресвятої Богородиці не втішила б чоловіка більше, ніж ця пожовкла фотографія.



Сонце піднімалося все вище, і роса вже тільки десь-не-десь переливалася на траві діамантовими відтінками. Чоловіки сиділи, зробивши коло, і ліниво обговорювали політичні події.
--- Нема на кого надіятися. Нема за кого голосувати, але мусимо вірити, бо зневіра то тяжкий гріх. – говорив один із них.
--- Вже наголосувалися, а що змінилося?
--- Треба справу брати в свої руки.
--- Брали вже…
Один із компанії встав і пішов одвертати корову, що направилася до людських городів.
--- Миколо, одверни там і мою.
--- Щось я дивлюся, дивлюся під он ту гору, -- один із співрозмовників показав палицею в напрямку лісу, -- і так мені здається, що там ніби хтось сидить.
--- Так, так. Я теж це запримітив.
Усі чоловіки повставали з крісел і пооберталися обличчями до півночі.
--- Ая, ая, сидить хтось.
--- Та ні, то певно корч.
--- Ні, не корч. Там корча не було.
--- Миколо, ану пильнуй нашу худобу, ми зараз повернемося.
--- А ви що вже вареників захотіли? – гукає здаля Микола, б'ючи теля, що вперто йде до огорожі.
--- Ні, ми до лісу.
--- По гриби до вареників, -- сміються чоловіки.
--- Не буду я пасти вашу худобу, -- огризається Микола.
--- З нас півлітра, -- гукає один із компанії, що вже йде у напрямку лісу.
--- Ходімо, ходімо, глянемо, що то за мара там сидить.
Четверо чоловіків йдуть повільно. Гора ніби недалеко, але йти нелегко.
--- Дай Боже здоров'я, чоловіче добрий, -- вітаються до незнайомця, який ще недавно видавався їм кущем.
--- Здрастуйте.
--- Бачимо, ви не тутешній?
--- Ваш я.
--- ?
Микола цілу неділю, майже до самого обіду пас всю череду, але чоловіки все не поверталися. Виматюкавшись, він погнав і свої і чужі корови в село, порозганяв їх по домівках і тільки чортихався на запитання жінок, куди поділися їхні благовірні.
--- Як пішли у ліс? Чому?
--- Що ж вони роблять до цього часу в лісі?
Вирішивши, що щось негаразд, дружини, заручившись підтримкою синів, братів та інших родичів чоловічої статі, подалися до лісу. Те, що вони побачили, їх вразило більше, ніж вразило б якесь лихо, до якого жінки вже були морально готові. Їхні чоловіки мирно сиділи на траві під самим лісом у компанії з незнайомцем. Жінки наробили лементу, обзиваючи їх алкоголіками і пройдисвітами. Були б ще й побили, можливо, за пережитий страх, але стрималися, оглядаючись на святу неділю.
Невдовзі всі сиділи разом і продовжували задушевну розмову. Однак її хід змінило несподіване запитання.
--- А Ви з села чи міста будете? – питав один із тих чоловіків, що підійшли, уважно вдивляючись у очі незнайомцеві.
--- З города, - відказав той не підозрюючи, яку хвилю емоцій викличе його відповідь.
--- На городі живете? То Ви певно бомж? – Шельма знав, що таке город, а що город, але зумисне хотів посміятися з іншомовного гостя. Побачивши, що викликав образу у чоловіка, перестав сміятися і взявся пояснювати. – Город – то є земля, а город – це тільки будинки на землі. А поскільки пнуться вони вгору, то й города займають менше, тому й земного менше в них. Ми на землі, що зветься Україна, живемо, а ви живете одне на одному.
--- Ти, Михайле, не мудруй, - прийшов на допомогу зніяковілому Олексієві інший із компанії. – З вовками жити – по вовчому вити. Там інакше не можна.
--- Не можна, то треба заставити. Он у Прибалтиці… - Михайло не без того, що вже випив зранку до вареників і мав настрій повчати і вести розмови про політику. – Революцію ми навіщо робили?
--- Революції для змін замало, - втрутився у політичну дискусію сорокарічний селянин. – Щоб держава процвітала в неї треба вкладати не тільки душу, але й кошти. Грошей і не малих потребує культура в першу чергу, наука, освіта…
--- А сільське господарство хіба ні? Я їхав з Європи додому і бачив, що всі землі зарубіжних країн засаджені і тільки Україна поросла бур'янами.
--- Так то воно так, - погодився попередній співрозмовник, - але в першу чергу країна повинна подбати про молодь, щоб вона не віддалялася від свого рідного, не скакала під чужу музику в прямому і переносному значенні. Чому у нас так мало сучасних українських пісень, хороших українських книг? Що слабо написати? Ні! Просто ніхто з державних діячів не дбає про це, не виділяє кошти, а якщо і підкидають трохи, то цього замало. Російська книжка дешевша за нашу, тому читач купує здебільшого її.
--- Та й бояться наші письменники писати, скажу я вам, - продовжив інший чолов'яга, що скидався на інтелігента. – Якісь вони заангажовані, закомплексовані, мабуть далися взнаки роки строгої цензури. Пишуть про те, що вже перестало хвилювати суспільство. Дозволили секс, то й підхопили це на ура, а правди як не було, так і нема. От вам і революція.
--- Шановне товариство, -- промовив один, підводячись, -- я запрошую всіх до себе. Ходімо в село, бо черево моє скоро таку революцію затіє, що її дух буде довго чутний навколо.
Всі засміялися.
--- Ходіть і Ви, Олексію. Що тут висидимо? Помудруємо разом. Щось придумаємо.
--- Залишився ще один вояка у селі. Його й попитаємо.


Олексій вперше (чи не вперше?) був у цих краях. Дуже уважно придивлявся до всього, але найбільше слухав. Він ловив кожне слово, що його промовляв хтось із співрозмовників, не дуже розумів змісту, але здогадувався. Мовний бар'єр був дуже відчутний. Олексій винуватив себе, що не вчив української. "Я живу на Україні і не розумію цих людей, вони ж мене дуже добре розуміють, хоч моя мова їм чужа. Хіба це правильно?" – докоряв собі. Він приїхав сюди шукати своє коріння, шукати себе самого, того, який був помер і тепер воскрес, був забутий, просто не був, не існував. Він напружував пам'ять, щоб хоч щось пригадати, але марно. Вона (пам'ять) видавала тільки: "Твой папа бандіт і мама бандітка." Ох, як йому кололо це зараз, а тоді, коли він потрапив до дитбудинку, і вихователька вперше сказала йому ці слова, малому здавалося, що бандит – це синонім до слів лицар, борець за справедливість. "Бандит" – кличка, яка супроводжувала його все дитинство. Він не цурався її. "Мій батько -- бандит і я – бандит", -- говорив і повільно, але впевнено ставав на такий шлях. Коли за пограбування магазину (він взяв тоді тільки кілька пляшок горілки) його засудили, почав задумуватися, а оскільки був хлопцем не з дурних, то вирішив --- свобода важливіша за п'яний кайф і кількаденне щастя. Олексій був дуже гарним і у нього закохувалися геть усі дівчата. Один старший товариш сказав йому тоді: "Будь мудрий і будь-яка дівчина тебе захоче, хоч сама королева." І він став мудрим. І королева знайшлася. Дочка голови обкому. Так безрідний хлопець завів сім'ю і був щасливий. Він виріс від простого робітника до керівника заводом, мав друзів, зависників, коханок, але дружина була єдиною жінкою, яку він поважав. Були в його житті шалені пристрасті, та швидкоминуче щастя не могло замінити йому спокійного, розміреного сімейного життя. Він ніколи б не покинув свою дружину, навіть якби став першим мільярдером у країні, а вона б лежала прикута до ліжка важкою хворобою. Чи було це кохання Олексій не знав. Але це – єдине, за що він себе поважав, це те, що зв'язувало його з Богом, з совістю, це єдине, чому він був у житті вірним. Незважаючи на статеві стосунки з багатьма жінками, душа чоловіка належала тільки дружині. Можливо, вона асоціювалася у нього з образом матері, яку він втратив, якої не пам'ятав, якої не зберіг навіть на фотографії. При згадці про маму Олексієві завжди ставало боляче, він старався відганяти сумні думки і, як алкоголік у горілці, шукав порятунку у роботі.
До початку дев'яностих його сім'я була добре забезпечена і розруха в країні здавалася недоречною і непотрібною. Він уже спокійно хотів передати всі справи синові, але переміни, що насувалися, загрожували йому і таким, як він, опинитися на звалищі історії. Олексій цього не хотів. Він з новою силою поринув у боротьбу за існування, за своє місце у просторі життя. Знову прийшлося летіти, сідлати коня і летіти стрімголов швидше і швидше, знищуючи ворогів, зраджуючи друзів, розчищати дорогу вперед, завойовувати територію…
І ось зупинка. Зупинка на майдані. Зупинка таксі. Зупинка руху… і шлях назад, у іншу сторону, на захід…
Олексій гадки не мав, що таке може статися з ним. Він вважав себе східняком, ненавидів западенців, з їхньою фанатичною відданістю Україні. Просунувшись у депутати, обіцяв своєму електорату домогтися статусу другої державної для російської мови. І от на тобі… Так несподівано виявилося, що й сам він западенець і йому стала вкрай потрібна ця малоросійщина. Це гірше, ніж обухом по голові, гірше, як сніг серед літа. І в той же час – це щастя, поки що незрозуміле, але щастя. Він себе знайшов. Він приїхав сюди уточнити деталі.
Олексій сходив з гори у чуже село, до незнайомих людей, до тих людей, які могли, або, швидше за все, й були його родичами. Він ішов землею, якою ходила його мати і його батько, землею, скропленою їхньою кров'ю, землею, якою бігав дитиною. Якби він не боявся видатися людям біснуватим, то роззувся б, розчепив сорочку, ляг би на цю землю і обнімав би її, цілував би. Нарешті перед ним було те, що підсвідомо шукав усе життя і не знаходив.


Олексій прожив на цій чужій – рідній землі цілий тиждень, цілий тиждень спілкувався з чужими – своїми людьми, забувши про бізнес, сім'ю, однопартійців, роботу. Телефон, який перший день не давав йому спокою, відключив і поринув у зовсім інше життя: знайомився, знаходив нових друзів, родичів, дізнавався подробиці свого народження.
Бандерівська кров текла у його жилах, у жилах закоренілого східняка, російськомовного політика – це був шок, але він не відцурався цього. Сьогодні його поведуть до іншого села, села, в якому він народився. Кажуть там ще збереглася хата його батьків. Тривога, радість і смуток охопили серце чоловіка. Хвилювався сильніше, ніж у той день, коли вперше публічно виступав перед народом, публічно брехав, переслідуючи тільки свою корисливу мету – стати депутатом.
Добре, що йшов дощ і селяни мали більше часу возитися з гостем. Чутки про прибульця із східної України поширилися навколишніми селами дуже швидко.
--- Син Василечка приїхав, ви чули?
--- Якого Василечка?
--- Та партизана Миколи Василечка.
--- То він живий?
--- Та живий.
--- Бідна дитина.
--- Та де там бідна дитина. Багач, депутат.
--- У Миколи, здається, двоє дітей було.
--- Двоє. Але другого десь нема. Розгубилися вони тоді, у сорокових…
--- То як він знайшовся?
--- Фотографію зберіг.
--- І за фотографією знайшли?
--- Виходить, що так.
--- От дива.
--- Дива.
Олексій сидів то в одних газдів, які його запросили, то в інших. Навідувалися люди. Особливо багато чоловіків приходили вечорами. Були й такі, що дуже негативно відносилися до партизанів, казали, що ті грабили і вбивали невинних людей. Олексій не міг цього зрозуміти.
--- Не знати, чи то були партизани, -- промовив до Олексія господар, коли один з таких відвідувачів, що розтривожив серце східного гостя, пішов. -- Ястрибки часто перебиралися за партизанів і вбивали вночі людей, щоб паплюжити патріотів. Тяжкі то були часи.
--- Ая, ая. У них спеціальні загони були. Прийде такий оборотень до сільської хати і питає: "А що, газдо, бути зірці у наших краях чи ні?" "Ні, не бути,"—відповідає господар. А на другий день приходить до тої ж хати вже з зіркою на шапці і злорадно втішається: "То бути, кажеш, чи ні?" Отаке було.
Іншого разу почув Олексій вже конкретну розповідь про свого батька.
--- Мій тато були шевцем,- почав старенький чоловік, поправляючи куштур, щоб не впав, коли всівся біля Олексія. Він приїхав аж з третього села, щоб побачити приїжджого, і подякувати, і віддати шану синові славного борця. – Одного разу прийшов до нас якийсь партизан і замовив у батька пошити кожух, нібито для Василечка. Тато пошили. Чоловік забрав. Але якось взимку, у тріскучі морози батько побачили, що дорогою йде Василечко, себто ваш батько, без кожуха. "Що не добрий вийшов кожух, Миколо? Замалий?" -- спитав його. "Який кожух?" – питає Микола. "Та… Ні, ні. То я щось перепутав", -- злякалися мій тато. "Нічого ти не переплутав. Розказуй." Батько розповіли. Василечко знайшов того, так би мовити, рекетира і добре йому всипав. А кожух відібрав і віддав моєму няневі. Добрий був твій тато, герой, патріот, справжній українець. Таких тепер нема.
--- Справедливий він був, ось що!
--- Землю він любив нашу більше за своє життя. За неї поліг, -- слухав Олексій розповіді інших людей.
--- І мати ваша також за Україну воювала. Свята була жінка.
--- Я вам ось що, Олексію, скажу, - почав господар хати, де зупинився гість, побачивши його розгубленість, - то була війна. Нам, мирним людям, важко розуміти ті часи. Як і в будь-якій війні, тягар її лягнув не тільки на тих, хто воював, але й на мирних жителів. Воїни, які поховалися по лісах, потребували харчів. Селяни із навколишніх сіл мусіли їх ними забезпечувати. Сім'ї тоді були великі, дітей родини мали, не як зараз, а по п'ятеро, шестеро і більше, тому біднішому газді важко було віддавати частину продуктів. Появилися незадоволені. – Господар помовчав деякий час, а тоді продовжив.- Ідея, так би мовити, була чудова. Священна була ідея незалежності, але серед її прихильників траплялися вояки, які прагнули скористатися своїм становищем, нажитися на чужому лихові. – І він задумано докінчив, - як і наші політики…, як людина в агонії, яка відчуває близький кінець і намагається вдихнути ще хоч ковток повітря. Через таких горе-патріотів впала тінь на всю повстанську армію, через них багато людей, особливо людей зі сходу країни, які не знали правди, а піддалися радянській агітації, не визнають УПА досі.
"Як далеко добро від зла, день від ночі, схід від заходу, такі ж далекі думки цих людей на події шістдесятирічної давності, -- зробив висновок Олексій, вислуховуючи подробиці про ті далекі важкі часи. – Пробач, Україно, українцям і мені пробач і моїм рідним пробач, якщо завинили перед тобою. Якщо є на них гріх, то з великої любові до тебе. Мій гріх – велика любов до грошей, до багатства."
Олексієві хотілося вгамувати розтривожене серце, впорядкувати розхристані думки і він знову подався до лісу. По дорозі його наздогнала якась жінка.
--- Ви звідки будете? З якої області?
--- З Дніпропетровської.
--- Я там була, -- казала вона, емоційно жестикулюючи руками. – Чи воля випадку чи доля занесла мене на східну Україну. Тоді я вперше відчула на собі це принизливе, образливе слово. Там, такі як ви, називали нас бандерівцями, вкладаючи у нього ненависть і неприховану злобу. Я тоді промовчала. А тепер хочу сказати вам і вашим землякам: "Що ви знаєте про бандерівців? Що ви знаєте про ту війну? Хіба то була ваша війна? Ми належимо до тих людей, справа яких відійшла у минуле ще у далеких сорокових, але про неї не забули. Всі, хто народиться на нашій землі, будуть нести цей хрест, хрест спокути за любов своїх предків до волі, за гріхи їхні, що скоїли вони на цій дорозі до незалежності. Що знаєте ви про ту війну? -- питаю ще раз. – У кожній війні страждає найбільше той народ, який бере у ній участь, та земля, на якій проливається кров. Любов до свободи, страх і помста наситили цю землю разом з кров'ю загиблих. Грішне з праведним змішалося на цій війні, війні, яка розставила рідних братів по різні сторони, відібрала у матері тринадцятирічного сина і зробила героєм…"
Жінка заплакала. Вона почала відставати від Олексія, і він зупинився. Вони стояли одне напроти одного – маленька рухлива селянка і високий флегматичний городянин. Різні, як два світи. Їх об'єднувала тільки Україна.
--- Мій батько не втручався у тодішню політику, не підтримував ні тих, ні інших. Він був просто селянин і робив свою роботу, -- продовжувала розповідати жінка, не відстаючи від Олексія, який після кількахвилинної перерви знову прямував до лісу, а вона йшла на своє поле, що знаходилося далеко від села. – Але його потурбували інші. Ястрибки, перевдягнувшись в оунівську форму, прийшли вночі до нашої хати. Вони наказали зготувати їм харчів і, забравши майже всі продукти, попередили, щоб ми нікому нічого не говорили про їх нічні відвідини. Батько пообіцяв, а вранці ті ж таки ястрибки вже у радянській формі (тато їх не впізнав) знову прийшли до нас і запитали чи не було вночі бандерівців. Тато заперечив. "Ах ти ж бандерівський прислужнику, -- закричали вони на нього, -- дурних з нас робиш?" І вони заарештували батька і кудись повели. Через три дні батько повернувся, але нам нічого не говорив, а десь через місяць помер.
Жінка розтривожилася і знову почала відставати від Олексія. Він уповільнив хід.
--- Війна – це страшно. Не доведіть Україну до війни! Не роздирайте її, не шматуйте! Ніяка ідея не варта пролитої крові, навіть ідея незалежності! – мовила вона урочисто просто. – Знаєте, я інколи думаю, а що було б, якби тоді ми справді здобули незалежність? Ми одержали б тільки частину України, іншу – східну втратили б назавжди. Є на світі сила, яка керує краще, ніж може керувати людський розум. Самостійною Україна стала через півстоліття після тих подій мирно і безкровно. «Вона просто жінка, жінка, яка боїться смерті» - подумав Олексій.
Коли вони піднялися вже досить високо вгору, Олексій озирнувся і побачив село, що виблискувало покрівлями будинків і куполами двох церков, одні якої були новішими і яскравішими в порівнянні з куполами іншої.
Жінка зупинилася.
--- Що ви знаєте про ту війну? Хіба то була ваша війна? – повторила вона свої запитання, звертаючись до когось далекого, повернувшись обличчям до сходу. І навіть не глянувши на Олексія і не попрощавшись, звернула праворуч і пішла до свого поля.
Олексій дивився на маленьку фігурку, що віддалялася, на місце поросле травою, на куполи двох церков, що так символічно характеризували цих людей, їхні погляди на давні і теперішні події. "Два символи України чи дві України? – запитував себе. – Не дай Боже! Не дай Боже!"
Нарешті, зоставшись сам біля лісу, Олексій вирішив зробити те, про що давно мріяв. Він зняв з себе піджак і кинув неподалік, роззув черевики, стягнув шкарпетки. Босими ногами стояв на м'якій траві, а потім опустився на коліна і далі, розчепивши всі ґудзики на сорочці, ляг на землю, розпростерши руки. Він обнімав, обгортав, як йому здавалося, цілу планету, великий глобус і, зануривши обличчя в траву, пив запах рідного дитинства. Десь неподалік гуділи бджоли, вколисуючи стомленого чоловіка монотонним гудінням. І він заснув, розніжений сонцем, приспаний теплим західним вітром. Його мозок звільнився від усіх трудів і кілька годин безмовно відпочивав, не видаючи найменших ознак життя. Він скинув весь тягар минулого і просто деякий час існував, а вже пізніше почав оживати, чи то далекими спогадами, чи дивними сновидіннями.


"Мамо, мамо, -- біжить шестирічний хлопчик, тримаючись за материну спідницю, -- а Богданчик плаче, бо не хоче іти з нами." "Богданчик ще маленький. Він не розуміє", -- відказує мати і бере синочка на руки. "Мамо, мамо, -- не вгаває далі старший, -- а Ви скоро нас заберете від тітоньки?" Жінка мовчить і продовжує йти у напрямку села. Малий намагається отримати відповідь і заглядає, забігши поперед матері, їй у очі. У них сльози. "Лесику, слухай мене, -- говорить жінка, зупиняючись і пригортаючи хлопця до грудей. – Я повернуся! Ми будемо жити разом: ти, Богданчик, тато і я! Але поки що ви залишитеся у тітоньки". Вона виймає із-за пазухи дві фотокартки. Одну дає Лесикові і наказує заховати за сорочку, іншу – Богданчикові сама тулить до тіла і пристібає паском. "Не розгубіться, -- говорить тихо і плаче. – Ніколи не залишай братчика самого! Чуєш мене, Лесику?" "Я не залишу", -- відказує стривожена дитина і продовжує шлях з мамою і братчиком до тітоньки. Вже біля села всі троє оглядаються, бо з-під лісу чути поодинокі постріли. Мати з дітьми забігає до крайньої хати. "Тітонька живе дуже далеко, на іншому кінці села. Лесику, візьмеш братчика і самі підете до неї. А поки що я залишу вас тут". Мати підбігає до незнайомої жінки, що саме вийшла з хати, про щось із нею домовляється і, поцілувавши обох дітей, швидко покидає подвір'я. Лесик міцно тримає Богданчика, який плаче за мамою, за руку і дивиться услід матері. Він не слухає чужої тітоньки, що кличе дітей до хати, а вперто продовжує спостерігати за фігурою матері, яка з кожною хвилиною віддаляється, стає меншою. За якийсь час під лісом лунають постріли. Лесик плаче.
На мить Олексій прокидається, підсвідомо зауважує, що сонце уже повернуло на захід, і знову занурюється у сон. Чужі люди навколо нього з Богданчиком. Кругом чужі люди. Серце хлопчика стискається. Хтось відриває його руку від братової. Олексій голосно плаче уві сні, але не прокидається. Богданчик губить фотографію. Лесик вночі у якійсь дивній кімнаті, взявши ножиці, розрізує свою світлину навпіл. Одну частину подає братчикові. На ній мама і Богданчик. Іншу, де він з батьком ховає собі за пазуху. "Богданчику, дивися не загуби її знову!"—просить і наказує одночасно. "Не буду", -- одказує малий. І знову чужі люди. Братів розлучають. "Лесику! Лесику!"—пищить тоненький голос брата. Олексій прокидається. Біля самого вуха бринить братовим голосом на квітці бджола. Серце чоловіка, розтривожене розлукою, шалено калатає. "Лесику! Лесику!"—звучать у його голові слова зі сну.
--- Богданчику, де ти? – тихо шепоче Олексій, вдивляючись у безмежний простір. – Бог - дан – чи – ку! – кличе знову голосніше і наполегливіше.
Відповідь – тишина. Олексій хоче продовження. Він знову лягає на землю і поринає в сон. Сновидіння коротке, але яскраве. На майдані Незалежності з-під ніг багатотисячної юрби піднімається його мама. Вона пальцем кличе його за собою. Олексій іде. Потім вона манить ще одного чоловіка. Всі троє покидають площу. Олексій знає, що інший - то його брат. Намагається заглянути в обличчя, але Богданчик відвертається.


Повертаючись у село, Олексій знову зустрів ту ж саму жінку. Вона сповнена емоціями і намагається продовжити почату кілька годин тому розмову.
--- Тих.. справжніх... уже нема, -- задумливо повторювала жіночка, дивлячись повз Олексія у бік лісу. – Тих уже нема…Як ви відноситеся до нас? –несподівано запитала, але чоловік не зрозумів, що саме вона мала на увазі. Схоже на те, відповіді й не чекала, а просто сама потребувала виговоритися і тому продовжила, -- я дуже поважаю російський народ. Росіяни щирі, прості у спілкуванні, добродушні, по крайній мірі, такими я їх знала. Ще більше поважаю росіян, які живуть у нас, але залишаються вірними своїй мові і культурі, і в тричі сильніше вдячна тим із них, хто, пересилившись на нашу землю, полюбив її настільки, що поважає її, вивчив і не цурається говорити її мовою! Низький поклін таким людям! Я співчуваю українцям, що волею долі загубилися у чужих краях і змушені відмовлятися від рідного слова, забувати його материнський присмак. Але я ненавиджу тих наших земляків, які, чи то віддаючи дань моді, чи з інших міркувань, цураються української мови, не поважають держави, у якій живуть, вимагають статусу другої державної для російської мови. Для них у мене є одна відповідь – Росія велика! Якби на світі не було такої країни, ми б погодилися з цим статусом, а так… -- і вона красномовно показала рукою на схід і, знову не прощаючись, пішла від Олексія. "Вона не така вже й проста селянка, як видалося спочатку" – подумав чоловік.
--- Наша правда завжди якась однобока, - почав розмову в магазині, куди Олексій зайшов випити бокал пива, той самий худорлявий інтелігент, що вже висловлювався під лісом.
--- Що ви маєте на увазі?
--- Я, знаєте, вчитель. Раніше викладав російську мову та літературу. Зараз маю кілька уроків зарубіжної. Так от, до чого я веду? У поглядах на історію, політику, мораль, якщо хочете, нам завжди притаманні крайнощі. Як Росія була колись другом, так тепер стала ворогом, як бандерівців раніше вважали бандитами, так сьогодні вони перетворилися на героїв. Одних ідолів скидаємо, щоб на їх місце поставити інших, яких, у свою чергу, закидають камінням, образно висловлюючись, ті, що прийдуть після нас. Може я видамся вам білою вороною, але мої погляди ніколи не співпадали з вигуками юрби. Ми вирвали із серця своїх великих земляків, таких як Гоголь, Булгаков, Ахматову, тільки за те, що вони мали необачність творити не українською. Де тут здоровий глузд? Російській мові потрібно, я думаю, надати статус другої державної, щоб повернути Україні втрачені імена, а також не приносити прикрості російськомовному населенню.
--- Прикрості, ти кажеш? – несподівано втрутився чоловік, що зайшов на ту хвилину і почув останню фразу вчителя. – А скільки вони нам завдавали прикрості, знаєш? Звичайно, тобі ж тоді доплачували за російські уроки, то ти за тими грошима й плачеш. Чому, - він звернувся до Олексія, - не доплачують на сході за уроки рідної мови, щоб вчитель з більшим ентузіазмом навчав дітей? Чому українська книжка дорожча за таку ж російську? - І не давши можливості навіть подумати над поставленим питанням, відповів, - бо Росія добрий стратег. Вона працює не на сьогоднішній день, а на майбутнє. Прочитана хороша російська книжка, побачений фільм, почута пісня відізветься переказами бабусі у наступних поколіннях. Я і сам не проти, - звернувся він знову до інтелігента, - статусу другої державної для нашої сестриці, щоб не завдавати прикрості нашим східним братам, якщо вона справді буде другою, а вона ж поволі полізе завойовувати першість. Якщо ми допустимо це, України більше не буде, буде колонія. Пусти собаку під стіл… - сказав і, не закінчивши прислів'я, вийшов з магазину.
--- Звичайно, нашу мову, традиції, тай саму державу треба укріпити, треба піднести її так, щоб народ гордився, - погодився вчитель. – Поки що ми далекі від ідеалів. Ще й ці, сепаратистські погляди, які невідомо звідки випливли, мов гім.. з ополонки, - сказав він дуже грубо, як для інтелігента, - не роблять честі ні вашим, ні нашим політикам. Державу, як дитину, треба зберігати в єдності і цілісності, щоб вона жила. Сепаратисти, немов та мачуха, що заради перемоги, здатна стратити немовля, щоб дістати його частку. І тільки справжня мати відмовиться від дитини, але залишить їй життя. Наші західні націоналісти теж готові роздерти Україну, тільки щоб не поступитися. Вони ладні приєднати Західну Україну до Польщі, до Румунії, до Угорщини, хоч до самого чорта, тільки щоб задовільнити свої дурнуваті амбіції щодо Росії. Повірте мені, росіяни можуть завдати нашій державі менше клопоту, ніж самі українці. Тому я підтримую статус другої державної, - пояснив він свої погляди.
Їхню розмову довгий час слухав ще один відвідувач, який мирно сидів у кутку за іншим столиком та мовчки пив пиво. Коли Олексій піднявся, щоб піти, він також підвівся і вже надворі нерішуче заговорив:
--- Маю я один сумнів. Ви – політик, ви повинні б це знати, хіба що…- тут він нерішуче помовчав, - не захочете признатися.
--- Про що? – здивувався Олексій.
--- Чому народ наш мовчить?
--- Я вас не розумію.
--- Або не хочете розуміти, - трохи із роздратуванням мовив незнайомець. – Якби таку політику проводили керівники інших держав, Польщі, наприклад, чи будь-якої ще, то жодна нація не потерпіла б такого знущання над собою. Ви подумайте, вся країна знає, що її уряд, парламент – злодійські… і мовчить. Чи ви гадаєте, що в наших жилах тече холодна північна кров? – Чоловік аж закричав від люті. – Ні! Ми не байдужі!
--- Звичайно, не байдужі, - погодився Олексій. – Ви ж протестували на Помаранчевій революції.
--- Це ви називаєте протестом? Не смішіть мене. Люди вийшли на Майдан, тому що їм дозволили, вони вийшли, як виходять на арену дикі звірі, щоб зробити трюк, який потрібен дресирувальникові. Показали номер і сховалися до вольєру.
--- Тоді чому ви мовчите?
--- Не знаю. Та є у мене припущення. – Чоловік знову засумнівався чи говорити, але вирішивши, мабуть, що, сказавши "а" , мусить сказати й "б", продовжив. – Я думаю, що нас контролюють. – Він уважно поглянув співрозмовникові в очі.
--- Як?
--- А так, щось розсіюють, якісь хімічні препарати. Вони й роблять людей байдужими.
--- Ви бачили в повітрі літаки?
--- А ви вважаєте мене дурнем? – несподівано образився селянин. – Навіщо їм літаки? Досить буде хімічних добавок у харчові продукти. І ось ми смиренні і покірні.
--- Ні, я так не думаю, - відказав Олексій.
--- А я думаю. – Вони потиснули один одному руку і розійшлися кожен при своїй думці.


Хата Олексієвих батьків, яка за переказами мала стояти у одному із сусідніх сіл, не збереглася. Єдиним, що не зникло, не піддалося руйнуванню часом, була земля, тих кілька сотень, де шістдесят років тому буяло життя, його життя і життя його родини. Олексія зустріла на подвір'ї тридцятирічна жінка, яка уяви не мала, що проживає із сім'єю на чужому обійсті. Жінка розгубилася, коли односельчани пояснили їй, з якої причини завітав до неї шістдесятирічний чоловік зі сходу. Розгубився і Олексій. Вони мовчки стояли один напроти одного – два власники одного клаптика рідної землі і не знаходили слів, щоб вибачитися і відступитися. Земля, по якій він ступав, чи краще сказати, бігав, підстрибував, грався у дитинстві, тепер відчувала дотик ніг іншого хлопчика.
--- Мамусю, цого плийсов дядя? – питало чотирирічне хлоп'я, ховаючись за маминою спиною і нишком зиркаючи на зайшлих людей.
--- Дозвольте, -- нарешті спромігся вимовити Олексій, звертаючись до господині, -- я трошки посиджу отут. – Він показав рукою на траву під старезною яблунею, що зеленіла тільки частиною крони.
--- Це дерево – єдине, що залишилося тут від старих господарів, -- відказала жінка.
--- Я це зрозумів.
Олексій торкався рукою сухих гілок, які п'ятдесят років тому вочевидь буяли життям, гнулися від важких соковитих плодів, спокушаючи його, Лесика та інших сусідських хлопців п'янким запахом та солодкаво-кислим смаком. Ось вони – зразки тих далеких спогадів – ще висять зелені, недозрілі на самому вершечку живої крони, погойдуючись від вітру, ніби посміхаються від того, що забралися так високо, що мало-хто не полінується видертися за ними.
--- Ці яблука дуже смачні, -- сказала господиня до Олексія, вловлюючи його погляд. – Вже давно хотіли зрізати це дерево, але воно кожен рік відпускає нові гілки. Стара яблуня так бореться за життя, що рука не підіймається відібрати його у неї.
--- Хай живе.
"Ця вічна боротьба за існування, боротьба за життя. Вона є підтвердженням того, що спокій не є бажаним і найкращим станом живого, -- відмітив у думці Олексій. – Який автор написав долю цього дерева і мою? Які подібні ми обоє. Моє волосся посивіло так само, як висохла її крона, але старечий розум родить ще живі думки, як це дерево – життєдайні плоди. А продовжує вона існувати завдяки корінню, що вперто штовхає вологу у знесилений від віку стовбур. Скільки разів і я мав померти, як цей витвір рослинного світу, але залишався жити, щоб побачити своє коріння, яке за чиєюсь дивною волею вийшло із землі, із темряви назовні. Ще багато потаємного приховано від мене і пізнаю я його тоді, мабуть, коли сам піду під землю, але дякую Господу за світло минулого, що пробилося у моє життя. Єдине, що хотів би – побачити свого брата, бодай перед смертю", -- роздумував чоловік. Але про брата ніхто в селі нічого не знав і не чув. Він канув у небуття, зник, пропав безвісті, не озивався, не передавав про себе жодної вісточки. «Чи живий ще? - думув Олексій, - чи зведе нас хоч перед смертю доля?»
Була неділя і селяни одразу ж після церкви прийшли сюди, розпалені цікавістю до приїжджого гостя. Людей зібралося так багато, що довелося зносити стільці та лавки від багатьох сусідів. Стало гамірно, мов у вулику. Чоловіки одні поперед одних розповідали Олексієві про його родину, підходили і представлялися його двоюрідні і троюрідні дядьки, стрийки, тітоньки та далекі брати і сестри. Ті, хто не помістився поблизу східного гостя, завели розмову між собою, згадували пережиті події далеких сорокових років. Мужчини висловлювалися стримано, зате жінки дали волю емоціям. Вони плакали, розтривожені призабутими спогадами.
--- Мої батьки не пережили розлуки із рідною домівкою і по дорозі до того клятого Сибіру, чи то від стресу, чи від якої інфекції, померли. Сама я залишилася на світі, як палець, -- оповідала якась жіночка, витираючи очі. – Додому повертатися не можна було, бо там нікого близького не залишилося і мене віддали б до інтернату. Видали мене чужі люди за свою дитину, а потім ми так зріднилися, що я й досі згадую їх, як рідних.
--- А я в тому Сибіру здоров'я стратила. Діти мої у тій мерзлоті поховані…
--- Нас, як туди мали привезти, то місцевим сказали, що бандити приїдуть. Прийшли вони подивитися на тих бандитів, а то виходять старики, жінки та діти. Співчували вони нам, полюбили нас, навіть плакали, коли ми через вісім років додому поверталися.
--- А я в Сибіру народилася, - сказала якась вчителька трохи молодша за Олексія. – Шість років мені було, як сім'я одержала дозвіл повернутися на Батьківщину. Помирати буду, згадуватиму свої перші враження від побаченої рідної землі. Яблука, - вона дивилася очами повними сліз на плоди, що погойдувалися над головою Олексія, - яблука висіли на гілках. В тій холодній пустелі малій дитині навіть у найдивовижнішому сні не могло приснитися таке. Земля, яку я побачила, буяла зеленню і живими плодами. Це був рай! Нам привозили і видавали інколи фрукти, але я гадки не мала, що вони ростуть на деревах.
--- Та таки рай наша земля, це ти добре сказала. – підтримала інша старенька жінка вчительку.- І жити ми повинні би, мов у раю, от тільки чорти тут поселилися і правлять нами.
Почув Олексій, як якась місцева поетеса декламувала вірш, сповнений великої любові до України, хоч на перший погляд здалося, що аона висловлює зовсім протилежну думку:
... За що любити, Україно,
Тебе покинуту всіма?
За те, що в нинішній Європі
Таких країн, як ти, нема?
Аби дочок своїх вродливих
Кидали на поталу псам,
В гареми їхні відправляли.
За що тебе любити нам?
За те, що ти злодіїв, хамів
Виношуєш в нутрі своїм
І молоком плекаєш мами,
Не перекривши кисень їм?
Твої пісні вже відспівались,
Твоя калина відцвіла,
І вишивки порозшивались,
І оголилися тіла.
І ледь жива душа народу
На простогалині тремтить.
Якого ми, до дідька, роду,
Якщо цей рід нам не болить?
Хіба? Тоді чому кидаю
Оці образливі слова?
Якби тебе я не любила,
То ненавиділа б хіба
Всіх нас - байдужих і покірних?
Коли у скруті ти, ми - пас.
О, Україно, Україно,
За що тобі любити нас?
Люди, які слухали її, затихли, але незабаром почали жваво обговорювати сказані слова.
--- Ой порозшивались наші вишивки, то правда.
--- Правда, що злодіїв треба нищити!
--- Давно пора. Я все життя гарую, а що маю? А вони? Звідки стільки мільйонерів у нас взялося?
--- Державу обікрали – от вам і мільйонери.
--- Добровільно ніхто не віддасть награбованого, а відбирати – значить знову воювати, як Ленін.
Всі засміялися. Один чоловік підійшов до Олексія і, заглядаючи йому в очі, промовив:
--- Робіть щось, Олексію! Благаємо Вас! Якщо треба потерпіти, ми потерпимо.
--- Я готовий бульбу пісну їсти, тільки щоб Україну відродити.
--- Аби родила бульба – ми виживемо.
--- Не може бути, щоб не було вже якогось виходу. Ви ж розумні люди – придумайте щось.
Олексієві стало соромно, соромно за себе, за своїх друзів, за владу, яку він представляв. Він пообіцяв цим селянам змінити політику держави, поклявся в душі перед рідною землею, що не пошкодує життя для блага народу, і навіть сам повірив собі вперше за десятки років.


Борис сидів на кріслі у кутку великої кімнати і байдуже спостерігав за дискусією, якщо можна так назвати сварку між поважними людьми, яка точилася ось уже дві години. На його жаргоні це була простісінька розборка і від результату її закінчення залежала його робота. П'ятеро чоловіків перебивали одне одного, не даючи висловитися співрозмовникові. Борис у перші ж півгодини зрозумів, що миру не буде досягнуто, що кожен з учасників перемовин має свою думку і не збирається її міняти. Одного з присутніх, якого називали Олексієм, він бачив вперше. "Галичанин", - подумав у першу хвилину, коли незнайомець заговорив. – "Ні", - зробив висновок через кілька фраз. Тепер Борис знав: "Свій, який зрадив і перейшов до чужих. Він поставив на карту своє життя заради принципу. Його карта бита".
Борис ладен був закрити собі вуха, щоб не чути цієї безглуздої балаканини. "Спектакль, - думав він. - Актори. Чому люди так люблять видумувати вистави і самі грати придумані ролі? Вистави в коханні… Вистави в політиці…Дурня!" Борис ніколи не грав. Він тільки завершував усі драми легким натиском вказівного пальця, закриваючи завісу. У цей момент здавався собі подібним до Бога, якого не визнавав і не вникав у дилему про його існування. Гордіїв вузол можна тільки розрубати, і він рубав. Дорубався уже до того, що залишився сам самісінький у цілому світі, не мав дружини, сім'ї, дітей, друзів, жив, немов самотній вовк, що покинув стаю. Чому свідомо прирік себе на одиноке існування, Борис нікому не зміг би пояснити. Мабуть причиною стало глибоке розчарування в людях. Він надто ідеалізував їх у дитинстві, а потім жорстоко поплатився за наївні ідилії.
Батьки віддали його у дитбудинок, коли хлопцеві виповнилося десять років, сказавши при цьому: "Ти нас розчарував. Погані гени уже бушують у тобі, а що буде далі?" На прощання вони тицьнули йому в руку половину старої фотографії, з якої лагідно посміхалася молода жінка з маленьким сином, і підліток із сльозами на очах і цим загадковим фото поринув у нове багатолюдне життя. Ні, тоді ще серця хлопчика не торкнулася зневіра. Він надіявся, що рідні йому пробачать, кожен день допитувався виховательки, чи став уже кращим, і цілими годинами дивився у вікно на браму, аж поки старший товариш не сказав йому: "Це не твої батьки. Рідні ніколи б тебе не віддали". Тоді він зірвався вперше. Зірвався так, що аж скло з вікна його надії розсипалося на осколки. Ще намагався кілька разів по тому повірити друзям, дівчатам, свято повірити в можливість реалізувати в житті свої мрії, але, чи то мрії були занадто фантастичними, чи життя видалося жорстоким, шлях, по якому він ступав, вів його по нахиленій лінії.
І все таки у темному минулому Бориса була світла пляма. Вона так і називалася - Світлана. Вона появилася у той час, коли чоловік уже боявся будь-якої яскравості, коли очі привикли до темряви, а вуха до тишини. Жінка ходила за ним, мов світла тінь, а він дозволяв тільки інколи обгортати себе білими її руками, а потім знову тікав, ховався у свою нору, у підземелля. Ніч була його стихія. Він повінчався з темнотою. Тільки Світлана і світлина ясніли у чорних лабіринтах жорстокого серця.
--- Ми повинні змінити своє ставлення до власної держави! Досить обманювати людей, бо ж раптом може виявитися, що один із них, селянин чи робітник, приходиться комусь батьком. Що ви знаєте про своє походження? Хто з вас на сто відсотків упевнений, що не виявиться, як я, вихідцем із протилежної сторони барикад? – голосно і пафосно, ніби з трибуни, говорив Олексій. Всі втомлено мовчали. Спорити з ним виявилося безглуздо. Відчувши словесну волю, оратор продовжував, - там, - він повернувся так, щоб глянути на захід, - наша Батьківщина.
--- Твоя Батьківщина, - тихо мовив хтось із слухачів.
--- Серце країни! – продовжив, не звертаючи уваги на кинуті слова. – Всі ми родом з народу. Мало хто з вас розмовляв у дитинстві чужою мовою, але, приїхавши сюди, ви, щоб бути подібними до інших ворон, почали каркати, як вони. Ви боїтеся власного "я", соромитеся рідних. Запроданці! Немає на світі країни, народ якої не любив би своєї мови і своїх людей, тобто самих себе! Досить прислужувати чужоземцям, як зі сходу, так із заходу. Давайте створимо ОРДЕН.
Він наголосив на останньому слові так, що присутні, які мирно сиділи, навіть не реагуючи на потік його слів, підняли голови.
--- Так, так, Орден. Орден Порятунку України. Станьмо першими його членами і борімося за правду проти чужих і своїх ворогів! Зробімо хоч щось для цієї держави, і вона нас не забуде.
--- Вона і так нас не забуде, - сказав один і всі зареготали.
--- Погляньте навколо. Які працьовиті наші люди, а живуть у злиднях. Чому? Бо ми обкрадаємо їх! Скільки у тебе мільйонів? – раптом він повернувся до одного. – А в тебе? Чи може людина заробити такі статки чесною працею? Не може! Ми всі злодії. Ми розбещуємо своїх дітей і внуків, для яких, оправдовуючись перед своєю совістю, ніби то все це дбаємо. Наша так звана "золота молодь" – втрачене покоління, яке не вміє думати і працювати. Вони деградовані, покалічені. Ми зробили їх інвалідами. Давайте опам'ятаємося і, якщо ще не пізно, виправимо помилки. Наші дітки люблять нас за гроші. Ану прийдіть додому і вдайте, що раптом все втратили. Чи залишаться з вами ваші чада? Ніколи. Вони покинуть вас і підуть красти, бо іншого таланту не успадкували. Між вами немає любові, немає Бога. Навіщо людині так багато грошей? Що ви будете з ними робити? У кожного тільки одне життя, а накраденого вами вистачило б на кілька віків безбідного існування. Багатство не приносить щастя, щасливою людина відчуває себе тільки тоді, коли робить щасливими інших. Ще великий філософ Ніцше писав: "Хто нагодує голодного, той власну душу потішить". Де золото партії?! Там буде і ваше! Залиште собі стільки, скільки зможете донести, а решту поверніть народові!
Він трохи помовчав, намагаючись очима знайти стакан води, але ніхто не запропонував йому зволожити спраглі вуста, і Олексій продовжив:
--- Я бачив там людей, для яких Бог і Україна – єдині цінності. Вони поважають своїх батьків, вони звертаються на "ви" не тільки до них, а до всіх людей, старших за себе, бо їхні душі сповнені поваги і любові до ближнього. Чаруюча краса природи поєднується там з чаруючою доброзичливістю і гостинністю її мешканців. Звичайно трапляються винятки. Є серед них злодії і наркомани, ледарі і нахаби, але такі явища там поодинокі. Погані вчинки: п'янство, безбожництво, лінь не поставлені у них на конвеєр, як у нас. У них є чому вчитися. Працьовиті, побожні ці люди можуть бути осередком новоствореної країни.
--- Якої країни?
--- Великої Київської держави, - несподівано сказав Олексій, шокуючи присутніх. – Або, - продовжив далі, - створімо Січ. Не ділімо країну на схід і захід, не шукаймо розбіжностей, а відмовмося від меншого заради більшого, заради спільної мети поступімося амбіціями.Я не уявляю собі, як можна примирити непримеренних опонентів, одні з яких тягнуть країну на захід, інші – на схід, я пропоную залишити її на місці, тільки це місце змінити, змінити так, щоб схід і захід потягнулися до нього. Це я не сам придумав, а тільки запозичив таку тактику у тих заробітчан із західної України, які, заробляючи гроші, на відміну від вас, везуть їх додому, щоб розбудовувати свої домівки і разом з тим країну. Вони Європу наближають до України, а не навпаки, бо так боляче, коли ми премося туди, де нас не хочуть. Я не знаю, яку дати назву великому союзу, що об'єднав би Україну та інші країни, що захочуть увійти до нього, але така країна нам потрібна, щоб не потикатися, не проситися до тих, для кого ми зайві. Я маю на увазі Євросоюз, для прихильників західного способу життя, та Росію – для її прихильників. Наші землі родючі, наші надра багаті, наші люди працьовиті! Чому, запитую я вас, ми живемо гірше? Хіба нам бракує розуму вміло використати цей величезний потенціал, даний нам Богом? І розуму в нас не бракує! Совісті нема, ось що! Ті, від кого залежить благополуччя народу, одні – злодії, інші – запроданці, ще інші – нездари, які не тільки самі не хочуть працювати, але й заважають другим. Я закликаю вас боротися! Не потрібна нам помпезність і шик, слава і винагорода, попрацюймо, можливо, ще деякий час нелегально, таємно хоча б до тих пір, поки інші "дозріють", щоб підтримати нас. Об'єднаймо довкола Києва таку державу, до якої захоче приєднатися навіть сама пані Європа! Глобалізація, яка пожирає світ, знищить нації, а пізніше і самих людей. Не існуватиме ані власної культури, ні економіки, ні політики, ні освіти, ні духовності. Не кидаймося у вир цього монстра, а створімо острівець життя, що переросте у материк.
--- Утопія, - сказав той із присутніх, що сидів поруч Бориса. - Фантазер ти, Олексію. Імперія під назвою СРСР уже в нас була. Тай не така вже й ідилія ця твоя Західна Україна. Там теж люди, як люди, - мовив він словами Булгакова. - Воланд транзитом із Москви в Україні зупинився зі свитою...
Настала довга мовчазна пауза.
--- Великий плюс, що ми це розуміємо, - обізвався Олексій, розриваючи хриплим голосом тишу. – Давайте виженемо бісів із наших душ. Давайте об'єднаємося, щоб створити таку спілку, як Євросоюз, союз незалежних держав, а не імперію подібну до СРСР. Я мрію, щоб світ заздрив нам. І так воно буде! У той час, коли вони їдять свої хімікати, наші селяни вирощують хліб, вживають натуральне молоко і м'ясо. О, вони ще прийдуть до нас з поклоном, як прийшли одинадцять братів до Йосипа…
--- На рай Едемський ти позарився, чоловіче, - мовив той же Борисів сусід. – Та на землі не може бути раю.
--- Якщо тобі так його хочеться, то ми тебе туди відправимо, - кинув інший. Всі засміялися.
--- Не хочете, то справа ваша. Я ж не відступлюся. Я буду воювати з вами і такими, як ви, за справедливість. Я потрачу всі гроші на ваше знищення, на очищення країни від вам подібних. Я готовий створити навіть фашистську організацію, бо бачу, що ніякий ліберальний союз уже не здатен впоратися із безвладдям і корупцією, з марнославством і зрадою. Та чи ж моє ім'я не Олекса? – сказав він з таким притиском, що опоненти ні на секунду не засумнівалися у діях, які послідують за словами. – Чи я не народився у тих самих горах?...
--- Мовчи, шалений, бо якщо ти навіть був би божевільний, то мало хто пробачив би такі слова. Мовчи, шалений!
--- Мій батько загинув за волю України. У моїх жилах тече його кров. І я не пошкодую останньої краплі її для щастя моєї країни.
--- Я випущу з тебе бандерівську кров, - сказав найголовніший з присутніх і непомітно кивнув головою, глянувши на Бориса.


Борис чомусь нервував. Легкий мандраж ішов усім тілом. Вперше за багато років вивчену до досконалості роботу він не мав бажання виконувати. Чому? Може тому, що шеф забажав незвичного виконання вироку? Борис любив стріляти. Одна влучно випущена куля і кінець, на який не дивився, а повертався і йшов геть. У цих випадках він не відчував себе катом, а месником. Тепер обставини змінилися. Йому наказано випустити у жертви кров із вен, щоб нещасний мав час подумати, а може й передумати. "Дідька лисого він передумає, - бурмотів Борис, ступаючи людним тротуаром і весь час наштовхуючись на когось із перехожих. – Якби я вистрелив, дурна кров однаково витекла б з нього. Чорт би його забрав!" – гаркнув так голосно останню фразу, що дівчина, яка ішла напроти, відскочила вбік, а сам він не знав, кого мав побрати нечистий: шефа чи Олексія.
--- Вибачте, то я не вам, - чомусь оправдався перед нею.
Борис знову наткнувся на перехожих, хотів обійти, але ті, мов навмисно завадили йому. Нарешті, відриваючись від настирливих думок, глянув на жінку, що стояла перед ним. Циганка тримала у руках колоду карт і перебирала їх пальцями.
--- Зупинися, чоловіче, - були перші нею мовлені до нього слова, коли їх погляди зустрілися.
--- Чого б це? – здивувався.
--- Ти ступив на дорогу смерті.
--- Дурня!
Вона взяла його за праву руку і повернула долонею догори.
--- Дві лінії, які багато років тому розійшлися, сьогодні зійдуться докупи, щоб назавжди обірвати свій шлях. Постав на долоню монету і стара циганка зможе на деякий час затримати неминучий фатум. – Вона дивилася у його неспокійні очі, починаючи ворожіння, але Борис відштовхнув її, буркнувши: "Які лінії? Який фатум? Що знаєш ти про життя, дурна циганко?" - і пішов від неї наміченою дорогою.
Потрапити до квартири Олексія Борисові не було складно. Він сказав крізь двері від кого прийшов і йому відчинили. Господиня саме виходила з дому. Борис знав, що йшла вона не випадково. хтось подбав про її відсутність завчасно. Коли господар пішов на кухню приготувати гостеві чарку, той не мешкаючи, без зусиль заломив йому руки за спиною, а через кілька секунд припнув до батареї опалення міліцейськими наручниками. Шокований, Олексій мовчав.
--- Ти все зрозумів? – запитав Борис.
--- Так.
--- У тебе є шанс. Відступися і мені не прийдеться цього робити.
--- Не можу. Сказати не означає зробити. Я залишуся все одно при своєму і ти, або хтось інший, прийдете знову.
--- Прийдемо.
--- Тоді яка мені різниця, коли померти?
--- Час, дурню, час. Час для життя, для насолод.
--- То відпусти мене.
--- Е ні, голубчику. Ти наглієш на очах, - і Борис одним рухом перерізав Олексієві руку на зап'ясті приготовленим лезом. Кров потекла по пальцях і капала на підлогу.
--- Вени я ще не перерізав. Думай, чоловіче.
--- Нема про що думати.
--- Тоді вибач. – Борис махнув лезом по тому ж місці руки тільки значно сильніше. Він відійшов від Олексія, сів на стілець біля столу і мовчки дивився, як, пульсуючи, витікала із жертви червона тепла кров.
Обличчя страдника спочатку зайнялося багрянцем, а потім повільно почало бліднути.
--- Вистрели в мене, - попросив Олексій.
--- Не можу.
--- Чому?
--- Наказ.
--- Я хочу загинути, як воїн, як мій батько. Від кулі.
--- Не можу, - повторив Борис.
--- Хто ти, покірний холую? Здається, я вже тебе десь бачив. – Він напружував пам'ять. Цей погляд темних очей був йому звідкись відомий. - Ти непомітний, сірий виконавець чужої волі. Таких, як ти, не пам'ятає ні історія, ні країна, а ні окремі люди. Чи є на світі особа, яка згадає про тебе по твоїй смерті? Навіщо тобі ця робота? Для задоволення чи за гроші ти так сумлінно її виконуєш?
--- Покайся, і мені не прийдеться цього робити.
--- Ти не розумієш. Я не один. Нас багато. Поки що ми поодинокі, розрізнені, у наших душах ще тільки тліє любов до України, але прийде час і вона спалахне, як факел, і тоді…
--- "Із іскри полум'я займеться", - процитував Борис. - Десь я уже це чув. А ти й справді дурень. Наївний патріот. Ти навіть не уявляєш до якого рівня злиденності потрібно довести народ, щоб він повстав. Поки у людини є власність хоч будь-яка, невеличка, вона триматиметься за неї. Сказано: легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому лишитися свого маєтку. Ти думаєш, політикам невідомо де межа зубожіння? Історія навчила.
--- Я не прихильник кровопролиття.
"Це вже напевно, - подумав Борис, - дивлячись на твоє теперішнє становище".
--- Я мав на увазі, що нас, патріотів багато, що ми відвоюємо справедливість, порядок і таким, як твої хазяї, буде соромно.
Чим емоційніше Олексій висловлювався, тим сильніше хлюпотіла кров із його руки. Вона розливалася по підлозі, і він уже сидів у червоній калюжі. Через кілька хвилин Олексій тихо благав свого ката:
--- Відпусти мене. Не бери гріх на душу. Будеш каятися і дуже скоро.
Його обличчя стало смертельно блідим, очі погасли, дихання прискорилося. Борис не хотів дивитися на останні муки страдника, піднявся з крісла і пішов до кімнати.
--- Покличеш, коли передумаєш. Тільки дивися, щоб не було пізно, - сказав уже на порозі.
Кімната була велика, акуратно прибрана, відчувалося, що над її обстановкою попрацював хороший дизайнер. Борис кинув шапку на стіл, а сам всівся у шкіряне крісло. Йому було зле. Вивертало від побаченого і вперше він не втримався від огиди до самого себе. Швидко пройшов у ванну і випустив в унітаз усе, що з'їв сьогодні, а може ще й вчора. Борис вирішив піти геть. "Нехай йому чорт з такою роботою, - чортихався і плювався чоловік. – Піду! – вийшов з ванни і подався до кімнати, щоб забрати шапку. – Цьому дурневі і так кінець". Він взяв чорну трикотажну шапочку, що стояла на стопці паперу. При цьому верхня газета посунулася і у цю мить Борис побачив пів старої пожовклої фотографії, на якій були зображені дві особи: чоловік літ тридцяти і хлопчик шести років. Борис схопив це фото і застиг від здивування. Під ним стояв клапоть пожовклої газети із зображенням цілої світлини. Чоловік, жінка і двоє хлопчиків дивилися із півстолітнього минулого просто в душу шокованого Бориса. Він застогнав.
--- Бог-дан-чи-ку! – почув у цей момент передсмертний крик прикутого до страти.
Кров хлинула Борисові до голови. Він випустив з рук фотографію і кинувся до кухні. Олексій сидів у калюжі власної крові, відкинувши голову, прикривши повіки. Борис опустився на коліна, вхопив його за скривавлену руку, затиснув рану і, гарячково шепочучи: "Братику! Братику!", почав шукати ключі від наручників. Тремтячими руками розмикав залізні замки і, коли вони нарешті звільнили полоненого, підхопив його за плечі. "Братику, братику, - стогнав Борис і тулив ще недавно ненависного йому чоловіка до грудей. – Пробач, братику!" "Богданчику" – ледь чутно промовляли уста помираючого, а очі востаннє відкрилися і глянули на Бориса. "Ти?" – ледь чутно прошептали бліді губи.
Борис заніс його до кімнати, поклав на ліжко, але Олексій вже не подавав жодних признак життя. "Боже! Боже! – кричав Борис, піднімаючи очі догори і шукаючи ікони. – Врятуй його! Врятуй, Господи! Що мені робити, Господи? Треба викликати швидку допомогу! – пульсували шалено думки. – Треба зробити переливання крові. Негайно! Моя підійде. Мусить підійти. Він мій брат!" І все таки Борис розумів, що Олексієві вже нічого не допоможе. Із уст зірвався звук не схожий на жодне слово, звук відчаю, болю, безсилля. Тіло його брата лежало на ліжку біле, як простирадло, без жодних ознак життя. Борис гладив голову покійника і плакав.
Перед очима пливли роки його минулого. Дитбудинок, тюрма, втеча, переслідування, зміна імені. Він видавав себе не тим, ким був насправді. І тільки душа знала правду і відзивалася на ніжне українське ім'я "Богдан". Пам'ятав, як кожного разу миттєво реагував на нього, коли випадково чув у натовпі чи де інде. І тільки половина фотографії, захована глибоко в серці, "під купою мотлоху", могла виказати змінений імідж, але ніхто не намагався її знайти. "Я грішник із святої землі. Мої гріхи вбили мого брата… і мене".
Через деякий час Богдан (відтепер і до смерті це буде його ім'я) встав, підняв фотографію з підлоги, підійшов до столу і почав розглядати стару газету. "Може я помилився. Може це не мій брат", - ще закрадався бажаний сумнів. Чоловік не хотів вірити, що сам спричинив смерть людини, яка була у цілому світі йому найріднішою. Його брат, втрачений у дитинстві, повернувся, щоб померти у нього на руках. Богдан прочитав газетну статтю і серце шалено закалатало.
--- Я повернуся, - сказав, дивлячись на мертве тіло. – Я скоро до тебе прийду.
З цими словами рушив до дверей. На його руках висихала братова кров. Він не йшов, а майже біг дорогою, якою ще недавно ступав, ідучи на злочин. Тепер він бажав помсти. Люди оглядалися на нього, сахалися скривавленого перехожого, тікали, мов од диявола. Знову наштовхнувся на ту ж циганку. Схопив її червоними від крові руками і, дивлячись туманними очима у її чорні зіниці, хотів спитати: "Чому не зупинила мене?", але подумавши, що вона все ж зупиняла його, тільки потряс і вимовив: "Ех!"
Він увірвався до кабінету шефа, відкинув охоронця, який став був на його шляху, і миттєво встромив ніж начальнику в груди. Той захрипів, охоронець накинувся на Богдана і штиркнув його ножем. Зав'язалася кривава бійка. Міліціонери, викликані перехожими, якраз підійшли, але, глянувши на бійню, вийшли у коридор. "Хай їм! Самі розберуться. Чортяки!"
Помста для Богдана стала фатальною. Шеф, оговтавшись від глибокої, але не смертельної, рани, кинувся допомагати охоронцеві, і вони нанесли кривднику незліченну кількість ножових поранень. Богдан почав відступати і вийшов у коридор. Внизу побачив міліціонерів.
--- Не підходь, - закричав до них. – Всіх поріжу.
Він пішов сходами догори, піднявся на останній поверх і по пожежній драбині виліз на дах будинку, залишаючи за собою кривавий слід. "Як прокляття, за мною завжди кроваві сліди", - подумав він. Свіже передвечорове повітря дихнуло на його гаряче пошматоване тіло і Богданові стало легко і приємно. Внизу метушилися у повсякденних клопотах городяни. Там, напроти, під стіною будинку він запримітив її, Світлану. Вона завжди ходила за ним білою тінню, прийшла й зараз. А може її нема? Може це тільки світло уяви мерехтить на чорній стіні?
--- Люди! – крикнув він до них згори. – Вас обманюють! Не вірте брехливим політикам! Жоден з них не дбає про вас, ні про державу!
Перехожі оглядалися на всі сторони, намагаючись зрозуміти звідки долинає голос. Нарешті вони підняли голови до неба і побачили чоловіка, який простягаючи руки, звертався до кожного з них. Люди зупинялися, сходилися докупи і мовчазно запитували одне одного про дивну подію, що розгорталася у них перед очима.
Богдан не був оратором, не вмів висловити того, що хотів у цей час сказати і тому почав декламувати те, що пам'ятав з дитинства:
--- Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її вічно живу і нову, і мову її солов'їну. – Голос звучав уривчасто, кожен рядок вірша чоловік пригадував повільно, але пам'ять його не підвела.
--- Голос з неба! Ви чуєте голос з неба? – шепотіли люди між собою.
--- Він стоїть, як Ісус на Голгофі!
--- Хто це?
--- Це символ!
--- То знак!
Рвонув вітер несподівано сильно і сипнув у натовп краплями дощу і крові з пораненого.
--- Бог сам освятив вас моєю кров'ю! Тепер у ваших жилах тече бандерівська кров! – збираючи останні сили, прокричав Богдан. Йому ставало дедалі важче. Він опустився на коліна. – Люди, не вірте політикам! – закликав ще і ще раз. – Самі дбайте одні про одних! Любіть одне одного, бо ви однієї крові!
Богдан ляг. Розум помутився. Він хотів ще щось сказати, але не міг. Та через кілька хвилин, зібравши останні сили, несподівано заспівав рядок з пісні, яку чув тільки один раз на вулиці у виконанні якогось самодіяльного хору, що приїхав із Західної України і давав концерт до річниці УПА: "Ой у лузі червона калина похилилася…" і почув, як поодинокі голоси з різних кінців дороги підхопили: "Чогось наша славна Україна зажурилася" і вже наступної миті громовий голос багатотисячної юрби лунав у його голові: "А ми тую червону калину підіймемо! А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!" Спів ставав дедалі гучнішим, бо натовп щохвилини наближався стройовим маршем. І ось серед цього людського моря Богдан побачив попереду свого батька і матір. Вони у тому ж одязі, що на газетній фотографії, посміхаються до нього. Богдан теж посміхається у відповідь. Поміж батьками помічає раптом малого Лесика. Братчик росте на очах і ось уже стоїть перед ним шістдесятирічний Олексій, простягає руки. Богдан поривається до нього, але якась сила чи безсилля не дозволяє рушити з місця. Чоловік кусає губи від болю, піднімається, розставляє руки і йде в обійми до брата.

ЕПІЛОГ
Коли вранці городяни вийшли на вулицю, розбитого напередодні мертвого тіла незнайомого чоловіка під шестиповерховим будинком вже не було. Разом із ним зникли і сліди крові, що були розбризкані довкола. На місці його смерті стояла тільки невеличка купка червоних ягід калини. Хто поставив їх сюди? Навіщо?
Першою підійшла до того місця якась дівчина, взяла китягу спілих ягід і заклала собі у волосся, прищепивши шпилькою. Коли вона повернулася і пройшла поміж людьми, всі зачудувалися, збентежилися. Дівчина була схожа на святу.
По калину підходили інші громадяни. Одні несли грона в руках, інші пристібали до одягу. Калину розібрали, але на наступний ранок на тому ж місці з'явилася знову купка червоних китиць більша за попередню.
То тут, то там по місту ходили люди заквітчані полум'яними калиновими гілочками. Вони не сходилися на мітинги, не створювали партій, не висували кумирів. Вони просто жили між іншими людьми, але кожен городянин знав, що ці – "мічені калиною" – доброзичливі, порядні, чесні, до них можна було звернутися за допомогою, а головне – ці люди любили Україну. На пройдисвітах і модниках, які хотіли видавати себе за щирих патріотів, калина не трималася, або ж її ягоди пускали сік і плямували одяг і руки негідників.
Коли навесні калина закінчилася, на головах у жінок та на сорочках у чоловіків забіліли маленькі гілочки розквітлої вишні, пізніше – кілька листочків з липовим цвітом, або жива стрічка плакучої верби.

Одного пізнього вечора шестеро захмелілих юнаків, що сиділи під під'їздом, побачили самотню дівчину, яка припізнившись, поспішала, мабуть, додому. Двоє з них піднялися, щоб перестріти її зовсім не з добрими намірами, але третій мовив до них:
--- Не чіпай!
--- Ти чого?
--- Не бачиш? – і він приложив руку до голови, даючи зрозуміти, що у неї у косах калина. – Не бачиш?
--- Ну і що ? – не вгавали забіяки.
--- Не можна!
--- Чому?
--- То якась партія, - відповів четвертий.
--- Ну і що?
--- А те, що їх чіпати не можна.
--- Мафія, - проказав таємниче п'ятий. – Зачепиш таку і буде тобі, як тому німецькому солдату, що зґвалтував італійську дівчину.
--- Народ повстане! – завершив шостий.
--- Слава Україні! – крикнув навздогін дівчині один із п'яних молодиків з явно вираженою насмішкою і одвертою неприязню в голосі.
Дівчина повернулася і, проігнорувавши образу і зневагу, надзвичайно просто і щиро відповіла:
--- Навіки слава!

Ольга Будзан
Сонячна система, як і весь Всесвіт, дуже складна для людського розуміння. Проте крок за кроком людство наближається до пояснення основних законів існування зір та планет. У роздумах, розрахунках, користуючись світовими знаннями, автор цієї праці розробила власну гіпотезу існування Сонячної системи. Це трактування надзвичайно незвичне для сучасної науки, тому що нічого подібного у фізиці та астрономії не було, ніхто з вчених не висловлював подібних припущень щодо існування Сонячної системи. Порядок, за яким на мою думку існує наша планетна система, пропоную вашій увазі.
Відомий радянський вчений Й. О. Шкловський писав: «Історія існування будь-якої зорі – це титанічна боротьба між силою гравітації, яка намагається її необмежено стиснути, і силою газового тиску, що намагається її «розпорошити», розсіяти у навколишньому міжзоряному просторі. Мільйони і мільйони років триває ця «боротьба». Упродовж цих дивовижно великих строків сили рівні. Та врешті-решт перемога буде за гравітацією. Така драма еволюції кожної зорі».
Та чи правильною є думка про те, що сила гравітації переможе силу газового тиску миттєво і за 5 хвилин Сонце необмежено стиснеться, захопивши на додачу всі планети? Це перше запитання. І друге. Чи не може сила тяжіння перемагати силу випромінювання поступово, повільно настільки, що це здається нереальним. Автор відповідає: може! І на цьому буде грунтувати свою гіпотезу.
Але чи тільки сила гравітації і сила випромінювання утримують нашу планетну систему? Невже у космосі немає інших сил? Звичайно є! Про них ми поговоримо нижче.
99,86% маси Сонячної системи припадає на Сонце. Сонце утримує планети, не даючи їм можливості розлетітися у Космосі. Сила гравітації діє на планети. Тіло такої великої маси, як Сонце, в той чи інший час захопить найближче до нього мале тіло. Станеться вибух. Як наслідок – планети почнуть віддалятися від центру (такий процес триває зараз). Але, дійшовши до критичної межі, зупиняться і рух почнеться у зворотному напрямку, знову до Сонця. І так до безкінечності. Так буде і так було.
Чи є Меркурій найближчою до Сонця планетою? В позаминулому столітті вчені дискутували з приводу того, чи можливо, що найближчою до Сонця планетою є не Меркурій, а інша планета, яку умовно назвали Вулканом. У русі Меркурія, як це вперше зумів довести відомий французький астроном І. Левер'є, спостерігається явище зміщення перигелії орбіти на 43 секунди, яке не можна пояснити тільки гравітаційним впливом відомих планет. Левер'є розрахував орбіту невідомої планети і час, коли вона мала пройти по диску Сонця. Це повинно було статися 22 березня 1877 року. В цей день астрономи всього світу намагалися побачити Вулкан, та марно, спостереження були даремними. Ніякої темної точки на диску Сонця вони не побачили. Було здійснено ще багато спроб відшукати найближчу до Сонця планету, але теж марно. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що Меркурій - найближча до Сонця планета. (Ці дані автор почерпнула з книги І. Климишина «Календар природи і людини»)
І все таки Вулкан існував! Автор стверджує це і пояснює.
Його захопило Сонце, коли планета підійшла до нього занадто близько. Сила Сонця подіяла на маленьку планету, і вона впала на масивне світило, спричинивши вибух. Великий вибух, про який розповідають стародавні джерела.
Але оскільки відхилення Меркурія на 43 секунди досі спостерігається, то очевидно, Вулкан ще не став з Сонцем одним цілим. Він мабуть обертається у сонячній короні або атмосфері, у зв’язку з чим ми спостерігаємо так звані плями на Сонці та пониження або підвищення сонячної активності. Сонячні плями – це не що інше, як захоплена планета або планети. Вони не розчиняються сонячною плазмою, а період їх обертання становить приблизно 11 років, так як сонячна поверхня в’язка і не дає обертатися поглинутим планетам швидше. Тепер подамо пояснення, чому Вулкан впав на Сонце.
Згідно із законом Й. Кеплера, кожна з планет рухається навколо Сонця по еліпсу, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце. Так вони справді рухаються по еліпсах, але тільки на великих проміжках часу можна помітити, що планети рухаються спіралеподібно.
В наш час по таких спіралях планети віддаляються від Сонця, але був час, коли вони наближалися до світила.
І ще одне запитання: чому все таки еліпс, а не коло? На нього ми відповімо пізніше.
Рухаючись по своїх еліпсоподібних орбітах, планети, непомітно підпливають ближче до Сонця. Для найближчої планети ця подорож стає фатальною. Та невже це справді так фатально? Невже Сонце поглине колись всі планети? Ні! Ударною хвилею, при зіткненні першої планети із Сонцем, викидається в навколосонячний простір велика кількість пилу, хімічних елементів і сполук, які розганяються відцентровими силами і "конденсуються", збиваються докупи позаду останньої планети, утворюючи згодом нову планету. Можливо цей процес «конденсації» ще досі відбувається з Плутоном та іншими планетоїдами з поясу Койпера. В майбутньому вони сформують ще одну повноцінну планету.

Великий вибух.

Тепер розглянемо катастрофу – падіння Вулкана на Сонце – і її наслідки. Найперше хочу ототожнити нашу Сонячну систему (інших зір торкатися не будемо) з атомом. Подібно до того, як електрони рухаються навколо ядра, планети рухаються навколо Сонця. Маса ядра атома, як і маса Сонця у Сонячній системі, складає більшість - 99,95% від загальної маси атома (нагадаю, що маса Сонця – 99,86%). Ядро атома позитивно заряджене. Припустимо, що й ядро Сонця чи навіть саме Сонце має позитивний заряд. Тоді планети, подібно до електронів теж повинні мати заряд, протилежний сонячному. Автор стверджує, що планети складаються із заряджених ядер. Заряд ядра Сонця дорівнює сумарному заряду планет. Нестача маси планет (вона становить тільки 0,14 % маси Сонячної системи, а можливо, автор припускає ще менше) компенсується їхньою швидкістю, яка становить 98% моменту загальної кількості руху в Сонячній системі. Отже планети Сонячної системи складаються не з магми, мантії, кори, як стверджує наука, а мають всередині заряд, мініатюрне «сонце». Навколо нього – вакуум, а вже після вакууму нейтральна маса – кора планети. Те, що планети в центрі мусять мати заряд доказує факт їхнього обертання навколо своєї осі. Якби заряду не було, то планети були б подібні до астероїдів, не мали б кулеподібної форми і не оберталися б навколо осі. Сонце має позитивний заряд і у зв’язку з цим - вільні протони. Наша планета в центрі – негативний заряд і вільні електрони, які випускає цей заряд. Ніякого рідкого зовнішнього ядра і металічного внутрішнього всередині нашої планети немає.
Одне з давніх джерел, а зокрема «Смарагдові таблиці Гермеса», відкривається надзвичайно цікавими словами: «Те, що знаходиться під нами, подібне на те, що знаходиться над нами, а те, що знаходиться над нами, подібне на те, що знаходиться під нами, і можна тільки дивуватися одній і тій же роботі». Цьому тексту вчені приписують 2500 років до н. е. (Фурдуй Р «Прелесть тайны – 2»).
Автор навіть припускає, що на внутрішній стороні нашої планети існує життя. А чому б ні? Мініатюрне «сонце», вакуум, а далі атмосфера і земля, тобто грунт. Все те, що й над нами, тільки зірок немає і ще вічний день, завжди тільки день! Згадаймо, що тільки після того, як Адам і Єва скуштували плід з Дерева пізнання їхні очі відкрилися. Можливо мешканці внутрішньої сторони планет не користуються зором. Можливо в них інші органи чуття та інше світосприйняття.
Може єгипетські піраміди, спорудження яких приписують саме Гермесу, є сходами в підземне «царство»? Може насправді існує ріка Стікс, по якій спускаються мертві у інший світ? Атом за атомом пливуть розкладені тіла на внутрішній бік планети, щоб народитися там з пороху (в буквальному розумінні). Підземелля, шеол – що воно: рай чи пекло? Сказане, звичайно, із сфери фантастики, але може бути абсолютною правдою факт створення людини Богом саме всередині планети (якої саме – це вже окреме запитання). Так би мовити лоно планети могло бути тим самим раєм, Едемом, де були створені перші люди, і з якого вони були пізніше вигнані на верхню оболонку. З яйця народжується більшість тварин, з материнського лона – діти. Планета – це те лоно, те яйце, з якого народився світ. Подібно до зв’язку ембріона з матір'ю, перші люди мали зв'язок з планетою. Скуштувавши забороненого плоду, цей зв'язок перервався. «І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум’яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя». (Буття 3;24). Меч полум’яний, що обертається – це оболонка планети, кора, яка крутиться навколо мініатюрного «сонця», світила, заряду. А може тепер всередині планети існує своє життя, не подібне ні на що з того, що ми знаємо і розуміємо?
Чомусь людство беззаперечно повірило Дарвіну і ніяк не хоче вірити стародавнім джерелам, які приписують створення світу Богом. Але ж книга Буття детально описує процес творення. Якщо поставитися до давніх джерел неупереджено, то можна припустити, а можливо й стверджувати, що створення живих організмів відбувалося поетапно всередині планет. Пояснення такого припущення автор буде розвивати нижче.
Підтвердженням того, що всередині планет знаходяться мініатюрні по об’єму і рівновеликі сонячним заряди, є факт нестиковки між визначеними наукою масами атома і Сонячної системи, яку зауважила автор. Зокрема наука визначила, що у ядрі зосереджена майже вся маса атома – 99,95%, а маса Сонця в Сонячній системі становить за тими ж таки розрахунками вчених – 99,86%. Маса планет – 0,14%, а маса електронів у атомі – 0,05 відсотка. Якщо масу електрона можна визначити практично, тому вона не викликає сумнівів, то масу планет визначали неправильно. Тут закралася помилка. Маса планет теж повинна становити 0,05%. А якщо так, то планети і наша Земля зокрема не такі масивні, як вважають вчені. Масу нашої планети складає тільки земна кора (можливо ще мантія) і ніякого масивного ядра всередині Землі немає. Земна оболонка настільки тонка, що в майбутньому людство зможе її подолати, тобто проникнути через неї в підземний світ, у який вірили древні люди і про який так багато розповідають стародавні джерела. Проникнути в підземний світ можна, але це надзвичайно складне завдання. Прямо зробити отвір неможливо, бо у цьому випадку кора, що обертається, зруйнує цю прогалину, станеться багато катастроф. Проникнути всередину планети можна тільки так би мовити «порціями», короткими проміжками, ввійшовши в один отвір, в інший можна потрапити тільки, закривши за собою попередній. Ще мабуть хорошими сходами можуть бути океани. Вода, пропускає через себе будь-яке тіло, але не утворює отвору. Тому фантастичні оповідання про НЛО, що заходять і появляються з води в північному полюсі та біля берегів Антарктиди, можуть виявитися не такими вже й фантастичними. Хто знає, а раптом німецька влада часів другої світової війни справді мала літаючі тарілки, які вже тоді вільно заходили у внутрішній світ нашої планети.
Між Сонцем і планетами діє не тільки сила гравітації та сила газового тиску, але й сила притягання між різнойменними і сила відштовхування між однойменними зарядами, тобто такі ж сили, які діють в атомі.
Сонячне ядро – це «протони». Звичайно сонячні протони і нейтрони мають значно більший заряд, ніж аналогічні частинки ядра атома. Якщо в Сонячній системі налічується 8 планет, то відповідно в сонячному ядрі має бути 8 потужних протонів.
Наука пояснює існування атомів ядерними силами, що діють між зарядами, але не уточнює які це сили і чому вони діють. Автор висуває гіпотезу і пояснює які саме сили діють у ядрі атома, і чому різнойменні заряди не притягуються, а однойменні не відштовхуються, не призводять до розпаду атомів. Нейтрони, як відомо, не мають заряду. Це правда, але не зовсім. В нейтроні діють короткочасні заряди-імпульси. Нейтрон, що знаходиться між протоном і електроном дістає збоку протона позитивний заряд, а з боку електрона – негативний. Тому електрон не падає на протон. Між двома протонами нейтрон дістає негативний заряд, завдяки чому протони не відштовхуються. Тільки таким чином можна пояснити існування атомів. За таким самим принципом існує Сонячна система. Негативно заряджені планети намагаються впасти на позитивно заряджене ядро Сонця, але оболонка Сонця має нейтронні властивості і відштовхує планети. Можливо не тільки Сонце володіє нейтронною зоною, кора планет також має нейтральний заряд, або краще сказати не має заряду і тому захищає від взаємного притягання. Автору спало на думку, що Сонце, посилаючи на планету промені, тобто фотони, само ж ними відштовхує планету від себе, бо кожна планета відбиває ці промені, тобто «нейтронна» зона дістає той же заряд. Планети світяться тим вогнем, який отримують від Сонця. Їхня зовнішня оболонка стає однойменною сонячній.
Подібно до того, як атом захоплює електрон, Сонце періодично захоплює найближчу планету.
Кожна планета має свою орбіту і ці орбіти спіралеподібні. Найвіддаленіша планета Сонячної системи поступово переходить на орбіту попередньої, сьома на орбіту шостої, шоста - п'ятої і так далі. Найближча до Сонця – ним же і притягується. Сонце поглинає планету. Стається великий вибух. Катастрофа.
Нічого не виникає і не зникає, а лише перетворюється з одного виду в інший, - твердить сучасна наука.
"Все, що було, буде воно знову". Ці постулати повторимо ми ще раз, коли мова зайде про людей.
Кожен вибух супроводжується ударною хвилею. Ударна хвиля при описаній вище катастрофі, коли Сонце поглинає найближчу до нього планету, теж несе катастрофічні наслідки. І все ж…
Все, що існувало наприклад на третій планеті (живі організми, ґрунт, навіть атмосфера…) хвилею відноситься на планету наступну, абсурдно, але вже теж третю.
Що стосується неживої природи, то вона покладається на випадок. А от природа жива, зокрема люди? Чи можуть розумні істоти дозволити собі повну бездіяльність? Мабуть, ні. Зробити найменшу спробу врятуватися краще, ніж покластися на долю. Саме активність людей стала причиною продовження життя на проміжку

ВЕНЕРА – ЗЕМЛЯ.

"І посадив Господь Бог рай ув Едемі на сході", написано у книзі Буття (2. 8).
Рай на сході… Чи відповідає слово "схід" нашому сучасному розумінню? Мабуть, ні. Схід у масштабі Сонячної системи – це площа ближча до Сонця. Наприклад, Венера знаходиться на сході у порівнянні із Землею, Земля східніше від Марса і т. д. У легендах багатьох стародавніх народів йде мова про райський острів, де всі тварини жили дружно, ніхто нікого не вбивав, буяла рослинність. Автор припускає, що йдеться про життя на Венері, зокрема на її внутрішній стороні.
"Мурдуку задумав велику справу, - розповідають далі клинописи легендарної Ніневії, - захотів він створити істот, що нагадували б зовні богів і були б розумними". Далі йде розповідь про те, як він створив перших людей. Всі люди говорили однією мовою і жили в злагоді одні з одними.
"І сказав Бог: "Створімо людину за образом Нашим і подобою Нашою" – Буття 1.26.
"І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею. І посадив Господь Бог рай ув Едемі на сході і там осадив людину, що її Він створив"
Такі різні джерела, такі різні народи, такі віддалені одна від одної цивілізації, а такі подібні історії. Випадковість? Напевно, ні. Давайте детально проаналізуємо те, що відбувалося при великому вибуху, і те, що передувало йому.
Третю планету Сонячної системи (Венеру) населяли живі істоти. Це була багата на рослинний і тваринний світ планета. Рослинний світ був настільки різноманітний, що задовольняв потреби всіх тварин, навіть хижих звірів. Одним словом, Венера або її внутрішня частина могла бути тим самим Едемом, раєм на сході, який людство втратило, і який Бог обіцяв йому повернути. Якщо життя зародилося справді в лоні планети, в лоні Венери (наприклад), то вигнання з раю означало вихід на зовнішню оболонку планети, де людство проживало до великого вибуху – до зіткнення Вулкана із Сонцем, до Всесвітнього потопу.
В раю жили боги. Богами тут вважалися, мабуть, люди дуже розумні, вчені люди, люди, які творили дива, які зуміли обезсмертити свої тіла. Вони навчилися зберігати молодість. Вони поновлювали своє існування, можливо, хімічними препаратами, можливо, заміною постраждалих органів життєдіяльності іншими, молодшими органами, які навчилися для себе вирощувати (згадаймо хоча б сучасне клонування, яке скоро стане реальністю; заборона клонування – це злочин проти людства), а, можливо, ці люди перемогли природу настільки, що творили дива із своїм мозком, і мозок сам координував процеси в організмі, не даючи йому зістарітися. А ще цілком можливо, що описане у книзі Буття Дерево життя було тим стержнем, тією пуповиною, до якої прикладалися люди і з якої черпали життя. А якщо плоди цього древа – це не що інше як скупчення стовбурових клітин? Від наших предків – Адама і Єви це дерево було закрите назавжди. Тому ми смертні.
Хіба не могли люди за час (він нам не відомий) своєї еволюції дійти до таких і ще дрібніших тонкощів? Хіба не могла Надрозумна людина (бог) створити нарешті людину собі подібну (за своїм образом)? Сприяти цьому процесу могли й природні умови на планеті.
Автор висловлює також іншу гіпотезу створення живих організмів, де безпосередньо бере участь Бог, тобто велика нам поки що невідома енергія. Як відомо Сонячна система розширюється, тому іде знецінення енергії. А як щодо того часу, коли наша планетна система звужувалася? Ішло накопичення енергії. білкові сполуки а відтак і організми утворювалися з неорганічних сполук. «Дух життя» (заряд) вселявся тоді в «глиняну ляльку» і ставала вона живою душею. Якщо мертве тіло розкладається на неорганічні сполуки, то чому не може відбуватися зворотний процес? Звичайно може. Потрібні тільки відповідні умови. Такі умови може забезпечити внутрішній світ будь-якої планети, де не спостерігається явище ентропії, або зовнішній світ планет, коли Сонячна система звужується і йде накопичення енергії.
Боги, що жили на Венері (будемо надалі називати їх Надрозумними людьми, щоб не плутати з Богом – Творцем Всесвіту), бачили і розуміли всі процеси, що відбуваються в Сонячній системі. Передбачали, мабуть, катастрофу, що насувалася. Найближча до Сонця планета, Вулкан наближалася до свого неминучого кінця – вона мала впасти на Сонце. Надрозумні люди не могли допустити знищення людства. Будь-яка дія краще за бездіяльність. Вони готувалися до катастрофи, тому й виникла потреба у створенні людини, яка б вижила в суворих умовах іншої планети.
Після першої людини Надрозумні люди творять ще інших людей. Тільки так можна пояснити слова із Біблії: "Створімо людину за Нашим образом і Нашою подобою". Не хибним у зв'язку з цим буде припущення, що було створено чотири раси людей. Можливо, рас було й більше, але в земних умовах зуміли вижити тільки чотири. Чотири групи крові, які є характерними для сучасних людей, вказують на те, що початково було створено саме чотири основні раси.
Міфи майя та ацтеків розповідають про чотирьох богів, які створили людей подібних до себе.
Якщо віднестися до міфів майя серйозно, то випливає, що існували Надрозумні люди чотирьох рас.
Ще раз про групи крові. Дуже цікавими є дані про групи крові аборигенів Америки, Австралії, Африки. У американських індійців абсолютно переважає перша група крові. Поява у них інших груп вказує на метисацію. Цікаво, що у багатьох популяцій ескімосів і чукчів північно-східного Сибіру перша група крові також переважає. У австралійців відмічена значна частина другої групи крові, а в африканців – третьої.
За групами крові, клітинними антигенами і антитілами ще й сьогодні можна було б встановити і відновити основні гілки людства, коліна земної цивілізації. Ще одне припущення висловлює автор, керуючись словами із Біблії: «Із пороху земного…» Можливо Надрозумні люди створили людину із наявних на Землі хімічних елементів. Якщо творення відбувалося всередині Венери, то матеріал вони могли привезти із Землі, яку напевно відвідували. Проте вони безперечно заклали у новостворену людину свій генетичний код.
Отже, Надрозумні люди створили перших людей, щоб переселити їх на Землю. Чи переселилися із людьми смертними і безсмертні невідомо. Можна припустити, що частина справді переправилася разом із своїми створіннями, частина, мабуть, залишилася на Венері і час від часу навідували своїх створінь. В міфах народів майя, тольтеків та ін. велику роль відігравали боги, що спускалися з неба і вступали в контакт з людьми. Тольтеки, наприклад, поклонялися небесному богу Кецалькоатлю або «Покритому пір′ям змію» (чи не тому, що спокусив Єву?), що спускався, як вони вважали, на Землю з Венери.
Про прибульців з неба розповідають також єгипетські легенди. Доказом існування вищих цивілізацій можуть служити не тільки усні перекази, але й архітектурні споруди. Піраміди в Гізі, сфінкс, пам′ятники Стоунхенджа, лінії Наски... можуть бути підтвердженням роботи вищих цивілізацій, що відвідували Землю.
Американський геолог Джон Уест писав: «Нас переконують, що еволюція людської цивілізації – це прямолінійний процес розвитку від нерозумного печерного жителя до нас – розумників, з усіма нашими ядерними бомбами. Але доведення того, що сфінкс набагато тисяч років старший, ніж думають археологи, і що він, зокрема, появився на багато тисяч років раніше династійного Єгипту, означає, що колись, в далекому-далекому минулому повинна була існувати високорозвинута цивілізація, як переконують всі легенди».
Ці слова підтверджують думку автора про те, що Надрозумні люди побували на Землі, а, можливо, були її першими мешканцями, господарювали на ній, але з якихось причин померли чи покинули Землю, а може просто у зв’язку з іншими кліматичними умовами втратили здатність перероджуватися, омолоджуватися, виродилися. А якщо ні? А раптом на планеті існують безсмертні люди? Хіба слова «вічний жид» такі вже й неймовірні?
Як могли Надрозумні люди продовжити людське існування? Як зберегти від неминучої катастрофи (йдеться про зіткнення Вулкана із Сонцем, наслідки якого мали бути відчутні на всіх планетах) новостворених людей? На Венері життя ставало неможливим. Земля? Як переправити на Землю живі істоти, щоб вони не пропали, не загинули в безодні Тартару? Для цього був потрібен корабель!

КОВЧЕГ.

«Зроби собі ковчега з дерева гофер. З перегородками зроби ковчега, смолою осмоли його ізсередини та іззовні». (Буття 6. 14)
Для Надрозумних людей постало завдання якнайбезпечніше переправити людей, а з ними і тварин з Венери на Землю. Потрібен був корабель. У Біблії описаний такий корабель. Подані також його розміри. Але ми зараз не можемо керуватися цими мірками. Такий корабель не зміг би вмістити весь різноманітний світ Венери, навіть якщо брати по одній парі тварин. Зважаючи на те, скільки разів переписувалася Біблія, записи можуть бути неточні, або дещо із записів опущено. Розміри, які подано в книзі Буття, можуть бути розмірами кімнати, в якій під час подорожі жили б Ной із сім′єю. Таких кімнат могло бути багато. В них Ной мав перевезти всіх існуючих на Венері тварин. У Біблії чітко сказано, що ковчег був поділений на поверхи: першорядні, другорядні і третьорядні. Отож, розмір поданий у Святому писанні ніяк не міг відповідати цілому ковчегу, а очевидно мав відношення тільки до окремих приміщень даного корабля.
Де ж той ковчег, що приземлився на горах Араратських?
Третя планета Сонячної системи – Венера, як зараз Земля, мала свій приподний супутник. Він рухався навколо планети. На нього діяли дві сили, які діють і зараз на Місяць, - сила притягання планети та відцентрова сила. Завдяки цим силам супутник обертається навколо масивного тіла, але... У Сонячній системі гравітаційна сила починає переважати над відцентровою. Що ж відбувається? Вулкан наближається до Сонця. А як же супутник Венери? Він теж наближається до планети. Супутник повільно опускається на планету, мабуть, на котрийсь із її полюсів, де відцентрова сила найменша.
Місяць, а це був саме він (твердження автора), осів на Венеру, ніби навмисно чекаючи, щоб ним скористалися. Це й зробили Надрозумні люди, щоб благополучно переправити на Землю людей, зберігши таким чином людську цивілізацію.
Тисячоліттями земляни милуються прекрасним нічним сонцем – Місяцем. Довгий час приховував він свою таємницю, аж поки перший штучний супутник Землі не проник у його таємничий світ. Наука в наш час прийшла до висновку, що Місяць виник одночасно із Землею, тобто десь 5 мільярдів років тому назад. Тоді ж були сформовані також Меркурій, Венера і Марс. Але існує легенда, яка розповідає про те, що деякі народи, наприклад стародавні греки, вважали, ніби вони появилися на Пелопоннеському півострові раніше, ніж на небі люди вперше побачили Місяць. Ця легенда ще один доказ правдивості стародавніх джерел. Місяць не завжди був супутником Землі. Люди здавна спостерігали за Місяцем і намагалися розкрити його таємниці.
Для вчених Місяць був об′єктом для наукових дослідів. «Я був дуже здивований, тому що переконався, що Місяць являє собою тіло, подібне до Землі», - писав Галілей.
Діаметр Місяця майже в 4 рази менший за діаметр Землі, а площа його поверхні складає 7,5% площі Землі. Це означає, що площа Місяця дорівнює площі Тихого океану.
Яке ж походження Місяця? На цей рахунок існує три гіпотези. Ми розглянемо тільки одну.
Місяць відділився від Землі у далекому минулому. У відповідності із цією гіпотезою на Землі залишився слід відділення – район Тихого океану. Хіба не може бути ця гіпотеза єдино правильною? Мабуть може, тому що на зворотному від Землі боці Місяця було відкрите велике, кільцеподібне пониження рівня місячної поверхні. Воно отримало назву паласоїди, тобто мореподібні. Хіба не свідчать ці паласоїди, що Місяць упав на інше тіло (Землю) і в результаті на його поверхні утворилися заглибини? Звичайно тут може бути тільки позитивна відповідь. До того ж Земля після зустрічі з Місяцем отримала такі ж наслідки – заглибину в районі Тихого океану. Автор припускає також, що після зіткнення Місяць відбився від Землі і повторно вже плавно опустився на планету в районі Індійського океану. Звідси розповідь у Біблії, що ковчег опустився на горах Араратських. Люди вийшли з корабля і найпершим місцем їх поселення була Африка, зокрема Месопотамія. Існує ще один доказ контакту між двома тілами. Відомо, що кожна складова атмосфери Місяця містить велику кількість ксенону. Наявність такої великої кількості цієї речовини на Місяці, так як і на Землі, загадка. Логіка підказує, що він міг перенестися із Венери, або при великому вибуху – із Сонця.
То чи не правильне буде у зв′язку з цим твердження, що Місяць був спочатку супутником Венери? Так! Якраз Місяць був тим самим ковчегом, що переніс людей під час Всесвітнього потопу на Землю із Венери, який шукали на горах Араратських, біля яких він і справді міг приземлитися. А зараз ми можемо щовечора бачити його і дивуватися мудрості ПРИРОДИ.
На Місяці виявлені також «підозрілі» об′єкти. Мова йде про зняті ще в 1966 році американським автоматичним зондом «Лунар орбітр» в районі місячного Моря Спокою групи дивних «шпилів» висотою до 23 метрів. Ці шпилі, на думку автора, служили підпорами, укріпленнями. До них кріпилися стіни, що розділяли приміщення із тваринами і людьми.
«Дивно» поводить себе Місяць, коли на його поверхню падають предмети. Наприклад, сейсмічна апаратура зареєструвала коливання місячної поверхні після падіння злітного ступеня місячної кабіни масою близько двох тонн, якого відкинув корабель після старту. Місяцетрус тривав 55 хвилин. Подібне явище спостерігалося під час польоту космічного корабля «Аполлон-13». Третій ступінь ракети «Сатурн» ударився об місячну поверхню і спричинив чотирьохгодинний «місяцетрус». У зв’язку з цим постало питання перед вченими, як побудовані його надра? Такі коливання місячної поверхні можуть означати, що всередині Місяця є порожнини, зробили висновок вчені. Вчені М. Васін та О. Щербаков висунули навіть гіпотезу про те, що Місяць – штучний супутник, який прибульці з інших планет використовували для своїх цілей. На їхню думку під поверхнею Місяця є порожнини, в яких створено штучну атмосферу для існування «місячних мешканців». Таку думку поділяє й автор, лиш з тією різницею, що Місяць – це природній супутник, а прибульці – це ми, але стверджує, що порожнини виконані штучно, що вони служили людям під час Всесвітнього потопу, переселення з Венери на Землю, камерами схову. Думає автор і про те, що будова Місяця подібна до будови планет, тобто він має заряд – протилежний земному - позитивний та оболонку. На внутрішній стороні цієї оболонки можна жити. Ще кілька спроб висадки на Місяці і людству відкриються великі таємниці, зокрема і та, на якій наполягає автор. Автор припускає, що на Місяці й зараз може існувати цивілізація, так як всередині наш супутник порожній. Там є атмосфера. Кратери являють собою входини в місячне підгрунтове царство.
Кожна планета Сонячної системи володіє зарядом, протилежним до заряду Сонця. Всередині кожної без винятку планети, в її лоні існує або може існувати життя в тій чи іншій формі. На котрійсь із планет може існувати високорозвинена цивілізація. Життя може існувати на внутрішній стороні кожної планети, як найвіддаленішої так і найближчої до Сонця. Кора планет добре захищає своїх мешканців як від холоду так і від спеки. Звичайно життя в кожній планеті відрізняється одне від одного. Воно може бути абсолютно не подібне на земне. Дихати живі організми можуть не киснем, а якимсь іншим газом, наприклад водним, а може бути, що й системи дихання в інопланетян немає.
Земля стала батьківщиною для різноманітного тваринного і рослинного світу. Та чи переселилася вся флора і фауна виключно з Венери? Мабуть ні. Зважаючи на те, що більшість тварин і рослин пристосовані до життя в умовах холоду, вони не гинуть від морозів – їхньою батьківщиною була не Венера. Венера, як і Земля стала тимчасовим прихистом для морозовитривалих мешканців холодних планет. Мабуть тільки людина була створена на Венері, в раю, де було затишно і тепло. Тільки людина загинула б від холоду на нашій планеті. Її рятує від загибелі розум і руки – те, що вона успадкувала від богів.
На фотографії Юпітера видно так звану Велику Червону Пляму. Існує багато пояснень цього феномену, але автор наполягає, що Червона Пляма – це заряд всередині планети. Оболонка Юпітера не така щільна, як оболонки планет земної групи, вона газоподібна і тому через неї видно заряд, електрон, «сонечко». Знаходячись не по центру планети, а в південній півкулі, електрон зумовлює рух атмосфери, переміщення смуг хмар. Зменшення Червоної Плями в діаметрі свідчить про стискання планети, а разом з тим ущільнення .
Про те, що всередині планети, автор припускає що будь-якої, існує життя підтверджують перші сторінки книги Буття. «І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона… І назвав Бог твердь Небо…». Значить всередині планети була вода, тому могло також зародитися життя. А твердь або покришка – це оболонка планети, для внутрішніх мешканців – небо. Підтвердженням на користь існування життя всередині планети можуть бути й інші слова з цієї великої книги. «І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю…» (Буття:1.16). В наш час припускають, що мале світило ночі – це Місяць, але Місяць не світило, він не випромінює світла, а тільки відбиває сонячні промені. Мале світило ночі – це заряд, «сонце» всередині планети. Хоч можна ще посперечатися котре із світил насправді належить дню, а котре - ночі. .
Літаючі тарілки, на думку автора, дуже відрізняються від наших космічних кораблів. Вони діють, або літають за тим же принципом, за яким рухаються планети. Тобто літаюча тарілка складається з позитивно і негативно заряджених відсіків. Коли їй потрібно відірватися від якоїсь планети, її космонавти включають негативний відсік, тобто такий, як і заряд планети, щоб тарілка відштовхнулася. Щоб осісти на іншу планету включається протилежний заряд. Тоді тарілка притягнеться до неї. Звичайно все мабуть не так просто, потрібно ще враховувати сонячний заряд, який присутній у космосі, але принцип роботи тарілки повинен бути саме таким. Місяць може служити перевалочною базою для таких космічних перельотів.
Наша планета ще теж до кінця не вивчена. Хто знає чи зараз всередині Землі не існує цивілізація? Може антарктичні льодовики або єгипетські піраміди прикривають вхід у підземне царство? Дуже хочеться, щоб це було правдою. Нехай живуть на нашій планеті ще й інші «не люди». Всім вистачить. Адже існує окрім нас життя у воді, в грунті, в повітрі, на суші. Існують бактерії, гриби, рослини, комахи, птахи…
Надзвичайно цікавими є легенди про зниклі цивілізації: Гіпорборею, Атлантиду, Убар... Легенда про Атлантиду, зокрема, переказана ще давньогрецьким філософом Платоном не викликає сумніву в тому, що такий острів існував насправді. Жителі цієї країни - атланти досягли великих успіхів у розвитку суспільства. Проте доля цієї країни виявилася фатальною: спочатку трапився страшний землетрус, а потім – потоп. Все відбулося за один день і одну ніч. Острів щез у океанській глибині. Трапилося це лихо приблизно 10 тисяч років до нашої ери. Вчені припустили, що загадковий острів знаходився в Атлантичному океані. Але вивчення океанського дна за допомогою ехолотів не дало бажаних результатів, ознак острова не виявлено. Ось що думає з цього приводу автор. Атлантида існувала, але після того, як Місяць опустився на Землю, спричинивши землетрус, і з неба ринув разом із супутником потік води, острів пропав у водній безодні.
Або інша версія. Його поглинула безодня, після того, як Місяць відірвався від планети. Якщо таке велике тіло звільнило Землю, то почали пересуватися тектонічні плити і в результаті розколовся один великий материк. Тоді утворився Атлантичний океан і сучасні материки. Атлантида розміщувалася якраз на розломі великого материка, а тому загинула. А якщо Атлантида не загинула, а тільки поринула на внутрішній бік планети? І сталося це не без участі самих атлантів. Розумні люди таким чином врятувалися від потопу та землетрусу і зараз спокійно продовжують жити всередині Землі. Розповідь про Атлантиду приводить до думки, що Земля, до того як з Венери перебралися на неї люди, мала своїх мешканців – атлантів. Загинули вони чи ні – важко сказати. Можливо частина цих велетнів, будучи також розумними і вирахувавши, що на Землю насувається лихо, зуміли переправитися на Марс, на внутрішню сторону Землі або ще будь-куди. Ще одну думку висловлює автор про неандертальців. Вони були корінними жителями Землі. Може неандертальці і атланти одні і ті ж люди. Оскільки вчені встановили, що вони жили в умовах холоду, то цілком логічно вважати їх землянами, бо Земля була четвертою планетою і відповідно мала холодний клімат.
Що ж являє собою Венера зараз і яка вона була раніше?
Вона рухається поміж орбітами Меркурія і Землі – Венера – загадкова планета, яку називають «планетою під оранжевим серпантином». На землі важко знайти людину, яка не відчувала б хвилювання при погляді на планету, названу на честь богині кохання. «Геспер – найпрекрасніша із зірок небесних», - писав про Венеру Гомер у безсмертній «Іліаді» за тисячу років до нової ери.
Вчені встановили, що температура на поверхні Венери дуже висока – 475° С. Хмари на планеті дуже прозорі, не такі щільні, як на Землі. Висока температура є наслідком існування на Венері парникового ефекту. Та чи були кліматичні умови на планеті такими завжди?
Судячи з фрагментів давніх текстів, що дійшли до нас, із Венерою щось трапилося. Давньогрецький історик Марк Терренцій Варрон (116 – 27 ст. до н. е.), що користувався якимись давніми, що не дійшли до нашого часу, джерелами, писав: «Зірка Венера змінила свій колір, розміри, форму, вигляд і курс, чого не було раніше ні до, ні після цього». Така ж версія існує в Іудеї. А в священній книзі майя – кіче «Пополь – Вух» існує загадковий спомин про те, що «Венера змінила свій вигляд, ставши кошлатою». Що ж могло статися з планетою? Деякі автори допускають можливість якоїсь космічної катастрофи. Висувалися здогади про зіткнення планети з кометою чи астероїдом, вибухом планети Фаетон, що викликало «безпорядок» у Сонячній системі, а також говорилося про втрату Венерою свого супутника Меркурія та ін. Автор вже наголошувала, що то був Місяць і зміни на Венері були викликані падінням Вулкана на Сонце. Ось тільки люди, які в цей час ще не оселилися на Землі, не могли б це зауважити. Очевидно, ця розповідь належить ще корінним жителям Землі – неандертальцям або атлантам, які переповідали ці спостереження нам – переселенцям із Венери. Чому Венера змінила свій вигляд у автора існує й інша версія, про яку скаже пізніше.
Існує дуже багато наукових розробок на тему Всесвітнього потопу. Так на Всесвітньому геологічному конгресі у Вашингтоні 1984 року польський вчений Л. Крживський виступив з доповіддю, в якій приводив дуже переконливі докази того, що глобальна екологічна катастрофа, названа Всесвітнім потопом, була викликана зіткненням Землі із астероїдом, діаметром біля 10 км. Вчений висловив думку, що астероїд впав у Атлантичний океан.
Автор цієї праці поділяє таку думку, але стверджує, що то був не астероїд, а Місяць, і він опустився без надто великих руйнувань на Землю в районі Атлантичного або Тихого океану. Що стосується Венери, то вона змінилася через втрату свого природнього супутника, але не Меркурія, а Місяця, який відірвався від однієї планети щоб опуститися на іншу. Венера при цьому змінила свій рух навколо осі і почала рухатися в зворотньому напрямку, що відбувається і досі.
Пояснимо детальніше, як все це відбувалося.
Надрозумні люди розуміли, що після Великого вибуху (у цій праці це час зіткнення найближчої до Сонця планети із Сонцем), життя на Венері може стати фатальним для людства, а переселення, «еміграція» на іншу планету могло нести небажані результати. Тому виникла потреба у створенні інших людей, які б змогли вижити в суворих земних умовах, але до того мали б зберегти «подібність» до них, Надрозумних людей, бути їхніми «дітьми», носіями такого ж фізичного і розумового потенціалу. Мабуть, бо це тільки припущення, Надрозумні люди експериментували, перш ніж створити людину собі подібну. Спочатку у них виходило щось на зразок кентаврів, мінотаврів, розумних змій та ін. Про всю різноманітність тваринного світу Венери можна тільки здогадуватися, або читати про це у міфах, казках і легендах.
Із тьми далеких століть людської передісторії виступають силуети дуже загадкових створінь. У багатьох народів давнини (шумерів, єгиптян, вавилонян, ассирійців і тд.) детально описані різні дивні тварини. Отож , перш ніж сказати «створімо людину за нашим образом і нашою подобою» боги експериментували.
В останні роки вчені створили новий метод, що володіє фантастичними можливостями. Він одержав назву генна інженерія. Генетики навчилися виділяти із генів тієї чи іншої тварини чи рослини різні відрізки генів і зашивати на їх місце інші, взяті з другого виду, вводити в ядро клітини хромосоми, взяті з іншої клітини. Вводяться навіть відрізки генів рослини в тваринну клітину і навпаки. Сучасне клонування теж є підтвердженням великих досягнень науки. Зважаючи на такий прогрес у науці генної інженерії, вже не підлягає сумніву, що в майбутньому вона піде ще далі і те, що колись здавалося фантастикою, казками і міфами, стане реальністю, і, відповідно, реальністю були міфи, казки і легенди.
Після створення потворного світу Надрозумні люди мабуть розчарувалися. Вони захотіли створити людей собі подібних. Були створені Адам і Єва. Можливо для них був привезений матеріал із Землі (порох земний). Оскільки в той час відбувалося звуження планетної системи, тобто накопичення енергії – створення з неорганічних сполук живого організму не було проблемою. Дух життя увійшов у мертве тіло від «сонця», заряду, електрона. І стала людина живою душею всередині планети. В лоні перші люди жили до призначеного часу. Плоди, якими був насичений рай, забезпечували ріст і розвиток. Вони повністю засвоювалися організмом. Подібно до того, як народжується дитина, виходячи з лона матері, так само завершився ембріональний період розвитку новостворених людей. Настав час виходити з «лона». Невідому роль тут відіграє плід з дерева пізнання. Що це може бути? Можливо дерево пізнання тягло своє коріння аж із зовнішньої сторони планети, а може ці плоди не засвоювалися людським організмом, тому несли загрозу для людей-ембріонів. Скуштувавши такого плоду, потрібно було покинути безтурботне існування всередині планети. Перші люди вийшли на зовнішній бік планети. Тут вони жили, розмножувалися аж до часів Ноя.
До дуже цікавої думки прийшла автор, читаючи перші сторінки книги Буття. Зокрема слово «Бог» вживається, коли мова йде про створення світу і перших людей. В другому оповіданні про створення Адама і Єви вже використовується слово «Господь Бог». Існування двох розповідей про творення людини може означати, що в першому випадку людей (богів), а перед ними світ, рослин і тварин, створила якась велика сила, енергія, Бог, у другому випадку людину створив Господь Бог, тобто людина-бог, або безсмертна людина.
Але де ж ми залишили ковчег? Він стоїть, похитуючись, на поверхні Венери.
Ной із «синами» виконують розпорядження Надрозумних людей і будують отвори у грунті Місяця (ми називатимемо його також супутником і ковчегом) для кожної пари тварин та для себе. Нпй і троє його синів – це творіння чотирьох богів, носії їх генів, чотири раси людей, яких Надрозумні люди захотіли вберегти від загибелі і переправити на безпечну планету. Їхні дружини – тієї ж раси, тільки носії антитіл, тобто групи крові у них мали негативний резус.
Тут ще варто зазначити, що раси могли мати нерівні права. Одна з них, представники якої володіли неабиякою силою, були дужими і фізично здоровими, повинна служити іншим расам, працювати для них. Інша раса володіла ремісничими здібностями, ще інша – мистецькими. Найвища раса мала найкращий розумовий потенціал. В процесі життя на Землі раси схрестилися, їх розумові і фізичні здібності переплуталися. Касти, які й сьогодні існують в Індії, є відголоском такої первинної нерівності, от тільки встановлені вони вже після схрещення рас, в рамках одного народу.
«Зробиш його на поверхи долішні, другорядні та третьорядні. А я наведу потоп, воду на землю» - Буття 6. 16. 17.
Звідки візьметься вода? Яка сила понесе ковчег з однієї планети на іншу? Це пояснює знову ж таки Великий вибух.

«Содом і Гоморра».

Водень, з якого складається наше світило, в результаті вибуху, що стався через зіткнення Вулкана із Сонцем, загорівся. Всім відомо, що внаслідок горіння водню, утворюється вода. Вона й ринула із Сонця у навколосонячний простір під час ударної хвилі.
«Відкрилися всі джерела великої безодні і розчинилися небесні розтвори. І був дощ на землі сорок днів і сорок ночей». (Буття 7. 11.12.) (Дощ був на Венері).
Ковчег, відірваний від Венери ударною хвилею, потоками води понесло на Землю. Треба зауважити, що планети у цей час повинні були знаходитися на одній прямій. Повинно було спостерігатися явище так званого параду планет.
Відомо, що колись на Землі вуглекислий газ посідав друге місце за вмістом. Однак з появою води, яка дуже добре його розчиняє, вміст вуглекислого газу зменшився, майже зник із земної атмосфери. Тому автор абсолютно впевнена, що її відкриття правильне, що все саме так відбувалося.
Що відбувалося на час цієї страшної катастрофи на Венері ми можемо тільки здогадуватися. «Содом і Гоморра, - сказали б ми сьогодні, - апокаліпсис».
«І Господь послав на Содом і Гоморру дощ із сірки й вогню від Господа з неба». (Буття 19. 24.)
Описана подія могла статися саме на Венері і бути наслідком Великого вибуху, наслідком зіткнення Вулкана із Сонцем. Зауважимо, що назви міст Содом і Гоморра... , рік – Тигр і Євфрат... та інші назви могли бути як на Венері, так і на Землі. Природно, що переселившись, люди хотіли зберегти хоча б назви тих місць, які були їм дорогі, вони називали ними нові міста і невідомі їм ріки.
На Землю був відправлений не тільки ковчег, але й окремі люди, тварини, насіння рослин, плоди, гілля – все понеслося потоком води та повітря у напрямку Землі. Багато живих істот у цій подорожі очевидно загинуло, але багато благополучно дісталися Землі, вижили і продовжили своє існування.
Загадкою для сучасних вчених залишається Делійський стовп щастя. Він складається з чистого заліза, а воно, як відомо в природі не зустрічається. Наука не здатна пояснити цей феномен. Автор стверджує, що залізо, монолітні камені, золоті речі масивної форми та інші загадкові предмети, які за своїми властивостями не можуть бути земними, впали просто з Венери, а вже земляни обробили їх, надали певної форми і спорудили з них пам′ятники.
Можна припустити, що з Венери був відправлений не тільки ковчег, але й інші кораблі, наприклад «Арго», про який так багато говориться у міфах стародавньої Греції. Яка доля спіткала цей корабель невідомо. Можливо він благополучно приземлився, можливо пропав у безкінечному Космосі, можливо потрапив на Марс чи іншу планету, куди й направлявся, а може «Арго» - це інша назва Місяця. Щоб не сталося, його загадки ще не розгадано. Автор припускає, що космічний корабель «Арго» запустили жителі Венери із своєї планети у Всесвіт, до якоїсь дуже далекої зірки. Він мав пройти через сузір′я Тельця, Геркулеса, Центавра... Легенди свідчать, що рухала його сила вітру, а шлях він знаходив за зорями. До якої межі технічної досконалості дійшли жителі Венери, нам поки що невідомо, і тому земляни вважають описані події міфом.
Яка доля Адама і Єви? Чи були вони першими жителями Землі? Якщо вони народилися всередині Венери, то вигнання з раю – це вихід на зовнішню сторону планети. Якщо ж перші люди були створені на Венері, то вигнання з раю – це шлях з Венери на Землю, але тоді це сталося швидше, ніж був відправлений Ноїв ковчег.
«І зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу шкуряну – і зодягнув їх... І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від едемського раю поставив Херувима і меча полум′яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя». Чи не є шкіряна одежа у цій події щось на зразок скафандрів, зодягнувшись у які перші люди переправилися на Землю? Вираз «на схід», підкреслений автором, означає, що дорога назад до Венери назавжди закрита для людей. Людство може подорожувати з планети на планету, але тільки із сходу на захід, із Венери на Землю, а не навпаки. Звичайно, все сказане – це тільки припущення, але воно дуже правдоподібне, коли пов'язати всі факти записані в стародавніх джерелах.
Що ж відбувалося далі з ковчегом після сорокаденного дощу?
«І прибувала вода на землі сто сорок день». (Буття 7. 24). В цій же книзі далі читаємо: «І Бог навів вітра на землю. І закрилися джерела безодні і небесні розтвори, - і дощ з неба спинився. І верталася вода з над землі, верталася постійно. І стала вода спадати на сто й п′ятдесятий день. А сьомого місяця, на сімнадцятий день місяця ковчег спинився на горах Араратських». (Буття 8. 1-5). Вітер на землю – це ударна хвиля, яка понесла на нашу планету ковчег і воду. «Спадати», мабуть, означає, що сто п’ятдесят днів вода падала з однієї планети на іншу. Якщо враховувати відстань між планетами, то цілком можливо, що ковчег летів до Землі 150 діб. Земля, що до катастрофи була подібна до теперішнього Марса, поступово наповнювалася водою, повітрям. Місяць (ковчег) осів на землі. Удар став би фатальним для людей і тварин, які в ньому знаходилися, якби не був притуплений водою. Люди і тварини вийшли з ковчега і попрямували по материку в різні сторони. Звичайно, деякий час вони жили разом, але по мірі розмноження, люди розселялися і освоювали все нові землі.
Що змусило ковчег відірватися від землі і піднятися в небо, можна тільки здогадуватися. Можливо Місяць відірвався від Землі в результаті ударної хвилі, що була спричинена повторним вибухом, (чому він стався автор пояснить нижче), а можливо відцентрова сила Землі відштовхнула його від себе. Місяць відірвався від Землі і почав обертатися навколо планети, поступово віддаляючись від неї, що відбувається досі. На якомусь етапі він перестане віддалятися і, піддаючись тяжінню Землі, повільно наближатиметься до неї, поки колись не осяде на котромусь із полюсів, як осів у свій час на Венеру, будучи готовим знову послужити людству. В цей час до Сонця дуже близько підійде висохлий на лісницю Меркурій. І все почнеться спочатку, бо «що було – буде воно знову...» Така гармонія може існувати тільки в Космосі, тільки з легкої руки Всевишньої Сили, нам невідомого великого Творця.
Причиною того, що Місяць відірвався від Землі, можуть бути на думку автора, зміни на Сонці. Сонце подібно до ядра атома складається з протонів і нейтронів. Число протонів дорівнює числу планет, а число нейтронів – числу протонів. Коли Сонце захопило Вулкан, число протонів зменшилося на одиницю, бо протон зєднапся з електроном (зарядом планети). Утворився зайвий нейтрон. Тепер Сонце перебувало у збудженому стані. Збуджений стан не міг існувати надто довго, але й тому часу, за який змінюється атом, він не міг відповідати. У скільки разів Сонце масивніше за атом, у стільки ж разів довше перебувало воно у збудженому стані у порівнянні з атомом. Але в той чи інший час зайвий нейтрон розпався на два протони (наприклад). Один протон залишився у ядрі світила, а другий з величезною швидкістю вилетів з нього. Пролітаючи Сонячною системою він збурив Венеру (вона стала кошлатою), спричинив відрив від Землі Місяця, зіштовхнувся з планетою Фаетон (електроном). Стався страшний вибух. Може бути, що не сам протон, а саме цей вибух спричинив зміни на Венері та відрив Місяця від Землі. Планета Фаетон постраждала найбільше. Вона розпалася на астероїди, а уже нейтральний заряд (нейтрон) продовжив свій шлях Всесвітом у вигляді комети (припущення).
Після відриву від Землі супутника, з відокремленням материків, відокремилися і раси. Мова людей почала змінюватися, як змінюється вона й сьогодні.
Змінювалася мова, мінялися звичаї, але пережиті хвилюючі події збереглися в розповідях, казках, легендах, міфах... Тож чи справді це казки і легенди в нашому розумінні цих слів? Чи не фантастична це, але пережита правдива історія людства?
«І була вся земля – одна мова і слова одні» (Буття 11. 1). Цей запис засвідчує єдине походження людей. Але після того, як Місяць звільнив Землю, материк розколовся. Північна і Південна Америка рушили на захід. Відкололася в цей час від Євразії Африка і Австралія. Материки відходили один від одного, несучи на своїх землях людей і тварин.
Підтвердженням того, що Адам, а також Ной та його сини жили спочатку у сприятливих умовах (на Венері, в раю) може служити факт їхнього довгого віку. «Ной був віку шостисот літ і стався потоп, - вода на землі». (Буття 7. 6) «Ной жив по потопі триста літ і п′ятдесят літ». (Буття 9. 28) Всього Ной прожив дев′ятсот п′ятдесят років. Нащадки Ноєві жили менше, а наступні покоління – ще менше. В результаті розширення Сонячної системи іде знецінення енергії, тому вік людей дедалі коротший. .

Скільки років землянам?

Здавна вчені намагалися визначити вік Землі. Першу спробу зробив англійський вчений, сучасник Ньютона, Едмунд Галлей (1656-1742). Кажуть, що все почалося з питання: чому у морі вода солона? Галлей припустив (і цілком правильно), що у момент утворення світового океану, вода у ньому була прісною, і що всю нагромаджену в океані сіль приносять ріки, які вимивають її з гірських порід, грунту. За приблизними розрахунками Галлей зробив висновок, що вік Землі перевищує 10 тисяч років.
За гіпотезою іншого вченого француза Жоржа Бюффона (1707-1788) Земля разом з іншими планетами Сонячної системи утворилася при зіткненні гігантської планети з Сонцем. Зіткнення із Сонцем комет, астероїдів припускали й інші вчені. Значить зіткнення було!
Але маючи тепер визначений справжній вік Землі за допомогою радіоактивного методу (він становить 5,3 млрд.років), постає питання: чому така різниця у результатах вимірювань? Відповідь дуже логічна. Земля існує кілька мільярдів років, виникнення водного океану на Землі відбулося значно пізніше. Отже, Е. Галлей та Ж. Бюффон визначили не вік Землі, а початок життя на ній. Правильно сказати не самого життя, а вік життя сучасних людей на планеті. Виникнення життя на Землі або продовження його, бо життя вже існувало до цього на Венері, почалося справді із зіткнення планети, а не комети, із Сонцем. Цією планетою був Вулкан.
Ми вже говорили про припущення польського вченого Л. Крживського, який прорахував падіння астероїда на Землю. Це сталося до так званого Всесвітнього потопу, за розрахунками вченого десь в 11 тисячолітті до нашої ери. Вік землян визначили й інші вчені. Всі розрахунки зводяться до 15-35 років до нашої ери. Автор теж погоджується з такими цифрами. Але...
Група генетиків з університету Берклі (Каліфорнія, США) вивчили відмінності в будовах ДНК у 147 жінок різних рас (африканок, європейок, азіаток) п′яти різноманітних регіонів Землі і різниця в структурі ДНК всіх проб виявилася настільки незначною (0,6%), що це могло пояснюватися тільки наявністю спільної ДНК. В руки спеціалістів потрапили ніби «генетичні годинники». Зворотній відлік часу за ними дозволив встановити вік спільної прародички всіх жінок Землі, яку вчені охрестили «генетичною Євою». Виявилося, що вона жила 200000 років тому. Порівняння ДНК різних расових груп показало, що найстаріша ДНК у африканок (їй 200000 років), молодші азіатки (100000 років), а наймолодші європейки (50000 років). «Генетична Єва» таким чином виявилася африканкою.
Французькому генетику Ж. Люкоту вдалося встановити вік «генетичного Адама». Він, як і «генетична Єва» виявився африканцем і жив 200000 років тому. Таким чином згідно із «генетичним годинником» вік гомо сапієнс виявився більш давнім, ніж передбачалося палеонтологами, які зробили висновки на основі знайдених кісток (35 тисяч років).
Генетик У. Браун пояснює дивовижну подібність генетичних записів всіх людей тим, що людство пережило подію, яку винахідники називають «ефектом пляшкової шийки». Суть її в тому, що в історії будь-якого виду тварин може наступити момент, коли чисельність їх різко скорочується до кількох десятків або навіть одиниць (Ной із синами. Вид у такому випадку може вимерти, але якщо він виживає, то чисельність його знову зростає і у цього виду довго зберігається висока ступінь генетичної однорідності. Генетики говорять, що такий вид пройшов через «пляшкову шийку». (Ці дані з книги Р. Фурдуя «Прелесть тайны – 2»). Але вони припускаються помилки, думаючи, що люди сучасного виду живуть на Землі 200000 років. У вчених виникло питання: що ж сталося 50000 років тому? В цей час появилися нові технології – високоякісні кремнієві леза і металева зброя. Річард Клейн, палеонтолог із Стенфордського університету (США) доводить, що пройшла мутація мозку у групи анатомічно сучасних людей.
Автор цієї праці (Ольга Будзан) висловлює іншу гіпотезу. В період до 50000 років до нашої ери (можливо значно пізніше) люди сучасного виду переселилися з Венери (яким чином автор уже пояснювала), пройшовши ефект «пляшкової шийки» і принесли із собою високі технологічні знання. На Венері була створена нова раса людей – європеоїдна.
Чи можна припускати, що інші 150000 років (приблизно) люди жили на Венері? Ні! 200000 років можна дуже грубо поділити на чотири частини. 50000 років люди жили на Венері, (із них 10 – 15 тисяч вже живуть на Землі), 50000 років вони жили на Меркурію, ще 50000 до того – на Вулкані, останні (чи перші) 50000 років – на планеті, що рухалася перед Вулканом. Зважмо, що на Землі люди живуть уже понад 10000 років. не так багато нам залишилося до переселення. Кожна планета дарувала світу свою нову расу людей. Наприклад, на невідомій планеті, що рухалася перед Вулканом, виникла африкоїдна раса, на Вулкані – монголоїдна, на Меркурії - австралоїдна, а Венера подарувала людству європоїдну расу. Може тому стародавні люди назвали цю планету так, як називали богиню кохання і вроди, бо вона народила найкрасивіших людей. Земля повинна створити свою расу людей, щоб разом з іншими у час, коли Сонце поглине Меркурій, а життя на Землі стане для землян небезпечним, переселитися на більш безпечний, сприятливий для людського існування Марс. Таким чином люди нашого виду, кроманьйонці, як ми себе називаємо, жили і завжди будуть жити на третій від Сонця планеті.
Відомо, що швидкість обертання Землі навколо своєї осі поступово зменшується, а Місяць повільно віддаляється від планети. Через якийсь час він зупинить своє віддалення і повільно, але впевнено буде наближатися до Землі, щоб знову в потрібний момент послужити людству. Так само повільно, але впевнено буде наближатися до Сонця Меркурій. Пройде кілька тисяч років і орбіта нашої планети округлиться, вісь обертання зміниться. Не буде пір року. Настане рай. Але на який час? Чи вистачить нам цього часу, щоб стати надрозумними людьми? Чи дозволить нам Він (Будівничий Всесвіту) подорожувати далі по планетах, чи знищить в Армагеддоні, щоб створити щось краще, досконаліше, добріше, правдивіше? Чи будемо мати ми життя вічне? Але залишається надія, бо сказано в писанні: «Що є, то було вже воно, і що статися має – було вже, бо минуле відновлює Бог» (Екл. 3. 15)
Венера рухається навколо Сонця на середній відстані 108,2 млн. км. по майже коловій орбіті. Вона дуже повільно обертається навколо своєї осі у зворотньому напрямку. Венера, на думку автора, рухалася в тому ж напрямку, що й Земля, але оскільки її рух уповільнився, Місяць, відштовхнувшись від неї, змусив планету зробити зворотний рух. Через якийсь час Венера зупиниться і почне зворотний (синхронний Землі) рух навколо своєї осі.
Земля рухається по еліпсоподібній орбіті. Чому? Автор вважає, що до Всесвітнього потопу Земля, як і Венера, рухалася по майже коловій орбіті і в момент, коли Місяць зіткнувся з Землею, він зрушив її із звичного курсу.
Можна припустити, що життя із Венери потоком повітря перенеслося не тільки на Землю, а й на Марс, а, можливо, й на більш віддалені планети. Автор припускає, що життя існувало на Землі ще до катастрофи і до переселення людей з Венери. Неандертальці жили на нашій плвнеті і можна вважати їх корінними жителями. Рештки рослин і тварин, що знаходять вчені і датують мільйонами років, могли належати тим мешканцям планети, які справді на ній існували, а могли просто бути занесені космічним вітром під час ударних хвиль, при зіткненні котроїсь із планет із Сонцем. Наприклад, до Юпітера, Сатурна чи навіть найвіддаленішої планети Сонячної системи могли потрапити рештки рослинного або тваринного світу під час останньої катастрофи, вводячи в оману вчених майбутнього, які припускатимуть, що на цих планетах вони існували мільйони років. Таким же чином помилялися й наші вчені, думаючи, що життя на Землі існує мільярди років (автор вважає, що життя справді існує на нашій планеті мільярди років, але яке воно було пояснюватиме нижче). Разом з уламками астероїдів, пилу на планети постійно потрапляють рештки живих організмів.
Відомо, що Земля пережила кілька льодовикових періодів. Чим пояснити періодичність глобального зледеніння нашої планети? Суто земними причинами – неможливо. Зледеніння настає на всіх без винятку планетах у час, коли Сонце, так би мовити, погасає, холоне. Чергове потепління приходить, коли наше світило поглинає чергову свою жертву – найближчу планету. Стається вибух. Настає темрява. Пил здіймається і поглинає планети. Через якийсь час темрява розвіюється, енергія Сонця зростає і життя на планетах знову пожвавлюється.
Переважна більшість будь-яких висновків містить елемент помилки. Має право на помилку й автор «Замкненого кола» О.Будзан. Не всі наукові відкриття одразу визнаються достовірними. Деякі з них, можливо і ті, на яких наполягає автор, тривалий час можуть не підтверджуватися вченими. Але пройде час і всі зрозуміють, що все у Сонячній системі відбувалося саме так, як описує автор. Навіть якщо припустити, що все написане – фантастика, то хіба вона не найпрекрасніша зі всіх фантастичних оповідань на світі. Якщо має статися кінець світу, то він відбудеться не в 2012 році, а тоді, коли Меркурій упаде на Сонце. А поки що починається відлік нового часу, часу усвідомлення існування іншої системи, не подібної ні на що досі загальновизнане. Ми мусимо переглянути історію людства, історію розвитку цивілізації. Вчення Дарвіна – від найпростішого до складного неправильне. Можливо неправильне тільки для Землі. Його вчення може прийматися тільки у величезних масштабах, як територіальних так і часових. Всередині якоїсь невідомої планети зародилося життя, продовження його відбувалося на наступній планеті аж до нашої і до гомо сапієнс.
Вселенські катастрофи – це каталізатори прогресу. Навіть, коли нам здається, що прийшов кінець, він виявиться тільки початком. Життя іде по колу, по замкненому колу. Куля – найдосконаліше тіло, коло – її екватор.
Треба сказати, що існує і друга, песимістична версія переселення людей з планети на планету. Якщо Всесвіт розширюється, розширюється і ніколи не звужується Сонячна система, то людство подорожує у зворотному напрямку. В цьому випадку люди переселилися на Землю не з Венери, а з Марса. Сонце «викидає», вивергає із себе чергову планету, планети віддаляються від нього постійно, все далі і далі. Остання планета колись покидає Сонячну систему, розпорошується у Всесвіті. Світило ж, викинувши все, погасне. А поки що люди нашого типу, рятуючись від холоднечі, завжди переселяються на третю планету. Якщо врахувати, що волосся, нігті… ростуть від тіла, поступово віддаляючись від нього, тіло, витративши всю енергію, гине. Така ж загибель може чекати і небесне тіло - Сонце. В цьому випадку можна сподіватися тільки на безсмертну душу.
При такій версії Місяць був супутником Марса. Він виконав свою роль, переправивши людей на Землю. До Марса ж перелетіли два супутники Фаетона.
Третя версія – ще більш песимістична, без жодної романтики. Сонячна система весь час тільки розширюється. Сонце не народжує планет, а тому людство подорожує з планети на планету у напрямку світила. Колись воно переправиться на Венеру, пізніше – на Меркурій, а далі – кінець.
Але це не може бути правдою вже тому, що Земля пережила багато льодовикових періодів, а вони не могли б бути на планеті поблизу джерела світла і тепла. І якщо в Сонячній системі все трохи відбувається не так, як думає автор, ця перша версія є найгарнішою, найоптимістичнішою, яку коли небудь висували люди.
Остання версія за якою існує Сонячна система ще більш прозаїчна. Все у цій системі незмінне. Земля – завжди тільки третя планета від Сонця. Люди ніколи не подорожують планетами, вони завжди жили і житимуть тільки на Землі. Місяць завжди супутник тільки нашої планети. Проте й у цьому випадку він – ковчег! Але хіба можна припустити, що у Сонячній системі мільярди років все незмінне? Цунамі, що сталося в Японії у 2011 році, спричинило зміщення земної осі на кілька градусів. То як може бути незмінним розташування планет, яким мільярди років?
У 2009 році Сонце випустило протуберанець. Він на одвірках нашої системи може перетворитися на електрон, який притягне космічний пил і сформує нову планету. Сонце стане спокійним на тисячі років, поки не виникне в нього необхідність знову «підзарядитися». Отож маємо ще час для осмислення і підготовки до чергового переселення.

«З пороху земного...».

Цей вислів з Біблії завжди хвилював уяву автора. Порох земний – це, як уже зазначалося, хімічні елементи і сполуки наявні на Землі. Людина, що створена з земного пороху, придатна жити тільки на Землі. Жителі Венери, Надрозумні люди створили істот, які мали вижити в суворих умовах іншої планети і зберегти їх (богів) генетичний код («за нашим образом і нашою подобою»).
Автор висуває ще одну гіпотезу щодо життя на інших планетах: на кожній планеті Сонячної системи існує життя, можливо воно суттєво відрізняється від земного, але є обов′язковою їх часткою; в Сонячній системі (автор бере в цій праці тільки її до уваги), можливо, як і у Всесвіті, немає неорганічного матеріалу, тобто мертвого, кожна неорганічна сполука є різновидом живого світу. Мертвим може бути тільки те, що не існує і ніколи не існувало, або, можливо, речовина без найменших ознак світла, як наприклад чорні діри. На кожній планеті і на Сонці наявний такий живий світ, який кожна з планет і світило може забезпечити. Наприклад, на Землі багато води, тому флора і фауна нашої планети складається з великої її частки порівняно з іншими хімічними сполуками; якщо Марс майже безводний, то його жителі повинні обходитися малою її часткою; на Юпітері, мабуть, живі організми великого розміру і малої «густини» (нехай пробачать читачі за некоректне слово вжите до інопланетян)... Про те, що життя може існувати скрізь, доказує сама наша планета: в морях водяться тварини і рослини, які ніколи не зможуть жити в іншому середовищі; під землею мешкають такі істоти, для яких тільки грунт забезпечує повноцінне існування; в повітря підіймаються птахи та комахи; суша – найкраще місце перебування людей... ; живі організми живуть навіть у тілі інших живих організмів. Хіба все це не є доказом на користь всесвітнього життя? Чому ми вирішили, що тільки Земля є найсприятливішою із планет? Звичайно, живі організми інших космічних тіл суттєво відрізняються від земних, але вони існують, вони живуть, і якщо ми їх не бачимо, не чуємо, не відчуваємо, то це тільки наш великий мінус!
Давайте детальніше проаналізуємо гіпотезу про життя на планетах. Почнемо дослідження з того часу, коли люди жили на Венері, а Вулкан був найближчою до Сонця планетою і, підкоряючись законам фізики, був притягнутий Сонцем. Передбачаючи катастрофу, люди частково переселилися на Землю та на інші планети. Але більшість залишилися на Венері. Природні умови на планеті після катастрофи на Сонці змінилися. Людство чекала загибель. Але навіть при найстрашнішій епідемії 18% виду виживає, - відомо науці. Звичайно, описана катастрофа набагато загрозливіша від будь-якої епідемії, і все ж мусіла залишитися частина людей, які вижили в суворих умовах зміненої планети, до того ж слід зауважити, що умови на Венері змінювалися поступово з кожним витком, що віддаляє а потім наближає її до Сонця. Людські тіла змінювалися, пристосовувалися до природніх умов, можливо стали подібними до своєї планети (назвемо їх «напіворганічними»). Згідно із сказаним, зараз на Венері повинні жити такі змінені люди. Далі, через певну кількість тисячоліть катастрофа повториться – Меркурій злиється із Сонцем. Земляни переселяться на Марс. «Напіворганічні люди»» з Венери переберуться на Землю, але знову ж таки якась їх частина залишиться на Венері. «Напіворганічні» знову змушені будуть змінюватися, і згідно нашої логіки стануть вже «чвертьорганічними», або, якщо враховувати густину та інші властивості першої планети, гарячими її жителями, яким не шкодитиме близьке сусідство із Сонцем. Можна тільки припустити, що коли Венера злиється із Сонцем, люди матимуть вигляд гелію, чи водню, чи якогось іншого хімічного елементу. Людина стане світлом і разом з сонячними променями (вони вже стануть одним цілим) подорожуватиме Всесвітом, як подорожує тепер, відвідуючи нашу планету, надихаючи землян на творчі здобутки і автора на написання «Замкненого кола».

Що первинне: яйце чи курка?

Деякі вчені виносять Всесвіту смертельний вирок у зв’язку із знеціненням енергії, яке відбувається у космосі.
Сонячна система розширюється, але всередині планет втрати енергії мінімальні, якщо не сказати неможливі зовсім. Може статися, що енергія всередині планет накопичується і колись планети (електрони) поглинуть всю енергію Всесвіту і стануть центрами систем і відповідно центрами атомів. І вже протони будуть обертатися навколо електронних ядер. Перехід енергії краще, ніж її повне знецінення.
Якщо продовжувати розв′язувати дилему, що первинне в рамках рідної планети, то напрошується висновок, що живі істоти (яйця) появилися на Землі від «дорослих» Надрозумних людей (богів) з Венери.
Всередині кожної планети існує життя. Воно зароджується в лонах планет, подібно до того, як зароджується ембріон в лоні матері. Дерево життя – це стержень подібний до пуповини. Воно живить ембріон до того часу, поки це потрібно. Дозрівши, скуштувавши плоду з дерева пізнання, ембріон виходить назовні планети, щоб пізнавати світ, щоб подорожувати просторами вічності. Таким чином ми походимо з яйця, з лона планети. Хто ж тоді курка? Звичайно наша планета. Батько наш – Сонце, матір – Земля. Позитивне і негативне, чоловіче і жіноче, інь і Ян.
Якщо життя зародилося всередині планети, це означає, що спочатку народилася курка, але вона народилася як ембріон, курка всередині яйця!
Курчатко народжується з яйця, яке знесла курка. Курка народилася всередині планети, яка в свою чергу була «куркою». Планета народилася з «яйця Всесвіту», тобто з Всесвіту, що був стиснений до мінімальних розмірів і вибухнув. Хто «зніс» Всесвіт? – невідомо.
Ob ovo – з яйця, з початку - перекладається крилатий вислів. З оb ovo – народилося життя і людина. Ob ovo – твердить автор.

Живий Всесвіт.

Та яка ж була наша планета, коли вона оберталася на місці Юпітера (наприклад)? Невже вона була мертвою? Ні! Про це знову ж таки автор знайшла відповідь у стародавніх джерелах. Відомо, що спочатку на Землі жили духи, привиди, ангели атланти… тому треба вірити, що життя існувало на планеті в тій чи іншій формі завжди.
Уявімо собі нашу планету на орбіті Урана. Там живуть духи. Виток за витком обертаючись навколо Сонця Земля-Уран (назвемо її так) переходить на орбіту Сатурна. Світило поглинає найближчу планету, стається вибух і, як наслідок, ударна хвиля переносить духів на Нептун, а на їх місце прибувають привиди з попередньої планети. Земля-Сатурн знову подорожує, наближається до Сонця, потрапляє на орбіту Юпітера. Привидів змінюють ангели, газоподібні створіння. Коли Земля-Юпітер займає орбіту Марса, на ній появляються атланти. (Тут варто би сказати про Фаетон, планету, яка напевно існувала і рухалася поміж Марсом і Юпітером. Чому вона розкололася? Це може бути як «запланований» розкол, так і несподіваний; можливо така доля кожної планети, що рухається на цій орбіті, може Фаетон став винятковою жертвою катастрофи, а можливо кільце астероїдів існує і рухається з початку створення Сонячної системи і несе якусь профілактичну роль).
Ще одна катастрофа пов’язана із поглинанням Сонцем Вулкана, і Земля на теперішній орбіті, атланти – на Марсі, а ми – венеряни – на Землі. Таким чином кожна планета має своїх мешканців.
Із найвіддаленішого куточка Сонячної системи спіралеподібним шляхом рухається Земля із своїми різноманітними мешканцями до Сонця, щоб в один момент злитися з ним, стати одним цілим, а пізніше бути відкиненою ним знову за одвірки системи і знову наближатися. Оберігаючи живі організми, розумні організми від загибелі, Сонце створило систему досконалу і точну, де все повторюється і ніщо ніколи не пропадає.



ЛІТЕРАТУРА.
1. біблія.
2. Климишин І. Астрономія.
3. Климишин І. Календар природи і людини.
4. Фурдуй Р. прелесть тайны – 2.
5. Міфи стародавньої Греції.








Узагальнені відкриття автора (Ольги Будзан).

1. Сонячна система подібна до атома. Сонце складається з позитивно зарядженого ядра – протона. Планети з негативно зарядженого ядра – електрона. Сумарний сонячний заряд дорівнює сумарному заряду планет.
2. У Сонячній системі діє не тільки сила гравітації та сила газового тиску але й сили притягання між різнойменними і сила відштовхування між однойменними зарядами, де заряди – це Сонце і планети.
3. Всередині кожної планети міститься мініатюрне «сонце» - заряд, «електрон». Навколо нього - вакуум, далі атмосфера і кора планети. На внутрішній стороні планети (можливо кожної) в тій чи іншій формі існує життя.
4. Життя (білкове) зародилося на внутрішній стороні котроїсь із планет. На Венері або у її внутрішній частині були створені перші люди, нашої земної раси.
4. Живий організм можна створити з хімічних елементів у час, коли відбувається накопичення енергії, тобто звуження Сонячної системи або всередині планети, де немає ентропії. Зараз іде знецінення енергії, розширення, тому люди помирають і скорочується їхній вік.
5. Сили, що діють між Сонцем і планетами не завжди знаходяться в рівновазі. Перевага притягання призводить до звуження системи і відповідно до того, що Сонце притягає найближчу планету. За цим законом Сонце поглинуло планету Вулкан.
6. Планети рухаються по спіралеподібних орбітах. Виток за витком вони або наближаються до світила або віддаляються від нього.
7. При зіткненні найближчої планети із Сонцем стається вибух. Ударна хвиля викидає в навколосонячний простір велику кількість тепла, пилу, хімічних сполук, які розганяються відцентровими силами і конденсуються, збиваються докупи позаду останньої планети, утворюючи згодом нову планету. Плутон є наслідком такої конденсації, він ще не став планетою, але в майбутньому буде нею.
8. Ударною хвилею живі організми, атмосфера, навіть грунт переноситься з однієї планети на наступну.
9. Рай, описаний в Біблії, міг існувати на Венері або в її середині. Ця планета рухалася по коловій орбіті навколо Сонця і мала сприятливий клімат для живих організмів.
10. На Венері жили Надрозумні люди. Можливо вони були безсмертними. Вони створили людей собі подібних, кроманьйонців з «пороху земного», тобто з наявних на Землі хімічних елементів, людей з великим вмістом в організмі води, людей, для яких Земля мала бути найсприятливішою для життя планетою.
11. Надрозумні люди на основі своїх генів створили чотири раси людей. Чотири групи крові, притаманні сучасним людям, належали чотирьом расам людей.
12. Місяць був у минулому (до зіткнення Вулкана із Сонцем) супутником Венери. Він опустився на планету, очевидно на котрийсь із полюсів. Ним скористалися Надрозумні люди, щоб переправити на Землю новостворених людей.
13. Місяць став для Ноя ковчегом Порожнини на Місяці свідчать про те, що в ньому були зроблені отвори, приміщення для тимчасового перебування людей і тварин. Місяць може мати таку ж будову, як і планети, тобто всередині мати заряд – позитивний.
14. В результаті зіткнення Вулкана із Сонцем, водень, що знаходився в навколосонячному просторі, загорівся. Утворилася вода і хлинула на планети, зокрема на Венеру. «Відкрилися всі джерела великої безодні, і розчинилися небесні розтвори». Сорок днів вода лилася на Венеру, наповнюючи планету і піднімаючи Місяць-ковчег над її поверхнею. Сила гравітації Венери не могла втримати постійний потік води і вона хлинула далі в простір, зокрема на Землю.
15. Ударна хвиля зіштовхнула Місяць з Венери і з потоком води він понісся теж до Землі. Сто п’ятдесят днів летів ковчег до нашої планети і впав в районі Тихого океану. Люди з ковчега вийшли на землю і розійшлися по материку, поступово освоюючи нові території. Коли Місяць звільнив Землю, материк розколовся, відділилися Америка, Африка Австралія…
16. Ударною хвилею на Землю з Венери відкинуло не тільки Місяць, а й інші кораблі (можливо «Арго»), окремих людей, рештки рослин, тварин. Багато в цій нелегкій подорожі загинуло, але багато хто зміг благополучно приземлитися.
17. Адам і Єва були створені безсмертними всередині Венери. Вигнання з раю означало вихід людей на зовнішню сторону планети. «Шкуряна одежа» - це щось на зразок скафандрів, зодягнувшись в які люди могли перебувати на несприятливій поверхні Венери або навіть якимось чином перебратися на Землю, швидше за Ноїв ковчег.
18. Сучасні люди живуть на Землі 10000 – 15000 років, можливо трохи більше або менше, але ніяк не мільйони років.
19. Кроманьйонці живуть завжди тільки на третій від Сонця планеті.
20. Перед Вулканом рухалися ще планети. Вони були захоплені Сонцем.
21. Земля спочатку зародилася на одвірках Сонячної системи, поступово переходячи на орбіти Нептуна, Урана, Сатурна, Юпітера, (Фаетона), Марса. На кожній орбіті у неї були свої мешканці: …духи, привиди, ангели, атланти.
22. На невідомій планеті, яка рухалася перед Вулканом і була третьою планетою від Сонця, народилася негроїдна раса. На Вулкані, коли ця планета стала третьою, зародилася австралоїдна раса, на Меркурію – монголоїдна, а Венера подарувала світу європеоїдну расу. Земля повинна створити свою расу людей – расу землян.
23. Попередники землян неандертальці, атланти. Тепер вони можливо мешкають на Марсі.
24. Зважаючи на глобальне потепління, на Землі міняється клімат. В майбутньому наша планета стане раєм для всього живого.
25. Всі планети повинні рухатися по колоподібних орбітах. Це природно і логічно. Те, що вони рухаються по еліпсу, свідчить, що в недалекому минулому їх зіштовхнула ударна хвиля або інше тіло з правильного курсу.
26. Сонце через тисячі років притягне Меркурій. В цей час живі організми із Землі переберуться на Марс, а жителі Венери – на Землю…
27. На кожній планеті є свої мешканці. На Юпітері (наприклад) живі організми великі і газоподібні, на Меркурію – геліоподібні (з великим вмістом в організмі гелію). Кожна планета зароджує життя, яке вона в змозі забезпечити, відповідно до хімічних елементів присутніх на планеті, і відповідного до своєї густини.
28. Місяць в майбутньому опуститься на Землю, очевидно на котрийсь із полюсів, щоб послужити людству перебратися на наступну планету, коли життя на Землі стане небезпечним.
29. Венера в минулому рухалася в той бік, що й Земля. Але коли Місяць відштовхнувся від неї (вона рухалася дуже повільно навколо своєї осі), її рух пішов у зворотній бік. Скоро планета зупиниться і почне рух синхронно Землі.
30. Рештки тваринного і рослинного світу, які знаходять на землі і приписують їм мільйонне існування, насправді були занесені на нашу планету ударною хвилею, сонячним вітром з інших планет в той час, коли Земля була максимально віддалена від Сонця.
31. Кінець світу – це катастрофа, коли Сонце захоплює найближчу планету. Життя одних гомидів на планетах закінчується і починається нове життя.
32. Автор припускає, що людей могло бути створено й всередині Землі. Людина найбільш непристосована до холоду з усіх тварин – це факт її зародження в сприятливих умовах.
33. Можливо планети завжди тільки віддаляються від Сонця. У цьому випадку світило періодично народжує планети, вони віддаляються, й колись покидають Сонячну систему.
34. Якщо багато з написаного виявиться неправильним, то на пунктах 9-12 та особливо 13 автор наполягає беззаперечно.