Із всіх явищ найдивніше явище існування.

Богдан-Ігор Антонич

Ольга Будзан
Розділ перший,
в якому автор стверджує, що не існує мудрості більшої,
ніж та, яка існує здавнв.

Якщо хочеш щось заховати – постав на видному місці, - говорить народна мудрість. Людина через тупість свою шукає зерно істини із свічкою в руках по всіх закутках, відсуває і переставляє предмети, риє землю, пробиває стіни, щоб зазирнути в сусідню кімнату, а воно лежить собі тихо-мирно на поверхні і припадає пилом. І варто тільки здмухнути пилюку, як відкриється і засяє золоте зерно – істина у всій своїй непорочності.
Мудрість, яку людство шукає тисячоліттями, захована в книгах, а
книги ці – Біблія, Веди, Коран. Кожне слово їх –зерно, кожен вірш – нива. І проросте воно пшеничним колоском чи рисовим, чи якимсь іншим злаком – все одно служитиме поживою для голодного.
Аналогічно-протилежна доля правди. Її мало хто любить. Грішник ховає її по закапелках своєї бідненької душі, замуровує, сковує кайданами совісті, але приходить Той, хто висвітлює її: оголену і страшну, чорну і потворну; і вона вилазить назовні, слизькою гадиною обвивається довкола тіла і душить винного, або й невинного, але відповідального за гріхи.




Розділ другий.
На основі власних роздумів та сновидінь автор
відкриває істину людського існування - людина не самотня,
а взаємозвязана з іншою людиною, твариною, а можливо й рослиною. Андрогіни – це два тіла поєднані однією душею.
Таким чином людина (тут йде мова не про тіло) існує у багатовимірному просторі.

Ксенія прокинулася, як тільки сонце, ліниво піднявшись над Довгою горою, ковзаючи поміж чужі будинки, пробилося до її кімнати. Настав новий день, а на столі лежали вчорашні емоції, викладені на листочку білого паперу:
Нічний пейзаж.
На небі тисячі вогнів.
Кричала я,
Та Бог мене не розумів.
Мовчав Геспер.
Мовчав величний Оріон.
Мовчало небо.
Вона писала це напередодні, заглядаючи у вічі кожній із зірок небесних, шукаючи якогось знаку, якогось контакту із цими мерехтливими вогнями, але небо височіло у геніальній величності своїй таке, як кожної ночі, нічим не даючи зрозуміти, що воно її чує. Розтривожена, нещасна вона заснула.
Сон мав для Ксенії певне значення, от тільки яке саме, вона не могла збагнути. Дивні сновидіння плили у її збудженій уяві, перепліталися, мов різнобарвні волокна домотканого килима, повторювалися, мали початок і навіть кількаденне продовження, немов багатосерійний фільм, от тільки самого узору, що гаптувала, вишивала чи ткала її пам'ять, дівчина ніяк не могла побачити.
Ось і сьогодні вона прокинулася від того, що була щаслива уві сні. Куди літала її блудна душа вночі, легковажно залишивши безвладне, знесилене тіло, скільки подолала кілометрів, щоб звідати чужого, безмежного, але нетривкого щастя? Ксенія ніколи не відчувала нестачі любові рідних, але ті двоє метисів, що сиділи з обох боків від неї -- маленького хлопчика --випромінювали таку велику, щиру любов, що малому здавалося, що немає більшої радості, як сидіти між найближчими людьми і відчувати їх тепло, опіку і ніжність. «Хто мені цей малий, обличчя якого я не бачила, але не просто відчувала його душевний стан, а була ним. Мабуть, це відповідь Господа на мої вчорашні роздуми, що таке щастя», - запитувала і відповідала сама собі юнка. Ще недавно дівчині здавалося, що щастя -- це кохати і бути коханою, сидіти поряд з ним, торкатися пальчиками його руки, дивитися у сіяючі очі і говорити, говорити байдуже про що, або нічого не промовляти, просто мовчати і думати. Минуло зовсім мало часу, як її погляди змінилися, ніби сам Бог хотів сказати: «Придумали ви собі це кохання, але є щось більш важливе і ти це зрозумієш». І вона зрозуміла дуже скоро. Любов – це щастя хвилинне, а вічне – це щастя жити, щастя існувати.
Марнославно клянучись заради кохання відмовитися навіть від життя, кожна молода особа не задумується до того часу, поки не загляне в потворні очі неочікуваної смерті і вже тоді, благаючи Бога, готова пожертвувати багатством, славою, владою, готова платити за кожну хвилину свого перебування на землі золотом і діамантами, у кого вони є, от тільки Той, від кого залежить її порятунок, не бере ніяких дарів, не купується на фальшиві обіцянки, а ні щиросердечні, але запізнілі каяття.
Горе, тим, хто стає на прю з Господом, горе смертному, що із безсмертним хоче позмагатися, бо як не можна, подувши проти вітру, змінити його напрям, так неможливо змінити систему створювану мільярдами років, відшліфовану часом і необмежену простором, систему досконалу від нескінченної частинки атома до безмежності синтезу, від думки до творіння і від слова до завершеної справи.
Мабуть у кожному віці своє поняття про щастя: для дитини -- це радість материнської близькості, для юнака -- взаємна любов, для бідного – багатство, для генія – творіння його розуму, для хворого – здоров’я, а для людини, що покидає білий світ – це щастя єднання з Богом. Переживши майже всі моменти щастя і нещастя, дівчина подумала: «Щось не так у цьому світі, щось не гаразд. А може все правильно, тільки ми цієї правоти, цієї правди не розуміємо?»
Ксенія ще перебувала під враженням сну, намагалася якнайдовше зберегти нічні відчуття і напружувала пам'ять, щоб згадати детальніші події тієї дивовижної подорожі, яку здійснила несвідомо, перенісшись не тільки в географічному плані, але трансформувавшись як особистість. «Не може бути, -- подумала вона, -- щоб душа, якою Господь наділив своє створіння, лягала спати. Душа не може втомлюватись. Залишивши спочивати одне змучене, виснажене людське тіло, вона мчить на другий бік планети до іншого, яке з її появою прокидається від сну. А ще мусить бути між тілами довга, тонка, але міцно натягнута «нитка» або промінь. Скільки їх – цих невидимих з'єднань? Може цей малий метис із якоїсь причини був розлучений з рідними батьками, а сьогодні знайшов їх, і це щастя так розтривожило його душу, що, долаючи довгий космічний шлях, зворушило іншу людину – мене? Має бути велика гармонія між цими людьми. Як тільки одна засинає – прокидається на другому боці земної кулі інша. Можливо тому існує твердження, що ні в якому разі не можна виводити сплячого зі сну раптово. Душа, що знаходиться в цей час далеко, на іншому кінці сполучення, не встигає повернутися до сонного, і він помирає. А у випадку, коли людина сідає в авіалайнер і летить в ту сторону планети, у те місто, де живе її друга половина? Що тоді? -- подумала -- Літак зазнає аварії, або з якихось причин із життям розлучається інший «духоблизнюк», -- так дівчина про себе назвала два тіла пов'язані однією душею .Думки так швидко надходили, що Ксенія не встигала їх аналізувати.
«А якщо по різні сторони сполучення не обов′язково дві людини? Якщо на одному кінці людина, а на іншому – тварина? Тоді людина може за життя поміняти багато половинок, залежно від тривалості життя тварини. Можливо у руках Господа щось на зразок терезів? Скільки важить особистість для нього – такий вид тварини відповідає їй на іншій шальці: хтось, як миша, малозначний, але надоїдливий, другий, як лев – гордий і невблаганний, а третій, наче вовк…-- Тут Ксенія задумалася. -- Вовкулака,-- вирвалася стривоженим голосом думка. -- Так ось звідки ці давні страшні легенди про людину-вовка! Адже два тіла пов'язані однією душею не обов'язково повинні жити на величезній відстані одне від одного. Вони можуть бути зовсім поруч: людина і миша (наприклад) у одній кімнаті, або людина і вовк – у селі та лісі поряд з ним. Останнє співіснування напевно породжує небезпеку. Людина засинає, а її душа переміщується у звіра, і ця тварина ходить знайомими людині дорогами і, маючи підсвідомо записану інформацію про тутешніх мешканців, навідується при нагоді до них – ворогів «людини-духоблизнюка», залишаючи за собою дурну славу. Цей шалений вовк може зажерти і свою «половину». -- Дівчина з жахом подумала, що людству вже давно відоме таке співжиття, тільки чомусь забулося, стало легендою.
А думки снували далі «павутину», у якій, наче муха, заплуталася сама дівчина. «Буває, що не любить хтось собак, кидає в них камінням, та варто повернутися планеті на сто вісімдесят градусів, як камінням кидають у неї. Господи, де ж істина? Що я попридумувала?» Одне втішало дівчину – її «половинка» людина. Вона сьогодні вночі з ним зустрілася і здалося, що той хлопчина рідніший від батьків і брата.
Ще трохи подумавши над усім цим, юна дівчина з тривожною радістю зрозуміла, що знайшла багатовимірний простір. Два фізичні тіла, для кожного з яких характерне перебування у трьохвимірному просторі, об'єднані одним духом чи душею (Ксенія не розуміла різниці між цими двома поняттями), уже перебувають у шестивимірному просторі. Сьомий вимір – Бог, який керує цим духом, заломивши промінь сполучення високо на небесах. «Андрогіни, -- подумала, -- колись вони мали одне тіло, але Бог розділив їх, і вони стали двома половинками єдиного цілого. Сьогодні вночі я пізнала іншу свою половину і тому була надзвичайно щасливою. От би ще хоч раз пережити таке щастя».
--- Як часто нам буває сумно, - сказала Ксенія вголос, - без особливої на те причини, або весело - теж безпідставно. Це означає, що ми живемо не тільки своїми емоціями, але й життям когось нам далекого і водночас рідного.
«Два тіла і творець», -- Ксенія знову задумалася. Заболіла голова. Стало душно від настирливих думок. З вулиці чулася якась метушня. Вона підійшла, відчинила вікно своєї кімнати і, мимоволі, почала спостерігати за іншим, реальним дійством, що відбувалося біля будинку напроти.








Розділ третій.
В ньому автор приходить до думки, що людина страждає через неузгодженість із власною совістю. Протиріччя між розумом і серцем відкладаються в організмі у вигляді хвороби і тільки від людини залежить чи придушить вона її в зародку чи дозволить прогресувати. Бог – всередині людини. Бог – це совість.
Автор у цьому розділі вперше припускає, що душа після смерті одного фізичного тіла переселяється в інше новонароджене тіло.

Там зібралося багато людей. Всі вони були одягнені в чорне. Мерехтіли тільки білі хусточки, якими жінки витирали очі. Незабаром з дверей вийшли діти з різноквітчастими вінками, а за ними четверо чоловіків винесли труну з тілом покійниці. Дівчина глянула на померлу і їй стало моторошно. Худе жовте обличчя тонуло у білих тюлевих покривалах. Вона знала цю жінку, але тіло, що лежало в домовині, нічим їй її не нагадувало. «Так, ніби зовсім інша людина», -- подумала дівчина.
Ховали «директрису». Про життя небіжчиці Ксенія дізналася напередодні. Вона померла від інсульту на п'ятдесят п'ятому році життя, не доживши до пенсії всього чотири місяці. Останні вісім років вона була директором місцевої школи – людиною владною, якщо не сказати жорстокою. Діти її боялися, дорослі ненавиділи. Її прозвали «директрисою» ще до того, як вона стала керівником навчального закладу. Здавалося б все робила правильно, чітко, по інструкції. Завжди прикривалася законом і правами. Але, крім писаних законів, існують закони людяності. Їх директриса не хотіла знати. Будучи людиною освіченою, добре розуміла, коли чинила несправедливість. Розумово відсталій людині можна все пробачити, та й Бог таку не каратиме, бо «не відає вона, що творить». Директорці люди не пробачили, не пробачив і Бог…
Першим збунтувався її син. Підліток не прийняв дволикості своєї матері і, ще навчаючись в школі, почав курити, а пізніше – пити. У двадцять п′ять років він повісився, невідомо з якої причини. Мати звинуватила у його смерті дівчину, яка була його останньою любов′ю. Та виїхала з села і ніхто нічого про неї більше не чув.
Директриса була енергетичним «вампіром». Вона «пила кров» з своїх дітей (дочка у вісімнадцять років вийшла заміж і покинула матір), із колег по роботі, просто односельчан. Дискомфорт відчував кожен, з ким вона ставала до розмови, постійне напруження. Відчувався підтекст у кожному, сказаному нею, реченні. А ще – заздрість. Вона завидувала всім, хто більш-менш матеріально стояв вище за неї, заздрила, боялася і завжди намагалася принизити розумнішого за себе. Люди воліли не зустрічатися з нею і не розмовляти. Сусіди поспішали з вулиці до хат, коли бачили, що вона наближається, вчителі вдавали зайнятих, а діти взагалі тікали, як від чорта.
Це був культ людини – тирана. Авторитарний керівник. «Напилася чужої крові, аж тріснула», -- жорстоко, але справедливо зауважив кожен, хто почув про її смерть.
«Бог – він не обов'язково той, що на небі. Бог – він той, що у нас всередині, -- думала Ксенія.-- Можливо, Він – совість? Коли людина не вживається із своїм внутрішнім Богом, вона помирає. Може не одразу, але з часом ці протиріччя відкладаються в організмі у вигляді хвороби і тільки від людини залежить чи придушить вона її в зародку, чи дозволить прогресувати і знищити себе. Щире каяття звільняє людину від гріха і очищує організм від скверни. А ще, -- роздумувала дівчина, --
кожна людина народжується ангелом і вже в процесі життя набуває рис демонічних. Звідки приходить зло? Чому не кожен може йому протистояти? А може не хоче? Між розумом і серцем повинна бути гармонія, інакше все закінчиться фатально».
Труну встановили перед будинком. До неї підходили люди, нахилялися, цілували образок на грудях у покійниці і відходили. Ксенія вловила у натовпі обличчя матері, яка підняла голову і дивилася на дочку. У цей час хор, що стояв збоку, почав тужливу мелодію. Звуки пісні підіймалися вгору, розходилися в сторони, і всі довкола могли чути її жалісні слова.
Ксенія уявила себе у труні: холодну, пожовклу і тому, як їй здавалося, потворну. «Є на світі одна тільки правда, -- згадала дівчина слова бабусі, яка лежала вже на смертному одрі і готувалася відійти у вічність, -- хто народився – мусить померти». Пам'ятає, що ніяк не хотіла з цим твердженням миритися тоді. Не хотіла миритися й зараз. Минуло два роки, як не стало її бабусі, а внучка й досі сумує за нею.
Одного разу до Ксениної кімнати зайшов її молодший брат і таємниче заявив:
--- Ксюня-нюня, -- так він інколи лагідно прозивав сестру,-- сьогодні мені приснилася наша бабуся.
--- І що надавала тобі стусанів уночі?
--- Ні! – Він замахав на сестру руками. – Вона сиділа на ліжку. Я до неї говорив, але вона мене не чула. Вона розмовляла із якоюсь тіточкою на євриті. Уявляєш, вона мене не чула, а її чула і розуміла. Щоб це означало?
--- Не знаю. А з чого ти взяв, що то була єврейська мова?
--- Не знаю.







Розділ четвертий.
Надія – велика сила, але вона не всесильна.

Ксенія стояла біля вікна молода, красива, але з хворобливою блідістю на обличчі. Її темні очі сумно дивилися на ритуал прощання. Вона уважно дослухалася до слів священика і плакала. Селяни зиркали у її сторону, і дівчина нервово зачинила вікно. «Я ще не померла, -- гірко викрикнула. – Чого на мене видивилися?»
А тим часом проповідь закінчилася; діти понесли вінки; чоловіки підхопили труну; священик пішов попереду покійниці у її останню дорогу; позаду, голосно плачучи за втраченою матір'ю, ішла рідна дочка і решту односельчан. Вся процесія пішла у напрямку церкви.
«Передайте привіт моїй бабусі, коли зустрінете!» - вигукнула Ксенія, звертаючись до покійниці, коли труна мала ось-ось зникнути з виду. Вона знову й знову продовжувала б роздумувати над вічними поняттями життя і смерті, але у двері постукали. .
Ксенія здригнулася. Серце шалено закалатало, і всі похмурі думки відступили. «Це він! Він повернувся!» -- тьохкало в голові, і дівчина, задихаючись від хвилювання, як могла швидко, підійшла до дверей, але, побачивши перед собою двох незнайомців, гірко розчарувалася.
Хлопці були гарно одягнені. У руках кожен тримав якусь папку.
--- Добрий день, пані, -- шанобливо привіталися.
Дівчина не відповіла на привітання, тільки холодно спитала:
--- Чого вам?
--- Ми принесли вам звістку, -- була відповідь.
--- Яку звістку?
--- Радісну звістку, пані!
Ксенія знову захвилювалася. У голові майнула інша думка. Помилилися! Лікарі помилилися! Вона здорова і не помре! Тоді чому почуває себе такою ослабленою? Може це не хвороба, а тільки навіювання? Вона повірила в те, що хвора, тому й занедужала. А може ці посланці прийшли повідомити, що її відправляють на лікування заграницю? Там їй зможуть допомогти! Вона житиме! За ту хвилину, поки незнайомці ще не почали говорити, юна дівчина встигла подумати навіть про Євгена. Тепер він знову до неї повернеться! Вона, звичайно, трохи на нього посердиться, але пробачить.
--- Кажіть, - нарешті промовила.
--- Ми принесли вам звістку про те, що кінець фальшивої релігії вже близько, -- тихо сказав один із прибулих.
Інший у цей час дістав із папки тоненьку брошуру і простяг господині.
--- Що?
Знадвору почулося бамкання дзвонів. Це похоронна процесія дійшла до церковних воріт.
Дівчина, вдруге за останні кілька хвилин не перенісши несправджених сподівань, зблідла і, хапаючись руками за одвірки, почала опускатися на підлогу.
--- Вам погано?
Хлопці підхопили її і допомогли зайти до кімнати. Всі сиділи деякий час мовчки. Дівчина заговорила першою, згадавши останнє запитання хлопця.
--- Погано? Мені погано? – почала вона раптом кричати.-- Ви принесли мені радісну звістку, а мені від неї погано? – Вона то в'їдливо сміялася, то хрипіла від злості. -- І коли ж той кінець? – нарешті спитала тихо, трохи заспокоївшись.
--- Тоді, коли всі люди зневіряться і вийдуть з неї, -- почула відповідь.
--- Тоді я цього не побачу.
--- Чому?
--- Бо помру!
Гості не повірили у пряме значення сказаних слів, але, бачачи страждання молодої дівчини, хотіли її заспокоїти, переконати, що все не так погано, що помирають всі, що Бог може все змінити, їхній Бог, що праведні успадкують Царство небесне. Але вона нічого не хотіла слухати. Вона прагнула не небесного, а земного щастя. Добре мріяти про Боже царство, якщо ми далеко від нього. Дівчина поспішила випроводити непроханих гостей і, замкнувши за ними двері, розплакалася.
Гіркі сльози двома солоними струмками лилися по обличчі і падали на тоненький папір, залишеної «свідками Єгови» на столі брошури, на якій на фоні грозового неба великими чорними літерами було написано: «Кінець фальшивої релігії вже близько». Дівчина з усієї когорти слів розуміла тільки одне: «кінець... вже близько».
Вона не хотіла розмовляти ні з мамою, яка незабаром прийшла, ні з іншими, такими дорогими їй ще недавно батьком і братом. Вона заздрила їм, заздрила їх здоров′ю. Вони залишаться жити, а вона піде, піде тули, звідки ніхто не повертається, піде у невідомість, у темряву. Найбільший страх викликала могильна яма, бумкання кусків жовтої глини об дерев'яну кришку гробу і самотність, на яку прирікають покійника. Коли ж у думках запитувала себе, кого з рідних хотіла би бачити на своєму місті, то жахалася. Ні маму, ні батька, ні брата вона не змогла б похоронити. Хай вже краще вона…
Та найбільшим вогнем пекла розлука з Євгеном. Він був її першим і єдиним коханням. Молодший за дівчину на півроку, Євген володів великим ентузіазмом, невичерпною енергією, дотепністю, щирою веселістю. Вона була з ним дуже щаслива і, мабуть, через це стала ще більш нещасною, коли хлопець, злякавшись, покинув її.
Покинули дівчину й інші її друзі і не тому, що збайдужіли до її горя, а тому, що не могли знайти слів розради при зустрічах з нею, були безсилі хоч якось зарадити її лиху.
Залишилися вірними тільки батьки. Тільки вони допомагали їй нести цей хрест, хоч, можливо, на їхню долю припала важча його частина. Ксенія бачила їх страждання, але почуття власного болю було сильнішим. Вона нервувала, кричала і ненавиділа цілий світ. Особливо вона ненавиділа лікарів. Вони нічого не вміють, не виліковують жодної хвороби. Вони збайдужіли до чужого горя, а в смертельних випадках розводять руками, мовляв, усе в руках Божих. Вони, вимучивши її різними препаратами, відправили додому помирати. Уся медична система – зробила висновок дівчина – добре спланована афера, а лікарі —аферисти, що збудували піраміду, щоб кидати хворих на гроші. Якщо хтось і одужує, то це не їхня заслуга, а милість Божа. Єдине на що вони здатні – на деякий час знімати біль. Згадавши про біль, вхопилася за груди і застогнала. Прибігла мама. За кілька хвилин мама привела сусідку-медсестру і та вколола дівчині чергову порцію морфію. Хвора заспокоїлася і більше з того дня вона нічого не пам'ятала.


Прокинулася, коли вечірній морок вже повивав змучену землю. Почала швидко одягатися. Мати спостерігала мовчки. Дочка вже третій день вирушала у цей час з дому.
Вона ішла, повільно ступаючи по асфальтованій дорозі, у бік міста.
На височині, просто перед нею світили вогні будинків. Там було і її недавнє мешкання. Вони покинули міську квартиру тиждень тому і переїхали у маленьке село, у бабусину хату, що пусткою стояла кілька років, переїхали з надією, що сільське повітря піде Ксенії на користь, що вона одужає.
З поля поспішали додому селяни. Вони везли на велосипедах, тягнули візками важкі мішки з картоплею – цьогорічним урожаєм, підсумком важкої багатоденної праці.
«Нехай працювати, нехай важко цілий вік порпатися в землі, але жити! Жити!»-- подумала дівчина.
--- Вона подібна на Богородицю, -- почула Ксенія, коли розминулася з ними.
Бліде обличчя, стражденні очі викликали у селян співчуття. А основне, вони любили дівчину, бо знали про її нещастя. О, якби вона була здорова, то не оминула б в'їдливих сільських пліток, безпідставних дівочих ревнощів і заздрощів та парубоцьких випробувань на вірність. А так саме тільки співчуття і жалість.
Ксенія ішла, час від часу зупиняючись, щоб передихнути. Піт покривав її тіло навіть від повільної ходьби. Але вона вперто прямувала за село. Ось уже видно міст. Дійшовши до нього, вона звернула праворуч і ступила на велике, але утрамбоване каміння. Звідси стежка вела вниз до річки, яка виблискувала небесними зірками, шуміла гірськими потоками, дихала свіжістю. По цій стежці із каміння, що заглиблювалася в решту кам'янистої поверхні, дівчина дійшла до води – кінцевої мети її недовгої подорожі. Оглянувшись на пройдений шлях, побачила силует матері, яка, ховаючись між кущами, слідкувала за дочкою. Стало затишно.
На іншому березі ріки, зі сторони міста, у нічній пітьмі, на фоні темних чагарників було видно ще темніші непорушні постаті рибалок. Вони сиділи тут вчора і позавчора, на тих же місцях, ніби нікуди не відходили, ніби були там закріплені, поставлені непорушно і навіки, немов пам'ятники. Тільки інколи над ними у повітрі блискотіли, осяяні зорями і місяцем, впіймані рибини.
Ксенія торкнулася рукою води – сколихнула зірку, що красувалася, мов у дзеркалі, погойдувалася на хвилях. «Як вона високо, як далеко від нас, але яке потужне її світло, що, долаючи великі простори Всесвіту, зуміло опинитися тут, на провінційній планеті, засіяти над маленькою країною, у невеличкому селі, купатися у водах цієї гірської ріки і втішати мене -- людину». Ксенія подумала, що зірки, якої вона щойно торкнулася у воді, вже може не бути, адже світло від неї іде до землі десятки світлових років. Можливо зоря вже мертва і дівчина бачить тільки те, що колись було її життям – тінь минулого у вигляді світла.
Вона сіла на великий камінь, що немов для неї був тут поставлений, звільнила праву ногу від взуття і опустила у воду. Холодна. Скільки вогнів у річці, а зігріти не можуть, не в силі.
Глянула навколо. Сьогодні хтось тут був. Вона це помітила, хоч не було явних змін між вчорашнім і теперішнім положенням цих річкових каменів. Це сільські жінки приходили, мабуть, прати. Цивілізація торкнулася всіх. У кожній хаті пральні машини, але давні звички, генетично закладене у людей єднання з природою заставляє декого із них хоча б полоскати білизну у цих чистих пахучих водах. І ніякі «ленори» з гірською чи морською свіжістю, запахом лимона чи китайської троянди не зрівняються з ароматом випраних тут речей, як не зрівняється краса природи записана на відеоплівку із найбуденнішими пейзажами, побаченими очима і відчутими серцем.
Дівчина притихла, затамувала подих, бо у цей момент уже кілька разів поспіль до її серця наближалася… мелодія. Вона ішла не з реального світу, не музикою хвиль чи вітру, юнка добре дослухалася, щоб у цьому впевнитися, звуки наближалися з неба, ніби зорі вигравали на чудодійних музичних інструментах фантастичні мелодії, перегукувалися із своїми річковими відображеннями і разом створювали коливання пісенної симфонії, що торкалися заразом всього єства дівчини від шкіри до самого серця. Це був той випадок, коли людина чує звуки не органами чуттів, призначеними для цього, а душею, чи може сама її душа творить музику і передає навколишньому світу аж до неба, щоб інша людина – талановитий композитор зумів дослухатися цієї фантазії і записати найгрубішими позначками, бо чуттєвіших людство ще не придумало, на нотному стані. Мелодія та триває долю секунди, але сповнює дівчину щастям невідомого відчуття, так ніби її душа побувала на високому Парнасі, біля чистих вод Кастильського джерела і почула величну гру Аполлона на золотій кіфарі.
Ксенія прийде сюди завтра і післязавтра, і кожного вечора, якщо не буде дощу, щоб почути, як широкою хвилею рознесуться по березі цієї реальної ріки неземні звуки струн кіфари, щоб хоч на хвилинку замочити ноги, розгойдати рукою зірку, сполоскати носову хусточку, а потім тулити її до обличчя. Так само сидітимуть на іншому березі рибалки, а ліворуч височітиме міст, по якому час від часу гуркотітимуть автомобілі, пронизуючи світлом фар нічний простір, міст, який з'єднав її минуле і теперішнє. Прямо перед нею, з півночі світитимуть вогні рідного міста. Там десь і його вікно – світиться теплом і радістю. Вікна ж її квартири чорні і сумні. Коли до них повернеться життя? Так само, як і сьогодні, як кожної ночі, праворуч на південному сході чорнітиме цвинтар. На фоні Довгої гори буде видно темні надмогильні пам'ятники. Сьогодні там появився ще один хрест. А коли ж її?...












Розділ п'ятий,
де йде мова про реінкарнацію.
Християнська релігія не визнає її, але чи означає це, що реінкарнації не існує?
Майже все, що описано в розділі, автор книги не вигадала,
а пережила і тому звертається до читачів: не намагайтеся якнайшвидше забувати свої сновидіння, а постарайтеся проаналізувати їх, знайти пояснення найдивовижнішим і найнезрозумілішим снам. Особливо потрібно вивчати дитячі сни і на перший погляд безглузді теревені маленьких людей. За ними – істина буття, нерозгадані таємниці людського існування. Всі ці висновки автор зробила із власних дитячих спогадів, бо все дитинство чекала на якихось загадкових батьків, які мали приїхати з Франції. І хоч свої рідні були дуже дорогими і милими, тай їхньою любовю автор не була обділена, проте кожного дня чекала когось ріднішого, мабуть тих людей, з якими проходило минуле життя.
Автор припускає, що в минулому житті була єврейкою,
пережила війну, мала двох сестер, які померли в 1985 і 1989 роках, носила прізвище вказане в розділі і жила на захід від Німеччини.
Якби з допомогою архівних даних можна було встановити
існування такої людини, то припущення автора про реінкарнацію душ мало би незаперечне наукове пояснення.

Додому поверталася разом із матір'ю. Довгий час мовчали. Ксенія думала про ангелів. Звідки вона знала про них: ангела дня і ангела ночі? Це бабуся розповідала їй, коли ще дитиною Ксенія після міської «тюрми» не могла натішитися сільською волею.
--- Чому прийшла нічка?--- невдоволено питала дівчинка.
--- То не нічка, то ангел затуляє крильми землю, щоб вона могла поспати, а разом із нею засинають пташки і тварини, дорослі і діти.
Вранці землю огортає своїми крильми світлий ангел. Помахом крила він здіймає легенький вітер, наповнює землю свіжістю, але , розгнівавшись, може спричинити бурю чи ураган. Він невидимий, але вранці і ввечері сонячні промені, пробиваючись крізь його крила, висвітлюють його, і люди можуть бачити рожевий відблиск на сході та оранжевий на заході.
На зміну ангелу дня приходить ангел ночі, приходить не для того , щоб принести темряву, а для того, щоб люди могли відпочити. Його щільні крила заступають денне світло, але при кожному поруху крила між пір'їнами утворюються щілини, крізь які це світло можна бачити. Він пропускає його, щоб люди не зневірилися, не сумували. Так, обнявшись, заклавши пір'їну темну за пір'їну світлу, вони обнімають землю у постійному ритмічному танці.
Ксенія глянула на нічне небо поцятковане вогнями зір і подумала: «як добре, що існує ця легенда, і можна вірити, що за завісою ночі завжди є світло дня».
--- Мамо, -- пройшовши майже півшляху, почала розмову дочка, -- як я маю думати: чи є життя після смерті?
Мати тримала дочку за руку і всім тілом відчувала доччину тривогу.
--- Є! Повинно бути!
--- Чому ж немає ніякого знаку, ніякого доказу?
--- Є знаки, але ми їх не бачимо, є докази, але ми їх не пам'ятаємо.
--- Мамо, це тільки слова, за ними – пустка.
--- Не слова! Довгий час мені не дає спокою один сон…
--- Розкажіть, -- Ксенія, мов за соломину, хапалася за найменшу дрібницю пов'язану зі снами, легендами, казками і міфами. Вона хотіла знайти істину ту, яка їй була потрібна.
--- У дитинстві мені часто снилася війна. Німці. Стрілянина. Я вважала, що це є наслідком того, що я була емоційною дитиною, багато читала про війну, дивилася воєнні фільми, які тоді часто показували. І ось недавно…
--- Що ж недавно? – спитала, коли мати замовкла.
--- Недавно мені знову приснилася війна. Давно розпався Радянський Союз, перестали крутити фільми про це страхіття шістдесятилітньої давності, я не читаю книги і, зрештою, народилася я значно пізніше, ніж це лихоліття закінчилося. Я не була ні свідком, ні учасником тих подій. Чому вони приходять у мої сни?
--- Що ж Вам снилося?
--- Ніби я в магазині вибираю, що купити. І тут облава. Всіх нас, покупців, половили, і я уже у товарному поїзді. Стріляють. Я дуже боюся, ховаюся в глиб вагона. Не знаю звідки, але мені стає відомо, що нас везуть на схід, до Німеччини.
--- Німеччина на заході.
---Так. Я теж довгий час не могла зрозуміти, аналізуючи це дивне сновидіння, але згодом здогадалися.
--- Про що?
--- Я жила на захід від Німеччини, у Франції, наприклад.
--- Коли Ви жили у Франції?
--- У минулому житті. Я тепер у цьому впевнена.
Дві жінки дійшли до свого будинку, але не зайшли всередину, а присіли на лавочці перед вікном. Ніч була прохолодна. Мати зняла з плечей велику хустку і окутала дочку. Дихав північний вітер. Уся небесна сфера прикрашена чистими вогнями. Молочний Шлях білів розсипаними перлами, кликав у подорож, у незвідані далі, манив нескінченністю і загадковістю. От би знятися і побігти тим шляхом, дорогою, по якій ходить сам Господь, у інший світ – кращий і досконаліший. Може він веде у рай, у Царство небесне, де ні болю, ні печалі, а тільки життя безкінечне? Ксенія підняла голову і помахала рукою Великій і Малій Ведмедиці.
--- Вони, як ми – самотні і безпомічні серед тисяч небесних зір…
--- Вони щасливі.
--- Чим?
--- Вони разом. – Мати провела рукою по обличчі, витираючи сльози.
У дочки ж настрій трохи покращився. Вона, сміючись, допитувалася:
--- То Ви стверджуєте, що були колись француженкою?
--- Це вже не зі сну… У віці від дванадцяти до п'ятнадцяти років я дуже чекала, не усвідомлюючи чому, що по мене приїдуть мої французькі батьки. Я любила своїх рідних, і мама з батьком любили мене, і все ж я чекала на них. Я мріяла, що вони з’являться у мій п'ятнадцятий день народження і заберуть мене. Це не було банальне захоплення Парижем, Єлисейськими полями чи Ейфелевою вежею, бо я тоді не знала про Париж, як столицю кохання, краси і величі. Я дізнавалася про Францію поступово, читаючи французьких письменників, пробувала навіть вивчати мову та історію цієї країни, звичайно за художніми творами, але заплуталася між тими Людовіками і залишила це заняття; милувалася французькими піснями, обожнювала Едіт Піаф, Мірей Матьє, Джо да Сена, молилася на картини Леонардо да Вінчі, навіть слідкувала за французькою модою, не маючи жодної можливості одягатися хоч подібно, але далі цього справа не пішла.
Дочка посміхнулася. Її мама була такою ж, як вона – романтичною і наївною. І все таки Ксенія подумала, що варто було б досліджувати людські сновидіння, особливо дитячі, бо й вона пригадувала зараз, що щось її теж тривожило в дитинстві.
--- Але наша релігія не визнає реінкарнації, -- сказала вголос.
--- Хіба інші релігії не можуть бути правильні? У тому сні мені була послана думка, що ви мої діти – це моя рідна сестра і брат. – Мати помовчала та незабаром продовжила. – А ще було слово…
--- Яке слово?
--- Слово, яке могло б багато пояснити, якби хтось розшифрував його зміст. Можливо, це моє тодішнє прізвище. Я дуже хотіла його запам'ятати, але, прокинувшись, забула.
--- Шкода.
--- Ні, забула не зовсім. Із пам'яті стерлося закінчення. Я переплутала останні приголосні. Воно звучало як «маккост», «маккорн», або «макконд». Швидше за все перший варіант.
--- А може маккейн?
--- Можливо...




















Розділ шостий,
В якому автор закликає читачів уважно вчитатися і допомогти
їй знайти дівчинку з темненьким волоссячком в біленькому платттячку на великі червоні ружі, яка жила десь у світі і на початок девяностих мала приблизно 10-12 років. Автор припускає, що вона померла і стала ангелом для іншої дівчинки.
В цьому розділі автор ділиться припущеннями, що таку страшну
хвообу, як рак непотрібно вирізувати чи лікувати.
Пухлину треба виривати, міцно вхопити за центр і тягнути,
витягувати з організму.

Жінка замовкла. А потім вона пригадала іншу дивну історію, що мала місце у її житті та житті її дочки. Маленькою, від хрестин до року, Ксенія дуже часто плакала. Молода мама безпомічно, не маючи досвіду, плакала разом з нею. Одного разу, вимучена безсонною ніччю, жінка знову ридала, бо дитинка дістала гарячку і ще більше вередувала. «Господи, змилуйся, не карай мене і моєї дитини, допоможи нам!» -- просила, заколисуючи донечку. Монотонно гойдалася дерев'яна колиска з біленькими занавісочками і а – а – кала і плакала десятимісячна дівчинка, бо пробивався через ясна перший зубчик. Жінка добре пам'ятала, що не спала, навіть на хвилинку не задрімала тоді. Вона просто притулилася до подушки і продовжувала тримати рожеву стрічку, прив'язану до середини дитячої колисоньки, як побачила поряд із собою дівчинку років десяти-дванадцяти. Вона мала темненьке підстрижене, закручене до голови волосся і одягнута була в біле плаття на великі червоні ружі. Незнайома дівчинка тримала в руках рожевий бант, який ще мить до того тримала мати і з його допомогою колихала маленьку Ксенію. Картина була настільки реальна, що молода мама потяглася, щоб торкнутися невідомої гості. Вона широко відкрила очі і побачила все: кімнату, візерунки на стіні і дівчинку в білому на червоні квіти, крізь яку бачила ці візерунки. «Вона є! Вона не піде!» -- подумала і простягла руку. Гостя повільно зникла, мов видіння, а візерунки на стіні залишилися. Довгий час жінка відчувала її присутність і зовсім не було страху, а тільки велике бажання її знову побачити. Колиска мирно погойдувалася, а дитинка спала.
--- То був твій ангел. Після того випадку ти вже не плакала, і я думала, що все у нас уже завжди буде добре.
--- Дівчинка з темним волоссячком у білому платті на великі червоні ружі… -- тихо задумано промовила Ксенія. – Мій ангел… Але, щоб стати ангелом, вона спочатку мусіла померти. Якби можна було дізнатися, хто ця красуня. Якби можна спитати у цілого світу, ми неодмінно б її знайшли – незнайомку в білому…
Фантастичний світ величі сповнений загадок постав перед дівчиною, заманюючи роздумами і здогадами. Ми не знаємо, який він насправді, тому видумуємо його таким, яким хочемо бачити. І тоді видуманий світ стає справжнім, бо звідки беруться фантазії, як не з реального буття.
--- Виходить, що для душі немає кордонів, держав і мов? Всі ці перепони для тіла, душа ж вільна.
--- Звичайно. А ще у неї немає пам'яті. Тільки пережиті сильні емоції можуть сколихнути, розтривожити забуті почуття і з'явитися через десятки років у вигляді сну, який не кожна людина проаналізує, а забуде, освітлена новим днем і новими відчуттями.
--- Мамо, я не хочу перебиратися у інше, чуже тіло. Я хочу жити з вами. Мені так добре тут.
--- Донечко, -- жінка обнімала і цілувала дочку. Мокрі щоки липнули. Вони обціловували одна одній очі і губами збирали гарячі солоні сльози. – Якби ти знала, як я вірю в диво. Вірю, що прийде Бог, освітить тебе своєю ласкою, погладить по голівці і вирве з твоїх грудей це страхіття.
«Так - так , саме вирве, -- вже давно думала про це жінка. – Рак вирізати неможливо, бо залишаються його «кліщі», але вхопити за центр пухлини і тягнути, як би не було боляче, тягнути, поки злоякісні клітини не відщепляться від живого тіла. Вони ростуть, розмножуються і тому повинні мати здатність сильно триматися купи. Процедура з вириванням мала би мати успіх».
Найбільше жінка жалкувала тепер, що вона не лікар. Вона б знайшла вихід! Вона б врятувала свою дитину.






















Розділ сьомий.
«Кращий день смерті від дня народження» -
цю біблійну істину читачі зможуть зрозуміти наприкінці повісті,
або ще тоді, коли самі перейдуть у інший світ, у вічність.

Другого дня, коли на недовгий час Ксенія залишилася сама, у двері знову постукали. Вона підійшла, все ще слабо сподіваючись – «Євген». Ні. Прийшов один з учорашніх відвідувачів.
--- Пробачте, -- поспішив він заговорити, не вітаючись. – Я не можу Вас залишити, нічим не допомігши.
--- І чим Ви хочете мені допомогти? – в тон йому запитала дівчина. – Може Ви б хотіли померти замість мене, а може разом зі мною, щоб мені не було так страшно?
--- Розрадою, -- відповів юнак.
--- Розрадою мені допомагають рідні. Але, якщо Вам потрібно відповідати високим моральним нормам члена Вашої організації, то прошу заходити. Я Вас вислухаю.
Вони пройшли до кімнати і сіли у два великі м'які крісла біля журнального столика. З вікна пробивалося сонячне світло.
--- Яке настирливе сонце. Вже осінь, а воно вперто заливає землю своїм теплом, -- почала дівчина, щоб якось зав'язати розмову, але спрямувати на байдужі їй теми. Вона не хотіла говорити про себе і свою біду, але марно, бо хлопець, навіть не слухаючи, раптом запитав:
--- Що з Вами? Чому Ви сказали вчора, що помираєте?
--- Пухлина, -- видихнула, і горло її стиснулося від хвилювання.
--- Бог знає, що робить, -- спробував щось пояснювати гість, але хвора дівчина посипала на нього цілий потік зневірених слів, не давши висловити хлопцеві початої думки.
--- Знає? Що він знає цей ваш Бог? Подивіться на сонце! – вона різко встала і, підійшовши до вікна, відсунула квітчасту тюлеву фіранку. – Воно кожен день появляється на сході і не заходить на протязі дня, поки не докотиться он туди, на захід. – Дівчина тицьнула рукою у шибку, аж скло задзеленчало. – Воно ж не зникає посередині шляху. Кожен рік починається з весни і закінчується зимою. Але зима ніколи не настає після цвітіння садів. Це Бог знає! Це він спланував і не порушує закону! А я? Я тільки почала жити! Мені вісімнадцять років! У мене був хлопець, а тепер нема нічого, навіть надії.
--- Бувають винятки. Інколи трапляються затемнення,-- сказав юнак тихо. – Інколи на квітучі сади падає сніг і гине весь майбутній урожай.
--- Значить я виняток?
--- Ми повинні приймати все так, як на те воля Божа. – Він відкрив Біблію, яку приніс із собою, і прочитав, -- «час родитися і час помирати».
--- А якщо не час? Хто визначає час чи не час? – роздратовано спитала і продовжила, -- Ви б змирилися? Ви готові померти, піти у небуття у розквіті життя? Готові?
--- У книзі Екклезіяста пише: «Кращий день смерті від дня народження».
--- Не говоріть дурниць. Завжди краще бути під сонцем, ніж під землею. – Вона гірко посміхнулася.
З вулиці доносився дитячий лемент. Ксенія глянула у вікно. Ціла ватага дітлахів, імітуючи церковну процесію, ішли дорогою, несучи замість корогвів палки з прикріпленими до них клаптиками тканин, і вигукували, співаючи уривки церковних пісень. Дійшовши до поштового ящика – «церкви» у їхньому маленькому розумінні, зупинилися і почали хреститися. Все це дійство було для них таке серйозне, що Ксенія розсміялася.
--- Кого хороните? – крикнула до них через вікно.
Діти засоромилися, покидали палиці і подалися бігцем в другу сторону, захоплені іншою грою.
--- Як би хотілося бути такою ж безтурботною і щасливою, -- сказала до хлопця.
--- Скажи,-- раптом перейшов він на «ти», -- чи не відчувала ти інколи уві сні якогось дивного спокою і невимовного щастя?
--- Відчувала. Навіть не хотіла прокидатися.
--- Ось бачиш.
Вони сиділи кожен у своєму кріслі і думали. Ксенія ніяк не могла збагнути, по чому той Екклезіяст визначив, що день смерті кращий.
Незабаром прийшла мама і хлопець підвівся. Біля дверей він подав руку на прощання і спитав:
--- До речі, як Вас звати? Я—Євген.
«Оце збіг,-- подумала дівчина.—Я чекала Євгена і він прийшов. Навіщо ти так, Господи? Мені ж боляче. Хоча… це тільки ім'я, ім'я і більше ні-чо-го».
















Розділ восьмий.
Що означає слово записане в Біблії староєврейськими
приголосними літерами: «יהדה».
Перше знайомство з цим словом.

Наступного дня, приблизно в такий же час Ксенія ходила по кімнаті і чекала Євгена. Іншого. Незнайомого, розумного, розсудливого і якось дивно пов'язаного з Богом. Вона була молода і, незважаючи на хворобу, прагнула спілкування. Він не розмовляв з нею про земні справи, як інші, він допомагав їй доторкнутися до вічності, не боятися її.
Євген того дня не прийшов. Не появився він і в п'ятницю. Дівчина понервувала трохи і зробила висновок: «і цей мене кинув. Хай би вже та смерть прийшла швидше, все одно її не уникнути. Навіщо страждати ще місяць чи скільки там мені залишилося?» Вона подумувала навіть про самогубство.
Євген прийшов у суботу. Він приніс із собою багато книг і поставив на столі.
--- Почитаєш, коли матимеш час.
--- Я не знаю, чи є в мене час.
--- Про це знає Бог, Бог – Єгова.
--- Чому ви так вперто називаєте Бога Єговою?
--- Тому, що про це написано в Біблії.
--- І де ж?
--- Подивися ось тут.
Євген взяв зі столу одну з ілюстрованих брошур. На жовтому фоні Ксенія прочитала запитальне речення: «Хто є Бог?» Хлопець погортав тоненькі шурхотливі сторінки, на одній із яких дівчина побачила намальовану картинку: кругле золоте променисте сонце, на диску якого були начертані незнайомі літери: «יהדה».
--- Ось ці каракулі означають Єгова?
--- Так!
--- Так? – Вона помовчала. – А чому вони написані на фоні сонця?
--- Не знаю. Так. Просто, щоб прирівняти Бога до сонячного світла і тепла.
--- Хай буде Єгова, -- погодилася співрозмовниця, -- але чому ти не приходив попередні два дні?
--- Я ходив до лікарні.
--- Ти теж хворий?
--- Ні. Я дізнавався про твою хворобу.
--- Навіщо?
--- Я хотів знати чи є надія.
--- І що?
Хлопець мовчав.
--- Нема?
--- Нема.
--- То я помру?
--- Так, - вирвалося, хоч він не думав цього казати, і додав, -- якщо не будеш боротися.
--- Спасибі за правду,-- тільки гірко посміхнулася. – А боротися з ким? З Богом?
Обоє замовкли. У цій тишині Євген чув стукіт власного серця.
--- А твій Єгова не допоможе? – через деякий час спитала дівчина ніби з іронією, а ніби з надією.
--- Пухлина була закладена ще в ембріоні. Вона росла разом із тобою і тепер…
--- То Бог усе знав? Це він виклав мою долю, моє теперішнє лихо частинками атома у маленькому зародку? Він жорстокий!
Ксенія не плакала. Вона водила пальчиком по дивних чорних літерах і тихо промовляла: «Є – го – ва.»
Євген же думав, що настав той час, коли він мав здійснити щось важливе, те, про що йому був посланий із неба голос чи то думка на перших відвідинах зборів. Скільки йому було тоді років? Вже не пам'ятає. Пам'ятає тільки голос гучний і впевнений, що сказав у момент, коли хлопчик заходив: «Це син мій улюблений. Слухайте його!» І малий завмер від хвилювання. Пам'ятає, як серце билося тоді сильно – сильно і вже інший голос промовив із глибини приміщення: «Ти недалеко від Божого Царства!», а через якийсь час знову голоси:
«Учителю, благаю тебе зглянься…», «Дочка твоя вмерла, не турбуй же вчителя», «Не турбуйсь, тільки віруй і буде спасенна вона». У той момент відчув малий Євген всеперемагаючу силу у собі. Вона росла разом з ним: сила і дівчинка – віра і любов. Коли він побачив одне з цих відчуттів на порозі сільської хати із сумними задуманими очима, то інше спалахнуло, як факел. Він уже знав, що ніколи не покине свою фантазію.















Розділ дев'ятий,
В якому стверджується, що в світі мусить існувати система.
Пошуки цйієї системи привели автора до написання даного твору,
а також задуму інших повістей про систему світу.

З того часу хлопець і дівчина зустрічалися кожен день. Вони сиділи, багато говорили, дивилися крізь прозору занавіску на сонце і думали про Бога. Навідувалися родичі, лікарі, раз на день прибігала сусідка – медсестра, але все це не мало для дівчини ніякого значення. Вона не слухала слів розради, не бачила їхніх сліз. Вона жила у своєму замкненому світі разом з Євгеном, Єговою і майбутнім кінцем.
Хлопець думав про Всесвіт. «Мусить бути система. Не може такий досконалий Космос існувати хаотично. Невже в природі справді мають місце елементи випадковості? Невже хвороба Ксенії є прикладом цього? Не може бути! Не – мо – же! Теорія імовірності заперечує існування Бога. А це абсурд. Господи, чи то не сумнів закрався у моє серце, що я над цим задумався? Система… Вона існує, просто люди не можуть її вирахувати, бо, як то кажуть, дивляться із своєї дзвіниці. Людське життя коротке, тому не можна прослідкувати і знайти її. Потрібно розширити простір і час. Але навіть у цю сформовану систему можна внести корективи! Тільки віра і молитва може бути порятунком, спасінням від небажаного фатуму!»
У батьків вкотре появилася крихітна надія, далека від реальності.
Дивом, яке мало врятувати їхню дитину, вважали Євгена, присланого самим Господом для порятунку.
Але одного разу дівчина сказала хлопцеві:
--- Нема ніякого Бога! Нема Єгови! Якби він був, то вже б давно змилувався наді мною і моїми рідними, бо він же має бути милосердним. Дарвін був правий! Людина виникла в процесі еволюції. Правда, не від мавпи вона походить, як мені здається, а мусів бути ще один вид між цими смішними створіннями і людиною. Інакше чим пояснити схожість людини з твариною? Якби ти був Богом, -- раптом поставила вона некоректне запитання, -- то хіба творив би всіх однаковими чи дав би кожному виду індивідуальне начало?
--- Хіба вони схожі? – боронив хлопець свої переконання.
--- Звичайно. Кожне створіння має одну голову, двоє рук, двоє ніг, нехай і видозмінених. Всі – птахи, риби, ссавці мають мозок, пару очей, ніс (чи ніздрі), рот. У всіх однакова система живлення і травлення, всі працюють, щоб забезпечити себе їжею і засинають, коли натомлюються. Нарешті, всі однаково розмножуються.
--- Пташенята вилуплюються з яєць, -- спробував заперечити юнак, -- а риби викидають ікру.
--- Так, але у всіх присутнє чоловіче і жіноче начало.
--- А рослини? – запитав хлопець, що теж на деякий час задумався.
--- Рослини – інший вид живих організмів. Інші й віруси.
За дверима були чутні якісь звуки. Ксенія підійшла і відчинила їх. У дверному отворі стояв її брат із підручником «Біологія» в руках.
--- Я не підслуховував, виправдовувався він, хоч ніхто слова йому не закинув.
--- Я знаю. Ти просто хотів знати.
Сестра взяла книжку, щоб догодити малому.
--- Євгене, -- продовжила вона, коли брат пішов, зачинивши за собою двері, -- перед тобою життя. Іди вчитися. Поступи в університет, стань знаменитим вченим, напиши багато праць, досліджуй людину і її життя. Забудь свого абстрактного Бога і поклади себе на те, щоб рятувати людей від смерті, -- і додала, -- хоча б передчасної. Мусить бути вихід, потрібно тільки шукати його, не зупинятися. Нехай не заважають тобі ніякі етичні норми, норми моралі. Вчися клонувати, бо якщо Бог і створив людину, то Адам був клон за образом і подобою свого творця. Зараз стільки говорять про стовбурові клітини, які могли б людям продовжувати життя, але мораль, видумана самими ж людьми, не дозволяє їх використовувати. Чому, Євгене? Вони ж все одно гинуть – ці маленькі ембріони, то чому не можуть послужити для спасіння людства від старості і смерті? Якщо Бог уже відкрив людині цю завісу, то не мудро не заглянути всередину!
Ксенія говорила голосно і пафосно. Її думки плуталися і вона перескакувала від однієї теми до іншої. Євген її розумів. Вона не хоче миритися зі смертю. А хто б змирився?
Говорила одне, а душу тривожила інша думка. «Чому власне я вирішила, що мушу жити? Чому навіть ціною невинного зародка я маю врятуватися? Хоча б тому, що я вже народилася, пізнала світ і мені важко і страшно з ним розлучатися! – оправдувалася сама перед собою. – Навіщо Бог дав мені життя, а тепер забирає? Напевно Бог має щодо нас свої плани і вони часто не співпадають з нашими, -- зробила висновок. – Але як хочеться бути сильнішою від Бога, перекреслити ним написану долю і стати здоровою і щасливою!»
«Університети, -- думав Євген, -- дають знання сталі, загальноприйняті. Людина з університетською освітою не може зробити вагомого відкриття, бо інколи для цього потрібно заперечити все, що вважається аксіомою. Для винаходів потрібна добра освіта, але для відкриттів – незаангажований розум. Дилетант може дати більше поштовхів для роздумів, ніж вчений. Професори навіть прості речі заплутують настільки, що потім потрібне не одне покоління вчених, щоб все розкласти на свої місця. Проста і свіжа думка людини неупередженої важить інколи більше, ніж цілий вік дослідів і експериментів у лабораторіях і обсерваторіях світу».
--- Євгене, заради мене присвяти своє життя науці. Зроби Дарвіна своїм Богом.
--- Дарвін був глибоко віруючою людиною. --- Сам стань Богом! Втручайся у природний відбір, докажи всьому світові, що Бога не існує, або знайди його, живого, істинного, правдивого.
--- Ксеніє, інколи за дуже короткий час можна зробити більше, ніж за все життя. – Це просто так кинуте речення, зміст якого він і сам добре не усвідомлював, збудеться, стане для них роковим.
Дівчина більше не хотіла слухати товариша. Він її не розумів. Вона прагнула якихось дій з його боку, вимагала змін. Заспокійливі слова уже не діяли, а реальних результатів на краще, які з появою Євгена ще жевріли у її бідному серці, не було. Не вірила більше і його Богові.





















Розділ десятий.
Нащадки несуть відповідальність за гріхи своїх предків.
Каїн і Авель поплатилися за гріх Адама і Єви,
Каїнові діти – за батькове братовбивство.
Гріхи весь час подвоюються, тому людям живеться дуже важко, примножуються страждання. Тільки сильні натури на протязі кількох поколінь можуть припинити страждання своїх нащадків.
Щоб зовсім і назавжди позбутися страждань людство
мусить жити праведно, не грішити стільки ж тисяч років,
скільки воно існує. Та чи реально це? Якщо людина вельми благополучна, то це теж заслуга її предків,
які своїми стражданнями вже трохи спокутали гріхи перед Богом або вимолили прощення.
Все це стосується також розділу дванадцятого.


Діти розійшлися у сварці. Серце матері розривалося від болю. Її дочка билася в істериці у своїй кімнаті і кричала: «Нема Бога! Нема Бога!» Сорокарічна жінка ридала, сидячи за стіною, та інстинктивно повторювала: «За що? За що? За що, Господи?»
Чоловік її сидів поряд чорний, як саме горе, і гарячково намагався щось пригадати. Йому здавалося, що саме від цієї згадки залежить їхнє теперішнє становище, їхнє лихо. А може їх порятунок? Щось із далеких спогадів, чи з минулого життя, чи зі сну, але щось важливе не давало йому спокою, не дозволяло жити. Нарешті воно почало випливати, вимальовуватися у його розтривоженому мозку, набувати певних форм.
Він маленький. Йому років десять—дванадцять. На ліжку лежить хворий його батько – дідусь Ксенії. Біля нього дядько – батьків брат. Вони розмовляють. Хлопчик бавиться на підлозі, але дещо слухає із розмови дорослих.
---- Розмова. Ця розмова. Про що вони тоді говорили? – питає себе чоловік і ще більше напружує пам'ять. Раптом картинка, що застигла в дитячій уяві, оживає.
--- Ось тут мене пече! Ось тут! – Батько тримається рукою за груди.
--- Може то простуда, -- озивається дядько.
--- Ні, то не простуда… -- і через деякий час додає – то гріх!
--- Який гріх, брате? Ми всі грішні.
--- Страшний гріх --- вбивця я!
--- Була ж війна.
--- Війна, війна… Та не ворога я вбив – дівчину.
--- Яку дівчину?
--- Не знаю звідки вона взялася. Там мала бути не вона. Ще хвилину до пострілу на тому місці стояв вояка. Я підніс гвинтівку і, від страху майже не цілячись, натиснув на гачок. Куля була вже в повітрі, як я її побачив. Вона стояла, здивовано відкривши очі, а за мить впала мертвим поліном на мокру землю. З грудей її цівкою витікала молода кров. Спідниця, кофтина її були перешиті з військової форми, тому я й помилився. Їй було років вісімнадцять, не більше. Я не зміг їй допомогти. Я боявся і втік, а вона залишилася помирати. – Помовчавши, батько продовжив, -- Скоро піду туди, -- він показав рукою на небо, -- зустріну її. Може пробачить?...
--- Не пробачила, -- промовив чоловік уголос.
Дружина підняла голову.
Не пробачила, бо за гріхи мусить відповісти людина, або нащадки її до сьомого коліна. А ми питаємо себе: за що, за що? Вони (гріхи і добрі наші вчинки) заносяться вищими силами нам невідомими до нашої генної структури, структури ДНК чи ще якоїсь іншої, недослідженої, передаються у спадок, а потім проявляються у майбутніх поколіннях, у нащадках, несвідомих, невинних, чи не вартих, але відповідальних за своїх предків, у подобі неочікуваної хвороби чи якогось більшого лиха, або незаслужено посипаного невідомо звідки щастя. І немає іншого спадку, крім цього. Людина живе минулим, а відповідає за майбутнє. І хто це влаштував, і добре воно чи погано – судити не нам.

























Розділ одинадйятий.
Бог – Сонце.
«І весь людський рід він з одного створив» - ця фраза з Біблії
означає,що світ складається з елементарних частинок.
Вони є складовими як Бога, так і людини, так і найменшої живої істоти, або (як нам здається, бо насправді неживого неніснує)
неорганічного тіла.
Між Сонцем і всім живим на Землі існує інформаційний звязок.
Мозок людини має здатність приймати інформацію від Бога Сонця, ядро клітини від Землі, яка теж є живим організмом.

Розійшовшись з Євгеном, Ксенія пішла до ріки. Але пейзаж, який стільки вечорів милував її очі, здався холодним і одноманітним. «Усе брехня! Усе обман! – кричала дівчина, але шум води приглушував її голос. Тоді вона взяла камінь і жбурнула в те місце, де гойдалася найяскравіша із зірок. – Ти не гаряча і світла, ти холодна жовта пляма на чорному піднебінні! Ви всі плями! Нездари, ви не прикрашаєте небо, ви вабите і обманюєте! Ви зверхні. У вас нема почуттів. Ви – ліхтарі, от би порозбивати вас, перетворити на чорні діри!» Вона кидала і кидала каміння у ріку, намагаючись якнайточніше поцілити у зорі, кидала, поки не втомилася. Подув вітер. Із –за хмарини показався місяць. «І ти тут? То це ви впливаєте на мою поведінку? Граєтеся з нами? Створили людей, щоб мучити їх? Цікаво, еге ж? Змагаєтеся між собою, хто вправніший, хто придумає найнебувалішу життєву історію? Тупаки! У мене більше фантазії, як у вас. Я б створила дивовижний світ, набагато щасливіший. Ви сповнені гордині!»
Дівчина голосно ридала. «Хто ти? Де ти? Я не боюся тебе! Більшого лиха ти вже не зможеш мені заподіяти!» -- плакала вона, дивлячись у чорне поцятковане небо.
Рибалки на другому березі прислухалися до її крику, але вітер і шум гірської води розносили, розсипали, розвіювали звуки, і вони тонули, як каміння на дні ріки.
Тієї ночі Ксенія погано спала. Десь у кутку шаруділа миша. Дівчина піднялася і пройшла до братової кімнати. Той солодко спав. Зараз вона перевірить, вона знатиме… Навшпиньках підійшла до ліжка, притихла. Миша знову про себе нагадала. Тоді Ксенія простягла руку і почала легенько термосити брата за плече. Миша щось гризла. Дівчина настирливіше сіпнула сонного. Він заворушився і щось пробурмотів. Раптом у кімнаті луснуло. Брат підвівся на лікті.
--- Чого тобі? – спитав, побачивши сестру.
--- Я боялася миші, -- збрехала.
--- Вже можеш не боятися. Вона мертва.
--- Мертва… -- повторила дівчина.
Вона пішла до своєї кімнати і незабаром заснула, та крізь сон ще почула писк новонароджених мишенят. Розтривожені думки не давали заспокоїтися навіть у сні. Снилися якісь дивні тварини, химерні птахи, міфічні істоти. Їхні видовжені спотворені морди випливали із темряви і туди ж зникали. Дівчина перекидалася з боку на бік, стогнала, махала руками, відганяючи нічних потвор. Під ранок вона заспокоїлася. Сон став рівнішим, і вона побачила себе у храмі. Навколо стояло багато людей. Всі хрестилися, чекали якогось дива і низько опускали голови. У храмі було тісно, душно і темно, ніби легкий дим чи туман огортав присутніх. Дівчина підняла голову і побачила вгорі над вівтарем овальне вікно. За ним мерехтіло сонячне сяйво. Раптом у різнокольоровому вітражі очі її вловили маленьку щілину. Сонячний промінчик ковзнув у неї і, пробиваючи церковну пітьму, впав дівчині на обличчя. За ним з'явився ще один такий же промінчик, і вона, з цікавості на кого він упаде, оглянулася. Сонячний струмінь висвітив обличчя Євгена, який стояв позаду всіх присутніх – біля самого входу до храму. Ксенія здивувалася, що хлопець прийшов до церкви, адже «свідки Єгови» дотримуються інших правил, але тут же повернулася і знову глянула на вікно. Воно вже все було залите сонцем. Страшно заболіли очі, але дівчина вперто не відводила погляду від цього яскравого видовища. Сонце мерехтіло, як то вночі мерехкотять зорі, хвилювалося, посилало імпульси, ніби хотіло щось промовити. Вдивившись довше і впертіше на палаюче світило, побачила як із самого сонячного дна, із світлової безодні з'явилося кілька чорних плям. «Ось які вони – ці сонячні плями, -- подумала, -- які згадуються в астрономії і, побачивши яких, люди зробили висновок, що й воно небезгрішне». Незабаром плями набули форм загадкових літер, які показував Ксенії Євген у своїй книзі. Стародавні приголосні заколихалися і з них почали окреслюватися, несподівано для дівчини, зрозумілі букви. «Я Бог – Сонце!» -- прочитала вона.
Ксенія прокинулася, але чомусь не змогла відкрити зболілих очей. Вона нічого не бачила довкола себе і з жахом подумала: «Чи не померла я вже?» З кухні доносився запах їжі і теленькання тарілок. «Ні!» Вона ще раз спробувала щось побачити і знову темрява. «Боже!» -- вирвався стогін. Почула, як з кухні прибігла мама.
--- Чого тобі, доню? – спитала.
--- Мамо, я чомусь не можу відкрити очі.
--- У тебе відкриті очі, донечко.
Обидві жінки зойкнули. Лікар, якого незабаром викликали, констатував:
--- Глаукома.
--- Що це?
--- Очний тиск піднявся вночі настільки, що потріскали сітківки обох очей.
Мати ридала, але, звикла до самих тільки нещасть, дочка заспокоювала її:
--- Не плачте, мамо. Ці два тижні, які мені залишилися, я зможу прожити й сліпою. Легше буде привикати до темряви того світу.
Ксенія пожаліла тільки за рікою, до якої ніколи вже не зможе піти, не буде бачити зірок, що купаються там, за постатями рибалок, за вогнями великого міста, що світили з півночі.
Рибалки, що теж привикли до її приходу кожного вечора, чекатимуть, здійматимуть погляди на берег, з якого сходила завжди їхня зірка, їхня мадонна, їх символ чистоти і краси і їх міраж. Серцем відчують вони тривогу, біль за втраченими ілюзіями, за хворою дівчиною, для якої так хотіли щастя.
--- Ангел більше не прийде, -- скаже один із них і всі зрозуміють.


З того дня Євген більше не залишав подругу. Він не пішов додому. Приходили його батьки, але син вперто заявив, що буде з Ксенією до кінця.
Дівчина сама вмовляла хлопця покинути її, але той стояв на своєму.
--- На світі так багато дівчат гарних, розумних, здорових. Покинь мене, знайди собі кращу, розважливішу і спокійнішу.
--- Ксеніє, уяви собі велику клумбу, де ростуть десятки червоних троянд, -- мовив він до неї, -- і тільки одна серед них – жовта. На яку ти звернеш увагу?
--- На жовту.
--- І я теж.
--- Я вирву її, щоб не псувала пейзаж.
--- А я буду милуватися нею, бо у морі червоних кольорів жовтий буде неповторний. На ньому відпочиватимуть мої очі і душа.
Десь далеко стукотіли колеса поїзда. «Стільки людей прямують цим потягом назустріч з іншими людьми, скільки буде радості від зустрічей, стільки надій після розлук. Весь світ рухається, живе, біжить кудись, розширюється. І тільки навколо мене він звузився до однієї кімнати, замкнув мене, мов у тюрмі, у моєму власному тілі, забув про мене».
Євген відчував, що тривожить дівчину.
--- Люди бачать тільки те, що перед ними, ти ж бачиш цілий світ, світ минулого і світ майбутнього.
--- Я нічого не бачу!
--- Я допоможу тобі. Ми будемо дивитися разом.
У матері з батьком знову появилася надія, яка не покидатиме їх до останнього подиху дочки, що така велика, щира дружба переможе хворобу, бо, як відомо, надія, віра і любов, непідвладні людському розуму, розтоплюють лід і зупиняють бурю в пустині. А буря в душі дівчини не вщухала. Пекла вогнем несправедливість, яку Бог чинив з нею, боліли очі і дуже набридала темрява. Єдиною світлою плямою у теперішньому її становищі було сонце, яке вона ще могла бачити.
Ксенія розповіла другові про свій останній сон, і він довго думав. Потім вона чула його бурмотіння, шурхіт паперу. Євген щось вишукував у своїх книгах.
--- Ну що там? – допитувалася дівчина, але юнак не відповідав.
--- Дивися, -- вигукнув нарешті по якімсь часі і простяг Біблію.
--- Я не бачу.
--- Вибач.
Від тепер юнак замість такого звичного слова «дивися» він говоритиме «слухай». І вона слухатиме. Не орієнтуючись в часі, не зважаючи на те ніч чи день, він читатиме їй Біблію, а вона тільки зрідка перебиватиме його, щоб дещо уточнити.
Для сну відводили якнайменше часу. «Ще висплюся»,-- думала. Вони хотіли за дуже короткий проміжок часу осягнути все те, що людство знало до них і самі хотіли щось встигнути подарувати світу. --- «Він недалеко від кожного із нас», -- читав юнак. – А ось у Псалмах написано: «Бог у святому мешканні своїм…»
--- Що це значить?
--- Що Бог живе на сонці, а може сонце і є Богом. «Бог є світло і немає в нім жодної темряви», -- знаходив у Святому писанні нові й нові докази своєї здогадки хлопець. – «Розтягає він світло своє над собою», «Підійми на нас, Господи, світло свого лиця».
--- Але ж це може бути просто метафора.
--- «І весь людський рід Він з одного створив… Ми в нім живемо, і рухаємось, і існуємо». І ось ще одна фраза: «Підійміть у височину ваші очі й побачите, хто це все створив. І ніхто не загубиться через всесильність і всемогутність Його».
--- Як виглядає Бог? Як сонце?
--- «Декілька Божих слуг бачили видіння його величної присутності. У цих видіннях Господь символічно представив себе як того, хто сидить на престолі і від нього випромінювалась дивовижна яскравість», -- читав юнак.
--- Виходить, що я бачила Бога. Я його знайшла, -- сказала дівчина з радістю відкритого тільки їй щастя. – Виходить, що й зараз я можу бачити одного тільки Бога, нікого крім Бога. – Радість змінювалася смутком. Вона не знала тішитися цьому чи сумувати. І все таки це була єдина світла пляма у її темному житті.
--- Виходить, що так.
--- Абсурд, -- раптом різко обірвала. – Ми знову відкриваємо колесо. Бог Сонця уже існував у стародавніх міфах. У нього вірили древні греки і римляни. Богу сонця Ра поклонялися єгиптяни та інші народи, , навіть українці визнавали це божество. Тепер таку віру ми називаємо язичницькою. «А втім, - пробилася блискавична глибока думка, - прийнявши Бога з Юдеї, ми незаслужено забули свого справжнього».
--- А ти ніколи не задумувалася, чому всі ці народи вірили у сонце? Я думаю, що сучасні вчені помиляються, вважаючи, що знання стародавніх людей були примітивні. Ці люди не древні, а первісні – від слова перші. Вони були ближче до початку створення світу, ніж ми і тому, відповідно, знали більше. Вони ціною свого життя захищали віру, гинули від терору так званої «святої інквізиції» за переконання. Тільки смерть розлучала їх з їхніми богами, яких ми тепер називаємо міфічними. Слово «міф», як тавро, осквернило велику правду і вже ніхто не насмілювався його здерти, щоб не бути осміяним. – Євген аж пашів від хвилювання, що переповнювало його. Не вистачало слів, щоб висловити все, що він думав у цю хвилину.
--- А як же Дарвін? – перебила його співрозмовниця.
--- Ти віриш, що людина походить від мавпи? Ти справді у це віриш? Що мавпа взяла в руки камінь і стала людиною?—Євген голосно сміявся. – Потім палицю, -- продовжив, -- потім з палиці зробила спис, щоб полювати па диких звірів? – Він сміявся дедалі дужче.
--- Я нічого не думаю, -- образилася дівчина. – Я не маю часу думати. Я хочу знати.
--- Вибач, -- хлопець перестав сміятися. – Я не вірю, що ці «дикуни» збудували багатотонні єгипетські піраміди, виклали монолітні споруди Стоунхенджа і, нарешті, що вони збудували ковчег і врятували разом із собою всі різновиди тваринного світу. Не знаю чи зараз зусиллями всього цивілізованого люду можна було б повторити щось подібне. Як виловити всіх тварин, які нині населяють земну кулю, зуміти утримати їх в одному місці до призначеного часу? Не уявляю… -- Хлопець відійшов від початої теми і задумався.
--- Але до чого тут сонце? – нагадала дівчина.
--- Якщо ті люди могли таке витворити, то і віра їхня не викликає сумнівів.
--- Що ж було насправді?
--- Насправді люди знали Бога краще, ніж ми знаємо його сьогодні. Ми віримо в Бога абстрактного, як дорікнула ти мені колись, вони ж вірили в Бога істинного, Бога живого.
--- Сонце?
--- Так.
--- Поясни. Чому ти вважаєш, що сонце може бути Богом?
--- Якщо на джерело електричного струму направити безперервний потік води, то струм піде по цьому потоці. Щось подібне відбувається і між сонцем і людьми. Воно посилає на землю безперервний потік світла, а назад до нього йде по його ж променях інформація.
--- Інформація про кожного з нас?
--- Навіть наші думки доходять до Бога зі швидкістю світла. Інформаційне поле має властивості подібні до тих, якими наділені рідкі кристали, або «дивна вода» Едгара По, що описана у повісті «Оповідь Артура Гордона Піма» і являють собою безперервний зв'язок у струмку і пасивний зв'язок між струмками, тобто, якщо у твердих кристалах спостерігається дальній порядок у розміщенні частинок в будь-яких трьох взаємно перпендикулярних напрямках, то в рідких – в одному напрямі, одновісний дальній порядок.
--- Цілком можливо, -- погодилася дівчина. – Більшість речовин може перебувати у трьох станах – твердому, рідкому і газоподібному. Однак деякі речовини мають, так званий, проміжний стан. Рідким кристалам характерні властивості твердих тіл і рідин, парам – рідин і газів. Дуже ймовірно, що між газами і плазмою теж існує проміжний стан. Він і складає інформаційне поле, інформаційні промені, а вони мають особливе призначення – переносять від Бога-Сонця послання для конкретної людини, чи тварини, чи рослини. Вернадський назвав вмістилище людських думок ноосферою.
--- Він помилився. На Сонці це вмістилище думок!
Дивовижний світ, придуманий, а може несподівано усвідомлений, двома спраглими пізнання душами, відкривав свої таємниці. Скільки розумних геніальних людей недописали, недопізнали, просто не встигли осягнути істину через неймовірно малий проміжок часу, виділений для цього. Хіба незавершені думки мають померти разом із фізичним тілом? Ніколи! Справу одного вченого передає Господь у інший мозок, так як Земля передає талант до співу, чи вміння малювати, чи творити… через генетичний код нащадкам.
--- То може ми продовження Ейнштейна? Може то його останні записи оживають сьогодні у нашому мозку, бо людство вже дозріло?
--- А якщо ні?
--- То будемо ми знищені!
--- Послухай, про що ще пише у фізиці: до рідких кристалів належить багато органічних речовин біологічного походження, наприклад дезоксирибонуклеїнова кислота, яка несе код спадкової інформації, і речовина мозку.
--- Це може означати тільки одне – ми не помилилися!
--- Так. Ядро клітини – центр приймання інформації від Землі, а мозок – від Сонця. Сонце ж не тільки посилає думку, а й забирає зворотну інформацію про те, як Його розпорядження виконані певною особою. Бог нас навчає і, як хороший вчитель, вимагає засвоєння його знань.
--- А ніч? Вночі Бог нас не бачить?
--- Вночі не бачить. Тому з давніх-давен злочинці робили свої злі справи в час, коли сонце заходило і на землю опускалися сутінки, щоб уникнути божого ока. І в наші дні збираються опівночі сатаністи на «чорні меси». Але вони не знають, що ранком перші сонячні промені збирають інформацію з роси, води, повітря і доносять її до Бога. Про нічні події, які відбуваються на землі, можуть перемовлятися з сонцем місяць і зорі. На місячну поверхню, мов на дзеркало, направлені сонячні промені. Тому все, що відбувається на планеті за час його відсутності, Бог знає.
Євген розповів Ксенії притчу чи то бувальщину, яку чув від своїх батьків. У широкому полі зустрілося двоє чоловіків. Один із них мав гроші. Інший вирішив його вбити, щоб розбагатіти. Чоловік просився, але просьба не допомагала.
--- Тебе все одно знайдуть і покарають, -- сказав він.
--- Хто? Подивися навколо. Поле чисте. Нема ні душі.
Бідолаха роззирнувся навколо, а й справді була ніч і пустка. І тільки високо в небі світив місяць.
--- Хто мене видасть? – сміявся злодій.
--- Місяць, -- і нещасний показав рукою на небо, звідки спостерігав єдиний його свідок.
Злодій вбив таки того чоловіка. Згодом розбагатів, оженився, але кожного вечора, коли виходив надвір і бачив на небі місяць, то щиро сміявся: «Місяць видасть. Ха-ха». Дружина зауважила дивну поведінку свого чоловіка і стала допитуватися. Той розповів їй усе. Пройшло ще кілька років. Чоловік посварився з дружиною, і вона, не задумуючись, виказала його. Так місяць допоміг покарати винного і встановити справедливість.
Друзі мовчали.
--- Якби нас хтось зараз чув, то засміяв би, -- промовила дівчина.
Обличчя її пашіло теплом. Вона зарум'янилася. Вона всьому вірила, їй все це здавалося великою правдою, яка відкрилася тільки їм. Вона була така щаслива, що Бог дарував їй перед смертю цю правду. А може смерті не буде? Надія. Знову появилася надія на порятунок, надія на Сонце! Її місія на землі не закінчена. Вони з Євгеном вибрані Богом, посланці. Вони повинні сповістити людству велику правду, яку Всевишній сам захотів відкрити, бо, мабуть, прийшов час. Але, щоб утвердитися у зроблених висновках, ще і ще допитувалася Євгена і навіть заперечувала йому, щоб одержати детальніші, досконаліші відповіді.
--- Сонце неживе тіло, неорганічне, -- говорила вона. – Воно не може бути тим, ким ми його вважаємо.
--- Ксеніє, хіба наші так звані органічні тіла не складаються з неорганічних сполук і хімічних елементів? – відповів запитанням на запитання. – Сонце теж великий живий організм. Ти вже називала різновиди живого світу: віруси, флору і фауну. Навіть рослини і тварини різняться між собою настільки, ніби потрапили до нас з різних світів. То хіба не можуть існувати у Всесвіті ще більш масивні живі істоти, такі як Сонце, Земля та інші? – Юнак сам не знав звідки приходили до нього ці думки, але вони з'являлися у його голові, невідомо ким послані (формував їх його власний розум чи космічний), щоб все пояснити дівчині і дивувати себе самого. – Сонце і Земля – два начала, -- продовжував, -- чоловіче і жіноче. «Вчений Девне, -- читав юнак з якоїсь книжки, -- вважав, що не виключені, хоча й не обов'язково, інші форми життя, засновані на зовсім інших фізичних процесах, ніж звичне для нас білкове життя». Можливо, вважав він, розум може виникати і в більш широкому діапазоні, ніж це вважалося до недавнього часу. - Євген знову задумався, знову зашарудів паперами. – Багато вчених, Ксеніє, вважали всесвіт та нашу планету живими організмами: британський фізик Джон Гріббін, американський мікробіолог Лінн Маргуліс, британський дослідник атмосфери Джеймс Лавлок. Ми на правильному шляху. Тільки чому, не розумію, цього не визнає офіційна наука. Науковці повинні б проводити дослідження в цьому плані і, можливо, людям вдалося б встановити контакт з Богом.
--- А ще Бога в давнину називали «Всевидюще око». То чом це око не сонце? – підхопила вона і продекламувала:
Всевидяче око
Сяє високо,
Бачить здаля
Все, що створила,
Що народила
Грішна земля.
Ксенія була щаслива. Щаслива настільки, наскільки можна було бути щасливою в її становищі. Появилося натхнення до писання віршів і невідомо звідки надходила муза і рима. Коли у людини вже немає нічого, у неї є Бог. А чому б і ні? У скільки разів віруси менші від людини, може у стільки ж разів людина менша від Бога (Сонця)? Різниця в розмірах і формах не доводить нежиттєздатності того чи іншого. Може ми тільки бактерії на тілі землі і вона колись стрясне нас у безодню? Спалахи епідемій холери, чуми (Ксенія десь читала), революції прямо залежать від сонячної активності. Якщо сонце може керувати такими процесами, то може напевно творити і долі людей. Сонце живе! І Земля жива! І небо! Всі живі і будуть жити, от тільки я, -- і вона розплакалася.
Гаряча сльоза скотилася по її змореному обличчі і впала на руку. Дівчина подумала: «Хіба ж вона мертва? Хіба вона просто неорганічна сполука? Н2О? Не може бути! Вона вилилася з моїх очей, бо є наслідком гіркої, болючої думки. Вона народилася в процесі певних змін в організмі (в процесі зміни настрою), як народжуються діти, народилася, щоб померти». Але іншої миті на гадку прийшли інші думки. «Ні, вона не померла, -- подумала про сльозу, яку обтерла з руки другою рукою. – Все, що перебуває в постійному русі, мусить бути живим. Навіть про мертве тіло не можна стверджувати напевно, що воно померло. Воно перетворилося і продовжує жити у іншому стані і буде жити вічно, доки існуватиме світ! І це не я придумала! Ця теорія може служити доказом існування життя після смерті. Я не помру! Я відновлюся! Я буду! Буду!...»
--- А як бути з подібністю людини до Бога? – запитала пізніше.
--- Людина одержала від свого Творця той же набір хімічних елементів, що наявний у Божому Царстві – Сонячній системі. Вона дістала від нього частку тепла, частку розуму і енергію – дух, що підтримує в ній життя.
--- Видно у мене Бог вдихнув життя тільки на вісімнадцять років, -- сказала без жалю в голосі і продовжила, -- Євгене, ти великий філософ, але тепер тобі прийдеться відмовитися від попередніх переконань, зокрема від того, що ймення Боже – Єгова.
--- Ні, Ксеніє. Стародавні євреї знали Бога – Сонце. Вони вимовляли його ім'я, яке писалося їхньою мовою « יהדה». Ці знаки на древньому євриті мали означати «сонце».
--- Той, що спричиняє ставати, тобто бути.
--- Чи не бути.
--- Тоді чому вони перестали його вимовляти і згодом забули?
--- «Через забобон» -- пояснює сучасна наука, але це не так. Ти сама знайшла відповідь на своє запитання.
--- Я? Яким чином?
--- Ти шукала Бога і побачила його, а побачивши осліпла. Так і люди. Знаючи Бога – Сонце, вони зверталися до нього і сліпнули. «Не дивіться на мене, бо осліпнете» -- пише в апокрифічних джерелах. Щоб врятувати людей від сліпоти (сліпота ж приводила до смерті, бо незрячі частіше наражалися на небезпеку) постало питання про те, щоб не вимовляти ім'я Господа вголос. Пройшли віки. Ім'я Боже – саме слово, яке вказувало на Бога істинного, забулося. Залишилося воно тільки на стародавніх манускриптах у вигляді чотирьох приголосних літер…
--- Без голосних, -- докінчила щаслива юнка, -- тому ми не знаємо, як точно воно вимовлялося. Сонце! – На очах дівчини виступили сльози – сльози довгожданої, нестримної, вистражданої радості. – Мамо! Тату! Ходіть сюди! Ми знайшли Бога! Я його бачила! Ви теж можете його побачити. – Дочка захлиналася від безмежного, неусвідомленого, але очікуваного неземного щастя, яке переповнювало її і хлюпотіло, розливалося збудженими словами.
--- Ксеніє, -- Євген взяв подругу за руку, -- ще не час. Не треба. Нас не зрозуміють. Ще подумаємо над цим.
Батьки стояли біля дверей у розпачі. «Мабуть, це кінець, -- думали вони. – До доньчиної хвороби додалася сліпота, а тепер ще й розум її почав гаснути».
Непоправне, чорне, пекуче, незбориме горе навалилося на них, впало, як сніг на голову, несподівано і невчасно. Можна вірити чи не вірити в долю, але вона сама дає про себе знати, веде по життю і не можна ні впросити її, ні вблагати. І нікому не відомо чому, з якої причини вона повелася з людиною так несправедливо або поблажливо, лиховісно або щедро. Не вистачить слів і фарб, щоб змалювати різноманітний її характер, але вистачає людей, для кожного з яких вона різна. І як нема на землі однакових облич, так нема однакових доль. І хто її визначає людині не відомо: чи Вища сила – Всемогутній Бог, чи молекулярна структура самої людини, яка для кожної особини складає предивні творіння зашифрованого коду особистості, чи структура ця і є наслідком втручання божественних сил --- хтозна? Чи знайдеться колись на світі геній, який зможе втрутитися, як хакер у комп'ютерну програму, у формулу життя, зламати її зашифрований ланцюг коду, переставити фатальні хитросплетіння, зламати неприйнятну систему? Навряд, якщо не враховувати, що такий геній уже існує. Він той, хто створив цю систему і тому може її змінювати (тільки що для цього потрібно: молитва і покаяння чи щось інше невідоме людині?), руйнувати, а може захоче колись її знищити повністю, створити щось нове – геніальніше і досконаліше. Чи буде в новому світі місце для людини?




Розділ дванадцятий.

У післяобідній час до Ксенії любила навідуватися сусідка – вісімдесятирічна жінка, самотня, побита долею. І все таки, дивлячись на молоду дівчину, старенька розуміла, що була щасливіша від неї, бо була здорова. З дитинства важко працювала, будувала хату, а тепер не знала кому подарувати своє обійстя. Вона віддала б не тільки хату, вона віддала б своє здоров'я і життя, так воно вже їй остогидло. «Боже, забери мене, а залиши жити цю дитину», – говорила вона у ранкових і вечірніх молитвах, але марно, Бог її не чув.
Стара жінка безумовку розповідала Ксенії про своє життя, про всіх без винятку близьких сусідів і вже про дальших почала оповідати. Ксенія знала все: хто де працював, ким, чи грішив у житті, хто були діди і прадіди теперішніх сусідів і від чого померли. В уяві дівчини вимальовувалася навіть певна система, за якою Бог щедро нагороджував або карав того чи іншого селянина. «Є справедливість, є, -- думала дівчина, коли почула ще одну оповідь. – Тільки не відразу Всевишній карає нас або милує, а дає час, щоб осмислити свої дії. А ми думаємо що все проходить непоміченим. Ой як ми помиляємося».
--- Глянь, -- почала старенька, -- он там, за хатою напроти, будинок під червоною черепицею, бачиш? – і осіклася. – Не бачиш. Так от там живе лікар, хороший лікар, розумний, але байдужий. Він і до тебе заходив один раз, я бачила. Без грошей слова до хворого не промовить. І мати його, як була простою селянкою, добра і чуйна була, а як начальницею стала, то й загордилася. А щастя їм велике прийшло з ласки Божої за доброту їхнього діда. Дай йому, Боже, Царство небесне, який то був чоловік…
--- Що ж він робив доброго?
--- Я тоді ще пацанка була. Не пам'ятаю які то були роки. Тільки хліба не було, так як зараз. Давали півбуханки на руки, а сім'я у нас велика, то зараз я сама лишилася не знаю за які гріхи, -- і старенька задумалася, -- восьмеро людей. Посилала мене мати до міста за тим хлібом. Вночі я вставала. Йшла. Поки магазин відкриють нас там вже було дуже багато. А продавав той хліб з нашого села чоловік – лікаря дід. Впізнавав він дітей зі свого села, розрізував перед ними хлібину навпіл та й подавав одну половинку, а тоді й другу. Стану в чергу ще раз і ще раз. Принесу додому шість половинок. Мама хвалить мене і здоров'я і щастя просить в Бога для Іллі – продавця, так його звали. І не одна людина дякувала йому, може й тому прийшло щастя до його дітей і онуків, а правнуки, ті вже за батькові гріхи розплачуються. Погані діти, все на вітер пускають. Незароблені гроші, вони як прийшли легко, так легко і зникають, - по філософському завершила свою думку бабуся.
--- За всіх ви все знаєте.
--- Знаю, донечко, знаю. І за себе знаю, чому мене на самотність покарано
--- А за мене?
--- За тебе не знаю.
--- Обманюєте?
--- Не обманюю. Правду кажу, не знаю. Мусимо миритися. Мусимо
приймати все, як Бог дає.
Ксенин батько слухав розмову старенької від початку до кінця. А тоді одягнув куртку і вийшов з хати. Більше його не бачили. Казали, що день чи два жив у сестри, але й від неї пішов. Куди подівся – невідомо. Він не повернувся додому ніколи. Ксенії сказали, що він поїхав заграницю, щоб заробити гроші на ще одну операцію для неї. Дівчина плакала.
---- Не треба мені операції, не допоможе. Нехай татко повернеться.
Але де його шукати ніхто не знав. Ксенина тітка розповідала, що брат страшно був зажурився і все торочив про якийсь сон. Ніхто нічого не розумів, адже чоловік все життя був розсудливим, врівноваженим, порядним сім'янином і люблячим батьком. Дружина, почувши слово «сон», усе збагнула. Тільки вона знала звідки він прийшов до неї і куди міг піти.
--- Тепер мені здається, кохана, що життя до тебе було тільки поганим сном, -- згадувала слова чоловіка, який був на сьомому небі від щастя, бо народилася його донечка. -- Нарешті Бог поселив мене у реальний світ. Я дуже вдячний тобі за все.
--- Не треба подяк. Головне, щоб ти ніколи туди не повертався.
--- Ніколи. Там сп'янілий розум моделював тільки ілюзію життя, Тут я творець свого щастя.
«Пішов, -- шепотіла, заливаючись гіркими сльозами. – Пішов». Але далі сорокарічна жінка, зібравши нерви в кулак, робила щоденну роботу чітко, нічим не показуючи дочці, що трапилося лихо. Вона щиро вірила, що дитина поборе хворобу. Бувають же винятки…


Коли Євген черговий раз пішов до бібліотеки, до Ксениної кімнати зайшов її брат.
--- Покажи мені Бога, -- сказав ледве чутно і в голосі його бриніли тривожні нотки.
Дівчина підійшла до вікна. Вона простягла ліву руку і брат подав свою.
--- Дивися, -- сказала, показуючи вільною рукою на великий жовтий круг, що красувався на небі.
Брат не промовив жодного слова, але по дрібному тремтінню його руки, по збудженому диханні, вона зрозуміла, що він їй вірить. По крайній мірі не сміється, не іронізує. Можливо у майбутньому йому судилося забути цю розмову, захопитися реальним життям, але поки що він був із сестрою солідарний.






























Розділ тринадцятий.
Погані і добрі вчинки кодуються організмом і заносяться
до генної структури людини, передаються по спадковості,
але нікому невідомо в якому поколінні вони нагадають про себе.
Якщо вчинок здійснено після народження дитини,
то автор припускає, що він не буде впливати на її долю,
хіба що існує ще й телепатична передача інформації між найближчими людбми.
Автор також погоджується із стародавніми трактуваннями
подвійності людської душі.
Після смерті одна душа піднімається вгору, до неба,
а інша разом з тілом йде під землю.


Молоді люди думали про вічність знову і знову. Дух, що йде від сонця, у поєднанні з структурою ДНК (земне начало) формує індивідуальність, характер, поведінку людини, тобто душу і долю. Коли людина помирає, дух повертається до Бога і ним же направляється у інше тіло; генетичний же ланцюг обривається, але не можна думати, що він гине зовсім. Завчасно, за життя його код передається у спадок нащадкам з усіма плюсами і мінусами. Чи так воно чи ні – невідомо. Яке воно складне це життя! Який зміст у ньому і який в результаті кінець? Чи зрозуміє колись людина Божі плани і Божі діла?
«Щось у цьому є, -- думала дівчина. – Те, що люди вірили у багатьох богів, говорить, що їх справді багато. Наш Бог – це Сонце. Зорі – Інші боги, які можуть мати чи мають свої планетні системи, свої засоби впливу і своїх «підлеглих». Пізніше виникла віра в «єдиного Бога – Творця неба, землі, видимих же всіх і невидимих». Небо – це система зір, комет, метеоритів і так далі. Над усіма богами – зорями мусить бути один Верховний Бог – Закон. Може це і природа, але вона досконала настільки, що є розумною. Всесвітній розум створив Всесвіт, у якому немає погрішностей. Чи розум являється похідним від Всесвіту? -- Дівчина заплющила очі, щоб уявити безмежний Космос. – Ось взяти б хоч комету Галлея. Нікому не відомо, який задовгий шлях вона проходить, де починається і де закінчується її орбіта, але кожні сімдесят п'ять років вона пролітає у Сонячній системі і на її шляху не трапляється ні планет, ні інших космічних тіл, які б зруйнували її, збили з наміченого шляху. Хіба це не гармонія і досконалість? У бездумному хаотичному Всесвіті мали б постійно відбуватися катастрофи, але вже те, що ми існуємо, що наша планета не пропала на протязі мільярдів років, свідчить на користь Всесвітнього розуму. Зв'язок між небесними тілами ідеальний. – Ксенія посміхнулася, бо подумала про комп'ютерну програму. – Видуманий людським розумом Інтернет лиш віддалено, на енну частку відсотка може служити порівнянням із системою світу. Якщо катастрофи і трапляються, то вони цілеспрямовані, планомірні, їх результати розраховані наперед. І моя смерть теж розрахована. – Хвора юнка замотала головою. – Ні, ні. Це заскладно для мого розуму. Подумаю про менше».
Вона піднялася, щоб взяти книжку, але тут же опустилася в крісло. Вона не бачить.
«Всесвітній Бог не переймається, не може перейматися такими дрібними створіннями, як люди. За нас відповідає наш Бог – СОНЦЕ. Він головний у своїй системі і абсурдно шукати іншого Бога. Сини світла – називали себе племена, що жили до двох тисяч років тому біля берегів Мертвого моря. Сини світла і ми, тому що всі ходимо під сонцем і є його духом, його знаряддям, його посланцями. Воно (Сонце) дає нам життя, карає за гріхи і милує за молитви. Мені воно вже, мабуть, не допоможе. А якщо?» - і дівчина підняла голову на вікно і щиро почала просити Господа про порятунок.
Безліч разів поверталася Ксенія до одного і того ж запитання: «за що?» З багатьох відповідей, що сама собі давала, зробила тільки один висновок: «Не мій це гріх! Не мій!»
Не було за що карати її – вісімнадцятирічну юнку. Вона жила, як всі: благонадійне дитинство, школа, перше кохання – нічого погрішного, аморального. Значить винен хтось з родичів. Ні! Цього вона теж не могла припустити. А гріх був, мусів бути. «Якщо людина вчиняє зло, то воно відкладається на молекулярному рівні у її організмі і передається генетичним кодом нащадкам. Але чи може за гріх відповідати людина, зачата і народжена до його здійснення? Мабуть ні. Юні менш грішні за старших. Тому діти, народжені від молодих батьків, будуть щасливіші, ніж діти народжені в старості. Організм старшої людини накопичує більше негативної енергії і тому більший ризик мати нездорове потомство. І в той же час геніальні люди приходять на світ від зрілих родичів, бо й розуму у організмі старших накопичується більше. Якщо я видужаю, то народжуватиму до тридцяти і не далі, -- подумала Ксенія, -- а може й того швидше».













Розділ чотирнадцятий.
У світі йде процес ентропії – знецінення енергії.
Але якщо існує ентропія, то мусить існувати і протилежний їй процес, коли енергія у світі накопичується.
Всесвіт розширюється, тому енергія розходиться у просторі, розпливається. Коли Всесвіт перестане розширюватися, почнеться його звуження. Енергія нагромаджуватиметься,
збиратиметься докупи. У такий час відбуватиметься воскресіння мертвих – з неорганічних сполук, на які розклалося тіло, знову формуватиметься організм.
У центрі Землі знаходиться ядерний реактор, світило,
енергетичний двигун.


Діти доживали останні дні. Вони все менше говорили, а більше думали. Кожного ранку вони відсували штори темно–вишневого кольору, якими мати затуляла на ніч вікно, і підставляли свої обличчя
теплим сонячним променям. Сонце ніжило, пестило їх зболілі тіла і, незважаючи на осінні дні, гріло, розганяло хмари і світило для них кожен день яскраво і обнадійливо.
У Ксенії знову, уже в котрий раз появилася надія на одужання. Після чергової порції морфію, коли біль відступав, віра її посилювалася. Бог її не покине, особливо тепер, коли вона його знайшла, вірніше, коли він сам відкрився перед нею. Він допоможе вибратися з безодні. Вона тримала Євгена за руку, з дитячою наївністю розповідала про свої плани і по–змовницькому тиснула його пальці, коли чула, що до кімнати хтось заходив. Нехай поки що ніхто нічого не знає. Її одужання стане для всіх приємною несподіванкою. Вона уявляла, як радітимуть мама і татко, як проводжатимуть подивом сусіди, коли вона вийде здорова і бадьора, як перешіптуватимуться, що сталося диво. Це ж буде справжнє диво! Уявляла, як зустрінеться поглядом з Євгеном. Тепер вона вже не любила його так сильно, як раніше. Тепер вона більше любила Бога. Вона знала також тепер, що почуття дружби благородніше, ніж почуття любові.
Але песимістичні думки все ж торкалися її серця. Невже вона справді жертва дурного випадку: десь колись з'єдналася не та яйцеклітина не з тим сперматозоїдом? Але якби з'єдналися інші, то це була б вже не вона, це була б її сестра - близнючка, а вона перестала б існувати, так і не народившись. Чи краще було б їй? Вона б досягла стану абсолютного спокою, якого так прагне все живе. Так, так, саме спокою прагнуть люди. Гроші частково можуть його забезпечити. Тому йде така гонитва за ними. Якби у них було доста грошей, то, можливо, заграницею її змогли б врятувати.
По телевізору розповідали новини. Ксенія давно перестала ними цікавитися, але диктор повідомляв, що у лев'ячій сім'ї народилися малята неприродної пігментації. Леви покинули левенят.
--- Це доводить, що теорія Дарвіна безглузда, -- почувши про це, сказав юнак.
--- Чому?
--- Випадок свідчить, що ніякої еволюції у тваринному світі не могло бути. Батьки, бачачи мутаційні зміни в організмі своїх нащадків, навіть якщо ці зміни корисні у боротьбі за виживання, покидають їх, наражаючи на вірну смерть. Новонароджені мутанти приречені на загибель.
--- Може воно й жорстоко, але правильно, -- відповіла дівчина. – Збереження виду важливіше за якесь одне неповноцінне життя. Сильні повинні виживати, а слабкі гинути. Це правильно.
--- Ти ж сильна?
--- Я – сильна. Я – виживу!
«У Ксениних думках присутня апперцепція, -- думав Євген. – Вона сприймає явища об'єктивного світу з попереднього досвіду або психічного стану у момент сприйняття. Вона живе у світі, який сама для себе змінює».
--- Незнання приводить людину до фантазії. Творити – значить посилати в ефір свої думки, щоб потім вони втілилися у дійсність. Чия фантазія моя хвороба? Чиї прокльони? Хто з відчаю чи болю послав у небо свій останній крик, щоб небо повернуло його болем мого життя? Так, так. Усе це правда, бо сльози людські не падають на землю, вони падуть на кривдника свого, або його потомство. Коли кричать народи – Бог посилає бурі, урагани, торнадо і цунамі, а коли цілі нації стають розпусні – то епідемії і катастрофи. Але чому це знаючи, людина все ж грішить? Чому бажання зла – солодка втіха? Хто нам нашіптує робити гріх? Тілесна мати – Земля? У її серці народжується зло, і піднімається, і входить у людину. З неба, від Бога йде добро. Верх і низ – ці два протистояння у людині борються постійно. Якби людина від Землі зуміла відділитись, то стала би безсмертною вона. Але і тут якась є неув'язка. Рослинний світ різноманітний, від красивих і корисних плодів – до отруйних і колючих. Кожне дерево, чи кущ, чи квітка несуть в собі лиш їм притаманні запахи й смаки. У кожного свій термін для життя. Одні – багаторічні, інші – однорічні. Все це закладено у них на молекулярному рівні й змінам не підлягає. Тваринний світ теж протилежність ідилії. Тут жертви й хижаки існують поряд. У людському суспільстві ті ж ознаки. Чи може чоловік, народжений бути «левом», змінити свій гнів на милість? Ні! Якщо усе закладено в людині від природи й вона не може щось міняти в цьому, то за що її судити? Не буде суду! Суд у нас самих, бо Бог у нас всередині. Бог – Совість. А пекло – це, коли на серці смуток, біль, образа, бажання помсти, гріх. Наш розум нас карає. А рай – це спокій, мир в душі. І знову парадокс, бо вічний спокій лише знайти у смерті можна. Життя – це боротьба. Що хочу я – померти і бути щасливою, чи жити і страждати?
--- Жити! – відповів Євген дівчині на її запитання.
Ксенія знітилася. Вона так довго роздумувала вголос, бо не знала, що хтось її слухає. Вона розмовляла з Богом. Вона його питала про життя, хоч відповіді не чекала.
--- Де правда Боже? Куди подінеться моє життя? Де моє небо? –благально дивилася дівчина у темноту, піднявши голову.- Бог не чує!
--- Ксеніє, наша біда у нашій свідомості. Тільки на підсвідомому рівні можна спілкуватися з Богом і досягти мети.
--- Ніякої мети не досягнути, хоч скільки б ми не мріяли й просили, бо доля – ось причина. Вона написана й переписати ніхто не в силі. Доля корови – давати молоко, а квітки – пахнути і милувати око. Доля каліки – не бути моделлю, сліпа людина художником не стане, а глуха співати не навчиться. Це тільки грубе порівняння. І якщо я -- «рослина однорічна», то на багато років життя сподіватися годі.
--- Зневіра найтяжчий гріх.
--- Євгене, доля хворого – померти. Щоб жити повинно щось змінитися у світі. – І дуже задумливо вона продовжила, -- і не щось одне, а вся система.
--- Про що ти кажеш зараз, що маєш на увазі?
--- Доля моєї мами – страждати, а якщо я житиму, то вона буде щаслива.
--- Це ж добре.
--- Ти не розумієш. Це ще не все. Якщо я буду жити, мені потрібен буде чоловік.
--- Він в тебе буде.
--- Так, але для цього потрібно в іншої його забрати. Також захочу я дітей, а вони не передбачені у цьому світі, нема для них тут місця. Я маю вчитися і працювати, а робота не запланована для мене. І спілкуватися з людьми…Потрібно геть усе змінити.
--- Якщо людина може змінити нею ж створену компюторну програму, то хіба Бог не може змінити те, що сам створив?
---- Заради чого має Бог міняти світ?
--- Та хоч би для життя одного, яке комусь потрібне. Хоча б для мене.
--- Євгене, -- звернулася дівчина до хлопця, щоб спитати його щось дуже для себе важливе, -- якщо я все ж таки помру, -- голос її затремтів, -- то чи є надія, що колись воскресну і буду жити?
--- У Біблії записано, -- узяв юнак книгу і швидко знайшов потрібну відповідь, -- «Померлі твої оживуть», «Успадкують праведні землю, і повік будуть жити на ній».
--- Є неузгодженість між деякими записами Святого письма, бо ж сказав Бог до Адама: «Вернешся ти в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, -- і до пороху вернешся». Коли людина помирає, то Біблія пояснює це так: «Вийде дух його – і він до своєї землі повертається, -- того дня його задуми гинуть». До того ж ти казав, що у людини нема безсмертної душі.
--- Всемогутній Бог буде воскрешати деяких людей, бо сказано: «Надходить година, коли всі, хто в пам'ятних гробах, почують Його голос і повиходять».
--- Що означає «у пам'ятних гробах»?
Євген і сам задумувався над цим висловом. Звичайно, пам'ятні гроби це ті, що позначені Богом, де поховані люди праведні, які жили у злагоді із Божими законами. І все таки… Порох, до якого повертається людина після смерті, -- думав хлопець, -- це неорганічні сполуки, на які розкладається бездиханне тіло. Але якщо іде процес розпаду, то мусить існувати у світі і протилежний процес. Ентропія (знецінення енергії) є причиною смерті, загибелі всієї без винятку матерії. Вона – шлях до розпаду. Дерево, яке горить, віддає навколишньому середовищу своє тепло і перестає бути деревом. Людина, маючи певний запас енергії, буде жити до тих пір, поки не віддасть усю її до останку. Цілком можливо, -- думав юнак, -- що кожна людина по різному віддає навколишньому світу своє тепло. Одна – майже горить, -- він подумав про Ксенію, -- швидко позбуваючись запасу енергії, тому помирає у молодому віці, інша – тліє, економно витрачаючи тепло, менше переймається земними проблемами, чим зумовлює меншу його віддачу і, відповідно, живе довго. Але в кінцевому результаті все у житті веде до смерті. Йде деградація. Зло перемагає.
--- Але ж це брехня, -- різко сказала дівчина, коли Євген поділився з нею своїми роздумами. – Те, що матерія існує, що існуємо ми, свідчить, що зворотний ентропії процес все таки відбувається. Питання тільки коли і де? – Вона трохи помовчала, щоб все осмислити. – Якщо Сонце є джерелом інформації, а ця невизначена людством дилема якраз являється поштовхом до творення, то процес цей мусить проходити в ньому. Зважмо, Сонячна система звужується – на Землі у цей час спостерігається розпад, ентропія. А коли вона почне розширюватися? Тоді Земля буде ідеальним місцем для утворення нових видів живих організмів.
Дівчина так сильно хотіла все знати, що видумувала й фантазувала, створювала світ, який вірила, що існує. «А може процес творення відбувається на Венері? – подумала, але не сказала про це хлопцеві, бо не була впевнена у відповіді, -- чомусь же вона повільно обертається навколо осі у зворотному напрямку?»
--- Але мені здається, що цілком інші істоти не виникають, а тільки до тих, які уже наявні на планеті, додаються молекулярні сполуки, видозмінюючи їх. Подібно як струмки і ріки течуть до моря, так само від Сонця пливе інформація про поновлення того чи іншого організму новими структурами, а надходить вона до мозку, який, у свою чергу, дає команди кожній клітині жити, змінитися або померти. Тому Дарвін і помилився, вважаючи, що відбувається еволюція. Теорія Дарвіна робила припущення щодо розвитку різних форм життя, але не пояснювала, як життя з'явилося. Ми з тобою це вирахували.
--- Не забувай, що самі ми цього ніколи б не зрозуміли, якби не втручання у наш розум Вищих сил, -- перебив Євген.
--- Так от: у момент першого, -- і поправилася, -- найпершого розширення, я думаю, утворилися віруси (наприклад), або гамети чи нуклеїнові кислоти, а вже в послідуючі такі процеси відбувалося додавання до них певної кількості новоутворених білкових структур, в результаті чого виникали нові живі організми аж до гомо сапієнс. Так із неживого, неорганічного утворювалися органічні сполуки. У час ентропії, який періодично надходив, багато видів гинули, звичайно, але повністю життя не зникало ніколи і ніколи не зникне. Могли зникнути динозаври, але ніколи не пропаде, не зітреться з лиця Землі нею і Богом народжене життя. – Ксенія закінчила останні слова на високій ноті, ніби виступала з трибуни перед цілим світом.
--- Виходить, що звуження і розширення Сонячної системи відбувалося дуже багато разів. – Хлопець знову гортав Біблію. – Адам прожив на землі дев'ятсот років, наші сучасники живуть менше ста. Це говорить про те, що по мірі більшого розширення планетної системи, процес ентропії прискорюється. Коли розширення дійде до критичної межі, почнеться звуження і тоді світ живих організмів матиме довшу тривалість життя і будуть відбуватися новоутворення.
--- Знаєш, що я думаю?
--- Що?
--- Ці два процеси можуть відбуватися одночасно. Сонце – творить безперервно і посилає на Землю свої творіння, додаючи організмам нових змін і форм, а Земля – це зло, яке нищить їх. Ентропія наявна тільки на нашій планеті. Вона вбирає тепло, відбирає енергію, чим знищує своїх дітей. Іде вічна боротьба між добром і злом, Сонцем і Землею. Час початку – завжди час кінця і навпаки, -- мовила дівчина. – Але у який період настане воскресіння мертвих?
--- Мабуть, на критичній межі.
--- Я думаю, що ця межа – вибух!
--- Я теж так думаю. «Теперішні небеса і земля, згідно з тим самим словом, призначені для вогню» -- пише у Євангелії від Петра. Це свідчить, що апостоли та Ісус знали про все. Треба читати цю велику книгу і ми зрозуміємо світ.
На стіні звучно бамкав годинник, вибиваючи секунди за секундами невблаганного часу. Іде життя, крок за кроком наближаючись до кінцевої мети. А що за нею? Пізнати це можна тільки після того, як її перейти. Чи стануть фантазії дійсністю, чи остання сама є фантазією?
--- Воскреснуть не всі, -- продовжував юнак після того, як годинник монотонно відбив дванадцять ударів. – Щоб знову створити живу людину, яка колись існувала на землі, мусить зберегтися «порох», тобто набір хімічних елементів, що складав її тіло. Тому «пам'ятні гроби» -- це ті, у яких цей набір наявний. Якщо тіло спалене, або розчленоване і розкидане в різних місцях, або стало стравою для голодного звіра, то воно приречене на небуття.
--- Стародавні люди, мабуть, все це знали, тому що будували гробниці, де наказували хоронити їхні тіла, надіючись на воскресіння. Не виключені, я думаю, будуть випадки воскресіння мертвих також із звичайних захоронень під землею, бо там «порох» теж може добре і цілковито зберігатися. Древні знали про це. А от мумії? Чому тіла муміфікували, адже без мозку і системи травлення, які викидалися при цьому, чи зможе жити людина, навіть якщо воскресне?
--- Я думав над цим. Від Бога, на зразок рідких кристалів, тече квант за квантом (нехай це так називається, хоч можна вжити й інше слово для визначення тих найелементарніших частинок ідеального, які формують матеріальне) інформація. Але, як я вже сказав, ці найелементарніші частинки ідеального створюють матерію, а матерія – це мозок також. Цілком можливо, що мумії, позбавлені гріховного мозку, дістануть новий, ідеальний мозок, подібний до того, який дістав Адам, але зло, що закралося в нього, перемогло.
--- Ти маєш на увазі, що мозок буде формуватися у голові воскреслої людини з частинок, які капатимуть із неба?
--- Так.
--- А система живлення і травлення? Чому позбувалися її також? – допитувалася Ксенія, бо сама ніякої логічної відповіді не знаходила.
--- Відповідь на це запитання на перших сторінках книги Буття, -- сказав Євген.
Ксенія була здивована. З цими, особливо першими розповідями Святого письма, дівчина була знайома, але про щось подібне вона там не читала. Євген (юнка вже кілька разів замість цього імені хотіла сказати чомусь Адам, може тому, що він перший говорив і знав те, про що не здогадувався жоден чоловік на землі), думала, справжній геній. Він народжений бути великим. Йому потрібно тільки вчитися, а він вперто тримається за свою релігію.
--- Поясни, -- сказала, бо хотіла якнайшвидше про все дізнатися, а хлопець мовчав, обдумуючи відповідь. Нарешті він промовив:
--- Бог виростив у Едемському саду багато дерев і сказав до Адама: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева Пізнання добра і зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш».
--- Я це знаю. Але…
--- Дерева, з яких дозволялося їсти, давали першим людям тільки духовну їжу, або ж їжу, яка засвоювалася організмом повністю, на 100 відсотків. Дерево пізнання родило плоди земні, а земля – це начало не божественне. Скуштувавши їх, у Адама і Єви запрацювала система живлення і травлення, яка до того хоч була у них, але не діяла. З цього моменту вони стали смертні. Бо причиною старіння і неминучого його фіналу є накопичення в організмі незасвоєних решток органічних сполук, які «засмічують» кишечник тракт, легені, приводять до звуження судин. Ксеніє, перші люди мали зв'язок з Богом подібний до зв'язку між матір'ю і ембріоном. Коли вони скуштували забороненого плоду, то втратили його, у цей момент вони були народжені для землі. – І він докінчив, -- я так думаю.
--- Але найкращий спосіб воскреснути такими, як вони були при житті, мають мумії, що висохли. Обезводнені тіла зберігають усі хімічні елементи без жодних втрат і, коли Бог почне воскрешати мертвих, то наповнить кожну клітину водою і оживить безвладне, нерухоме тіло. Якщо людству вдасться колись наповнити кожну кдітину лисниці водою і зробити з неї соковите яблуко, тоді тільки можна буде мріяти про вічне життя, про перемогу над смертю.
Молоді люди не знали наскільки все, про що вони говорили і думали, правильне, правдиве. Але їхня теорія була дуже логічна, до того ж вона не заперечувала віру, не відкидала релігію, хоча в той же час була науково обґрунтованою. Звичайно, до всього ще треба довго і вперто працювати, багато читати і досліджувати, але головне – початок. Продовження не забариться. «Якщо мене вже не буде, -- думала дівчина, -- все одно я щаслива, що хтось завершить нашу справу».
--- Ти – містик, а я – практик, -- сказала вона хлопцеві, -- а разом ми народили генія. Який чудовий цей світ, а який мусить бути прегарний світ, якого ми ще не бачили. – Вона, піднявши голову, подивилася крізь вікно на небо, усіяне пульсуючими незгасними зорями. І хоч бачити їх уже не могла, все ж знала, що вони є, що вони завжди будуть.
--- Кожен раз, перечитуючи Біблію, я відкриваю для себе щось нове і нове, -- мовив юнак. – Можна безліч разів її читати і завжди зміст цієї книги буде інший, хоч на перший погляд здається, що записані там події уже нам відомі.
--- Євгене, що ще ти знайшов цікавого?
--- Я знайшов там доказ божественної сутності Сонця.
--- Читай.
--- «На початку Бог створив Небо і землю… І сказав Бог: «Хай станеться світло». І сталося світло». Зауваж, що з перших рядків ми дізнаємося, що Господь створив нашу планету, але ще скрізь була темрява. Тоді настало світло, не сонце, як помилково вважається, а світло. Тобто Сонце уже було, а запрацювали у перший день творення закони, що породили фотосферу, а те, що Бог відділив світло від темряви, означає, що Земля почала обертатися навколо своєї осі, створюючи день і ніч.
--- Перший день творення, ти маєш на увазі, перемогу сили гравітації над іншими силами, в результаті чого стався вибух?
--- Так. І після нього запрацювали закони, які існують досі.
--- А про що говорить четвертий день творення?
--- Що настало мале світило ночі, тобто Місяць і велике світило дня.
--- Тобто Сонце? Тоді…
--- Я розумію про що ти думаєш. Але ми не помилилися, вважаючи Сонце Богом. Сонце – це ще і космічне тіло, а Бог не космічне тіло, а Сила, що в ньому діє. Недарма Бога називають Всесильним. Він володіє різними силами: силою гравітації; електромагнітною силою; завдяки якій формуються молекули; сильною взаємодією, що існує в ядрі атома; і слабкою, що керує розпадом. Всі ці сили добре вивчені і всі вони зароджуються на Сонці. Зрештою, говоримо про Бога – Вища Сила.
--- Всемогутній, бо Господь може у будь-який момент все знищити, -- підхопила Ксенія.
--- І Творець, -- продовжив Євген, -- тому що створює атоми, молекули, хімічні елементи, речовини… планети… життя.
--- Але тоді Бог -- не саме тільки Сонце. Він – система, або ДУХ.
Ця розмова між молодими людьми відбувалася у неділю зранку. З сусідньої кімнати доносилася Служба Божа, що транслювалася з Ватикану. Мати завжди включала у цей час радіо, щоб мати можливість молитися з цілим світом. (Чи випадково?) у момент, коли Ксенія сказала останню фразу і замовкла, голос священика, ніби продовжуючи дискусію, урочисто проспівав: «Із безначальним твоїм отцем… живим, благим і животворящим твоїм духом». Дівчина аж зойкнула.
--- Живим, бо Господь живий, -- сказала Ксенія, роздумуючи над словами Божої проповіді. – Живий, як ми з тобою. Благим означає, що Він добрий, незважаючи на свою силу і могутність, поблажливий до всіх, хто потребує його благодаті, милосердний до тих, хто надіється на нього й не надіється. І животворящий, бо його дух творить живу істоту. Бог – це дух, що існує у нашій системі.
--- Звичайно. Але «мозок» Бога – Сонце. Саме на ньому зароджуються ідеї, які пізніше ним же втілюються в життя. Саме з допомогою світла Владика спілкується з нами, передає нам енергію і думку. У ньому джерело життя.
А служба Божа правилася далі і далі священик, співаючи «Вірую», ніби знову втручаючись у дискусію, промовляв: «… світло від світла, Бога істинного від Бога істинного…»
--- Цілком можливо, що інформаційне спілкування між Богом і людьми проходить швидше за швидкість світла, -- роздумував уголос хлопець.
--- Як це?
--- Довгий час фізики, вслід за Енштейном повторювали, що швидкість світла є граничною швидкістю у Космосі. Але ще у законі всесвітнього тяжіння, встановленому Ньютоном і відомому кожному школяреві, сказано, що в природі існують надсвітлові швидкості.
--- Ти пам'ятаєш цей закон?
--- Сила тяжіння між двома тілами пропорційна їх масам і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Іншими словами, всі тіла притягуються. А це означає, що гравітаційний вплив поширюється моментально. Багато вчених сьогодні розвивають ідею інформаційних полів. Ці поля переносять інформацію про процеси, що протікають у фізичних об'єктах. Їх енергія наближена до нульової, а швидкість у мільярд разів більша за швидкість світла. Ця особливість робить інформаційне поле ідеальним способом зв'язку. Цими полями передається, мабуть, і так званий телепатичний зв'язок.
--- А людський мозок має зв'язок не тільки з кожною клітиною тіла, кожним нервом, м'язом, судиною, але й з думкою, а думка надходить від Сонця і Землі. У людини завжди є вибір: послухати Бога або диявола.
--- Так. До того ж цей вплив абсолютно рівнозначний і рівновеликий.
--- Чому рівнозначний?
Ксенія не розуміла, про що говорив її товариш. А може й розуміла, але лякалася власної думки, яка, як їй здавалося, надходила від нечистого. Це стосувалося гріхопадіння перших людей. У голову закрадалася підступна думка, що змій – це протиріччя, яке веде до суперечки, до розуму, до пізнання, до істини. Якщо змій, то Земля, значить він має право на існування. Тому Бог не знищує його, хоч, напевно, може це зробити в будь-який момент вічності. Зло є породженням добра, щоб людина могла осмислити ці два протистояння і вибрати найоптимальніше.
В останні дні Ксенія захопилася не стільки Біблією, як стародавніми міфами. На перший погляд примітивні, вони насправді несуть в собі величезну кількість інформації про світ, про його створення, історію і облаштування. Зокрема, зацікавили дівчину розповіді про підземне царство Аїда. Вони перекликаються з такими ж розповідями Біблії про шеол.
--- Євгене, - задумливо сказала дівчина, - чому існує притягання Землі? Сонце притягує планети, але чому у Землі теж наявна сила тяжіння?
--- Ксеніє, чому ти питаєш про це? Тобі ж зі школи відомо, що всі тіла взаємопритягаються.
--- Дурня. Тоді чому велетенський будинок не притягує пір′їну?
--- Мабуть притягує.
Ксенія засміялася. Їй стало так весело, що хлопець аж здивувався.
--- Якби це була правда, то всі будинки були б в пір′ї. Уявляєш? – Євгенові теж стало смішно. Вони тішилися, як малі діти. Незабаром дівчина знову почала говорити серйозно.
--- Властивість притягати мають тільки ті тіла, які рухаються і при тому з величезною швидкістю. Космічні тіла. Земля обертається навколо Сонця, але скажи, чому вона обертається навколо своєї осі? До того ж навколо осі обертаються всі планети Сонячної системи, але з різними швидкостями. Ці швидкості не пропорційні відстані до світила. Кожна планета рухається тільки з їй відомої причини повільніше або швидше за іншу.
--- Або взагалі в іншу сторону, як Венера та Уран.
--- Так, але чому? В чому причина такої незорганізованості?
--- Можливо в масі?
--- Ні. Маси багатьох планет майже одинакові, а швидкість обертання різна.
--- Я думаю, що ти, Ксеніє, вже знайшла відповідь на своє запитання і хочеш про це поговорити.
--- Так. Я думаю, що Земля не складається з ядра, мантії та кори, як вчить сучасна наука...
--- А?
--- Всередині кожної планети є мініатюрне сонце, реактор. Воно й приводить до обертання навколо осі.
Євген замислився. Ксенія фанатично вірила в сонце. Вона знайшла його навіть у підземеллі. Думка дівчини видалася хлопцеві дуже дивовижною і майже неприйнятною, але коли він співставив біблійні оповідання про шеол з міфами стародавніх народів, то зрозумів за якою логікою будувала Ксенія свої фантазії. До того ж він згадав ще одне стародавнє джерело і сказав:
--- Одним з найцікавіших давніх документів є текст із заголовком «Смарагдові таблиці Гермеса». Текст таблиць відкривається такими сенсаційними словами: «Те, що знаходиться під нами, подібне на те, що знаходиться над нами, а те, що знаходиться над нами, подібне на те, що знаходиться під нами і можна тільки дивуватися одній і тій же роботі!»
Євген урочисто читав ці рядки, ніби вони пояснювали все на світі.
--- Якщо рух Землі навколо Сонця спричиняють термоядерні реакції самого світила, то вони, ці реакції аж ніяк не можуть бути причиною обертання нашої планети навколо своєї осі, - голосно роздумував юнак над стародавніми словами. – Значить всередині Землі, як і інших планет Сонячної (і не сонячної) системи мусить битися власне серце, власний реактор, двигун.
--- Тоді, - аж скрикнула від здивування дівчина, - на внутрішній стороні нашої планети може існувати життя. – Вона прикрила рот рукою, а пізніше промовила пошепки, - царство Аїда.
--- Саме так. Уяви собі: мініатюрне сонце, вакуум, атмосфера, а тоді земля з живими істотами! Геніальний витвір. У Біблії говориться про шеол, куди потрапляють душі померлих. В одних перекладах це слово означає яма, могила, в інших – це пекло. Обидва варіанти правильні, зважаючи на те, що покійника хоронять, опускаючи до могили, але потім… - юнак замовк.
--- Що ж потім? – не вгавала Ксенія.
--- Розклавшись на хімічні елементи, тіло проходить крізь пекло високих температур мантії землі до внутрішньої сторони планети підземною рікою Стікс, де знову "конденсується", збирається докупи для подальшого життя. Але чи живуть вони там вічно?
--- Ні! – скрикнула дівчина. – Вічно там не живуть. Доказом цього міф про Деметру і Персефону. У певний час, який нікому не відомий, тіло пройде зворотний шлях із-під землі назовні. Може це і буде воскресіння мертвих… А ще тіла у підземеллі можуть суттєво відрізнятися від наших. Якщо людське тіло складається переважно з води, то основою підземного є, мабуть, газ, повітря. Безтілесні душі…
--- Нашій фантазії немає меж, але якщо фантазія людини така прекрасна і захоплююча, то яка мусить бути фантазія природи!
--- Євгене, життя триває вічно. Воно ніколи не зупиняється, а тому не варто боятися смерті. Звичайно, часу пройде немало, перш ніж людина, що померла на землі, народиться в її середині. Мабуть там, дівчина показала пальцем на підлогу, іде зараз життя, яке датувалося в нас минулим або позаминулим століттям, а може й тисячоліттям. Ось вам і час, який можна подолати, проникнувши в шеол, але не природнім шляхом, а пробуривши свердловину. Через певний час ми всі там будемо.
--- Там будемо не тільки ми.
--- А хто ще?
--- Туди потрапляють рослини, тварини, будинки... Я завжди замислювався, чому археологи знаходять стародавні храми під величезним шаром грунту. Справді дивовижно, бо якщо на Землю не падає величезна кількість пилу з космосу, щоб поховати стародавні будівлі, то чому вони зникають під землею? – Юнак поставив запитання і сам почав на нього відповідати. – Сила притягання Землі втягує будь-яку річ, що знаходиться на ній, у свої надра. Впевнений, що нутрощі нашої планети не менш загадкові, ніж Космос.
--- Існує єдина відмінність між життям «під нами» і «над нами», - сказала Ксенія.
--- Яка?
--- Під нами немає зір.
Молоді люди задумалися. Дівчина, уявляючи собі продовження свого життя після смерті земної, вже майже не боялася її, але остання фраза таки дуже юнку засмутила. Зорі – вони такі гарні. Не бачити їх – не жити, а існувати.
--- Аb ovo, -- промовила Ксенія після довгої паузи.
--- Що?
--- Яйце. Бог – це велике яйце, яйце нашої планетної системи, де жовток – сонце, зародок життя.
--- Живі організми у ньому – білок (білкове життя). Жовток – інший вид живого, але не білкового тіла, а разом вони народжують організм, досконалий і геніальний.
--- Земля – теж божество. Вона має своє сонце, тобто зародок і з нього походить все живе.










Розділ п'ятнадцятий.
«Нам здається, що це нове. А воно вже було від віків,
що були перед нами».

Одного дня між друзями відбулася така розмова.
--- Які ще можна знайти докази нашої божественної теорії крім того, що між сонцем і людьми існує інформаційний зв'язок?
--- Мабуть, багато.
--- Наприклад?
--- Архітектура храмів.
--- Поясни.
--- Всі вони збудовані вівтарем на схід – у бік світла, що сходить. Новозавітні храми упорядковані за зразком старозавітних, а це означає, що схід мав велике значення у давні часи, часи, коли люди знали, що Бог – це Сонце. Яскраві сонячні промені проникали крізь вікно над вівтарем і їх потужне світло змушувало людей нахиляти голови.
--- Як було у випадку зі мною у сні.
--- Тільки ти не вклонилася.
--- І поплатилася. Осліпла.
--- А може прозріла?
--- Ось звідки принцип поклоніння Богу. А ще які можемо знайти факти божественної сутності сонця?
--- Мусульманська релігія теж це підтверджує.
--- Ні, адже мусульмани моляться, повернувшись обличчям до Мекки, в якому б куточку земної кулі не знаходилися, а не на схід, як християни.
Євген попросив Ксенію сказати чи є у неї глобус або карта світу. Коли знайшов, то здивувався. Мекка знаходилася трохи на північ від екватора і це його турбувало. За його розрахунками це священне мусульманське місто мало б лежати на самому екваторі. Коли дівчина дізналася, що непокоїть її товариша, то сама знайшла пояснення.
--- Євгене, земна куля має нахил. Вона повернута на кілька градусів північним полюсом до сонця. З цього випливає, що на Каабу – об'єкт поклоніння мусульман – падають у полудень прямі сонячні промені.
--- А якщо вони не такі вже й прямі, то пояснюється це просто: з часу, коли будувалася Краба і до наших днів Земля могла трохи зміститися у відношенні до Сонця, -- підхопив хлопець здогадку дівчини. – Але чому об'єктом поклоніння став так званий Чорний камінь?
--- Може тому, що чорний колір поглинає найбільше сонячного світла. Коли віруючі доторкаються до нього, він, заряджений сонячною енергією, стає цілющим.
Хвора дівчина посміхнулася. Чорний камінь через тисячі кілометрів мав тепер на неї вплив – зігрівав надією.
Євген знову читав і знову знаходив підтвердження своєї теорії.
--- Послухай. Індуїзм стверджує, що Всесвіт – це ретельно спланована система, якою керує всесвітній закон. За ним усе в світі влаштовано мудро, навіть тварини від народження мають чітко визначені завдання і характер життя, дій. Це стосується і людей. Буддизм визнає реінкарнацію, а універсизм, -- що Всесвіт велетенський живий організм, його складові частини весь час взаємодіють. Головне божество Янг – це світло, активна сила, чоловічий початок та Ін – вбирає, приймає, жіночий початок. Жодна з цих релігій не заперечує одна одну.
--- І всі вони зводяться до одного, -- що Бог землян – Сонце. Може навіть, я припускаю, не саме Сонце, як космічне тіло, а світло, енергія й дух, що йде від нього.
--- У Біблії багато разів повторюється вираз «під сонцем». «Ходити під сонцем», «Немає нічого нового під сонцем», «Я трудився і змудрів був під сонцем».
--- Я найбільше вірю (чи хочу вірити,-- подумала --) в реінкарнацію,-- сказала голосно і несподівано Ксенія. – В книзі Екклезіяста ти читав мені, що «всі потоки до моря пливуть, але море не наповнюється, до місця, звідки пливуть ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти». Як ми не бачимо повного кругообігу води в природі, а тільки знаємо, що він існує, так і про душу можемо лише здогадуватися, що посилається вона людині Богом, після смерті повертається назад до Нього, а наступної миті знову сходить на землю, народжується разом з новим життям.
--- Я схиляю низько свою тямущу голову перед мудрістю древніх, мудрістю, що сильніша за наш технічний розум. Прихід цивілізації, насадження демократії привело до загибелі не тільки окремих груп населення, таких як гуанчі та інших, але до безповоротної втрати їх знань, їх історії, науки і культури. Всі релігії, які зберегли первісні знання, свідчать про єдність людини і природи, людини і Бога.
--- Шамбала. – тихо мовила дівчина.
--- Що?
--- Шамбала – духовна країна. Ми знайшли Шамбалу, ми знайшли те, що об'єднує всі релігії світу.
Те, над чим билося багато умів світу, що шукали і не знаходили вчені, відкрили двоє трохи вирослих дітей. А може за кам'яними стінами Ватикану правда відома? Тільки ще не час її показати, бо повернувшись до Бога істинного, люди відвернуться від них, «божих слуг», і не сипатимуться пожертви золотоносного металу на їх зубожілі храми. А може не варто, не час знати правду, бо не зрозуміють пересічні віруючі такої революції у вірі, не приймуть її? І настане армагеддон, початок якого заклали двоє молодих людей, вимучених хворобою чи долею. А може й не винні вони, бо тільки читали й аналізували те, що вже давно було написане? Хто і для чого вклав у їхні малі голови ці глибокі думки – туманні чи змістовні, легковажні і хибні чи потрібні і своєчасні? Як відомо, людська поведінка мало залежить від самої людини, більше від втручання зовнішніх сил. Творіння митця чи може бути його власною заслугою? Навряд, так як і злочинцем керують не його власні злі наміри. Він є жертвою впливу на його психіку. Можливо людство вже зрозуміло це і наслідком стала відміна смертної кари у Європі. Таких людей слід ізолювати, але не гуманно їх знищувати. Якщо Бог дав нам розум вченого чи талант митця, то дякуймо йому за це і пожаліймо убогого.
--- Чи сподівався ти, Євгене, прийшовши сюди майже місяць тому і передрікаючи кінець фальшивої релігії, що кінець цієї релігії справді такий близький? Ми відкрили нову релігію, релігію Сонця. Наш Бог не абстрактний і незрозумілий, а близький і правдивий. І кожен, хто захоче зробити зло, підніме на нього очі і затремтить, збагнувши, відчувши, що Владика слідкує за ним.
--- «Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, -- це нове!» Та воно вже було від віків, що були перед нами».
Шамбала стала новою, але слабенькою вірою у порятунок.













Розділ шіснадцятий.
Людський розум заповнений лиш на одну соту
одного відсотка. Кожна людина додає до кінцевого розуму свою частку. В кінцевому результаті людство навчиться
користуватися розумовим потенціалом своїх предків.


Священик прийшов до Ксенії сам. Мати не кликала його, щоб не травмувати дочку, щоб вона не здогадувалася, що доживає останні дні, та й сама жінка відкидала цей фатальний кінець, не приймаючи його ні розумом, ні серцем.
--- Ви вже прийшли? – запитала дівчина, коли він увійшов до її кімнати.
Вона простягла руку, щоб встати і піти з ним. Ксенія відчула захист, полегшення. Якби він взяв її за руку і допоміг перейти на той світ, як допомагають сліпим іти через дорогу, вона б не боялася. «Ходімо, дитино, -- хотіла почути від нього заспокійливі і впевнені слова. – Там немає болю. Там добре». І вони рушили б удвох назустріч невідомому, але чарівному світу. Крок за кроком входили б в нього, біліючи і зливаючись з осяйними променями. Нарешті дівчина зрозуміла, що було їй потрібно, щоб не боятися. Перевізник. Посланець Бога.
Священик побачив змучені довгою хворобою вдумливі очі дівчини і зрозумів, що вона не одужає. Ксенія дивилася на нього так спокійно, ніби знала набагато більше, ніж він міг їй сказати. Її смутний погляд говорив промовисто про те, куди вона направилася.
--- Чому мене прийшли Ви сповідати? Чим я згрішила? Хіба лиш тільки тим, що жила, бо часу Бог не дав мені грішити, -- запитувала, намагаючись щось побачити у тому місці, звідки лилися хриплі звуки слів духовного пастиря. Ксенія помітила за собою дивну ознаку – вона почала говорити білим віршем, і це в неї вже не минеться. Таку форму спілкування незабаром підтримає і хлопець. Вони будуть розмовляти саме так, це буде їх останнім захопленням -- із буденності творити свято.
Сповідь не вийшла. Дівчина не знала своїх гріхів. Вона не грішила навіть у думках, нікому не бажала зла, не відчувала заздрості і злоби. Вона любила цілий світ і хотіла, щоб всі люди були щасливі. Навіть дивлячись художній фільм і знаючи, що це тільки фантазії автора, плакала, коли герої його страждали. «Боже, зроби так, щоб на світі не було горя, -- щиро просила. – Нехай не буде цих любовних трикутників, чотирикутників і так далі. Нехай кожна дівчина любить тільки одного хлопця, а він, в свою чергу, нехай ніколи нікого не кохає, окрім неї. Господи, як було б добре, якби на світі жило тільки таке кохання».
Пізніше, обдумуючи сповідь, Ксенія прийшла до дуже дивної думки. Людина в середньому за життя використовує одну соту одного відсотка свого розумового потенціалу. Навіщо ж їй всі сто процентів? «Тому що, починаючи від Адама, -- думала дівчина, -- кожна особа пише свою сторінку. Кінцевий мозок буде складатися з цілої книги життя поколінь. Цю книгу читатиме Господь на страшному суді. Може книга нашого роду заповнена і в ній немає чистих сторінок для мене? А може останній постане перед Богом з відкритим текстом і буде читати й вирішувати, хто з прародичів має право на життя вічне, а хто на небуття? У повністю заповненому мозку будуть й знання, які здобуло людство за всю історію життя і будь-якими з них і будь-коли останній зможе користуватися. Тому ті люди, які зостануться, будуть щасливі. Настане гарний світ: цікавий, правдивий, добрий. Якби люди розуміли, що втрачають, на що міняють його у гонитві за теперішніми цінностями, то махнули б рукою на багатство, славу, владу і жили б за Божими законами, які Господь так вперто намагається втиснути, а люди грішним ділом ще з більшим завзяттям цураються його. Там буде рай думок, рай почуттів і спогадів приємних. Там буде рай садів і ніжний дотик звіра, і Бог…А ще таланти… Останній успадкує їх від кожного з прародичів своїх. Смішними і непотрібними виглядатимуть земні страждання із висоти вічності. Хвороба, бідність і любовні муки – породження зла, якого прагне сама людина. Їх не було б, якби ми не впускали у своє серце бажання муки», – і Ксенія зітхнула.
Священик заговорив про віру, і після його оповіді Ксенія і Євген зрозуміли, що саме її бракувало кожному з них. «У одному посушливому районі довго не було дощу, -- казав він. – Трави повисихали, земля потріскала. Спека згубно впливала на тварин і людей. Місцеві селяни пішли до священика, щоб разом помолитися і попросити у Господа порятунку для всього живого. Відправу було призначено на наступний день. Люди взяли з собою ікони, молитвеники і тільки одна дівчинка тримала в руках парасольку». І тоді священик сказав: «Надіятися на дощ – це молитися, а вірити – взяти парасолю!»
Саме «парасольки» не вистачало Ксенії. Вона не взяла її на молитовну відправу за своє одужання. Тільки непохитна всеперемагаюча безсумнівна віра священна. Тільки вона, а не безплідна несмілива марна, хоч і щира, надія може врятувати будь-яку людину, стати єдиним променем, що з'єднає її з Богом. Факел віри дає більше світла, ніж ватра надії.
--- Євгене, чому помирати страшно?
--- Через невідомість, яку несе із собою ця жорстока пані – смерть.
--- Нам страшно вмерти, бо ніхто не знає чи там, -- вона мутними очима подивилася у далеч, -- щось є. Нехай стражденне, але життя потрібне людям. Тому ці вигадки про душу і про Бога…
--- О, Ксеніє, прошу, такого не кажи.
--- Мовчу, мовчу.
--- Бог рай пообіцяв людині, Царство Боже, щоб з відчаю вона не помирала. До нього ми йдемо. Там буде краще.
--- Того не знаємо, що краще – це за нею (смертю), за порогом.
Дівчина помовчала трохи, а потім продовжила, думаючи про священика:
--- Мені здається, я його вже бачила і говорила слова подібні, або й ті самі і цю історію про парасолю… Мені здається, я переживала вже навіть смерть. Євгене, ми живемо спочатку на Сонці (в Бозі), а потім втілюємось у житті земному. Спочатку – слово, а за словом – дія.
Фантазії дівчини були дивовижні. Вона придумувала за якусь мить таку теорію існування живого світу, що вченим людям навіть в сні таке не привидиться. «Існує дух і тіло. На Сонці, в Бозі живе спочатку дух. Пізніше Бог посилає його на землю і вселяє в тіло новонародженої дитини. Людина проживає земне життя, а коли помирає, то дух повертається до Бога. Тіло людини підлягає захороненню. Розкладаючись, воно вже у вигляді елементарних частинок всмоктується Землею у її надра, тече рікою Стікс до внутрішньої сторони Землі, під інше сонце. А може там не сонце, що дарує світло, а чорне ядро, щось на зразок чорної діри? Цікаво, дуже цікаво. Скоро я все знатиму. Тільки мені від цього аж ніяк не радісно, а сумно. Там, під землею конденсуються частинки у тіла без душ. А може й з душами, бо ще стародавні єгиптяни знали, що в людини є душа, яку хоронять разом з тілом. Її називали лушею «Ка» і зображували у вигляді людської голови із зігнутими над нею в ліктях руками. Прийде час і почнеться зворотній зв′язок. О Господм! Де правда? Скажи хоч слово, що могло б мене потішити!»
--- Для тебе має бути лиш єдине слово діючим. – мовив юнак, відзиваючись на її останні слова.
--- Яке ж?
--- Життя!
--- То ти прийшов, щоб стати мені Богом?
--- Я Богом маю стати для всіх, хто Бога просить і у Нього вірить!
--- Євгене, хто ти?
--- Я той, хто мав прийти.
--- Твори із Богом.
Хлопець узяв дівчину за руку, допоміг встати з крісла і повернув обличчям до вікна, звідки лилося осіннє тепло, тепло, в якому не було вже літньої спеки, але й байдужості осені ще не відчувалося, і мовив до неї впевнено і святково:
--- Все непотрібне викинь з голови. Залиш лиш те, що хочеш, щоб було. Як часто безвихідна, здавалося б, ситуація, а вона сама собою розв'язується. Чия втручається до цього сила? Послухай далі: «… і незбагненний розум Його. Він змученому дає силу, а безсилому – міць. І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись – спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати – і не потомляться, будуть ходити – і не помучаться!»
--- Так страшно…
--- Чому?
--- Страшно не піти, коли вже все до цього готувалось. – І вона продовжила так само велично і святково. – Я ніби вже не тут. Я ніби тут ніколи не була…
--- Ти мусиш бути! Холодний розум – ось причина бід усіх на світі. Лиш розум «нетверезий» може змінити світ.
--- Як вже змінив один раз?
--- Що ти маєш на увазі?
--- Адама й Єву.
--- О, Ксеніє, прошу тебе, облиш… Їх спокусив диявол.
--- Ні, земне. Земне начало. А хіба не про таке турбуємося зараз? Чи ти тверезий?
--- Ні.
--- Чи відмовишся від цього, якщо відомо стане, що воно від нього, від сатани?
--- Ні!
--- Чому?
--- Бо це – сильніше…
--- Це близько вже до божевілля.
--- Адам був божевільним теж, що захотів за Бога стати розумнішим. І втратив геть усе.
--- А щастя пізнання, а рай пристрасті, які взамін Едемському саду отримали?
--- Відомо мало нам про рай, але прийдемо до нього знову, тільки дорогою набагато довшою. Ти знаєш, що я думаю про змія, якого необачно так послухали найперші люди?
--- Що ж?
--- Він не тварина.
--- А хто?
--- Від кого надійшла інформація скуштувати забороненого плоду? Від сатани у лаштунках змія? Це не логічно. Від Землі. Змій – це те, що є в ядрі клітини кожного із нас – спіралеподібні (змієподібні) ланцюги нуклеїнових кислот. Земля – диявол, зло. Вона вбирає нашу силу і спричиняє смерть. Якби позбутися могли ми її впливу…
--- Ти – фантазер, а я – холодний розум, чи генія якого ми створили признає світ? Чи я без тебе змогла б усе це осягнути?
--- Чи зміг би я?
--- Мали зійтися дві душі, щоб істина могла родитись.
--- Добро і Зло породжують життя.
--- Й життя породжує ці два протистояння. Як колесо, що без початку і кінця, а творить обертання, швидкість, рух…
--- Але щоб колесо привести в дію, мотор потрібен. Глянь на нього. – І хлопець обома руками обняв голову дівчини і повернув так, що прямі сонячні промені відбилися у її очах. Але, замість повного полегшення, вона відчула нестерпну біль у очах і прокричала:
--- Бог не хоче!
«Я знову візьму її за руку, коли настане слушний час, -- думав Євген, відпускаючи дівчину, -- і у її тіло поллється моє життя, сповнене святої і величної віри в одужання».
--- Мені здається, все ми вже дізналися. Усе, до чого могли дійти за майже вікову історію життя, якби вона була нам дана Богом, ми пізнали. Про що нам говорити завтра?
--- Завтра вже не буде!
--- Для мене так, для тебе – буде, буде!
Євген мовчав. «Вона не розуміє. Завтра настане інший день. Життя не згасне у її серці, я це відчуваю. Завтра потрібно все забути, про що до цього дня ми говорили і жити, як люди інші: любити, мріяти, сім'ю творити і просто жити!»
Євгенові потрібна була сила. Він відчував, що не подужає, не осилить велику справу, яку перед собою поставив. І, подібно до Ісуса, подався на Довгу гору шукати підказки Божої. Деякий час ішов по шосе, потім звернув на польову дорогу і повільно, але вперто сходив на вершину мрій, на вершину своїх думок. Він піднімався все вище, і все більше відчував не приплив енергії, а її втрату. Густі лісові зарості не дозволяли бачити ні вершинної піраміди, до піку якої прямував, ні шляху, який пройшов. Хлопець тільки по власному почутті втоми знав, що ще йде вгору. Але через дві години нарешті, вийшовши на широку галявину, побачив небо відкрите і чисте, лінію горизонту, яку ледь заступали високі ялини і сосни, і, глянувши вниз, далеке село, що рясніло дахами чепурних хат.
Євген сів на траву і довго вдивлявся, намагаючись вирахувати, котра з покрівель належить будинку Ксенії. Він дивився на великий голубий купол, що покривав землю аж до лінії горизонту, і його – самотнього чоловіка, який сидів у центрі цього кола, але далеко не був його точкою обертання. Зліва вгорі світило сонце, світило буденно просто, щиро, даруючи світові тепло осіннього дня. Що хотів Євген від нього: участі, спілкування, допомоги? Але відчував тільки байдужість. Хлопець проводив уявну лінію між ним, собою і невеликим селом, що лежало внизу, але ніякого містичного знаку ця ламана не утворювала. «Господи, -- звернувся до неба зі щирими, благаючими словами, -- допоможи мені врятувати її, дозволь змінити систему, що невблаганно веде її до загибелі. Нехай здійсниться диво. – Він став на коліна. -- Я – месія! Мені відведена велика роль – цю дівчину врятувати, щоб бути з нею! А якщо я захочу знову когось рятувати, із тенет смерті вирвати людину, аби себе прославити? Якщо це, як наркотик, увійде в моє єство, щоб зачепити там гординю? То краще я загину. Месія має бути поза шлюбом і справами земними, а я месія, що хоче жінки. Хтось в мені повинен померти – геній або чоловік. Якщо вона помре, я не спаситель, а якщо виживе, то що мені робити, я ж буду мати тіло, що прагне жінки? Нехай усе відбудеться за тим сценарієм, який для нас сам Бог писав одного разу. Але ж для чогось Він привів мене у дім цей!»
«Я мушу вірити! – думала Ксенія. – Я маю подолати свою біду. Інакше, навіщо Бог прислав до мене цього чоловіка?»
Але…
Через два дні дівчина зрозуміла, що це була тільки нездійсненна, недосяжна, нереальна мрія, що земне життя для неї закінчується.
Приснився останній сон: гарний і заспокійливий. Будинок, який вона багато разів бачила у сновидіннях недобудованим, цієї ночі постав у всій красі. Великі вікна, що пропускали багато сонячного світла, міцні надійні двері, нові розкішні меблі, яких ніде досі не оглядала, все було досконалим. Вона раділа новому помешканню, тішилася, як дитина небаченою іграшкою.
Євген знайшов у Йови пояснення: «У сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімота на ложі, -- тоді відкриває Він вухо людей».
Ксенія розуміла, що мусить покинути знайому обстановку і йти до Нього. Він її кличе. Сил для страждання вже не було. Тіло стало важким і вона вже сама хотіла його позбутися.
«І все таки чому людина помирає? – сушила собі голову дівчина. – Якщо від Бога до людського тіла йде дух життя, то від Землі напевно мусить інший дух піднятись – дух смерті. Ці духи два постійно в боротьбі. Але дух смерті домінує. Чому? – Вона підняла голову до неба, бо стелі не було в її уяві. Верх – це небо, низ – земля. Ось все, що розуміла сліпа юнка і що було справді важливим. – Ні, ні, древні не помилялися, -- розмірковувала далі, -- душа і тіло – ось два стани матеріального та ідеального початків. І обидва вони безсмертні. Тіло безсмертне, тому що його матерія переходить у спадок від покоління до покоління. Душа безсмертна, бо теж передається, тільки вже тілу іншому, реінкарнується. Адам і Єва також безсмертні, гени їх живуть у тілах наших, а дух їх – в наших душах. Від людей перших до останніх тілом – один безсмертний організм! Тому всі люди рідні й повинен любити кожен ближнього свого, як себе самого. Цього навчає нас велика книга людства. Це в наше серце прагнув заложити хтось, хто писав цю книгу і істина йому була відома. Чому вона так мало нас хвилює?» -- Ксенії хотілося кричати до всього світу, збудити людство від сну, потрясти ним, розірвати над ним бомбу, щоб воно оговталося від дріб'язковості та егоїзму, але подумала: «Хіба Бог цього не робить? Вони ж не чують!»
Коли Ксенія поділилася роздумами з Євгеном, той її цілковито підтримав, але дещо заперечив.
--- Дух смерті не перемагає. Він має силу тільки над окремими тілами, а дух життя – він безперервний. Це зрозуміти можна тільки з погляду вічності. Дух життя розмножується, як люди. Цей процес безкінечний.
--- Все так, як ти казав: потрібно розширити простір і час, щоб збагнути безсмертя.
--- А ще, Земля – не зло, вона лиш протилежна сторона медалі однієї. Вона – хаос, що лад породжує й порядок. Земля подібна Сонцю. В її ядрі, як у глибинах нашого світила, присутній дух, хоч протилежний Богу, але потрібний.
Обоє дітей жили думками складнішими, ніж їх ровесники. Обоє сподівалися на диво, хоч розуміли, що його не буде.



















Розділ сімнадцятий.
Кінець, що народжує початок.
Замкнене коло людського існування.

В останню ніч стало дуже тяжко дихати. Біль був нестерпний. Дівчина боялася тільки одного – померти вночі, не побачити ще раз свого Бога.
Вона встала з ліжка. Підвівся і Євген. Вони сіли на свої улюблені місця напроти вікна, взялися за руки і чекали світанку.
Хлопця мучило сумління. Він сумнівався чи правильно зробив, що сказав дівчині про її неминучу смерть. Підсвідомо розумів, що лікарі помиляються, коли приховують перед пацієнтом правду. Юнак вірив, що дізнавшись про смерть, хвора людина, її організм повинен збунтуватися і мобілізуватися на боротьбу з недугою. Він навіть десь читав, що хтось із знаменитих, будучи дуже важко хворим і прочитавши про себе некролог у газеті, видужав і ще прожив після цього багато років. Так повинно було статися, от тільки пізно вона про це дізналася. Хвороба вже прогресувала, йшла повним ходом, вороття не було. Вимучений хіміотерапією, хірургічним втручанням організм був позбавлений сил боротися. Те, що дівчина почула про фатальний діагноз крадькома, підслухавши розмову нездар - лікарів, добило її. Цих разючих слів про смерть було досить, щоб позбавити себе віри в одужання, тому що слова ті були почуті невчасно і неделікатно. Вона мала їх почути від людини близької, співчутливої, яка б допомогла їй пережити їх. І тоді… Віра і надія появлялася у її бідному серці багато разів, але не горіли постійно і наполегливо, а гаснули, ніби водою залиті холодним розумом. А може все сталося так, як повинно було статися, щоб здійснилося пророцтво і його велика місія?
Молоді люди втомлено чекали дива. Вони вірили, що неодмінно щось трапиться і трапиться сьогодні. Широко відкритими очима вони дивилися на світ, а уста їхні промовляли молитву: «Сонечко небесне! Боже лагідний і ласкавий! Зглянься над своїми дітьми, допоможи пережити всі біди, які ми спокутуємо за гріхи інших людей. Не відвертайся від нас і ніколи не покидай нас. Зігрівай нас своїм теплом і ласкою, даруй нам хоч краплину свого розуму і розважливості, не дай нам впасти у відчай і зневіру, будь милосердним до наших недостатків і людських пороків. Будь з нами на землі, а також дозволь нам піднятися після смерті до твоєї величі, стати краплинкою, молекулою, найменшою частинкою тебе самого, злитися з духом твоїм святим і ширяти над світом маленьким фотоном твого променя».
Непомітно і безшумно відлітав нічний ангел, а на зміну йому над східним горизонтом піднімався світлий і чистий ангел дня. Віялом розпластавши білі крила, він летів над землею, огортав, пестив світлом і радістю нового дня, золотив листя дерев, освітлював дахи будинків, заглядав у щілини між застеленими шторами вікон людських помешкань, оранжевим серпанком застеляв сонце, що сходило. Долетівши до вікна Ксениної кімнати, ковзнув по стіні, де висіла ікона Божої матері, потім повільно опустився на обличчя дівчини і хлопця.
Ксенія не стільки побачила це сяйво крізь чорний заслін своєї сліпоти, скільки відчула ніжний його дотик. Навіть мамині руки, тепло яких відчувала з дитинства, не були такими милими і турботливими, як цей благодатний божественний промінь. Вона посміхнулася і піднялася душею назустріч йому. Біль щез. В одну мить здалося, що падає. Дівчина стрепенулася. Її рука відірвалася від Євгенової руки і плавно опустилася повз крісло. Сила тяжіння землі зникла, і дівчина, зітхнувши глибоко, відірвалася від крісла і підлоги, що, мов магніт, утримували її біля себе, піднялася і злетіла. У момент злету побачила все: освітлену сонцем свою кімнату, Євгена, що задумано сидів, і рожевий світанок у вікні.
Раптом Євген повернув голову у її бік і промовив: «Летиш?» «Лечу» -- була відповідь. «Зачекай на мене!» «Доганяй!»
Вони піднялися над своїми тілами вільні і щасливі. Десь внизу ще були чутні страшні крики і безпомічні ридання, але вони не оглядалися.


Хмари, що цілий місяць погрожували, заставляючи селян якнайшвидше поратися на городах, нарешті зібралися докупи і несподівано в післяобідню пору пролилися на землю холодним дощем. Разом із батьками, друзями, родичами, знайомими і просто односельчанами плакало за втраченими дітьми небо. Великі краплі води котилися по листках і стовбурах дерев, омивали сльозами плоди пізніх сортів яблунь і груш, барабанили по шиферних покрівлях селянських хат і здавалося, що вся земля ридає.
Та винуватці цього вселенського плачу вже його не бачили і не чули. Вони піднялися вище хмар. Було так радісно, так приємно перескакувати з промінчика на промінчик, летіти без зусиль, не махаючи крильми, як птахи, а ніби падати вгору.
Обганяючи одне одного, вони летіли до Сонця, до свого Бога. Ксенія, радіючи, забула навіть глянути згори на Євгена, що він там робить без неї, хоч стільки разів думала це зробити. Їй здавалося за життя, що це єдиний привілей смерті – бачити його.
Рай чекав на них там, щастя злиття в одне гаряче, пульсуюче тіло. Одна мить єднання з Богом варта десятків років страждань на землі. Дві чисті, ясні, безгрішні душі сіяли над землею разом з тисячами інших і своїм духовним життєдайним батьком.
Ввечері рибалки підняли голови, бо на півдні, у тому місці, де проходив їх ангел, побачили дивне світіння. Воно опустилося в ріку і там засіяло маленькою зорею. Рибалки глянули на небо, щоб знайти її відповідність на нічній сфері, але небо все було повите хмарами. Вогник померехтів і згас. Силуети заворушилися, піднялися, перехрестилися і знову непорушно завмерли у чеканні.










Розділ вісімнадцятий.
Тіло – тюрма для душі.
Справжнє щастя – це воля і вічність.

Патологоанатоми зробили розтин обох тіл і жахнулися. У грудях юнака пухлина була ідентична тій, яка спричинила смерть дівчини. Рак розкинувся біля самого серця, чорною гадиною обвився, обплутався довкола судин, запустив метастази в легені і в один момент перекрив артерію. Вони померли одночасно. А вгорі на Сонці спалахнули два маленькі імпульси, та ніхто із землі їх не побачив. Батьки ридали над мертвими тілами, які колись були їхніми дітьми, а діти були вже далеко. Вони сіяли, іскрилися одне для одного, гралися і тішилися безкінечністю простору, який відкрився перед ними.
Свобода, якої так прагнуть земні люди, обмежена для них не тільки кордонами, мовами, національностями і расовими ознаками, а самим існуванням, бо земля – тюрма для тіла, а тіло – тюрма для душі. Справжнє життя – це воля і вічність.
Дві маленькі гарячі кульки то зливалися в одну, то знову розщеплювалися і пустотливо гасали навколо Сонця. Їм було добре. Таких, як вони, імпульсів, тут було багато, незліченно багато. Одні тільки прилітали, інші поринали у глибінь Всесвіту до далеких світил, щоб стати часткою іншого світла і світу, але не зважаючи на позірний хаос, всі вони виконували певну місію, яку поклав на них Бог, і яка не розходилася з їхніми бажаннями і планами.
Ксенія і Євген пірнули у вир нового життя і були щасливі.
--- Дивися, он каруселі.
--- Летимо?
--- Давай.
І вони полетіли до Сатурна.
--- Давай назад, -- гукали одне до одного іншої миті.
--- Давай знову поглянемо на Землю.
Вони підлетіли до Землі і тільки тепер Ксенія подивилася на Євгена. Він сам сидів у своїй кімнаті. Вона думкою увійшла в його голову і вийшла сльозою.
Потім Ксенія захотіла провідати бабусю – сусідку. Та лежала на ліжку безпомічна, розбита паралічем і самотня.
--- Ти прийшла, дитинко, -- хотіла вона сказати, але губи не слухалися її. – А вони казали, що ти померла. Я не вірила. Не могла ти померти поперед мене. – Звуки її голосу були плутані і виглядали, швидше, на скрипіння старого колеса.—Добре, що ти прийшла, я розповім тобі ще одну історію…
--- Я знаю…-- Вона закрила старенькій очі і сказала, -- поспіть, скоро Вам стане добре.
--- Ксеніє, не барися, -- гукав Євген.
--- Не поспішай. Я ще до татка.
І маленька світла кулька піднялася над будинками і застигла, оглядаючи планету, що крутилася під нею. Мимо пролітали атоми повітря, зчиняючи шум і гармидер.
У великому розкішному місті знайшла його – брудного, зарослого, побитого і п'яного.
--- Тату!
--- Як ти знайшла мене, донечко?
Вона сіла поряд з ним на запорошений тротуар.
--- А вони казали, що ти помреш. Ти ж не померла?
--- Ні, я жива.
--- Моя дочка зі сну прийшла до мене. Ви бачите? Вам не дано це бачить. Пробачте.
Люди з огидою проходили повз страшного бомжа, що говорив сам із собою і трепетно обнімав повітря.
--- Чому ти у фаті і білій сукні? Ти виходиш заміж? Ти прийшла покликати мене на весілля? – Він плакав від радості. – Щастя, здоров'я молодим! – голосно гукнув.
--- Ходімо, тату.
Дочка взяла батька за руку і вони підвелися. Він зауважив, що її плаття зовсім не забруднилося.
--- Ти ангел, чистий ангел!
Немов живі виглядали рідко розсипані по сукні червоні ружі. Вони ішли містом, весело розмовляли і сміялися. Потім Ксенія підвела батька до вагона товарного поїзда і вони поїхали, залишаючи позаду нічний вокзал.
Чоловік не опам'ятався, як опинився на якомусь до болю знайомому кладовищі. Багато людей оглядалися на нього, але ніхто його не впізнав. Він дивився на церемонію похорону і не міг зрозуміти, чому всі плачуть. Над труною вітер здіймав крайчики плаття і фати його дочки, яка чомусь залишила його і лягла в домовину.
--- Чому немає чарок і весільних столів? – думав про себе.
Мати Ксенії повернула голову, глянула на чужого зарослого чоловіка і зімліла. Коли лікарі привели її до пам'яті, «незнайомця» вже не було, а люди закидали глиною труну з її померлою дитиною. «Бум – бум. Бум – бум».
--- Глянь, комета летить.
Дві кульки підлетіли до неї і продовжили свій шлях паралельно, допитуючись тих, що були на небесному тілі, звідки вони і куди прямують.
--- Ми патрулюємо Молочний Шлях.
--- І що, на ньому все в порядку?
--- Все, як має бути. Кому належить гаснути – гаснуть, кому з'явитися – з'являються. Все гармонійно і досконало.
--- Візьміть нас із собою.
--- Ні! – раптом почули владний голос Батька.—Ви мусите ще залишатися тут. Іншим разом, коли проживете повне земне життя, я відправлю вас у подорож.
--- Коли комета прилетить вдруге?
Тільки тепер Ксенія помітила, що між нею і Сонцем є щось на зразок пружини. Вона ослаблена, але як тільки Ксенія хотіла поринути у мандрівку кометою, пружина скоротилася.
--- Нас тут мають за дітей, -- сказала кулька, що була душею дівчини, до душі хлопця, коли вони повисли самі між Сонцем і Меркурієм. – Нам не дозволено проникати далі Сонячної системи.
--- Нічого. Тут теж добре. Ми ще не пізнали всього. Гайда?
Тепер вони знали що таке щастя. Ні болю, ні печалі, ні спогадів, ні смутку.
Коли вони наганялися вволю, підкликав їх Батько до себе, спрямував потужний промінь на Землю і висвітлив лікарняну палату, де на столі лежав хлопчик – метис. Ксенія впізнала його, хоч ніколи не бачила його обличчя.
--- Тіло хлопця помирає?
--- Його душа половинчата. Якщо зараз на землю не зійде друга її частина, то і ту він втратить.
І вже іншої миті молоді пустотливі дві душі летіли у вільному падінні на Землю.
У цей час у молодої єврейської сім'ї, яка вже мала дворічну донечку, народилося двоє близнят: дівчинка і хлопчик.
Через півроку у автомобільній аварії загинув Євген, а у сусідньому місті народився хлопчик. Він і дівчинка з близнят зустрінуться через вісімнадцять років. А ще через рік її брат близнюк стане студентом одного з найкращих університетів світу. Молодий професор метис читатиме лекції про походження людини. Багатообіцяючий студент і професор здружаться і разом досліджуватимуть проблему появи людей на Землі. Їм вдасться спочатку вирахувати, а потім знайти Ноїв ковчег і планету Вулкан. Вони напишуть нечувану до цього часу наукову працю під назвою «Замкнене коло». «Бог дав їм до серця здійснити його задум».
Ксенин брат помре сліпим при загадкових обставинах у віці тридцяти восьми років, а в сестри – близнючки у двадцятишестилітньому віці народиться дівчинка.
Сестра – близнючка стане відомою на цілий світ поетесою. Брат багато розповідатиме їй про товариша метиса, але вони ніколи не зустрінуться. Одного разу брат вперто захоче їх познайомити, але літак, в якому летітиме п'ятдесятирічна поетеса, вибухне над Атлантичним океаном.
Мати Ксенії до дев'яноста років оплакуватиме своїх дітей і відійде у вічність у той самий момент, коли зазнає аварії літак. В останні хвилини життя вона згадає фразу із Біблії, яку Євген підкреслив червоним чорнилом: «Все Він прегарним зробив свого часу і вічність поклав їм у серце».
























НОВИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ
МАТЕРІАЛЬНОГО ТА ІДЕАЛЬНОГО.
(Підсумки відкриттів автора у романі «Бог»).

,
.

Незважаючи на величезний інформаційний потік, що, мов павутина, обснував людську свідомість, гомо сапієнс у сучасному суспільстві відчуває нестачу знань, незадоволення бажання пізнання світу попри наявність тисяч філософських праць і наукових досягнень. Що тривожить людину сьогодні? Чого шукає вона, уважно вчитуючись у сенсаційні повідомлення? Чи вірить встановленим догмам, чи, навпаки, чекає нового месію, проповідника, або й самого антихриста, тільки чогось іншого, неустановленого, нечутого досі, або майже забутого, бо як говориться в Біблії: «нам здається, що це нове, а воно вже було від віків, що були перед нами» ?
Віра і знання, які мали місце у дохристиянському світі, на початок нової ери потребували реформи. Основи змін у вірі заклав прихід нового Месії – Ісуса Христа, з його трактуванням єдиного Бога, та поява у науці матеріалістичного світогляду. Пошуки істини змусили багатьох вчених християнського часу поставити під сумнів віковічні поняття віри і перевернути догори дриґом науку, яка існувала до них. Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін переконливо довели, що людина є останньою найдосконалішою ланкою в еволюційному розвитку живих організмів. Та чи не пора поставити все з голови на ноги, повернутися до того, що відкинули, забули?
Поділивши світ на дві частини: ідеальну і матеріальну, ми, починаючи від Анаксагора (він стверджував, що сонце являє собою розпечену масу), досліджуємо тільки останню. Ідеальний світ залишається замкненим для людства з часу появи цивілізації. Чи просунулися ми хоча б на атом у цій теорії? Ні! Наші рідні і знайомі покидають нас, ми хоронимо, передаємо землі їхні тіла і тільки уявно намагаємося вловити душу, почути її, дослухатися до голосу Бога, але марно. Ми не чуємо його і, не дай Боже, щоб він не чув нас.
Хто є Бог? Ми взиваємо до нього – великого, неосяжного, абстрактного. Цілі організації шукають йому ймення, користуючись стародавніми джерелами. як доказом істини. Шукають… у зашифрованих рядках саму істину.
Більшості філософських учень притаманна дуалістична теорія існування Всесвіту. Вона підтверджується в усьому: матеріальний і духовний світ, Бог і Сатана, добро і зло, чоловічий і жіночий початок, позитивне і негативне… Слова – антоніми чи антоніми – поняття?
Усе, що нас оточує, вчені ще в давнину поділили на чотири стихії: ЗЕМЛЮ, ВОДУ, ПОВІТРЯ і ВОГОНЬ. Зупинимося на кожній із цих стихій окремо. ЗЕМЛЯ – матерія. До неї відноситься не тільки сам ґрунт, як часто уявляємо собі у зв'язку із словами з Біблії, де говориться: «І з пороху земного створив Він людину». Земля – це все те, з чого складається планета: тверді тіла, важкі хімічні елементи, все, що не відноситься до рідин або газів.
Тепер до ВОДИ. Ця сполука теж представляє матерію, але на відміну від землі, їй характерні зовсім інші властивості. Вода є поєднанням двох газів – водню і кисню. Атоми у молекулах сполучені менш щільно, ніж у твердих тілах і тому можуть легко пропускати будь-який предмет чи струмінь повітря. У зв'язку з цим воді приписують різні властивості: цілющі (коли її заряджають на добро) і руйнівні (заряджену на зло). «Жива і мертва» вода,-- пам'ятаємо із давніх народних казок. Ворожіння на воді та з її допомогою відомі на Україні та за її межами здавна. Відмовмося від скептицизму у цьому питанні і проаналізуймо чи не легко проникає у цю сполуку те нематеріальне, що несе у собі добро або зло.
ПОВІТРЯ являє собою набір різних газів. Молекули газів легко і швидко рухаються. Вони не щільно прилягають одна до одної, тому мають здатність вільно пропускати поміж себе будь-що. Повітря ми вдихаємо і видихаємо. Хіба не життя спричиняє цей процес? У випадку, коли людина помирає, кажемо, що вона спустила дух, тобто випустила повітря.
Всі три проаналізовані стани речовини мають ще й проміжний стан, наприклад: рідкі кристали (до них ми повернемося пізніше) є проміжними між твердими тілами і рідинами та пари – між рідинами і газами. Ми не випадково почали характеризувати хімічні елементи від найскладніших, у яких заряд ядра атома найбільший і відповідно найбільша кількість електронів, до найпростіших – газів (зокрема водню). Але як давно вже дослідили науковці, навіть ядра атомів поділяються на ще дрібніші частинки і ніколи не можна бути впевненим, що і ці мікрочастинки не виявляться подільними. Та в кінцевому результаті мусить існувати неподільна частка, з якої все на світі утворене, і яка являється ідеальним началом всього сущого. АБСОЛЮТОМ для АБСОЛЮТУ. Де ж бере початок це ідеальне? Там, де закінчується матеріальне.
Що є ВОГОНЬ? Сильно іонізований газ дістав назву плазми – четвертого стану речовини. Такий стан спостерігається на Сонці. Сонце являється єдиним природним джерелом вогню. Відомо, що основну його масу складають водень та гелій. Останній є продуктом творення в результаті термоядерної реакції, коли з чотирьох протонів утворюється атом гелію. Та чи є протони первинним матеріалом? Ні! Первинними є якраз ті неподільні частинки – ідеальне начало. Вони й утворюють в результаті складних взаємодій атом водню. А далі шляхом додавання одного протона і електрона виникають всі інші хімічні елементи. Вони покидають сонячну поверхню і осідають на планетах. Але цей процес надзвичайно складний. Якщо для прикладу порівняти протон із будь яким словом, то, щоб прочитати це слово, потрібно одну за одною написати всі його букви. Подібні утворення «слів» відбуваються на сонці. Але все таки, щоб «слово» утворилося, ми повинні до свого мозку, а він вже до рук послати інформацію. Що ж таке інформація? Вона не матерія і не енергія. Інформація – це слово, думка, душа…Вона спроможна викликати у біологічному тілі певні фізичні і психологічні зміни.
Довгий час фізики вслід з Ейнштейном повторювали, що швидкість світла є граничною швидкістю у Космосі. Але ще у законі всесвітнього тяжіння, встановленому Ньютоном і відомому кожному школяреві, сказано, що існують надсвітлові швидкості. Сила тяжіння між двома тілами пропорційна їх масам і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Іншими словами всі тіла притягуються. А це означає, що гравітаційний вплив поширюється моментально. На основі цього закону багато вчених розвивають ідею інформаційних полів. Ці поля переносять інформацію про процеси, що протікають у фізичних об'єктах. Їх енергія наближена до нульової, а швидкість у мільярд разів більша за швидкість світла. Ця особливість робить інформаційне поле ідеальним способом зв'язку. Такий зв'язок існує між Сонцем і Землею.
Сонце посилає на землю безперервний потік світла і тепла, але чи не надходить разом із ними до кожного з нас і до всього сущого на землі інформація? Які вказівки дає сонце і чи отримує зворотну інформацію? Наведемо приклад. Якщо на джерело електричного струму направити безперервний потік води, то струм піде по цьому потоці. Подібне відбувається між сонцем і землею. Потік світла несе з собою інформаційні повідомлення, а назад по тих же променях піднімається до Сонця зворотна інформація. Навіть наші думки, які є різновидом інформації, доходять до сонця із швидкістю світла або й з надсвітловою швидкістю. Чи можна у такому випадку ствердити, що сонце є Богом? Так, можна! Бога називали в давнину Всевидюще Око. То чом це Око не сонце? «Бог є світло і немає в нім жодної темряви», «Розтягає Він світло своє над Собою», «Підійми на нас, Господи, світло Свого лиця», «І весь людський рід Він з одного створив… Ми в нім живемо, і рухаємось, і існуємо», «Він недалеко від кожного з нас» --- знаходимо у Святому Писанні надзвичайно прості, але дуже вагомі докази божественної сутності Сонця. دהדה (Єгова)– той, що спричиняє ставати, так на древньому євриті називається Господь. А хіба Сонце не є джерелом життя?
Сонце – великий живий організм. Наші предки вірили в Бога – Сонце. Про це свідчать не тільки усні перекази, що дійшли до нас, але й архітектура храмів. Всі вони збудовані вівтарем на схід – у бік світла, сонця, що сходить. Новозавітні упорядковані за зразком старозавітних, а це означає, що схід мав велике значення у давні часи, часи, коли люди знали, що Бог – то Сонце. Яскраві сонячні промені проникали крізь вікно над вівтарем і їх потужне світло змушувало людей вклонятися. Древні люди ціною свого життя захищали віру, гинули від терору так званої «святої інквізиції» за переконання. Тільки смерть розлучала їх з їхніми богами, яких ми тепер називаємо міфічними. Слово «міф», як тавро, осквернило велику правду і вже ніхто не насмілюється його здерти, щоб не бути осміяним. Але чому найцінніші книги людства, такі як Біблія, Тора не вказують конкретно, що Бог, якому належить честь і поклоніння, це Сонце? Тому що знаючи про це, люди зверталися до нього, дивилися на нього і, відповідно, сліпнули. Сліпота приводила до неминучої загибелі. Постало питання про те, щоб не вимовляти ім'я Господа вголос. Так саме слово, яке вказувало на Бога істинного, Бога живого забулося.
А тепер попробуємо зрозуміти, як Бог (Сонце) передає інформацію. Що таке інформаційне поле? Яка його структура? Автор висловлює припущення, що інформаційне поле має властивості подібні до тих, які наявні у рідких кристалах, тобто одновісний дальній порядок у розміщенні частинок (у даному випадку елементарних частинок кварків чи, можливо, й ще дрібніших). Зауважимо, що до рідких кристалів належить багато органічних речовин біологічного походження, наприклад дезоксирибонуклеїнова кислота, яка несе код спадкової інформації, і речовина мозку. Пояснюючи характер інформаційного поля, зауважимо, що більшість речовин може перебувати у трьох агрегатних станах: твердому, рідкому і газоподібному. Однак, деякі речовини мають так званий проміжний стан. Рідким кристалам характерні властивості твердих тіл і рідин, парам – рідин і газів. Дуже ймовірно, що між газами і плазмою теж існує проміжний стан. Він складає інформаційне поле. Інформаційне поле складається з інформаційних струменів. По них іде нечутна розмова Бога з людиною, розмова на рівні підсвідомості. В кожному організмі, що проживає на землі, є, якщо так можна висловитися, «радари», які й вловлюють інформаційні сигнали. Від «якості» такого «пристрою» в організмі людини залежить життя і доля цієї людини. Здатність приймати інформацію – являється шостим органом чуття. Людський мозок є тим самим пристроєм, на якому Бог пише свої послання. Мозок є найскладнішою з усіх відомих структур і, як висловлюються самі вчені «найнезрозумілішим об'єктом у Всесвіті». Елементарні частинки – носії інформації одна за одною, безперервним потоком прямують від Бога до людини. Але чому в такому випадку Богові потрібен зворотній зв'язок? Напрошується висновок, що людина (для спрощення ми беремо тільки її з усіх живих організмів) отримує інформацію не тільки від Бога. Другим важливим керівником людської свідомості є Земля. Мусимо визнати, що й вона є великим живим організмом.
Сонце і Земля – два начала, чоловіче і жіноче. Земля формує тіло, а небесне світило –дух. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її. ---І стала людина живою душею». Як бачимо, у творенні людини брав участь тільки Бог, але використовував при цьому хімічні речовини наявні на землі. Яким же змієм була спокушена Єва? Від кого надійшла інформація попробувати забороненого плоду? Від землі. Змій –це те, що є у ядрі клітини кожного з нас --- спіралеподібні (змієподібні) ланцюги нуклеїнових кислот. Саме вони є носіями спадкової інформації, що переходить від покоління до покоління, а їх праматір'ю була земля і, відповідно вони є центром приймання сигналів від матері – покровительки (землі). Про те, що Сонце і Земля можуть бути формами життя, не заперечують вчені. Просто засновані вони на зовсім інших фізичних процесах, ніж звичне для нас білкове тіло.
Ядро клітини – центр приймання інформації від Землі, мозок – від Сонця. Сонце не тільки посилає думку, але й забирає зворотну інформацію про те, як його розпорядження виконуються певною особою. Бог нас навчає і, як хороший вчитель, вимагає засвоєння його знань. Що ж відбувається, коли Сонце заходить? Невже зв'язок обривається? Мабуть, багато людей так думають, тому що злочинці роблять свої погані вчинки в час, коли на землю опускаються сутінки, щоб уникнути Божого ока. Але вони не знають, що вранці перші сонячні промені збирають інформацію з роси, води, повітря і доносять її до Бога. Про нічні події, які відбуваються на землі, можуть перемовлятися з Сонцем місяць і зорі. Тому все, що відбувається на планеті за час його відсутності, Бог знає.
Від запліднення і до народження в утробі жінки формується ТІЛО людини. Дух вселяється в нього тільки у момент появи на світ. Саме ця мить визначає термін життя народженої людини. А далі дух Сонця і дух Землі посилають до неї ідеальні елементарні частинки, складаючи, як ми літери в цьому тексті, матерію і долю. Те, що в ембріона на певному етапі розвитку появляється серцебиття і дихання, доводить, що він має зв'язок з Богом, але через посередника (матір). Тіло людини живе і розвивається тому, що використовує енергію землі, шляхом споживання їжі. Дух підтримується Богом (Сонцем). Від нього надходять також думки. Зауважмо, часто появляються у нашій голові певні думки, але, якщо їх не записати, то можемо забути. Якби ці думки були творінням нашого власного розуму, то пам'ять зберігала б їх. Вони послані нам небом і тому ми повинні дослухатися до голосу Бога.
Дух іде від Бога – Сонця до людини безперервно. Дух не може втомлюватися, а тому постає логічне запитання, чому ж втомлюється людина? Людське тіло на відміну від людського духу недосконале. Якщо дух потребує відпочинку через майже сотню років (тривалість життя), то тіло через 10- 18 годин. Що ж відбувається з духом, коли тіло знаходиться в стані спокою? Автор висловлює припущення, що він переходить у інше тіло. Тобто, дух належить двом біологічним тілам, які знаходяться далеко одне від одного. Якщо, наприклад, людина засинає, то на другому боці земної кулі від сну прокидається інша. Андрогіни – так називалися в давнину дві половинки одного цілого організму, яких, за легендою, Бог роз'єднав. Існував навіть малюнок, що характеризував це: Вже пізніше люди домислили, що ці дві половинки – чоловік і жінка, які змушені шукати одне одного. Автор висловлює припущення, що андрогіни – це не фізичні тіла, а душі, які поєднують два фізичні тіла.
Але чи обов'язково двома половинками мусять бути дві людини? Мабуть, ні! Дух може поєднувати також людину і будь-яку тварину. У цьому випадку людина протягом життя може мати кілька половинок, в залежності від тривалості життя тієї чи іншої тварини. Можливо у руках Господа щось на зразок терезів? Скільки важить особистість для нього – такий вид тварини відповідає їй на іншій шальці: хтось, як миша, малозначний, але надоїдливий, другий, як лев – гордий і невблаганний, а ще інший, наче вовк. Тут треба зупинитися, щоб зауважити, що вовкулака вже давно відомий персонаж древніх легенд. Та чи справді це тільки легенди? Скоріше за все, то є правда, яку знали стародавні люди. Людина об'єднана одним духом з вовком. Вони можуть жити зовсім поруч.
Подібне співжиття складає багатовимірний простір. Два фізичні (біологічні) тіла, для кожного з яких характерне перебування у трьохвимірному просторі, поєднані одним духом, уже перебувають у шестивимірному просторі. Сьомий вимір – це Бог, або Сонце, яке керує цим духом, заломивши промінь сполучення високо на небесах
Помиляються ті, хто поділив світ на органічний і неорганічний, зарахувавши до останнього Сонце і Землю. Хіба наші так звані органічні тіла не складаються з неорганічних сполук і хімічних елементів? Поряд з різновидами живого світу: вірусами, флорою і фауною можуть існувати у Всесвіті ще більш масивні живі істоти. Сонце - великий живий організм.
Дух, що йде від Сонця, у поєднанні із структурою ДНК (земне начало) формує індивідуальність, характер, поведінку людини, тобто душу і долю. Коли людина помирає, дух повертається до Бога, і ним же направляється у інше тіло. Генетичний же ланцюг обривається, але не можна думати, що він гине зовсім. Завчасно, за життя його код передається у спадок нащадкам з усіма плюсами і мінусами. Подібно до того, як не закінчується білкове життя, не може припиняти свій тріумфальний хід і життя духовне. Тому релігії, які визнають реінкарнацію, як невід'ємну складову безкінечності буття, мають всі підстави вважатися правильними. Роблячи ліричний відступ, хочеться сказати, що навіть після смерті ми будемо знову! Подібно до того, як зберігається, передається код спадкової інформації від покоління до покоління (кожна новонароджена дитина подібна тілом на своїх батьків), дух і душа людини перебирається від тіла до тіла незалежно, не по так званій родовій лінії. Звідси висновок чому діти не успадковують від родичів їх розумові здібності, моральні якості, духовні переконання і таке ін.
Наш Бог – це Сонце. Зорі – інші боги, які можуть мати чи й мають свої планетні системи, свої засоби впливу і своїх "підлеглих". Небо – це система зір, комет, метеоритів і так далі. Над усіма богами – зорями мусить бути один Верховний Бог – Закон. Може це і природа, але вона досконала настільки, що є розумною. Всесвітній розум створив Всесвіт, у якому немає погрішностей. Гармонія і досконалість панує у ньому. У бездумному хаотичному Всесвіті мали б постійно відбуватися катастрофи, але вже те, що ми існуємо, що наша планета не пропала на протязі мільярдів років, свідчить на користь Всесвітнього розуму. Зв'язок між небесними тілами ідеальний. Якщо катастрофи і трапляються, то вони цілеспрямовані, планомірні, їх результати розраховані наперед.
Але повіривши в єдиного Бога, кого ми маємо на увазі? Всесвітній Бог не переймається, не може перейматися такими дрібними створіннями, як люди. За нас відповідає наш Бог – Сонце. Він головний у своїй системі і абсурдно шукати іншого. Синами світла називали себе наші предки. Ми теж сини світла, діти сонця. І якщо Ісус говорив: "Я є син Бога живого", то що мав на увазі, чи не сина Бога – Сонця?
Але чому людина помирає? Коли починається процес старіння? Що таке воскресіння? Чи є життя після смерті? Давайте поміркуємо над цими питаннями.
Процес старіння починається у людини із самого її народження. Причиною є ентропія, знецінення енергії. Ентропія призводить до смерті, загибелі всієї без винятку матерії. Вона – шлях до розпаду. Дерево, що горить, віддає навколишньому середовищу своє тепло і перестає бути деревом. Людина, маючи певний запас енергії, буде жити до тих пір, поки не віддасть усю її до останку. Цілком можливо, що кожна людина по різному віддає навколишньому світу своє тепло. Одна – майже горить, швидко позбуваючись запасу енергії, тому помирає у молодому віці, інша - тліє, економно витрачаючи тепло, менше переймається земними проблемами, чим зумовлює меншу його віддачу і, відповідно, живе довго. Але у кінцевому результаті все у житті веде до смерті. Йде деградація. Зло перемагає. Але те, що матерія існує, існуємо ми, свідчить, що зворотний ентропії процес все таки відбувається. Питання тільки - коли і де?
Автор просить зважити на те, що Всесвіт розширюється, в результаті відбувається знецінення енергії, ентропія нищить все живе і неживе. Але дійшовши до критичної межі свого розширення, світ почне звужуватися, енергія буде накопичуватися і у цей час буде народжуватися нове життя. Можливо, це буде процес воскресіння. "Померлі твої оживуть", "Надходить година, коли всі, хто в пам'ятних гробах, почують Його голос і повиходять" – читаємо у Святому Письмі.
Що таке "пам'ятні гроби"? Звичайно пам'ятні гроби за релігійним вченням це ті, що позначені Богом, де поховані люди праведні, які жили у злагоді з Божими законами. Це за релігією. А за наукою – це повинні бути ті захоронення людей, де "порох", неорганічні сполуки, на які розкладаються бездиханні тіла, збережуться повність, без втрат. Стародавні люди, мабуть, все це знали, тому й дбали про належне захоронення своїх тіл.
Оскільки процес звуження та розширення Всесвіту відбувався періодично, то періодично утворювалися і зникали живі організми. У момент найпершого розширення утворилися, наприклад, віруси, або гамети, чи нуклеїнові кислоти. Вже в послідуючі такі процеси відбувалося додавання до них певної кількості новоутворених білкових структур, в результаті чого виникали нові живі організми аж до гомо сапієнс. Так із неживого, неорганічного утворювалися органічні сполуки. У час ентропії багато видів гинули, але повністю життя не зникало ніколи і ніколи не зникне. По мірі більшого розширення світу, процес ентропії прискорюється. Підтвердженням такого припущення може служити та ж Біблія. Адам прожив на землі дев'ятсот років, наші сучасники живуть менше ста. Коли розширення дійде до критичної межі, почнеться звуження і тоді світ живих організмів матиме довшу тривалість життя і будуть відбуватися новоутворення.
Автор перерве хід думок, щоб висловити ще одне припущення щодо життя перших людей і людей наступних. Адам і Єва прожили разом приблизно дві тисячі років. Їхні нащадки жили менше, а ми – теперішні люди живемо дуже мало в порівнянні з прабатьками. Це може бути наслідком того, що одна душа дуже подрібнилася. Можливо термін життя для душі великий, але проіснувавши в людському тілі кілька поколінь, вона перероджується в щось інше, термін її служби для людей колись тай закінчується.
Автор висловлює ще одне припущення: ці два процеси (процес ентропії та протилежний до нього) можуть відбуватися одночасно. Сонце – творить безперервно і посилає на Землю свої творіння, додаючи організмам нових змін і форм, а Земля – це зло, яке нищить їх. Від Сонця іде дух життя, від Землі – дух смерті. Іде вічна боротьба між добром і злом, Сонцем і Землею. Але чи є Земля тим злом, яке не має права на існування? Зло є породженням добра. З хаосу постає порядок.
Повернемося знову до книги Буття, де в перших же розділах читаємо про те, що Бог насадив сад у Едемі і сказав до Адама: "Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева Пізнання добра і зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш". Дерева, з яких дозволялося їсти, давали першим людям тільки духовну їжу, або їжу, яка засвоювалася організмом повністю, на 100 відсотків. Дерево пізнання родило плоди земні. Скуштувавши їх, у Адама і Єви запрацювала система живлення і травлення, яка до того хоч була в них, але не діяла. З цього моменту вони стали смертні. Бо причиною старіння і неминучого його фіналу є накопичення в організмі незасвоєних решток органічних сполук, які "засмічують" кишковий тракт, легені, приводять до звуження судин та інших хвороб. Перші люди мали зв'язок з Богом (Сонцем) подібний до зв'язку між матір'ю і ембріоном. Коли вони скуштували забороненого плоду, то втратили його, у цей час вони були народжені для землі.
Повної, абсолютної смерті не існує ні для тіла, ні для душі. Тіло людини продовжує жити у її нащадках, дух після смерті тіла повертається до Бога і ним же направляється у інше тіло.
Людина за життя використовує тільки соту частину одного відсотка свого розумового потенціалу. Навіщо ж їй всі 100 процентів? Можна тільки припустити, що остання людина заволодіє пам’яттю всього роду і буде нею користуватися. Тобто знання, досвід, таланти всіх попередніх поколінь належатимуть тому із останніх, кого вибере Господь для вічного життя.
Важко сказати, що з написаного існує насправді, а що є тільки припущенням, домислами нестримної фантазії автора, але попри всю новизну, всі ці ідеї уже існували, були навіть задокументовані у стародавніх джерелах. Не варто ні на одну секунду сумніватися у правильності давніх тверджень, потрібно тільки дослуховуватися до них пильніше, бо стародавні люди були ближче до початку світу, ніж ми і тому, відповідно, знали більше. Наведемо ще один приклад сказаного, щоб захистити мудрість, що світить із "темряви" минулого. Одним із найцікавіших давніх документів є текст із заголовком "Смарагдові таблиці Гермеса". Текст таблиць відкривається такими сенсаційними словами: "Те, що знаходиться під нами, подібне на те, що знаходиться над нами, а те, що знаходиться над нами, подібне на те, що знаходиться під нами, і можна тільки дивуватися одній і тій же роботі!" Ми не вивчили ні того, що над нами, ні того, що під нами. Тому потрібно вірити у правильність сказаного. А раптом виявиться, що ядро Землі являє собою розпечену масу, подібну до Сонця (таке припущення висловлюють вчені), а навколо цієї маси атмосфера, подібна земній, і на внутрішній стороні землі живуть люди, наші двійники, або раніше померлі (припущення автора). Бо звідки взялися міфи про царство Аїда? У цьому царстві перебувають душі померлих. Спускаються вони туди по річці Стікс. А раптом це правда? І тіло небіжчика, розклавшись на хімічні елементи, проходить крізь всі шари землі до центру, і знову формується на внутрішній стороні планети? У Біблії сказано, що покійники потрапляють до шеолу. Це слово в одних перекладах звучить як яма, могила, в інших – це пекло. Пекло, тому що мантія Землі нагріта до тисяч градусів. В ній проходить очищення. Та постає питання чи залишаються люди (душі) там назавжди? Мабуть, ні. Знову ж таки звертаючись до стародавніх міфів, зокрема до міфу про Деметру і Персефону, можна припустити, що померлі через якийсь час роблять зворотний шлях із-під землі назовні. Таким чином можна пояснити слова: "Те, що над нами подібне на те, що під нами…" Хочеться зауважити, що люди на внутрішній стороні планети можуть суттєво відрізнятися від нас. Людські тіла на Землі складаються переважно з води, а у підземеллі основою їх, складовою частиною може служити газ, повітря. Звідси й походять міфи про безтілесні душі. Відповідно до сказаного напрошується висновок, що дух іде до тіла від Сонця, а душа при смерті помирає, живе деякий час під землею, а потім (час невідомий) проходить зворотний шлях на поверхню, воскресає.
Якщо рух Землі та інших планет навколо Сонця спричиняють термоядерні реакції самого світила, то ці реакції ніяк не можуть бути причиною обертання навколо своєї осі. Земля, як і інші планети, мусить мати власний реактор, двигун. Автор знову ж таки наполягає на тому, що ядро Землі – це те ж саме сонце в мініатюрі. Навколо нього є безповітряний простір, вакуум, а потім внутрішня сторона нашої планети починається атмосферою. Чи живуть всередині Землі наші дзеркальні відображення або померлі родичі важко сказати, але те, що життя там існує, не підлягає сумніву. Життя існує скрізь, на кожній планеті Сонячної (і не сонячної) системи, от тільки яке воно залежить від хімічного складу планети, її розташування щодо своєї зорі та інших чинників.

Закони ПРИРОДИ не підкоряються сухим законам науки тому, що існує фантазія. І якщо фантазія людини така прекрасна і захоплююча, то яка мусить бути фантазія ПРИРОДИ!

Усе написане автор хоче узагальнити короткими тезами:
1. Ідеальне – це та неподільна частка, з якої утворилася матерія.
2. Сонце і Земля - великі живі організми.
3. Інформаційне поле має структуру подібну до тої, яка властива рідким кристалам, тобто одновісний порядок у розміщенні елементарних частинок.
4. Мозок людини має здатність приймати інформацію від Сонця. Ядро клітини живого організму приймає сигнали від Землі.
5. Земля керує тілом людини, Сонце – її духом.
6. Від Землі надходить дух смерті, від Сонця – дух життя. Тіло використовує енергію Землі, дух – енергію Сонця.
7. Повної смерті не існує ні для тіла, ні для духу. Тіло людини продовжує жити у її нащадках, дух після смерті тіла повертається до Бога – Сонця і ним же направляється у інше тіло.
8. Мозок останніх людей буде заповнений на 100 відсотків. Останні люди, яких Господь вибере для вічного життя, будуть користуватися знаннями, талантами всіх своїх попередніх поколінь
9. Два біологічні тіла поєднані одним духом. Андрогіни – це розділені тіла, що мають один дух.
10.Два тіла поєднані одним духом знаходяться в шестивимірному просторі. Сьомий вимір – це Бог – Сонце, що поєднує промінь сполучення, заломивши його високо на небесах.
11.Сонце – Бог землян. Всесвітній Бог – Абсолют – Закон – Бог над світилами, тобто Бог над Богами.
12.Ентропія приводить до смерті. Зворотний ентропії процес – до утворення нових видів живих організмів і, можливо, у майбутньому до воскресіння.
13.Сонце посилає зміни в живі організми, удосконалюючи їх, а не самі живі організми видозмінюються, як стверджував Ч. Дарвін.
14.Всередині Землі та інших планет знаходиться мініатюрне сонце, тобто термоядерний реактор, двигун, який приводить до обертання планети навколо своєї осі.
15.На внутрішній стороні планети може існувати життя.

Від автора.
Бог, Всесвіт, Людина... Ці поняття аж надто сильно хвилювали мене, щоб задовільнитися атеїстичним сприйняттям світу, який насаджувала радянська система освіти або простими релігійними догмами, які задовільняють багатьох людей і є для них, без сумніву, світлом або маяком у темних лабіринтах життя. Для мене ніколи не була важлива гола наука або гола релігія. Щоб збагнути світ, потрібно прийняти і поєднати ці дві течії пізнання істини. Тільки вкулі з релігією наука може бути правдивою і пояснити незбагненні закони Всесвіту, розшифрувати систему, за якою Всесвіт існує.
Пошуки системи світу приводили мене спочатку до фантазії, а потім до бажання пояснити вигадане науковими законами. Що з цього вийшло, читачі можуть судити по першій книзі: «Бог» із серії «Система світу», яку я презентую і віддаю на суд неупередженого погляду. Звичайно, мушу погоджуватися, що не все написане – безсумнівна правда, але доля істини є у пошуках кожного, хто намагається її знайти. Інакше навіщо Бог чи Природа дали нам розум, як не для пізнання? Тому я закликаю всіх людей: ДУМАЙТЕ, ФАНТАЗУЙТЕ, ЧИТАЙТЕ, СПІЛКУЙТЕСЯ З СВІТОМ, З ТИМ, ХТО ЙОГО ПРЕДСТАВЛЯЄ, І Є ЙОГО ТВОРЦЕМ.
Повість «Бог» - це художній твір, обрамлений домислами автора, гіпотезами і припущеннями. Хто любить, щоб твір мав сюжет – читайте повість без коментарів до кожного розділу, для читачів любителів філософії, для тих, хто , як і автор, шукає Бога, шукає правду, істину людського існування повість стане інформацією для роздумів, можливо разом ми знайдемо те, що шукаємо.