Кіно у кольорі - аж надто...
Мов нерв оголений екран.
І кров, знесиленим стакатто,
стікає просто з Божих ран.


Людське - людському! Жорна муки!
Розп'яли звично, римлян не естет.
Не переймаєм жодної науки.
Вмирає лебідь. К л а с и к а. Балет.


Суддя, присяжні, блазні і лакеї.
Петро лякливий і знавець Павло.
Історія хрестів і мавзолеїв.
Історія - як зради ремесло.


У віроломстві гуснуть буревії.
І без угаву множиться юрба.
Смутний невдаха, він же і Месія.
Варавві волю! Страта для Христа.


Вінець терновий! Строго за писанням.
Всі добрі справи, знать, пекельний шлях
Люд православний славиться старанням
щоразу глибше забивати цвях.


Юлія Курташ - Карп 09.04.15р.

Паралельні світи... Невловимий кортеж
доленосних подій поміж нами.
Космос зримих висот і означеність меж
над відгадкою білої плями.


Світ розбитого скла. І розквітлий бутон.
Сни запеклі в поета і в… ката.
Задивившись в подобу зчорнілих ікон,
переконливо криємо матом.


Паралельні світи – меч і доторк смичка.
Сповідь поля й розпука каміння.
В паралельних світах саме стільки добра,
скільки безуму і голосіння...


А попереду тінь стоголосих надій
присягається Богові Богом...
І окрадених днів, розтривожений рій,
нас штовхає на хресну дорогу.


Непоборний крутіж, мегабайт пустоти.
Неозорий масштаб кладовища...
І питаєш себе перед дзеркалом ти –
нащо фенікс злетів з попелища.



Паралельні світи – літо,море,війна.
Мамин крик і стурбованість всує…
Галактична пульсація лона і … я
у безсмерті Того, хто все чує.


Гарцювання утіх. І сувій полотна.
Страх Далі і печаль Паганіні.
Ось на нотний листок впала крапля вина,
спокушаючи вічне і тлінне.


Паралельні світи. Хист тонких павутин
заплітатись у тишу прицілом.
Як здолавши тяжіння, на кілька хвилин,
зависаєш астральним тілом.


Многотрубний орган зазвучав до небес!
На землі так багато жалоби...
В паралельних світах Той, хто вчора воскрес,
вже готовий для другої спроби.

Снігом кришиться світ…і чорні поля завмирають
попід білим листком ненаписаних кимось рядків.
Сніг не попіл, а все ж є герої, котрі не вмирають,
протривавши вогнем недомовлену єресь псалмів.

Ген свободи повстав! З попід товщі голодної скиби
проривається ввись опритомнілий голос надій.
Ця зима як зима – простір чітко оголює диби
над розривом буття в мерзлоті історичних подій.

Впізнаю навіть тих, кого було впізнати не можна.
Крізь обойму очей божеволіє сущим трава…
Світ поволі прозрів… І дрібна посполитість побожна
по кривавих слідах ще шукає потрібні слова.

Ця зима як зима – знову душі відкриті нарозпаш.
Україна в огні! Леденіє михайлівський дзвін.
Боже милий, скажи – коли врешті візьмеш і з а п о с т и ш,
що твій Син гуртував не один Листопадовий чин.

Снігом кришиться світ… Знову укри стоять в обороні.
Впертим древом своїм підпирають стрімкі небеса.
Знову Діва ясна знемагає в російськім полоні
Як тожсамість краси, де таїться вкраїнська душа.

В ООН домовились... Пилат
Отримав шанс на клонування.
Європа, сучка безталанна,
Зригнула спермою "ребят".

"О безмятежный русский дух!
Юродством карликов нанайских,
Громил нас "Градом" в Иловайске
Мультяшный "мишка Винни-Пух".

Тепер в Дебальцівськім котлі,
В нещаснім Щасті і в Попасно,
Він сіє смерті "Смерчем" рясно
Новоросійське Сомалі...

В ООН домовились... Mein Gott!
Всім м_и_р_о_м - мир "в свободном мире,
Где будет всех мочить в сортире,
Всей русской славы ИДИОТ".

Монстр за залізним забралом,
Дихання риком хмільне.
Хто це? Ні, не вгадали -
Брат мій вбиває мене.

Авель і Каїн - п_р_о_г_р_а_м_а:
Зло не буває само.
Цикл скотобійної драми
Швейк ,,охрестив" як лайно.

Мовлю услід за Розп'ятим:
Знову покинув... за що?
Може, нас слід трактувати,
Як Абсолютне Ніщо...

Воля, випадок чи фатум?
Хто ж я тут, чорт забирай?!
Дві суперечливі дати,
Далі - обіцяний рай.

Монстр за залізним забралом,
Може, є шанс утекти...
Тисячі вже поховали,
Не просихають рядки.

Як воно в ролі билини?!
Авель не Авель, і все ж -
Навіть якщо я із глини,
Біль мій Т_о_б_о_ю - без меж.

По той бік екрану, як стовп соляний –
В сльозах, одурілих від болю,
Я мантрою світ заклинаю – « не вбий!»,
Впереміш – « на все Твоя Воля».

Дими за димами. Розпечений брук
І снайпер, що цілиться з даху
крізь простір, крізь час, крізь нестямний ноутбук…
Усіх посилаючи на х…й.

Я бачу як хлопці рвонули у бій!
Як каска у днесь голубіла…
Як батько впізнав свого сина по ній.
Як тіло вкладали до тіла.

По той бік екрану, немов на посту,
обравши олтар самовидця,
над Стіксом дніпровим молюся Христу,
і в о с к р е ш а ю їх лиця.

По букві , по слову – у вірші, в рядку :
Ми рідні по крові і Духу.
А час на однім орбітальнім витку,
Транслює московську порнуху.

По той бік екрану, мов стовп соляний–,
Спресованим атомом крику
У сюрреалізмі гірких веремій
Я смерть розшифровую в ликах

Стою незворушно, фіксую момент-
Рука, наче з весел галери...
Скрегочуть набої обтяжених лєнт,
На білу болящість паперу. (Юлія Курташ-Карп)

Миколаївська книжкова толока 2015.
15.03 Палац Культури.

Камін згортає полум'я у грань.
Не ніч, не вечір - присмак напівтону,
мов сповивальна магія бутону
крихкої тиші поміж інь і янь.

Розчахнув безмір непрозорість стін.
Вогненна плоть, порізана на дрова, -
пильнує порух звільненого Слова
із самоти задуманих вершин.

Котрась із яблунь припаде до шиб
(гріховний плід - пожива стародруків):
"Яке ж воно - це житіє онуків,
довершене в макулатурний триб".

Камін згортає пелюстки тепла -
вдихнувши Всесвіт в клапті манускрипту.
Чолом святих, вмурованих у крипту, -
скрипить перо, прикутих до стола.

Холодний торк зволожених долонь,
звитає поруч ще когось з наївних...
Поезія, як штука депресивна,
Сторожить пильно "божистий вогонь".

Цей щебет пташки під вікном,
в весняну пору ранню,
облагороджує Содом
спонтанним віршуванням.

Бадьорить чорні діри сну
над вертикаллю суші,
де мають вдачу матірну
живі і м е р т в і душі.

На повні груди нота ,,ля”,
і з верхньої октави,
наздожене політ джмеля.
Скасує смерть Варавви…

Ця дивна пташка під вікном
на зрубних ранах клена
з моїм відважилась чолом
б о р о т и с я за мене.

Куди подінешся - весна!
Хай щезне тьма і туга!
Воскреснеш майже задарма
поміж Дністром і Бугом.

І я повірила ще раз
крилатому створінню.
Весна дає людині шанс
любити навіть тлінне.

І був Мамай, козак! Таки ж козак!
Не просто – люлька, шабля. лук і стріли.
Для ворогів – невірний і відьмак…
Для побратима – щирий до могили.

І був Григорій (справді Божий син),
втікав от світу думкою про вічне.
Не спокусили ні жінки, ні чин
його учення стисло-іронічне.

І був Тарас, поет. Таки ж поет!
Знесилив долю, присягнувши Слову.
Він білій ночі скрасив силует,
додавши досі стильні чорні брови.

Такі герої.. Воля. Серце. Дух.
Стоять за ними, як світи за Богом.
Сорочка біла, ризи і кожух, -
обнявши пустку, мерзнуть за порогом.

Відважний перший. Другий, ох – нудний!
А третій , люди, що то був за красень!
Всі їх портрети малював сліпий…
Сліпому світ завжди правдиво ясен.

Тепер на стінах – пір’я від папуг!
Герої й справді – птахи екзотичні…
Козацька воля, заводнивши Луг,
куняє в бабі сюрреалістичній.

А Сад Пісень?! Філософ нині – мрець…
Найвища мудрість в тім, аби не гірше.
Знайомий всім до болю папірець
розмінну гривню злотоустом тішить.

Тайнопис Слова генних серцевин
трактують ближні, як ментальне лихо…
Мене щоразу р о з п і к а є син:
«Мамай з болота теж уперто дихав».




Юлія Курташ – Карп
1996р

Я дала синові ймена –
Святослав –Тарас.
Щоб князем Духу він зростав у люди.
Щоб Україна була з ним усюди.
І роду не згубився щедрий пласт.

Про все здалось,
заздалегідь подбала :
купіль в любистку, ласка в молитвах.
І Дерево будило в бруньці прах.
Новим пагінням в небо піднімало.

Я дала синові ймена…
Проте, можливо,
так мало бути не з моєї волі.
Ми в цьому дійстві лиш читаєм ролі.
Героїка ж – Творця прерогатива…

Думки ятрять тепер,
мов з автоклава:
чи не заважко хрест такий нести,
шукаючи Тарасові стовпи
в сорочечці малого Святослава.

І як же син мій
з янголом Поета –
чи Бог його любитиме за це?
У нього кров поганина тече.
І під Горою взята естафета.

Молюсь над ним
тихенько й не квапливо.
До всіх стражденних найрідніших душ.
А на порозі, ще трипільський вуж
добром зімкнувся в коло терпеливе.

Юлія Курташ – Карп
1989р.

І буде березень! І буде як завжди…
Німі тополі й перелітне птаство.
Хтось говоритиме про нації багатство.
А хтось прийде нізвідки в нікуди.

В потворних шлюзах захлинеться шир.
І дуб підіпре кручу над дубами.
І правда, пересохлими губами,
читатиме, як проклята, псалтир.

Бо на горі, завжди, як на горі –
камінний хрест спочив біля музею.
Хай Симон і прославив Киринею,
повторна повінь досі на порі.

І буде березень. І буде як завжди!
Поклін поклоном – дяка в у р д а л а ц і…
Люд православний звик до трансформацій
непевної вертепної зорі.

А я, хрещена, з тих правобереж,
де висота не тьмарить панорами –
візьму і зітру з сонця людські плями.
Тарасові гукну, що в і д ь м а теж1

Я відьма, люди! Доказ всіх часів
у тім, що очі карі – все ж не сині…
В і д у н ц і – амен! Прісно і віднині!
Лиш би Поета Бог за нас простив.

Бо на горі ,завжди, як на горі –
вітри амбітні топчуть білі хмари.
Хтось платить сріблом Юді гонорари.
Комусь п’ють кровцю ґедзі й комарі.

О, небезпеко грозових висот!
Озонний продих степової м’яти
тепер довіку буде називати
все б у з и н о в е плем’я – ідіот!

Юлія Курташ -Карп

Святі місця не люблять наших сліз.
Святі місця не знають порожнечі…
Цей афоризм, здається, від Предтечі.
Але до суті смертний не доріс.

Є в нас Дніпро. І є свята гора.
Її - Чернечу – так і охрестили.
Бо поруч з нею – горами могили.
Чаїна туга і моя вина…

Тут весь наш рід. Троянців чи поган,
не так важливо, головне – збагнути :
чому їх пісня викохана з рути,
а скіфська баба стереже курган.

В святих місцях, до сонця – лиш подай!
Тут голий вірш у пуповині слави…
Туту досі пише Нестор пишні глави
Про голубино злоторунний край.

А з під землі – непроминальний дзвін.
Церкви ж бо теж не захист від провалля.
Як не тлумач за словником від Даля,
В святих місцях є мати і є син.

Тут хрест як хрест – з печаттю вороття.
І голова, що ще не раз упаде…
На цих верхах, відчужені розради
у полинах смакують каяття.

Хоч час пряде злиденну вертикаль,
в святих місцях здалеку видко Бога.
Тарас волів – Дніпро біля порогу!
Горами хвилі, а не тихий жаль.

А ми гадали, Він - як монумент:
суворий, ідеальний, бронзоликий…
Поганський дух – хвостатий рудимент.
І ми, малі, оправдані великим.

Пророк. Апостол. Ідол і канон.
Гультяй. Варнак. Кріпак і гайдамака.
Світ справді – Хаос – бог без заборон,
йому однаково, чи хтось над нами плакав.

Йому байдужі пензель й олівці,
олійні фарби, монохромні тіні.
Якщо для когось, хтось уже взірець,
то сяйво необхідне для опіній.


Автопортретна схожість чорних брів
гамує спрагу байронівських візій.
А ось і свічка…З нею й постарів…
Проте скандал підсилив сум колізій.

Торкнулось небо ліній чорних хвиль!
Нагий Шевченко…Це не для н а р о д у.
До Кос- Аралу час не лічить миль,
Бо геній має право на свободу.

А ми гадали, Він – як монумент.
І досі слиним рими заповіту,
розчавлені свавільним правом рент
глобально змодернованого світу.

Юлія Курташ – Карп
2001р.
(У часописі «Критика» був опублікований
невідомий до цього рис. Т.Шевченка )

Історія…Вона прийшла в мій дім,
жонглюючи весною і ...сльозою.
Не через двері - до передпокою
запхалася із мотлохом чужим.

Їй не пручались грізні перуни.
За нею шлейф пропущених уроків.
Ритмічна строгість обважнілих кроків
й камінний страх берлінської стіни.

Історія…Вона прийшла в мій дім.
В суботній вечір. На вкраїнський берег.
За перемогу недопитий келих.
засвідчив, що цей світ не став своїм.

Кому кричати? І до кого йти?
Тут раціо безсиле й прозаїчне.
Війна – поняття вельми не обтічне,
У межах болю смрад і блокпости.

Н е б е с н а сотня біля барикад…
До сорок днів в нас є ще трохи часу.
Історія як мунківська гримаса
етапом йде з Московії в Бєлград.



Юлія Курташ - Карп
01.03.14

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

Я не чекала, а вона п р и й ш л а…
Хоча, неправда, я про неї з н а л а.
Але зима, мабуть, на те й зима,
щоб бути в змові з сірим кардиналом.

Зима прийшла , і на тобі – слабо ?!
Ці сиві мітки, наче з магій Вуду…
Їх не відробиш і , життя – лайно
в Офелії, у мене і в Гертруди!..

Зимі не страшно ( тут без всяких ха) .
Вона єдина хто не постаріла…
А втім, облиште! В безвісті гріха
усякий айсберг був жіночим тілом.

Світанки темні позичає день ,
здолавши прощу з попід неба Люрду.
Бо сон – це вічність. Блякла акварель
сумної казки Василіс премудрих..

Я не чекала. А зима прийшла…
Сріберний шлейф провісниці розлуки
змахнув зухвало із мого чола
усю високість версій книгодруку.

І так краєчком – тисячі речей
облагородив сутністю на біло…
А я чомусь ,за Доріаном Грей,
продати душу раптом захотіла.


Над білим полем місяць уповні –
краса не зносить спрощень авангарду.
...Жінки і зими на однім човні
вмерзають в сутінь болем безпорадну.

Потанцюймо, мій друже, босоніж…
Кава трішки остине на таці.
І туман, підкоряючись мряці,
зрозуміє – цього ще не досить

аби двоє всю ніч танцювали,
ледь торкаючи землю ногами.
Він умить заіскриться снігами,
наче срібло віденської зали.

Хай згорять ці гроші і робота!
Потанцюймо! Надворі вже осінь.
Хоч цариця, а ніженьки – босі
і болить їй та сама нота…

Зізнається, що любить Брамса.
Що і їй не скорилися гори.
Вона теж полюбляла підбори
і не терпить людського хамства.

Запроси ж ти і осінь до танцю,
я на вас подивлюся збоку.
Промине якась сотня років
і вона буде рада… китайцю.

А можливо й не зрадить нікому:
ні тобі, ні мені, ні Брамсу.
Повмираємо в Світі Старому
і снігам не залишимо шансу.

Зухвалість зір – пухнастий сніг
рясний і щедрий на довіру.
Щоб світ залишився вцілілим
при перехресній грі доріг…


Старий ліхтар, старе авто –
в цукровій пудрі декорацій.
Сніг потребує трансформацій:
щось на шедевр, щось в ремесло.


Ледь долетівши до землі,
він розчиняються в калюжі.
Йому давно вже осоружні
по білих ночах – теплі дні.


Зухвалість зір – лапатий сніг
грайливо проситься за комір.
Старанно оминувши комин,
воліє смерть солодких втіх.


Цілує в руки і в лице!
До ніг встеляє оксамити.
Зі мною хоче говорити
в постелі білій лиш про це…


Хіба відмовиш, Боже збав!
Сьогодні сніг – з розряду дива.
Роман наш став би модним чтивом,
та мавр до ранку не чекав….

Сваволя слів. Спустошеність чола.
Сто тисяч сонць в пекельнім чреві зірки,
що стала богом для трави і квітки.
І догорає в попелі добра...


Святенність сліз. Солений смак морів
між прісноводдям обмілілих русел ...
І чорна мітка в білих крилах бусел
як знак амбітних вічністю верхів.


Спокута дня. Спасенна чаром ніч
для тих відважних що живуть на віру.
Якщо вже сонце нами відболіло,
душа грипує, як звичайна річ.


Сановний крок. Сердешність суєти
у велелюдді великодних прощень.
Закоренілість неприродних зрощень.
Плач Ярославни. Присмак марноти.


Скажений ритм. Сирітство починань.
І ненаситні чорним – чорні діри.
Хто був Аскольд?! І хто назвався Діром,
що прирекли цю землю в край вигнань.


Спіраль буття. Симптоматичний страх
в дражливих темах літописних свідчень.
Голодна тінь... І сто раз клятий відчай
по бездоріжжю з греків... до варяг.

Ось і ще один день відгорів...
Чи була я у ньому присутня?! –
Хоч як оклик, сльоза. А чи лютня,
що відбулася подивом брів.


Жовтий клен! Жовтий клен за вікном.
А в вікні – клаптик синього неба.
Може більшого й справді не треба,
щоб прикритись високим чолом.


Теплота нетривких кольорів...
О безпечна людська невгамовність!
За життя феєричну коштовність
нас позбавлено райських садів.


Босий слід – на холодну бруківку!
Як не як, а за всяким гріхом
неодмінно шукатимуть жінку.
І таку, щоб як кров з молоком.


Мені б випити меду за край!
І устами, що зроду солодкі,
з непідробним лицем ідіотки
докричатись десь далі, ніж рай.


Але там – ні зими, ні весни...
Навіть осінь позбавлена шансу!
Чорний безмір і тінь декадансу,
якщо землю побачиш згори.


Шпиль за шпилем торка до небес!
Я іду по осінньому місті
і стараюсь (так вчили софісти),
щоб ніхто не помітив мій хрест.


Ось іще один день відгорів...
Чи була я у ньому присутня?!
Хоч як мить зі світлин незабутніх,
коли Ви закохались у Львів...

В шаленстві днів осіннього прибою
хтось йде на гору, хтось іде з гори –
обняти літо тінню золотою
і стати… королевою зими.



Просякла буднем сцена протиріч.
Час повертає в сутінь найпростіших.
Створивши жінку, Бог створив і вірш.
І Слово-тіло стало зовсім і н ш и м.



Душа і тіло… Тіло і душа –
розкішні грані зрілого барокко.
Знічев’я розкодована Краса
на плоть і кров. На звабу і на докір.



То що ж тепер відкрилося згори –
тотальний простір! Може це віддяка
за жменьку віршів по краях золи,
де стигне сонце гаварецьких глеків.



Тотальний простір – широта світів!
Межа вершин, подоланих до часу
у марафоні втеч від власних снів,
що збились з ритму віденського вальсу.








Навіщо бігла і навіщо йшла,
обійми тіні не такі й гарячі…
Я з тих, що не зрікалися Христа –
як все – то все! І хрест, і рай, і… мачо.



Тотальний простір! Хай звучить орган!
Розмитий обрій – ще не порожнеча.
Якби ж це знала Чіо-Чіо-Сан,
кохання стало б явищем безпечним.



Сніги навколо – крижані сніги…
І слово-тіло ефемерних грацій.
Гаптує осінь золоті сліди,
геть оголивши колючки акацій.



О незбагненна пристрасть королев –
тотальний простір проростає в мене!
Не зрадив пані скам’янілий лев.
І спраглий досі голос Джо Дассена.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж літом і снами.
Не догорівши зірками,
заполонили вокзали…

Зваблені відблиском сцени,
потай гоїли рани. –
Танго відбулося нами
вздовж циркової арени!

Шалом готичних ліній!
Шармом хмільної плоті! –
Всім, що належить бідноті,
в царстві строкатих тіней.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж днем і ніччю.
Думаючи про вічне,
кожної миті вмирали…

Не розмикаючи руки,
очі спивали очі. –
Більшого, мабуть, не схочу
тут на арені розлуки.

Хай аплодує нам осінь
росами на павутинні!
Танго танцюють сильні.
Інші – ще моляться досі.

Знову цвітуть хризантеми…
Звір десь бряжчить ланцюгами.
Ті, що назвались богами,
вже не запитують: де ми?

Дощі у грудні. Ось вона – біда…
У цих широтах є свої закони.
Пшениця мерзне. По воді – вода
крукам добавить гонору бурбонів.


Є теплі зими і нема к а з о к.
Дитячий спомин губиться в тривогах.
Як срібну тишу цілував сніжок,
а літо спало міцно в оборогах.


Біліє вишня, наче несповна...
Цвіте наївно й страшно попід сонцем.
Чорніє повінь! Повінь по шляхах,
де переможно бігли марафонці.


Глобальні зміни! Бачите, дощить.
Метелик б’ється світом розповитим! –
Спасенні душі, як же вам болить,
якщо за смертю мусите летіти


у теплу зиму! Скуштувавши рай,
бездомним пеклом спрощений, буквально.
Де прісні води ллються через край
і пустка в церкві біля сповідальні.


Тепліє в грудні тільки на біду.
Міжчасся зріє первородством чуда.
Втопили предки бабу Коляду,
а ми знайшли Євангліє від Юди.

У Львові дощ? О, це не диво...
Він тут володар і слуга -
Почне указ з речетативу
і бухне ляпсусом з відра.

У Львові дощ? До нього звикли.
Тут менше левів, більше сльот.
Ті перші - зранку беруть мітли,
а другі - у сезоні мод...

У Львові дощ? Це ще не Лондон.
Тут розмах брали на Париж.
Він знався з Рюриковим родом,
а зараз плачеться за гріш.

У Львові дощ? Це не подія.
Тут обезводнений Нептун,
немов новітній Гамалія,
рятує душу громом лун.

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Все стане, немов на Початку.
І навіть високий поріг
завіє містерія гладко...

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Мій попіл відбілиться в ньому.
І слід з плащениці доріг
поверне до себе, додому.

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Щось вічне із запахом хвої
проникне флоярою в сміх,
зрікаючись пустки глухої.

Цілющі трави з майською росою
я докладу у в'язанку суцвіть.
І під покуття разом із вербою
запахне світом, що в росі стоїть.

Спориш і рута, м'ята незім'ята,
ромашка біла, золотий буркун!
Краплина зілля, зовсім небагато,
а час попустить наднапругу струн.

Мені б упасти в купелі розмаю!
Мені пропасти б хмаркою пилку!
Якщо я справді потім воскресаю,
то звідкіля в клепсидрі схлип піску?

Помаранч. Помара... Помира.
Буква. Сенс. – Що насправді змінилось?!
Смак буття. Хоч слова, як слова.
Бо все інше, здається, наснилось.

Зріє тема – нікому не вір!
Знову осінь, щоправда – тепліша.
Все витримує білий папір.
Чорне небо дедалі рідніше.

Помаранч. Помара... Помира.
Спільний корінь на грані абсурду.
Щось в душі, наче й справді вмира,
пророкуючи ніч непідсудну.

Може варто любити не так –
Не того, чи не ту...Не країну.
Може варто прожити за так,
сторгувавшись за власну провину.

Помаранч. Помара... Помира.
Серце збилося в ритмі скорочень.
Зло не зло, а відсутність добра.
Архитвір екзальтованих збочень.

Може й справді усі ми не ті.
Не герої без фальші й облуди.
Помаранчеві дні золоті
довели тільки те, що ми люди.

Помаранч. Помара… Помира.
Людям хочеться, людоньки, жити!
Вік короткий. То може пора
щось бодай в власній хаті змінити...

Ніч королева під шатром небес,
свою земну викохуючи мрію,
запалить свічку і опустить вії–
аби хоч хтось та запросив на вальс.

Аби хоч хтось торкнув її плече!
Аби хоч хтось заглянув в темні очі...
Відважних мало. Таїна жіноча
крізь призму зір не гріє, а пече.

Ніч королева знає правду снів –
твоїх, моїх, вселюдських і утробних.
Навіть тоді, коли не бачиш жодних –
вона побачить те, що ти не смів.

Подібно тіні сяде за рояль,
пригубить келих і торкнеться клавіш.
Вона із тих, що не виходять заміж.
Вона – черниця, їй не личить жаль.

Рояль їй друг. Суддя на всіх один.
Як грішна тінь осмисленого світла,
ніч королева казкою привітна,
бо знає пекло нечужих провин.

Зухвалий вальс! Натхненно біло–білий
вона зіграє, дивлячись в вікно...
Аби її цілуючи чоло,
найперший промінь плакав, зсиротілий.

У королівстві зоряних висот,
що молитовно віддані любові –
Довірте звуку несказанне в слові,
танцюючи у прихистку свічок.

За крок до Різдва – ніч предовга і грішна.
Спустошений сад оголився до дна.
До дна в задзеркаллі старої криниці,
де зорі втопились. А інших нема...

За крок до Різдва, в листопадових нетрях
шукає душа сповідальну свічу.
Щоб Бога, нарешті, спитатися – Де Ти!?
Обітницю давши, що вдруге змовчу.

За крок до Різдва так правічно і тихо
вкривають сніги почорнілі ліси...
У межах вселенських ні болю, ні крику –
лиш порух прозріння в безлисті краси.

За крок до Різдва наче є і немає
сліду, що залишив ще хтось на землі.
Поет, не смішіть!.. Він у кригу вмерзає
в полоні своїх непочутих віршів.

За крок до Різдва наче й знаєш дорогу,
та щораз падеш на обмерзлу ріллю.
До Бога і справді високі пороги,
як маєш на серці так много жалю.

За крок до Різдва – усе чорне і біле
зійшлося на вагах великих начал...
І щось незбагненне, від сліз уціліле,–
вкотре за любов нам наповнить бокал.

За крок до Різдва по ялинових зрубах
той ангел, що вчора злетів нам з плеча,
вертає додому... Бо де, як не в людях –
усе, що зачалося Божим дитям.