Співність як основна риса Шевченкової поезії
Тарас Григорович Шевченко був надзвичайно талановитою людиною. У світовій літературі його знають і шанують як поета, який відкрив якісно нові сторінки української літератури – поезії та прози. Його перу належать числені вірші, поеми, повісті, «Щоденник» та історично-побутова драма «Назар Стодоля», яка лягла в основу «Вечорниць» Петра Ніщинського і разом із творами І.Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка поклала початок українського реалістичного театру. Його «Щоденник», як і листування, захоплюють не лише глибиною висловлених думок, а й величезною обізнаністю в різних сферах мистецтва та науки. Т. Г. Шевченко добре знав давньоримську літературу, читав твори Гомера, Овідія, Данте, Шекспіра.
В образотворчому мистецтві Шевченко залишив нам у спадок більше тисячі робіт: портретів, пейзажів, а також офортів. Тараса Григоровича справедливо вважають основоположником казахського живопису.
Т. Г. Шевченко надзвичайно любив театр (сам грав у аматорських виставах). Під час його перебування в Петербурзі (кінець 30-х – початок 40-х років) не втрачав жодної нагоди, щоб відвідати оперний театр чи концертний зал. Стежив за музичним життям, спілкувався із відомими музикантами – композиторами та виконавцями, мав із ними дружні стосунки. Зокрема, у 1836 р., Шевченко познайомився із Семеном Гулаком-Артемовським, а після повернення співака з Італії до Петербурга (1842), між ними виникла міцна дружба, що тривала до останніх днів Шевченкового життя. Тарас Григорович відвідував усі вистави за участі Семена Семеновича – провідного соліста Петербургського придворного театру та знав напам’ять весь його репертуар (!). С. С. Гулак-Артемовський завжди підтримував тісні зв’язки із Шевченком, навіть, коли поет був на засланні.
Цікаво, що у своєму «Щоденнику», Тарас Григорович залишив багато своїх роздумів, коментарів, зауважень щодо різноманітних музичних подій, які він відвідав. Це й натхненні рядки про музику Й. С. Баха, Й. Гайдна, Ф. Шопена, Ф. Мендельсона, а також про один із найвизначніших творів Гайдна – ораторію «Створення світу» та «Реквієм» В. А. Моцарта. Відвідував Шевченко і концерти всесвітньовідомого бельгійського скрипаля й композитора А. В’єтана, талановитого бельгійського віолончеліста А.- Ф. Серве (саме про них згадано у повісті «Музикант»). До речі, віолончель була улюбленим інструментом Т. Г. Шевченка. «Только одна душа человека может так плакать и радоваться, как поет и плачет этот дивный инструмент» ( цитата із повісті Т. Г. Шевченка «Музикант»).
Одна із основних ознак Шевченкової поезії – наспівність та мелодійність.
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі? («Думка»)
С. Монюшко якось висловив думку про те, що «кожний добрий вірш приносить із собою готову мелодію». Чи не першим, хто звернув увагу на таку характеристику вірша як співність, був Станіслав Пилипович Людкевич. Ще на початку XX ст., аналізуючи поезію Т. Г. Шевченка та міркуючи над її музичним втіленням, дійшов висновку, що причини популярності Шевченкових віршів серед композиторів полягають зовсім не в «пієтизмі». У своїй статті «Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка» С. Людкевич зазначав: «синтаксична прозорість і логічна (не ритмічна) симетрія, зумовлена вимогами мелодії, є найголовнішою ознакою співності поезії». Пісенність Шевченкової поезії мала велике значення для творчості багатьох композиторів.
Спорідненість творів Шевченка із народними піснями бачимо не лише за її «співністю», образами чи тематикою, а й за поетичною формою. Характерний для народної пісні 14-складовий, з незмінною цезурою після восьмого складу й клаузулою*, вірш (так званий коломийковий ) досяг в творчості Шевченка справжньої довершеності. Недарма його сьогодні називають шевченківським чотирнадцятискладником. Цим розміром написані такі вірші, як: «Тече вода в синє море…», «Тяжко-важко в світі жити…», «Нащо мені чорні брови…».
Зв’язок поезії Шевченка та народної творчості досліджували такі відомі вчені й літературознавці, як: М.Сумцов, О. Багрій, Б.Навроцька, О. Дорошкевич, Ф. Колесса.
Зокрема Філарет Колесса в «Студіях над поетичною творчістю Т. Шевченка» вказує на дев’ять прийомів, які з народної творчості увійшли в Шевченкову поезію:
1. епітети (чисте поле, синє море, орел сизий тощо);
2. народнопісенні символи (голуб,голубка – милий, мила);
3. метафори («Зажурилась Україна – така її доля!» – «Зажурилась Україна, що нігде прожити…»);
4. синоніми («кляла і проклинала» («Лілея»), «утікає на вольную волю» («Невольник»));
5. народнопісенні порівняння («як той явір над водою, Степан похилився» («Невольник»));
6. риторична рима (синтаксичний паралелізм):
«Поплакала чорнобрива
Та й стала співати;
Поплакала стара мати
Та й стала ридати». («Сова»);
7. образний паралелізм (образи природи і людського життя):
«Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами» («Гайдамаки»);
8. ланцюгова сполука (композиційний стик), коли останні слова вірша повторюються в наступному куплеті (характерна особливість народних колядок і щедрівок):
«Отак у Скутарі козаки співали;
Співали сердеги, а сльози лились;
Лились сльози козацькі, тугу домовляли» («Гамалія»);
9. заспіви, початкові рядки на визначення часу і місця дії:
«У неділеньку та ранесенько,
Ще сонечко не зіходило.
У неділеньку у святую,
У досвітню годину» («На вічную пам’ять Котляревському»).
Будучи фольклористом і композитором, Ф. Колесса чітко проаналізував та проілюстрував органічність народного елементу у Шевченковій поезії.
Відразу після виходу в світ поетичної збірки «Кобзар» (1840), ряд віршів було покладено на музику. Найперше озвучувались ліричні мотиви: «Така її доля», «Зоре моя вечірняя», «Садок вишневий коло хати», «Нащо мені чорні брови» тощо. В історії світової літератури – це один із унікальних випадків, коли інтерес до поезії в композиторів не зникає, а навпаки є сталим і постійним. На сьогодні відомо понад дві тисячі музичних творів різних жанрів. В Україні, мабуть, не знайти композитора, який би рано чи пізно не звернувся до творчості Т. Г. Шевченка. Одним із перших музичних творів на слова Шевченка є солоспів «Сирота», створений приятелем Шевченка – етнографом Миколою Маркевичем (1847 р.).
Починаючи з 1860-х років XІX ст. в Україні стає доброю традицією щороку в березні вшановувати пам’ять Тараса Шевченка. Вже з першими громадськими заходами з’являються нові твори українських професійних та аматорських композиторів. Так, у 1868 році на Шевчеківському концерті у Львові прозвучали два хорові твори на слова «Заповіту». Автором однієї композиції був Микола Лисенко (тоді ще студент Ляйпцигської консерваторії), автором другої – Михайло Вербицький (творець національного гімну українців).
«Заповіт» Т. Г. Шевченка є унікальним явищем. До цього вірша зверталось більш як 40 композиторів! А найпершим автором музики був полтавський учитель Г. Гладкий – музикант-аматор і хоровий диригент. Його мелодія – найбільш популярна. Проте найбільш глибоким інтерпретатором поетичної творчості Шевченка став основоположник української професійної музики – Микола Віталійович Лисенко. Його цикл носить назву «Музика до «Кобзаря» Шевченка» і містить 87 вокальних творів різних жанрів (56 солоспівів, 19 хорів, 9 вокальних ансамблів, 3 кантати).
*клаузула (з лат. clausula) в поезії – заключна частина віршованого рядка, починаючи від останнього наголошеного складу).
1. М. Білинська – «Грає Кобзар, виспівує…», вид-во «Музична Україна», Київ – 1981 р.
2. Н. Кашкадамова – «Історія фортеп’янного мистецтва 19 сторіччя», вид-во «АСТОН», Тернопіль – 2006 р.
3. Я. Якубяк – «Микола Лисенко і Станіслав Людкевич», НТШ, Львів – 2003 р.
17. 02. 2013
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
Executed in 0.2263 seconds