Я їхав з самого ранку крізь цвітіння дерев і куряву пилюки по асфальту, що поволі розпарювався від пекучого сонця.
Біля одинадцятої години я припаркував свого мотоцикла перед вицвілим магазинчиком з брудними скельцями вікон. Такі є всюди – «Продукти», де до гігієни ставляться так же, як найближча бабця до теперішньої влади.
Всередині закладу, доволі пристойного порівняно із зовнішнім виглядом, сухорлявий і абсолютно сивий дідусь відважував триста п’ятдесят грамів арахісу молодій жінці.
Вона була прекрасна. Плавні хвилі її чорного волосся плавно переходили у округлі лінії її вечірньої сукні. Ліву руку із затиснутим в ній мобільним вона поклала на потертий прилавок.
Я підхопив її, коли в цієї красуні підкосились ноги і дівчина почала хилитись наліво. Вона не робила ніяких спроб встояти, і я взяв цю пташку на руки.
Легенька, вона так зворушливо обійняла мою шию. Розплющила очі. Довго дивилась на мене, а я – на неї. Майже
рука в руці постіймо очі в очі
прикусив губу. В мою нагрудну кишеню щось опустилося.
Дивлячись в ці бездонні, сповнені беззахисної ніжності очі, я ніс її до виходу.
Двері назустріч мені прочинилися. Їх заповнив гігантський силует.
– Я… Її чоловік взагалі-то, – поінформував мене силует, мовби вибачаючись.
– Вибачте, – твердо сказав я, глянув востаннє в її люблячі очі і передав її силуету.
Обернувся до продавця:
– Пачку Мальборо жовтого і газованої води, півтори літра.

Я їхав крізь цвітіння дерев і куряву пилюки по асфальту, що знову поволі тверднув.
В моїй кишені, перекрикуючи свист вітру, дурним голосом волав її мобільний.

Годинник показував без трьох хвилин четверту. Вона от-от мала підійти. Я стояв посеред площі з трьома трояндами в руках. Сонце припікало.
Я кліпнув і знову підніс годинника до очей. Половина шостої. В руках троянд не було. Я не встиг помітити, як це трапилось. Стоп. Половина шостої?! Маячня, годинник збився.
Простояв на тій клятій площі ще півтори години.
Вечоріло.
Вона так і не прийшла.
Я поплівся додому. Їсти чомусь не хотілось. Випив чаю, ліг до ліжка. Щось нехороше кольнуло мені в серце. Ну от, вважай, даремно прожив день.
Відігнав від себе дурні думки і заснув.
Прокинувся. Встав, потягнувся. Годинник показував сьому. Добре… Дістав рукою штани, та так і завмер, дивлячись крізь шибку вікна.
Осінь.
Ні, серйозно! Похмурий сірий ранок, напівголі коричневі дерева. Точно, осінь. Увімкнув комп’ютер. Виявилось, що сьогодні двадцяте жовтня. В грудях похололо. Як? Яким чином?! Я що, проспав три місяці?!
Зібрався на роботу. Ноги принесли мене в якийсь офіс – зайшов на автоматі, сів за стілець. Ніхто не здивувався. Стілець піді мною знайомо скрипнув. Що ж це зі мною таке…
Я вийшов в коридор. Обідня перерва. Розболілася спина… Щось не те з моїми руками. Це що, зморшки на зовнішній стороні долоні?
А, так.
Зморшки.
Прокинувся.
Вийшов на балкон.
Підставив обличчя вранішньому літньому сонцю.
Заплющив очі.
Розплющив.
Я не відчував свого тіла. Тільки холод, котрий поволі зникав.
Я лежав на дорозі, вкритій льодом. Збоку стояв автомобіль із свіжою кров’ю на бампері та розбитими об стовп дверцятами. З криком підбігали людські ноги.
Крик все слабшав.
В очах темніло.
Раптом мене охопив відчайдушний жах.
Це все? Я вмираю?!
Хапаючись за недожите життя, я глибоко вдихнув…
…і видихнув.
Востаннє.

Хлопець обережно підвівся з ліжка. Тихо, щоб не розбудити своєї дівчини. Нахилився до підлоги за джинсами, вліз в них.
Обернувся до дзеркала, що висіло на стіні. Дзеркало було велике, в повний зріст. Хлопець усміхнувся, не без гордості напружив м’язи. Сказав пошепки, цитуючи Подерев’янського:
– Тєло, блять, я їбу. Кожа як у бога.
Дістав з кишені мобільного, глянув на годинник.
– Холера, я ж сьогодні…
– …такий живий, – закінчило за нього його відображення в дзеркалі. Хлопець від несподіванки здригнувся, глянув на свого дзеркального двійника…
Той йому підморгнув.
Все ще не вірячи, хлопець торкнувся поверхні дзеркала двома пальцями – вказівним і середнім. Пальці пройшли наскрізь, наче через крижану воду. Раптом його відображення схопило пальці своїми, мертвими пальцями. Схопило міцно, наче лещатами, жадібно… спрагло. Хлопець з недовірою дивився на дзеркало. Він розумів, що так не буває, і…
В грудях похололо. Одразу чорною ковдрою вкрила сонливість. Рука, котра вгрузла в дзеркало, була гарячою – на відміну від решти всього тіла.
Він хотів скрикнути, але не встиг. Провалився в чорну безодню небуття…
Стук тіла об підлогу розбудив дівчину. Вона не бачила, як відображення хлопця задоволено усміхнулось і лягло на підлогу, копіюючи його позу.
Дівчина підняла голову:
– Коханий? – сонним голосом покликала вона.
Відповіді не було.
І тут вона помітила його тіло на підлозі. Одним стрибком вона опинилась біля нього. Страшне передчуття одразу зігнало сон. Вона притиснула руку до його грудей…
Серце не билося.
Паніка. Вона страшно закричала, обіймаючи його так швидко охололе тіло.
Її відображення в дзеркалі підняло голову і заспокійливо усміхнулось.
– Це все не справжнє, – сказало воно.

Любов Михайлівна сиділа на своєму звичному місці в книгарні і уважно вивчала гороскоп на наступний місяць. Час наближався до обіду, надворі – похмуро моросив дощ, тож клієнтів особливих не було. Це була жінка років тридцяти – в будь-якому випадку вона завжди так казала, і вагомо додавала, що це книги додають її вигляду солідності.
Ця жінка саме роздумувала над фразою «остерігайтесь робити великі покупки», коли в двері зайшло двоє в чорних лижних масках, як грабіжники у фільмах.
Любов Михайлівна часто дивилася новини на «1+1», але про пограбування книгарень там ніколи не йшлося, та і взагалі, вона уявити собі не могла, що…
Один із них направив на неї величезного чорного пістолета і сказав:
– Нам, будь-ласка, Гаррі Поттера, п’яту частину.

Вони йшли по малолюдній сьогодні вулиці.
Дзеленькнув трамвай.
Віктор сьогодні був заглиблений у роздуми. Холодний, колючий дощ тільки додавав глибини його настрою.
– Ну, і що там вариться в твоєму баняку? – напівжартома запитав його Рома.
– Життя абсурдне, і єдиний шанс залишатися нормальним – чинити абсурдні речі, – мовив Віктор.
– Подумай ось над чим, – запропонував Рома. – От, приміром, вислів «найбільша істина»: два плюс два дорівнює чотири – істина, так? І фраза «ти себе не знаєш» – теж істина. І котра з них більша?
– Не порівнюй довге з кислим, – скривився Віктор.
– І все ж?
– Думаю, про «чотири». Себе хоч трохи ти знати мусиш.
– Можли-иво, – протягнув Рома.
– Ти уже обрав книжку, котру прочитаєш?
– Ага, – відгукнувся Рома і вдягнув маску. – Ну то що, побавимося в кіногероїв?
– Життя абсурдне, – сказав Віктор, вдягаючи маску.
Вони зайшли досередини, направили пістолети на перелякану немолоду білявку, Рома взяв Гаррі Поттера.
А тепер – екшн.
– Книги – для людей! – прогарчав низьким голосом Віктор і натиснув на спусковий гачок. Білявка тоненько завила, і пістолета вирвалась цівка дощової води.

Коли хлопці вийшли на вулицю, несучи в руках Гаррі Поттера, Віктор нарешті зняв маску і підставив обличчя дощу.
– Життя повне стресу, – сказав він.