Я їхав з самого ранку крізь цвітіння дерев і куряву пилюки по асфальту, що поволі розпарювався від пекучого сонця.
Біля одинадцятої години я припаркував свого мотоцикла перед вицвілим магазинчиком з брудними скельцями вікон. Такі є всюди – «Продукти», де до гігієни ставляться так же, як найближча бабця до теперішньої влади.
Всередині закладу, доволі пристойного порівняно із зовнішнім виглядом, сухорлявий і абсолютно сивий дідусь відважував триста п’ятдесят грамів арахісу молодій жінці.
Вона була прекрасна. Плавні хвилі її чорного волосся плавно переходили у округлі лінії її вечірньої сукні. Ліву руку із затиснутим в ній мобільним вона поклала на потертий прилавок.
Я підхопив її, коли в цієї красуні підкосились ноги і дівчина почала хилитись наліво. Вона не робила ніяких спроб встояти, і я взяв цю пташку на руки.
Легенька, вона так зворушливо обійняла мою шию. Розплющила очі. Довго дивилась на мене, а я – на неї. Майже
рука в руці постіймо очі в очі
прикусив губу. В мою нагрудну кишеню щось опустилося.
Дивлячись в ці бездонні, сповнені беззахисної ніжності очі, я ніс її до виходу.
Двері назустріч мені прочинилися. Їх заповнив гігантський силует.
– Я… Її чоловік взагалі-то, – поінформував мене силует, мовби вибачаючись.
– Вибачте, – твердо сказав я, глянув востаннє в її люблячі очі і передав її силуету.
Обернувся до продавця:
– Пачку Мальборо жовтого і газованої води, півтори літра.

Я їхав крізь цвітіння дерев і куряву пилюки по асфальту, що знову поволі тверднув.
В моїй кишені, перекрикуючи свист вітру, дурним голосом волав її мобільний.