Годинник показував без трьох хвилин четверту. Вона от-от мала підійти. Я стояв посеред площі з трьома трояндами в руках. Сонце припікало.
Я кліпнув і знову підніс годинника до очей. Половина шостої. В руках троянд не було. Я не встиг помітити, як це трапилось. Стоп. Половина шостої?! Маячня, годинник збився.
Простояв на тій клятій площі ще півтори години.
Вечоріло.
Вона так і не прийшла.
Я поплівся додому. Їсти чомусь не хотілось. Випив чаю, ліг до ліжка. Щось нехороше кольнуло мені в серце. Ну от, вважай, даремно прожив день.
Відігнав від себе дурні думки і заснув.
Прокинувся. Встав, потягнувся. Годинник показував сьому. Добре… Дістав рукою штани, та так і завмер, дивлячись крізь шибку вікна.
Осінь.
Ні, серйозно! Похмурий сірий ранок, напівголі коричневі дерева. Точно, осінь. Увімкнув комп’ютер. Виявилось, що сьогодні двадцяте жовтня. В грудях похололо. Як? Яким чином?! Я що, проспав три місяці?!
Зібрався на роботу. Ноги принесли мене в якийсь офіс – зайшов на автоматі, сів за стілець. Ніхто не здивувався. Стілець піді мною знайомо скрипнув. Що ж це зі мною таке…
Я вийшов в коридор. Обідня перерва. Розболілася спина… Щось не те з моїми руками. Це що, зморшки на зовнішній стороні долоні?
А, так.
Зморшки.
Прокинувся.
Вийшов на балкон.
Підставив обличчя вранішньому літньому сонцю.
Заплющив очі.
Розплющив.
Я не відчував свого тіла. Тільки холод, котрий поволі зникав.
Я лежав на дорозі, вкритій льодом. Збоку стояв автомобіль із свіжою кров’ю на бампері та розбитими об стовп дверцятами. З криком підбігали людські ноги.
Крик все слабшав.
В очах темніло.
Раптом мене охопив відчайдушний жах.
Це все? Я вмираю?!
Хапаючись за недожите життя, я глибоко вдихнув…
…і видихнув.
Востаннє.