Любов Михайлівна сиділа на своєму звичному місці в книгарні і уважно вивчала гороскоп на наступний місяць. Час наближався до обіду, надворі – похмуро моросив дощ, тож клієнтів особливих не було. Це була жінка років тридцяти – в будь-якому випадку вона завжди так казала, і вагомо додавала, що це книги додають її вигляду солідності.
Ця жінка саме роздумувала над фразою «остерігайтесь робити великі покупки», коли в двері зайшло двоє в чорних лижних масках, як грабіжники у фільмах.
Любов Михайлівна часто дивилася новини на «1+1», але про пограбування книгарень там ніколи не йшлося, та і взагалі, вона уявити собі не могла, що…
Один із них направив на неї величезного чорного пістолета і сказав:
– Нам, будь-ласка, Гаррі Поттера, п’яту частину.

Вони йшли по малолюдній сьогодні вулиці.
Дзеленькнув трамвай.
Віктор сьогодні був заглиблений у роздуми. Холодний, колючий дощ тільки додавав глибини його настрою.
– Ну, і що там вариться в твоєму баняку? – напівжартома запитав його Рома.
– Життя абсурдне, і єдиний шанс залишатися нормальним – чинити абсурдні речі, – мовив Віктор.
– Подумай ось над чим, – запропонував Рома. – От, приміром, вислів «найбільша істина»: два плюс два дорівнює чотири – істина, так? І фраза «ти себе не знаєш» – теж істина. І котра з них більша?
– Не порівнюй довге з кислим, – скривився Віктор.
– І все ж?
– Думаю, про «чотири». Себе хоч трохи ти знати мусиш.
– Можли-иво, – протягнув Рома.
– Ти уже обрав книжку, котру прочитаєш?
– Ага, – відгукнувся Рома і вдягнув маску. – Ну то що, побавимося в кіногероїв?
– Життя абсурдне, – сказав Віктор, вдягаючи маску.
Вони зайшли досередини, направили пістолети на перелякану немолоду білявку, Рома взяв Гаррі Поттера.
А тепер – екшн.
– Книги – для людей! – прогарчав низьким голосом Віктор і натиснув на спусковий гачок. Білявка тоненько завила, і пістолета вирвалась цівка дощової води.

Коли хлопці вийшли на вулицю, несучи в руках Гаррі Поттера, Віктор нарешті зняв маску і підставив обличчя дощу.
– Життя повне стресу, – сказав він.