В Артема було дуже інтенсивне життя. Можна сказати, що в нього не було часу на самого себе, на те, щоб заглянути собі в душу. Інтенсивність цього життя була незвичною для обивателя. Робота, театр, музичний гурт, вир пристрасті. Він незвично для чоловіка працював перукарем, тривалий час мав довге волосся і носив косичку, згодом постригся коротко.
Гриміла гучна музика. В задимленому, накуреному приміщенні грають молоді музики. Серед них Артем. Вони передають по колу коньяк, пиво чи вино. Передають один одному сигарети з «травою». Іде творчий процес, народжуються нові ідеї, вибухає думка, ширяє над містом фантазія. Це репетиція рок-гурту, де він був вокалістом.
Також він ходив до аматорського театру. Грали класику і сучасних, іноді маловідомих драматургів. Артем вправно перевтілювався у героїв, від яких був таким далеким у реальному житі. Сцена то відкидала його в далеке минуле, то в епіцентр сучасних колізій. Там він намагався закрутити романи з ким можна. Одна дівчина відповіла йому прихильно. Це було помітно по її погляду та поблажливості.
― Лишися після репетиції, ― непомітно сказав їй Артем.
― Навіщо?
― Там побачиш.
Вона погодилась. Після репетиції вони випили пляшку вина і кохалися в залі будинку культури в найнесподіваніших місцях, куди, здавалося, не здатна сягнути людська уява.
Артем із Сергієм дружили і не так часто бачились. Сергій був увесь занурений у літературу та науку. Писав вірші, прозу, щойно захистив на відмінно магістерську роботу. Артема вражала в кімнаті друга гора книжок.
― Ти вирішив опанувати світову класику? ― спитав Артем.
― Так, ― гордо відповів Сергій.
Сергій іноді докоряв Артемові, що той не читає, але ці зауваження не допомагали. Друг уперто не бажав поглинати літературу. Згодом у нього прохопляться уривчасті, похапцем почерпнуті знання, але картина суттєво не зміниться.
Артем вчив Сергія грати на гітарі. У товариша не все швидко виходило. Проте дечому він навчився і вже виконував деякі пісні, наприклад, одного з улюблених гуртів «Кіно», де він бачив відображення життя молоді і в якому він поринав у незвичні безодні буття. Артем на той час не особливо розумів примітивність попси, полюбляючи її грати, що далеко не завжди подобалося Сергію.
Присутність друга Сергій завжди незримо відчував навіть коли його не було поруч. А іноді Артема дуже бракувало. Сергій познайомився в парку з двома дівчатами. Не вистачало ще одного хлопця.
― В тебе є друг? ― спитала одна з них.
― Так, ― відповів Сергій.
― А який у нього зріст?
Хлопець пом’явся.
― Він як дерево, як машина?
Біля них стояв легковик.
― У нього зріст 187 сантиметрів.
― Та я до нього не дострибну, ― сказала дівчина своїй подрузі.
― Дострибнеш.
― Добре, наступного разу я його візьму, ― пообіцяв юнак.
Сергій зі своїм другом святкував свій день народження. Вони забрались у двір машинно-тракторної станції колишнього колгоспу, а тепер кооперативу, перелізши через огорожу з колючими прутами. У них була 750-грамова пляшка самогону. Закуски особливо не було. Вони говорили на романтичні теми. Мріяли про те, щоб у майбутньому здійснити революцію. Водночас національну і соціальну. Гадали, хто може стати її лідером. Розмірковували, де дістати зброю, як підняти широкі народні маси на повстання. Розмова відбувалася активно й запально, а потім Сергій не пам’ятав, як дійшов додому.
Друзі пішли на річку. Вони випили на березі дволітрову пляшку пива, попливли на інший берег. Сергій у цьому місці перепливав її вперше, тому побоювався. Але це йому вдалося. Хлопці опинилися на іншому березі, залізли на гору, з якої добре бачився краєвид, перед ними відкрилася краса, яка засліплювала їх. Вони відчули могуття дружби. Сергієві здавалося, що Артем говорить не про ті речі, про які треба говорити зараз. Він хотів чути щось піднесене й урочисте.
Артемові дала про себе знайти його колишня дівчина, яка була приваблива, але водночас під час їхнього роману розчаровувала парубка в ліжку. Про таких кажуть: «Колода». Вона неприємно вражала хлопця пасивністю та неумілістю. Але коли вона з’явилася зараз, юнак забув про всі прикрощі, бо в нього досить довго нікого не було і поява на обрії навіть такої дівчини сприймалася як неабияка втіха. Він повів її додому. За час розлуки дівчина змінилася кардинально. Їхня ніч нагадувала пульсуючу вулканічну магму. Це були справжні вибухи пристрасті після тривалого штилю. Уранці він приніс їй в ліжку. Вона там сиділа абсолютно голою, навіть не прикрившись ковдрою.
Артем зі своїм роботодавцем Оленою, у якої він щойно почав працювати, відзначали 8 Березня. Розлучена жінка середнього віку ще мала привабливу форму. Випивши вина, а згодом і коньяку, відчутно захмелівши, стали вести жартівливу, легковажну розмову. Олена мимоволі обняла парубка. Він теж не розгубився, став ї цілувати. Незчулися, як позбулися зайвого одягу. Так вони почали зустрічатися.
Артемові часто було нудно зі своїми однолітками, і роман зі старшою жінкою давав таку гаму відчуттів, такий досвід, який він не міг отримати з дівчатами. Їй сильніше і частіше хотілося займатися сексом, ніж його ровесниці. Вони кохалися часто, бувало, і щодня по кілька разів упродовж тривалого часу. Син коханки був ровесником Артема, проте це його не знічувало. Їхній зв’язок Артем приховував і від найближчих друзів.
Сергій коротав дні у самотності. Він лише вимальовував свій ідеал дівчини в уяві, не маючи надії зустріти когось подібного в житті. Цей ідеал був дуже віддаленим від реальності. Абстрактний, нечіткий, аморфний. Проте виблискував сяйвом незримої дійсності.

12 квітня―31 жовтня 2015

Дмитро сидів улітку за книжками. Він із тугою відчував, як на вулиці вирувало життя, сповнене смаку насолод. Соколенко здибався зі своїм старим знайомим Романом, який теж писав вірші, але, по суті, нічого не читав. Як у тому анекдоті, «чукча не читатель, чукча писатель». Дійсно людина, здобуваючи в одному, втрачає в іншому.
Відволікшись від читання впродовж місяця, Дмитро з Романом вирушили у подорож, яка повинна була поринути його в бурхливі води стихійного життя. Дорогою Роман зустрічав своїх старих знайомих, які вже ростили дітей, але тієї бурхливої водоверті, якої чекав Дмитро, так і не було. Скоріше, вона панувала в душі Романа, проте реальне життя їй не відповідало.
Хлопці опинилися на покинутому цвинтарі. Де-не-де були вириті могили, мабуть, родичами небіжчиків, які перезахоронювали залишки в іншому місці. Дмитро думав над тим, яким швидкоплинним є людське життя. Смерть постала перед ним зримо і грізно.
― Ось так на цвинтарі Юрій Шевчук написав свою славетну «Осінь», ― сказав Дмитро.
― А в мене теж є вірші на цю тему, ― підхопив Роман і став декламувати свої твори.
Як і раніше, Соколенко подумав про те, що цим творам не вистачає образності, що Роман нагадує акина, який що бачить, про те й співає, але засмучувати друга цього разу він не захотів і тому ці думки тримав при собі. Загалом Роман, скоріше за все, ― талановита людина, якій критично бракує освіти. Якби він у своєму житті прочитав іще когось, крім Пушкіна, можливо, із нього щось би вийшло.
У цей час Роман був під сильним враженням американського фільму «Матриця» і вважав, що ми всі живемо у такій структурі. Це була його ідея-фікс. Прийшовши до гуртожитку, де жили його знайомі, він бігав поверхами і уявляв себе головним героєм того фільму. Друг Дмитра гадав, що його переслідують організовані зловісні сили. Згодом вони зустрілися зі знайомими Романа, з якими разом співали під гітару. Очікування Діми не виправдались, але він ішов назад додому з Романом сповненим якогось важливого досвіду і перед ним, ніби кадри кінохроніки, мерехтіли картини минулого дня.
Роман відчував ревнощі до літературних здібностей Дмитра, сприймав його як суперника. І хоча за рівнем майстерності він явно поступався Соколенкові, все ж таки намагався самоствердитися.
― Давай покажемо твої і мої твори дівкам. Вони і визначать, хто краще пише.
Дівки для нього були найвищим авторитетом.
― Ні, ― заперечив Дмитро, ― ну як вони можуть судити? Що вони у своєму житті прочитали?
Але в душі Соколенко відчував деякий страх, що дівки могли визнати кращими твори Роми. Нібито вони і невеликий авторитет, проте все-таки така оцінка була б для нього болісною.
Через деякий час Роман йому сказав:
― Ну так, література ― це для тебе, а наша ― тільки займатися свинями.
І побіг у напрямку свиней.
Дмитро їздив пізно вночі до районного центру на велосипеді, шукаючи дівчат, щоправда, не для того, щоб вони оцінили його й Романові твори. Для зовсім іншої мети. І не тільки для того, про що подумали деякі читачі. В ідеалі він прагнув серйозних стосунків. Він безнадійно кружляв парком, об’їжджав чи члені вулиці, проте, як назло, не натрапляв на жодну цікаву персону. Година була пізня, дванадцята ночі, всі красуні, мабуть, давно вже сплять.
Інколи йому вдавалося познайомитись, але це ні до чого не приводило. Щось не складалося, дівчата не давали своїх координатів. Одного такого вечора Дмитро здибав двох низеньких порівняно з ним дівчат (помітно нижчих від його плеча), яких він проводжав дуже далеко від свого дому повз районну лікарню. На таксі в нього грошей не було, та й не мав він тоді звички його наймати, тож довелося теліпатися додому досить довго. Як він тоді вислуховував вигадані чи реальні історії своїх знайомих, яким, судячи з розповідей, вдавалося легко затягувати своїх пасій до ліжка!
В інші дні він ішов на дискотеку до того ж парку. Людей там, як правило, було мало, здебільшого підлітки. А йти до більш солідної дискотеки було далеко, до того ж Дмитро думав, що без знайомств там можуть бути неприємності. Юпітери миготять, скаженіє гучна музика, тонкі ніжки поодиноких молодих для Дмитра дівчат грайливо миготять під міні-спідницями. Але потрібну пару він тут так і не знайшов. Тож понуро і пригнічено йшов додому безлюдним парком.
Якось він вдало познайомився з дівчиною. Після тривалих невдач доля всміхнулася юнакові. Знайомство відбулося в потязі. Дівчина Віка була симпатична, з помірно довгим волоссям. Помірно високий зріст дівчини був для високого Дмитра хоч і не ідеальним, але неабиякою знахідкою. Цей простий, як йому здавалося тоді, роман був не таким простим, а навіть містичним. Проста, як із радянського плакату, дівчина буде видаватися йому чаклункою, з якою він ішов таємничими нічними чагарями міста.
Старий будинок на дві квартири. Неправильний за способом життя, проте неагресивний брат. Дмитро не дуже цінував Віку, як і багатьох інших. Парубок настирливо наполягав, аби дівчина схудла, а вона ігнорувала його зауваження. Зрештою, вони мали вплив ― Віка почала качати прес.
Хлопець прийшов до неї. Обняв.
― Ой, боляче, ― простогнала вона.
― Що таке?
― Сьогодні почала займатись.
― Молодець! Не зупиняйся.
― А чому ти теж не займаєшся?
Зауваження було резонним. Дмитро подивився на свій випуклий живіт. Проте самовдоволення перемогло.
― У мене все гаразд.
Про себе він подумав, що Вікторії ще доведеться довго займатися, доки її форми набудуть привабливості, досягнуть його ідеалу.
Молодята гуляли вечірнім містом, милувалися річною заводдю чи шумовинням греблі, вдихали пахощі парку. Настала велика спека. Дмитро зайшов в обійстя дівчини і побачив там великий вентилятор. А Віка була взута в босоніжки на великій платформі, на якій вона однаково була значно нижчою від нього. Вони дивилися телевізор та гортали кольорові журнали.
Дмитро і Віка часто цілувалися біля двору дівчини. На хлопця напливала хвиля збудження, яку він ледве втримував і яка розпалював дівчину.
― Я скоро не витримаю, ― казала вона, ― і ми будемо кохатися прямо на вулиці.
Віка твердила, що вона незаймана, що їй важко наважитися на перший крок. Але одного разу дівчина сказала, що наступного разу це між ними відбудеться. Здавалося б, хлопець мав радіти, проте ніякої радості він не відчував, сприймав цю новину буденно. І навіть коли настав день запланованого побачення, він не поїхав до неї.
Наближався день народження Вікторії, напередодні якого Соколенко з нею розстався. Без будь-яких пояснень, як це звичайно відбувалося в його житті. Вони не спілкувалися тривалий час, ніхто нікому не телефонував. Минав час. Хлопець дедалі рідше думав про Віку, образ дівчини блякнув у його свідомості.
Серед буденного дня прогримів дзвінок стаціонарного телефону в будинку Дмитра. Він узяв слухавку. Це був дівочий голос, проте співрозмовник не представився.
― Я люблю тебе! Щоб ти знав, я люблю тебе!
― Хто це? Хто це?
Пролунали телефонні гудки.
Дмитро не впізнав голосу. Після Віки він пробував зустрічатися ще з однією дівчиною. Та й чимало знайомих, із якими він фліртував, знали його номер телефону. Але, скоріше за все, думав юнак, це була Віка. Телефоні вигуки час від часу краяли його душу, розриваючись у ній яскравими спалахами. Він ще іноді буде шкодувати, що так різко, раптово, без пояснень розірвав стосунки з Вікою, що повівся нечуйно, але це вже буде минуле, яке віддалятиметься дедалі більше і змінити в якому нічого не можна.

11 травня 2014―2 лютого 2015

Юрій Смолець жив у гуртожитку готельного типу. Цей вид оренди житла нагадував СІЗО, бо його мешканці постійно мінялися і невідомо було, на який час їх поселять. Але в Смольця не було іншого виходу, як жити там: через дорожнечу оренди житла в Києві він не міг собі дозволити найняти однокімнатну квартиру.
Спроби познайомитися з дівчатами в гуртожитку для Юрія завершувалися невдачею: очевидно, недовго проживаючи там, вони не бачили сенсу поринати в романи.
Юрко вгледів у коридорі високу постать красивої дівчини, яка прямувала на кухню. Парубок хвилювався, бо його вже стільки разів спіткала невдача. Язик дерев’янів, він не знав, куди подіти руки, йому важко було дивитися в очі. Дівчина погодилася познайомитися. Її звали Надя. Але це ще не перемога. Скільки разів усе зривалося після того, як, здавалося, були зроблені перші успішні кроки! На дівчині була невиразна біла сукня, яка робила її звичайною, буденною. Проте якась невідома енергія змусила хлопця перебувати в напрузі.
Юрко та Надійка домовилися прогулятися. У Наді був син, якого вона взяла з собою на прогулянку. Він був розумово відсталим. Юрій не міг з ними поговорити. Його сповнювала гордість і радість, що нарешті він затребуваний як чоловік, нарешті він сподобався, причому привабливій дівчині. Вони пили пиво на літній площадці та вирушили навколо озера, розташовано в парку, який заколисував після напруженого дня величним спокоєм, мелодією вічності. У ньому здавалося, що час зупинився, ― відчуття, яке Юрій полюбляв найбільше в житті. Воно відвідувало хлопця так рідко і в небагатьох місцях.
Син Надії бурмотів щось незрозуміле. Юрко ішов і вже став боятися, що все могло зірватися у вирішальну мить, що дівчина не дозволить себе поцілувати, а це найчастіше означає початок кінця. Подальші залицяння в такому разі були марними.
― Давай постоїмо, ― запропонував Юрій.
Надійка погодилась.
Вони злилися в першій солодкій єдності. Хлопець здивувався, що дівчина, яка з відстані кількох метрів здавалася такою високою, тепер виглядала такою малою, він був вищим від неї майже на голову, вона з трудом діставала до його губ.
Дівчина дала згоду прийти до хлопця вночі, поклавши спати свого сина. Такого щасливого часу в Юрія вже давно не було. Це був один із небагатьох випадків, коли дівчина, з якою він поєднувався, йому справді подобалася, видавалася привабливою, з нею хотілося злитися в напруженні космічного вибуху ще і ще. Юрія накривав несподіваний великий ураган, про який він так довго мріяв.
За кілька днів Надя поїхала.
Зідзвонившись із дівчиною, Юрій поїхав до неї додому. Вона жила далеко від Києва. Надя зустріла його на залізничному вокзалі, і вони поїхали довгою дорогою до неї додому. Її село розташовувалося далеко навіть від районного центру. Автобус деренчливо їхав, натикаючись на провінційні вибоїни. Раптом він зламався, заглух, і довелося чекати наступного.
Удома він побачив її двох синів, боявся знайомства з матір’ю Надії, проте воно відбулося. Юру засмучувало те, що дівчина приділяє значно більше уваги своїм дітям, ніж йому. Цілий день парубкові довелося дивитися телевізор, що було для нього неабияким випробуванням. У перервах між переглядом телепередач він стежив на прохання Наді за її дітьми, досить неслухняними й важкими.
Наступного дня Надя показала йому свій районний центр, вони відвідали парк чудового санаторію, милувалися виглядом широкої річки, а згодом поїхали до найманої на одну добу квартири.
Юрій і Надія випили чвертку коньяку, поговорили і пішли до зали.
Відбулося єднання у блискавиці пристрастей. Вибухнув шалений грім, який розбив граніт розважливості і кинув у прірву.
Вони лежали розслаблені й знеможені. Юрію здавалося, що на дивані, розташованому в залі біля їхнього ліжка, висвітлюються контури привида. Це могла бути померла тут людина, подумав юнак. Він уявив собі на ньому напіврозкладений кістяк, який може завдати їм шкоди. Малював картину, у якій стінами коло їхнього ліжка повзуть клопи і таргани. Клопи ворушаться під постільної білизною, на якій лежать вони. Але юнак відганяв від себе ці картини. Стали говорити про химерні речі. Ці теми підхопила й Надія. Розповідала про свої сни. В одному з них снилося нашестя чудовиськ на її село. Їй подобалася тема хвороб і смертей, схильність до яких здивувала парубка.
Невдовзі він поїхав до себе додому. Зараз йому здавалося, дівчина часом виявляла до нього грубість, вона йому не підходить. Накочувались хвилі образ, і хлопець вирішив з нею більше не зустрічатися, навіть видаливши її номер телефону.

11 серпня―12 листопада 2013

Восьмикласник Петрик Осадко в цей веселий день посівання вирішив пропустити школу. День же так чудово починався! З деякого часу хлопець став товаришувати з Женькою Риковим, і йому так подобалося поводити себе неправильно, зухвало, з викликом. Риков був його однокласником із неблагополучної родини. Батьки Жені були кінченими алкоголіками, і він пам’ятав, як у дитинстві йому доводилося тягти на санчатах свою п’яну матір додому. Риков полюбляв бійки, хуліганство, і там, де ситуація виходила з рівноваги, для нього було улюблене середовище, там він був на перших ролях. Петрик не був охочим для бійок, радше був хлопцем сором’язливим, замкненим, але на той час відчував нехіть, відсутність інтересу до навчання, нелюбов до школи, і , мабуть, це були точки дотику між ним і Риковим.
На вулиці під час посівання Осадко з Риковим здибали ще одного однокласника, Ігоря, і вирішили з назбираними грошима вирушити до районного центру і там забухати і повеселитися. Петрик відчував, що ця компанія йому чужа, але в ньому визрівало почуття протесту, внутрішній бунт проти панівної системи, проти навколишнього життя.
Вони йшли через засніжений гай. Женя та Ігор про щось пристрасно говорили, приправляючи розмову перцем матюків. А Петрик зачудовано дивився на дерева, які його оточували. Вони були вкриті маревом снігу, і йому здавалося, що він потрапив до якоїсь потойбічної реальності. Лише поодинокі звернення до Петрика його знайомих виводило хлопця зі стану зачарованості дивною картиною.
Хлопці купили горілку і стали розпивати її на каруселі районного парку. Настрій ураз піднявся. Осадко вперше відчував, що таке дія трунків. У цей час у школі проходили уроки, але юнаків зараз це обходило якнайменше. Петрикові все навколо здавалося барвистим святом, світ був сповнений гармонії. Випивши півлітрову пляшку горілки на трьох і закусивши її цукерками, вони пішли у заметене снігом місто.
Увечері була дискотека. У задимлене приміщення для танців збиралася молодь, зазвичай напідпитку. На дискотеці Петрик кілька разів устиг із кимось побитися, намагався поближче познайомитися з деякими дівчатами, поки що невдало, додав до випитого вдень нові прийоми горілки і наприкінці почував себе геть п’яним.
У такому стані додому йти не хотілося, і він пройшовся городами, щоб вивітрився хміль. Петрик трішки протверезів. Юнак прийшов до своєї землянки, яку він викопав улітку, щоб мати свій індивідуальний простір, у який би не могли втрутитися його батьки. Зараз у землянці було холодно, але він заліз у неї і сидів. Чекав, доки протверезіє.
Перед Петром проходили, як у стрімкому кіно, картини минулого дня. Хлопець намагався пояснити свої вчинки, знайти мотивацію подій, проте це йому вдавалося далеко не завжди. Коли в голові стало ясніше, він пішов додому.

9 грудня 2012