Дмитро сидів улітку за книжками. Він із тугою відчував, як на вулиці вирувало життя, сповнене смаку насолод. Соколенко здибався зі своїм старим знайомим Романом, який теж писав вірші, але, по суті, нічого не читав. Як у тому анекдоті, «чукча не читатель, чукча писатель». Дійсно людина, здобуваючи в одному, втрачає в іншому.
Відволікшись від читання впродовж місяця, Дмитро з Романом вирушили у подорож, яка повинна була поринути його в бурхливі води стихійного життя. Дорогою Роман зустрічав своїх старих знайомих, які вже ростили дітей, але тієї бурхливої водоверті, якої чекав Дмитро, так і не було. Скоріше, вона панувала в душі Романа, проте реальне життя їй не відповідало.
Хлопці опинилися на покинутому цвинтарі. Де-не-де були вириті могили, мабуть, родичами небіжчиків, які перезахоронювали залишки в іншому місці. Дмитро думав над тим, яким швидкоплинним є людське життя. Смерть постала перед ним зримо і грізно.
― Ось так на цвинтарі Юрій Шевчук написав свою славетну «Осінь», ― сказав Дмитро.
― А в мене теж є вірші на цю тему, ― підхопив Роман і став декламувати свої твори.
Як і раніше, Соколенко подумав про те, що цим творам не вистачає образності, що Роман нагадує акина, який що бачить, про те й співає, але засмучувати друга цього разу він не захотів і тому ці думки тримав при собі. Загалом Роман, скоріше за все, ― талановита людина, якій критично бракує освіти. Якби він у своєму житті прочитав іще когось, крім Пушкіна, можливо, із нього щось би вийшло.
У цей час Роман був під сильним враженням американського фільму «Матриця» і вважав, що ми всі живемо у такій структурі. Це була його ідея-фікс. Прийшовши до гуртожитку, де жили його знайомі, він бігав поверхами і уявляв себе головним героєм того фільму. Друг Дмитра гадав, що його переслідують організовані зловісні сили. Згодом вони зустрілися зі знайомими Романа, з якими разом співали під гітару. Очікування Діми не виправдались, але він ішов назад додому з Романом сповненим якогось важливого досвіду і перед ним, ніби кадри кінохроніки, мерехтіли картини минулого дня.
Роман відчував ревнощі до літературних здібностей Дмитра, сприймав його як суперника. І хоча за рівнем майстерності він явно поступався Соколенкові, все ж таки намагався самоствердитися.
― Давай покажемо твої і мої твори дівкам. Вони і визначать, хто краще пише.
Дівки для нього були найвищим авторитетом.
― Ні, ― заперечив Дмитро, ― ну як вони можуть судити? Що вони у своєму житті прочитали?
Але в душі Соколенко відчував деякий страх, що дівки могли визнати кращими твори Роми. Нібито вони і невеликий авторитет, проте все-таки така оцінка була б для нього болісною.
Через деякий час Роман йому сказав:
― Ну так, література ― це для тебе, а наша ― тільки займатися свинями.
І побіг у напрямку свиней.
Дмитро їздив пізно вночі до районного центру на велосипеді, шукаючи дівчат, щоправда, не для того, щоб вони оцінили його й Романові твори. Для зовсім іншої мети. І не тільки для того, про що подумали деякі читачі. В ідеалі він прагнув серйозних стосунків. Він безнадійно кружляв парком, об’їжджав численні вулиці, проте, як назло, не натрапляв на жодну цікаву персону. Година була пізня, дванадцята ночі, всі красуні, мабуть, давно вже сплять.
Інколи йому вдавалося познайомитись, але це ні до чого не приводило. Щось не складалося, дівчата не давали своїх координатів. Одного такого вечора Дмитро здибав двох низеньких порівняно з ним дівчат (помітно нижчих від його плеча), яких він проводжав дуже далеко від свого дому повз районну лікарню. На таксі в нього грошей не було, та й не мав він тоді звички його наймати, тож довелося теліпатися додому досить довго. Як він тоді вислуховував вигадані чи реальні історії своїх знайомих, яким, судячи з розповідей, вдавалося легко затягувати своїх пасій до ліжка!
В інші дні він ішов на дискотеку до того ж парку. Людей там, як правило, було мало, здебільшого підлітки. А йти до більш солідної дискотеки було далеко, до того ж Дмитро думав, що без знайомств там можуть бути неприємності. Юпітери миготять, скаженіє гучна музика, тонкі ніжки поодиноких молодих для Дмитра дівчат грайливо миготять під міні-спідницями. Але потрібну пару він тут так і не знайшов. Тож понуро і пригнічено йшов додому безлюдним парком.
Якось він вдало познайомився з дівчиною. Після тривалих невдач доля всміхнулася юнакові. Знайомство відбулося в потязі. Дівчина Віка була симпатична, з помірно довгим волоссям. Помірно високий зріст дівчини був для високого Дмитра хоч і не ідеальним, але неабиякою знахідкою. Цей простий, як йому здавалося тоді, роман був не таким простим, а навіть містичним. Проста, як із радянського плакату, дівчина буде видаватися йому чаклункою, з якою він ішов таємничими нічними чагарями міста.
Старий будинок на дві квартири. Неправильний за способом життя, проте неагресивний брат. Дмитро не дуже цінував Віку, як і багатьох інших. Парубок настирливо наполягав, аби дівчина схудла, а вона ігнорувала його зауваження. Зрештою, вони мали вплив ― Віка почала качати прес.
Хлопець прийшов до неї. Обняв.
― Ой, боляче, ― простогнала вона.
― Що таке?
― Сьогодні почала займатись.
― Молодець! Не зупиняйся.
― А чому ти теж не займаєшся?
Зауваження було резонним. Дмитро подивився на свій випуклий живіт. Проте самовдоволення перемогло.
― У мене все гаразд.
Про себе він подумав, що Вікторії ще доведеться довго займатися, доки її форми набудуть привабливості, досягнуть його ідеалу.
Молодята гуляли вечірнім містом, милувалися річною заводдю чи шумовинням греблі, вдихали пахощі парку. Настала велика спека. Дмитро зайшов в обійстя дівчини і побачив там великий вентилятор. А Віка була взута в босоніжки на великій платформі, на якій вона однаково була значно нижчою від нього. Вони дивилися телевізор та гортали кольорові журнали.
Дмитро і Віка часто цілувалися біля двору дівчини. На хлопця напливала хвиля збудження, яку він ледве втримував і яка розпалював дівчину.
― Я скоро не витримаю, ― казала вона, ― і ми будемо кохатися прямо на вулиці.
Віка твердила, що вона незаймана, що їй важко наважитися на перший крок. Але одного разу дівчина сказала, що наступного разу це між ними відбудеться. Здавалося б, хлопець мав радіти, проте ніякої радості він не відчував, сприймав цю новину буденно. І навіть коли настав день запланованого побачення, він не поїхав до неї.
Наближався день народження Вікторії, напередодні якого Соколенко з нею розстався. Без будь-яких пояснень, як це звичайно відбувалося в його житті. Вони не спілкувалися тривалий час, ніхто нікому не телефонував. Минав час. Хлопець дедалі рідше думав про Віку, образ дівчини блякнув у його свідомості.
Серед буденного дня прогримів дзвінок стаціонарного телефону в будинку Дмитра. Він узяв слухавку. Це був дівочий голос, проте співрозмовник не представився.
― Я люблю тебе! Щоб ти знав, я люблю тебе!
― Хто це? Хто це?
Пролунали телефонні гудки.
Дмитро не впізнав голосу. Після Віки він пробував зустрічатися ще з однією дівчиною. Та й чимало знайомих, із якими він фліртував, знали його номер телефону. Але, скоріше за все, думав юнак, це була Віка. Телефоні вигуки час від часу краяли його душу, розриваючись у ній яскравими спалахами. Він ще іноді буде шкодувати, що так різко, раптово, без пояснень розірвав стосунки з Вікою, що повівся нечуйно, але це вже буде минуле, яке віддалятиметься дедалі більше і змінити в якому нічого не можна.

11 травня 2014―2 лютого 2015