Шось я сьогодні трохи втомився,
Неначе з чортами навкулачки побився
за честь і совість, або навіть за віру христову.
І шо ми, спитати б, отримали з того?
Суцільні неприємності.
Результати від'ємні та
сумні. Якшо реально судити,
ми лишилися налякані, наче діти,
що задивилися в натовп і за мить
загубили матусю. Шо маю робити,
як то співала сестричка віка,
ясновельможна довіку...

І шо нам робить,
питаючи вже на копил московщини?
Хоча такі сплески не гідні мущини,
але шо тут поробиш...
Залізли ми, наче Віктор Онбиш
у селище Небилиця.
Але між нами двома є суттєва ріжниця -
він там панує директором школи,
а в мене в кишені голісіньким голо
як на долоні.

Сиджу у вагоні,
порожньому на новорічну пору,
що доповзе ще додому нескоро,
і відчуваю в кожному нерві,
яко стискається круж мене видноколо.
От я й кажу (ся вибиваючи з ролі
хоми киянина) правдивим голосом
хоми чорного: ми догралися
зі своїм життям до останньої ручки
у дурному драйві, як велемовить Ігор Кручик.

Затанцювалися у глухий і безвихідний
кут. Пригорни мене, крихітко,
сьогодні з такого випадку.
Із такого випадку й такої причини.
А я тобі не цитуватиму Тичину
Павла Григоровича, а в сугубій крамниці
на далекій полиці,
знайду сорокабаксовий шартрез.

Аби коли з годинника зітре
останню дрібку року, що минає,
неначе кіт і кицька
пухнасті бо персицькі
ми навсидячки на волохатому килимі
поступово доїхали до "Як тебе не любити, Києве.."
під ялинкою,
що густо пахне зеленими шпильками,
та поїхали далі...

вулиця Калініна
вулиця Гагаріна
вулиця Чапаєва
вулиця Колхозная

Тракторная уліца
уліца Строітєлєй
уліца Цвєточная
уліца Совєтская

уліца Центральная
уліца Московская
уліца Зельоная
Заводская уліца

вулиця Дзержинського
вулиця Базарная
вулиця Пархоменко
вулиця Беззубова

вулиця Слєсарний Овраг
вулиця Красний Флот
уліца Классовий Враг
уліца Гуйтєврот

вул. 324-ї Стрілкової Дивізії
вул. Патріса Лумумби
вул. Полковника Валькевича
вул. Космонавта Ніколаєва

вулиця 50-ліття СРСР
вулиця 60-ліття СРСР
вулиця 70-ліття СРСР
вулиця 80-ліття СРСР

вулиця Леніна
вулиця Маркса
вулиця Енгельса
вулиця Крупської

Устакаси
Хурынлых
Василькасы
Ільбеші

вулиця Кукшумська
вулиця Шота Руставелі
вулиця Свободи
вулиця Перемоги

Коли у нічному борделі,
що пристрасним потом пропах,
здригаюсь в обіймах Аделі,
блукає під вікнами страх

із п’яним обличчям бриґанта,
чекаючи, поки засну,
щоб двері фанерні зірвати
і викрасти душу ясну.

Чого би лякав мене злодій?
Та я не зважаю на це,
і з криком у груди холодні
ховаю солоне лице.

Тому мене більше Адела
не любить уже, як було.
Тому в цю січневу хурделю
до церкви мене занесло.

Сміються дружки наді мною,
і скоса зорить панотець,
коли волоцюга із гною
до янгольських кличе сердець.

З лопатою я нерозлучний
таланти ховаю в землі.
Все так. І мене це не мучить.
Слова мене мучать малі.

Поети то грішна порода,
спасай мене мати свята
шепочуть самі із болота
осквернені срібні уста

Де всі мої поділися стіхі
які я так складав
упевнено та марно
і навертав од Катманду до Варни,
немов солдатиків
впроваджував до лав.
Я, певно, наловив
багато
ґав.

Я, певно,
наловив
і не наївся.

І ґави
гавкаючи,
наче доктор Лівсі,
набудував але вже не нарився,
і тільки виповнився звідси

тільки так
це зроблено лихі
стіхі
собі на знак

Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало

без неї люду на тім світі - і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі - війна.

Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.

Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.

Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги

пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі...

І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема...
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.

І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску...

Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
“На що мене ти проміняв, синок?”
я чую голос. Як у мозок шило.

Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,

із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить цЕркви на церквИ,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті - ногами чеберяє?..

У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.

Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,

але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам’яті, мов у комині,
палив коханої листи.

А я усе кричав: ‘Не йди!’,
а я молився: ‘Повернися!’
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...

Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.

Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.

Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене - як паперову квітку
серед камінного села..

У цю, туди його, романтику
вгатити божевільні гроші
й отримати спасибі з бантиком
і слово, кисле й нехороше?

Невже, скажіть-но, банкрутуючи
я вас катав на каруселі,
щоб ви гигикали як дурочка
та не пускали до оселі?

Нащо ці віники трояндові,
таксі, цукерки та шампанське?
Ви мене, пані, просто зрадили,
мов у кумедії гішпанській.

За що ж ви так мене образили
сей день відмовою своєю?
Чого тоді до мене лазили,
неначе під Полтаву свеї?

Ви по стіні мене розмазали.
Я ж вас навіки затаврую
інструментарієм тарасовим -
і книжку людям подарую.

Скажу, ви гірко помилилися,
бо я особа небезпечна.
Хто меч узяв - піде на милицях,
вам обіцяю доконечно.

Як з мене страшно поглумилися...
Я, пані, вас у книжку вставлю,
написану іржавим стилосом
і уважать сіб'я заставлю.

гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний погост
і час останні креслити привіти.

зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?

аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.

я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?

і свідчу: вседержитель наче злодій
іде здіймаючи риданнє та плачі.
не бійся, за гріхи я заплачу
тому завжди сприятлива погода.

я добре знаю смертницький звичай.
не з лепської зістрілися нагоди
з тобою, діду, ми, кудлобородий.
аж ходором заходить тихий рай.

яка смутна і невесела осінь
на простирадлі в пропасниці молитов...
що набазікав я і намолов...
немов останнній колос на покосі.

і гутен абенд надо мнов стоїть
і місяця кривавого мантачить.
в криниці не лишилося століть.
та це, їй -богу, ніц уже не значить.

перекуєм орала на мечі.
здамо ікони й купимо м'ячі.
нехай не плачуть люди, живучи,
але в глибокі падають шезлонґи.

нехай у дзвони дзвонячи та ґонґи
баламкаючи, заспівають зонґів,
із коломийок зроблені й пісень.
про це усі дізнаються ген-ген

із ексклюзиву у газеті "День"
і фолькіше, можливо, беобахтер.
але коли від Сяну і до Сяну
по звичному, хай бізнесовім, пляну

у колонадах між каріатид
у сяйві мармуру постане Україна
що вже нізащо та ніколи не загине,
на межах Азії остання з Атлантид,

я хтів би бачити, що ars так само longa,
що, стиснені в обіймах уночі,
Абесалом щасливий та Етері,
та у густому межизорянім етері

як і колись, перекликаються сичі...

Бог підняв мене на срібні вила
і струсив - в пекельну цю любов.
Сто разів тебе я поборов
на сто перший раз мене убила, ох.

І тепер в обіймах у зміїних
я закинув очі навісні
в небо, там де місяць весняний
межи зір на на гострякові гине.

Ти сичиш, кусаючи уста,
і плямую я твої холодні груди
фосфором цілунковим. В полуді
сплять камінними квадратами міста

І розламаним ґранатом світять ребра,
між яких ще б’ється навмання
серце, повнеє солоного вина,
у любови запахущих нетрях.

Хмара падає у вічі кажаном
і плащем за плечі обіймає
нас, заплетених тілами, і до краю
прірви тягне гаком, наче сном.

Поки ж ми здригаємось в обіймах
яма терпеливиться, на дні
гострить паколи, розлукою сумні,
тільки душу з мене перша виймеш

ти зубами голками - тоді
падати летіти коливатись
байдуже мені бо не зазнають
вже розриву душі молоді.

Як же, гетьманівно, ти не маєш
богом даної довіку вік душі,
і в мені цю квітку задуши,
лютим - заморозь цвітіння маю.

І ступлю упевнено до краю
прірви та впаду у вогняне
Ямище, де смерть співа й гуде
і серця ножем криваво крає.

Хай скипає серце на ножі!
Мукою нехай геєнна грає!
Недаремно я на світі жив
срібні вила я благословляю, ох.

шипить і плеще в очі срібна піна
пливуть хмарин поплетені вінки
серед березового цукру і проміння
вони муркочуть кішки та жінки

ми біжимо торкаючись губами
межи деревами які біжать назад
немов налякані тікають білі дами
яких жене у ніч страшний пірат

нам шумовиння очі виїдає
і сльози падають через веселий сміх
немов русалки нас заскоботали
і кинули вмирати тут на сніг

сміятися нас кинули на сльози
у кішок натовпі в оточенні жінок
ми потопаючи хапаємо за лози
і за небес незгасливий вінок

і хвилями тіла на берег плещуть
у горлі тріпаючи дзвінко язиком
кішки муркочуть і деруть нам ноги
і місяця пливе рогатий ком

і місяця пливе рогата миша
на чорному дірявому листку
а ми цілуємось неначе світу більше
не буть уже на нашому віку

нас татуйовано фігурами
їх зміст високий і святий
серця кинджали змії гурії
троянди кораблі хрести

орел сидить на плечку лівому
в Наталі з правого руша
на кораблі великім білому
шукать америку душа

і генуезця ворохобного
там видно постать на мості
і синім виколото коміром
слова на горлечку святі:

‘все починається негодою.
земля безвидна і пуста.
ширяє дух мій понад водами
мого пустошного життя.’

і на вершині груді білої
ковчег застиг і з нього ной
на протилежну гору дивиться
і зачудований тобой

і кольорова і незлічена
на мене блимає очва
і пролітає непомічено
птах мимо нашого вікна

тобі несе оливи гілочку
але Наталі не знайшов
не зупинить потопу вічного
і світу загниває шов

і він розлазиться і репає
немов обдертий кобеняк
а бог тебе ‘до себе требує’
і хмар колошкає сіряк

ти розмальована й розмічена
мене цілуєш в темноті й
лепече мій язик скалічений
слова забуті та святі

І ці млини, щр перемелюють часи
благословенним на поживу,
на хліб, замішаний з роси,
на вранішній, якою змили...

Ще стукотять і б"ють, і п"ястуки
до крові б"ють об чорні двері -
за ними жар, бо там віки
спікаються в єдиній вірі.

І смішно, випавши з гнізда,
ще чути їх важке зітхання.
Остання скрикує звізда
і в горло падає захланне.

І ці млини, що в голові
ще крутять крилами криваво
обличчя скидують криві
над м"яса повними ровами...

В тюрми затиснений гранітовий кулак,
кричить безумець і світи руйнує.
Серця витоптуючи, звіра коронує
законом упирів і вовкулак.

І кличе кров підвалини підмити
та хлюпнути пожежею на світ,
зганьбити землю , наче дівчину, втопити
у хвилях революції сей міт.

Він на собі, неначе на стовпі,
щодня зарУбку робить Робінзоном,
щодня десятий рік безсонно
з-за обрію накликує вогні.

А світ вальсує, знищений у думці.
Краса ясніє, до природи ідучИ.
Стрибають зорі, наче тенісні м"ячі,
байдужо неприступні нашій муці.

І божевільний пише свій роман,
мов на папірусі яснім Олександрії,
та наполегливо розбризкуючи мрії
отруйним зубом розрива обман:

нема любові. Є лиш хіть і сила.
Нема душі. Наявна тільки смерть.
І межи хмар на простирадлі білім
криваво корчиться передвечірня твердь.

На устах замок, на серці камінь.
Вітер обриває листя книг.
Сяду я сумний, неначе Каїн,
біля ніг оперених твоїх.

Почитай мені про що завгодно.
Про кохання наше почитай.
Хай на землю сурмачі зіходять,
небеса заломляться нехай -

ти слідкуй уважно й невідривно,
як закохані по літерах ідуть
урвищами на високім рівні
у тривку та нетривалу путь.

Хай падуть на землю чорні води
і сто двадцять днів по них пливуть
звірі невідомої породи
у недовідому каламуть.

Хай несе на збуреному плині
на спасіння може й на загин
кораблі в оточенні дельфінів
мов церкви у колі домовин.

Хай на небо янголи зіходять
рвати штемпельовану зорю -
це ніяк не може нам зашкодить
поки я з тобою говорю.

І тому на зведених колінцях
у поемі про життя та рай
ти гортай зачитану сторінку,
вільної сльози не витирай,

щоб у слові серце відпочило
і себе забуло хоч на мить.
А коли, нарешті, споночіє,
світло ми не будемо палить.

Всі вийшли заміж подруги. І друзі
ся одружили. Тільки я ще ні...
Все риюся, мов півень у пшоні
на перлами засипаному лузі.

Чого шукає серце заскорузле -
Невже таку, як тебе, Наталі?
Як під собов не чуючи землі
За Лідкою вганяє жвавий Гуслік

біжу до тебе - тільки ти пішла
в концерт, на виставку, чи ще яку дрібницю.
Твій ключ лежить байдужо на полиці.
Помешкання, неначе мангишлак

заселений баскими тарганами,
холодне й темне, хай би трафив шляк.
Так мій до щастя перервався шлях.
По сходинках даремно граю ґаму

уже не в терцію, але секунд-мінор.
А там десь у гарячій світлій залі
тебе ж акорди інші прив'язали
і ти вливаєшся у чужорідний хор.

А десь далеко Віктор Неборак
чи Цибулько, что хто іще не знаю,
на тебе вірші хижо наставляє
морфеми мелючи, мов гаспидський вітряк.

І ти, рядком устрелена з нагана,
схиляєшся в забагрений фотель
знечулена, як Вільгельміна Телль,
безтямна, безпорадна й бездоганна.

в центральнім парку листя облітало
в карнеґі-холі - класика і смур
а нам уже граматики замало
у нас була любов і де сосюр

метро синтагмою через мости шугало
гуділи пробки з бруклина у квінс
нам лекцій Деріди не вистачало
бо ми за хмари в парадигму піднялись

там янголи собі гніздечка вили й
конкорд поодинокий зумкотів
і пропливали кришталеві каравели
на генуезький плачучи мотив

здавався світ новий неологізмом
здавався братом кожен чорний брат
а дощ ішов, на нас водою бризкав
водою зі свяченого відра

і щастя те, здавалося, убоге
довіку вічно буде й назавжди,
неначе слово, що було у бога;
як мандрівник, який дійшов мети

і ті холодні та байдужі бризки
і брязкіт дріб’язку у чашці жебрака
лунали нам іллокутивно різко,
і хмарочоси у гудзоні сторчака

в центральнім парку листя облітало
і ми чіплялися за коло рятівне
“поете мій! кричала ти, наталко,
невже і це на світі промине?”

сніги лягли на міста сірий мур
як ми кохалися несамовито й клопотливо...
але любов за листям полетіла
лишились фердинанд і де сосюр

Це певно
досконала низка днів.

Не те що все
ладнається й вдається,
що напартолив і нагородив,
але шикується, як
Ludus Duodecim
на лінії останній.

Це певно є.
Та іншої не буде.
Такий собі дванадцятий трамвай.
Ні виходу, ні знаку, ні облуди.
І ясно так,
хоч очі закривай.

Нехай тоді
в печальному реєстрі,
що нашою бідою ні на час
не погорює,
скажуть: ся година
нарешті щире слово породила.
Як чобіт між
кросовок адідас.

Негусто випало.
Увага як
грузило.
Червневий шал -
лютневі холоди.
Ні дня ні ночі.
Ані посуха, ні злива.

І піднімає
зграя вересклива
своєму старшому божку
на ймення Див...

Пустелі клубочиться морок.
Тремтять золоті міражі.
Колючі ґотичні собори
полудень заворожив.

Вітри показились од спраги
і риють даремно пісок,
де скинула зірка ранкова
вузький шкіряний поясок.

І білим перекотиполем
небесна тікає яса:
негода надходить як голем.
Гнівно двигтять небеса.

І кличуть присутність Господню
у райдужний промінь змії
у бурі та пеклі сьогодні
уста божевільні мої.

...і я впаду, лишивши порожнечу
по замірах, дурних і молодечих,
на пару текстів, парочку картин
незначущих, життя змінявши плин,
ні вигравши напевно, ні програвши.

Але відомо: буде холодно і страшно,
як в ендшпілі закінчиться дебют
і дошка спорожніє.
Переплут -
суть бог, якого в певну дату,
коли богів узялися скидати,
не ввергли до ревучої Ріки.
І він на місто дивиться з руки,
яке йому до спадку залишилось,
і на Перуна, що з води як шило
то заховається, то знову видиба...

Поганська - не язичницька - доба,
капусти повна та партайгенезу,
листів ув орган масової дези,
де в лозунги накришений поет -
неначе перезрілий вінегрет,
де між двома тісними палітурками
звиваються святенники затуркані,
де йдуть увечері домому від метра
добродії, не знаючі добра.

Якби про це дізнався Рільке,
то б він елегій не творив.

Прошу я з максимальною повагою
пробачити це зайве ґаджалаґання -
нехай літературний кат
із мене зробить препарат,
додавши мінуса до трійки,
і висновки зробивши на мотив
"На стежці від дитини до дебіла
ся розуму тобі не знадобило".
На чому все. Тут-о, вважаю, власне,
дійшла кінця поезія нещасна.

мене сьогодні ти, благаю, відпусти.
мені не вільно. шось мені злостивиться.
од слів твоїх, побожних і святих
у мене шкіра репає на вилицях.

дай погулять самопаски по вулицях,
де суне лавою веселою народ.
я не втечу від золотого вулика
не бійся, я не скам’янію, наче лот

ова жона кристалом натрійхлористим,
бо твій гачок у мене в язику.
ти знаєш, на мені нема знаку.
однак, я твій, в усім своїм убожестві.

ще раз. один. я кроввю задурманений.
дай благоденственно сьогодні помовчать,
життя упитись недолугими обманами.
дай відпочити від твоїх заклять

лунає де торохкотлива музика
де сіру хмару чеше хмарочос.
і я прийду й скажу: кохання не вдалось
і буду знов устами заскорузлими

цегельні вірші класти і прості
у недорікій і смертельній щирості.
я буду знов. дай злості розпошириться.
мене сьогодні ти, благаю, відпусти.

Любов стебло повила по мені,
розкрила запахущі білі квіти;
справдилась так, що ніде правди діти.
Спинились ночі, зупинились дні.

Світ виповнився. Друзів бастіон
круг мене став тісним і теплим колом.
Мої пасьянси склалися у долю.
Мені скорились води і вогонь,

і на Подільській лінії трамваї.
Безхмарно від Житомира по Вуж.
Ще, може, дощик буде - та чому ж?
Триває пісня, і любов триває.

І непотопно тануть в глибині
сонця, великі, лагідні та мирні...
Чому ж, і правда, дивно так мені,
немов за двері кинутій сокирі
2999