Бог підняв мене на срібні вила
і струсив - в пекельну цю любов.
Сто разів тебе я поборов
на сто перший раз мене убила, ох.

І тепер в обіймах у зміїних
я закинув очі навісні
в небо, там де місяць весняний
межи зір на на гострякові гине.

Ти сичиш, кусаючи уста,
і плямую я твої холодні груди
фосфором цілунковим. В полуді
сплять камінними квадратами міста

І розламаним ґранатом світять ребра,
між яких ще б’ється навмання
серце, повнеє солоного вина,
у любови запахущих нетрях.

Хмара падає у вічі кажаном
і плащем за плечі обіймає
нас, заплетених тілами, і до краю
прірви тягне гаком, наче сном.

Поки ж ми здригаємось в обіймах
яма терпеливиться, на дні
гострить паколи, розлукою сумні,
тільки душу з мене перша виймеш

ти зубами голками - тоді
падати летіти коливатись
байдуже мені бо не зазнають
вже розриву душі молоді.

Як же, гетьманівно, ти не маєш
богом даної довіку вік душі,
і в мені цю квітку задуши,
лютим - заморозь цвітіння маю.

І ступлю упевнено до краю
прірви та впаду у вогняне
Ямище, де смерть співа й гуде
і серця ножем криваво крає.

Хай скипає серце на ножі!
Мукою нехай геєнна грає!
Недаремно я на світі жив
срібні вила я благословляю, ох.