Моногамия- умение любить одного единственного человека всю жизнь.

Если прочесть обозначение «моногамии» то все кажется очень простым, и не вызывает глубоких мыслей. Но, если углубится в суть каждого слова, из которого составлено толкование «моногамии», то это понятие больше не кажется таким простым и однозначным.

Начать, наверное, стоит из того, что люди сами по себе, не моногамны. В этом заключается некая ирония- мы одарены сознанием, а значит в отличие от зверей понимаем, что такое боль расставаний или измены, но тем не менее, мы, в отличие от зверей не верны другому человеку, от природы, а значит даже осознавая всю горечь действий, все ровно идем на них.

Если рассмотреть нашу «любовь» чисто с научной точки зрения, то отсутствие в нас «моногамии» делает наш вид устойчивым, ибо «полигамия» сама по себе снижает шансы людей на вымирание. То есть, можно считать, что наше внутреннее чутье, которое еще осталось от «зверя» говорит нам искать кого-то другого. И вот такое наше поведение, ни что иное как нужда оставить потомство, а это, по сути, базовый инстинкт сохранения рода, и вида в целом. Глупо конечно, понимать, что будучи развитым в понятиях и душевности, мы остаемся дикими в физическом плане и даже «любовь душевная» не способна удержать нас возле человека, который не подходит нам физически.

Но что, же было бы, если бы люди были моногамны?
С первого взгляда, мы видим только плюсы - не было бы расставаний и предательства, а любовь была действительно до самой смерти. Но…именно смерти было бы в сотни и тысячи раз больше чем сейчас. То, что сначала кажется прекрасным, на самом деле скрывает в своей природе гибель для людей, и если бы человечество было бы моногамным, то каждая история любви, была бы историей «Ромео и Джульетты». Посмотрим на все это, сквозь суровую реальность - да, наши чувства были бы вечными и любили бы мы только единожды. Но, ведь, никто не сказал, что любовь будет всегда взаимной, или, что влюбленные люди будут вместе. Вся проблема как раз в том, что полюбив однажды мы бы не смогли разлюбить, и только представьте себе, сколько людей любило бы безответно. Но хоть это и выглядит таковым, даже такая «безответная любовь» не была бы «вечной», ибо суть природной моногамии в том, что когда создание не может быть со своим избранником – оно умирает. Для примера, подумайте о лебедях - такие красивые, и верные. Именно они любят раз на всю жизнь, и умирают, если что-то случается с их парой. А еще, подумайте о том, как мало лебедей осталось в природе. Из-за их моногамии, они попросту, медленно вымирают. И страшно подумать, что не катаклизмы, не болезни и эпидемии уносили бы жизни людей, а та сама «прекрасная» любовь. И если смотреть на все в таком свете, то даже чума кажется милосерднее, ибо в отличие от любви, чуму можно предотвратить или уничтожить. А вот «любовь» лечению не подлежит.

И теперь вернемся к обозначению «моногамии», и его сути.
Да, от природы люди полигамны, и это основано на выживании. Но даже если так, на мой взгляд, толкование моногамии как нельзя, точное – это УМЕНИЕ любить одного единственного человека. Действительно, может зверям дано это с рождения, и им не нужно прилаживать для этого усилия, но ведь мы, то не совсем звери. В природе человека, как-то странно заложены все качества, и хоть мы такие развитые, все же, чтобы соответствовать чему-то, нам нужно стараться. Вот так и здесь, может быть именно благодаря тому что мы рождены «полигамными», для нам так важна та самая верность и любовь. Ведь подумайте, нам не запрещено быть с кем-то всю жизнь, просто для этого нужна сила и стремление. И не каждый человек способен на моногамию, ибо такое умение, не всем дано.

И пускай, мы не имеем такого от природы, но мне кажется, умение любить всю жизнь одного человека, это, то к чему надо стремится, то, что не нужно подавлять. И как же иронично- то что дано зверям просто так с рождения и не имеет никакой ценности, люди же ценят больше всего, и тем не менее просто так не получают, а долго и упорно этого добиваются.

12.08.14

А ви колись задумувались, про важливіть і природу людських дотиків? Чи звертали ви увагу на те, яке буває сильне бажання торкатись до певної людини, не до будь кого, а саме до конкретної особи, про яку навіть думки обпікають своїм бажанням.

Дотики, це ніби щось таке звичайне – ми торкаємось до багатьох речей, і навіть людей, кожного дня, по сотні разів. Але в чому ж особливість дотиків, і чому одні здаються непомінтими, в той час, як інші, не помітити, просто не можливо. Звісно, річ в природі людини, і в тому, що коли ми торкаємось когось, хто нам не байдужий, то організм бурно реагує на таке. Це все можна списати і звести лише до науки, лише до хімії чи біології, але сьогодні не про це. Сьогодні, поговоримо про більш «чарівну» складову торкань.

Навіть, дивно, бо насправді дотики мають безліч особливостей – вони можуть бути ніжні і теплі, можуть бути й різкими, а часом вони запалюють в нас пекучі бажання, викликаючи тремтіння. Часом, буває, одим дотиком до коханої людини, можна в мить загорітись. На перший погляд, це все здається таким незначним, ну дійсно ж, що тут такого? Ми часто торкаємось коханої людини, і інколи не звертаємо навіть уваги, а точніше – увагу на це, ми звертаємо саме інколи. Проте, давайте подумаємо, наскільки ж важливе торкання. Ми даємо себе обійняти не кожній людині, і той хто відчуває нашу шкіру і її тепло, в той момент буквально найближчий для нас. Ніби два зовсім протилежних світи, зтикаються воєдино, і хоч кожен різний, і має свою руйнівну силу, але все ж вони єднаються. Немов, полум`я і вода злились в якомусь шаленому танці, не знищуючи одне одного, а доповнюючи. І якщо прийняти те, що душа в людини таки є, то доторкуючись до тіла, ми відчуваємо і душу людини, зливаючи нашу і її в щось одне.

В дотиках, все ж є певна магія, яка єднає, часом, зовсім різні світи. Дає їм можливість не різнитись так сильно, і відчути єдність. В момент коли тіла являють собою одне ціле, не можуть не зливатись і душі. І саме тому, варто берегти дотики. Відійшовши від всієї краси написаного, згадаємо ще й іншу сторону речей – людина часто торкається когось просто так. І в цьому фатальна помилка, і навіть насилля над душою. Бо ми не можемо забрати духовне з тіла, і дозволяючи торкатись когось небажаного, ми зливаємо нашу душу з цим. Погодьтесь, певна нота насилля, в цьому таки є.

І, як же приємно торкатись людини, до якої існують почуття. Немов, сама душа тягеться до тієї людини, аби відчути її, і тим самим будить в тілі несамовито-палкі почуття. Буває, в середині запалюється вогонь, і все про що можна думати це лише про дотики. Часом, їх вкрай бракує, і це ранить немов якась образа. Кожної секунди розлітаєшся на шматки, аж поки не торкнешся тієї людини. Тоді лише приходить спокій.

В дотиках, є своє тяжіння, але й свій недолік. Дотики можуть зводити з розуму немов якась хвороба, і їх нестачу інколи відчуваєш, так , немов це найсильніший наркотик світу. Тільки от ліків від нього немає, так, як і не має передозування.

Прочитав, эту небольшую фразу, в моей голове возник вопрос: «Неужели это действительно так?». Неужели, мы и в правду жалеем о том, что когда-то хотели и к чему так отчаянно стремились? Сначала, мне показалось, что это действительно так, но немножко подумав, я поняла – мы сожалеем о поступках, но, ни в коем случае не о желаниях.

То, что мы хотим, не зависит от нашей воли или характера. Желание, иногда просто возникает внутри каждого из нас, и мы можем лишь подчиниться ему, или же отвергнуть. Но, так или иначе, оно возникает вне нашего понимания. Если мы не можем контролировать появление желаний, будет ли правильно сожалеть о нём? Думаю, что нет. Нельзя сожалеть о том, что непроизвольно возникает внутри нас, ведь мы не можем его контролировать, а значит, не можем быть виновными по отношению к сути желания.

Но, что, же тогда вызывает у нас сожаления? Ответ пришел ко мне, не сразу, но он безоговорочно ясен – наши поступки, а именно, действия которые мы предпринимаем под влиянием нашего желания. Если сожалеть о том, что мы хотим - глупо, то сожалеть о поступках, которые мы совершили во имя того «желаемого», вполне естественно.
Каждый человек в своей жизни хочет разных вещей и иногда эти желания безумны. Но мы не можем судить человека, за то, что он хотел бы, и даже сам человек, не должен сожалеть о своих мыслях. И в то же время, вспомните, как часто в вашей голове, или от ваших знакомых, вы слышали «мне жаль, что я сделал это» или «лучше бы я такого не делал». Мне кажется, в жизни каждого человека, были такие моменты, о которых он сожалеет и если бы ему дали возможность, он бы изменил их. Но правильно ли это? Неужели было бы лучше, если бы человек мог бы вернуться в прошлое и изменить тот или иной этап своей жизни, момент, о котором в данное время он сожалеет? Конечно, мысль о путешествие во времени, кажется мне вполне интересной, но не взирая на это, я думаю, что возможность изменять прошлое только из-за сожаления до безумства глупо.

Для достижения того, что мы хотим, нам надо совершать кое какие поступки. Иногда эти поступки кажутся неправильными, но что вообще такое «правильно»? Это понятие настолько относительное, что в принципе теряется само по себе. Если забыть о нормах социума, то у каждого человека «правильно» свое. И даже тот поступок, который всем кажется ужасным, будет правильным, для человека который его сделал, потому, что это помогло ему достичь желаемого. Пример такого очень простой, давайте представим себе человека, который хочет продвинуться по карьерной лестнице. Он будет стараться, и делать все для своего желания. И с другой стороны, ведь таким образом он отбирает у других людей, возможность повышения, не говоря уже о том какие коварные могут быть его методы достижения цели. Но если забыть о других - разве это плохо? Для того конкретного человека, продвижение по карьерной лестнице, любыми способами, не будет «плохим», потому что так, он осуществляет свое желание.

Если задуматься то мы часто совершаем что-то, о чем со временем думаем иначе, говоря себе «сейчас я поступил бы по другому». Да, это так. Сейчас, возможно мы бы приняли другое решение, для получения желаемого, или же вообще не брались за его осуществление. Но по мне глупо думать о том, что мы сделали в прошлом. Даже если сейчас, нам кажется принятое решение не верным, тогда, мы считали его правильным. В тот конкретный момент, мы все же сделали именно вот так, и были уверены в содеянном.

Так можно ли сожалеть о том, что когда то сделал? Нет. И пускай сейчас, мы поступили бы по другому, но тогда мы поступили так, как в тот момент было на наш взгляд правильным. Глупо и трусливо хотеть изменить прошлое, ведь каждое принятое нами решение формирует нашу личность. Подумайте, о том, что меняя прошлое, вы меняли бы и себя. Поэтому, вместо сожаления, нужно просто делать выводы и жить дальше, ведь каждое решение, даже если оно кажется нам неправильным, оставило в нас след и дало нам урок. А об уроках не сожалеют, потому что, хорошие они или же плохие, все ровно учат нас – тому или же иному.

Давайте поговоримо про людські цінності. Навіть враховуючи те, що цінуємо ми, кожен своє, а значить і цінності у нас різні, все ж є дещо спільне. Деякі грані, яких торкається абсолютно кожен.

Всі знають, що таке «цінність» і тому, думаю, можна опустити пояснення самого визначення. Хоча, можливо, якось згодом, мені захочеться написати і про це. Втім, зараз, розберемось в деяких конкретних цінностях. Дивно те, що я довго думала, як ж саме донести інформацію і мої думки. Можливо на якомусь прикладі? Чи може, як уривок з якоїсь книги з психології, де буде багато теорії і ніяких підтверджень?

Але ні. Правильніше всього, буде написати це так, як воно засіло в моїй голові. Ітак. Що цінує одна людина, по відношенню до іншої? Звісно, це залежить від того, ким для нас являється та інша людина, так як, те що ми цінуємо в другові, і в коханному, зовсім різні речі. Давайте ж зупинимось на останьому. Кохання.

Іноді, в мою голову приходили думки про те, як саме ми обираємо когось для себе. Часто, я чула як багато милих дівчаток говорили «для мене важливіше всього душа», а потім десь між собою, обговорюючи хлопців, вони говорили « мені він не подобається –він страшний». Смішно. Дурно і смішно. Для чого ж тоді, вони кажуть одне, якщо насправді думають по-іншому? Невже, хтось може так сильно боятися суспільства і його думки, что готовий брехати людям про свою власну? Напевно, так і є. Але зараз не про це. Мені стало цікаво, що ж насправді хоче бачити дівчина( напишу так, тому що сама я дівчина і переносити думку на хлопців було б неправильно), в протилежній статі.

Отож. Так, як я вже почала з прикладу, тих дівчат, то не в образу їм, все ж скажу – краса дійсно важлива. І не варто зараз дивуватись чи заперечувати, у весь голос кричачи про душу людини. Тому що в кінці кінців, ви погодитесь зі мною так чи інакше.

Краса, не найголовніше в людині, але вона являється одним з головних факторів, які ми оцінюємо в протилежній статі. В цьому сенсі, я розділяю погляди естетів, які ніколи не заперечували цінність краси і возвеличували її на рівні зі всім іншим. Звісно, можливо вони переоцінювали її, але красу, ні в якому разі неможна недооцінювати, бо в кожному з нас є та частина, яка полюбляє насолоджуватись прекрасним. Якою б не була людина всередині, все ж зустрічаємо ми її по зовнішності, і більше того, красива зовнішність викликає в людині більше цікавості. Подумайте самі, що зустрівшись з кимось вперше, ви дивитесь на нього, і якщо він відповідає вашим смакам, це грає велику роль в виникненні бажання, зустрітись з ним ще раз, і пізнати краще. Пізнати його душу.

Доречі кажучи, душа – це другий критерій вибру людини. Цінність, яку ми шукаємо в комусь. Іноді нам хочеться, щоб душа відповідала нашій, а інколи щоб уступала, щоб ми могли заповнити її чимось. Душа, це не щось таке божественне. Ні. Зараз, я говорю про сукупність почуттів людини і її поведінки. Хтось цінить доброту в людині, хтось хитрість. І те і інше, являється частинами душі і природи людини. Нам потрібно, щоб людина була або дуже чуттєва до оточуючого світу, або ж, навпаки, для когось цінністю буде її холоднокровність.

Але чи вистаить нам, лише краси і душі? О, ні. Третьою цінністю, являється розум.

Багато хто, скаже, що розум і душа, це одне і теж, проте насправді це не так. От вам, звичайний приклад – ми хочемо зробити щось, але не робимо, тому що розуміємо, що це не правильно. Саме бажання, породила в нас душа, а от розуміння і відношення до нього- розум. Наш інтелект і почуття тісно переплетені, і в своєму союзі визначають наші дії. Бува, що іноді, навіть на перший погляд, холодна людина, всередині може виявитись дуже доброю, а всі його діяння були спровоковані певними факторами.

Тепер можна зібрати все воєдино. Що ж ми цінимо в іншій людині? Відповідь проста. Ми цінимо розум, душу і красу. Це основні компоненти, які в своїй суміші визначають, наскільки людина відповідає нашим цінностям. Звісно, не варто забувати, що всі люди різні, а значить і формула у всіх своя. Для когось, розум переважає над красою, а хтось найбільше цінує душу людини.

Проте, помітимо, що змінюється тільки співвідношення цих критерії, в той час, як самі вони залишаються незмінними. Думаю, для кожної людини важливо розібратись, що перевищує в його особистих цінностях. Та перш за все, ніколи не забувайте про свою особистість, і перед тим, як хотіти чогось від іншої людини, варто задуматись, чи відповідаєте ви таким же вимогам?