Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» побачив світ у грудні 2010 року і викликав доволі неоднозначні відгуки. Частина читацької аудиторії, як і окремі критики, взялися виспівувати авторці дифірамби, оскільки, на їх думку, твір можна вважати ледь не геніальним, тоді як інша частина нещадно розкритикувала твір, розбомбивши його в пух і прах.

Пані Костенко закидали (і закидають досі) віддалений від реальності образ головного героя, якого звинувачують як і в невідповідності його життя і характеру професії програміста, так і в маскуванні під його оболонкою самої авторки, уже літньої жінки. Окрім того, досі ведуться суперечки, чи варто вважати «Записки…» художньою літературою, чи краще примістити їх деінде.

Спробуємо розібратися, що ж таке «Записки…» і з чим їх можна їсти.

В анотаціях до роману доволі часто можна зустріти твердження, що записки являють собою насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Однак якщо спробувати визначити співвідношення між ними, то голос варто віддати у бік літописання. Адже саме літописання поєднує у собі й інші жанрові елементи, дає характеристику епохи не тільки на подієвому, але й на психологічному рівні. Манера ведення щоденника дозволяє зазирнути у внутрішній світ людини, яка живе в часи подій, описуваних в романі, простежити її почуття, викликані цими подіями, і відповідну реакцію на них. Окрім того, сюди вплітаються й стосунки між людьми, на яких теж залишили відбиток неспокійні пальці часу.

Свідченням літописання виступає всеохопність ситуації, яка панує в державі, у світі, в суспільстві, в окремій сім'ї, в голові людини. В романі подається широке полотно подій, які мають місце на початку третього тисячоліття, показаний хаос, викликаний цими подіями. Хаос на землі, хаос в Україні, хаос в голові головного героя. Усе навколо – хаос.

Окрім цілого списку вселенських катастроф, які звалюються на голову героя з газет і телебачення, він стає свідком і буденних трагедій, які стали звичними для цілого покоління. Підлітки із цигарками в зубах, наркомани, бомжі – така повсякденна картина тільки загострює апокаліптичну тенденцію занепаду.

Однак звернімося до образу головного героя – того самого багатостраждального 35-літнього програміста, на голову якого звалилося стільки нещадної критики.

Роман починається із коротенької біографії героя. Нічим не особлива, нічим не примітна, така, як і в більшості його сучасників, вона робить цього героя втіленням всього народу, оскільки такою біографією можуть похвалитися більшість українців. Народився тоді-то, навчався там-то, володіє такими-то спортивними розрядами – речі, які може сказати про себе кожен. Саме тому головний герой виступає узагальненим образом людини епохи, образом носія усіх почуттів, переживань і проблем, викликаних бурхливим потоком життя.

Однак є у образі героя і дещо неорганічне, штучне. Почуття патріотизму, переживання політичною ситуацією в країні гіпертрофоване, роздуте до розмірів слона, тоді як в реальності воно швидше нагадувало муху. Середньостатичний українець тих часів жив за принципом «моя хата скраю» і вважав що події, які відбуваються як на державній, так і світовій арені, не мають до нього жодного стосунку. Головний герой же, як ми бачимо, розчиняється у вирі цих подій, губиться в ньому, майже повністю втрачає себе.

Ще одну негативну оцінку варто поставити на користь (точніше, на шкоду) характеру героя. Ну де ж це бачено, щоб доволі таки молодий мужик тільки те й робив, що постійно ридав і тужив? Нехай, може, і не буквально, але всі його думки і почуття – це свого роду реквієм за нібито загубленим життям, при чому навіть не його життям, а життям держави і світу. Мотив вселенської туги полюбляли використовувати в літературі і раніше, але сьогодні він виглядає дещо вторинним і штучним. Так, зараз модно постійно скиглити й жалітися на життя. Так, ми уже звикли до твердження, що цивілізація розвинулася настільки, що життя стало абсурдним. Але таке ридання-хвилювання ми зазвичай чуємо з вуст школярів і підлітків. Навіть субкультури маємо відповідні.

Та повернімося до нашого героя. Ми пам’ятаємо, що йому все-таки 35 років і випаданнями з реальності в дитинство він теж начебто не страждає. Це якщо вірити психіатрові, до якого герой якось навідувався. Та й коли пан програміст був дитиною, маски вічного смутку й страждання ще не набули такої популярності, як у наші дні. Узагалі сумнівно, що вони тоді вже існували. Отже, у нас немає жодних причин сумніватися у компетентності психіатра.

Що ж послужило причиною змін у настрої героя, сказати важко. Напевно, йому просто стало нудно жити. Ця фраза, звичайно, нічого нам не пояснює, однак саме нею прийнято відмазуватися від питань, на які поки що немає відповіді.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що роман має як переваги, так і недоліки. Його власне художню цінність знижує не надто реалістичний головний герой. Щодо історичної цінності, то тут «Запискам…» можна поставити майже відмінно і без жодних мук сумління піти спати. Адже саме в цьому аспекті роман проявив себе ледь не по максимуму, давши повноцінний зріз як і епохи, так і психології людини, породженої нею. Жаль тільки, що зріз цей (як у випадку з останньою) дещо гіпертрофований.


2013

Фільм «Вечер накануне Ивана Купала», знятий за мотивами однойменного твору М. Гоголя – це, напевно, один із найхимерніших витворів кіномистецтва, які потрапляли мені на очі останнім часом. Але чого тільки останнім часом? Можна з упевненістю сказати, що нічого подібного мені бачити ще не доводилося. Приємною несподіванкою стало, що такі речі є в українському кінематографі.

Мабуть, для того, щоб описати враження від фільму, вистачить трьох слів – остаточне винесення мізків. Можна було б говорити про нього безкінечно, перебираючи в умі усі деталі й детальки, за які вчепилося моє до того моменту напівсонне око, але я не робитиму цього. Причина номер один – надто великий потік слів виллється на папір; причина номер два – шоста година ранку не надто сприяє повільним роздумам і розлогій описовості. Якщо точніше, їм вона не сприяє взагалі, адже, як відомо, сон найсолодший саме у передсвітанкові години. Особливо для студента.

Та повернемося до фільму.

Для годиться варто сказати кілька слів про сюжет. Відхилення від нього бачимо ще на початку фільму, в епізоді на річці. Як ми знаємо, у творі невдале залицяння Петруся до Педорки відбувається не на березі водойми, а біля дому дівчини.

Є тут і вигадані сценаристом епізоди, які надзвичайно пожвавлюються комічною складовою. Це залякування жениха Педорки поросям у димарі і веселощі селян, в результаті яких попа заганяють на грушу і змушують кувати зозулею.

Однак комічна складова відіграє у фільмі невелику роль. Вона служить вуаллю для розвитку подальших подій, які назвати комічними не зможе ніхто, навіть найбожевільніший фанат чорного гумору.

Щодо власне божевілля, то фільм ним перенасичений. Однак це не є його вадою. Навпаки. Настільки неймовірне поєднання реального й уявного з остаточною перевагою останнього перевертає мізки глядача з ніг на голову, змушуючи його нервово чухати потилицю й кусати лікті в наївному намаганні справитися зі своїми емоціями.

Фільм являє собою танець оскаженілої уяви, виконаний в химерному переплетенні фантасмагоричних видінь, пекельного гротеску і цілої купи символів. Це місиво асоціацій, ланцюжок, в якому кожна ланка думки тягне за собою цілу купу інших ланок, викуваних із найдивовижніших сплавів уяви і сну.

Варто відзначити й гру акторів, насамперед Педорки, Петра й Івася. Голос Педорки, її голосіння над попелом коханого змусили мою шкіру вкритися сиротами. Здавалося, от-от мороз добереться й до кісток. Те, як вона носилася зі сповитком, в якому ховалися останки Петруся, немов з малою дитиною, загострювало відчуття трагедії, що спіткала молоду жінку й штовхнула її на грані божевілля.

Актору, який зіграв маленького Івася, навіть у такому ранньому віці, схоже, не варто класти пальця до рота. Моторошна, пекельна усмішка на невинному дитячому обличчі зробила його схожим на демона, на голос совісті, що не заспокоїться до тих пір, поки не відправить свого хазяїна на вічний спокій.
Щодо самого Петруся, то його божевілля на екрані виглядає більш ніж переконливо, адже воно – справжнє (принаймні, у тій, «позаекранній» реальності).

Кхм…А наступні словеса нехай побудуть таким собі «ліричним відступом».

Хотілося б детальніше розглянути образ відьми, оскільки він максимально збігається із образом, створеним Гоголем, і являє собою синтез відьми, казкової баби-яги та упириці. Як типова представниця свого роду, вона здатна перекидатися в різних тварин: «Большая черная собака выбежала навстречу и с визгом, оборотившись в кошку, кинулась в глаза им…Глядь, вместо кошки старуха, с лицом, сморщившимся, как печеное яблоко, вся согнутая в дугу; нос с подбородком словно щипцы, которыми щелкают орехи». З культом предків пов'язаний мотив пошуку відьмою квітки папороті, завдяки якій вона прагне здобути приховані скарби. Оскільки відьма є носієм темної і нечистої сили, вона не має змоги дістати скарб самостійно і тому разом з Басаврюком-чортом використовує для цього невинну душу – Петра. Правда, скарбом для відьми тут виступає не золото, а дитяча кров. Золото – це тенета, потрапивши в які, закоханий юнак змушений назавжди там залишитися, поплатившись за свою необережність життям маленького Івася.

Відьомські риси цієї дивовижної героїні тісно переплетені із рисами казкової Баби Яги. За народними віруваннями, це мешканка потойбічного світу, родоначальниця усіх відьом і повелителька різної нечисті (згадаймо чудовиськ, які оточили Петра після вбивства дитини: «Дьявольский хохот загремел со всех сторон. Безобразные чудища стаями скакали перед ним…»). Вона живе в хатинці на курячих ніжках, що без кінця «крутиться» ( гоголівські Петро і Басаврюк вийшли з кущів і «перед ними показалась избушка, как говорится,на куриных ножках»). Хатинка відкритим боком повернена до таємничого «тридесятого царства», а закритим – до земель, звідки прийшов головний герой. Таким чином, вона виступає межею двох світів – світу живих і світу мертвих. Баба Яга – мрець, саме тому її хатинка зазвичай повернута до світу, звідки вона родом. У стародавні часи Бабі Язі приносили криваву жертву, вважаючи, що нею вона годує своїх онучок. Однак позбавлене життя тільце Івася навряд чи слід вважати відлунням цього страшного звичаю, тому що в Гоголя, як ми бачимо, відьма використовує кров дитини для себе: «Ведьма, вцепившись руками в обезглавленный труп, как волк, пила с него кровь…» У цьому уривку проявляється її наступна сутність – сутність упириці. За народними віруваннями, упириці – це злі духи, які по ночах виходять з могили і п’ють людську кров. Хатинка Баби Яги, розташована на межі двох світів, виступає тут замінником могили, оскільки і те, і те належить до світу мертвих, але розташоване у світі живих. З могили в темну ніч упириця вилазить, обернувшись на невелику тварину (ящірку, мишу, чорну кішку). Найбільше полюбляє кров маленьких дітей.

Є у образі відьми ще деякі риси, котрі наближають її до вихопленої з народних казок кобилячої голови. Головні герої казок зазвичай дізнаються про її наближення по галасу, який вона чинить під час бігу (згадаймо формулу з казки «стукотить-гримотить, кобиляча голова біжить»). Про повернення відьми Басаврюк і Петро дізнаються завдяки страшному шумові: «Но вот послышался свист, от которого захолонуло у Петра внутри, и почудилось ему, будто трава зашумела, цветы начали между собою разговаривать голоском тоненьким, будто серебряные колокольчики; деревья загремели сыпучею бранью… Лицо Басаврюка вдруг ожило; очи сверкнули. «Насилу воротилась, яга!»

Як ми бачимо, образ відьми носить в собі лихе начало, яке увібрало в себе якості багатьох древніх демонічних істот жіночої статі і навіть перебрало на себе деякі функції пізніших християнських образів. Жертовна кров Івася – це, по суті, дарування відьмі невинної душі хлопчика, це її запродання, що ставить на відьмі відбиток функцій диявола із народної уяви, котрий обдаровує багатством людину в обмін на її душу. Людина ж, у свою чергу, закріплює цей своєрідний «контракт» власною кров’ю.

2012

П’єса із дивною назвою – саме таким було моє перше враження про це творіння Матея Вішнєка. Щоправда, це було ще задовго до того, як мені трапилась нагода не лише познайомитися з текстом п’єси, але й побувати на її постановці. Після того я зрозуміла, що дивною є не тільки назва, але й сама п’єса. Однак це зовсім не варто вважати недоліком. Навпаки, нетипову химерність можна сміливо внести у список її переваг, і навіть сміливо дозволити очолити його.

Автор цього незвичного витвору – володар багатьох літературних і театральних премій. Як вважають літературні критики, риси його творчості мають багато спільного з рисами класичного французького театру абсурду Ежена Йонеско.

«Пригоди ведмедиків панда…» починається досить банально – двоє головних героїв, Він і Вона, прокидаються в одному ліжку. Як це часто буває, вони не пам’ятають, ні як туди потрапили, ні що робили, ні навіть коли познайомились. Вони навіть не пригадують імені одне одного, хоч очевидно, що цю деталь викинути з пам’яті не так і легко, навіть якщо влити в себе усе вино світу сього. Але нашим героям це вдається. Ви вже здогадалися, що буде далі? Так-так, здавалося б, звичні для сьогодення походеньки головних героїв переростуть у щось більше, значно більше, ніж ви собі можете уявити. Однак банальності в цій п’єсі місця не вистачило. Талановитий автор вмудрився перетворити любовну історію на справжнє божевілля, в якому буденна реальність переплітається з нестримною уявою та справжньою містикою. Всюдисущі символи, що наповнюють п’єсу, виступають у ролі своєрідних міні-пророцтв, які уважний читач може розшифрувати самостійно.

Елементи містики, що нашаровуються на сюжетну основу п’єси, визирають ледь не з кожного боку: це і звуки, що пронизують стіни, не помічаючи перед собою жодних перешкод, це і загадковий Кікі зі своєю кав’ярнею, якого, здається, ніколи не існувало насправді, це і можливість героїні проникати в квартиру героя, не маючи ключа до вхідних дверей… Але чи ж є ці елементи випадковими? Навряд чи. Їхня наявність лише підкреслює, що для двох закоханих не існує жодних перешкод: ні дверей, ні стін, ні навіть фізичних законів, на яких тримається матеріальний світ.

Не оминула п’єсу і ложка сентиментальності (не плутати з ложкою дьогтю). Назва п’єси одразу викликає асоціації з напівзабутими дитячими мріями, коли реальність навколо сприймається як безкінечне свято і здається, що увесь світ наповнений світлом. Ведмедики панда – щось наївне й зворушливе, до чого тягнуться руки в маляти і спогади – в дорослого, спогади не про самих ведмедиків, а про ті теплі і щирі емоції, які викликало в дитячій голівці споглядання цих звірят у зоопарку. Назва п’єси наштовхує на думку, що й тут не обійшлося без всюдисущих авторських пророцтв: у ній вдалося матеріалізувати одну з головних ідей п’єси, яка полягає в тому, що справжня любов здатна повернути людині первозданну чистоту і щирість, притаманну їй хіба що в дитинстві.

Присутність автора у п’єсі відчувається завуальовано: його тонкі натяки-символи увесь час кружляють довкола читача і глядача у вигляді непомітних, але численних підказок щодо ймовірного розвитку подій. Ремарки, що вплітаються в канву діалогів, створюють у читача (але, зі зрозумілих причин, не у глядача) враження, що автор спостерігає за головними героями десь збоку, невидимий для їхнього ока, і ретельно занотовує побачене на папір. За жанром «Пригоди ведмедиків панда…» - це еротична драма, яка, однак, не позбавлена глибинного підтексту – розкривати почуття як щось безконечне, щире та істинне, як щось могутніше за час і простір.

Композиційно п’єса складається з прологу (Ранок), дев’яти сцен (ночей) та епілогу (Ранок). Події розгортаються в хронологічному порядку, але час доби, яким починається й закінчується п’єса і який фактично зробив пролог та епілог одним цілим, створює враження своєрідного часового кільця. Двоє головних персонажів – Він та Вона, з’являються на сцені одночасно. Жоден з них не є важливішим за іншого. Є у п’єсі й чимало другорядних персонажів, присутніх лише частково – у формі голосів на автовідповідачі (Крістіан), відлуння (сусіди, яких чути крізь стіни), спогадів і домислів (мати, брати і сестри, Кікі) тощо. Всі події відбуваються у квартирі головного героя, приблизно у наш час. Чудовим доповненням до тексту служить і музика (Вівальді і гра головного героя на саксофоні), що посилює сентиментальність окремих епізодів, надаючи їм щирої привабливості для глядача.

Творіння Матея Вішнєка «Пригоди ведмедиків панда…» - це справжній рецепт того, як покинути буденну реальність й відправитись у безкінечний лабіринт людських душ, заповнений морем дивовижних загадок і неймовірних таємниць.

2014

Заголовок під назвою «Вільний світ» досить неоднозначний. З одного боку, він акумулює в собі прагнення всіх персонажів віднайти власний вільний світ і таким чином повністю відповідає провідній ідеї роману, а з іншого, зрозуміло, що покупець, який бачить книгу вперше, подібну ідею оцінити не зможе, бо для цього роман спочатку потрібно прочитати. Отримуємо таке собі замкнене коло, де в результаті кожен отримує поразку: автор – від того, що читач не зрозумів його назви, а читач – від того, що не придбав книгу, яка справді варта прочитання. Сама по собі назва «Вільний світ» досить нейтральна, вона нічого не говорить читачеві, не дає навіть жодного натяку на розвиток сюжету, та й узагалі сам сюжет. Але є один нюанс, якийсь все ж таки здатен виправити цю ситуацію – суспільно-політична ситуація в країні. Ні для кого не секрет, що через події зими-весни-осені зараз спостерігається значний пік патріотизму, а разом з ним – і всеможливе прагнення до волі. Також зростає й інтерес до історії, а це означає, що в поєднанні з жанровим визначенням «історичний роман-обрис» заголовок має всі шанси зацікавити сучасного українського читача.

За жанром це історичний роман-обрис (таке визначення дає сам автор). Але в тексті є й риси таких жанрів, як роман-хроніка, пригодницький роман, елементи містики.

Історія кожного персонажа подається частинами, перериваючись історіями інших героїв. Беруться до уваги тільки ті епізоди з життя персонажів, які безпосередньо стосуються головної ідеї твору (пошук вільного світу). Інші епізоди, котрі потрібні для повноти картини, але не мають нічого спільного з цією ідеєю, подані поверхово у вигляді натяків чи випадкових згадок (наприклад, майбутнє музиканта Володі). Автор інтригує читача уже з перших сторінок, подаючи дивовижну історію маленької Полі. Реакція на цю історію може бути найрізноманітнішою – починаючи відверто спантеличеним виразом обличчя (мовляв, що я щойно прочитав? та ще й де? в історичному романі?) і закінчуючи маніакальним бажанням проковтнути цю книгу якомога швидше, щоби нарешті розплутати дивовижний клубок сюжету, який затягує у свої нетрі вже з перших рядків.

У творі є багато сюжетних ліній. У центрі подій опиняється то один, то інший персонаж. Кожен розділ – це світ очима того чи іншого героя і його життя. Розділи зазвичай названі іменами персонажів, зрідка – яким-небудь ключовим предметом (місцем, явищем), що став переломним в історії життя конкретного героя. Розділи часто починаються з епіграфів, на жаль, не завжди доречних.

Є у тексті один цікавий нюанс: хаотичність. І її створюють не сюжетні викрутаси, не особливий синтаксис (хоча такий тут теж є, не посперечаєшся), а манера оповіді. Оповідь ведеться то від третьої особи, то від першої. Чому саме таким чином, відверто кажучи, незрозуміло. Але для читача це навряд чи може стати мінусом, хіба що для літературних критиків.

Кожен з персонажів прописаний дуже чітко. У нього своє бачення світу, свій погляд на життя, своє ставлення до тих чи інших речей, подій, людей, явищ. Варто відзначити жіночих персонажів, оскільки це яскраві, індивідуалізовані літературні портрети, до яких не може бути жодних претензій. Чого, на жаль, не скажеш про персонажів-чоловіків. Їхня психологія занадто фемінізована. Наприклад, у мовленні (думках, спогадах) Єфрема дуже багато зменшувальних суфіксів, пестливих форм (таточку, Олюнька…), що більше пасувало б якій-небудь згорьованій матері, аніж молодому хлопцеві.

Мова персонажів індивідуалізована. Майже кожен з героїв має свої особливості мовлення, притаманні йому і тільки йому. Росіянин Іван спілкується російською, в остарбайтерів час від часу вириваються німецькі словечка, представники місцевої радянської влади пересипають розмову канцеляризмами тощо. Винятки, коли мовлення персонажа не збігається з віком/статтю – це мовлення маленької Полі (занадто вже доросле, але така деталь цілком логічна, оскільки є черговим проявом винятковості дівчинки) і Єфрема (чому, згадувалось вище).

«Вільний світ» читається дуже легко, швидко і на одному диханні. Читач немов ковзає по сторінках, не зустрічаючи на своєму шляху синтаксичних кострубатостей. Роман насичений експресією, що дуже легко вкарбовує його в пам'ять. Незважаючи на, здавалося б, заїжджену тематику (друга світова), від нього віє свіжістю. Вражає дуже багато речей: окремі побутові деталі (наприклад, перехід школярів через Дніпро по кризі), прописаність персонажів, сюжетні повороти (безглузда смерть Дарки у вже б, здавалося, мирний час), несподівані експерименти автора зі стилем (реалізм-натуралізм-експресіонізм-імпресіонізм-сюрреалізм) тощо. Погляд автора на історію повністю позбавлений заангажованості. Безперечно, це дуже сильна книга, яка має всі шанси стати справжнім бестселером.

2014