(Рецензія на роман Тетяни Белімової "Вільний світ")

Заголовок під назвою «Вільний світ» досить неоднозначний. З одного боку, він акумулює в собі прагнення всіх персонажів віднайти власний вільний світ і таким чином повністю відповідає провідній ідеї роману, а з іншого, зрозуміло, що покупець, який бачить книгу вперше, подібну ідею оцінити не зможе, бо для цього роман спочатку потрібно прочитати. Отримуємо таке собі замкнене коло, де в результаті кожен отримує поразку: автор – від того, що читач не зрозумів його назви, а читач – від того, що не придбав книгу, яка справді варта прочитання. Сама по собі назва «Вільний світ» досить нейтральна, вона нічого не говорить читачеві, не дає навіть жодного натяку на розвиток сюжету, та й узагалі сам сюжет. Але є один нюанс, якийсь все ж таки здатен виправити цю ситуацію – суспільно-політична ситуація в країні. Ні для кого не секрет, що через події зими-весни-осені зараз спостерігається значний пік патріотизму, а разом з ним – і всеможливе прагнення до волі. Також зростає й інтерес до історії, а це означає, що в поєднанні з жанровим визначенням «історичний роман-обрис» заголовок має всі шанси зацікавити сучасного українського читача.

За жанром це історичний роман-обрис (таке визначення дає сам автор). Але в тексті є й риси таких жанрів, як роман-хроніка, пригодницький роман, елементи містики.

Історія кожного персонажа подається частинами, перериваючись історіями інших героїв. Беруться до уваги тільки ті епізоди з життя персонажів, які безпосередньо стосуються головної ідеї твору (пошук вільного світу). Інші епізоди, котрі потрібні для повноти картини, але не мають нічого спільного з цією ідеєю, подані поверхово у вигляді натяків чи випадкових згадок (наприклад, майбутнє музиканта Володі). Автор інтригує читача уже з перших сторінок, подаючи дивовижну історію маленької Полі. Реакція на цю історію може бути найрізноманітнішою – починаючи відверто спантеличеним виразом обличчя (мовляв, що я щойно прочитав? та ще й де? в історичному романі?) і закінчуючи маніакальним бажанням проковтнути цю книгу якомога швидше, щоби нарешті розплутати дивовижний клубок сюжету, який затягує у свої нетрі вже з перших рядків.

У творі є багато сюжетних ліній. У центрі подій опиняється то один, то інший персонаж. Кожен розділ – це світ очима того чи іншого героя і його життя. Розділи зазвичай названі іменами персонажів, зрідка – яким-небудь ключовим предметом (місцем, явищем), що став переломним в історії життя конкретного героя. Розділи часто починаються з епіграфів, на жаль, не завжди доречних.

Є у тексті один цікавий нюанс: хаотичність. І її створюють не сюжетні викрутаси, не особливий синтаксис (хоча такий тут теж є, не посперечаєшся), а манера оповіді. Оповідь ведеться то від третьої особи, то від першої. Чому саме таким чином, відверто кажучи, незрозуміло. Але для читача це навряд чи може стати мінусом, хіба що для літературних критиків.

Кожен з персонажів прописаний дуже чітко. У нього своє бачення світу, свій погляд на життя, своє ставлення до тих чи інших речей, подій, людей, явищ. Варто відзначити жіночих персонажів, оскільки це яскраві, індивідуалізовані літературні портрети, до яких не може бути жодних претензій. Чого, на жаль, не скажеш про персонажів-чоловіків. Їхня психологія занадто фемінізована. Наприклад, у мовленні (думках, спогадах) Єфрема дуже багато зменшувальних суфіксів, пестливих форм (таточку, Олюнька…), що більше пасувало б якій-небудь згорьованій матері, аніж молодому хлопцеві.

Мова персонажів індивідуалізована. Майже кожен з героїв має свої особливості мовлення, притаманні йому і тільки йому. Росіянин Іван спілкується російською, в остарбайтерів час від часу вириваються німецькі словечка, представники місцевої радянської влади пересипають розмову канцеляризмами тощо. Винятки, коли мовлення персонажа не збігається з віком/статтю – це мовлення маленької Полі (занадто вже доросле, але така деталь цілком логічна, оскільки є черговим проявом винятковості дівчинки) і Єфрема (чому, згадувалось вище).

«Вільний світ» читається дуже легко, швидко і на одному диханні. Читач немов ковзає по сторінках, не зустрічаючи на своєму шляху синтаксичних кострубатостей. Роман насичений експресією, що дуже легко вкарбовує його в пам'ять. Незважаючи на, здавалося б, заїжджену тематику (друга світова), від нього віє свіжістю. Вражає дуже багато речей: окремі побутові деталі (наприклад, перехід школярів через Дніпро по кризі), прописаність персонажів, сюжетні повороти (безглузда смерть Дарки у вже б, здавалося, мирний час), несподівані експерименти автора зі стилем (реалізм-натуралізм-експресіонізм-імпресіонізм-сюрреалізм) тощо. Погляд автора на історію повністю позбавлений заангажованості. Безперечно, це дуже сильна книга, яка має всі шанси стати справжнім бестселером.

2014