(Рецензія на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»)

Роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» побачив світ у грудні 2010 року і викликав доволі неоднозначні відгуки. Частина читацької аудиторії, як і окремі критики, взялися виспівувати авторці дифірамби, оскільки, на їх думку, твір можна вважати ледь не геніальним, тоді як інша частина нещадно розкритикувала твір, розбомбивши його в пух і прах.

Пані Костенко закидали (і закидають досі) віддалений від реальності образ головного героя, якого звинувачують як і в невідповідності його життя і характеру професії програміста, так і в маскуванні під його оболонкою самої авторки, уже літньої жінки. Окрім того, досі ведуться суперечки, чи варто вважати «Записки…» художньою літературою, чи краще примістити їх деінде.

Спробуємо розібратися, що ж таке «Записки…» і з чим їх можна їсти.

В анотаціях до роману доволі часто можна зустріти твердження, що записки являють собою насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Однак якщо спробувати визначити співвідношення між ними, то голос варто віддати у бік літописання. Адже саме літописання поєднує у собі й інші жанрові елементи, дає характеристику епохи не тільки на подієвому, але й на психологічному рівні. Манера ведення щоденника дозволяє зазирнути у внутрішній світ людини, яка живе в часи подій, описуваних в романі, простежити її почуття, викликані цими подіями, і відповідну реакцію на них. Окрім того, сюди вплітаються й стосунки між людьми, на яких теж залишили відбиток неспокійні пальці часу.

Свідченням літописання виступає всеохопність ситуації, яка панує в державі, у світі, в суспільстві, в окремій сім'ї, в голові людини. В романі подається широке полотно подій, які мають місце на початку третього тисячоліття, показаний хаос, викликаний цими подіями. Хаос на землі, хаос в Україні, хаос в голові головного героя. Усе навколо – хаос.

Окрім цілого списку вселенських катастроф, які звалюються на голову героя з газет і телебачення, він стає свідком і буденних трагедій, які стали звичними для цілого покоління. Підлітки із цигарками в зубах, наркомани, бомжі – така повсякденна картина тільки загострює апокаліптичну тенденцію занепаду.

Однак звернімося до образу головного героя – того самого багатостраждального 35-літнього програміста, на голову якого звалилося стільки нещадної критики.

Роман починається із коротенької біографії героя. Нічим не особлива, нічим не примітна, така, як і в більшості його сучасників, вона робить цього героя втіленням всього народу, оскільки такою біографією можуть похвалитися більшість українців. Народився тоді-то, навчався там-то, володіє такими-то спортивними розрядами – речі, які може сказати про себе кожен. Саме тому головний герой виступає узагальненим образом людини епохи, образом носія усіх почуттів, переживань і проблем, викликаних бурхливим потоком життя.

Однак є у образі героя і дещо неорганічне, штучне. Почуття патріотизму, переживання політичною ситуацією в країні гіпертрофоване, роздуте до розмірів слона, тоді як в реальності воно швидше нагадувало муху. Середньостатичний українець тих часів жив за принципом «моя хата скраю» і вважав що події, які відбуваються як на державній, так і світовій арені, не мають до нього жодного стосунку. Головний герой же, як ми бачимо, розчиняється у вирі цих подій, губиться в ньому, майже повністю втрачає себе.

Ще одну негативну оцінку варто поставити на користь (точніше, на шкоду) характеру героя. Ну де ж це бачено, щоб доволі таки молодий мужик тільки те й робив, що постійно ридав і тужив? Нехай, може, і не буквально, але всі його думки і почуття – це свого роду реквієм за нібито загубленим життям, при чому навіть не його життям, а життям держави і світу. Мотив вселенської туги полюбляли використовувати в літературі і раніше, але сьогодні він виглядає дещо вторинним і штучним. Так, зараз модно постійно скиглити й жалітися на життя. Так, ми уже звикли до твердження, що цивілізація розвинулася настільки, що життя стало абсурдним. Але таке ридання-хвилювання ми зазвичай чуємо з вуст школярів і підлітків. Навіть субкультури маємо відповідні.

Та повернімося до нашого героя. Ми пам’ятаємо, що йому все-таки 35 років і випаданнями з реальності в дитинство він теж начебто не страждає. Це якщо вірити психіатрові, до якого герой якось навідувався. Та й коли пан програміст був дитиною, маски вічного смутку й страждання ще не набули такої популярності, як у наші дні. Узагалі сумнівно, що вони тоді вже існували. Отже, у нас немає жодних причин сумніватися у компетентності психіатра.

Що ж послужило причиною змін у настрої героя, сказати важко. Напевно, йому просто стало нудно жити. Ця фраза, звичайно, нічого нам не пояснює, однак саме нею прийнято відмазуватися від питань, на які поки що немає відповіді.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що роман має як переваги, так і недоліки. Його власне художню цінність знижує не надто реалістичний головний герой. Щодо історичної цінності, то тут «Запискам…» можна поставити майже відмінно і без жодних мук сумління піти спати. Адже саме в цьому аспекті роман проявив себе ледь не по максимуму, давши повноцінний зріз як і епохи, так і психології людини, породженої нею. Жаль тільки, що зріз цей (як у випадку з останньою) дещо гіпертрофований.


2013