ЧОРТКІВСЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ
“Історія заснована на реальних подіях які мали місце в 40-х — 41-х роках 20ст. за мурами Чортківської та Уманської тюрем НКВС.
Хотів написати застереження +18, але не став цього робити бо те жахіття яке описується в даному творі відбувалось на справді і здійснювалось руками настільки страшних нелюдів що немає в українській мові такого слова яким можна було б їх назвати. Історію як відомо має здатність повторюватись і знати її слід усім щоб не проходити у майбутньому тих страшних та кривавих уроків які вона дає неукам. Все ж хочу застерегти людей особливо вразливих, тих хто невпевнений чи зможе його психіка переварити ті сцени насильства і жаху що описані у цьому творі. Отож думайте, робіть висновки і Боже вас бережи.”
ЧАСТИНА 1
“17 вересня 1939 року Червона армія перетнула річку Збруч. Місцеві жителі з квітами, хлібом та сіллю зустріли “визволителів”, раділи та вітали возз'єднання з великою Україною. По всіх західних теренах встановлювалась радянська влада, а разом з нею її каральна система першими жертвами якої стали поляки, а потім і українці відчули усю любов нової “батьківщини.”
- Ти був там?
- Був.
- І що бачив, чи чув?
- Бачив вартових і чув шум машин...
- Не багато.
- І сморід.
- Що?
- Кажу що сморід - трупний, такий знаєш ніби повітря зотліло.
- Слухай, ти б облишив ту справу, а то знаєш з цікавими що буває.
- Я мушу дізнатись що з моїм батьком, вже пів року як від нього ні слуху ні духу.
- Ти думаєш він ще в Чортківській тюрмі? Може його де інше вивезли?
- Ні! Впевнений він ще там я спостерігаю за нею весь час і знаєш що підозріло? Туди останнім часом тільки завозять арештованих кожен день сотнями, але нікого не вивозять. Де вони там усі поміщаються?
- Десь поміщаються. Чому ж твоя мати не піде до батька на відвідини?
- Ходила. Не пускають.
- Звернись до його друзів підпільників.
- До кого, всіх арештовано.
- Ну гаразд, мені пора. Завтра зустрінемось.
- Тоді до завтра. Мати знову напевно дасть прочуханки.
Двоє чорнявих хлопців пильно оглянувшись довкола розійшлись кожен у свою сторону.
Матвій нерішуче відкрив двері, боязко увійшов у хату тут було тихо і прохолодно, не минуло й хвилини як на порозі повстала постать невисокої на зріст старших років жінки в руці вона тримала кочергу і погрозливо махала нею у сторону хлопця.
- Ах ти ж шибенику, ото дам тобі зараз по хребті цією кочергою аж очі повилазять. Скільки раз просила тебе не ходити до тієї тюрми.
- Я не ходив — виправдовувася хлопець.
-Я тобі зараз збрешу, знаю що ходив. Люди все бачать від них не сховаєшся он твого тата замельдували москалям ще й тебе замельдують. Згинеш і на нас з сестрою біди на кличеш.
- Мамо та я просто хочу знати що з ним.
- Нічого доброго. А я ж його попереджала не зв'язуватись з ким не треба, не послухав тепер ниє загратами.
- Він боровся за вільну Україну, за нашу свободу.
Мати швидко підійшла до сина долонею затулила йому рота сама боязко оглянулась довкола .
- Т-с-с-с кажу тобі не смій, стіни вуха мають, стіни все чують і як почують то не змовчать — жінка розплакалась з її ясних очей по зморщеному обличчі потекли гарячі сльози. Вона міцно стисла в своїх обіймах Матвія і тихо майже шепотом промовила — поклянись що не підеш більше туди, не підеш бо схоплять тебе, схоплять, люди донесуть на тебе, знаєш які в нас люди донесуть і оком не встигнеш моргнути як схоплять і в тюрму кинуть, а я не витримаю цього.
Хлопець замешкався його губи глухо ворушились намагались витиснути хоч якийсь звук проте безрезультатно. Мати стиснула сина ще сильніше так що він уже ледве хапав повітря.
- Клянись — наказала вона — клянись бо задушу.
- Клянусь — раптом вирвалось дзвінко з уст сина і луною відбилось в усіх кутах хати.
Материнські обійми ослабились і Матвій звільнився із лещат, зітхнув з полегшення вдихнув повітря на повні груди, в цей час знадвору прийшла Марійка його сестра.
-Ви знаєте що? Тітка Гання казали що на нас якийсь німець напав — випалила вона на одному подиху.
Матвій та його мати Петрунеля обмінялись здивованими поглядами.
Вночі хлопець спав не спокійно, кидався з боку в бік, вовтузився, сон то приходив то десь дівався, якісь підозрілі звуки що долинали знадвору постійно гнали його геть, але над ранком він таки по корився та й міцно заколисав свого господаря. Тоді в хату димоходом опустились на своїх крилах сновидіння, не різнокольорові добрі і грайливі, а чомусь темні, страшні та зловісні.
Матвій стояв біля хати, над ним світив повний яскравий місяць, а довкола витала густа тиша часом якийсь звук протинав її і посилюючись в сотні раз розчинявся у ній як у воді. Біля хвіртки враз вималювалась якась біла самотня постать, уздрівши її серце в хлопчачих грудях злякано застукотіло, а очі намагались угледіти у ній гру місячного світла, проте коли мана поворушилась і прочинивши хвіртку увійшла на подвір'я хлопець таки добряче перелякався. У глибині своєї свідомості він ще сподівався що то чийсь брудний жарт проте це сподівання помалу покидала його. Постать у білій одежі не йшла вона летіла ледь торкаючись землі без шуму і пилюки швидко, нестримно наближаючись. Ось вона опинилась на відстані витягнутої руки до хлопця з її голови спав білий балахон і оголив понівечене кривавими плямами обличчя, чорні порожні опухлі очі дивились чи то на Матвія чи то крізь нього, нижня щелепа звисаючи ледве трималась на кісточках здавалось що вона ось-ось відірветься від тіла, на місці носа була чорна вирва, чоло зоране глибокими шрамами крізь які проступала кров, у пробитому черепі виднілись мізки, волосся на голові було рідке покрите густим слизом. Матвій вдивлявся в те понівечене обличчя і йому воно видавалось до болю знайомим, в ньому він впізнав свого батько. Постать декілька раз захарчала видаючи на гора смердючо- гнійний подих, очі озлобились і в мить синя холодна як лід рука міцно вхопила його за шию. Матвій завовтузився намагаючись звільнитись з кістлявих лещат проте сили швидко покидали його. З-під землі раптом вирвались страшні переповнені муки голоси стражденних людей, ті крики і зойки множились луною розносились по околиці. Хлопець впав на коліна він хоч ще прикладав слабкі зусилля щоб вирватись від лап смерті проте в його очах поволі темніло, всі стороні звуки стихали.
Матвій прокинувся в холодному поті, його поганий сон митю вилетів крізь димохід й полетів кудись в історію щоб більше ніколи не повернутись. За вікном вже добряче розцвіло. Сонце якраз викотилось з-за обрію й посилало свої грайливі промінчики лоскотати заспану соню. Мати поралась у хаті, сестра стукотіла каструлями.
- О, прокинувся нарешті, спанько — засміялась сестра.
Після сніданку в двері постукали. Мати глянула крізь вікно побачила на порозі двох у міліцейській формі чоловіків. По її тілу струмом прокотився страх, серце колихнулось, на чоло вийшов піт. Трішки заспокоїлась коли впізнала у них місцевих хлопців що виросли на її очах, а тепер при “советській власті” працювали міліціонерами. Відкрила двері.
- Тітко, Петрунельо, ваш Матвій вдома? - запитав по-панібратськи один з них.
- А навіщо вам мій Матвій?
- Та є до нього декілька запитань — відказав той же.
- Немає, пішов зранку, а куди не знаю. Він мені не каже а я не питаю.
- Та ви брешете, напевно в дома — проказав другий і наперся на двері. Мати вперто не впускала їх.
- Та що ви тітко боїтесь та ми тільки запитаємо його про щось та й відпустимо.
Двоє міліціонерів разом наперлись на двері що ті аж затріщали.
- Ідіть геть.
- І впустіть бо гірше буде.
Матвій не витримав вийшов у двір мати схопила його за руку.
- Не йди з тими душогубами пропадеш як батько твій, не йди.
Міліціонери схопили хлопця за руки намагаючись відірвати від Петрунелі згодом це їв вдалось.
- Що ви робите сволочі. Що робите ви ж виросли з ним на одному подвір'ї грались, з одної миски їли. Відпустіть негайно кажу — вона заплакала і сльози втирала знятою з голови хусткою.
- Та не пережвивайте ви тітко відпустять вашого Матвія. Що йому буде.
Міліціонери взяли під руки свого арештанта й повели Чортківськими вулицями у бік слідчого ізолятора.
“Не рідко арешти проводили місцеві міліціонери жителі тих же сіл і міст. Часто бувало так що вони забирали підозрюваних ніби то для незначного слідства своїх, друзів з якими росли, колег, родичів. Вони добре знали жителів своєї округи, знали де ті могли перебувати їх знаходили на полі, в домі, на роботі. При бажані багатьом зі своїх жертв вони могли дати шанс сховатися, утекти чи просто попередити їх про небезпеку. До приходу німців лишались лічені дні і можна було хоч когось врятувати. Однак цього не сталось.”
ЧАСТИНА 2 “Поляки мали повсюди своїх інформаторів в тому числі серед українського населення. Коли червона армія перейшла Збруч поляки поспіхом відступили не встигнувши чи по якогось інших вагомих причинах знищити чи вивезти в безпечне місце свої архіви. Заволодівши ними комуністи вивідали імена донощиків і під страхом викриття перевербували їх для роботи на свою репресивну машину. З залишених архівів комуністи почерпнули багато іншої інформації такої як імена неблагонадійних, українців помічених в націоналістичній діяльності. Їхня каральна машина терору не примусила себе довго чекати”.
Матвія завели в кабінет. Це була невеличка кімната пронизана тютюновим димом, посередині стояв письмовий стіл на ньому з правої сторони лежав карабін, біля нього чорний дисковий телефон. З ліва була електрична настільна лампа з білим козерком, посередині попільничка наповнена горою недопалків біля неї стояла пачка сигарет, далі папка з документами. На стіні висів усміхнений портрет Сталіна що ніби спостерігав за всім що відбувалось в тому кабінеті. За столом сидів худорлявий, чорноволосий чоловік з довгим як у ворони носом і маленькими прищуреними очима. Він зміряв хлопця цікавим пронизливим поглядом показав рукою щоб той сідав на крісло що стояло біля столу.
- Матвій Петрович Сомко — прохолодно проказав слідчий занурившись в документи — житель міста Чорткова, студент чортківської гімназії, син робітників Петрунелії і Петра Сомко.
Матвій знизав плечима.
- Ну що товариш Матвій Петрович будемо зізнаватись — відірвавшись від документів слідчий холодно глянув на хлопця.
- В чому зізнаватись?
- В зв'язках з бандитами ОУН, чи за тобою числяться ще якійсь гріхи.
- У мене немає ніяких зв'язків з ОУН.
- Перестань ламати комедію нам все відомо... от зараз розкажеш все як є і я тебе відпущу на всі чотири сторони, твоя стара мати знаєш як за тебе переживає місця напевно собі не знаходить... Ну розказуй, час то йде.
- Якщо знаєте то що мені ще розповідати.
- Ти не грай розумника по доброму тебе прошу, а за допомогу слідству ще й винагороду отримаєш.
- Я нічого не знаю — твердо відказав Матвій.
Слідчий з-під лоба люто глянув на хлопця за декілька секунд в кабінет увійшов охоронець.
- В камеру его пускай еще подумает на досуге, ми некуда не спешим — скомандував слідчий.
Охоронець схопив Матвія за руку вивернув її за плече й кудись повів темним коридором. За хвилину перед хлопцеп відчинились залізні двері камери і звідти на нього лавиною хлинуло просякле смородом повітря. Охоронець штовхнув його в середину і поспіхом зачинив за ним двері. В невеликій камері перебувало декілька десятків в'язнів їх явно більше ніж на те вона була розрахована. Декілька чоловік сиділи навкарачках під стіною, решта лежали скулившись просто на бетонній підлозі. Вони виглядали жалюгідно, засмальцьовані, обдерті, не миті майже всі потьмянілі, посірілі, з потухлими очима. Крізь невеличке загартоване віконечко проникав жмут яскравого сонячного світла і розсівався в камері. Матвій очима шукав знайомі обличчя проте не знаходив їх в цій напівтемряві. В'язні окинули поглядом нового співкамерника трішки пожвавішали, дехто піднімався з підлоги сідав, де хто продовжував лежати не виказуючи ніякої цікавості. На всіх них проглядалась втома.
- Не бійся. Проходь — сказав один чорнявий чоловік на вигляд років сорок проте йому могло бути на багато менше всі тут виглядали старше своїх років.
Матвію здалось що на обличчі того чоловіка на секунду вималювалась привітна посмішка і одразу зникла. Він пройшов на декілька дрібних кроків в перед й розгублено оглядаючись зупинився.
- Не страхайся нас скоро мабуть теж таким станеш — промовив той самий чорнявий.
В Матвійовій душі творилось казна що, розпач і відчай перемішаний з тугою без жодної надії попереду. Він опустився навкарачки біля того чоловіка що перший заговорив до нього.
- Як тебе там, звати?
- Та, Матвієм.
- А мене Омеляном... Що там на білому світі нового? - промовив ледь чутно ніби боячись що їх підслуховують.
- Та ніби все по старому.
- По старому- з якоюсь гіркотою в голосі повторив Омелян.
- А що за день сьогодні? - донеслось хриплим старечим голосом з іншого кутка камери.
- 26 червня — сухо відказав Матвій.
-26 — сумно повторив той і закашлався.
Перший день в камері для хлопця що не звик до неволі тягнувся нестерпно, їдкий сморід, загратовані вікна, товсті стіни до всього того додавався шум потужного дизельного мотору що не вгаваючи ні на секунду торохкотів десь у дворі, крізь той шум часом долинали людські чи то крики чи то зойки. То була тюрма, обмежений простір, а душа невгамовно прагнула волі. На обід через отвір в дверях “кормушку” подавали жерстяну миску пісного супу навареного з картоплі без хліба. Так насьорбавшись того супу години йшли до вечора, а в вечері подавали кип'ячену воду яку пилось для того щоб задурити порожній шлунок. З камери час від часу когось виводили на допит потім повертали з закривавленим обличчям, двох забрали з ранку так до вечора не повернули. В камері не було ні ліжок, ні столу, ні лавки лиж у кутку стояла велика 200 літрова бочка яку звали “параша” у неї заарештовані справляли усі свої великі і малі потреби, Коли стемніло у камері засвітилось світло яке горіло цілу ніч аж до ранку. Всі штабелями повлягались на підлогу спати. Лягти можна було тільки на бік бо інакше не вистарчало місця. Не звиклий до такого спочинку Матвій не міг ніяк заснути його муляли боки й постійно кортіло обернутись проте цього неможливо було зробити, коли його очі ледь-ледь стулились в дверях камери відчинилось віконечко і чийсь голос скомандував: ”Матвей Сомко, на выход”. Хлопець не охоче підвівся з нагрітого ним місця на бетонній підлозі, та протираючи очі переступаючи через тіла приречено попрямував до дверей.
Скоро він знову потрапив до знайомого йому з минулого візиту прокуреного кабінету. За письмовим столом зігнувшись над журналом і щось виписуючи сидів той самий довгоносий слідчий.
- Ну що, товарищу мій? - заговорив він ледь краєм ока уздрів Матвія — ти побачив свої перспективи? Вони зовсім не райдужні, ось як воно буває з тими хто іде проти батьківщини... але з тобою може бути все по іншому, ти молодий, гарний в нашій країні для таких от хлопців як ти широка дорога. Ти матимеш все, в тому числі і свободу, але для того треба зробити маленький крок, розказати для кого ти шпигував, для кого збирав інформацію?
- Я ні для кого не шпигував.
- У мене в руках інформація від пильного громадянина товариша Г. в якій він доповідає що Матвій Сомко збирає дані та щоденно стежить за слідчим ізолятором, на користь банд ОУН. Так що відбріхуватись немає причин нам усе відомо. Тобі треба лиш підписати зізнання і назвати імена кому передавалась зібрана тобою інформація.
- Я ні для кого не шпигував — стояв на своєму Матвій.
Слідчий зірвався зі свого крісла й скелею на вис над своєю жертвою, його обличчя почервоніло, волосся збурилось.
-Ты мне это кончай- закричав він плюючи слиною — шутки шутить изволил, это не то место где шутки шутят. Возьмусь за тебя всерьез все выложишь и то что знаешь и даже то что не знаешь.
Матвія знову відвели в камеру де витали звуки, храпу, кашлю та тихого стогону, проте не встиг він примоститись до сну як його знову викликали на допит, знову в той злощасний кабінет. Там слідчий продовжував гнути свою лінію про шпіонаж про ОУН, схиляти його до добровільної співпраці з органами і таке інше проте Матвій ні в чому не зізнавався, на кінець довгоносий остаточно розгнівався й дав команду “Встать”.
- Ти будеш у мене стояти доки не одумаєшся — погрозив чекіст.
Матвія зараз же схопили за руки і вивели в коридор проте цього разу повели не в ту камеру де він перебував, а зовсім в іншу. Двері відчинились з металічним скреготом хлопця ввели в середину тут теж було багато людей всі видавались немовби на одне лице, такі ж нещасні, змучені, худі, той самий сморід, задуха, маленьке заґратоване віконечко ця камера майже нічим не відрізнялась від попередньої тільки у ній біля стіни стояло декілька залізних шаф-кліток. Матвія запхали в одну з таких кліток та зачинили. Клітка-шафа була вузька, тісна, в ній не можна було не те що присісти а навіть ворухнутись, почухатись, втерти піт з чола тільки стояти на повний зріст доки стане сили та навіть коли не стане все одно нікуди не дінешся так і помреш стоячи.
- Звідки, братчику?- донісся чиїсь тремтячий голос з-на-пів темного кутка як тільки металеві двері зачинились на глухо.
- З Чорткова — відказав Матвій.
- Тутешній значить, а я думав з мого села… тьфу-тьфу що я мелю? Щоб ніхто не потрапляв в це пекло ні з мого села ні з інших.
- Давно тут?- запитав вже інший голос.
- Здається другий день.
- Що там на світі Божому коїться-запитав перший голос.
- Чи тобі не одно, що там- кинув хтось навздогін ніби з докором.
- Не одно. Звичайно не одно, думаю ще побачити сонце на вільному небі, покуштувати справжнього хліба, поорати рідну земленьку. Хочу знати що твориться поки я тут.
- На Божому світі, як на Божому світі — відказав Матвій задумано — одна біда міняє другу, одна одну жене третя їх поганяє. Ось кажуть німець напав скоро напевно й сюди прийде.
- Кажеш німець напав — ледь чутно з якоюсь надією в голосі промовив хтось — може хоч за нього добро буде?
- Окупант є окупант, він якщо на чужу землю війною йде то пряника з собою не несе, а тільки нагайку- відказав Матвій видихнув тяжко й замовк, замовкли й інші.
Матвій відчував втому, боліла голова, ноги, крутило в животі, поколювало в правому боці, свербіло вухо проте почухати його було неможливо. Звідкись доносились ледь чутні крики і часті хлопки хоч через постійний рев моторів вони здавались слуховою оманою. Стоячи у позі струнко він згадав розповіді матері як у пеклі чорти мучать грішників за вчинені ними провини, як смалять їх у смолі, вішають за язики брехунів: “От не будеш ходити в святу неділю до церкви, потрапиш до пекла, а там чорти роблять неслухам страшні муки”- часто казала вона, напевно напророчила і ось він ад на землі. Якось відчинились двері камери і двоє наглядачів вкинули в середину окровавлене тіло хоч скоріше це нагадувало місиво з м'яса і крові; волосся було обгоріле і смерділо паленим, вибите око, друге було таке припухле що з нього лишилась лиш маленька щілинка, ніс зламаний, відрізані вуха, все тіло було синє від синців і кровотеч, зламані пальці на руках. Тіло ледь чутно стогнало з рота йшла піна.
-Та це Іван — сказав хтось з жахом.
- Замордували нелюди. Які страшні нелюди.
- Хочуть залякати… нас.
Іванове тіло видавало останні стогони, його душа напевне вже була на-пів дорозі до неба.
ЧАСТИНА 3
“Планова економіка СССР була планова в усьому вона планувала не тільки скільки мала зібрати збіжжя, виплавити сталі, видобути вугілля але й скільки ворогів народу вислати на заслання, скільки розстріляти, скільки злочинців посадити у тюрми. Той план завзято виконували слідчі тортурами вибивали зізнання з винних і не винних”.
Матвій в чергове стояв перед слідчим з підпухлими від утоми очима з підкошеними ногами. Цього разу його допитував не той довгоносий а якийсь схожий на вовкулаку з ростом під два метри енкаведист.
- Говори, гнида - кричав він лупцюючи хлопця долонями по обличчі, на його пальцях для посилення ефекту були одягнуті залізні “перстені” — говори я сказал, а то терпения мое на исходе.
Матвій мовчав його рот був закритий міцно навіть губи не ворушились, лиж піт стікав з мокрого чола. В слідчого звідкись взявся металевий прут арматури ним він нещадно молотив по пальцях рук по ногах по голові з чола вже стікав не піт, а цівки крові. Хлопець не зізнавався ні в чому, доводячи вовкулаку до сказу Після тортур його знову закрили в шафу-клітку де потрібно було нерухомо стояти і чекати що буде далі. Між тим у дверях відчинилася “кормушка” і всі вистроїлись в чергу за порцією похльопки. Матвій був голодний його шлунок вимагав хоч якоїсь їжі, але в руки видавали лишень одну порцію, а він бідолаха не міг підійти по неї бо клітка тримала його як невільного щиглика, раптом до нього підійшов невеличкий на зріст чоловічок, назвався Йосипом і черпнувши ложкою зі своєї миски пісненької юшки підніс до Матвієвого рота.
- Їж братчику, їж не бійся, тобі треба ще сили.
- Навіщо вони мені, ті сили, хай би я вмер скоріше- відчайдушно прошепотів Матвій.
- Життя це дар, юначе, маємо жити стільки скільки нам відведено незважаючи ні нащо і прийняти ті випробування що нам послані, згадай Бога нашого Ісуса він смиренно переніс катування та знущання що чинили над ним кати, хоч з його силою він міг би запросто перетворити на порох своїх мучителів. Бери весла і веслуй рано приставати до берега. Гризи ту скелю доки не зламав об неї зуби.
Матвій вже не рахував ні днів, ні ночей, все перемішалось, перетворилось на кашу без змісту, без барв. Його на-пів живого знову привели на допит в якусь підвальну камеру. В ній перебував вовкулака та ще двоє схожих на нього посІпак, по серед камери стояло крісло на ній сидів обернений спиною до них з опущеною головою якийсь чоловік його закривавленІ руки і ноги були прикуті кайданами. Вовкулака підійшов до того сидячого усміхнувся Матвію лихою усмішкою і повернув крісло схопив за підборіддя того мученика й підняв в гору голову. Матвій жахнувся коли побачив того бідолаху, в його голову було вбито декілька довгих цвяхів, цвяхи стирчали з ніздрів, ними були прОиколені щоки.
- Видишь, какую мы сделали ему прическу — похвалився катюга - хочеш себе такую?
Той самий двометровий вовкулака міцно зав'язав йому руки двоє конвоїрів під вішали його на гак. Кат прикладав до тіла своєї жертви розпечений до червоного дріт чим викликав не аби який біль, потім ножем розятрував рани засипав у них сіль. Пекло вогнем, нестерпно, - Матвій мовчав. Кулаками бив в груди, збивалось дихання — Матвій мовчав. Погрожував розправою з родичами -Матвій мовчав.
- Видишь этот большой казан с кипятком сейчас с тебя уху варить будим — сказав вовкулака і закотив рукави однак в ту мить в камеру увійшов конвоїр щось шепнув катюзі на вухо і той поспішив до виходу на останок кинув
- Повезло тебе, живи пока.
Його знову повели, ЗНОВУ в іншу камеру можливо на якусь нову екзекуцію, проте хлопцеві вже було байдуже куди його ведуть хоч в камеру смертників, аби дали хоч трішки відпочити, хоч присісти на хвилинку на холодну бетонну підлогу його ноги, хребет і здається кожна кісточка на тілі тріщали від утоми, м'язи гуділи, здається було чутно як у жилах плине кров і тільки серце невтомно калатало у грудях вперто відбиваючи ритм життя. Двері відчинились знайомим скрипом і його як поганого собаку пожбурили в середину, він упав розпістершись на долівці і так нерухомо лежав ніби приклеївся до неї, аж доки сили трішки не відновились. Тяжко підвівшись Матвій оглянувся довкола і великий жах раптом холодом пронісся його тілом на деякий час відібрав здатність рухатися, на стіні цвяхами був прибитий чоловік, під ним калюжа засохлої крові в іншому куті лежав почорнілий труп з пробитим черепом, біля нього сиділа спершись на стіну якась схожа на людську подобу істота, вона дивилась божевільними переляканими очима, немала одного вуха на правій руці не вистачало двох пальців на босих ногах жодного нігтя їх було вирвано щипцями разом з м'ясом.
- Боже, допоможи мені, допоможи вийти з цього пекла, дай мені змогу побачити сестричок та братчиків тата та маму — молилася та “істота”, так жалібно що у Матвія стиснулось серце і з ока потекла сльоза, він підійшов до сидячого клякнув біля нього на коліно погладив по голові, поправив рідке посивіле волосся.
- Все буде добре ми обов'язково ще покинемо це страшне місце, ми ще побачимо волю, ти і я ще зустрінемось з рідними, загояться наші рани, стихнуть болі висохнуть сльози, ми ще посміємося колись, пожартуємо над життям.
Тому хлопцеві на ім'я Петро було дев'ятнадцять хоч виглядав він на цілі шістдесят. В цій камері їм обом живим судилось переживали останню ніч в чортківській катівні, завтра їх поженуть в далеку тернисту дорогу, а сьогодні можна хоч трішки та й відпочити.
Ніч була темна безмісячна, для когось вона несла спокій для когось тривогу у арештантів були одні турботи та болі, а за межами тюрми вільні люди солодко собі спали у своїх тепленьких ліжках, нічого не підозрюючи, їм мабуть снились гарні кольорові сни в яких вони були щасливі у здоров'ї і добрі. Завтра для них прийде новий день, для когось він буде останнім, для когось першим, для більшості ні тим і ні тим, просто одним з тисячі який вони безтурботно змарнують чи спалять на вівтарі часу. Тиша та оманливий спокій витав в ту ніч над Чортковом, над Серетом, над його околицями. Та то був час страшний, не певний, лютий та туманний, час марних надій, час віроломства, не довіри. Така підступна мить підловила тоді мешканців домініканського костелу що безпечно собі спали в надії на Божу милість і заступництво від усього лихого, в їхні двері тієї ночі вдерлись велика біда а саме каральний загін НКВС, чим провинились бідні монахи та ксьондзи перед великою імперією було відомо тільки їй. Завтра вдосвіта городяни знайдуть їхні мертві бездиханні тіла, чотирьох замордованих та обгорілих у приміщені костьолу старого вісімдесяти літнього ігумена двох молодих монахів і паламаря, ще четверо вбитих опиняться аж на березі ріки Серет це три священики і старший монах. Таку криваву розправу вчинили на останок червоні які цієї ночі досхочу балювали на балу сатани у них не було часу на сон. В підвалах камер всю ніч розстрілювали засуджених тих кому “суд трійок” встиг винести вирок на смерть для них не було дороги на волю, а тільки в братську холодну і темну могилу. Кати стомившись від тяжкої роботи і від браку часу вже не виводили засуджених вони просто відкривали маленьке віконечко в дверях камери кидали в середину гранату потім заходили і добивали всіх хто ще дихав. До міста підступали німці.
2 липня рано-раненько ледь замріло над небосхилом як енкаведисти вже бігали коридорами і виганяли з усіх камер в'язнів. Відкривались нароствір залізні двері в проймі показувався конвоїр з автоматом; “встать — по одному на выход” - кричав він твердим голосом, люди слухняно піднімались з підлоги як худоба яку гнали не відомо куди по команді опустивши голови йшли до виходу. Один сивий дідок зі скаліченою на допиті ногою кривав останній; “а ты стой”- скомандував до нього конвоїр відштовхнувши його “назад в камеру”. Дідок повернувся назад в цей час пролунало декілька пострілів він заточився і впав долілиць в плечах виднілось маленькі отвори з яких сочилась кров. Тісне подвір'я вмить заполонили сотні людей Конвоїри муштрували в'язнів з тюрми луною доносились черги пострілів. Нарешті все змовкло, стих і той злощасний двигун рев якого останніми днями забирав більше сили ніж тортури.
Брама тюрми відчинилась і довга колона понуро рушила містом. В її голові їхала кінна розвідка в кількості 27 чоловік яка складалась в основному з комуністичних активістів яку очолював місцевий єврей Блюм, 56 наглядачів і пів роти бійців будівельної бригади. В'язні йшли колоною по четверо всі вони були виснажені поганим харчуванням, не досипанням, багато з них піддавались частим катуванням, по боках щільною шеренгою йшли конвоїри з направленими в бік в'язнів гострими штиками. Тим кого вважали фізично-здоровим дали нести мішки з мукою та хлібом. Тюрма опустіла в її стінах лишились тільки трупи.
““В тюрмі міста Чорткова утримувалось 1300 в'язнів для їх евакуації були подані вагони, але начальник міськвідділу НКДБ розпорядився залишити 800 чоловік. В останній момент він відмовився від них і вони під конвоєм всього наглядового складу тюрми пішим порядком були етаповані до Камянця-Подільського...”
З доповідної записки Капітана Держбезпеки Філіпова. Від 5 липня 1941 року.”
ЧАСТИНА 4
“Німці навмисно підбурювали місцеве населення проти євреїв доводили що ті співпрацювали з совітами що вони писали доноси, що безпосередньо причетні до смерті в'язнів чортківської тюрми. Люди що піддавались на провокацію серед них і родичі закатованих вчиняли жидівські погроми та розправи над ними. Багато місцевих українців що не піддались на істерію і не втратили здорового глузду (адже справжні винуватці покинули місто разом з комуністами) переховували жидів на своїх горищах, погрибах, різних замаскованих схованках часто ризикуючи своїм життям,”
3 липня в Чортків увійшли німці до цього часу всі кати НКВДисти та їх посібники спішно покинули місто. Того ж дня була відкрита тюремна брама і всі її жахливі таємниці оголились перед новими господарями. Під брамою в той час зібралось багато людей родичів ув'язнених. Була там Матвійова мати і сестра, мати тримала в руках череп'яний горщик обмотаний рушником в нім були теплі вареники у маслі для сина і чоловіка. Усі що зібрались мали велику надію зустріти своїх родичів живими та неушкодженими. Німці того ж дня зігнали євреїв які проживали в Чорткові та околицях звинуватили їх у співпраці з нквдистами та примусили під конвоєм працювати на роботах в тюрмі. Скоро вони усі самі стануть такими ж нещасними жертвами у Чортківському гето з якого виживуть одиниці, таку долю їм готувала нова кровожадна фашистська машини смерті.
Подвір'я цього страшного місця було рясно всаджене квітами що якраз цвіли різними барвами і можливо пахли приємними ароматами однак всюди витав інший запах, запах смерті та розкладеної плоті, цей запах не міг перебити ніякий аромат він втягнувся в землю, стіни і в саме повітря. Коли євреї почали розкопки то виявилось що під тими квітами лежали людські тіла майже всі понівечені до непізнаності. В багатьох з них відрізані вуха, виколоті очі, розбиті голови, пробиті кулями та багнетами черепи. Жінок знаходили з відрізаними грудьми, одна дівчина з пишним русявим волоссям була перемотана колючим дротом кінець якого впивався її у груди і пронизуюче все тіло виходив на зовні. По всій території були закопані мертві в три шарі, простір між шарами кати пересипали сіллю, вапняним розчином та землею. Тут таки на території стояло два стовпи подібних до шибениці, між ними натягнутий дріт з металевими гаками на ті гаки вішали в'язнів і вбивали їх пропускали крізь них електричний струм. Тут же під ними була викопана яма де їх і засипали, з тієї ями витягли десятки тіл з перемотаними колючим дротом руками.
В приміщені тюрми долівки камер заляпані застиглими баюрами крові, на стінах відбитки скривавлених долонь і пальців їхні нещасні власники від страшних тортур дерлись по них, а кров бризкала навіть на стелю. В коридорі лежав почорнілий труп чоловіка якому дротом простромлене око і вухо. Молода жінка за руки була підвішена на кілку її ноги обгорілі та зчорнілі від сажі, під нею нелюди розкладали багаття. В камері де в'язнів піддавали тортурам були різне приладдя якими користувались кати, пристрої для ошпарювання, електроприлади для тортур, ножиці, щипці, ножі зі слідами крові, на стінах висіли металеві гаки. В Камерах виведені прощальні написи імена та прізвище засуджених на смерть. Безліч трупів знайшли в ровах довкола в'язниці.
Мертві-закатовані були усюди замуровані в стінах, залиті бетоном та живцем забиті дошками в підлоги. До них застосовували всі мислимі і немислимі тортури які тільки міх вигадати схиблений розум їх ошпарювали кип'ятком, розпинали на стінах, ламали пальці, руки та ноги, відрізали язики, щипцями виривали зуби, відтинали вуха та носи, вибирали очі душили, калічили.
Коли люди увійшли в середину і побачили гори понівечених трупів вони відчули такий жах і біль який не можна ні з чим порівняти, який не можна передати словами і описати літерами. Лиш декілька десятків тіл з вісім сотень було упізнано. Марні були надії родичів побачити живими своїх синів і дочок, чоловіків та жінок, батьків, дядьків, бабусь чи дідусів. Всі вони прийняли нелюдські муки і упокоїлись на віки в цьому жахливому місці. Мати Матвія ходила поміж понівечені трупи зі стиснутими на грудях руками, в її очах то темніло то прояснювалось в голові гуділо а серце розривалось від жалю. Марійка тримала матір підруки хоч в самої підкошувались ноги і її здавалось що вона ось-ось зомліє.
Спеціальна німецька комісія все ретельно сфотографувала, обстежила і задокументувала. На третій день німці боячись поширення епідемії інфекційних хвороб наказали поховати тіла вбитих Їх пакували у великі пачки-труни по декілька чоловік і з процесією везли вулицями міста до церкви “Покрови Божої Матері”, а звідти після відправи на цвинтар де тими ж євреями була викопана велика братська могила там і знайшли останній притулок замучені в'язні чортківського слідчого ізолятора.
ЧАСТИНА 5
То не сива хмара сунула, то не туман котився валунами, не імла лягала, не зграя птахів летіла, то здіймали пилюку тисячі ніг, то тисяча людей йшла дорогою кудись за обрії в невідані тернисті далі де на них чекала, або свобода, або смерть. Попереду мчала кінна розвідка що вистежувала, видивлялась, вираховувала чи бува не має якоїсь засідки, чи перепони, чи хто не задумав допомогти втекти бідним арештантам. Багато з них брали активну участь в боротьбі проти окупантів, боролись за волю за вільну державу, багато були ні в чому не вині вони не мали ніякої відношення ні до підпілля ні до ОУН, на них просто впала необґрунтована підозра всюдисущої каральної системи, або на них донесли добрі люди і цього було досить щоб потрапити в немилість. Збоку конвоїри зі штиками в руках, пильно стежили щоб бува ніхто не втік, час від часу голосно попереджали що “шаг в право, шаг влево расстрел на месте”. Деякі конвоїри вели на повітку собак що гавкали скалили зуби й готові були розірвати будь-кого за першої команди. Чортків зникав за спиною, він залишився там за горами за стрімким Серетом, там залишилась і та злощасна ненаситна фабрика смерті що калічила і їла плоть пила кров та просила ще. Попереду сходило сонце таке лагідне, привітне, веселе багато з цих вимушених мандрівників вже забув яке воно на вигляд, сонце співчутливо гладило почорнілі щоки, милувало око своєю вродою, напувало душу добрими думками. Скоро воно покаже всю свою доброту коли почне пливти на своєму золотому човні вище в чисте як сльоза небесне море.
Матвій йшов в шерензі з Петром тим якого зустрів в останній камері, з Йосипом що годував його у клітці-шафі та ще з одним Петром якого він ще не зустрічав до того, по переду йшли два брати Микола та Василь, Омелян той самий що говорив з ним в першій камері, та лікар ім'я якого він не знав, по заду були дівчата та жінки вони підтримували одна одну за руки. Матвію сподобалась дівчинка на ім'я Софійка проте в даній ситуації йому було зовсім не до романтики, вона мала довге біляве волосячко, круглі карі оченятка, змарнілі щічки, малинові губки, тонкий стан, її погляд був наповнений болем та страхом, вона йшла босоніж, а ноги її кровоточили. Матвій хотів чимось її допомогти, але чим не знав, хіба що словом. Далі крокувало багато живих людей із крові та плоті усі вони мали свої страхи, свої переживання, свої надії, тисячі Ісусів Христів несли кожен свій хрест на криваву Голгофу.
Хлопця пекли попечені вчора вовкулакою рани на них з'явились міхурі, до них неможливо було доторкнутись вітру не було, а сонце вже нещадно припікало він був голодний і спраглий. Омелян попереду накульгував, Петро виглядав знеможено, а далі ще сотні і сотні кілометрів дороги яку потрібно було здолати або померти. Ще до обіду минули Колендяни, Давидківці доходили до Лосяча, Омелян не витримавши зняв свої зимові чоботи що нестерпно натирали ноги (арештовували його коли ще було холодно в них він ходив і до сьогодні) далі йшов босяка. За лісом по заду щось голосно загуркотіло аж земля здригнулась з неба долинув гул літака що ставав все голоснішим і голоснішим.
- Ложись - крикнув хтось з конвоїрів всі як один припали до землі й завмерли.
Літак повернув над їхніми головами й полетів на зад, над лісом знову бахнуло, пішов чорний дим.
- Вставай — знову скомандував конвоїр. Всі по волі піднялись.
Як важко було відриватись від теплої земельки втомленим людям, цей нежданий повітряний гість подарував комусь на голову декілька бомб, а їм декілька хвилин відпочинку про який вони і мріяти не могли. Перед самим Лосячем колона зупинилась конвоїри насторожились, оголили зуби собаки, поруч проскакало декілька вершників розвідки, шаленим гуркотом затарахкотіли кулемети, просвистіли кулі, кожне серце невільника здригнулось.
Перед селом просто по серед дороги невідомі з різного мотлоху звели барикаду. Можливо так вони мали надію зупинити рух колони і допомогти хоч комусь врятуватись втечею, однак чекісти з кулеметів розстріляли її потім пригнали декількох мешканців з села і заставили розібрати перепону. Коли все було зроблено тих трударів теж прилучили до колони.
Людська хмара пливла на схід поруч проминали знайомі комусь до болю краєвиди села дехто із в'язнів народився в них і можливо проходив повз свою домівку боком глянув на своє подвір'я і хотів зайти, але перед обличчям блискав гострий як спис багнет і бажання розсипалось на друзки. В одному селі на перед шеренги вийшла якась стара бабка на витягнутих руках вона тримала велику відкриту макітру і дехто з невільників встиг запхати в неї руку вхопити жменю кулеші доки конвоїри силою не відштовхнули добродійницю, а один з охоронців націлив на неї зброю й хотів вистрілити, але якийсь в'язень стрибнув йому на спину й ударом по голові звалив до долу, йому в ногу одразу вчепилась вівчарка, пролунав постріл. Той в'язень так і лишився лежати обабіч дороги з пробитою кулею головою і пошматованою ногою, тепер він вільний. В Гуштині було порожньо, село неначе вимерло, люди поховались хто де міг лиш дві пари цікавих очей заглядали за рога хати. Їх побачила кінна розвідка, схопила і скоро ті вже йшли в колоні, так два хлопці із свідків стали учасниками походу. Десятки кілометрів було подолано, по переду Камянець-Подільськ, а за ним Збруч, річка яку можна при бажані переплюнути, а яку велику роль вона відіграла в Історії України. Люди знеможені спрагою всі разом кинулись в її лоно і пили не перебираючи як худоба на перегоні скаламучену воду, вмивались нею, заряджались від неї силою. Матвій втамував спрагу, охолодив гаряче чоло вперше за останні дні відчув радість, та радість тривала декілька секунд доки червоні не погнали їх далі на схід, перед тим на березі річки вони розстріляли прилучених людей в Лосячі і двох хлопців з Гуштина. Перейшовши Збруч арештантам кинули по соленій рибі перша їжа за весь час дороги тому ніхто її не цурався.
Ніч була єдиною розрадою і маленьким перепочинком вона була надією на втечу на порятунок, вона була як вірний друг що мала прикрити чорним плащем і цієї ночі декілька відчайдух рвонули на втікача тільки де взяти стільки сил для ривка щоб тебе не наздогнали ситі здорові червоні кати. Лунали постріли болісні крики, розсипались брудна лайка. Матвій спав міцно на твердій землі, за цей короткий час він встиг відвикнути від чистої теплої м'якої постелі та й думати про неї не смів, поруч зціпивши зуби ледь чутно стогнав Петро, його рани боліли нестерпно та біль далеко проганяла сон, а години летіли на крилах зближували прихід ранку і ніхто не міг його відмінити, а за ним приходив палючо-спекотний літній день.
Їсти і пити благав шлунок, але ні їсти ні пити ніхто не давав, прохолоди просило тіло, але сонцю до того було байдуже, гарячий пил піднімався з під ніг осідав на одяг, руки, обличчя, на загноєні рани. Час від часу повз на схід проїжджали військові машини по заду все чіткіше гриміли вибухи гармат, німці йшли по сліду, дехто благав Бога щоб ті німці рухались швидше можливо вони б звільнили від неволі. Тим часом налетів літак скинув декілька бомб, зовсім поруч прогриміли вибухи. Люди лежали долілиць чекаючи коли мене небезпека, дехто користався цим і від сильного голоду їв подорожник якого було повно при битому шляху. Скоро в них стався сильний біль у животі і як наслідок скрут кишок, червоні з хворими не церемонились відводили в сторону пускали кулі в скроні, тіла так і лишались лежати покинуті при дорозі. Жодного дня не минало без смертей, кожного дня когось розстрілювали, добивали, калічили. Попереду Матвія хтось з в'язнів не витерпівши спраги нагнувся щоб попити води з брудної калюжі до нього тут же підскочив охоронець і прикладом рушниці завдав смертельного удару, колона не зупиняючись переступила через нього і без зупину пішла далі. Йшли польовою дорогою повз минали поля гороху, кукурудзи, колосистої пшениці, ячменю, проса, руки тягнулись, зривали що могли і пхали в рот. Петро зовсім занеміг Матвій підклав йому руку і той опираючись на неї йшов далі. Знеміг і Омелян що йшов по переду, Хлопець чітко чув як той просив двох братів Василя та Миколу добити його бо сил вже нема, однак ті з обох боків як могли бо й самі були ледь живі підтримували його. Коли стемніло між конвоїрами спалахнула якась палка перепалка з використанням брудного російського мата вони з купчились вирішуючи свою проблему Омелян не роздумуючи скористався тим стрибнув у придорожню канаву і застиг нерухомо. В думках він уже прощався з життям налаштовувався на найжахливіше, зараз енкаведисти знайдуть його пустять в чоло холодну кулю і на тому все, але колона пройшла далі, не піднято було тривоги, не розпочато пошуків втікача і коли вона зникла з поля зору Омелян підвівся і поволі пішов у сторону лісу там він накрився гіллям і міцно заснув в його голові витали змішані думки з одного боку він нарешті вільний на такій омріяній свободі, з іншого всі його братчики і досі під штиками червоних.
Чим ближче підходили до кінцевої точки тим люди більше втрачали розум, вони вибігали на поля хапали жменями все що росло і їли, а ціна за жменю якоїсь зеленини коштувала їм життя. Так раптом Матвіїв сусід уздрівши стіну колосся десь ще знайшов в собі сили кинувся на ті злаки і ледь зірвавши колосок впав додолу з його скроні цівкою потекла червона кровиця, але він ще був живий і заклично махав рукою ніби звав на допомогу. Матвій нічим не міг зарадити йому, ніхто не міг, він лиж провів його прощальним поглядом.
Останню ніч вони провели в закинутій колгоспній стайні, конвоїри зачинили за ними двері і пішли святкувати завершення своєї справи. Тим часом два шкільних друга запримітили хід на дах стайні і зібравшись силами вилізли туди, накрились сніпками і застигли в очікувані до ранку. На другий день стайня спорожніла, в'язнів вивели на фінішну пряму цьог кривавого марафону, на останній стрибок, по заду лишився: Чортків, Камянець-Подільськ, Дунаївці, Жмеранка,Тиврів, Ситківці, Христинівка - до Умані вже було рукою подати. Он вона вже виднілась на обрії.
“18 липня 1941 року колона в'язнів з Чортківської тюрми дійшли до пункту призначення Уманської тюрми, подолавши чотириста кілометрів тяжкої тернистої дороги, затративши шістнадцять проведених у муках днів, майже без їжі і води, спочинку, без будь якої медичної допомоги. То була “перемога”, то була така перемога за яку не вручали призи, не давали гроші, перемога якій ніхто не радів. Бо нічого доброго вона не несла.”
ЧАСТИНА 6
В тюрмі, знову в тюрмі; інші стіни, інші грати на вікнах, інша стеля та підлога, інша тюрма, але та сама неволя, ті самі кати, ті самі тортури і ті самі муки які вони готували арештантам.
Матвія та інших в'язнів запхали в тісний овочевий підвал. Тут їх було як кільки в жерстяній банці, тут можна було присісти, та проте щоб трішки прилягти і відпочити після такої тяжкої дороги і мови бути не могло. У його голові шуміло, в очах літали чорні мушки, висохлі губи потріскали, а що до болі в тілі, а що до болі то вона не вщухала ні в день ні в ночі. Боліло все і ноги і руки, голова, живіт плечі вся плоть була одним суцільним болем. Очі заплющувались, важка голова падала на груди підходила дрімота і сон, такий необхідний, омріяний сон. Незабаром прилетіли сновидіння вони протиснулись крізь маленьке заґратоване віконечко в дверях і обсіли Матвія як набридливі мухи. Йому снилась воля, широке поле під ногами і чисте небо над головою, і він несміло ступав босими ногами по шовковій траві, а вона була така приємна, шовковиста, тепла, і він радів, як дитина метелику що пролітав поруч, співу пташці у небі, а там на в проти у білому легенькому платтячку йшла красуня Софійка, шибиник вітер грався її біленьким волоссячком, гладив замріяне личко, а непосидючі сонячні промінчики лоскотали курносий носик і карі оченятка. Вони зустрілись разом, молоді красиві без синців, без ран, без болі, палко поцілувались, обнялись міцно-міцно, потім взялись за руки і пішли босоніж шовковою травою. По перед ними відкрились золоті ворота, а звідти линуло сліпучо-золоте світло і те світло затьмарило саме сонце, але воно не засліплювало очі, а навпаки було таке приємне і ніжне, що хотілось скоріше доторкнутись до нього...
Очі розплющились, довкола була та сама душна камера наповнена такими ж нещасними як і Матвій.
- Лише сон, о чому цей сон не тривав вічно- думав хлопець,- чому не взяв його у свій полон і не поніс з відси кудись де немає болю, немає зла, немає голоду.
Матвія не сміло торкнулась чиясь кістлява рука він оглянувся у на-пів темряві побачив якогось сивого діда з почорнілим обличчям, нижня губа у нього була роздерта звисала в низ, ніс червоний покривавлений.
- Си-н-у мій -прошепотів ледь чутно дід.
Матвій насторожився вдивляючись у знайомі риси дідового обличчя, свідомість відмовлялась сприймати того що лиш за декілька місяців його стрункий, завжди охайний, чорноволосий батько так разюче змінився, так подався. З'їла тюрма, красу, з'їла молодість, здоров'я, залишила лиш страждання і біль, моральний і тілесний.
- Си-н-у мій! Чи ти мене впізнаєш? — шепеляво проказав батько.
- Впізнаю, тату — відказав тихо Матвій — впізнаю.
Вони обнялись та заплакали не соромлячись своїх гірких чоловічих сліз.
- Я запримітив тебе ще коли ми йшли дорогою — розповідав батько — тільки відмовлявся в це вірити. Ні-ні, я не хотів вірити у те що мій синочок іде по моїх кривавих слідах зі мною на гибель. Бо я сину засуджений на смерть я довго сидів в камері смертників чекаючи своєї злої участі, згадував тебе, матір, сестричку я летів до вас в думках, мріяв про зустріч з вами, але минав час і ось де я опинився.
Син і батько сиділи поруч опершись один на одного. Матвію в перше за стільки часу стало затишно і якось безпечно, він вже не боявся, не здригався від найменшого шуму, він нарешті знайшов того кого так хотів знайти і через кого можливо потрапив в це пекло. Він знову дрімав і якось не помітно сидячи заснув, спав довго, опустившись в забуття, забувши все на світі і не волю і біль і всі жахіття які з ним стались останнім часом. Раптом в камеру злетілись якісь чорні злі тіні одягнуті у обдерте лахміття, зашипіли злісно, застрибали в божевільному танці і їхні чорні руки потяглись до Матвія хапаючи його. Хлопець від утоми не міг піднятись, не міг від них утекти бо всюди були інші в'язні, не можна було через них переступити, а ті руки схопили його і кудись тягли, аж доки він не прокинувся.
Довкола було все так же без радісно, тускло, поруч сидів батько тяжко дихаючи і схлипуючи, з другого боку сидів Петро той другий що пройшов з ним весь шлях від Чорткова до Умані, ділив з ними всі тяготи долі, хтось похрапував, хтось тихо стогнав від болючих ран, хтось просто сидів опустивши очі дивився в підлогу. За дверми щось луснуло і відбившись луною стихло. В коридорі почулись кроки підкованих чобіт , двері важко прочинились, у пройомі повстало два енкавидисти, один голосно скомандував “встать”, всі втомлено підводились, тріщали кістки. Матвій теж піднявся його батько обпершись на нього й собі вставав. Раптом у конвоїрів з'явилась кулемети і тісне приміщення потонуло у шаленому свисті куль, кожна з яких знаходила свою живу ціль. Людей косили як траву косою, вони падали один на одного кров рікою текла підлогою. Матвій обнявши батька з розплющеними очима дивився в обличчя смерті. За мить він відчув різкий біль у грудях, в очах потемніло й він упав мертвим, а батько на нього.
Нарешті він доніс свій важкий хрест, нарешті його човен пристав до берега, зуби стерлись об скалу..
Матвій входив у ті прочинені сяючі золоті ворота міцно тримаючи за руку свою Софійку, яскраве світло поїдало їх, ховало в собі, а за тими воротами високо у небо здіймались золоті сходи і їхній кінець ховався високо у пухнастих хмарах. Двоє йшли в гору їм було так легко, так приємно, їхні душі співали, сяючі лиця раділи а за ними йшла тисяча — тисяча таких же щасливих усміхнених лиць, на них не було ні сліду тортур, ні ран, ні жодного синця на тілі, вони вже не відчували ні голоду ні спраги, вони йшли в небо.
Коли німці взяли Умань і освоювались в міській тюрмі вони знайшли купи залишеного одягу який був не притаманний людям даного регіону. Німці почали шукати людей яким цей одяг належав, скоро був доставлений один з колишніх працівників тюрми він розказав що в одному приміщені там де зараз забита підлога був лаз у підвал. Розібравши підлогу, вони наткнулись на бетону долівку, далі шар шлаку, далі знову бетонна стінка і нарешті з'явився отвір у підвал. Звідти хлинуло таке смердюче повітря від розкладених тіл що декілька працівників одразу зомліли, навіть протигази не рятували від того запаху. Лиш одного морозного дня всі тіла були витягнені і поховані у братській могилі. Всі вони були настільки спотворені що не можна було нікого впізнати, ідентифікували лиж тих хто мав в кишені якийсь документ що посвідчував особу.
З підвалу від смерті врятувався лиж один в'язень на ім'я Петро, куля дивом не зачепила його і він пролежавши під трупами, вмившись гарячою кров'ю безперешкодно покинув те страшне місце.
ЕПІЛОГ
(гриф “сов. Секретно”)
№ с/85636 «Докладная записка о результатах эвакуации заключенных из тюрем гг. Чертков и Коломыя»
«... В тюрьме города Черткова содержалось 954 з/к, эвакуация которых производилась 2 июля 1941 года. Этап следовал через пункты: Каменец- Подольск, Жмеринка, Тывров, Ситковцы, Христиновка, Умань.
В пути следования при попытке восстать и бежать было расстреляно 123 заключенных — членов ОУН. 20. 07. с.г. в г. Умани по распоряжению Военного прокурора фронта и Зам. Народного Комиссара Государственной Безопасности УССР майора Госбезопасности Ткаченко — расстреляно и закопано 767 заключенных, осужденных и следственных по к-р статям »
Зам. начальника тюремного управления НКВД УССР
политрук Демехин
(Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917- 1953 Кн2.-К. 1994.-С.262-264. )
Омелян Чернега в 1941 році врятувавшись втечею благополучно повернувся додому до жінки і п'ятьох своїх дітей. Однак тяжкої участі не уник в 1944 році повернулись совети, а разом з ними і НКВД. Його було видано і заслано у Воркуту. Через 10-ть років він там і помер.
Петро Бевський в 1941 році врятувався від розстрілу в підвалі Уманської тюрми дійшов до дому. В 1946 році був знову арештований, знову сидів у Чортківській тюрмі. Був засуджений до вищої міри покарання однак вирок був змінений на 25 років каторги. Загинув витримавши лиш 10-ть років і помер десь в Сибірських снігах.
Натхнений книгою “Забути не маємо права” уродженця міста Копичинці історика, громадського діяча - Савки Богдана Михайловича. Та книгою “Українська Голгофа, Уманський розстріл 1941” історика, діяча, уродженця с. Германівка, Борщівського р-ну - Нестора Мизака.
Воістину : “Забути не маємо права”.
12. 07. 2015
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-
Executed in 0.1844 seconds