1.
Було село як віночок, красиве; мальвами, маками, волошками, барвінком заквітчане. Були хатинки білі як сніг на різдво, вапном вибілені, вимальовані, сонечком ясним висвітлені. Вербами, ясенами подвір'я озеленені Були сади багаті плодами налиті, рясніли дозрілими соковитими яблуками, грушами, сливами. Були поля оброблені, засіяні; житами, пшеницями, ячменями, хлібами пахли, достатком, добробутом. Були люди доброзичливі, щасливі, веселі, ростили дітей, тішились онуками, дивились на життя з надією. Співали своїх дзвінких милозвучних пісень по вечорах, на свята ходили молитись у церкви, гуляли на весіллях, хрестили дітей на хрестинах, проводжали в останню путь на похоронах, поминали на поминках. Летіли лелеки над світом, ластівки під стріхами зводили гнізда, юрмились на подвір'ях горобці, на вершинах дерев каркало вороня. Було життя, був день, була ніч, сходило і заходило сонце, невтомно блукав по небу місяць. Аж доки не прокинулось пекло, доки диявол сидячи під п'ятикутною зіркою не позавидував людям лютою, пекельною завидю, та й послав своє чортове поріддя звести їх зі світу. І посунули тьмою вози бригад продзагонів під червоними прапорами везучи з собою голод і смерть. Вимітали червоні всі зерна із засіків до останку, забирали муку, хліб, картоплю усе що тільки було можна, лишаючи бідних людей в розорених домах приречених на лиху долю дорослих і діточок. Жовтий князь блукав від села до села безжально розправляючись над живими не маючи й краплі співчуття до тих хто з крові і плоті. Здавалось що сам Бог за якісь не віданні гріхи відвернувся від світу й перестав вислуховувати благальні молитви своєї стражденної пастви.
2.
Безлюдним селом поскрипуючи колесами їхала підвода, на ній сиділо двоє у сивих шинелях з сивими грубими обличчями людей. Один тримав рушницю на плечі інший важки якими керував кіньми. Покурюючи папіроси вони понуро розглядались довкола. Був ранок якраз зійшло сонце над лісом і небо запалало багряним полум'ям, воно обіцяло гарний теплий погідний день. В такий ранок добре косити сіно чи випасати худобу, поратись у городі чи по господарству біля хати. Однак село було пусте жодна жива душа не проходила і не пробігала повз, не ходили люди які завжди прокидались рано в ранці обходили господарку, не ревіла худоба, не іржали коні, не гавкали собаки і не нявчали коти. Моторошну тишу розбавляв лиш той скрегіт коліс на підводі.
Пара коней зупинилась по серед дороги біля білої хати, двоє заброд зістрибнули на землю і потупцювали кирзовими чоботами.
- Ти иди в хату посмотри, а я пройдусь вулицею по селу. - промовив суржиком один.
- Хорошо — погодився другий прямуючи до невеличкої хати під солом'яною стріхою.
Двері в середину були прочинені наскрізь ніби господар відійшов десь не хвилину і ось-ось повернеться. Заброда не рішуче просунув голову в дверний просвіт і розглядався довкола хитаючи головою з боку вбік, не побачивши небезпеки він переступив кирзовими чоботами поріг і зайшов в хату. В середині було темнувато з двох невеличких вікон ледь—ледь пробивалось сонячне проміння у повітрі витав трупний сморід на стіні висів образ Спасителя який своїм суворим поглядом зустрічав не званого гостя. Не топлена обвуглена саджею піч на якій валялось декілька побитих череп'яний мисок та глеків була занедбаною, до неї вже давно не торкалась рука господині. Поруч на широкій лаві нерухомо лежала напевно і сама господиня цієї світлиці. Сухі кістляві ноги витягнулись в здовж, на опухлому як гора животі зімкнулись у замку висушені руки, вона була ще жива й своїми чорними запалими очима байдуже дивилась чи то на зайду чи то на стелю час від часу схлипуючи і тяжко охаючи — ох -ох, ох — ох так неначе жінка просто прилягла натомившись трохи відпочити після тяжкої роботи, над нею літало декілька напасних мух. Зайда окинув байдужим поглядом жінку, обійшов по кругу господу. Під вікном стояв стіл на столі лежав пошарпаний Псалтир декілька образків. Під столом гудячи роїлись мухи. Зайда нахилився щоб глянути що там і побачив як мушва обсіла і об'їдала маленьке тільце спухлої з голоду дитини, запах гнилі вдарив йому в ніс і той відсахнувся. За крок від стола стояла велика дерев'яна скриня окована металевими кутками. Зайда підійшов до неї відчинив й почав перебирати її вміст скоро його увагу привернули жіночі чобітки що стояли біля скрині, він взяв їх оглянув, чобітки були добротні майже нові. Заброда сховав їх під паху.
- Что мать, беру я твои сапоги, они уже и так тебе не пригодятся, а моей будут в самой раз.
Мать не відказала нічого тільки застогнала ледь чутно, ох — ох.
На тому злодій не бачачи чим ще йому поживитесь вийшов з хати на подвір'я на повні груди вдихнув свіжого повітря. До нього засапано підійшов другий.
- Давно я тут не был, люди майже всі повимирали кое какие доходяги еще дышат но это ненадолго. Будим грузить всех дойдут уже на місці — Буденно проказав той — другое меня смущает там в тім кінці села я знайшов много людей погрижених.
- Может звери, волки или собаки?
- Може и звери тільки зуби видбиті на телах, человеческиє.
- Ценного ничего не нашел?
- Яке цене Афанасий? Все цене давно поміняно на жратву.
Афанасий махнув рукою розчаровано він витяг папіросу засунув її між жовтими зубами й прикурив, його погляд ковзнув по обрію там у полях він помітив зелений острівок дерев поміж гілля яких виднілись солом'яні стріхи.
- А вон там кто живет? Не бойсь куркули какие то, хуторяни.
- Там живут панечі, а может уже и не живут давно я там не був.
- Ну давай поедим посмотрим.
- Так уж поедим, нам с начала тут треба порядок зробити трупи повивозить на цвинтар.
- Та ладно никуда твои трупи от тебя не убегут, давай с начала на хутор съездим посмотрим может что ценное найдем, а потом возмемся за трупи.
- Мені дан ясний указ повивозить трупи і закопать.
- Та ми бистро туда и обратно сколько тут две версти не больше.
- Ну ладно поїдемо посмотрим за одно и там зачистку зробимо.
- Ты умный мужик, Хома, замолвлю за тебя словечко.
За хвилину підвода знову скрипіла колесами їдучи дорогою що вела до хутору, а з темряви хати крізь прочинені двері вилізла на в карачках та жінка що лежала на лаві. Своїми чорними як ніч очима з такими ж чорними колами довкола них глянула на світ мружачись від яскравого світла. Далі вона виповзла на подвір'я й почала рвати висохлими руками зелену траву і запихати її в рот ледь—ледь пережовуючи її й ковтаючи.
3.
Підвода їхала битим шляхом, дві сірих фігури сиділи на ній похитуючись в такт, гніді коні слухняно тупотіли пильною дорогою куди направляв їх їздовий. Сонце вже піднялось височенько над лісом, погладило своїми теплими долонями землю, приголубило квіти, поцілувало ставочок під селом, викупало в нім своїх пустотливих діточок, промінчиків.
Підвода їхала далі, обабіч дороги лежало мертве тіло, хоч правильніше було б написати що це лежав скелет обтягнутий шкірою в своїх сухих пальчиках він стискав полотняну торбину замотану на вузлик. Афанасій в мить о живився зістрибнув з підводи і одразу кинувся до мертвого, вирвав з його рук торбу і жадібно розв'язавши не тугий вузлик витрусив її вміст на землю з торби вилетіли дві підгнилі цибулини і декілька картопляних шкірок.
Підвода рушила далі й доїхала до хутору вже без зупинок. Хутір стояв зарослий деревами; розлогими ясенами, грабами, кленами та кущами чагарників, бузку, терну, високими бур'янами; будяками, полином, лапатими лопухами, кропивою. Заїзд до нього заріс не проїхати тільки вузенька протоптана кимось стежка вела у двір. Зайди залишили коней біля дороги самі ж пішли тією стежкою і вона швидко вивела їх на широке подвір'я. На подвір'ї стояла хата з дерев'яним почорнілим від часу ґанком, дерев'яними акуратними східцями, солом'яним похилим дахом, маленькими скляними віконцями заслоненими з середини білими фіранками. Біля хати з правого боку від ганку стояв стіл біля нього дві лавочки з ліва за декілька кроків від стіни росла розлога калина. Весь двір був порослий високою в коліна шовковою травою та дикою конюшиною густо загороджений частоколом з-за якого за високих бур'янів виглядали жовті голівки соняшників. Біля порогу була ледь помітна втоптана стежка так ніби нею ходили дрібні звірі коти чи щурі. Приблуди зайшли на ганок оглянулись сюди уже встигла пробралась в'юнка политиця вона обвела дерев'яні стовпчики, поруччя, розстелилась східцями та зацвіла рожевими маленькими корзинками. Двері в хату були підперті шматком дошки. Афанасій відкинув рукою підперачку двері поволі зі скрипом прочинив. Заброди не поспішаючи зайшли у темні сіни. В сінях було двоє дубових грубих дверей одні з права другі з ліва. Чоловіки прочинили спочатку ліві двері й потрапили в світлицю. В світлиці було на диво охайно прибрано з чотирьох віконечок ясним потоком лилось світло заслонені білі фіранки а ні трохи не заважали його проникненню. Білосніжні стіни й собі випромінювали білизну на них висіли образи вінчані у вишиті рушники, по середині висіло розп'яття під ним стояв недогарок свічки на іншій стіні висів Шевченко у вовняній шапці з довгими козацькими вусами над ним теж був вишитий рушничок. Під вікном стояв стіл застелений білою по краях вишитою узорами скатертиною. З правого боку була піч майстерно розмальована півниками, калиновими та виноградовими гронами, квітами маків, мальвів, волошок. По другий бік стояла широка лава застелена грубим сукном над лавою висіла поличка з книжками, біля лави була широка скриня. Підлога встелена пістрявими килимами. Кімната була досить великою зайди навіть трохи розгубились, вони не очікували побачити такий порядок, скоріше навпаки. Афанасій оклигав перший він одразу заходився по хаті оглядаючи все. З першу він підійшов до стола на столі стояв глечик з довгою шиєю, маленька шкатулка і образочок. Чолов'яга схопив своїми шоршавими грубими ручищами шкатулку вона була проста з дерева розмальована різнокольоровими фарбами обклеєна блискучими лоскутами відчинивши її він знайшов 20 копійок і пожовклу фотографію, на фотографії застигли у вічності чоловік що сидів на кріслі у вишитій сорочці в чорних штанях, біля нього стояла пишногруда жінка у розшитій узорами блюзі чорній розшитій спідниці в хустці на голові і з великими круглими, червоними королями на шиї, біля них юрбилось вісім діточок різного віку від маленького до великого.
Хома тим часом підійшов до книжкової полиці витяг товсту книгу у чорній палітурці - Ко - б- за- р — ледве прочитав він.
- Ты умеешь читать Хома? - здивувався Афанасий.
- Трохи умею — відказав Хома.
- Интеллигент, буду знать к кому обращаться когда кто то мне письмо напишет.
Тим часом Хома витяг іншу книгу — Бі-блія — прочитав уже впевненіше розкрив книгу з неї випало десять рублів. Побачивши це Афанасий вмить підстрибнув до грошей міцно вхопивши їх — поделимса потом — Хома лиш махнув головою
- Ох чую богачи здесь жили — потираючи руки з надією промовив Афанасій.
- Багачі — багачі — тільки коли ми були тут із загоном востаннє то витрусили усе що тільки можна було, нічого не лишили ні крихти хліба, ні зернятка ні однієї копійки, скотину, плуги, млин забрали до колгоспу — проказав раптом чистою українською Хома.
- Что? — Что?
- Работал я колись на эту гниду за миску каші, а теперь когда пришли совэти то нема больше панів, всі рівні.
Афанасій дивився на Хому здивовано:
- Кто был никем, тот станет всем. Я в тебе не ошибся с такими как ты мы быстро построим коммунизм выдавим все кулацкие гниды что не хотят делится с рабочим классом и построим.
Афанасій впав на коліна і почав заглядати під стіл під лаву по закутках. Біля печі він знайшов золоту сережку його очі загорілось диявольським вогнем, він заходився ще ретельніше обшукувати усе в світлиці, повикидав усю одежу зі скрині, повивертав всі книжки на полиці, заглядав в усі закутки, під килими, знімав образи зі стін й кидав їх на підлогу, зривав фіранки з вікон, перекинув лаву, перебив весь череп'яний посуд. В люті він бігав сюди туди і трощив усе що попадало йому під руки. Коли захекався присів на лаву, тоді подумавши трішки раптом підвівся і як ошпарений помчав крізь прочинені двері в сіни схопив ручищами клямку дверей що вели в іншу кімнату з усієї сили шарпнув проте двері не піддались, Він шарпнув ще сильніше проте ті тільки скрипнули. На підмогу підійшов Хома, двоє кремезних чолов'яг добре вперлись й двері вилетіли в іншу сторону. Так вони потрапили в сусідню кімнату. Ця кімната була протилежна світлиці тут стояв душний запах, стіни були чорні вицвілі по кутах, на них повсюду були якісь підозрілі бордові плями. По серед кімнати стояв стіл на ньому лежало декілька мокрих ганчірок і ніж, під стіною сперта сокира і пилка для різки деревини. Біля дверей стояло відро з брудною водою. Афанасій підозріло окинув оком моторошну кімнату зняв рушницю з плеча, цього чекіста що побачив багато на своєму віку така картина дещо насторожила.
- Тут наверное ничего нет може підемо на задній двір глянемо но я сомневаюсь что там шото есть — запропонував Хома.
Заброди вийшли на світ божий неподалік десь у кущах не зважаючи ні на що виспівували пташки, пливли у небі хмари, погідно світило сонце, зеленіла трава, літали гудучи бджілки. Природа жила своїм звичним життям. Тим часом двоє оминули хату й вийшли на задній двір тут трави були не такі високі однак кущі бзини, або як їх ще в народі називають “чортовим деревом” по розростались скрізь де тільки можна. Одразу за хатою стояла ще одна хатина проте менша за розмірами без ганку лише з двома вікнами.
- Тут жили наймити — пояснив Хома Афонасію.
По серед двору стояла криниця вона не була нічим з верху накрита лиш біля обмурованої каменем основи стояли два масивні дерев'яні бруси на яких кріпився валок з корбою. Трохи далі розміщалась на пів розвалена клуня, частина її даху зсунулась, частина ще трималась на чесному слові. Вона була довга мала в собі широкі двері що цілий віз з кіньми міг в них в'їхати. З боку стояв великий хлів з низьким солом'яним широким дахом біля нього була невелика загорода з жердин для коней чи корів. За нею розкинувся фруктовий сад колись за ним добре доглядали, а зараз він був не чищений стовбурі не мащений вапном, сухі гілки не обрізані. На гілляках не виднілось ні яблук ні груш ні інших фруктових плодів. Там в зелені кущів ще виглядали дахи якогось прибудов проте що це були за будівлі і чи належали вони до цієї господарки чи якимось іншим господарям того не відаю.

4.
Двоє приблуд добре обстежили будинок для наймитів, клуню, хлів, залазили на горища проте нічого крім поламаних коліс до воза, латаних мішків, перетертих шнурів не знайшли. Так повз порослу лопухами загорожу вийшли в сад. Тут поміж дерев вони віднайшли ледь помітну стежку яка вела кудись в хащу. Афанасій угледівши вузеньку втоптану пасочку одразу кинувся шукати куди вона виведе, Хома в слід за ним продираючись крізь напасні гадиляки що так і норовили влізти в око чи подряпати обличчя, вони добрались до невеличкої галявини. На галявині з трави височіли сім горбиків, шість менших і один більший.
- Ни как кладбище какое то? - Запитав Афанасій.
- То-то я думаю нигде трупов невидно — Знітився Хома.
- Семь один большой, значит кто то из взрослых и шесть маленьких наверное детишки.
- Хто ж их закопав шесть маленьких, а дитей у них было восьмеро і один большой хто ж тут заритий? Він или Вона? Загадка.
Афанасій раптом помітив щось блискуче що висіло на гілці дерева його очі загорілись вогнем жадоби він поклав свою рушницю під стовп сусідньої яблуні й заходився стрибати щоб досягати бажаний предмет. Хома спостерігав за своїм невгамовним приятелем що нагадував собачку яка намагалась дістати гостинець з рук господаря і мимохіть оглянувся на зад. Тут він остовпів, на декілька секунд втративши дар мови, адже перед ним повстала така картина. З кущів без шумно вилізла якась істота схожа на маленького хлопчика, вона мала велику голову і великі чорні, скляні очі що презирливо дивились на непроханих гостей з під мохнатих брів, на чубі кучерявилось не чесане і давно нестрижене чорняве волосся, обличчя було бліде-бліде схоже на примару такі бліді були й руки. На ньому добре сиділа біла сорочка заляпана на грудях бордовими плямами, короткі босоногі ноги прикривали чорні сукняні штани. Хлопчина з'явився з кущів несподівано на декілька секунд його чорні як ніч очі зустрілись з очима остовпілого Хоми, далі не зволікаючи він впевнено, безстрашно попрямував до того дерева під яке Афанасій спер свою рушницю до того ж воно було зовсім близько, міцно схопив її своїми короткими руками і лиш тоді Хому відпустило.
- Стой сорванец — крикнув він голосно, але на той момент хлопчина вже зник в заростях.
Хома кинувся навздогін. Афанасій облишивши свою справу приєднався до погоні однак вибігши з саду переслідувачі втратили з виду маленького злодія його слід простиг. Вони почали гарячково шукати того кидаючи брудну лайку та прокльони що аж пташки замовкли злякано.
- Он не мог далеко уйти с моим ружьем. Найду задушу, убью, сволочь — грозився Афанасій.
- В цих заростях мы его точно не найдем надо розділитися — запропонував Хома.
- Ты прочеши здесь все, а я пойду во двор поищу может он туда побежал да в какой то дом спрятался.
- Хорошо
- Если что кричи, если найдешь ничего не делай я сам с ним расправлюсь у меня руки чешутся подержать его глотку.
На тому розійшлись Хома занурився в зарості бзини нишпорячи та ретельно як слідопит досліджуючи траву чи немає сліду чи де зламаної гілки яка могла б навести на слід. Не далеко відійшовши чолов'яга нарвався на кущ терену його шипи вп'ялись у ногу чужаку і той аж завив від болю. Терен подер Хомі руку і закривавив щетинисте обличчя. Той ледве видерся з полону колючого куща. Витираючи рукавом рани він раптом помітив того кого шукав, хлопчина пройшов собі спокійно неподалік поміж дерев і зник у заростях лози. Хома подався за ним продираючись крізь густі зарості лози він наштовхнувся на цегляну стіну порослу зеленим мохом. Стіна стояла не висока і не широка по середині неї були врізані в неї дерев'яні дубові двері з правого боку вони мали маленьке металеве кільце. Гість уважно оглянув стіну і двері перш ніж потягти за те кільце. Двері піддались не зразу, вони були старі і встигли добре всістись в землю. За дверми жила густа темрява, звідти повіяло холодним встояним повітрям. Це був старий льох збудований кимось давно в низ вела дерев'яна драбина така ж стара як і цей льох. Хома повагавшись трішки нахилився в темряву намагаючись освітити її сірником. Темрява ніби злякавшись вогнику відступила трішки оголивши кам'яні стіни однак не надовго, коли вогник згас темрява знову відвоювала свої позиції та зайняла свій звичний простір. Заброді здалось ніби там на дні льоху промайнула якась підозріла тінь. Повагавшись ще трішки Хома опустив ноги в темряву намацав драбину і поволі задом поліз в низ. Через секунди спуску під ним зламалась останній щабель і чоловік гепнувся на холодне дно льоху. З гори через прочинені двері широким потоком лилось яскраве світло однак воно освітлювало лиш маленьку частинку підземелля. Хома знову запалив сірник обстежуючи підозріле приміщення уже з середини. Льох був вузький проте високий з заокругленою аркоподібною стелею що переходила у стіни. В стінах було декілька глибоких ніш. Заблуда запалив ще один сірник він у його пачці був останній маленький синій вогник пропалив чорну пелену темряви і освітив льох в його глибині під дальньою стіною вималювались контури двох бочок. Хома одразу підійшов до однієї з них зняв кришку і підніс маленький вогник що вже ледве-ледве палав над бочкою догоряючи свої останні миті проте перед тим як згаснути він освітив куски червоного м'яса яким була напхана ціла бочка під самим верхом лежала людська кінцівка. Вогник згас, темрява знову вилізла з кутків і загосподарювала в льосі. Хома кинувся до драбини щоб вилізти з холодного підземелля на горі у світлому дверному проймі в льох дивилась якась чорна тінь. Чоловік гарячково скочив на щабель драбини й поліз в гору проте товсті дубові двері льоху перед ним повільно зачинились. Гість нервово грюкати в закриті двері й голосити кличучи на допомогу Афанасія. Зібравши всю силу і злість він спробував вибити двері проте щабель під ним зламався і його тіло з гуркотом гепнулось до долу.
А тим часом Афанасій блукав двором заходячи в ті самі будівлі які вже встиг добряче обнишпорити скоріше, проте тепер він шукав хлопчину що так підступно викрав його ружье, але поки що жодного сліду не знаходив. Обстеживши хату де колись жили наймити надворі він зупинився біля маленького віконечка щоб закурити папіросу, раптом підсвідомо він відчув на собі чиїсь пронизливий погляд, глянувши на вікно що опинилось по заду нього чолов'яга помітив ті чорні як ніч очі що пильно дивились на нього з під густих брів по той бік скла. Викинувши папіросу чекіст вже збирався увійти в середину хати з якої вийшов хвилину на зад й по дорозі ще дивувався як так він не помітив цього малого злодія і де той ховався, у кишені шинелі він намацав маузера і міцно стис його у руці, але ледве дійшовши до дверей почув перелякане іржання коней ніби на них напав голодний вовк. Афанасій не розгубився неподалік на землі він знайшов криву палицю підпер нею двері і лиж тоді миттю кинувся бігти високими травами на дорогу де він з Хомою залишив упряж коней. Продершись вузькою стежкою він помітив що його коні ставали на диби били копитами об землю та несамовито іржали, щось або хтось добряче налякав їх. Доклавши багато зусиль чолов'яга нарешті заспокоїв своїх коників, прив'язавши уздечка міцніше до товстого дерева, біля якого росло багато соковитої високої трави.
З боку села до хутору летіла невеличка сіра хмара пилу. Вона нестримно наближалась, росла, більшала, її обриси ставали чіткішими і ось ще мить й можна було розгледіти молодого вершника у шапці будьоновці з великою червоною зіркою на лобі верхи на червоному коні. Наблизившись до Афанасія будьоновець зістрибнув з коня й відпустивши його підбіг до свого старшого товарища.
- Ну сколько еще можно вас ждать? - обурився, назвемо його будьоновец.
- Ты как со старшим разговариваешь? - суворо промовив Афанасій.
- Извините пожалуйста товарищ командир, но я там один на кладбище извелся совсем. Вся эта вонь.
- Извелся он, сказали ждать, жди.
- Так я ждал, надоело.
- Надоело ему... ладно иди за мной поможешь в одном деле.
-А в чем дело то? - запитав молодий будьоновець.
Афанасій більше не сказав ні слова він впевнено взяв курс у двір молодий солдат не відстаючи попрямував за ним.
5.
Наблизившись до хати в якому на думку Афанасія ховався малий злодій він знову намацав у своїй глибокій кишені холодну рукоятку маузера, стиснув її міцно і приготувався застосувати зброю при першій же нагоді. Молодий будьоновець все ще не розумів що відбувається проте ні на крок не відставав від свого провідника, а той час від часу підбадьорював його закличним помахом руки мовляв “іди за мною”. Двері були все ще підперті кривою палицею, а це означало що з будинку ніхто не виходив. Чекіст єхидно усміхнувся витяг з кишені пістолет.
- Ну что сорванец попался? Ща мы с тебя шкуру спустим — проказав Афанасій голосно так щоб і його жертва почула.
Прибравши криву палицю чекіст рукою потягнув на себе товсті двері і ті голосно скрипнувши прочинились на зовні. У на-пів темній кімнаті спочатку з'явився маузер та рука що холоднокровно його тримала, потім не забарився і власник пістолета у сірій шенелі із майже таким сірим обличчям. Його витрішкуваті очі з підозрою розглядались довкола проте нічого підозрілого не помічали. З права стояла піч вимазана жовтою глиною, на ній була лежанка за навішена фіранкою, дві лави під стіною, стіл під вікном і великий розгардіяш, по серед хати купа не прибраного сміття, у кутках валялось сухе напевно ще то горішнє листя. Афанасій не ховаючи пістолета почав нишпорити хатою заглядаючи усюди куди тільки було можна заглянути проте того кого шукав і слід простиг. Привиділось, думав він про себе, але ні це виключено, ті чорні скляні очі дивились на нього звідсіль он з того вікна навпроти рясно обплетеного павутиною. В хаті нікого не було це факт та й ховатись тут ні де тож Афанасій стиснувши зі злості зуби вирішив продовжити свої пошуки на дворі. З досадою на обличчі він вискочив з на-пів темного приміщення по дорозі зачепившись за щось й ледь не розпістерся на землі, будьоновец який і далі нічого не розумів у тім що відбувається вистрибнув за ним у слід.
На свіжому повітрі горло старшого душогуба пересохло і його почала мучити спрага, не довго думаючи він направився до криниці що загубилась не подалік у високих бур'янах. Криниця була стара, обмурована білим каменем що встиг вже добряче обрости мохом. Вона не мала над собою ніякого накриття і у неї вільно падав дощ, листя з дерев, сміття принесене вітром. Старий коловорот що кріпився до двох шпал видавався трухлявим занедбаним проте на ньому й досі кріпився ланцюг і масивне дерев'яне відро оковане металевими кільцями. Криниця була не глибокою і нагнувшись можна було побачити як відбивається у круглому дзеркалі голубінь неба Афанасій опустив відро на дно й за мить воно булькнуло набравшись по вінця води. У гору коловорот піднімав повне відерце тяжко зі скрипом, здавалось що він от-от зламається й шубовсне в низ, але це лише так здавалось бо ось відро повне рідкої прохолоди уже на горі й Афанасій нагнувшись над ним хлептав посапуючи вологу поживу доставлену з надр землі. Коли досхочу нахлиптався ахнув задоволено й витер мокрі губи рукавом шенелі. Тим часом будьоновець лазив на чотирьох по під кущі бзини і щось там вишукував.
- Что ты там ищешь? - з насмішкою запитав Афанасій.
- Да вот — будьоновець підвівся розкрив стиснутий кулак і на його долоні блиснула золотом маленька монетка.
Чекіст аж підстрибнув від здивування.
- А ну покажи - він вихопив з долоні молодика монетку прикусив її потім підняв в гору над головою розглядаючи зі всіх боків — Да, так, безделушка какая то — промовив байдуже при цьому сховав безделушку в кишеню.
- А где ты ее нашел? - запитав ніби так, між іншим.
- Та вот тут валялась — почав захоплено розповідь молодий солдат — пока вы возились с этим ведром я смотрю что то сверкнуло под кустом, нагибаюсь поближе а там она, монета — будьоновець підозріло примружився дивлячись на свого старшого товарища бо сонце якраз було за його спиною й разило очі яскравим своїм сонячним промінням.
- А может она золотая? Как вы думаете товарищ командир?
- Та какая золотая, так медь наверное, разве я в этом понимаю?
Неподалік в кущах щось зашаруділо так наче звіявся вітер і затряс кущем зі всієї сили, але що дивно вітру в даний момент не було зовсім, а це означало одне, щось або хтось там таки був живий. Товариші злякано напружились, Афанасій інстинктивно поліз в кишеню намагаючись намацати свого маузера проте кишеня на його подив була пуста у ній не було навіть натяку на пістолет. Він злякано обмацав усі свої кишені оглянувся довкола проте згуби не було.
- Так - видав він розгублено потираючи потилицю.
Кущі шаруділи все ближче й так ніби хтось навмисне намагався зчинити якомога більший шум. Чим ближче наближалось те шарудіння тим більша напруга виростала у серцях червоних товаришів. Ось вже близько, ось уже гілля розчинилось в сторони і маленький хлопчина з чорними скляними очима стояв перед забродами тримаючи в руках рушницю Афанасія.
- Так сорванец живо отдай оружие это тебе не игрушка — ствердно, командним голосом наказав Афанасій.
Сорванец на ці слова ледь помітно посміхнувся і направив дуло в напрямку двох непроханих гостей. Будьоновец заховався за спину товарища командира і тільки поглядав виставивши голову. Хлопчина постоявши декілька секунд без страху повільно рушив на своїх ворогів лякаючи їх дулом рушниці і водячи її в перед на зад. Двом старшим не залишилось нічого як поволі задкуючи відступати.
- Гу-у-уу — виривалось з уст володаря рушниці що продовжував свій наступ.
- Гу-у-уу
Червоні відступали повільно не випускаючи з виду дуло, піднявши долоні в гору на рівні грудей. Так тривало мабуть хвилину цього було досить щоб бувалі душогуби змогли трішки себе опанувати і скласти майбутній план дій. Відступивши ще декілька кроків назад вони раптом кинулись врозтіч; Афанасій скочив в право і зник в кущах, молодий будьоновец вліво впав навкарачки і хутко поповз в зарості. Пролунав постріл і прорізав тишу розривним не довготривалим гулом. Цей постріл як грім вдарив серед ясного сонячного неба розсіявся в повітрі й знову настала тиша так ніби його і не було.
Старший чекіст відбіг недалеко, метрів з десять й зупинившись прислухаючись, звук пострілу на той момент уже відійшов в історію, довкола запанувала майже мертва тиша, навіть птахи що до цього часу поспівували собі у кронах дерев замовкли в очікувані. В думці червоного запанувала лише одна думка - “тікати і тікати негайно, іти за підмогою, привести декілька десятків солдат і рознести цей хутір вдрузки”. Він пробирався крізь зарості в напрямку дороги туди де були його коні, намагаючись зробити свої кроки якомога тихіші проте під кирзовим чоботом як не тріщала суха гілка, то біля плеча шаруділо листя. Буяючи зелень що виростала вище його голови закривала перед ним видимість й він не міг легко зорієнтуватись на місцевості. Йому здавалось дорога десь по переду, вона там за крислатими ясенами і там коні чекають на нього. Вскочити на коника і до своїх, а тоді каральний загін, піф-паф всім ворогам кінець. Так думаючи він перечепився за щось та й перевертом полетів з невеличкого горбика в густі будяки. Підвівшись з багатоповерховим матом на язиці чекіст відчув як гострий біль пройняв його праву ногу. Знову посипались мати в кілька поверхів проте ці лихі слова йому нічим не допомогли, біль не вщухав, але треба було іти бо небезпека поруч. Виламавши собі костиль з більш - менш гідної гілляки якогось куща він рушив в перед хоч вже не так впевнено. Оминаючи перешкоди у вигляді дерев і розлогих різного роду кущів він нарешті вийшов на невеличку галявину тут чолов'яга планував трішки відпочити і можливо покликати при нагоді допомогу. Галявина була невеличка густо обросла лозами посеред галявини височів невеличкий насип порослий травою у голові цього насипу була облущена стіна з маленькими дверима по середині. Там за тими дверима на дні льоху лежав пробившись Хома, але Афанасій зараз про нього не згадував він більше переймався своєю шкурою. Чекіст присів на траву глянув на хвору ногу й побачив що вона потроху набухає, це його лиш засмучувало та свідчити про погані для нього справи. За спиною щось затріщало, червоний оглянувся невпевнено очікуючи на найгірше для себе і воно таки трапилось. На пагорбі спокійно сидів собі той самий хлопчина з чорними як ніч, очима зі своєю новою іграшкою. На його обличчі час від часу виступали нотки усмішки, здавалось ніби він насміхається над своїм ворогом. Проте за мить усмішка зникла і на її місце виступила злість і ненависть, малий схопи рушницю й націлив її на неприятеля, його великі очі рішучо глянули вони не обіцяли нічого хорошого.
- Пух — пух-х-х - пробурмотів малий цілячись в Афанасія.
- Пух — пух-х-х
Афанасій звівся на свої дві, забувши про хвору ногу й помчав кульгаючи через кущі куди очі дивились, малий поспішив в слід за ним.
Гу-у-у- лякаючи кричав він навздогін втікачеві.
Гу-у-у-у.
Афанасій не біг, Афанасій летів хоч накульгуючи на праву ногу проте наздогнати його зараз напевно не зміг би навіть тренований бігун. Так в шалі він якось набрів на стежку й скоро опинився на дорозі біля того дерева де були прив'язані коні. Проте там на нього чекав новий сюрприз тварин на місці не було, ні їх ні воза і сліду їхнього не стало. Чекіст спочатку стривожився потім розгублено забігав шукаючи своїх коників сиплячи хмари нечуваних матюків. Скоро хвора нога дала про себе знати, чолов'яга згадав про свою травму й присів від різкого болю розтираючи рукою нижню кінцівку. Переборюючи біль червоний підвівся й намилився іти в сторону села і навіть зробив декілька кроків в тому напрямку проте дорогу йому перекрив то й же малий, цього разу він не мав рушниці, а замість неї в його руках була велика сокира. Афанасій не вірячи своїм очам кричав;
- Диявол — диявол.
Малий без страху наближався до зайди махаючи сокирою, його очі палали гнівом. Чекіст не став випробовувати свою долю й обернувшись чкурнув назад у двір. Кульгаючи він добіг до хати піднявся на ганок, вхопив своїми ручищами клямку дверей проте ті не піддались. Тоді він кинувся на задній двір добіг до будиночку для наймитів і запер за собою двері на защіпку, в ту мить нога підкосилась і червоний упав на спину. Його рука ковзнула глиняною підлогою й намацала у купі сміття якийсь металевий предмет, це був загублений ним маузер. Яка радість охопила Афанасія коли його долоня стискала рукоятку пістолета, а вказівний палець лежав на спусковому гачку. За дверима роздався підозрілий шум і грюкіт, хтось наполегливо хотів увірватись в середину. Чекіст звівся на прямі ноги його очі блиснули а на обличчі виступила усмішка.
- Получай гаденыш — проказав голосно і випустив в двері декілька куль під ряд.
Запанувала тиша, ніхто вже не грюкав, ніхто не шумів, ніхто не хотів вдертись в середину. Афанасій голосно засміявся й поспішив відчинити двері хати.
- Ну что получил? Получил я таких как ты знаєш сколько голыми руками передавил.
Коли двері прочинились посмішка з його обличчя зникла, а на зовні вийшов розпач. На землі бився в конвульсіях і стікав кров'ю молодий будьоновець. Афанасій глянув на свого солдата а тоді випустив йому в голову останню кулю, будьоновець застиг нерухомо так і не зрозумівши в чем дело з його рота цівкою потекла червона юшка.
Чекіста переповняли не однозначні почуття, йому було шкода солдата, але з іншої сторони він всяко себе виправдовував та й шкодував більше себе.
- Ну гад крышка тебе, будь ты человек, будь ты дьявол, найду, ох найду — репетував червоний.
Шукати таємничого хлопчину не довелось він сам повстав перед ним на відстані двох метрів і його чорні як ніч очі з презирством дивились на дядька з маузером.
- Задушу — скрикнув Афанасій і в той же момент схопив його за тоненьку шию стискаючи міцно своїми руками проте в цей час він відчув як різкий біль розколов його голову навпіл в очах потемніло і світло згасло.
Афанасій прийшов до тями лежачи на столі у якійсь темній кімнаті з зацвілими по кутах стінами його ноги і руки були міцно зв'язані так що він поворухнути ними не міг поруч стояли двоє хлопчиків з темними очима схожих один на другого як крапля води.
- Так вас двое? — ледь чутно прохарчав чекіст.
- Гу-у-уу — погудів один з близнюків і сокирою прорубав зайді живіт.
Наступної миті Афанасій побачив свої кишки на зовні і відчув їхнє тепло на шкірі після чого в його очах знову погасло світло уже на віки.
6.
Хома лежав в льосі, на холодній землі без тями в повній темряві в той час як на горі відбувались відомі вже нам події. Скільки часу так тривало не знаю-не відаю, але якось відкривши очі картинка перед ним ані трохи не змінилась, що з закритими очима темно, що з відкритими одна тьма. Він спочатку не зрозумів що з ним коїться; чи він вже помер і похований чи ще живий, але осліп. У нього боліла потилиця і ребра це означало що ще живий бо очевидно мертві не відчувають болю, а біла пасочка світла що пробивалась з проміжків між дошками дверей там на горі свідчила про те що зір не пропав. Пам'ять поверталась до Хоми повільно, але впевнено скоро всі пазли подій стали на свої місця, всі сегменти ланцюга відновились, картина вималювалась. Тепер же оцінивши свою не легку ситуацію він заходився кликати на допомогу спочатку свого товариша Афанасія, потім просто кликати хоч когось, але коли зрозумів що допомоги йому не дочекатись почав думати як самотужки вибратись з пастки. Двері за якими знаходилась свобода були високо не дістатись тим більше що та стара драбина яка давала єдину можливість добратись до них кудись зникла. Що робити? Як діяти?... Хома невтомно намотував круги у льосі, пробував видертись на гору по стіні проте всі ті спроби увінчались провалом. Так минав час, світло у дверній щілині то згасало то знову запалювалось, так минали дні, а разом з ними приходила втома, спрага, голод, а потім і холод. Спрага приходить першою, коли горло пересихає вода виходить з організму і тіло вимагає поповнити запаси, але де ж її взяти у льосі де немає ні криниці, ні джерела, ні дощу, ніхто не подасть її не принесе. Хома часто припадав до холодних кам'яних стін намагаючись злизати з них хоч трохи вологи. Далі приходить голод, спочатку повільно нагадуючи про себе, потім дедалі наполегливіше бурчить у животі, потім ще сильніше хочетеся їсти, а потім голод кудись пропадає і шлунок ніби здається не вимагає більше наповнити себе хоч чимось, натомість крутиться голова, темніє в очах, підбирається відчуття слабкості, розум мутніє.
Під стіною стояло дві діжки одна була порожньою інша до верху набита м'ясом. Чоловік був впевнений, то людське м'ясо в ній були кінцівки рук, вуха, кістки, ребра. Спочатку він старався триматись від тієї діжки подалі, але чим більше голод дошкуляв йому тим ближче підганяв його до неї. Спершу чолов'язі навіть на думку не спадало їсти щось з тієї діжки, сама ця ідея була для нього відразливою, але проходив час й така думка поволі підкрадалась до голодного Хоми. Минуло ще трохи часу, ще трохи сумнівів, ще трохи стримування, ще трохи докорів і ось він вже готовий з'їсти кусочок плоті собі подібного. Жорстке дубове м'ясо пережовувалось погано, воно лізло йому в горлянку без смаку. От як би під жарити на вогні, або зварити в казані то воно було б набагато смачніше, думав уже про себе Хома. Після такої трапези його шлунок скрутило по серйозному і він блював ледь не захлинувшись своєю блювотиною.
Час минав повільно чи скоро того у темному підвалі не відміряти, але для Хоми кожна хвилина тягнулась як вічність, а день як безкінечність. Він ще часом кликав на допомогу проте не так голосно і без на дії що хтось його почує чи прийде рятувати. Останнім часом дуже піднепавши чолов'яга лежав на голій землі не підводячись дивився тільки у ту світлу наповнену сонцем щілину за якою ховається білий світ. Він згадував минуле, своє босоноге дитинство, матір з її натрудженими почорнілими руками, сестер які від малечку наймитували по заможних селянах за кусень хліба. Згадував свої мрії мати поле, велику господарку щоб його сім'я жила у достатку й не бідувала, як хотів навчитись читати у місцевого дяка, від якого пахло горілкою, і який щедро частував різками за найменший не послуг. Тиф покосив його сім'ю забрав всіх сестер, матір тільки його та й зоставив на божому світі не відомо для чого. Сльози текли по його сивому обличчі затікали в рот, падали до долу.
Земля поволі витягала з нього останні сили, висмоктувала з тіла останні соки і дні бранця були полічені, але тут раптом щілина на горі у дверях розширилась і льох наповнився таким яскравим світлом що здавалось було здатне випалити все живе. Хома в мить відвернувся, затулив руками очі, а потім навколішках заліз у найтемніший кут ховаючись від сонячного проміння. З гори хтось обержно опустив драбину і ось вона дорога на свободу прочинена, вставай та й іди до неї, бере, вмивайся нею, їж її, вона твоя.
Хома не спішив, він сидів у своєму темному кутку як зацькований заєць і боявся й кроку зробити. Здавалось ось драбина, ось вихід з темниці, іди та й вилазь, але ні чолов'яга не рвався до виходу хоч не проходило й дня щоб він не мріяв про нього, а зараз коли шлях відкрито щось підсвідоме не дає йому цього зробити. Потроху звикаючи до думки що треба покидати темний холодний льох Хома зібравшись з силою виліз з темного кутка і маленькими не впевненими кроками побрів до пучка сонячного світла що немов меч прорізало темряву навпіл. Ось він вийшов на світло відчув його тепло на своїй шкірі, його ніжність, відчув радість що переповнила його, він скупався у ньому набрався сили, енергії та й поліз по драбині на зустріч йому.
З відкритих дверей на світ обережно вилізло щось схоже на людину, істота з кісток вкритих почорнілою шкірою з запалими глибоко очима. Одяг звисав з нього так як на тому чучалі на городі що мало відлякувати настирливих ворон щоб не крали гарбузів. Голод висушив його, висмоктав всі соки і вмить постарів та й не повернути вже назад втраченої сили вона пішла за водою назавжди. Помилувавшись трішки природою її барвами, свіжістю він хитаючись рушив кущами у напрямку двору і скоро таки вийшов на нього, знайшов стежку й попрямував нею. Дійшов до білої хати, в якої були прочинені двері, а з середини виривався й доносився до його носа запах якоїсь смачної страви. Цей запах міцно зловив Хому і не давав йому піти геть, він манив його до себе, тяг, не відпускав, обіцяв смакоту так що той не зміг встояти і пішов на його поклик. Він піднявся на дерев'яний ганок пройшов в сіни потім звернув на ліво й потрапив у прибрану, чисту світлицю, сонце наповняло її своїм теплом і вона сяяла сліпучим світлом. Світлиця була прибрана не зважаючи на те який розгардіяш вони тоді залишили тут з Афанасієм. Піч так само вигравала барвами цвіла маками, мальвами, калиною, на полиці стояли книги на стінах знову висіли образи у рушниках. Стіл накритий скатертиною на ньому парувала якась страва у череп'яній тарілці. За столом сидів сивий дід обабіч нього двоє схожих один на одного як краплі води хлопці з чорними як ніч очима. Вони мовчки дивились на непроханого гостя, а той стояв як укопаний лупав переляканими очима і не знав де дітись.
- Сідай, чоловіче добрий, пригощайся, чого стоїш — не решті промовив урочисто дід показуючи на лаву.
Хома не рішуче підійшов до столу сів на лаву.
- Пригощайся — продовжував дід — для тебе ж приготовлено, бери ложку та й їж, виголоднівся зовсім одна шкіра та кості лишились.
Тепла страва смачно парувала і пара проникала в ніс, лоскотала смакові рецептори що аж слина з рота потекла. Проте Хома зі всіх сил стримував себе.
- Та чого ж ти — підбадьорював дід — їж, бо охолоне.
Тут Хома не витримав схопив дерев'яну ложку та й давай сьорбати. Скоро він відчув як тепла юшка розтікалась по його порожньому шлунку, зігрівала нутрощі, йому стало приємно, погані думки відійшли кудись, зникли. Ложка швидко черпала з миски страву, підносила до рота, рот ковтав її й подавав стравоходом у шлунок, очі по вовчому з під лоба дивились насторожено.
- Їж — їж — задоволено вів далі дід — їж, бо їжа то є життя. От би мої діточки зараз поїли та нема їх. Чуєш, Хомо, нема їх, вони в землі.
Хома якраз доїв залишки страви, облизав ложку та й поклав її в тарілку. Тепер ситому йому було легше збагнути що відбувалось. Він бачив перед собою Тимофія, куркуля що колись мав багато поля коней, Хома та його сестри наймитували у нього, пасли гусей, худобу, жали пшеницю, правда Тимофій добряче постарів його чорне волосся посивіло, обличчя поморщилось, почорніло як оране поле. А ті двоє малих то напевно його сини, мав він двох близнюків пригадував Хома правда як звали їх не пам'ятав. Малі сиділи на лаві не відривали від гостя свого пронизливого погляду, на їхньому обличчі то виступала лиха посмішка, то злість. Хома відчував себе не в собі, щось його гризло ще й в животі поколювало.
- Смачно? — запитав дід — смачно, еге, а моїм діточкам і моїй дружині уже не смачно, царство їм небесне.
Хома знітився, він відчув провину і та провина важким каменем тиснула на його груди. Давно забуте почуття раптом вилізло на волю.
- Бачиш моїх хлопчиків — провадив дід — тільки двох їх я врятував, тільки двох вирвав з пазурів смерті, лежали майже мертві, сухі — сухі з великими животами жаль за пізно бо розум у них від голодівки помутився безповоротно... Чого мовчиш?
- Та, я — та, я — Хома хотів щось сказати, але ті слова вилились в ледь чутне белькотіння.
Дід глянув на нього з презирством.
- То ти і тобі подібні комсомольці прирекли нас на загибель. То ти замучив голодом, собако, ти спорожнив хати від людей... Мені моє майно не з неба впало, на нього важко працював я мій батько і дід. Вони пролили літри поту щоб заробити на поле, коні, металевий плуг й все те добро і люди що працювали в мене завжди мали на кусок хліба. Але прийшли червоні й покликали до колгоспу, а тоді забрали все та залишили нас ні з чим, повернулись ще раз осінню та й вимили все до крихти, все зерно, всю муку, картоплю, забрали що могли і крихти не лишили перед суворою зимою. Така помста була мені за непокірливість. Настала зима холодна така, але гроші у мене були бо як кати за ними не шукали не знайшли, і ми ледь-ледь її пережили, а коли прийшла весна пригріло тепле сонечко то мало з нею прийти полегшення, але не прийшло. А ми кволі вилазили з хати рвали траву та й їли, кору варили, бадилля, щурі ловили, жаби, а сила не прибувала. Першим помер мій старший, хворів бідолаха, а потім донечка пішла в поле, а коли повернулась впала мертва. Я таємними стежками пішов у місто шукати їжі, а жінка моя залишилась в дома з дітьми та збожеволіла бідна спухали її ноги що ходити не могла, закликала вона якось до себе молодшу донечку що гралась з братиками на подвір'ї та й зарізала її наварила юшки щоб прогодувати інших. Вона скоро сама померла на лаві. Повернувся я якось з міста з 300 грамами хліба під пахвою і з пригорщею тухлої каші, а в мене лишилось лиш двоє ледь теплих діточок. Всі повимирали, всіх моїх з'їла комуна. Як вижити якось до нас попросились переночувати двоє діточок хлопчик та дівчинка ми їх з моїми близнюками порізали та й в бочки по складали так і стали людоїдами. Так ми і виживали. Чуєш. Хто до нас заходив уже не виходив мої хлопчики хвацько робили свою справу. Не вдалось і вам червоним забродам, і юшка з твого товарища видалась смачною, а вже ж. От так було.
Близнюки одночасно єхидно усміхнулись
- Ви мене вб'єте — запитав Хома.
- Мої хлопці запросто перерізали б тобі горло й спустили кров — після не тривалої мовчанки промовив сивий Тимофій — але я їм цього не дозволю. Не питай чому?
- Я можу піти?
- Іди. Ніхто тебе не зачепить. Обіцяю — запевнив дід.
Хома важко підвівся з лави в животі нестерпно крутило в очах темніло, ноги ледь слухняно робили невпевнені кроки, стопи майже не відривались від землі човгаючи. Він вийшов з хати тримаючись за живіт в якому біль тільки посилювалась рукою з великими зусиллями спустився сходами з ганку і тут на подвір'ї сили зовсім покинули його, ноги підкосились й сухе тіло як трухлява колода впало в траву. Так Хома сконав протягнувши ноги. Так їжа його вбила бо напхав він нею пустий шлунок після довгого голодування.
7.
По селі їхала вже інша підвода. Жваві активісти-консомольці закидали на віз мертвих та тих що вже були при смерті нишпорили хатами, садами городами, шукали самі не знали що.
Опустілі домівки сумували за своїми господарями, не топлені печі не пекли хліба, не варили каші у пустих клуняк та коморах гуляв вільний вітер, На деревах не дозрівали плоди. На одному подвір'ї червоні знайшли мертву жінку що лежала потягнувшись на траві, а в хаті під столом на-пів розкладене маленьке тільце дитинки з відразою на обличчі один з них викинув її за ногу як дохлого кота на підводу. За жінку взялись двоє вона хоч і була роздута як гора проте легка як пір'їна.
По обіді підвода навантажена купою тіл важко їхала ґрунтовою дорогою туди де над землею височіли сотні хрестів туди де люди століттями ховали своїх рідних, куди ходили спом'янутий їх, поплакати над ними, а зараз прийшла і їх черга тільки тепер не буде кому пролити за ними сльози, спом'янутий, поставити святий хрест на їхніх могилах.
Червоні скидали усі трупи в одну неглибоку яму, засипали її ліниво і йшли спокійно обідати, а земля на могилі ще багато днів ворушилась немов дихала і стогони виривались з під неї і летіли в небо до Бога.
А тим часом у небі як завжди світило яскраве сонечко, пливли пухнасті як перини хмари, літали птахи, а на землі ковриком стелилась зелена трава, цвіли квіти, літали збираючи нектар бджоли, джмелі, милувались своєю красою метелики. Десь щасливі люди будували плани на життя, десь збувались чиїсь мрії, десь хтось будував свій новий світ.

Життя тривало...