БУНКЕР
1
Довгий блідий коридор освітлювало декілька денних ламп. Одна з них час від часу мерехтячи згасала на декілька секунд і знову загорялась. На стелі між лампами бродили поодинокі невиразні тіні, ховались по кутах часом спускались на облізлі бетоні стіни. В коридорі владарювала глуха моторошна тиша яку здавалось нікому прогнати крім тих безбарвних тіней, та тіні як відомо безмовні. Товсті стіни захищали цю тишу від зовнішніх шумів немов власну дитину і вона була повновладною володаркою цього дивного місця. В кутку за пустотою непомітно стежило самотнє око «Циклопа» воно пильно роздивлялось приміщення помічаючи найменший рух. В стінах було двоє залізних вузьких дверей одні знаходились з одного боку коридору інші з другого. Двері розміщені навпроти немов береги ріки приречені дивились один на одного доки відведено долею. Вже довгий час вони стояли не рухомі замкнені на глухо немов кимось зачаровані. Того дня чи може ночі ті двері таки хтось розчаклував, вони голосно заскрипіли заржавілими завісами і вперше за багато часу прочинились. Спочатку так обережно не рішуче, а потім в раз і навстіж. Тиша затряслась злякавшись непроханих гостей заховавшись подалі у найтемнішому куточку. Троє людей, двоє чоловіків і одна жінка вбігли крізь ті двері й немов ошпарені помчали далі в їхніх очах можна було прочитати страх та розгубленість. Вони мчали так немов за ними гналось найбільше страхіття у їхньому житі, немов тікали від чогось що не судило нічого доброго для них. Двері з іншої сторони прочинились з таким скрипом як і перші. Люди швидко пробігли крізь них і зачинили за собою. Одразу за цим тиша потроху вибралась зі своєї схованки проте не надовго з – за перших дверей доносилось тихе стукотіння як метал вдаряється об метал. Двері прочинились скрипнули, на світло вийшов чолов’яга у білому вбрані з закривавленою сокирою за плачами. Свідком цього було лиш одиноке око «Циклопа» що дивилось без страху не мигаючи і не дрімаючи.
2
Це був не кінець і не початок, бо все почалось давно коли хтось колись вперше визначив дату кінця світу. Коли хтось посіяв страх і цей страх проріс як бур’ян в городі. Кожна нова дата, нового дня апокаліпсиса зявлялась одразу як не справджується перша і світ живе в очікувані чи збудеться пророцтво. Ця історія не про смерть, ця історія про життя, про те життя що рікою пливе повз нас, про те життя що складається з моментів які ніколи більше не повернуться. Не буде вже такої весни як торік, не буде такого літа, осені і такої зими бо сніг що випаде буде вже не той, а трава що виросте не та. Люди які були вчора вже ніколи не переродяться, розвалені будинки не відбудуються і тільки спогади про них тривожитимуть серце. А вода пливе не зупиняючись ні на мить хоч часом так хочеться спочити хоч трішки, та на жаль цього не можна зробити. Всі люди хочуть одного, жити. як би нескладалось їхнє доля, вони хочуть жити, і навіть ті що по своїй волі ідуть з цього життя хочуть жити, і хворі і здорові, бідні і багаті усі хочуть життя. Деякі люди щоб зберегти своє життя будують бункери обладнують їх усім необхідним щоб сховатись у них від усіх можливих катаклізмів не задумуючись над тим чи зможуть вони там вижити, навіть якщо все для цього буде створено. Хто знає? Як поведеться людська психіка. Чи зможуть вони подолати себе?
3
Борис Рибаченко був дуже талановитою людиною що у свої неповні тридцять встиг дослужитись до верхніх ешелонів керівників великої будівельної фірми. Одного разу його запросив президент тієї компанії Петро Тарасів на розмову. Це був старий сивий чолов’яга з великим животом і пухлими мов у хом’яка щоками з купою явних та прихованих хвороб.
- Борисе!- вигукнув президент компанії ледь побачивши свого перспективного працівника – радий тебе бачити.
- Ні! Це я… - він хотів ще щось сказати проте президент компанії не дав йому договорити. Підвівшись з – за свого шикарного шкіряного крісла поважно підійшов до Бориса.
- Дивлюсь на тебе й згадую себе в молодості, такий же блиск в очах, таке ж устремління до роботи, така ж наполегливість. Вилитий молодий Петро Тарасів. Я добився багато, а ти доб’єшся більшого
- Дякую вам – улесливо подякував підлеглий.
- Зараз такий непевний час – продовжив Борис Тарасів – ти теж виріс без сім’ї, одинокий точно так як я.
Після цих слів президент компанії зробив невеличку паузу немовби копаючись у своїй свідомості підбираючи потрібні слова. Борис Рибчинко лиш збентежено спостерігав за усім що відбувалось. Петро Тарасів підійшов до свого стола й витяг із шухляди невеличкий конверт.
Не буду багато базікати друже – говорив президент компанії – ось тобі це, тримай.
Петро Тарасів простяг того конверта Борису.
Що це? – запитав розгублений менеджер.
Це твій квиток так би мовити путівка.
Борис зрадів проте стиснувши зуби ніяк цього не демонстрував, він стояв перед своїм начальником з обличчям яке не видавало ніяких емоцій. Подякувавши йому за такий подарок Борис з чемності поспішив відмовитись мовляв у мене багато роботи попереду напружений сезон і все таке.
Ось бачиш друже я не помилився у тобі така ж самовіддача як колись була у мене проте не поспішай відмовлятись, адже це путівка у найбезпечніше місце в Україні «Залізний пагорб». Знаю назва тобі нічого не говорить бо це таємний бункер збудований компанією «Аврора» на випадок кінця світу. Я купив цю путівку для себе вона була останньою, довелось викласти багатенько грошенят. Там збереться чимало багатих та впливових людей, бізнесменів. Вершки суспільства, ну ти зрозумів.
Пане президенти навіщо ви віддаєте мені цю путівку? А як же ви? Тим більше у нас в компанії є багато достойніших людей ніж я - розгублено запитав Борис.
Ось за це я вибрав саме тебе, за твою добру душу ти не став шакалом що ладен за кар’єру розірвати друга і брата, такі люди дуже будуть потрібні у новому світі. А я як бачиш старий та кволий. Я про фукав своє життя гонячись за великими грішми. Я став таким же шакалом як багато тих ім’я яких тобі добре відомі, на моїй душі чимало бруду цей бруд не дає мені іншого виходу як сприйняти усе як є. Сімейне життя теж не склалось, не склалось і з дітьми. Якщо прийде все таки прогнозований кінець світу моя воля щоб врятувався не я старий непотріб, а ти.
Борис Рибчинко мовчав він просто не знав що відповісти. «Старий мабуть з глузду з’їхав бідолашний» - подумав він про себе проте взяв того конверта з путівкою у рятівний бункер під назвою «Залізний пагорб» яку збудувала таємнича компанія «Аврора». В той час ходили різні чутки про наближення кінця світу, про неминучий апокаліпсис, але Борис в це не особливо вірив.
Та рокова ніч настала через три місяці після останньої розмови Бориса Рибачука зі своїм начальником. Тоді лив проливний дощ, а від блискавок було видно як в день. Грім гримів, а небо затягнуло чорними важкими хмарами. Містом гуляв смерч якого ніколи до того в цих краях не було. Здавалось кінець близько. У двокімнатній квартирі нашого героя просто посеред ночі продзвенів тривожний дзвінок. В трубку чийсь дзвінкий жіночий голос сповістив йому прибути на точку збору, мовляв настала критична година. Борис не вірив у те що чув, він довго сидів нерухомо про те якась внутрішня сила змусила його одягтись та вирушити по адресу вказаному на путівці. Він їхав власною іномаркою, щітки ледве встигали згрібати воду зі скла, вітер ледь не до землі нахиляв крони дерев, зривав з них листя. Поодинокі прохожі закутавшись у плащі йшли тротуарами змагаючись зі стихією. На повороті знесло великий рекламний щит, підхоплений вітром він пролетів над дахом Борисового автомобіля й приземлився на дорогу по заду нього. По опівночі чоловік з великими труднощами прибув куди слід там на нього чекали люди в чорних брезентових плащах. Вони провели його в ліфт і той спустився під землю. Коли двері ліфта відчинились Борис опинився в довгому коридорі усе що він почув це тишу. Не чутно було ні грому, ні поривів вітру, не шелесту дерев, жодного зайвого звуку. До нього підійшли двоє чоловіків у чорних костюмах і той втратив свідомість.
Наступного дня Борис Рибачук прокинувся у білій кімнаті, його очі різало яскраве світло, проте скоро вони звикли до того світла і він зміг розгледіти кімнату. Вона була невеличка приблизно десять квадратних метрів. Стіни і стеля були пофарбовані у білий колір підлога викладена сивою плиткою. В ній стояло два ліжка застелені білими покривалами між ними розташувались дві невеличких тумбочки і шафа на одяг. Двері були теж білого кольору, майже нічим не відрізнялись від стіни. Борис розглядався довго намагаючись згадати що ж таки трапилось вчора. Він пригадав нічний дзвінок, нічну подорож, як його зустріли якісь люди, а потім немов хтось ножем обрізав нитку пам’яті.
На сусідньому ліжку щось ворухнулось, Борис насторожився. Збурилась ковдра з неї виріс чорнявий молодик у зеленій футболці. Він почухав своє покуйовджене волосся, потер заспані очі, потягнувся і лиш тоді помітив що не сам.
Хто ти? – запитав незнайомець.
Моє ім’я Борис, прізвище Рибачук.
Моє ім’я Сергій, прізвище Лісник. Радий бачити тебе сусіде на найближчі хтозна скільки років.
Ти віриш у це? – перепитав Борис.
Якщо ми тут то це таки сталось. Шкода я мав фірму що приносила непоганий прибуток там на горі. Кому це тепер потрібно?
Кінець світу. Не вірю — тихо пробурмотів Борис.
Змирись з цим, краще розкажи ким ти був там на горі, адже щоб сюди потрапити потрібно витратити чи малі фінанси. Тут напевно самі багатії
Борис задумався він не знав що відповісти. Сказати правду? Чи збрехати? Яка різниця хіба це тепер важливо. Ніякі гроші тут не мають жодної вартості. Тут всі просто люди, без титулів, без заслуг.
Я був власником великої будівельної компанії – збрехав Борис.
Ану розкажи про це більше – зацікавився Сергій Лісник.
Проте саме в цей час двері кімнати прочинились і на порозі повстали двоє чоловіків у чорному. Вони побажали нашим знайомим доброго ранку і запросили у столову.
У столовій було багато людей приблизно тридцять, чоловіків і жінок правда чоловіків чомусь було більше. Більшість людей похилого віку, трішки менше молодших. Борис помітив що людей його віку зовсім мало це його засмутило. Перед сніданком в зал увійшов середнього зросту чоловік у білому лікарському халаті разом з ним були ті двоє у чорному одязі.
Мене звати Артур Жук, але можна називати мене просто доктор – відрекомендувався чоловік – я ваш лікар і водночас місцева влада, а це мої помічники Тарас і Арсен що допомагатимуть мені слідкувати за порядком у бункері.
Що трапилось з нашою планетою докторе – запитав чоловік у рудому піджаку з великою залисиною на голові.
Як що я не помиляюсь ваше ім’я Роман Панченко? Ну що ж відповім вам та й усім. На землі більше неможливе життя велика хвиля змила майже усі великі міста. Цивілізації перестала існувати. Широкими ріками течуть отруєні води. Повітря забруднене радіацією багато атомних станцій вибухнуло. Отож ми з вами одні з багатьох щасливчиків яким пощастило вижити. Бо очевидно на землі є ще багато таких бункерів як наш.
Якось погано на душі знати що мільярди людей загинули а я залишився – сумно констатував хлопець що сидів біля Романа Панченка і дуже був схожий на нього.
Борис вирішив що це його син схожість була очевидна. Забігаючи на перед скажу що його здогадки були вірні молодшого Панченка звали Віктором.
Після сніданку Борис з Сергієм були зайняті тим що вивчали бункер він був чи маленький. Великий зал бібліотека де стояло декілька м’яких диванів, великий стіл і багато книг на довгих полицях. Там на стіні висів календар на цілий рік Далі по коридорі був спортзал в ньому стояло багато спортивного спорядження та тренажерів поряд був невеличкий басейн та зал з ігровими автоматами на яких можна було гаяти багато вільного часу не ризикуючи програти. В кутку коридору розташовувався медпункт біля нього в стіні встановлені металеві двері, за ними знаходився кабінет доктора Артура. На нижньому рівні розташувався великий зал, там можна було грати теніс більярд, баскетбол та багато різних активних ігор. Борис з’ясував що в бункері було тридцять чоловік не рахуючи доктора Артура та двох його посіпак, вісімнадцять чоловіків і дванадцять жінок. Всі вони жили в кімнатах по двоє. Всі ці люди були досить заможними більшість мали власний прибутковий бізнес, але майже всі як і Борис були самотні, або не тримали контакту з рідними.
4
Життя у бункері бурлило в бібліотеці сиділи декілька старших років чоловіків і грали у карти на гроші серед них був і Роман Панченка і Дмитро Логуш сивий поважний чоловік що розповідав про те як йому зухвало вдалось заробити перший мільйон причому не пропускав різних пікантних подробиць з тим повязаних.
Ви не боїтесь розповідати компрометуючі вас факти? – Запитав ще один сивий чоловік з тієї компанії на ім’я Хома.
Навіщо приховувати, тепер це не важливо. Та й ніхто мені тут під землею нічого не заподіє тому я не боюсь. Суду не має панове – впевнено відказав старий Логуш.
Так вони теревенили між собою не помічаючи нічого довкола себе. Решта робили що хотіли. Перший тиждень для Бориса Рибчинка видався дійсно курортом. Нічого не потрібно робити, ні про що думати, тільки відпочивай і все; спортзал, басейн різні ігри, хочеш спи, хочеш читай книги. Він познайомився з молодим Панченком, а ще з Робертом пихатим кремезним молодиком, який дивно називав себе Марсом. А ще на третій день у спортзалі він примітив прекрасну брюнетку на ім’я Жана вона була єдиною дочкою мільйонера після смерті якого стала спадкоємницею великого статку. Одним словом всі займались своїми справами. За усім цим стежив Доктор Артур та його посіпаки Арсен та Тарас.
5
Дні летіли як птахи у вирій. Чиясь старанна рука ретельно викреслювала числа в календарі що висів в бібліотеці. У бункері плин часу не помічався, світло згасало й вмикалось автоматично. Вимикається, означає настав вечір пора спати, вмикається, ранок пора вставати. Усе просто. За місяць серед мешканців бункера сталась перша втрата помер найстарший чоловік Любомир Брус. Від самого перебування тут він постійно сумував, картав себе за щось, подовгу не виходив зі своєї кімнати. Перед самою смертю просив свіжого повітря, благав щоб його відпустили на гору, але все ж зустрів свою гибель у ненависному закритому приміщені. Люди у чорному кудись забрали тіло і більше його ніхто не бачив Це була тема для розмови та різних пліток, про що ще говорити коли не обглоджувати та перемивати кості один одного.
Борис лежав в своєму ліжку дивлячись на білу стелю. Сергій сидів задумано з опущеною головою.
Мені все ще не віриться у це – тихо ніби сам до себе промовив Борис.
Чому? – байдуже відказав Сергій.
Мабуть тому що я не хочу у це вірити.
Чому? – знову перепитав Сергій.
Борис промовчав, може просто не хотів розмовляти з байдужою людиною. В його уяві поставали земні пейзажі які колись кожного дня бачив з вікна своєї квартири. Великі кам’яні будинки поміж яких росли високі зелені дерева. В далині голубою стрічкою текла широка ріка, над нею простягався канатний міст. За рікою зеленівся ліс що тягнувся ген – ген за обрій. Буденний пейзаж який зараз грів душу Бориса Рибачука. Він не витримавши суму підвівся й вийшов у коридор там було темно лиш з бібліотеки долинало тьмяне світло. Пройшовши туди хлопець побачив ту дівчину Жану що так йому подобалась. Вона сиділа на дивані й розглядала старий журнал мод.
Привіт – привітався Борис.
Не всім зараз спиться – відказала Жана.
Не спиться, чомусь?
Я знаю причину безсоння.
І яка ж причина.
Сьогодні особлива ніч.
В чому її особливість?
Ніч мого народження, В перше відмічаю його на самоті. Колись батько влаштовував велике свято, було безліч гостей, подарунків, летіло конфетті, небо освітлювали феєрверки і танці до ранку. Було класно.
Не буде тепер феєрверків, але конфетті можна влаштувати.
Жана посміхнулась, Борис теж між ними зав’язалась жвава розмова, вони рвали старі журнали на клапті і підкидали в повітря воно падало снігом на їхні голови. Вперше за багато місяців вони не думали про те що знаходяться в бункері і довго не бачили голубого неба і ясного сонця. Тепер Борис з Жанною майже весь час знаходились разом скрашуючи один одному сірі будні.
Яка твоя найбільша мрія – запитала якось дівчина.
Я мріяв про невеличкий будиночок з газоном десь за містом, маленький садок що потоп00атиме у квітах.
Ти романтик.
Я люблю життя і люблю життя довкола себе.
А моя мрія була зовсім іншою, лиш тут під землею розумію яка я була дурепою.
Ану розкажи.
Ні ніколи. Забудь все одно ні твоїй ні моїй мрії ніколи насудилось збутись.
Констатація цього факту навіяла сум на обох, вони довго мовчали тримаючись за руки. Наступний ранок приніс нову несподіванку одній старій пані стало погано її сусідка по кімнаті підняла шум на весь бункер. Хтось пішов по доктора Артура проте двері його кабінету були міцно зачинені як він не стукав як не грюкав жодної реакції не було. Пані вдалось допомогти власними силами у медпункті знайшлись потрібні ліки. Доктор з’явився з – за своїх залізних дверей через три дні, під очима у нього були чималі мішки. Багато запитань прозвучали до нього від мешканців бункеру, але доктор відмовився відповідати на них, сказав лиш що переборщив зі снодійним. У вечері Борис з Жанною її подругою Юлею та Сергієм сиділи у спортзалі розмовляючи про щось пізніше до них підійшов Роберт запитав чи компанії не сумно і чи можна до них приєднатись. Ніхто не заперечував проте знаючи його задиркувату натуру вони не особливо раділи новому товаришу.
Скільки нам ще скніти у цій «тюрязі»? Ось зараз би загуляти – сказав Роберт. Закурити сигарету.
Скінчились гулянки – ворожо відповіла Юля.
Чому ти так? – заступився Сергій - можна відпустити свою уяву та помріяти щоб з глузду не поїхати.
Зараз би пивка – підключився Борис.
Пивка і по сигареті — додав Роберт.
Помрій у бункері не має алкоголю – констатувала Жанна.
Це тільки тобі здається, мала – тихо ніби боячись що хтось підслухає єхидно промовив Роберт.
Так – так – зацікавився Сергій підсунувшись ближче.
Ти бачив доктора після того як він вийшов зі своєї кімнати через три дні відсутності? – Запитав Роберт.
Я особисто не бачив – відказав Сергій.
А я бачив – прошипів Роберт – у нього були здоровезні мішки під очима і добряче несло алкоголем.
Ти хочеш сказати що він був у запої? – допитувався Сергій.
Я хочу сказати що у нього в кабінеті захований бар з добрячою випивкою.
От так! – здивувався Борис.
Нам потрібно відволікти нашого доктора, пробратись в його конуру і свиснути декілька пляшок випивки – запропонував Роберт.
Дівчата одразу відмовились від тієї ідеї, вони підвелись і пішли з залу, натомість хлопці за шушукались між собою складаючи плани пограбування.
6
Минув тиждень, в вечері як тільки згасло світло в двері доктора Артура погрюкав Сергій з переляканим обличчям він повідомив що його другу стало погано він так лементував та підганяв Артура скоріше іти що той поспішаючи не зачинив за собою двері свого кабінету чого ніколи не дозволяв собі робив раніше. Сергій помчав в перед коридором доктор за ним, а тим часом зі своєї схованки вибрався Роберт і тишком шмигнув у прочинені двері. Декілька секунд він роздивлявся у не відомому приміщені. Воно було набагато більше ніж звичайні кімнати у яких жили всі інші, в кутку стояло ліжко біля нього велике дзеркало під іншою стіною стояв робочий стіл з шухлядами, на столі було багато книг та грубий зошит, з лівого боку шафа на шафі стояв плазмовий телевізор жодного натяку на присутність тут бару чи будь – яких пляшок з рідиною. Роберт пройшов далі в кімнату одразу за шафою він помітив двері у ванну та прочинивши їх там він не помітив нічого крім душової кабінки рушників на полиці і декількох банок з - під шампуню. Роберт хотів ще роздивитись у кімнаті проте почув підозрілий шум за дверима. Його серце раптом забилось від переляку, спочатку він закляк на місці і лиш згодом коли трішки отямився спробував непомітно прошмигнути геть проте доктор застав його на порозі своєї кімнати. Як же він розізлився, скільки різних слів вирвалось з його рота у сторону молодого Роберта що вони могли лавиною накрити невеличке місто. Дісталось і Арсену з Тарасом що не слідкують за порядком у бункері. На кінець пообіцяв завтра з ранку прийняти міри. Коли все стихло Роберт зустрівся з Сергієм.
Ти знайшов? – запитав Сергій.
Роберт на це лиш пригнічено стиснув плечима і голосно видихнув.
Чого ти мовчиш? – розгнівано перепитав Сергій.
Що тобі сказати? – нарешті відповів Роберт – нічого схожого на бар я не знайшов там немає й натяку на алкоголь, ні пляшок, ні стаканчиків, ні баночок з під пива.
Що? То все було марно? – Вигукнув Сергій.
Іди спати друже – відказав Роберт віддаляючись від Сергія.
7
Через місяць чиясь рука закреслила останню дату грудня наставав новий рік. Ніхто від нього нічого не чекав проте усі хто хотів зібрались в їдальні за скромним столом, того вечора доктор Артур знову пропав за своїми залізними дверима ніхто не бачив його і наступного дня. Охоронці Арсен з Тарасом після останньої пригоди пильніше стежили за порядком. Вони як чорні примари ходили туди сюди з кам’яними виразами обличчя особливо з ніким не спілкуючись. Дратували мешканців бункера постійно виростаючи там де їх ніхто не чекав. Доктор з’явився як і минулого разу через три дні після свого зникнення. Він виглядав пом’ятим ніби після великої гулянки з рота несло алкоголем, очі підпухлі з темними кругами, волосся скуйовджене, погляд розсіяний. Коли його побачив Борис Рибачук то вирішив що Артура щось мучить він був заглиблений у свої думки.
Ну що я тобі говорив, він таки щось попиває – сказав Роберт Сергію зустрівшись з ним в коридорі.
Але ти нічого не знайшов у нього? – Перепитав Сергій.
Або погано шукав, або щось тут не чисто – Виправдовувався Роберт.
Наступного дня померла одна старших років жінка, а через день її сусідка по кімнаті. Смерть стала частим гостем бункера вона ніби знайшла їх тут глибоко під землею і зводила з ними стосунки. Лиш на протязі одного місяця померло шестеро. Шестеро старших людей. А ще за місяць стався перший злочин. Коли приглушилось світло Борис лежав у своєму ліжку з відкритими очима він літав у десь далеко в думках, та вони були розмиті не вловимі. Натомість Сергій вже хропів накрившись з головою й розглядав свої кольорові сни. Раптом з вентиляційної шахти долинуло тихе постукування так ніби залізо б’ється об залізо. Це насторожило Бориса так що він трішки підвівся зі свого ліжка. Проте через хвилину те стукотіння припинилось і більше не повторювалось, це заспокоїло Рибачука, він знову зліг і вже після цього глибоко заснув. Наступний ранок розбудив усіх страшним криком. Борис з Сергієм зіскочили зі своїх ліжок й помчали на той крик в коридорі вони помітили старого Панченка що ридав над закривавленим тілом свого сина. Той стікав кров’ю до нього підбігли охоронці і доктор Артур, помацавши пульс на шиї скривавленого Віктора потім зі сумним обличчям повідомив схвильованим людям що пульс не прослуховується. Хтось холоднокровно зарубав молодика сокирою.
Страх просяк бункер, страх та не спокій. Думка про те що з ними живе вбивця наводив жах, полилась злива підозр один на одного. Перші підозри впали на юнака що називав себе дивним іменем Марс. Інтелектуал Віктор Панченко не ладнав з імпульсивним та хамовитим Марсом який звик що весь світ крутиться тільки довкола нього. Після цього вбивства спокій на завжди покинув бункер, напруга в якому тільки зростала. Першим не витримав старший Панченко, він впав у істерику вимагав у доктора Артура знайти вбивцю його сина без якого не уявляв своє подальше життя. Старий рвався покинути бункер, ніякі переконання не діяли на нього. Лиш укол заспокійливого введений доктором заставив того змовкнути. Наступного дня він вже не галасував і не висував умов негайно випустити його на поверхню. Його майже не було видно, весь час проводячи у своїй кімнаті в якій після гибелі сина лишився сам.
8
Борис з Жанною продовжували дружити, вони вже знали багато один про одно. Хлопець не приховував нічого про себе Жана як йому здавалось теж. Проте якось посварились через якусь не значну дрібницю як нерідко буває серед людей які багато часу проводять разом. Вона вирвалась з його обіймів і помчала темним коридором. Борис залишився сидіти на своєму місці через декілька хвилин він почув гуркіт і якісь приглушені писки. Відірвавшись з дивану він помчав у тому напрямку звідки йому здавалось долинали ті звуки і скоро побачив як Роберт повалив Жану на підлогу однією рукою закриваючи її рот щоб та не кричала, а іншою намагався здерти з неї одяг. Він був збуджений ніби якийсь біс вселився в його тіло і тепер керує розумом. Жана всіма силами намагалась вирватись з міцних лещат проте звіряча сила Роберта брала гору. Борис наспів саме вчасно він схопив хлопця за обшивку сорочки та пожбурив того об стіну коридору. Роберт оговтавшись напав вже на Бориса схопивши його за горло зі всією силою почав душити. Скоро Борис захрипів від браку повітря, проте зібравши чи не останні сили ударив свого суперника в пах так що він обома руками вхопився за болюче місце. Борис не гаючи часу додав ще раз в цей момент підбігли охоронці і доктор, скрутили забіяк та закрили їх в окремі кімнати до виявлення всіх обставин. Як Жана не старалась пояснити що все таки сталось ніхто не хотів її слухати. Опинившись закритим у кімнаті Борис був розгніваний на Роберта за його вчинок він прагнув розірвати того на шматки проте міцні двері стримували лють. Він довго ходив по кімнаті намотуючи круги і лиш через декілька годин заспокоївшись приліг на ліжко. Того вечора йому снились жахіття. Наступного дня його відпустили, Роберта ж залишили закритим у кімнаті декілька днів він просидів там, а коли все ж його випустили виглядав пригнічено та попросив пробачення в Жанни мовляв гормони затуманили йому розум.
9
Минали місяці недовіра між людьми не спадала, Одного ранку з бібліотеки зник календар по якому можна було хоч якось орієнтуватись у часі. Кому це було потрібно? Запитували себе усі. Комусь хто хоче остаточно вивести людей з рівноваги. На днях помер ще один чоловік, мирно ввісні скоріш за все своєю природною смертю, а можливо з чиєюсь допомогою.
Це доктор Артур – промовив якось Панченко старший під час обіду в їдальні.
Що ви маєте на увазі? – перепитав Борис що сидів поруч.
Кажу вам це доктор хоче винищити нас усіх.
Навіщо це йому потрібно? – Втрутився у розмову Сергій.
Не знаю та я впевнений що це все його рук справи, його і тих дивних охоронців що постійно ходять у чорному й ставляться до всіх нас з підозрою немов до в’язнів що готують втечу.
Я не був би такий впевнений – заперечив Сергій.
Та відкрийте все таки свої очі погляньте на факти. Доктор з дивною регулярністю запирається у своїй кімнаті, а коли виходить люди гинуть як мухи один за одним. Після його лікування ще не вижив жоден пацієнт. Охоронці дуже дивні вони немов зомбі виконують його команди.
Всі мовчали роздумуючи над словами Панченка зворушуючи в пам’яті спогади, намагаючись пригадати хоч якісь компрометуючі його факти.
Борис займався у спортзалі щоденно не пропускаючи жодного тренування хоч інші вже давно закинули будь – які заняття. Жана сиділа поруч підтримуючи його. Раптом її стало погано вона впала і знепритомніла. Борис привів її до тями поливши холодною водою, він непокоївся за її здоров’я. Дівчина була бліда проте спокійна.
Не хвилюйся – промовила Жанна — це природно.
Що ти маєш на увазі?
Це природно. Коли жінка вагітна.
Борис не знав що й сказати він був вражений на стільки що навіть ненадовго втратив дар мови. Проте скоро заціпеніння виринуло у велику радість якої вже давно не було у його сірому житі. Дитина, який це великий дар неба, яка це радість для хлопця що ніколи не знав своїх батьків. «Ні»- казав він собі, - «я не покину дитя як це зробили зі мною, я подарую йому усю свою любов, усю ласку, усю теплоту своєї душі»... «Стоп!»- раптом насторожився хлопець, «я зовсім забув де знаходжусь, моє маля не побачить неба, сонця, не ступить ніжкою на справжню шовкову траву. Вона виростить у цих сірих стінах. Чи буде воно щасливе?». Це не аби як засмутило Бориса.
Ти не радий? – Запитала дівчина.
Радий. Дуже радий - відказав хлопець — не зважай.
Він пригорнув її до своїх плечей, по його щоці потекла гаряча пекуча сльоза.
10
Летіли дні і ночі скільки їх минуло ніхто не знає, Борис піклувався про Жану краще навіть ніж про себе. Кожен день проводив з нею багато часу, скоро про їхню таємницю дізнались усі. Доктору Артуру це дуже не сподобалось він зачинився у своїй кімнаті разом з охоронцями і там довго про щось з ними говорив. Під вечір усе змінилось і їхнє життя що й без того останнім часом було не райдужним стало ще безодрадісним, усіх хто ще залишився в живих зачинили у їхніх кімнатах і довго не випускали.
Борис прокинувся якось від страшної болі у голові від цього болю йому здавалось що його голова от - от розколися навпіл він був сам у кімнаті, та й кімната була не його, а чиясь чужа. Борис підвівся з ліжка підійшов до дверей та зі всієї сили почав їх гамселити проте двері не піддавались і жодної реакції на те стукотіння не слідувало. Він був не в собі, злість страшною силою виривалась на волю проте від безсилля хотілось плакати. Замок був міцний та не піддавався ні на яку спробу злому. Так минали години, а може дні. Голодний Борис бо ніхто його не годував втрачав сили, ставав все, кволішим а спрага все пекучіше сушила горло. Він губився в догадках, що ж все таки сталось? Проте відповіді так і не знаходив. Якось хлопець згадав про Жану та дитинку яку вона носить під серцем, про його дитинку й це змусило Бориса чим душ грюкати об міцні двері кулаками, грюкати так що це врешті решт обридло охоронцям що саме в той момент блукали коридором. Вони прочинили двері несподівано для Бориса що той упав опершись на них руками. Охоронці підняли бідолашного затягнули в кімнату й завдали декілька ударів своїми гумовими кийками по тілу Бориса Рибачука, але той раптом підвівся власними силами й вчепившись своїми міцними руками об шию одного з охоронців повали його на землю. Тоді схопив іншого та по жбурнув його з такою силою що той упавши на підлогу й більше не подав жодного ознаку життя. Тоді хлопець вийшов з кімнати грюкнувши за собою дверима попрямував до кімнати Жанни, та ледь встиг зробити декілька кроків як дорогу йому перегородив доктор Артур власною персоною, він ударив Рибачука електрошокером і той упав корчачись від болю.
Що друже, боляче? – запитав Артур посміхаючись ніби насолоджуючись його стражданням – зараз ти відчуєш ще більший біль.
Доктор нахилився притиснувши електрошокер до тіла Бориса й дав розряд, той закричав від болю. Обличчя Артура сяяло від задоволення ніби страждання Бориса приносило йому радість. Доктор знову приготувався дати розряд проте його раптом перекосило і він впав на коліна, Борис глянув на нього й побачив як за його спиною стояв стискаючи у руці закривавлену сокиру старий Панченко. Борис злякано почав відповзати на зад. Старий вхопив доктора за ногу й поволік кудись коридором немов той був звичайною лялькою, шокований Рибачук не підволячись відповзав на зад. Раптом чиясь рука вхопила його за плечі і почала піднімати, оглянувшись Борис побачив Сергія. Радості не було меж.
Де Жана? – Першим запитав Борис Сергія.
Вона у мед пункті дізнавшись про її вагітність доктор наказав своїм посіпакам відвести її туди щоб зробити … - на цьому Сергій промовчав його скляні очі дивились ніби крізь Бориса.
Для чого? – кричав Рибачук схопивши Сергія за виворот.
Щоб зробити аборт – Сергій вимовив це немов йому довелось прикласти грандіозних зусиль.
Почувши це Рибачук відпустив Сергія й чим духу помчав у мед пункт, там на столі вкрита білим покривалом лежала Жана. У неї були заплющені очі і холодні руки, вона не реагувала ні на що, ні на Борисові міцні обійми ні на гарячі поцілунки, ні на яскраве світло. Борис Рибачук був розчавлений весь сенс його життя раптом випарувався як пара з кип'яченої води, він картав себе за те що не зміг зберегти життя людям які були йому такі дорогі і гарячі чоловічі сльози текли по щоці падаючи на обличчя Жанни. Не знаю яке диво раптом сталось чи виною всього були ті гарячі сльози чи ще якась мана замішана у тім проте Жана раптом розплющила свої великі очі і усміхнулась хлопцеві.
Ти жива! - Не повірив своїм очам Борис.
Я жива і наше дитя теж – відповіла дівчина.
Борис припав своїми губами до губ Жанни й засипав її пристрасними поцілунками, тоді взяв на руки й поніс геть з того пропахлого ліками місця.
11
Старий Панченко забарикадувався у кладовці відрізавши тих хто ще хоч якось тримався від їжі та води. Борис, Сергій, Жана та Артур сиділи у кімнаті тихо спілкуючись між собою.
Тебе цілий місяць тримали в закритій кімнаті за цей час нас залишилось менше десяти, всі інші загинули загадковою смертю, кого отруїли, кого вбили. Доктор Артур немов з ланцюга зірвався він погрожував усім смертю – розповідав Сергій Борисові.
Все це дурня нам теж не довгий вік без їжі і води всім кінець – констатував Роберт.
Потрібно перехитрити цього старого божевільного – запропонував Борис.
Старий виявився душогубом – вбивцею, не відомо що від нього можна сподіватись? – промовила Жанна.
Що – що, а без їжі ми довго не протримаємось – сказав Борис.
Нам не зламати міцних залізних дверей кладовки, тож тільки обманом ми можемо добратись до їжі – запропонував Роберт.
Потрібно вирубати світло без нього всі продукти на складі можуть зіпсуватись – проказала Жана.
Навіщо нам це робити зіпсовані продукти нам ні до чого - відмовляв Роберт.
І старому Панченку теж, коли світло зникне він обов’язково вийде щоб його увімкнути, а ми будемо тут як тут – відстоювала свою думку Жана.
Вона права - підтримав Борис – тільки так ми зможемо добитись свого, дуже вже хочеться їсти, а ще більше пити. Тому потрібно діяти усе що нам треба зробити відключити станцію-генератор і я знаю де вона.
Жана ще була надто слабка щоб іти з ними тому їй довелось лежати в ліжку та сподіватись що все піде по плану.
Сергій, Борис та Роберт тишком пробрались у потрібне приміщення зняли кришку з чималого трансформатора і потягнули речах на себе, він заіскрив і світло зникло запанувала глуха темрява. Всі разом негайно вирушили до того місця де знаходилась кладовка. Довго чекати не довелось через двадцять хвилин залізні двері скрипнули і маленький вогник що виринув з темряви освітив коридор. Раптом здійнялась великий шум, крик і гам покотився темним приміщенням. Декілька глухих ударів зойків і криків вирвались на волю. Потім почулись чиїсь швидкі кроки і раптом яскраве світло вирвалось з ламп що висіли під стелею. Перше що можна було помітити декілька калюж крові і два тіла що лежали без руху. Це був Панченко з перекошеним від люті обличчям і Роберт що лежав поруч стискуючи в руці сокиру. Кривава сутичка закінчилась смертю обох. Тим не менш двері у завітну кладовку були відкриті Борис не гаючи часу увійшов у середину там на нього чекало ще одна несподіванка закривавлене тіло Доктора Артура що було сперто під стіну так немов він сидів і дивився своїми чорними мутними очима на молодих людей. Всі загрібали все що траплялось під руки, голод добряче давав про себе знати. Тільки затамувавши потяг до їжі вони раптом звернули увагу на доктора що сидів нерухомо на своєму місці й не думав нікуди йти.
Потрібно його обшукати – запропонував Борис.
Сергій одразу ж приступив до справи він повивертав усі кишені й не знайшов нічого окрім маленького ключика що лежав у кишені його білого з червоними плямами халата.
Це ключ від кабінету доктора – промовив Сергій.
Я думаю там ми зможемо знайти багато цікавого ідемо туди - запросив Борис.
12
Сергій з Борисом швидкими кроками направлялись в кабінет доктора. Ключ увійшов у шпаринку дверей перекрутився, двері прочинивсь. З того моменту коли в кімнаті побував Роберт там нічого не змінилось. На старому місті стояло ліжко стіл та шафа, на шафі телевізор. Борис зацікавився, навіщо доктору телевізор? Що він по ньому дивитися? Оглянувши телевізор і знайшовши пульт у шухляді стола натиснув кнопку й чорний екран замиготів. Вони побачили на розділеному безліччю квадратиками екрані усі кімнати та приміщення бункера.
Він знав про все що відбувалось в бункері – злякано промовив Сергій.
Чого ти боїшся йому тепер байдуже і до себе і до нас – заспокоював його Борис.
В шухляді крім пульта лежало безліч документів та паперів серед них був і календар який колись так загадково зник з бібліотеки. Борис сів на ліжко не кажучи жодного слова. Сергій продовжував ритись на столі й на рив папку з документами, відкривши її він прочитав; “Мережа закладів швидкого харчування “Колобок”, власник Олександер Панченко, продано фірмі Дира лімітед ”, “Мережа спортзалів - “Геркулес” Власник Сергій Лісник, продано фірмі “Кипрус””,”Сталеварний завод, власник Лбомир Брус, продано компанії “Залив””. “Борис Рибачук -...”
- Чорти б мене побили, коли це я продав свої спортзали? - видав Сергій — Невїжджаю ні чого, усі ми хто був у цьому бункері продали свої фірми. Чому навпроти твого прізвища прочерк?
- Тому що я нічим не володію, Я простий менеджер будівельної компанії, Я потрапив сюди випадково по волі однієї доброї людини. Це щось міняє?
- Це нічого не міняє — помовчавши трішки проказав Сергій, я тепер теж простий і навіть не менеджер, а так.
Що будемо робити далі? – тихим голосом запитав Борис.
Борис мовчав його рот навіть не ворушився. Вони не знали що їм робити це був тупик.
Телевізор показував незмінні картинки, пусті коридори, кімнати, зали. Вони були сірі без життєві, без радісні, та раптом в коридорі повстала чиясь тінь. Щось наближалось до кабінету доктора. Сергій помітив ту таємничу постать що тихо без поспіху ніби пливла повз самотні стіни.
Що воно таке? – здивувався Сергій.
Хлопець підбіг до телевізора щоб роздивитись темний образ з близька, Борис же сидів не зворушено на тому ж місці.
Хтось таки ще вижив – пробурмотів він байдужим голосом.
Я знаю цю тінь – раптом радісним голосом промовив Сергій і залився божевільним сміхом.
Двері прочинились а на порозі повстала постать на ім’я Жана.
Ви забули мене невігласи – злісно проказала вона.
Куди ж ми дінемось з підводної човна? – відказав Сергій.
Раптом Борис що досі сидів нерухомо на ліжку підвівся й почав гарячково заглядати у кожну шпарину в кожен куточок щось наполегливо шукаючи.
Що ти шукаєш друже? – запитав Сергій.
Пам’ятаєш як ми з Робертом шукали алкоголь в цьому кабінеті проте нічого не знайшли. Я хочу дізнатись напевно є тут все таки алкоголь чи немає.
Тепер до пошуку активно підключився Сергій вони обшукали та перерили усе проте нічого не знайшли, тоді Борис заходився відсувати шафу і на його подив вона досить легко зрушила з місця. За шафою алкоголю теж не було проте було щось дивніше, щось що відібрало мову в усіх трьох.
Там були двері, звичайні залізні двері з ручкою та замковою щілиною, куди вони вели можна було перевірити лиш відчинивши їх. Борис крутнув ручкою і вони прочинились. Тим часом в бункері пронісся якийсь підозрілий шум що насторожив їх камера що показувала коридор вийшла з ладу. За дверима щось грюкнуло спочатку ледь чутно, а потім сильніше.
Я знаю що ви там – прохрипів чиїсь голос – вам кінець.
13
Знову роздався сильний удар об двері. Борис не довго думаючи штовхнув Жану та Сергія в щойно відкритий таємний хід і сам помчав слідом за ними. Вони помчали пустим коридором. Добігши до інших дверей що були з протилежної сторони Сергій крутнув ручку і вони теж прочинились. За ними було маленьке приміщення і драбина що вела у гору. Жанна стала на перший щабель потім оглянувся ніби не наважувалась далі іти. Борис махнув їй рукою мовляв швидше в гору це надихнуло дівчину й вона щабель за щаблем вибралась по драбині. За ним настала черга Сергія, він не вагаючись поліз в гору. Борис ледь ступивши на щабель відчув за своєю спиною чийсь важкий подих. Він озирнувся на зад й побачив примару у білому скривавленому халаті що ледве трималась на ногах. Вона занесла над головою сокиру приготувавшись завдати удару проте вага сокири кинула її в бік.
Де ж ваша силонька докторе – промовив Борис вирвавши сокиру з Артурових рук той тільки безпорадно засичав у відповідь.
Хлопець відштовхнув примару ногою й вона упала на підлогу.
Вам все одно кінець, я влаштував пожежу ви здохнете від задухи, ви б і так всі передохли як таргани ще зовсім мало залишилось і я б виконав дане мені завдання. Вас просто використали через гроші. Ви вже бідні, ваші статки тепер належать іншим. Афера тисячоліття вдалась на славу - хрипів захлинаючись доктор Артур.
Проте ніхто вже його не чув, всі троє видерлись на гору й опинились в на пів темному приміщені. Тут було тихо під стінами стояли якісь предмети накриті брезентом. На стінах як зорі на нічному небі сяяли крихітні краплинки. По переду вимальовувались дві вертикальні світлі лінії. Борис боязко невеличкими кроками підійшов до тих ліній, Жана міцно зловивши його за руку не відставала. Лиш Сергій стояв як вкопаний на своєму місці. В долині вже вирував вогонь доктор ще кинув декілька прокльонів в адрес наших героїв, залився сміхом та й замовк на віки. Борис стояв перед тими вертикальними світлими лініями й простягав свою руку щоб доторкнутись до однієї з них, але так легенько неначе боявся сполохати їх. Жана затамувала подих вона собі погладила лінію і та відбились на її долоні яскравим промінням. Сергій раптом наважився теж підійти, він з недовірою наблизився ближче проте ліній не торкався. Борис став між тими лініями і раптом кулаком грюкнув об темну стіну. Вмить луна удару об залізо рознеслась таємничим приміщенням і зникла відбившись декілька раз від стін десь в горі. Тоді Борис Рибачук притисся до стіни так ніби збирався зрушити її з місця проте стіна не піддавалась огризаючись металевим звуком.
Допоможіть мені – попросив Борис.
Не роби цього — Застеріг Сергій — там радіація, ми помремо.
Ми вже мертві і нам немає куди повертатись, в низу пожежа і лихо — Промовила Жана
Я вручаю своє життя в руки Господа Бога і хай він вирішує мою долю — відказав Борис.
І я — погодилась Жана.
І...я — тремтячим голосом вимовив Сергій
Тоді Жана та Сергій теж припали до стіни прикладаючи усі сили щоб зрушити її з місця. Скоро темна стіна поскрипуючи почала прогинатись під їхнім натиском. Між тими двома вертикальними лініями утворилась ще одна третя, вона ставала все більшою і більшою, аж доки не перетворилась на великий яскравий квадрат. Стіна вже сама прочинялась по інеркції натомість разюче світло як шалений водоспад вривалось в середину заливаючи все на своєму шляху і немов ножем різало очі наших героїв. Вони чорними фігурами стояли на фоні білого квадрату долонями закриваючи очі, їхні тіні видовжиними шлейфами відбивались по заду на підлозі.
14
Три чорні обриси декілька хвилин стояли не рухом, першим наважився ворухнувся Борис він розплющив свої круглі очі і від подиву ті очі стали ще круглішими. В небі сяяло сонце, повз нього пропливали білі хмаринки, зграєю літало чорне вороння над крислатими деревами. Неподалік по широкій магістралі обганяючи один одного шумно мчали автомобілі, під високими будинками човгав поїзд подаючи голосний сигнал. Зовсім поруч весело бігали діти підкидаючи в небо кольорового м’яча. Далеко - далеко голубою стрічкою текла річка над нею простягався канатний міст, за ним аж до обрію тягнувся зелений ліс. Життя бурлило на повну.

Так чи був кінець світу?
Який злий геній вигадав цей план?
Для чого багатіїв заховали під землею?
Чи не для того щоб корпорація «Аврора» заволоділа усім що їм належало?
13 квітня 2013