Всі діти на цьому майданчику були схожими: у кольорових футболках, шапочках, капелюшках, на роликах, самокатах, велосипедах. Діти на розфарбованих каруселях, гірках, лабіринтах. Не треба було запам’ятовувати їх імена. Хоча ось Марічка з кучерявими хвостиками. Там Ангелінка, Надійка і Мартуся. Дівчатка завжди разом. Навіть мрія в них одна на трьох: стати співачками. Поруч Василько хвалиться, що має новесенький м’яч.
А цього хлопчика впізнати одразу. Заклопотаний справами, Ілля завжди гуляє у дворі.
Олена приходила з дочкою Катрусею.
- Ілля, що таке несеш? – запитала якось, побачивши його.
- Коробки з магазину.
- Цікаво – мовила вона, – А навіщо тобі ті коробки?
- Я скажу вам. Хочу зробити замок.
- Замок? Можна поглянути, що з цього вийде?
- Неодмінно! Ходімо зі мною, – запросив хлопчик.
Поруч з майданчиком Олена з Катрусею дивилися як Ілля мудрував з картоном. Насамкінець вийшло щось справді схоже на паперовий замок. Побавився в ньому з пів години, а потім швидко знайшов інші справи.
Одного разу йшов з двома великими і повними торбинами.
- Запитайте мене, що несу, –усміхався здалеку.
- І що це за пакунки? – поцікавилась Олена.
- Тепленький одяг, на зиму добрі люди передали.
Отак, щораз здибаючись, говорили про життя. Ілля ніколи не виглядав сумним. Але кожного разу заглядав у чужу торбинку, щоб дізнатися, чи є там щось смачненьке.
- Таке враження, що ти завжди голодний, – дивувалася Олена.
- То не враження! Я завжди голодний.
Вряди-годи хлопець ходив у школу. Одного разу приніс свій щоденник. Справжнісінький, учнівський, з двома почерками: його і вчительки. Червоні й сині кольори. Олена із захопленням перегортала кожну сторінку. Коли вчилася, то мала хороші оцінки, а тут така оригінальність.
- У школі стільки речей, які щодня можна порушити? – запитала з подивом.
- Не щодня.
- А чому рябить нотатками?
- Це бонуси, – жартував Ілля, – Виходить якось так.
- А гарна оцінка з музики – також бонус?
- О, цю красунечку отримав за виступ на святі, – й на цьому слові взявся за спів, який не привернув уваги лише байдужого.
У суботній ранок Олена несла пакети з фруктами. В одному були круглі персики, в іншому – смородина, малина і чорниця. На стежці стояв усміхнений Ілля.
- Маєте щось смачненьке? – питав, супроводжуючи її.
- Маю.
Отримавши гостинця, розповідав, що вчора був дощ, а він у новому комбінезоні ловив корабликів з листя.
В той день Олена з Катрусею вийшли зраненька і лише зараз поверталися додому.
- Пані Олено – кликав Ілля, чекаючи на лавці біля будинку, –Я щось маю, – витягнув з торбинки хліб, – Хочете?
- Хочу.
- Це пані Дарія дала за те, що викинув її сміття.
Відірвав кожному по шматочку. Смакуючи разом з дітьми, Олена подумала, що звичайний буханець хліба ніколи не був таким солодким.
- От бачите, і я вас почастував. Коли виросту, напечу стільки хліба, що ніхто не буде голодним!
Попрощалися, бо зовсім стемніло. Олені наснився сон. Хтось порається біля печі. Складає туди різні формочки. І квадратні, і прямокутні, і круглі. Крізь сон добирався духмяний аромат. Придивлялася, хто той пекар. І раптом він простягнув їй маленьку рум'яну скибочку. Тягнулася до неї ледь-ледь. Побачила хлопця. Він усміхався, як щодня…

2016 р.

Таке життя різнилося з-поміж інших. Окреслення певного сюжету було покликанням і дозволяло змалювати будь-який настрій чи його відтінок. За десять років Остап створив багато персональних виставок. Малював пензлем, олівцем і серцем. Лише так роботи гармонійно влаштовувалися у дерев’яні рами і митець не боявся, що його образи вистрибнуть у буденну круговерть. Вважав, що художні полотна мали уособлювати реальність, красу відтворену, але справжню.
Якось товариш Остапа запросив його з друзями-художниками погостювати у своє місто. В розпалі екскурсій та прогулянок трапилася пригода. Художники уклали творче парі. Вирішили малювати портрети для всіх охочих, а за це встановлювати символічну плату. Той, хто здобудеться на найбільший виторг, забере заробіток усіх. Іншою складовою змагання був мистецький компонент: хто краще малює? Малюнки треба було сфотографувати, щоб потім говорити про їх художню цінність. А це вже слава для художника. Це майже право пройтися «Садовою доріжкою» Моне чи «Полем маку» Ван Гога.
Остап розклався зі своїм причандаллям біля кав’ярні. Перший портрет малював для закоханої пари. Другий замовили студенти для друга. Поки на папері з’являлася його художня копія, хлопці жартували, перебиваючи один одного хвацькими дотепами. Винагорода за цей портрет була невеликою. З кав’ярні вийшла пара. Вона ошатно вбрана, яскрава і велична. Він – спокійний, уважний джентельмен. Коли ж художник виконував портрет дружини, помітно хвилювався. Йому здавалося, що впаде стільчик або бризне фарба на її напахчене вбрання. Та пані одобрила роботу.
- Скільки вартує ваша творчість? – запитала вона.
- Це ваш образ, тому й ваша нагорода, – відповів Остап.
- Як мило! – вийняла з сумочки гаманця і вручила художнику Лесину купюру.
- Гарні жінки завжди вдаються красиво, – усміхнувшись, мовив Остап.
Потім зробив ще кілька малюнків. Для коліжанок, яким творення їх портретів здавалося цікавим завершенням запланованої зустрічі. Намалював балакучу дівчинку, яку батьки супроводжували з танцювального гуртка. І кілька портретів для пар, які виглядали закоханими і щасливими.
- А можна для мене портрет? – почув раптом.
Поруч стояла молода дівчина з квітами. Назвалась Веронікою. На ній легеньким серпанком зачепилася кольорова шаль. Звідкись долинав аромат смачної кави.
- А я Остап, – замешутився художник і швидким реверансом запросив, – будь ласка, сідайте!
Узявшись до творчості, крадькома спостерігав: така цікава особа, витончена і скромна одночасно. Один аркуш зіпсував. Над другим чаклував, наче готуючись до критики прискіпливих поціновувачів.
- То, мабуть, усе готово? – запитання дівчини розірвало плетиво роздумів митця.
- Залишилось кілька штрихів, – мовив заклопотано.
- Остапе, скільки коштує робота? – посміхнулась Вероніка, коли нарешті побачила завершений портрет.
- Ніскілечки, – Остап згорнув малюнок у сувій і вручив дівчині, – Це подарунок.
- Тоді дякую дарувальнику, – сказала вона й додала, – І прощавайте!
- Гарного дня! – відповів Остап, забувши про змагання, мистецтво і все на світі.
Вулицями проходили люди. З усіх сторін долинали транспортні механізовані розмови. Шепотілися й будинки, закутавшись у зелень дерев. Ніхто не зауважив спантеличеного юнака, який із пензлем в руках роззирався навкруги.
- Не полохай клієнтів! – метушливою зграєю налетіли друзі Остапа.
- А де дівчина? – спитав він.
- Яка дівчина? – зустрівся з поглядом трьох пар здивованих очей.
За пів години з’ясували, що творче парі переконливо виграв один з митців – Руслан. А потім допитувалися в Остапа: яка дівчина, чи малював її портрет. Але хлопець не міг показати фотографію того малюнка, бо не зробив його.
- О! Щось новеньке! – здивувалися всі разом, – Яку винагороду отримав за свою Мадонну?
- Це був подарунок, – відповів художник.
... Остап знову ладнав виставку картин. Впізнавана концепція сюжетів змінилася. Це були інтерпретації про почуття. Змалював силует коханої, її образ, очі, які заснули у мрії. Порівнював «свою Вероніку» з відомими жінками із знаних світових шедеврів. Перший портрет був у дівчини, але пам’ять залишилась. Пам’ять митця, який йшов кожним штрихом наче сходинкою до пізнання її краси. Розумне і проникливе обличчя. Справжня як «Дама з горностаєм» в Леонардо да Вінчі. Про що міркував Густав Клімт, коли малював свою «Золоту Адель» чи Сандро Боттічеллі, створюючи «Портрет молодої жінки»? Це була надзвичайна, промовиста краса, що заворожувала точністю в деталях.
Спочатку виставку презентували у місті, де трапилася пригода з парі. Чекав її, але вона не прийшла. Остап не знав, що дівчина у цьому місті також була гостею. Не спинявся в пошуках, відкривав експозицію в інших містах. Шукав її, але не знайшов.
… Тоді Вероніка їздила до бабусі. Трапилася нагода побачити чарівність міста, його поетичність. Зайшла в кафе. Спогади про найсмачнішу каву не давали спокою. На виході з кав’ярні побачила художника. Портрет, який намалював вуличний митець, дівчині дуже сподобався. Потім думала про цю зустріч, пожвавлюючи у серці невідомі почуття. Здавалося, її життя має нове дихання, з яким одночасно задихається.
Це вилилося у творчість. Вероніка написала роман про зустріч, що тривала декілька хвилин. Двадцять чотири оповіді були згадкою про один день. Надіслала його на літературний конкурс. Роман надрукували, він мав великий успіх. На творчих зустрічах з письменницею завжди було багато людей, але митець, який увірвався в мрії, ніколи не приходив.
… Якось перед відкриттям виставки картин, Остапа повідомили, що її треба змістити на іншу дату, бо там має відбутися презентація книги молодої письменниці.
- А я молодий художник! Що це за постановка перед фактом? – не згоджувався він.
В день відкриття прийшов раніше. Мистецькі творіння висіли непорушно. У залі – незнайомі люди. Раптом побачив її: стояла біля свого портрету. Його Вероніка.
Відкриття виставки і презентація книги відбулися одночасно наче справжня прем’єра почуттів, в якій були його штрихи і її нотатки.
- Я так довго шукав тебе, – митець стояв перед дверима, боячись, що його муза знову втече.
- Я завжди знала, що ми зустрінемося знову, – посміхнулась дівчина.
- Так багато маю сказати! – мовив натхненно.
- Гадала, що художники розмовляють лише з мистецтвом, – наступала Вероніка.
- Ти і є найкраще мистецтво, – мовив Остап, бо плекав цю думку від першої зустрічі.
… Вулицями проходили люди. З усіх сторін долинали транспортні механізовані розмови. Шепотілись будинки й дерева, закутавшись у сріблясто-зимові шати. Всі говорили про цю літературно-мистецьку прем’єру кохання. І звідкись підкрадався аромат смачної кави…
2015 р.

Інна розпаковувала коробки, які щодня нагадували про недавній переїзд. В клопіткій справі натрапила на годинник. Пригадала, він належав другові, якого останній раз бачила ще в дитинстві. Та й сама колись мала дуже схожу річ. Годинник повернув у спогади, бо хлопець їй дуже подобався.
- Повернися і зачаруй мої сни. Затанцюю з тобою, як весняне сонце кружляє із зеленим листком. Зачекай мене, а потім пригорни, як вітер обнімає тремтячу квітку.
*****
Остап шукав запасні батарейки до ліхтарика. Побачив дерев’яну скриньку і відкрив її. Там лежав годинник, який одразу видався знайомим.
- Як давно це було! Ще коли малими дітьми бігали… Тоді одне дівча дивилось на нього як на веселку. А ти просто годинник, який показує час. Допоможеш йому повернутися назад?
І загадково дивлячись на знахідку, замислився про наступні кроки. Аж раптом дещо пригадав.
- Але ж то не мій годинник! У мене був інший. Питання вартує, щоб його з’ясувати. Треба знайти твою власницю. Якщо вона досі живе, де колись, то легко відшукаю її. Я сказав: легко? Гадаю, посприяєш в цьому, – заховав годинника в кишеню і пішов.
*****
Інна думала про справжнього господаря знайденого часоміра. Колись обмінялися з Остапом своїми годинниками, обіцяючи зустрітися в дорослому житті.
- Треба пригадати яким він був. Хіба ті юнаки змінюються? Вони завжди одинакові!
Присівши на лавку, спробувала змалювати загадкового хлопця з пам’яті. Але образ не складався. Ці роздуми розбудило надвечір’я. Інна милувалася, як заходить сонце і поринала в спогади, які колись були справжніми. На радощах купила всі квіти, які продавали біля парку. В світлі вечірніх ліхтарів пішла додому.
*****
Остап взяв велосипед і поїхав до будинку, в якому жили у дитинстві. Звісно, за дверима, звідки вибігала дівчинка, були інші люди. Сказали, що Інна переїхала, а куди – не знають. У дворі почав розпитувати людей. Трапився один сусід.
- А яка ця ваша пропажа? – запитав він.
- Вона така маленька, тендітна…, – пригадуючи, говорив Остап.
- Тут цілий будинок таких: маленьких і тендітних, – усміхнувся сусід.
- І в неї волосся, яке розвівається вітром…, – Остап чомусь був впевнений, що це вагома інформативна характеристика.
- О, як недобра погода, то не лише волосся, але й капелюшки вітром зносить! – жартував співрозмовник, не знаючи, як допомогти юнакові в пошуках загубленої Попелюшки.
- Вона не схожа на інших. Вона така одна в цілому світі, – замріяно сказав Остап, й сам на мить здивувавшись від промовленого речення.
- Так би й одразу казав! – не забарилась емоційна відповідь добродія-сусіда, – Жила тут така. Нещодавно переїхали. Це поряд, недалеко.
Швидко знайшов потрібний будинок. Припер свій транспорт до дерева, сів на лавку. Витягнув пам’ятного годинника й роздивлявся, який час він нарахував. Раптом побачив її.
- Я вже втомився шукати тебе! – сказав радісно.
- Ти теж шукав мене? – здивовано спитала Інна.
- Що значить «теж шукав»? Ти вже очолюєш списки тих, хто розшукується? – відповів Остап, спонтанно складаючи думки у речення.
- А все ж, невже це сталось випадково? – допитувалася дівчина.
- Не випадково! У мене був помічник і разом з ним багато часу, – мовив Остап, показуючи Інні знайому річ.
… Підперезані вітром, вони їхали вуличками міста, оминаючи будинки і людей. На руках в обох були годинники. Різні. Як і колись. Час повернувся назад, щоб зробити їх щасливими.
2015 р.

Його знали всі. Пан Славко часто змінював місце перебування. Завжди потрапляв у поле зору людей, які впізнавали його на вулиці. Вже два роки був мешканцем просторого міста. До того повноцінним, а зараз – у статусі безхатченка. На вулиці опинився закономірно: діти продали дві маленькі квартири, щоб купити одну велику. Трохи пожили з татусем, коли ж втомилися від цієї присутності, то показали на двері. Двері ті були такі широкі, що відкривалися лише назовні. Додому більше ніхто не запрошував.
На перших порах пан Славко збирав пляшки. Потім знову збирав пляшки. Зароблені гроші від здачі скляної тари не були прибутком. Іноді міг купити хліб. Небагато хліба. Ніяких пожитків не мав, лише теплу куртку. Ночувати доводилось у різних місцях. Влітку це могла бути й лава. А зимою – вокзал, іноді дачні хатинки, які господарі не відвідували. Пан Славко дуже любив читати газети. Завше підбирав їх. Цілий день тинявся містом. Коли сідав у трамвай чи тролейбус, збирав повний кошик побажань.
- Їздять тут усякі. Немає проходу нормальним людям, – чув серед натовпу і замислювався про критерії нормальності.
- Жодної роботи не береться! Йшов би вулиці замітати! – лунала одна із найпоширеніших порад.
- Мушу виходити на три зупинки раніше, – таке демонстративне повідомлення було звичним завершенням його транспортних переслідувань.
Пан Славко мав ще одне захоплення. Любив квіти, впорядковані клумби і зелену траву у парках. Любив, як вона пахне, скошена шумними косарками. Але все, що любив, не приносило їжі. Шукав чим поживитися на смітниках, біля кафе. Хто впізнавав, то спеціально виносив харчі в одноразовій пластмасовій посудині чи целофановому пакеті. Іноді потрапляв на соціальні обіди, які були вкрай поодинокими.
Одного разу, сидячи на дерев’яній лавці в парку, трапилася нагода погортати газету, яка ніби спеціально лежала там, очікуючи ще одного читача. Стежкою ішла пані з величезними пакунками і букетом квітів. То не був букет з магазину. А радше пахучий оберемок із домашнього квітника. Пан Славко відірвав погляд від читання. Жінка задивилась на зосередженого мужчину в лахмітті. Аж тут спіткнулася і впала.
- Панусю, Вам допомогти? – кинувся піднімати потерпілу.
- Допоможіть, – відповіла, згрібаючи квітки в один жмуток, – ідіть умийтеся.
- Вельми вдячний за Ваші інструкції, – мовив пан Славко.
Першою виникла думка «поскладати її розсипані помідори і ще якусь городину». Потім спалахнула інша й схаменувся: «він же безхатченко». Тим часом жінка підняла пакунки і пішла. Здолавши з десяток метрів шляху, оглянулася на пана Славка. Він здався їй не просто брудним, дивним, але й надто люб’язним. Ця характеристика випадала із загального образу безхатченків.
Пройшов певний час. Звісно, час завжди минав. Для пана Славка завдання на щодень розподілялися однаково: знайти їжу, нічліг і газету. Останнього могло й не бути. А без двох перших пунктів все було скрутно. Жив одинаком, хоча деякі люди з вулиці мали своє коло і спільно давали раду. Бувало, сварилися, сперечалися, а потім знову поверталися до товариства.
Одного дня «на території» пана Славка з’явилася супутниця, яка назвалась Зоєю. Бродила тими місцями, де й він завжди ходив. Іноді зникала на декілька днів, а потім знову з’являлася. Приносила їжу, хліб. Гостинні частування були надто смачними і свіжими, як для провізії, випорпаної із смітника.
- Звідки це приносиш? – питав пан Славко.
- Хто шукає, той знаходить, – відповідала Зоя.
Ближче до зими клопотався, де ховатись від морозів. Міркував і згадував вокзальні лавки, подерті чоботи і рукавиці. Роздуми перервала поява Зої.
- Можеш перезимувати в якомусь дачному будинку, – запропонувала, наслухавшись його розмов.
- Я знаю багато таких хатинок. Ще ніхто не вивісив табличку «Запрошую жильця», – сказав, усміхаючись пан Славко.
- В одному місці можна. Зимою господарів нема. Що їм там робити? – переконливо промовляла Зоя.
Дуже скоро зима підібралася купою снігу і холоду. Зоя відшукала пана Славка і повела до обіцяного дачного будиночка. Він й справді вирішив там «самовільно» оселитися. Притягнув величезну бочку, назбирував сякі-такі дрова і грівся, коли було дуже холодно. Зоя подалася кудись деінде. Але частенько навідувалась й приносила щось поживне. Іноді пан Славко блукав містом, шукав газету і їжу. Добре, що нічліг відійшов на задній план. А навесні те обійстя залишив.
- Славку, для тебе знайшлася робота, – жваво сказала Зоя, відшукавши його в місті.
- Робота? Для мене одна вакансія, точніше жодної, – наголосив на останньому слові.
- Не мудруй. Збирайся і йдемо! – наполягала Зоя.
- Що ж збирати? Встаю і йду! – мовив пан Славко.
- Оце й кажу! – усміхнулася Зоя.
Вже в дорозі розповіла, що недалеко від тої дачі, де він зимував, є хатинка одних господарів. Вони заклопотані різними справами і шукають господиню, щоб посадити городину і доглянути квітник.
- Обіцяли віддячити харчами та зарплатнею, – говорила Зоя, – Допоможеш взятися за справу?
- Чого не допомогти? – відповів пан Славко, – це краще, ніж бродити голодним.
- Дивись-но, не підведи! Й чогось не потягни на тому господарстві, – сказала Зоя.
Пан Славко саме зібрався дати премудру відповідь потішним жартам Зої, але якраз підійшли до воріт. Садиба була досить великою, а сама хатинка на ній – непримітною. Роботи виявилось багато. Зоя щодня приходила з пакунками, торбинками насіння. Клопоталися весь день, копаючи грядки і пораючись на квітнику. Зоя принесла казанок. Коли розносився запах польового варива, то пан Славко ще з більшим натхненням порядкував на обійсті. Іноді Зоя залишала його на цілий тиждень, а потім поверталася знову. Все було, як тоді, коли він жив на вулиці. Лише тепер пан Славко був «тимчасово працевлаштований».
- Слухай, Зоє, ми довгенько тут кочуємо. Коли господарі прийдуть? – запитав одного разу.
- Яке нам діло до їх справ? Чи працювати вже набридло? – відмахнулась Зоя.
- О, ні! То мій маленький рай. Я так спитав, – сказав, поправляючи капелюха, в якому нагадував істинного бджоляра.
Отак й жили. Пройшло з вершком пів року.
- Що б ти робив, якби мав власний дім? – запитала якось Зоя.
- Нащо мені хата, якщо маю цілий світ? Куди хочу, туди йду. Де втому чую, там ночую! – жартував пан Славко.
- Знаємо цю бесіду. А я серйозну річ питаю! – мовила Зоя.
- Нащо міркувати, якщо в мене нічого немає? – дивувався щиро.
- Знаю-знаю, – сказала Зоя, – закривай тут все, бо маємо піти в одне місце.
- Як треба, то йдемо, – згодився охоче.
Місце, куди привела Зоя, було приватним житловим сектором на широкій вулиці. Тут жили поважні люди, або у всякому разі такі, які завдяки своїй фінансовій поважності придбали це житло. Будинок, біля якого спинилися, не був великим, але гарним і доглянутим. Зоя відкрила ворота. Подвір’я зеленіло травою. Вузенькі стежки огортав кущовий живопліт. Уздовж стежок стояли різні горщики, посудинки, кошики з квітами.
- О! Тут живе якась хороша господиня. Тепер й за цим будинком маємо глядіти? – спитав здивований пан Славко.
- Тут живу я. А можеш мешкати і ти, – усміхнулася Зоя.
Запитальний вигляд пана Славка не збентежив. Сіли на лавці, біля якої росли маленькі зелені ялинки. Зоя розповіла, що він їй приглянувся ще тоді, коли у парку допоміг зібрати розсипані овочі.
- То це ти така пані була? Я ж все думаю, де зустрічав тебе раніше, – сказав пан Славко.
Зоя розповіла, як одного разу перебралася на безхатченку. Хотіла зрозуміти, яким насправді був Славко. Побачила його порядним і чесним. Але чи насправді був таким? Надумала переконатися. Дачна хатинка, за якою приглядали, є також її власністю. А будиночок, де жив зимою, належав родичці, яка там давно не хазяйнувала.
На вулиці і в місті їх називали сивочолими молодятами. Майже всюди ходили разом. Зоя любила купувати продукти і готувати щось смачненьке. Частенько згадувала, як лаштувала частування у нехитрі баночки-скляночки, щоб нагодувати пана Славка. І сортувати все так, наче не з її столу.
А ще вони удвох ходили на пошту. Дочка Зої, яка жила з родиною в Італії, частенько присилала гостинці. Акуратні коробочки, запаковані з любов’ю, завжди пахли теплом.
- Ось так, Зою, наречених треба шукати на смітниках! – любив жартувати пан Славко, пораючись на подвір’ї затишного будинку чи на дачній садибі.
А Зоя лише посміхалась. Тішилася, що історія зустрічі з дивним безхатченком у парку мала продовження. Він заслужив на це запрошення. Не потрібно олівця, щоб написати таку історію. Потрібна віра, велике серце і руки, які пахнуть м’ятою. Руки, які несуть пахучий оберемок з домашнього квітника…
2015 р.

Вона викликала таксі о третій годині. Машина зупинилася біля під’їзду. З будинку вийшла дівчина у червоному пальті.
- Доброї ночі. Куди їдемо? – запитав Павло.
- Їдемо, а там побачимо, – риторично прозвучала відповідь.
- Як скажете.
Серед своїх клієнтів зустрічав різних людей. Не здивувався б, якби панянка виявила бажання покататися нічним містом.
Але їздили недовго.
- Зупиніться на мосту, – сказала раптом дівчина.
Пасажирка вийшла і стала на краєчку, тримаючись за залізні перила.
- Скільки часу вас чекати? – запитав Павло, виглянувши з машини.
У нього склалося враження, що дівчина була готова перехилитися униз. А це питання збентежило її.
- Гаразд, я зачекаю. Справа ось у чому, – спокійно мовив Павло, – маю необережність замислитись, що ви надумали стрибати з того моста.
- Необережність замислитись? – момент відчайдушного кроку молодої панянки завмер в очікуванні.
- Міркую, маєте для цього абиякий, непідготовлений вигляд, – продовжував упевнено й безпосередньо мовити водій нічного таксі.
- Абиякий вигляд? – перепитала дівчина.
- Дивно. ХХІ століття, а ви не бачили, як це роблять в американських фільмах. Залишають продукти у холодильнику, прибирають помешкання, віддають борги, пишуть прощальну записку, одягають найкраще вбрання, – на середині цього переліку Павло перехопив неоднозначний погляд супутниці.
- За яких обставин це обов’язково? – бентежність переходила у повне нерозуміння.
- Якщо вважаєте свій вибір ідеальним. І не бажаєте, щоб когось звинуватили у цьому рішенні, – Павло ризикував більше, ніж коли траплялося виїжджати на зустрічну смугу.
- Не хвилюйтеся за це, – сказала обнадійливо.
- Добре, але ще одне, – не здавався Павло, – Що маю відповісти, коли спитають, куди відвозив вас посеред ночі?
- А хто запитає? – здивувалася дівчина.
- Знайдуться охочі, – мовив Павло, – І, до речі, як вас називати?
- Злата, – відповіла супутниця в червоному пальті, – Своїми балачками ви перебили мені справу. Тепер мушу зробити перерву.
- О, «перерва», у вашому випадку, – звучить багатообіцяюче, – сказав Павло, сідаючи в маршрутне таксі.
За мить прийшла Злата. Поглянула на водія. Його філософія зупинила марення посеред ночі стрибнути з моста. Історія дівчини виявилася такою. Життя здавалося невлаштованим, постійно нервувалася. Була англійським філологом, а працювала перекладачем в іноземній фірмі, поки компанія не стала банкрутом. Злата опинилася без роботи. Втратила можливість платити за помешкання, яке винаймала. Усе здавалося пустою склянкою, яку треба розбити вдрузки.
- Я не здивований. Часто супроводжую сюди людей, – повідомив Павло, вислухавши її.
- То ви несправжній. Ви – примара? – розгублено запитала Злата.
- Ні, живий-живісінький. Якби примари працювали таксистами, то ніхто з людей далеко б не заїхав.
- Невже хтось ще, окрім мене, їхав на таксі, щоб зробити це тут? – знову спитала дівчина.
- О, багато людей! Одна школярка не склала вступні тести в інститут. Це було для неї шоком. Трохи тут провітрилась. Поїхала додому, а через день подзвонила, – Павло пригадував деталі цієї історії, – В результатах була помилка через одинакові прізвища вступників. А написала все ідеально. Ще дуже запам’ятався молодий учений. Він отримав запрошення працювати в англійському престижному університеті. Їхати мав терміново. Звільнився з роботи. В аеропорту у нього вкрали гроші, всі документи. Ситуація здавалась безнадійною. Але здолав свою дурість. Цілий рік клопотав над новими справами. Навіть посадив трояндовий живопліт навколо будинку. Сам доглядав його, а в такий спосіб й відволікався.
- Нічого собі! Хіба таке буває? – здивувалася Злата.
- Буває. Інший пан просидів тут цілу ніч, – продовжив розповідь Павло, – Його дружина поїхала за кордон. Залишила самого з двома дітьми-підлітками. Він вже майже стрибнув, аж раптом зупинився. Сказав, що в дочки свято у драматичному гуртку. Назавтра має позичити в друга якогось капелюха. Ну і мчали до того добродія, лише світлофори нас притримували.
- Це не ваші видумані історії, щоб перелаштувати мене на правильну думку? – недовірливо мовила дівчина.
- Чого б мені придумувати? Найкращий приклад – я сам.
- Ви стрибали?
- Хотів.
- І що вас зупинило?
- Акваріум.
- Який акваріум?
- Я подумав, що треба купити великий акваріум і завести кольорових рибок.
- Ви справді фантазер! – Злата вкрай була здивована історіями Павла.
- Моя дочка дуже хотіла акваріум. Вони з дружиною загинули в автомобільній катастрофі.
Місто світилося вогнями. Місто, в якому люди мали свої справи, думки і мрії.
Через два роки Павло і Злата одружилися. Просили священика провести обряд на мосту. Він ледве переконав їх не робити цього о третій годині. Це було улюблене місце зустрічі. Місце, де безвихідь стала для них ідеальним варіантом.
- Якби я тоді стрибнула… Чому ти був впевнений, що матиму час навіть на одну миттєвість? – запитала якось Злата.
- Абсолютно не був впевнений. Люди хочуть бути оригінальними у неправильних вчинках. Хай би проявили оригінальність в складних ситуаціях. Щоранку дивилися у дзеркало, розчісували волосся і пересувалися по кімнаті на одному рівні. Коли цей рівень – інвалідний візок. Щоранку вигулювали собаку, біжучи за нею вслід і міцно тримаючи шнурок. Це просто необхідно, бо господар кудлатого друга втратив зір під час воєнних дій. Краще вправлятися в оригінальності, щоб жити не лише для себе.
Місто світилося вогнями. Місто, в якому люди мали свої справи, думки і мрії. Місто, в якому ці мрії народжувалися, перемовлялися між собою, збувалися або зникали. Це було місто, де він навчив її жити.
2015 р.

Кожного разу обіцяли взяти її з собою. Вона щораз подавала надії, що буде найчемнішою у світі. Як же довго всі разом чекали нещодавно вечірньої маршрутки, сидячи на дерев’яній лаві, що мала ковану декоративну спинку у вигляді листочків. Тоді терпіла мовчки, не вередувала й не жалілася.
Сьогодні знову новий день.
- Ура, день з батьками розпочався! – прозвучало, як промова з уст переможця Каннського кінофестивалю.
Швидко складала торбинку. Запевняла, що там лише потрібне причандалля. Білосніжне волосся дівчинки завжди було зачесане у найрізноманітніший спосіб.
- Подумай, яку зачіску хочеш мати сьогодні, – запитала Емілія дочку, звільнивши себе від відповідальності за її перукарські забаганки.
- Гаразд, подумаю. Я хочу…., – здавалося, ця думка тривала безмежно довго.
Нарешті причепурене дівча бігло до дзеркала і задоволено посміхалося.
- Я – перша. Можемо йти! – промовляла із захватом.
Звали тендітну і метушливу прихильницю краси одним словом – Принцеса. Це дарувало їй велику втіху. Принцеса дуже любила співати. А ще танцювати, підстрибуючи та радіючи.
Максим не квапився. Працюючи в університеті зрозумів, що запізнитися кудись майже не можливо. На все свій час. Оптимістично реагував на будь-які звістки. Розмовляв про політику, науку і потім знову про політику. Викладав історію. Поміж цими справами ніколи не забував про футбол, переглядав усі важливі ігри. І сам частенько зустрічався з друзями в спортивному залі.
Емілія була журналістом. Писала про освіту, мистецтво і культуру. Це були історії про людей, які вважалися феноменально важливими у тих царинах, могли поділитися таємницями успіху. Найбільшим секретом самої Емілії була хронічна жвавість, наполегливість у досягненні мети. Навіть якщо за таку мету забагалося якнайбільшого порядку в квартирі. Прибирання мало би тривати весь день. Чи то можливо?
Максим завше пильнував своє горнятко з кавою. Лише іноді залишав його в зоні підвищеної заборони – на книжковій полиці.
- Поспішайте, друзі, – квапила Емілія, завершуючи приготування традиційними словами, – Сподіваюся, нічого не забула.
Максим клопотався лише про телефон і гаманець. Ними міг скористатися будь-якої миті. Нарешті вибралися і, замкнувши двері, подалися у світ. Принцеса власноруч перевірила, чи справді вони зачинені. Їй спало на думку, що сірий і підступний вовчик, про котрого пригадувала доні Емілія, все чигає на речі, покинуті абияк по закутках, – саме нині завітає й здійснить погрозу. Це запам’яталося з казкових історій. Хоча дивувалася, чому для її ляльки не годиться місце під столом, вподобане й іншими, тимчасово призабутими забавками.
Впіймала поцілунок холодного вітерцю. Не йшла, а майже летіла всю дорогу до трамвайної зупинки. Нарешті разом з батьками стрибнула у салон улюбленого виду транспорту. Сідала лише на червоне крісло. А коли було багато людей, то ціною смачних умовлянь дозволяла якійсь чужій пані посидіти на тому кріселку.
- Шановні пасажири, трамвай прямує через центр на вокзал, – почувся голос із кабінки водія.
- Тату, а хто ці шановні пасажири? – запитала Принцеса.
- Це всі люди, які їдуть у трамваї, – відповів Максим.
- А той дідусь насварив хлопця, бо не поступився для нього місцем. Він також шановний пасажир? – розмірковувала вголос.
- Мабуть, – припустила Емілія, – Пам’ятаєш, найважливіше – це правильні вчинки, а посмішка –доповнення до них.
- Зрозуміло, – погодилася Принцеса, подумавши одначе, що найшановніший пасажир саме вона.
За вікном трамваю було те, чого немає за жодним іншим вікном. Будинки рухалися разом із транспортом. Вулиці з’являлися, щоб знову заховатися у міських лабіринтах. Ішли люди, малі і дорослі. На дорогах зустрічалися різні машини, автобуси. Місто жило.
Раптом небо похмарніло. Як Принцеса, коли їй пропонують обрати між смачною цукеркою і гарною мініатюрною сумочкою, яка може помістити ті ласощі. Хочеться ж обох!
- Поглянь, Принцесо, падає дощ, – сказала Емілія.
- А мені здається, що не падає, – мовила Принцеса, – Дощ танцює!
Погляди батьків дали погодження на це порівняння. Крапельки за краплями зривалися із посірілого неба. Летіли, наздоганяючи одна одну. Обнявшись із спантеличеним вітерцем, тупотіли по асфальті. Більш вправні кружляли на дахах будинків, захоплюючи усе навкруги. Старенький дідусь поспішно прикрив голову газетою. Мабуть, всі новини автоматично пронизали його думки. Різнокольорові композиції, виставлені у пластмасових горщиках на сходинках квіткового магазину, наче спостерігали за сюжетом. Дощ спинився. А разом з ним, наче жестом повної солідарності, пригальмував трамвай із шановними пасажирами. Вийшла мандруюча родина. Наймолодша, за звичкою, зістрибнула з першої сходинки, нанизавши на себе украй різнорідні погляди тих, хто вже чекав на посадку до колійового транспорту.
В одному із магазинів вгледіли пані Тамару. Чого лише вартував її бездоганний червоний капелюшок з хвацько ув’язаним бантом! Саме підходила до каси, коли задзвонив телефон. Але де він дзвонив? Поспішила відкрити старомодну, доволі об’ємну сумку. Звук долинав гучніше звідкись із тієї розчахнутої, немов паща гіпопотама, середини. Там у повній гармонії і співдружності, що граничила з вибачливою в таких випадках словосполукою «творчий безлад», громадилася сила-силенна різних за формою і призначенням цікавинок. Старий сірий блокнот, в якому давно обіцяла знайти для подруги номер телефону сімейного лікаря. Ймовірно, вона очікувала цю інформацію з величезною терпеливістю або ж отримала її в інший, оперативніший спосіб. Ще п’ять книг, які мала віддати у різні бібліотеки. Час від часу щиросердно намагалася скерувати свій хід у напрямку котроїсь із них, але намарно. Логічною виглядала в’язанка ключів, якби не один факт: жоден ключ не належав господині. Знайшла їх на вулиці. Так і досі носила. Принцеса витягнулася й піднялася навшпиньки, спостерігаючи, як пані Тамара сміливо, немов дантист, занурила обидві руки на дно торбеги.
- Яринко, радію, що зателефонувала, – із полегшенням заторохтіла в слухавку, випорпавши врешті той мініатюрний, схожий до кокетливої пудрениці апарат світло-бузкового кольору у непримітному закапелку сумки, – Нагадую тобі про п’ять трояндових кущів. Хочу білосніжних! Так, наразі це єдине замовлення. В ці вихідні поратимусь на клумбі. Мусиш побачити цю красу. Рожеві кружальця духмяної гвоздички, сонна декоративна кропива, а ще такі невинні чорнобривці та айстри. А яким може бути погляд зеленого ялівця! Уявляєш, там у мене справжнє розсипане намисто!
Поспішила завершити розмову. Треба було оплачувати продукти.
- Пані Тамаро, а світ дійсно круглий. Невідомо лише, хто кого переслідує, – усміхався Максим до червоного капелюшка, а за ним Емілія з Принцесою. Жінка була їх сусідкою по дачних ділянках.
- Максиме! Як не угледіла вас? – здивувалась пані Тамара, – щось давненько не навертаєтесь до усамітнених грядок. Маєте геніальний план, як їх зовсім занедбати?
- Не скажу, що вирощую бур’яни, – жваво відповів Максим, – Що б там не було, це священне місце, де можу заховатися від дружини.
- Сховатися? Який дотепник! Через постійні телефонні балачки тебе без зайвих зусиль можна знайти під першим листком румбамбару, – оборонялася Емілія, – правда ж пані Тамаро?
- А я все гадаю, чого мої лілії постійно вигинаються. Мушу підпирати, ще й підв’язувати. Так вони, Максиме, прислухаються до ваших розмов, – доповнила жарт пані Тамара, – Принцесо, а як у тебе справи? – легко схилилася, заглянувши в її оченята.
- Сьогодні субота. У суботу садочок не працює, а відпочиває. От я весь день з батьками, – відповіла дівчинка, – А що трапилось на дачі? – запитала раптом.
- Трапилось? Усе чудово! Приїдеш, то покажу багато гарного і цікавого.
- Ви ж кажете, що у Вас розсипане намисто. Хто наробив такої шкоди?
- Ах, моя турботлива красунечка! – засміялася пані Тамара. – Мусиш поквапитись і допомогти зібрати те розсипане намисто. Без тебе ніяк не впоратися! То домовились? – затуркотіла по-змовницьки довірливо.
- Гаразд-гаразд, я приїду, – мовила Принцеса, наче загортаючи цю обіцянку в обгортку улюбленого шоколадного гостинця.
Попрощалися з пані Тамарою. Але на тому справи не завершилися, а мали цілу в’язанку продовження. Їхали додому близенько до вечора. Незмінним перевізником знову був трамвай. І улюблене червоне крісло. А за вікном – прекрасне місто, освітлене ліхтарями і кольоровими вогниками вітрин. Дівчинку заколисували спогади про день. І хто ж все-таки першим поцілував Принцесу перед сном: вітерець, що гойдався на вікні, Максим, кваплячись заглянути на футбольний сайт чи Емілія, яка змагалася з дрімотою, аби дочитати останні десять сторінок оповідання Агати Крісті. Дівчинка вже давно спала. Лишень на крайчику її уяви, десь зовсім поруч із м’яко-оксамитовим, на тихих сірих лапах сном нараз ворухнулося:
- Хто розсипав намисто?
А тим часом знову почався дощ. Притрусив всі квіти. І не лише на дачному острівці пані Тамари. Кожна квіткова пелюстка була неповторною. Світилася і танцювала з краплями дощового надвечір’я. Зело мінилося барвами на чепурних мережаних балконах, за високими огорожами, маленькими парканами та бордюрами, перед будинками, у сквериках. Посаджене в декоративних горщиках, вазах, глиняних черепочках, дерев’яних возиках, плетених човниках воно раділо життю. Зело буяло, випиналося із вогкої землі навіть з-під важезних бетонних плит, асфальтованих й укладених декоративними камінцями стежок. По-справжньому розкошувало в зелених плахтах газонів раз-по-раз вибухаючи цвітінням. Весь той квіт припрошував милуватися ним, на повні груди вбирати дарований витончений духмяний аромат. Трави й квіти, немов несли вітання з далеких позаміських левад. Сама природа, нескорена й радісна усміхалася, щоб хтось сказав гарні слова, які не забувалися. Та навіть плекаючи красу щонайкращими словами, не можемо висловити всю глибінь сенсів життя. Хоча найбільш правдивим у проминулому дні, вкарбоване в душу Принцеси, було те, що рослини виглядали наче справжнє розсипане намисто…
2015 р.