Кожного разу обіцяли взяти її з собою. Вона щораз подавала надії, що буде найчемнішою у світі. Як же довго всі разом чекали нещодавно вечірньої маршрутки, сидячи на дерев’яній лаві, що мала ковану декоративну спинку у вигляді листочків. Тоді терпіла мовчки, не вередувала й не жалілася.
Сьогодні знову новий день.
- Ура, день з батьками розпочався! – прозвучало, як промова з уст переможця Каннського кінофестивалю.
Швидко складала торбинку. Запевняла, що там лише потрібне причандалля. Білосніжне волосся дівчинки завжди було зачесане у найрізноманітніший спосіб.
- Подумай, яку зачіску хочеш мати сьогодні, – запитала Емілія дочку, звільнивши себе від відповідальності за її перукарські забаганки.
- Гаразд, подумаю. Я хочу…., – здавалося, ця думка тривала безмежно довго.
Нарешті причепурене дівча бігло до дзеркала і задоволено посміхалося.
- Я – перша. Можемо йти! – промовляла із захватом.
Звали тендітну і метушливу прихильницю краси одним словом – Принцеса. Це дарувало їй велику втіху. Принцеса дуже любила співати. А ще танцювати, підстрибуючи та радіючи.
Максим не квапився. Працюючи в університеті зрозумів, що запізнитися кудись майже не можливо. На все свій час. Оптимістично реагував на будь-які звістки. Розмовляв про політику, науку і потім знову про політику. Викладав історію. Поміж цими справами ніколи не забував про футбол, переглядав усі важливі ігри. І сам частенько зустрічався з друзями в спортивному залі.
Емілія була журналістом. Писала про освіту, мистецтво і культуру. Це були історії про людей, які вважалися феноменально важливими у тих царинах, могли поділитися таємницями успіху. Найбільшим секретом самої Емілії була хронічна жвавість, наполегливість у досягненні мети. Навіть якщо за таку мету забагалося якнайбільшого порядку в квартирі. Прибирання мало би тривати весь день. Чи то можливо?
Максим завше пильнував своє горнятко з кавою. Лише іноді залишав його в зоні підвищеної заборони – на книжковій полиці.
- Поспішайте, друзі, – квапила Емілія, завершуючи приготування традиційними словами, – Сподіваюся, нічого не забула.
Максим клопотався лише про телефон і гаманець. Ними міг скористатися будь-якої миті. Нарешті вибралися і, замкнувши двері, подалися у світ. Принцеса власноруч перевірила, чи справді вони зачинені. Їй спало на думку, що сірий і підступний вовчик, про котрого пригадувала доні Емілія, все чигає на речі, покинуті абияк по закутках, – саме нині завітає й здійснить погрозу. Це запам’яталося з казкових історій. Хоча дивувалася, чому для її ляльки не годиться місце під столом, вподобане й іншими, тимчасово призабутими забавками.
Впіймала поцілунок холодного вітерцю. Не йшла, а майже летіла всю дорогу до трамвайної зупинки. Нарешті разом з батьками стрибнула у салон улюбленого виду транспорту. Сідала лише на червоне крісло. А коли було багато людей, то ціною смачних умовлянь дозволяла якійсь чужій пані посидіти на тому кріселку.
- Шановні пасажири, трамвай прямує через центр на вокзал, – почувся голос із кабінки водія.
- Тату, а хто ці шановні пасажири? – запитала Принцеса.
- Це всі люди, які їдуть у трамваї, – відповів Максим.
- А той дідусь насварив хлопця, бо не поступився для нього місцем. Він також шановний пасажир? – розмірковувала вголос.
- Мабуть, – припустила Емілія, – Пам’ятаєш, найважливіше – це правильні вчинки, а посмішка –доповнення до них.
- Зрозуміло, – погодилася Принцеса, подумавши одначе, що найшановніший пасажир саме вона.
За вікном трамваю було те, чого немає за жодним іншим вікном. Будинки рухалися разом із транспортом. Вулиці з’являлися, щоб знову заховатися у міських лабіринтах. Ішли люди, малі і дорослі. На дорогах зустрічалися різні машини, автобуси. Місто жило.
Раптом небо похмарніло. Як Принцеса, коли їй пропонують обрати між смачною цукеркою і гарною мініатюрною сумочкою, яка може помістити ті ласощі. Хочеться ж обох!
- Поглянь, Принцесо, падає дощ, – сказала Емілія.
- А мені здається, що не падає, – мовила Принцеса, – Дощ танцює!
Погляди батьків дали погодження на це порівняння. Крапельки за краплями зривалися із посірілого неба. Летіли, наздоганяючи одна одну. Обнявшись із спантеличеним вітерцем, тупотіли по асфальті. Більш вправні кружляли на дахах будинків, захоплюючи усе навкруги. Старенький дідусь поспішно прикрив голову газетою. Мабуть, всі новини автоматично пронизали його думки. Різнокольорові композиції, виставлені у пластмасових горщиках на сходинках квіткового магазину, наче спостерігали за сюжетом. Дощ спинився. А разом з ним, наче жестом повної солідарності, пригальмував трамвай із шановними пасажирами. Вийшла мандруюча родина. Наймолодша, за звичкою, зістрибнула з першої сходинки, нанизавши на себе украй різнорідні погляди тих, хто вже чекав на посадку до колійового транспорту.
В одному із магазинів вгледіли пані Тамару. Чого лише вартував її бездоганний червоний капелюшок з хвацько ув’язаним бантом! Саме підходила до каси, коли задзвонив телефон. Але де він дзвонив? Поспішила відкрити старомодну, доволі об’ємну сумку. Звук долинав гучніше звідкись із тієї розчахнутої, немов паща гіпопотама, середини. Там у повній гармонії і співдружності, що граничила з вибачливою в таких випадках словосполукою «творчий безлад», громадилася сила-силенна різних за формою і призначенням цікавинок. Старий сірий блокнот, в якому давно обіцяла знайти для подруги номер телефону сімейного лікаря. Ймовірно, вона очікувала цю інформацію з величезною терпеливістю або ж отримала її в інший, оперативніший спосіб. Ще п’ять книг, які мала віддати у різні бібліотеки. Час від часу щиросердно намагалася скерувати свій хід у напрямку котроїсь із них, але намарно. Логічною виглядала в’язанка ключів, якби не один факт: жоден ключ не належав господині. Знайшла їх на вулиці. Так і досі носила. Принцеса витягнулася й піднялася навшпиньки, спостерігаючи, як пані Тамара сміливо, немов дантист, занурила обидві руки на дно торбеги.
- Яринко, радію, що зателефонувала, – із полегшенням заторохтіла в слухавку, випорпавши врешті той мініатюрний, схожий до кокетливої пудрениці апарат світло-бузкового кольору у непримітному закапелку сумки, – Нагадую тобі про п’ять трояндових кущів. Хочу білосніжних! Так, наразі це єдине замовлення. В ці вихідні поратимусь на клумбі. Мусиш побачити цю красу. Рожеві кружальця духмяної гвоздички, сонна декоративна кропива, а ще такі невинні чорнобривці та айстри. А яким може бути погляд зеленого ялівця! Уявляєш, там у мене справжнє розсипане намисто!
Поспішила завершити розмову. Треба було оплачувати продукти.
- Пані Тамаро, а світ дійсно круглий. Невідомо лише, хто кого переслідує, – усміхався Максим до червоного капелюшка, а за ним Емілія з Принцесою. Жінка була їх сусідкою по дачних ділянках.
- Максиме! Як не угледіла вас? – здивувалась пані Тамара, – щось давненько не навертаєтесь до усамітнених грядок. Маєте геніальний план, як їх зовсім занедбати?
- Не скажу, що вирощую бур’яни, – жваво відповів Максим, – Що б там не було, це священне місце, де можу заховатися від дружини.
- Сховатися? Який дотепник! Через постійні телефонні балачки тебе без зайвих зусиль можна знайти під першим листком румбамбару, – оборонялася Емілія, – правда ж пані Тамаро?
- А я все гадаю, чого мої лілії постійно вигинаються. Мушу підпирати, ще й підв’язувати. Так вони, Максиме, прислухаються до ваших розмов, – доповнила жарт пані Тамара, – Принцесо, а як у тебе справи? – легко схилилася, заглянувши в її оченята.
- Сьогодні субота. У суботу садочок не працює, а відпочиває. От я весь день з батьками, – відповіла дівчинка, – А що трапилось на дачі? – запитала раптом.
- Трапилось? Усе чудово! Приїдеш, то покажу багато гарного і цікавого.
- Ви ж кажете, що у Вас розсипане намисто. Хто наробив такої шкоди?
- Ах, моя турботлива красунечка! – засміялася пані Тамара. – Мусиш поквапитись і допомогти зібрати те розсипане намисто. Без тебе ніяк не впоратися! То домовились? – затуркотіла по-змовницьки довірливо.
- Гаразд-гаразд, я приїду, – мовила Принцеса, наче загортаючи цю обіцянку в обгортку улюбленого шоколадного гостинця.
Попрощалися з пані Тамарою. Але на тому справи не завершилися, а мали цілу в’язанку продовження. Їхали додому близенько до вечора. Незмінним перевізником знову був трамвай. І улюблене червоне крісло. А за вікном – прекрасне місто, освітлене ліхтарями і кольоровими вогниками вітрин. Дівчинку заколисували спогади про день. І хто ж все-таки першим поцілував Принцесу перед сном: вітерець, що гойдався на вікні, Максим, кваплячись заглянути на футбольний сайт чи Емілія, яка змагалася з дрімотою, аби дочитати останні десять сторінок оповідання Агати Крісті. Дівчинка вже давно спала. Лишень на крайчику її уяви, десь зовсім поруч із м’яко-оксамитовим, на тихих сірих лапах сном нараз ворухнулося:
- Хто розсипав намисто?
А тим часом знову почався дощ. Притрусив всі квіти. І не лише на дачному острівці пані Тамари. Кожна квіткова пелюстка була неповторною. Світилася і танцювала з краплями дощового надвечір’я. Зело мінилося барвами на чепурних мережаних балконах, за високими огорожами, маленькими парканами та бордюрами, перед будинками, у сквериках. Посаджене в декоративних горщиках, вазах, глиняних черепочках, дерев’яних возиках, плетених човниках воно раділо життю. Зело буяло, випиналося із вогкої землі навіть з-під важезних бетонних плит, асфальтованих й укладених декоративними камінцями стежок. По-справжньому розкошувало в зелених плахтах газонів раз-по-раз вибухаючи цвітінням. Весь той квіт припрошував милуватися ним, на повні груди вбирати дарований витончений духмяний аромат. Трави й квіти, немов несли вітання з далеких позаміських левад. Сама природа, нескорена й радісна усміхалася, щоб хтось сказав гарні слова, які не забувалися. Та навіть плекаючи красу щонайкращими словами, не можемо висловити всю глибінь сенсів життя. Хоча найбільш правдивим у проминулому дні, вкарбоване в душу Принцеси, було те, що рослини виглядали наче справжнє розсипане намисто…
2015 р.