Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
2025.12.01
02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
2025.11.30
22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
2025.11.30
21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
2025.11.30
19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
2025.11.30
15:15
Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
2025.11.30
12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
2025.11.30
10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
2025.11.29
18:07
Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.
Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іванна Литвинець І (1984) /
Проза
Наречений з смітника
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Наречений з смітника
Його знали всі. Пан Славко часто змінював місце перебування. Завжди потрапляв у поле зору людей, які впізнавали його на вулиці. Вже два роки був мешканцем просторого міста. До того повноцінним, а зараз – у статусі безхатченка. На вулиці опинився закономірно: діти продали дві маленькі квартири, щоб купити одну велику. Трохи пожили з татусем, коли ж втомилися від цієї присутності, то показали на двері. Двері ті були такі широкі, що відкривалися лише назовні. Додому більше ніхто не запрошував.
На перших порах пан Славко збирав пляшки. Потім знову збирав пляшки. Зароблені гроші від здачі скляної тари не були прибутком. Іноді міг купити хліб. Небагато хліба. Ніяких пожитків не мав, лише теплу куртку. Ночувати доводилось у різних місцях. Влітку це могла бути й лава. А зимою – вокзал, іноді дачні хатинки, які господарі не відвідували. Пан Славко дуже любив читати газети. Завше підбирав їх. Цілий день тинявся містом. Коли сідав у трамвай чи тролейбус, збирав повний кошик побажань.
- Їздять тут усякі. Немає проходу нормальним людям, – чув серед натовпу і замислювався про критерії нормальності.
- Жодної роботи не береться! Йшов би вулиці замітати! – лунала одна із найпоширеніших порад.
- Мушу виходити на три зупинки раніше, – таке демонстративне повідомлення було звичним завершенням його транспортних переслідувань.
Пан Славко мав ще одне захоплення. Любив квіти, впорядковані клумби і зелену траву у парках. Любив, як вона пахне, скошена шумними косарками. Але все, що любив, не приносило їжі. Шукав чим поживитися на смітниках, біля кафе. Хто впізнавав, то спеціально виносив харчі в одноразовій пластмасовій посудині чи целофановому пакеті. Іноді потрапляв на соціальні обіди, які були вкрай поодинокими.
Одного разу, сидячи на дерев’яній лавці в парку, трапилася нагода погортати газету, яка ніби спеціально лежала там, очікуючи ще одного читача. Стежкою ішла пані з величезними пакунками і букетом квітів. То не був букет з магазину. А радше пахучий оберемок із домашнього квітника. Пан Славко відірвав погляд від читання. Жінка задивилась на зосередженого мужчину в лахмітті. Аж тут спіткнулася і впала.
- Панусю, Вам допомогти? – кинувся піднімати потерпілу.
- Допоможіть, – відповіла, згрібаючи квітки в один жмуток, – ідіть умийтеся.
- Вельми вдячний за Ваші інструкції, – мовив пан Славко.
Першою виникла думка «поскладати її розсипані помідори і ще якусь городину». Потім спалахнула інша й схаменувся: «він же безхатченко». Тим часом жінка підняла пакунки і пішла. Здолавши з десяток метрів шляху, оглянулася на пана Славка. Він здався їй не просто брудним, дивним, але й надто люб’язним. Ця характеристика випадала із загального образу безхатченків.
Пройшов певний час. Звісно, час завжди минав. Для пана Славка завдання на щодень розподілялися однаково: знайти їжу, нічліг і газету. Останнього могло й не бути. А без двох перших пунктів все було скрутно. Жив одинаком, хоча деякі люди з вулиці мали своє коло і спільно давали раду. Бувало, сварилися, сперечалися, а потім знову поверталися до товариства.
Одного дня «на території» пана Славка з’явилася супутниця, яка назвалась Зоєю. Бродила тими місцями, де й він завжди ходив. Іноді зникала на декілька днів, а потім знову з’являлася. Приносила їжу, хліб. Гостинні частування були надто смачними і свіжими, як для провізії, випорпаної із смітника.
- Звідки це приносиш? – питав пан Славко.
- Хто шукає, той знаходить, – відповідала Зоя.
Ближче до зими клопотався, де ховатись від морозів. Міркував і згадував вокзальні лавки, подерті чоботи і рукавиці. Роздуми перервала поява Зої.
- Можеш перезимувати в якомусь дачному будинку, – запропонувала, наслухавшись його розмов.
- Я знаю багато таких хатинок. Ще ніхто не вивісив табличку «Запрошую жильця», – сказав, усміхаючись пан Славко.
- В одному місці можна. Зимою господарів нема. Що їм там робити? – переконливо промовляла Зоя.
Дуже скоро зима підібралася купою снігу і холоду. Зоя відшукала пана Славка і повела до обіцяного дачного будиночка. Він й справді вирішив там «самовільно» оселитися. Притягнув величезну бочку, назбирував сякі-такі дрова і грівся, коли було дуже холодно. Зоя подалася кудись деінде. Але частенько навідувалась й приносила щось поживне. Іноді пан Славко блукав містом, шукав газету і їжу. Добре, що нічліг відійшов на задній план. А навесні те обійстя залишив.
- Славку, для тебе знайшлася робота, – жваво сказала Зоя, відшукавши його в місті.
- Робота? Для мене одна вакансія, точніше жодної, – наголосив на останньому слові.
- Не мудруй. Збирайся і йдемо! – наполягала Зоя.
- Що ж збирати? Встаю і йду! – мовив пан Славко.
- Оце й кажу! – усміхнулася Зоя.
Вже в дорозі розповіла, що недалеко від тої дачі, де він зимував, є хатинка одних господарів. Вони заклопотані різними справами і шукають господиню, щоб посадити городину і доглянути квітник.
- Обіцяли віддячити харчами та зарплатнею, – говорила Зоя, – Допоможеш взятися за справу?
- Чого не допомогти? – відповів пан Славко, – це краще, ніж бродити голодним.
- Дивись-но, не підведи! Й чогось не потягни на тому господарстві, – сказала Зоя.
Пан Славко саме зібрався дати премудру відповідь потішним жартам Зої, але якраз підійшли до воріт. Садиба була досить великою, а сама хатинка на ній – непримітною. Роботи виявилось багато. Зоя щодня приходила з пакунками, торбинками насіння. Клопоталися весь день, копаючи грядки і пораючись на квітнику. Зоя принесла казанок. Коли розносився запах польового варива, то пан Славко ще з більшим натхненням порядкував на обійсті. Іноді Зоя залишала його на цілий тиждень, а потім поверталася знову. Все було, як тоді, коли він жив на вулиці. Лише тепер пан Славко був «тимчасово працевлаштований».
- Слухай, Зоє, ми довгенько тут кочуємо. Коли господарі прийдуть? – запитав одного разу.
- Яке нам діло до їх справ? Чи працювати вже набридло? – відмахнулась Зоя.
- О, ні! То мій маленький рай. Я так спитав, – сказав, поправляючи капелюха, в якому нагадував істинного бджоляра.
Отак й жили. Пройшло з вершком пів року.
- Що б ти робив, якби мав власний дім? – запитала якось Зоя.
- Нащо мені хата, якщо маю цілий світ? Куди хочу, туди йду. Де втому чую, там ночую! – жартував пан Славко.
- Знаємо цю бесіду. А я серйозну річ питаю! – мовила Зоя.
- Нащо міркувати, якщо в мене нічого немає? – дивувався щиро.
- Знаю-знаю, – сказала Зоя, – закривай тут все, бо маємо піти в одне місце.
- Як треба, то йдемо, – згодився охоче.
Місце, куди привела Зоя, було приватним житловим сектором на широкій вулиці. Тут жили поважні люди, або у всякому разі такі, які завдяки своїй фінансовій поважності придбали це житло. Будинок, біля якого спинилися, не був великим, але гарним і доглянутим. Зоя відкрила ворота. Подвір’я зеленіло травою. Вузенькі стежки огортав кущовий живопліт. Уздовж стежок стояли різні горщики, посудинки, кошики з квітами.
- О! Тут живе якась хороша господиня. Тепер й за цим будинком маємо глядіти? – спитав здивований пан Славко.
- Тут живу я. А можеш мешкати і ти, – усміхнулася Зоя.
Запитальний вигляд пана Славка не збентежив. Сіли на лавці, біля якої росли маленькі зелені ялинки. Зоя розповіла, що він їй приглянувся ще тоді, коли у парку допоміг зібрати розсипані овочі.
- То це ти така пані була? Я ж все думаю, де зустрічав тебе раніше, – сказав пан Славко.
Зоя розповіла, як одного разу перебралася на безхатченку. Хотіла зрозуміти, яким насправді був Славко. Побачила його порядним і чесним. Але чи насправді був таким? Надумала переконатися. Дачна хатинка, за якою приглядали, є також її власністю. А будиночок, де жив зимою, належав родичці, яка там давно не хазяйнувала.
На вулиці і в місті їх називали сивочолими молодятами. Майже всюди ходили разом. Зоя любила купувати продукти і готувати щось смачненьке. Частенько згадувала, як лаштувала частування у нехитрі баночки-скляночки, щоб нагодувати пана Славка. І сортувати все так, наче не з її столу.
А ще вони удвох ходили на пошту. Дочка Зої, яка жила з родиною в Італії, частенько присилала гостинці. Акуратні коробочки, запаковані з любов’ю, завжди пахли теплом.
- Ось так, Зою, наречених треба шукати на смітниках! – любив жартувати пан Славко, пораючись на подвір’ї затишного будинку чи на дачній садибі.
А Зоя лише посміхалась. Тішилася, що історія зустрічі з дивним безхатченком у парку мала продовження. Він заслужив на це запрошення. Не потрібно олівця, щоб написати таку історію. Потрібна віра, велике серце і руки, які пахнуть м’ятою. Руки, які несуть пахучий оберемок з домашнього квітника…
2015 р.
На перших порах пан Славко збирав пляшки. Потім знову збирав пляшки. Зароблені гроші від здачі скляної тари не були прибутком. Іноді міг купити хліб. Небагато хліба. Ніяких пожитків не мав, лише теплу куртку. Ночувати доводилось у різних місцях. Влітку це могла бути й лава. А зимою – вокзал, іноді дачні хатинки, які господарі не відвідували. Пан Славко дуже любив читати газети. Завше підбирав їх. Цілий день тинявся містом. Коли сідав у трамвай чи тролейбус, збирав повний кошик побажань.
- Їздять тут усякі. Немає проходу нормальним людям, – чув серед натовпу і замислювався про критерії нормальності.
- Жодної роботи не береться! Йшов би вулиці замітати! – лунала одна із найпоширеніших порад.
- Мушу виходити на три зупинки раніше, – таке демонстративне повідомлення було звичним завершенням його транспортних переслідувань.
Пан Славко мав ще одне захоплення. Любив квіти, впорядковані клумби і зелену траву у парках. Любив, як вона пахне, скошена шумними косарками. Але все, що любив, не приносило їжі. Шукав чим поживитися на смітниках, біля кафе. Хто впізнавав, то спеціально виносив харчі в одноразовій пластмасовій посудині чи целофановому пакеті. Іноді потрапляв на соціальні обіди, які були вкрай поодинокими.
Одного разу, сидячи на дерев’яній лавці в парку, трапилася нагода погортати газету, яка ніби спеціально лежала там, очікуючи ще одного читача. Стежкою ішла пані з величезними пакунками і букетом квітів. То не був букет з магазину. А радше пахучий оберемок із домашнього квітника. Пан Славко відірвав погляд від читання. Жінка задивилась на зосередженого мужчину в лахмітті. Аж тут спіткнулася і впала.
- Панусю, Вам допомогти? – кинувся піднімати потерпілу.
- Допоможіть, – відповіла, згрібаючи квітки в один жмуток, – ідіть умийтеся.
- Вельми вдячний за Ваші інструкції, – мовив пан Славко.
Першою виникла думка «поскладати її розсипані помідори і ще якусь городину». Потім спалахнула інша й схаменувся: «він же безхатченко». Тим часом жінка підняла пакунки і пішла. Здолавши з десяток метрів шляху, оглянулася на пана Славка. Він здався їй не просто брудним, дивним, але й надто люб’язним. Ця характеристика випадала із загального образу безхатченків.
Пройшов певний час. Звісно, час завжди минав. Для пана Славка завдання на щодень розподілялися однаково: знайти їжу, нічліг і газету. Останнього могло й не бути. А без двох перших пунктів все було скрутно. Жив одинаком, хоча деякі люди з вулиці мали своє коло і спільно давали раду. Бувало, сварилися, сперечалися, а потім знову поверталися до товариства.
Одного дня «на території» пана Славка з’явилася супутниця, яка назвалась Зоєю. Бродила тими місцями, де й він завжди ходив. Іноді зникала на декілька днів, а потім знову з’являлася. Приносила їжу, хліб. Гостинні частування були надто смачними і свіжими, як для провізії, випорпаної із смітника.
- Звідки це приносиш? – питав пан Славко.
- Хто шукає, той знаходить, – відповідала Зоя.
Ближче до зими клопотався, де ховатись від морозів. Міркував і згадував вокзальні лавки, подерті чоботи і рукавиці. Роздуми перервала поява Зої.
- Можеш перезимувати в якомусь дачному будинку, – запропонувала, наслухавшись його розмов.
- Я знаю багато таких хатинок. Ще ніхто не вивісив табличку «Запрошую жильця», – сказав, усміхаючись пан Славко.
- В одному місці можна. Зимою господарів нема. Що їм там робити? – переконливо промовляла Зоя.
Дуже скоро зима підібралася купою снігу і холоду. Зоя відшукала пана Славка і повела до обіцяного дачного будиночка. Він й справді вирішив там «самовільно» оселитися. Притягнув величезну бочку, назбирував сякі-такі дрова і грівся, коли було дуже холодно. Зоя подалася кудись деінде. Але частенько навідувалась й приносила щось поживне. Іноді пан Славко блукав містом, шукав газету і їжу. Добре, що нічліг відійшов на задній план. А навесні те обійстя залишив.
- Славку, для тебе знайшлася робота, – жваво сказала Зоя, відшукавши його в місті.
- Робота? Для мене одна вакансія, точніше жодної, – наголосив на останньому слові.
- Не мудруй. Збирайся і йдемо! – наполягала Зоя.
- Що ж збирати? Встаю і йду! – мовив пан Славко.
- Оце й кажу! – усміхнулася Зоя.
Вже в дорозі розповіла, що недалеко від тої дачі, де він зимував, є хатинка одних господарів. Вони заклопотані різними справами і шукають господиню, щоб посадити городину і доглянути квітник.
- Обіцяли віддячити харчами та зарплатнею, – говорила Зоя, – Допоможеш взятися за справу?
- Чого не допомогти? – відповів пан Славко, – це краще, ніж бродити голодним.
- Дивись-но, не підведи! Й чогось не потягни на тому господарстві, – сказала Зоя.
Пан Славко саме зібрався дати премудру відповідь потішним жартам Зої, але якраз підійшли до воріт. Садиба була досить великою, а сама хатинка на ній – непримітною. Роботи виявилось багато. Зоя щодня приходила з пакунками, торбинками насіння. Клопоталися весь день, копаючи грядки і пораючись на квітнику. Зоя принесла казанок. Коли розносився запах польового варива, то пан Славко ще з більшим натхненням порядкував на обійсті. Іноді Зоя залишала його на цілий тиждень, а потім поверталася знову. Все було, як тоді, коли він жив на вулиці. Лише тепер пан Славко був «тимчасово працевлаштований».
- Слухай, Зоє, ми довгенько тут кочуємо. Коли господарі прийдуть? – запитав одного разу.
- Яке нам діло до їх справ? Чи працювати вже набридло? – відмахнулась Зоя.
- О, ні! То мій маленький рай. Я так спитав, – сказав, поправляючи капелюха, в якому нагадував істинного бджоляра.
Отак й жили. Пройшло з вершком пів року.
- Що б ти робив, якби мав власний дім? – запитала якось Зоя.
- Нащо мені хата, якщо маю цілий світ? Куди хочу, туди йду. Де втому чую, там ночую! – жартував пан Славко.
- Знаємо цю бесіду. А я серйозну річ питаю! – мовила Зоя.
- Нащо міркувати, якщо в мене нічого немає? – дивувався щиро.
- Знаю-знаю, – сказала Зоя, – закривай тут все, бо маємо піти в одне місце.
- Як треба, то йдемо, – згодився охоче.
Місце, куди привела Зоя, було приватним житловим сектором на широкій вулиці. Тут жили поважні люди, або у всякому разі такі, які завдяки своїй фінансовій поважності придбали це житло. Будинок, біля якого спинилися, не був великим, але гарним і доглянутим. Зоя відкрила ворота. Подвір’я зеленіло травою. Вузенькі стежки огортав кущовий живопліт. Уздовж стежок стояли різні горщики, посудинки, кошики з квітами.
- О! Тут живе якась хороша господиня. Тепер й за цим будинком маємо глядіти? – спитав здивований пан Славко.
- Тут живу я. А можеш мешкати і ти, – усміхнулася Зоя.
Запитальний вигляд пана Славка не збентежив. Сіли на лавці, біля якої росли маленькі зелені ялинки. Зоя розповіла, що він їй приглянувся ще тоді, коли у парку допоміг зібрати розсипані овочі.
- То це ти така пані була? Я ж все думаю, де зустрічав тебе раніше, – сказав пан Славко.
Зоя розповіла, як одного разу перебралася на безхатченку. Хотіла зрозуміти, яким насправді був Славко. Побачила його порядним і чесним. Але чи насправді був таким? Надумала переконатися. Дачна хатинка, за якою приглядали, є також її власністю. А будиночок, де жив зимою, належав родичці, яка там давно не хазяйнувала.
На вулиці і в місті їх називали сивочолими молодятами. Майже всюди ходили разом. Зоя любила купувати продукти і готувати щось смачненьке. Частенько згадувала, як лаштувала частування у нехитрі баночки-скляночки, щоб нагодувати пана Славка. І сортувати все так, наче не з її столу.
А ще вони удвох ходили на пошту. Дочка Зої, яка жила з родиною в Італії, частенько присилала гостинці. Акуратні коробочки, запаковані з любов’ю, завжди пахли теплом.
- Ось так, Зою, наречених треба шукати на смітниках! – любив жартувати пан Славко, пораючись на подвір’ї затишного будинку чи на дачній садибі.
А Зоя лише посміхалась. Тішилася, що історія зустрічі з дивним безхатченком у парку мала продовження. Він заслужив на це запрошення. Не потрібно олівця, щоб написати таку історію. Потрібна віра, велике серце і руки, які пахнуть м’ятою. Руки, які несуть пахучий оберемок з домашнього квітника…
2015 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
