«У нас немає часу, щоб стати самим собою.
Його вистачає лише на те, щоб бути щасливим».

Альбер Камю

Інна розпаковувала коробки, які щодня нагадували про недавній переїзд. В клопіткій справі натрапила на годинник. Пригадала, він належав другові, якого останній раз бачила ще в дитинстві. Та й сама колись мала дуже схожу річ. Годинник повернув у спогади, бо хлопець їй дуже подобався.
- Повернися і зачаруй мої сни. Затанцюю з тобою, як весняне сонце кружляє із зеленим листком. Зачекай мене, а потім пригорни, як вітер обнімає тремтячу квітку.
*****
Остап шукав запасні батарейки до ліхтарика. Побачив дерев’яну скриньку і відкрив її. Там лежав годинник, який одразу видався знайомим.
- Як давно це було! Ще коли малими дітьми бігали… Тоді одне дівча дивилось на нього як на веселку. А ти просто годинник, який показує час. Допоможеш йому повернутися назад?
І загадково дивлячись на знахідку, замислився про наступні кроки. Аж раптом дещо пригадав.
- Але ж то не мій годинник! У мене був інший. Питання вартує, щоб його з’ясувати. Треба знайти твою власницю. Якщо вона досі живе, де колись, то легко відшукаю її. Я сказав: легко? Гадаю, посприяєш в цьому, – заховав годинника в кишеню і пішов.
*****
Інна думала про справжнього господаря знайденого часоміра. Колись обмінялися з Остапом своїми годинниками, обіцяючи зустрітися в дорослому житті.
- Треба пригадати яким він був. Хіба ті юнаки змінюються? Вони завжди одинакові!
Присівши на лавку, спробувала змалювати загадкового хлопця з пам’яті. Але образ не складався. Ці роздуми розбудило надвечір’я. Інна милувалася, як заходить сонце і поринала в спогади, які колись були справжніми. На радощах купила всі квіти, які продавали біля парку. В світлі вечірніх ліхтарів пішла додому.
*****
Остап взяв велосипед і поїхав до будинку, в якому жили у дитинстві. Звісно, за дверима, звідки вибігала дівчинка, були інші люди. Сказали, що Інна переїхала, а куди – не знають. У дворі почав розпитувати людей. Трапився один сусід.
- А яка ця ваша пропажа? – запитав він.
- Вона така маленька, тендітна…, – пригадуючи, говорив Остап.
- Тут цілий будинок таких: маленьких і тендітних, – усміхнувся сусід.
- І в неї волосся, яке розвівається вітром…, – Остап чомусь був впевнений, що це вагома інформативна характеристика.
- О, як недобра погода, то не лише волосся, але й капелюшки вітром зносить! – жартував співрозмовник, не знаючи, як допомогти юнакові в пошуках загубленої Попелюшки.
- Вона не схожа на інших. Вона така одна в цілому світі, – замріяно сказав Остап, й сам на мить здивувавшись від промовленого речення.
- Так би й одразу казав! – не забарилась емоційна відповідь добродія-сусіда, – Жила тут така. Нещодавно переїхали. Це поряд, недалеко.
Швидко знайшов потрібний будинок. Припер свій транспорт до дерева, сів на лавку. Витягнув пам’ятного годинника й роздивлявся, який час він нарахував. Раптом побачив її.
- Я вже втомився шукати тебе! – сказав радісно.
- Ти теж шукав мене? – здивовано спитала Інна.
- Що значить «теж шукав»? Ти вже очолюєш списки тих, хто розшукується? – відповів Остап, спонтанно складаючи думки у речення.
- А все ж, невже це сталось випадково? – допитувалася дівчина.
- Не випадково! У мене був помічник і разом з ним багато часу, – мовив Остап, показуючи Інні знайому річ.
… Підперезані вітром, вони їхали вуличками міста, оминаючи будинки і людей. На руках в обох були годинники. Різні. Як і колись. Час повернувся назад, щоб зробити їх щасливими.
2015 р.