Якось на поетичному вечорі зібрались лише поети і вахтерка тьотя Ліда.
Обіцяли прийти багато друзів, чекали навіть на фотографа,
Але той не зміг, бо працював на весіллі відомих програмістів.
Нічого не поробиш, довелося читати один одному, плескати,
Що поетам категорично не подобається.
Мікрофон хрипів, заводився і від того настрій в усіх був геть кислий.
Та ще й читали поети свої найкращі вірші, а це особливо дратувало.
Одного разу відчинились двері, усі зраділи, сподіваючись що це глядачі
Або фотограф закінчив на весіллі,
Але то був онук вахтерки тьоті Ліди, який заскучав у кімнаті відпочинку,
І закинув у зал палаючий паперовий літачок.
Літак приземлився на піаніно лахміттям, встигнувши по дорозі догоріти,
Тьотя Ліда вибігла у коридор, насварила онука, дала йому ще паперу
І повернулась у зал, слухати вірші.
В залі відверто смерділо паленим, один відомий поет хотів було відчинити вікно,
Але і його теж насварила тьотя Ліда, бо в музеї не можна відчиняти вікна.
Поет образився і більше не читав своїх віршів, хоча дуже хотів, і зрештою все ж таки прочитав – один довгий.
Наприкінці вечора, коли одному поету навіть не дали слова,
Зі стільця піднялась вахтерка тьотя Ліда.
Вона підійшла до мікрофона і попросилась виступити.
Усі були проти, але ніхто не наважився сказати це в голос.
Так завжди буває з поетами.
Зрештою, тьотя Ліда відставила у бік мікрофонну стійку,
Оперлась на швабру і почала по пам’яті читати Пастернака
Свіча горіла, по залу бігали тіні і два поети, вони шукали туалет.
Більшості присутніх було відверто не комфортно,
Таких поганих віршів їм давно не доводилось слухати.
Декілька зауважили, що у них самих є переклади Пастернака
І вони набагато кращі за оригінал.
Тьотя Ліда читала натхненно і довго, тому хтось дістав з наплічника пляшку і пустив її по колу.
Поетична тусовка завжди відзначалась своєю згуртованістю.
Коли в залі вимкнули електрику, дві пляшки впали на підлогу і залили килим ручної роботи 18 сторіччя.
Усі дуже зраділи, бо відчули що власними зусиллями увійшли в історію.
Зі стіни на поетів ще довго примружено дивився Тарас Григорович.
Йому ніхто так і не налив.

Зима. Шкіра на пальцях тріскається,
Як кавуни під ножем.
Торкатись тебе тепер,
Ніжність тобі тепер,
Ніби вже не зустрітися між ребер.
Забивається в тріщини осінь,
Ефір апельсиновий застигає як карамель.
Торкатись її волосся,
Торкатись її волосся,
Ніби торкатись скель.
Пестиш до оніміння,
Хвилі нічних хвилин,
Сік кавунових ягід
Крапає між колін.
Наче у сад, у яблуні,
Білим мете в очах,
З вуст вилітають янголи
Й сідають собі на дах.
Босими вийти ніжками,
Місяць гойдає ніч,
Берег іде до річечки
Стежечкою навстріч.
Руки тремтять над лункою,
Сніг засипає лід,
Крига між пальців кришиться,
Ніби торішній мід.
Все тобі ніби пестощі,
Все тобі ніби сон,
А шкіра на пальцях тріскається
Й сміється Ісус з ікон.

Я зустрів його на Андріївському,
Йшов 33-ій, ні не автобус, рік.
Вас нікого вже не було тут, -
Чи то через еміграцію, чи ампутацію,
Не пам’ятаю.

Він тримав у руках Біблію
І постійно перекидав її з одної руки до іншої.
Мені подумалось тоді,
Що там лежить пістолет.
Хоча, скоріше, там були чиїсь вірші,
Він напевно ховав їх від поліції
І робітничої інтелігенції.

Чому він був тверезий,
Він чітко мені пояснив,
Мовляв, тверезість повертає його додому.
А ще він сказав, що знав одного поета,
І той помер у нього на руках,
Просто заливаючи бехеровку до рота.

Ми сперечались, можливо лаялись,
Я стверджував, що той поет не був алкоголіком,
Просто є такі люди, які п’ють, коли у них є можливість,
І навпаки, не п’ють, коли її немає,
А, це і є щастя.
Загалом, я був на підпитку, і важко сприймав реальність.

Ми зупинились на розі Володимирської і Десятинної,
Недалеко від антикварного магазину «Шедевр»
І музею «Духовні скарби України».
Я спитав його нарешті, чувак, зізнайся,
Ти ж ховаєш у Біблії вірші. Навіщо?
Справжня Біблія була б тобі більш доречною.

Я боюсь ще одної революції, -
Сказав він, -
В очах застиг переляк, дитинство на Оболоні,
Смак заводських цукерок, -
Я боюсь опинитися серед тих, -
Сказав він, -
Хто не вірить, що лише Біблія
Усіх порятує,
Ось тому я ношу з собою вірші,
Бо їх люблять усі революціонери,
Вони пишуть їх на парканах,
Вони цитують їх на суді,
А я втомився від переїздів,
Я втомився вірити у майбутнє,
Я втомився пити за щастя.

Він озирнувся, йшов 33-ій, і рік, і автобус,
Тоді багато чого змінилось в країні.
Він кинув Біблію у смітник
І побіг, не озираючись на Духовні скарби України
І навіть на антикварний магазин «Шедевр».
У нього нічого більше не залишилось,
Окрім забитих чужими віршами шаф,
Майже безцінних,
Тепер безцінних.

Я зайшов до найближчої церкви,
Витер ноги і став на коліна.
На підлозі лежала Біблія,
Потерта і надто важка.
Я закрив очі, відкрив посередині книгу,
І почав говорити
Римовані кимось слова

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не заміж, а з цього кола,
Тут нікого не буде вдома.
Тільки довгі яскраві розповіді
Про моря, що безмежно донні,
Про міста на твоїх долонях,
Про знайомого наркобарона.
І ти голосно, белла, донна,
Процитуєш себе знайомим,
Тим, що кожного разу інші,
І за віком, і за районом,
Власне, колом.
Будуть ритми хитати човен,
Буде Рим або інший коханець,
Світ навколо пірне у танець,
Відібравши зненацька мову.
І під ранок, у колі знову,
Загортаючись в колискову,
Будеш соло.

І коли ти нарешті вийдеш…
Ні, не з потягу, а із себе,
Віскі буде тобі плацебо.
Ти кричатимеш просто неба,
Що нікого тобі не треба,
Що засуньте свої поради
Травень-місяць, листопад-зрадник,
Все одно не буває правди,
Скільки б ви не зідрали фарби,
Там, під фарбою, - барикади,
Сталь і кров
Між зелених стебел,
Все що треба.

Ніби тінь від горіха чи хмари,
Ніби день затулили маври,
Він сидітиме край дивана
І триматиме все в собі.
Він почує усі її стани,
Що пустельні вночі вокзали,
Як забула ключі у мами,
Мов заюзаний анекдот.
І, нарешті, зробивши видих,
Невимовно і хижо тихий,
Він затисне її в обіймах.
Він затисне її в обіймах.
Щоб за мить,
Ніби справжній вихор,
В ній почався коловорот.

Це ті жінки, яких не долюбив,
В яких залишив скалкою провину,
З’являються раптово серед черг,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

І все пливе, - мовчанням серед шпальт,
І все стоїть, - питання і годинник,
Строкатість шаликів і різнобарв’я пальт,
І рук її підступне павутиння.

В руках – усе, відкрите, напоказ,
Рахунків незчисленне задзеркалля,
І всі твої, - за світло, воду й газ,
За неувагу і роки чекання.

І ось вона підходить до касира,
Виймає гроші, дивиться крізь скло,
І у відображенні раптово помічає
Усе твоє, що з нею вже було, -

Порожні ліжка й лабіринти слів,
І погляд в мить затемнює світлину.
Це ті жінки, яких не долюбив,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

Усе минає.
Як мир на сході.
Як ніч під ранок, коли в дорогу.
Усе минає.
Як все в природі.
І не забудь пожалітись Богу.
За 30 гривень купуєш квітку,
Купуєш моркву за 30 гривень,
За 30 гривень удома влітку,
І що і з того, - не стерся бивень.
Усе минуле – немов янтарне,
Усе минуле – немов із тіста,
Затисло тебе у цій кав’ярні,
І п’єш еспресо від цього міста.
Лікуєш пам'ять,
Годуєш зграї,
Спиняєш руку, хоча не мав би.
Вона проходить,
Вона зникає,
І ти п’янієш від курви-кави.
Збігає літо
По стиглих стегнах,
Муркочуть миші,
Товстіють діти,
І я пишу тобі лиш для того,
Щоб не забула мене любити.
Щоб не воліла мене забути,
І не закохуйся в полісменів,
Це моя фарба, це я усюди,
Тебе малюю, як навіжений.
Я справжній факер.
Я дійсно факін.
Лайно трапляється.
Глянь на мене.
Але не думай, цей милий пес,
Він божевільний, коли без тебе.
Минає літо,
Брудніє блайзер,
Одне й те саме лупцює в скроню,
Сусідка зверху купає сина,
Сусіда знизу купує зброю.
Ніхто не в стані чекати дива,
Ніхто не здохне за 30 гривень.
За 30 гривень купляю пива,
І щоб ви здохли, не стерся бивень.
І щоб ви жили, як літо гріє,
Як серце скаче в її обіймах,
Як все минає,
Десна міліє,
Але ніхто не помре у війнах.
Канає літо, - пусте, безглузде,
Штовхає в спину, шипить і марить:
«На 30 гривень, купи їй квітку,
Вона ніколи тебе не зрадить»

Усе що в тобі відсутнє – тремтить у моїх руках.
Це ніби тримати небо. Не в змозі, але тримаєш.
Слухаєш. Подих. Слухаєш. Ще подих і завмираєш.
Усе що в тобі відсутнє – спиняє мій власний страх.

Я не боюсь нічого. Мій бог на моїх долонях.
Я не боюсь нічого. Окрім його тихих сліз.
Коли відчиняються вікна і звуки усіх мелодій
Німіють, і чутно зверху, як стогне небесна вісь.

Летять зголоднілі метелики у міжреберній коловерті
І втомлений міст-коханець тримає в обіймах вант.
Усе що в тобі відсутнє – створило ілюзію смерті.
Створило і ніжно світиться – зайвою сотнею ват.

Ніжність моя, послушна. Слухай, як все сплітається.
Серце лозою стиснуте - ворушиться і росте:
Це ніби тримати небо. Не в змозі, але тримаєшся.
Усе, що в тобі відсутнє – заповнить собою все.

Весна іде
Сніг падає із дахів чайками
Гільзи тонуть у ріллі насінням
Господи, прорости в мені цим терпінням
Не дай висохнути на землі
Весна, весна
Вже й не чекали від тебе звістки
Ти давиш десь у чані червоне вино
Пам’ятаєш, грона висіли у небі чистім
І ягоди падали на сукно
Темний бік твого повноводдя
Це коли спливають пліткою із дна зірки
Не ті, що ми думали, для нас падали
У серпневім мареві передчуттів
А ті, що в мазуті і ледве світяться
Під шаром рубінової іржі
Весна іде
На всіх парканах у дальніх селах
Вилазить листя уздовж доріг
І сни дівочі тремтять на стеблах
Важкі, як вогкий весняний сніг
І кожна ніч, ніби шлях додому
А прокидаючись – на поріг
Господи, милий, прорости у ньому - живому
Ти й так стільки його стеріг
Ти й так стільки приносив дров
Стільки днів сонячних подарував
Що тепер, Господи, витри з його лиця кров
Щоб він і далі в мені проростав

Ми сиділи на верхній палубі
Чайки крили нас зверху Кримом
Я спитав: «Жадана почитати тобі?»
Ледь торкнувшись теми інтиму

Вона трохи здавалась крейзі,
Не сміялась і не п’яніла:
«Як ти ставишся до поезії?
Може ти б Жадана хотіла…»

Десь у трюмі кахикав дизель
Крізь чавунно-статеву мідь
І я думав, що ніби вчитель
В ній відкрию первинну хіть

Вітер вив наче хтива пава
У пориві екстазу чи люті:
«Жадана, я питаю», - кричав я, -
«Почитати? Чи мо…В каюті?

Ми допили усе із бару
Навіть фарбу з ім’ям Масандри
Я був схожий на сіру хмару
А вона випивала марно

Вечір з нею було заброньовано
Ми зайшли до каюти римами
Я тримав Жадана схвильовано
А вона роздягалась стримано

І лишилось на згадку ранкове,
Крім затасканих монологів:
Це розгорнута Полозкова
Що дивилась на нас з підлоги

І я думав тоді крізь марево
І сміявся, забувши мову:
То не ми так кричали спарено,
То Жадан цитував Полозкову

їй ніколи не буде так добре
як на цій побілілій фотці
де в долонях завмерло море
але сіль проступає досі
кішка злизує, тягне спину
теплі лапи шкребуть підлогу
в ній не видасть ніщо людину
крім очей що благають бога

їй ніколи не буде так добре
як з тобою, минулого літа
як з тобою, холодним і мокрим
із яким ти завжди зігріта
кішка тягне до себе руки
кігті зчитують з ліній драми
і нарешті із стебла розпуки
паростками вилазять шрами

все навколо завмерло в хвилях
сонце, чайки, матраци, діти
горизонт підчепив вітрила
і завис в моніторі літа
кішка носить у ліжко фотки
чашки, гудзики, сни сотає
кішка бавиться ніби в чотки
а насправді тебе шукає

одягає себе, відсутню,
мов дитина, на щось чекає
і в дотичну із містом кухню
робить крок і за мить зникає
ніби хвиля ковтнула обрій
ніби море втопило втому
їй ніколи не буде так добре
доки ти не вернешся додому

2014

Я не настільки лисий,
Як би ти могла уявити.
Я продукую риси,
За які ти волієш вбити,

Мої рими роками – риби,
Мовчазні електричні скати.
І я не настільки лисий,
Щоби досі тебе не кохати,

Всі поети – відомі гади,
А блискучі неначе чоботи.
Одягаються як пірати,
А на ділі – радянські роботи,

Я дивлюсь на своє волосся,
Відображене в склі трамвая,
І я там не настільки лисий,
Бо так само тебе кохаю,

Мої друзі зварили раків,
Мої друзі бачили греків,
Вони всі проповідують Харків,
Як сектанти римованих треків,

Ну а я, вечорами осінніми
Хну втираю собі у волосся.
І, здається, ніколи так сильно
Не любив, як цієї осені.

Мій друг аптекар, хороша людина, забрав у мене рецепт
Я досі пам'ятаю його обличчя, чую його фальцет
Він верещав на підлозі аптеки, мовляв, краще померти живим
Ніж кожного дня проживати мертвим і нібито молодим

У скронях лупали барабани, на пульсі сидів басист
А хтива блондинка з тату на шиї відсмоктувала мій тиск
І тільки залізний флегмат на гітарі шепотів мені ноту "до"
До тебе вже їдуть, до тебе прийдуть, не смій засинати, бро

Аптекар вчепився у струни гітари, мовляв, не чіпай, хай мре
Таких пацієнтів на сотню один, ніхто не помітить смерть
Він кожного дня знеболює біль надією і бухлом
Нехай подихає, бухло вже не діє, Надію везуть в полон

Я не пам'ятаю як вийшов з аптеки чи випарувався з вікна
Як повз на схід сонця і шрамом пшеничним позаду лилася рілля
Як оком зеленим, мов на ланцюгу, тримали дорожні пси
Я не пам'ятаю як вийшов до міста, а в ньому, як завжди, - всі

Ударник, басист, блондинка, флегмат, усі на своїх місцях
Аптека на місці, аптекар мій друг і над аптекою - стяг
Я не пам'ятаю лише себе, забутого, у росі
Я вийшов до міста, до свого міста, в якому, як завжди, - всі

04.09.14

Я сповзаю крилом на розчавлений грунт,
І змією повзу наосліп.
Чую запах твій, чую, ти досі тут,
Став серйознішим і дорослим.

Це твої переходи, твоє метро,
Все прорито твоїми руками.
І у жилах тугих то твоє Дніпро,
Пуповиною між лугами.

Це на рамах відбиток твоїх долонь,
Чи то фарба скидає шкіру.
Я повзу на схід сонця, до твоїх скронь,
Щоб зірвати ошийник звіру.

З-під уламків будинку муркоче кіт,
Або я щось наплутав, ковдри?
На долонях під сонцем брудніє піт,
Чи можливо засмага, бовдур?

У будинку чомусь мовчить телефон:
Мо втекли собі десь, субота?
Чи ковтають у тіні каструль корвалол,
Задивляючись знов на фото.

Це тому у серпні тут скрізь зірки
На погонах, між небом і полем
Це тому тут сльози такі гіркі
Бо щодня нашприцовані болем

Це тому ти, курво, досі живий
Бо мертвих вже в біса вдосталь
Це тому ти досі кінчаєш в ній
А не з кулею у госпіталі

поки твоя мама збирає ягоди
поки твій тато вирізає з газет
матрон
не бійся витягнуть власні неводи
не заходячи в Інтернет
в телефон

не пиши їй, як з’їдає розлука
а просто прийди під двері
і все скажи
«я люблю тебе» або «здохни сука»
так зникають усі імперії
що залишились на межі

друзі твої, такі самі лохи
в сенсі, так само колекціонують
свої помилки
а ти і з нею, неначе Боги
неначе вас бачать і чують
усі зірки

збери її речі, хай спить, ще п’ята
звари собі кави і викури її
ментол
ви тепер назавжди розтерта м’ята
або, хєр вам всім,
увімкнений рок-н-рол

Баклажани і бронежилети
Турецькі лимони і російські гранати
Військові експерти, тверезі поети
І знову, і знову дзвонить мати

Коли б в наші хати лише провайдери
Свідки Єгова, сусіди знизу
І нічого не знати, що десь є снайпери
Які побачать тебе у лінзу

Країна, мов вата, просякла кров’ю
На сукні червоній колишуть дитину
І мати ще довго буде звати це грою
Де батько дитя грає за Батьківщину

Його Коліївщину, його Донеччину
Безмежну Сумщину втрачених доль
От ще б зустріти опісля дівчину
Яку залишив десь серед тополь

В якої лимони і баклажани
В якої дитина одна на світ
І кожної ночі лягає з надією
Що кроки на сходах почує кіт

Кому віддав?!
Хрипів Тарас Богдану
І рими виливалися з аорти
З орди на світ плодяться лише орди
І п’ють із незагоєної рани
Старий Дніпро впадає в Чорне море
Немов у серце, живлячи країну
А кров людська не висихає, сину
Вона чорніє, породнившись з болем
Отруєне старим вином обману
Синів твоїх! В їх венах Чорне море
Кому віддав? На безкінечне горе
Хрипів Тарас Богдану

Коли нащадки вбитого під Полтавою
Вбитих під Крутами чи Гурбами
Загинуть тепер під Слов'янськом
Залишивши після себе двійко
Двійко малих і щирих
Що ледь запам'ятали очі батька
Так от, через кілька років
Десь на великій площі
На усіх площах країни
З'ясується одна річ
Україна - це ми. Оті двоє
Оці мільйони
В очах своїх двох дітей
Тільки живі

До Чорного моря вугілля ніхто не планує літом
На смажений Схід країни не їдуть з екскурсією діти
У травні «Шахтар – чемпіон» і навіть фанати зникнуть
Ніхто не говорить правду: на Сході країни - лихо

Я сижу у монитора
Как скульптура
Ни одной приличной мысли
Вот, культура
Вот, натура
Лезет в душу
Сам из панциря
Не вылезет наружу
В голове одни брюнетки
И блондинки
Берег моря
Кружка пива
Как картинка
И представьте
Посреди такого пира
У ларька
Стоит за пивом Анжелина!
Загорелая
В руке пакет фисташек
На плече свежак тату «Привоз-Флорида»
И что самое приятное в процессе
Даже близко нету Бреда Пита!
Подхожу
Учтиво « я за вами»
О ларёк небрежно затушил окурок
Продавец внутри достал вдруг телефон
И давай нас фоткать, вот придурок
Подхожу поближе
Заряжаю
Улыбаюсь во все зубы, как Харламов
«Перфавор, ескьюзми, дринк за фройндшип?
И Анжела неожиданно растаяла
Улыбнулась
Обняла уверенно за талию
Банку пива мне за пояс сунула
«Do you like a never-ending pleasure?»
И глазами, так, загадочно блеснула
Я в оцепенении
Моргаю
Пиво, чувствую, буквально закипает
Глупо улыбаюсь, обнимаю
А её рука уже блуждает
Под футболкой
Гладит нежно мои мышцы
Громко дышит, губы аж потрескивают
Капля пота катится ложбинками
Обжигая неуёмной нежностью
И уже почти дойдя до номера...
Представляя завтрашний рассвет...
Вдруг – рука!
Нет, две!
Меня касаются
И в глаза влетает яркий свет:
«Юра, ну, очнись, тебя к начальнику…
Говорит, опять какой-то… бред…
Пит.»

Потанцуем?
Недолго…
Осень кончается.
Небо от берега,
Ребёнок от велика, -
Не отрываются.

Кружатся,
В такт опустевшей осени.
А в окнах пустых,
В стиральных машинах,
Всё так же стираются, -
Дни-горизонты.

Где-то, за стенкой
Слепой дирижёр
Глотая субтоны горлом,
Прижался к афише
Скрипучим ключом,
И снова меняет свёрла.

Кто это, мама?
Тень достаёт сигарету.
И медленный танец,
Иглой по ладони,
И старая Электроника
Память стирают к чёрту.

Где ты остался?
Слышишь?
Кто присылал те письма?
В лёгких опять
Засыпан парус
Тяжёлыми медными листьями.

На старом мамином платье,
Касаясь края воды,
Царапая бледную кожу,
Срываются чайки,
И ты,

Уроженец кают
Беглец. Капитан её боли.
Год за годом,
В плену.
Прижимаясь к перилам,
Выдыхаешь крупинки соли.

Руки изъедены
Морскими волками,
Снами.
И голое тело
В замочной скважине
Горит под его руками

Что-то ещё?
В порт?
В Сиднее начинается лето?
И тень у её кровати.
И птицы на крышах тетради,
Медленно тянутся к свету,

Вырываются из объятий,
Стучит барабан на лестнице,
Стой!
Ради Бога. Ради…
Стой… Это длинная песня
Старая классная песня…
Про дождь, который не может идти вечно.
Стой, потанцуем ещё чуть-чуть,
И мне обязательно станет легче

Що мені лишається в умовах консервації?
Крім перцю з баклажанами
І нової вакації
Окрім рахунку в банку
І знижок на надбавки
І сексу, як дотації
Від нової відставки
То що ж мені лишається?
Ще трошки сподівання?
Обама Галамага?
Бюджети проїдання?
Газети безкоштовні?
З новинами-калюжами
Коли вже, курва, криза
І їх уже придушить!?
Невже не буде виборів?
А як там моя фракція?
Без тєліка не вижити
В умовах деградації
Ніхто не дасть гарантії
Що в новім муві Стоуна
Галадрієль і хоббіти
Знешкодять Саурона
А що ж тоді лишається?
Яке з усіх Євангелів?
Невже не розуміє він
Що час почути ангелів
Хоча б одного Гілмора
Не менше ніж Мадонну
Що люди всіх конфесій
Чекають дива знову
Благають вбити кризу
Впустити в серце голос
Вези, давай скоріше
Хоча би Ролінг Стоунз

Десь на одному з фуршетів
Десь у Берліні чи Відні
Йому раптово спало на думку
Що так мало залишилось жити
Що не сховаєш себе у пляшці
І можна досить нормально триматись
Володіючи непогано мовою
В рот і в дишло усіх кохати
Він зібрав тоді у спортивну сумку
Ананаси і пляшку Хенесі
Ще декілька незнайомих запахів
І втік. До дому. Месією
По дорозі лякаючи прапорів
Офіціанток і одного перевертня
Читаючи їм переклади
Своїх власних передчуттів повернення
Вдаючи, що ніхто не знає
Що насправді з країною трапилось
І останнє, як лезо, слово
Лиш від нього почує натовп
І два поети і один письменник
Усі троє, мов Ісус, відомі
Замовили його вбивство
Бо він крастиме їх власні гроші
Бо ніхто так не заробляє гівном
Як два поети і один письменник
Що живуть у одній кімнаті
І пишуть лише у щоденник
Домовившись попередньо про те
Що ніхто з них не видасть іншого
Що магія переможе реальність
І всі коди і заманухи
Емігрують із ними у старість
Ось пряма мова пророків
Двох письменників і одного поета:
Письменник 1: в цьому році я пишу роман
Він буде на двісті сторінок, великими літерами
І в формі кросворду
Письменник 2: а я буду писати лише під фотками
Тисяча фоток і тисяча моїх епітафій світу
Поет: ви занадто старомодні…
Я вигадав писати прозу у стовпчик
Римувати занадто довго
І я не встигну тоді написати п’ять книжок за рік
Бо я пишу лише кров’ю рудих коханок

Від твоєї самотності віє січнем:
Останні екзамени, п’яні очі
Колись колишня дзвонить частіше
І певно знає чого я хочу

А ти заливаєш квіти дощами
І дзвониш мамі, і знов з безодні
І все ще здаєшся мені приреченою
Бути разом. Хоча би у жовтні

І тихі сусіди, що аж не віриться
Болісно мріють новим терактом
І дикторка з третім звабливо дивиться
Криваве вбивство назвавши актом

І знову в акваріум, за втраченим літом
Замулені очі самотнього карпу
І всі намагання її зрозуміти
По телефону, в купе плацкарту

«Забудь мій номер» - кажу їй, мушу
І серед ночі, набрати « як ти?»
Чувак с гітарою лізе в душу
Сказавши все, чим я маю жити

І теплий дотик. З кінця перону
Ковтнувши посмішку від здивування
Вона так болісно дивиться в сторону
Куточком ока тебе торкаючись

Цієї осені все можливо
От ще б із Депом якісь пірати
І я ще чекаю від себе дива
Знов умовляючи її не спати

Знаєш, дзвони… З нас ніхто не вічний
Ті ж самі сусідки заходять частіше
Твоя самота захворіла січнем
А зараз ще жовтень. Дзвони скоріше

Мне часто писали…
Тогда, в середине года…
Что, вишни уже созрели
И сердце давно свободно
Что кривая линии жизни
Звонила в её квартиру
И дети давно все вышли
А ты всё не едешь, Юра!?

Какая-то пьяная женщина
Хотела со мной уехать
И не в какие-то Гагры
А с окнами на Манхеттен
Писала, что её сердце
Голодный слепой тигрёнок
И нечего объяснять, мол
Встречаемся в полвосьмого…
Бери только паспорт, милый
Я сделаю из тебя человека
Писала, что нету силы
Отсасывать вновь у века

…а вот ребёнок. На фотографии…
У школы на танке шарики
И девушка без сомнения
Нисколько меня не знает
И подпись « Я изменилась…
Тогда я была блондинкой…
Я честно, тебя любила…»
Слетало хитом с пластинки

Счастливое чьё-то сердце
Болталось на шее стёклышком
И так ей хотелось вместе
Уехать куда-то к солнышку
Рассыпать песок по комнатам
Читая в метро Коэльё
И старые фотографии
Стирать в порошки и зелья

Мне часто писали, милые
Июль заливал дождями
В окне корабли дельфинами
Ныряли в асфальт часами
Прижав микрофон, как дуло
Последним ди-джеем в мире
Лишь ей прошептать и хочется:
«Привет, я опять в эфире»

Странными, странами, старыми рецидивами,
Всеми ивами, стянувшими твою шею,
Девочка у метро прижалась к Васильеву,
Повторяя: люблю, люблю…
Всё лето и утро одета лишь в сигарету,
Застыла кардиограммой в мамином зеркале,
И подруга над домом летит кометой,
Чтобы вытереть ей слезу.
Солнце на кухне скучает о прошлом лете,
Август едет домой, вцепившись в минералку руками,
Хрипит: «Как же я сдал за эти праздники.
И что снова придумать маме?
Что любовь это не чувство, а имя?
Что она слила себя всю в каментах?
Что ещё одну столицу смыло цунами?
Пока ты кормила кота стихами.
Что девятиэтажки не удержали небо?
И меня прижало плитой к кровати,
И я кричал, что меня любили!
Бросая в небо тетради.
Что всё это - ей, до последнего слова,
Хотя и смешно уже, конечно,
И со всех выживших телевизоров,
Ты смотрела всё так же нежно.
Потому что запоминается самое последнее.
Не считая выжившего ди-джея.
И я точно запомню твоё дыхание,
Как и помнил до этого прежде.
Потому что самое последнее это – ты.
Даже если я и скажу это очень пьяным.
И я вызову сейчас такси,
И не расскажу о тебе маме».

Вон та девушка смотрит искоса...
Я глажу кошку и мирюсь с рисками.
Она смотрела Китано? Вздрагивала?
Или может хмуриться - это такая тактика?

Эта девушка что-то задумала...
И честно говоря, зря она играет в "угрюмую".
Может быть и зовут её даже Виктория,
но что она делает с этим взглядом на море?!

Ладно, подхожу, угощаю её шампанским,
как сговорились, все пьют только игристое,
бокал, два и не останется ничего от панциря,
куда ж она денется в этом кричащем платье на острове?

Отошла позвонить по мобильному,
я заказал себе ещё сто виски.
Она и вправду знакома с правилами?
Или может приехала портить статистику?
Откуда-то из Пинска!?

Дальше - больше: улыбаюсь,
комплимент про изящную талию,
сам сутулюсь, трещу пальцами,
чтоб не казаться уж таким парнем,

Опускаю медленно затёкшую руку.
Она тоже опускает, вздыхает облегчённо.
И тут я выхватываю арбалет...
Стреляю.
Чёрт!?
Оказывается, она тоже стреляет!
Какая лажа!

Мы попадаем друг другу прямо в сердце,
и кричим как раненные в полёте птицы,
слева из-за столика поднялся Китано,
он тоже сегодня пил игристое.

В гостиннице он спросил у Наташи администратора:
Вы ничего не заметили необычного этим летом?
Наташа посмотрела на него внимательно
и ответила
для истории:
Знаете, много плохого кино...
И все так банально с хепи-ендом.
И, кстати...
Доставая ружьё...
Приятно познакомиться...
Родная сестра Виктории

Возможно, я тут,
очки темные, сижу в парке,
жду тебя, возможно похудел,
из бутылки кока-колы пью закарпатский,
возможно, свихнулся,
ну, как, тут не свихнуться,
тебя любить…
это что нужно сделать с сердцем,
это что теперь считать любовью…
Если не больно?
Да, возможно, я тут,
только что пробежал чей-то ребёнок,
переглянулись,
он подошёл,
я сказал ему, что жду,
он показал на птиц, улыбнулся:
„да, они вернулись”,
Только, что подумал…
что так тебе и не пел,
о тебе-да , без тебя-да,
вдыхал из последних сил, миллион сигарет,
а тебе - так и не успел.
Остался в прошлом веке,
не сдался в последней драке,
не умер тогда от смеха,
умер, потом, на бумаге…
И теперь ничего личного,
всё в прошлом,
Кстати, мне тот «я» больше нравился,
хоть и он не был отличным,
скучным,
странным,
Не задушил тебя при первой встрече,
И вообще с тобой не справился,
И вообще уже вечер.
То, самое время.
Скоро одноклассницы начнут разводиться,
первая любовь и всё-такое,
я прировняю победы к пораженьям,
и подумаю о том, чтоб ещё раз влюбиться.
Ведь не зря же в этом году прилетели птицы.
Вернулись птицы.

Півжиття.
За типовими краєвидами.
Запитую:
не вже ніхто не відчуває?
Що в нас щось вкрали?
Щось біля серця.
Може й саме серце.
І тільки кров, нагадує алергіями, вертепами,

Невже футболи, політики, пушкарьова?
Невже нічого не зворушує?
Коли годуєш дитину?
Мова?
Невже і я сам не розумію, звідки ці люди.
І чого вони мають тут бути, коли ти тут вдома,

І так багато нас. І разом. І окремо,
і я хочу тебе, іноді, навіть, більше сексу,
навіть більше ніж Ніколь Кідман і Сальму Хаєк,
Тебе - найкращу в світі актрису,

І кажуть, бачили тебе в новій рекламі,
і кажуть виглядаєш ти краще, ніж зі мною,
і кажуть знижки на оті фотики,
і кажуть країна продає зброю,

Дійсно, ну що з такою красою вдіяти,
хіба може дружина бути такою гарною,
її і кохати якось не зручно,
наче завертаєш ковбасу в Біблію,

Так, я ускладнюю,
я вже занадто дорослий, щоб робити все сам,
я роблю вам перше зауваження:
півжиття вже збігло.
Ви зібрали бібліотеку?
Зафіксували враження?
Тавруєте зло?

...і всі ці безкоштовні газети біля метро,
російською мовою,
мільйонам киян, від кого це?
Журналісти вже пишуть безкоштовно?
І лише російською?
І ці бляді як завжди нічого не бачать.
Кують уїв для Євробачення.
Майже каламбур вийшов.
Пророки медового спасу.
Вершники транзиту і трешу.
І скільки там вже років твому сину?
Вже і він дорослий?
Не знає хто такий Джон Ленон?
Не знає програми партії влади?
Не бачить влади? Не хоче до школи?
Як це схоже на цикли прірви,
на голови-дупи,
на чарівника у блакитному гвинтокрилі,
що безкоштовно впарить газету,
радіо ностальжі,
кіно
і німців