Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
ідуть пропагандонівські жнива!.

В цім хаосі втелепати попробуй,
полову відділивши од зерна!
Критична, як ніколи, всяка спроба –
помилки не дарує ця війна!
Куди податись митарю-народу,
коли відповідальність – аж за край?!
За збіглим молоком студити воду
і ризиком утратити свободу –
лякає і оракул, і шахрай?!.

Астрологи, тарологи, мольфари
розповідають за кінець війни
і подають її, як божу кару
чи віроломні чари Сатани…
Але чому ж усі, святі і грішні,
не думали тоді про цю війну?
А де, на бога, був отой Всевишній,
і претендент, майбутній чи колишній,
коли на трон садили Сатану?!.

Одначе нині маємо, що маєм,
і переважна більшість – у баґні…
Не наведем ладу у ріднокраї,
утратимо лани свої безкраї,
держава доконає у війні!

Жага наживи – гірше за ганьбу,
яку уже і кров’ю не відмити!
Добра і зла одвічну боротьбу
нащадкам доведеться ще узріти…

Вона згубила не одне життя,
ламала мрії, імена і долі,
стирала найпалкіші почуття,
калічила і завдавала болю…

Жага наживи – то жадоби друг,
товаришка зажерлива мамони.
Та пандемія нищить все навкруг
і будоражить хтивості гормони…

Ця моровиця – пошесті сестра,
супутниця моральної облуди
і небуття липкий, суцільний страх…
Вона веде завжди лише в нікуди!

Вони відступали, бо сили нерівні,
і чулися ворога вигуки гнівні –
Здавайтеся укри, з кільця вам не вийти,
а то у полоні примусимо вити!

Оточують гади, не варто мудрити.
Кому доведеться відхід їх прикрити?
Лишитися тут, по цю сторону дроту,
аби врятувати хоч залишки роти…

І він не вагався та довго не думав,
на юнім обличчі ні страху, ні суму,
завітну здійснить не судилося мрію –
Спасайтеся, хлопці! Біжіть – я прикрию!.

Не варто самому, тут люди зі стажем,
бо що ми тоді твоїй матінці скажем?
І він усміхнувся – Не хлібом єдиним,
я син інтернату, а мама – Вкраїна…

Таки залишився і довго тримався,
набої скінчились – ножем захищався!
Та сили нерівні, дві кулі у тілі
і снайпер тримає уже у прицілі…

Застигла матуся чиясь на порозі,
схилилися віти над ним при дорозі,
і небо дощем пролилося над сином –
то плакала ненька його, Україна!.

Вони лише збирались жити,
радіти сонцю і весні,
натхненно вчитись і творити,
співати мамині пісні…

Та не судилось, відлетіли,
рве невимовно серце біль –
взяли ворожі збройні сили
будинок житловий за ціль!

Оце уся вам честь і слава
донині, як у старину…
Навіщо світу та держава,
що і з дітьми веде війну?!.

Ми зробимо усе після війни…
Після війни ми наведемо ладу!.
Ось переможемо онуків Сатани
і обере́мо українську владу!

І це лунає із усіх боків.
Отак говорять і учені люди!
Не забуваймо досвіду віків –
юрба завжди шанує словоблудів…

Країну добиває популізм,
іде війна – безжальна і кривава.
Нас поглинає тоталітаризм
і буде інша то уже держава…

Укотре, як ніколи – хто кого!
І знову уповаємо на Бога…
Не відаємо лише одного –
коли й чиєю буде перемога!.

Збиткуванням над ґлуздом утрачено лік
тих, що ґлузду ніколи не мали.
Добігає війни кров’ю змочений рік,
ніби вік, що пішов на поталу…

На поталу зеленій, масній сарані,
що не знає ні честі, ні міри.
Другий рік у війні ми хороним синів,
і чекаємо правди сокири…

Скільки ще ми у змозі наругу терпіть,
над загиблими гірко ридати?
Попереду і далі позерство і хіть,
і занепад батьківської хати…

Доки можна терпіти відверту брехню,
маячню чужорідної фальші?
Не змінити із кухарем «рашенменю» –
утонути у новім реванші!

Я свою облаштую ялинку
у окопі, з колючого дроту,
на розмоклому нині суглинку,
де лягло уже майже пів роти…

На гірлянди повішу колючі
не лимони – реальні гранати,
може в свято, хоч раз після Бучі,
пощастить дві годинки поспати…

Феєрверків у нас вистачає,
конфетті – од ворожих снарядів.
А погрітися краще би чаєм
і борщеві гарячому раді.

Не чіплятиму я мандаринів
невелика в цукерках потреба –
медальйони моїх побратимів
сяють зорями сумно із неба…

Верховна зРада знову у кільці,
тривогу б’є оскаженіла хунта…
Зігнали слуги море молодців –
народного перелякались бунту!

Паркани, спецпризначенці кругом,
у пвній викладці поліція чатує.
Спецтехніка, спецзасоби!. Дурдом
уже скінчати треба. Підрахуєм,

а скільки їх зібралось у кільці
обранців од народу захищати.
І доки будуть, у кінці кінців,
імунітет із виродків знімати?!

Допоки грабуватимуть людей,
киваючи на складнощі і норми?
Ця влада нас тримає за свиней,
кричить про неіснуючі реформи!

Нам очі запорошує зола,
долає демократія свободу,
бо скільки треба наробити зла,
аби отак боятися народу?!.

Коли співали «Ще не вмерла…»,
то холодок біг по спині,
а тут поперли сіять перли,
що стало боляче мені…

Вони ту шоблу розважали,
а хлопці там тримали фронт.
Під час ворожої навали –
це дикий треш чи просто понт?!

Такі дивитись порнофільми –
ще гірше ніж у серце ніж…
Метати бісер перед свиньми –
на це придатні лиш такі ж!

Усе таке крихке навколо,
такий несталий нині світ…
Не здатні вже сім’я і школа
суспільства лити моноліт.

Життєві цінності поблякли,
мораль до зиску подалась…
У матриці застряли чакри,
а до чеснот минулих – зась!.

Ми повернулись до інстинктів
і у серця пустили зло,
блукаєм в долі лабіринтах…
Іще такого не було!.

Ми розучились міркувати,
а працювати – поготів,
покинули душі пенати…
Їх замінив достатку хлів!.

Живемо лише віртуально,
нас полонить черговий хіт…
Загроза ця уже реальна –
летить у бездну штучний світ!

Лиш фото тих, хто відлетів у небо,
не ступить більше з фронту на поріг,
ніколи не повернеться до тебе
з війною пошматованих доріг…
В очах одних читається задума,
у інших усміх грає на вустах,
але мене не полишає дума –
на їх обличчях непідробний страх,
побоювання, домішки скорботи,
десятки, сотні сонячних ідей…
Не переляк, а батьківська турбота
за Україну, рідних і дітей!.
Не сплутаєш оте з паяців грою,
заявами міністрів чи ГУРМО…
І лише завдяки таким героям
ми до сих пір живем і стоїмо!

Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…

Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
сьогодні вже не просто маячня!

Нам одягають цифрові окови
у вигляді реформ і обіцянь,
а ми оте усе ковтаєм знову
у мареві даремних сподівань!

І несемо на карку кровопивців
слухняно, попри тяготи війни,
а ті не кращі від московських вбивців!
Її скінчити не дадуть вони...

Оте триватиме не рік, не два, а доти –
аж доки не залишаться раби.
Одні раби, покірні ідіоти,
а поки що – гроби, лише гроби…

Як довго?!.

Дивлюся у небо і думу гадаю –
Чому Україна завжди була скраю?
Варяги, монголи, Литва, москалі –
все щастя шукали на нашій землі…

Усе у нас є: видатні чорноземи,
за клімат Творцю уклоняюсь доземно,
і хист до роботи, і смак до життя,
та це не покращує наше буття…

Ми рвемся на волю, як птахи із клітки,
в Європу тікаємо… на заробітки,
співаємо жалібно, сльози ллємо…
Сорочку останню – і ту віддамо!

Чи ми не засвоїли часу уроків,
своїх шанувати не вмієм пророків,
не можемо втілити гідності план?
Лише на гіркий нарікаєм талан…

Чому нами правлять чужинці і зайди,
а ми по сирітськи плетемося ззаду?
Чому козакуємо лиш на війні,
а мирні часи – то уже в стороні?!.

Невже збайдужіли нам діти й онуки,
що долі їх кату ввіряємо в руки?
А те свої чада ховає до тилу
і густо лани укривають могили…

Дарма ми допіру волаємо – Боже!
Хто нам окрім нас у біді допоможе?!
Збираймо хоч залишки розуму разом
і виметем з дому всіляку заразу!

А він стояв без каски і без зброї,
цигарка тільки у важкій руці –
простий герой і український воїн,
із нагород – лиш спокій на лиці.

Усе стояв… Нескорено, без страху,
бо за спиною український рід.
Життя своє поклав на долі плаху,
скрутивши нерви у сталевий дріт.

А він стоїть в уяві і понині,
у очі сміло дивиться катам.
Слова останні: «Слава Україні» –
як «На поталу Неньку не віддам»!

Усупереч орді і власній гнилі
Вітчизна наша, як надії храм,
стояла і стоїть у цім горнилі –
лиш завдяки таким своїм синам!

Нарешті повертаєшся додому…
Не зі щитом, на жаль, а на щиті.
Вже весняного не почуєш грому
і верби не побачиш золоті…

Ти, друже, у краю, де вічна тиша,
де не співають рідні солов’ї.
Не набереш уранці, не напишеш,
не розповіш про радощі свої…

І там таких зібралося немало,
хто не чекав, а московита бив…
Не осягнуть широкому загалу,
як щиро Україну ти любив.

У нас і далі йдуть бої криваві –
найкращі умирають за життя!
Зустрінемося ще, на переправі…
Ти переміг, ступивши в небуття!

Лише дві сотні… На мертвечука!
А тисячі на кого залишили?
Для зе чи пе, а може ярмака?!
Як антураж для братської могили
в Оленівці, де міни рвуться знов
і вибухають краплені ракети?
На ваших лапах кров, одна лиш кров,
а в шафах ще не знайдені скелети…

Тріпочеться над головою майва,
жовто-блакиттю небо затягло.
Під тином кров’ю ружавіє мальва,
уже не вся родина за столом…

Іде війна і гинуть оборонці –
життя кладуть за Неньку молоді,
за місце на своїй землі під сонцем,
за Україну і за рідний дім.

Поблимує під образом лампада,
а скільки ще попереду звитяг…
Відлунює ворожа канонада,
та майорить жовто-блакитний стяг!

Весна якась цьогоріч не така…
Наразі не до свята, не до квітів.
Стискає міцно автомат рука,
а в голові: «А як дружина, діти?»

Та попереду ворога орда,
загарбники в атаку йдуть уперто.
За Україну вмерти – то біда,
та не дамо ми Україні вмерти!

А землю щедро засіває сніг.
Чи в неї упаде насіння інше?
Лиш вибух обриває часу біг
і знову тиша лунко смертю дише…

Упевнений – здолаємо ми зло
і знову мир повернем Україні,
відновимо і місто, і село,
і в душах подолаємо руїну!

08.03.2022

Рано-вранці розрізали небо
громовиці московських ракет –
то недопалок ниций ганебно
розпочав свій кривавий бенкет.

Все палає, будівлі і хати,
школи, доки, дитячий садок.
Над убитим схилилася мати,
з нею плаче фабричний гудок.

Сипле смертю зі «смерчів» і «градів»
підлий ворог на місто моє.
Та потугам усупереч гадів
миколаївське сонце встає.

Рідне місто, катів не лякайся,
у окопи вдягайся і дріт.
Миколаєве мій, підіймайся –
вже орда біля самих воріт!

Життя летить і «Пошук!» – твій девіз.
Мелькають дні, події, кілометри…
А ти сама його волочеш віз,
мажу буття свого у стилі ретро…

Сумбур думок: колажі, вітражі,
рожеві хмари, гойдалка до неба…
Кохання потайки, картинно, на межі,
але чи є ота межа у тебе?!.

Стереотипу спекатись? Табу!
Його уже позбутись неможливо
і ти міняєш «Лексус» на гарбу,
та парасольці все ж пасує злива.

Емоцій злива, вражень, почуттів,
новий, незвичний, креативний стержень –
щоб вистачало образів і слів,
і музики без будь-яких обмежень!

Давай посидимо з тобою
на ґанку й просто помовчим.
Давно не чули ми обоє,
як вдалині кричать сичі…

Я обійму тебе за плечі,
зігрію руку у руці
і в тихий цей останній вечір
сльоза розтане на щоці…

Поволі серденько розтане,
усмішка знову забринить
і в думах я тебе, кохана,
вже не залишу ні на мить!

Давай посидимо до ранку,
як голуби на рушнику.
Лише для тебе колисанку
я заспіваю… в тернику.

Навіщо це було тобі потрібно,
я так ще до кінця й не зрозумів…
І серце ніби пташка билось дрібно,
і стільки пролилося ніжних слів…

А очі! Зеленаво-жовті очі –
бездонний вир і моря глибина,
купальської відлуння диво-ночі,
як папороті квітки таїна…

Не склалося… Не оп‘янило зілля
і на піску розтанули сліди…
Та усмішка шаленого похмілля
зі мною залиши́ться назавжди…

У грудях лише туги згустки,
нещадно серце рве обман.
Сама собі обрала пустку –
розтанула, пішла в туман…

Навіщо ти мене влюбила,
надію нащо подала?
Злетіти, Господи, несила,
обидва зламано крила…

Та я й один у полі воїн
і це говорить не пиха́.
Для мене нас було лиш двоє,
як палко я тебе кохав!..

Усе шукала лиш розраду,
писала жалісні листи…
Злякалась помсти ти за зраду?
Та я простив і відпустив.

Твоя уява заблукала,
наснилися якісь дива?
Чого тобі було замало?
Слова... Одні пусті слова!

Не розпочавшись, обірвалась,
розтала в безлічі ідей...
Ти все ж писати намагалась
чи серце вирвати з грудей?!.

Вербова гілочко моя!
Така вся ніжна і пухната,
а мова – щебет солов’я!
І стільки тих розмов про тата…

Моя ти мавко лісова,
легка лебідко білосніжна,
волошко синя польова,
маленька пташко, звабо ніжна…

Про тебе, твій тендітний стан,
смарагдово-зелені очі
тобі подібне хто писав
в безсонні березневі ночі?..

Хто одягнув тобі суму́,
не розумію знову й знову…
Була принижена? Чому?
Оти́м красивим, щирим словом?!.

Назад немає вороття?
Лети в засиджені пенати
і Бог один тобі суддя!
За що мені тебе прощати…

Продати землю України –
лише частина плану юд!
Перетворити у руїну,
закабалити бідний люд
вони поставили метою,
звести державу нанівець.
Лишилось «справитись» з війною
і самостійності… кінець!

У перший день останньої весни,
яку я зустрічаю наодинці,
переглядаю знову власні сни
і оду не своїй співаю жінці.

Пробач мені, що я тебе не знав,
що пізно наші долі перетнулись,
коли ріку життя долав уплав
і ненароком зазирнув у юність…

Пробач мені що щось не відбулось
й відбутися ніколи вже не зможе.
За всі колись, комусь, чомусь, чогось…
Що квітами твоє не вислав ложе!

У перший день чергової весни
не зміг очей зімкнути до світання…
Втомився я один дивитись сни,
хай буде ця весна така – остання!

Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свою волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»

Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?
Вже не потрібні воля і свобода?
Віддати землю під чужий леміш!.

Розпорошили ми духовні сили,
всього шість років, а яка зима…
Як швидко нас лукаві одурили –
Ні гідності, ні честі ні ума?!.

Я – Україна. Я уже конаю!
Хто допоможе, людоньки, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…

Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?
Чому ви розбрелися світом,
забувши Батька заповіти?
До хати чи повернете колись?

Я – Україна. Де ж ви, мої любі?
Невже тихенько бавитесь вином,
у Телеграмі чи Ютубі,
на тренажері в фітнес-клубі,
позасинали летаргічним сном?!.

Я – Україна. Люди, вас благаю
про допомогу, серце рвуть кати!
Останнє, землю, забирають,
вінець терновий одягають,
а до Голгофи скільки тут іти…

Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?

Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?..
Над ким проллє високе небо, синє,
сльозами вже Давидови зірки?

Куди поділись слава, честь і розум?
На побрехеньки вкотре повелись
і надали ви перевагу прозі,
поезію лишивши на колись!..

Вже тане те «колись» за виднокраєм
і мусить пам’ятати кожен гой:
Хто хліба і видовищ забажає –
свободу, зазвичай, втрачає той!

Людці зелені захопили Крим,
багаття запалили на Донбасі,
перетворивши вибори в екстрим,
гризуть діру у просторі і часі.
Вона невпинно шириться, росте,
поглинула три четверті суспільства…
Невже усе, що зроблено, пусте?!
Невже настала ера лицемірства?!.

Епоха карликів підкорює весь світ,
титанів нині знищують дощенту.
Нам очі застеляє пустоцвіт –
муляж зелений горе-резидента!..
Домислити могли в страшному сні,
що знову будуть правити чужинці?!
Що знову залунають їх пісні
й братами знову зватимуть ординців!..

Персей і Зевс осядуть у селі
і рибку апатично будуть вудить –
нові ж нащадки Кракена зі слів
нам хутко сіті-щупальця спорудять.
Людці зелені захопили все,
а в першу чергу – грішні наші душі.
Ця маячня добра не принесе,
нам боком вилізуть довіра і байдужість!

Каштани знову запалили свічі,
ввіткнули пірамідки у блакить,
а я думки свої зберу на віче,
бо в грудях все від болю клекотить…

Присяду під старим, крислатим дубом,
що сотні років дивиться на світ.
Чи козарлюга той гадав, чи думав,
що густо так розквітне пустоцвіт…

Куди поділась тяга до свободи,
чому пропала здатність міркувать?
Чом не хватає розуму народу
хоча б на пальцях рук порахувать…

Кого ми обираємо в гетьмани,
вручаємо кому знов булаву?.
Не вистачило чому двох Майданів
триматися хоча би на плаву?!

Мовчить сердега, нахиливши віти,
лише журливо листом шелестить.
Цей довго пам’ятатимемо квітень,
як люту зиму зможем пережить…

Ти твердила – потрібно зачекати
так довго, що уже пройшли віки!
Але в чеканні доки зникнуть грати,
пройшли ми неповернення крапки…

Не розгорівшись згасли свічі наші
і невідомо, в тім чия вина.
Лиш пригубити видалось із чаші,
не осушити, випивши до дна…

Знов лицар помилився в сподіваннях,
пішовши захищати Камелот.
Кохання іспит не пройшло чеканням,
бо виявився міражем оплот…

Під одягом ховались душі різні,
та має свій кінець найдовший сон.
«Ніколи», кажуть, гірше аніж «пізно» –
такий у всі віки життя закон.

10.02.2019

Чужий я для тебе… Чужий!
Таким вже назавжди лишуся…
На мене ти зла не держи,
на тебе я теж не серджуся.

Та нащо надію мені
цей час ти дарма подавала,
хоча у душі глибині
ніколи мене не кохала?..

Навіщо старі почуття
у серці палкім розбудила?!
Ввірвалась у мирне життя
і спокою знову лишила…

Чужий я для тебе… Чужий!
Мені б зрозуміть це відразу…
Про дружбу відтак не кажи –
забудемо все і одразу.

Усе життя він був максималістом,
як ненавидів люто чи кохав…
Бувало формі бракувало змісту,
та ні собі, ні іншим не брехав.

І вже, як підоспіло відмічати
тридцятирічний вдруге ювілей,
здавалось пощастило покохати
єдину ту, що оспівав Орфей!

Якій повірив і розтав душею,
з якою мріяв стрінути кінець,
пуститися в останню одіссею,
в огонь і воду, навіть під вінець…

...............

Коханню як ламають підло крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.

Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум
і в темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…

Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
і мовчки все ступала під укіс…

А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.

Було коханню невимовно скрутно,
в життя його прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…

Щоб вітер знову оживив вітрила,
червону нить щоб віднайти в житті,
щоб зажили подерті лихом крила
і щастя відшукалось в висоті.

Допоможіть же ви своїй любові,
немов зіницю ока бережіть,
пісні співайте їй лиш веселкові –
в коханні, люди, тільки й варто жить!

Я кохаю тебе як кохав
і любити довіку вже буду.
Ні на йоту тобі не брехав,
хай там що говоритимуть люди…

Не тримаю у серці я зла
і прощати не бачу за віщо.
Жаль – не маю я стільки тепла,
щоб змінити планиду цим віршем!

Бо у тебе суддя – лише Бог!
Найсвітліші із ним твої миті.
Не судилося бути удвох
у цім грішному білому світі…

Але що б не надумала ти –
я прийму твоє рішення, люба.
За любов мене, мила, прости!
Ти для мене і радість, і згуба…

Душе, мовчи! Не вимови ні слова!
Останні свічі скоро догорять…
Ти там була… Навіщо тобі знову?
Не відають блаженні, що творять…

Там кров і сльози, горе і страждання,
там судять грішних судді-палачі…
Любов туди пішла як на заклання…
Прощу тебе – мовчи, душе… Мовчи!

Душе, мовчи! Ти вже відговорила,
усім хотівши правду доказать…
Змінити грішний світ тобі несила –
молись тихенько, ношу не піднять…

Усе даремно… Марні ті потуги,
бо кожен правду всяк свою несе.
Закласти ладен матір, сина, друга…
Попрали Бога вже, зміліло все.

Душе, терпи! Хай кровоточать рани.
Нізащо не відкрий свої вуста!
Все пізно настає, а може рано,
та пам’ятай легенди про Христа!

Туман. Туман укрив поля й луги,
не видно навкруги за кілька кроків.
Ховає заметіль дніпрові береги,
існуємо лише… десятки років.

Туман. Туман немовби молоко,
що очі пеленою застеляє,
розлився у ногах як силікон –
ступити кроку сил уже немає…

Туман. Туман, сховалися зірки
в тумані, ми свого забули Бога.
Туман старих ідей дається узнаки,
в майбутнє затуманилась дорога…

Туман. Туман – завіса сивини
для тих, хто не торкав і стан дівочий.
Вітчизно дорога, ми, доньки і сини,
до вічності ідем, закривши очі…

Два маніяка у тридцять дев’ятім
втягнули людство в світову війну.
Пройшли роки, але порахувати
й донині всю не можемо ціну,
якою нам далася перемога.
Що каже нам статистика сумна?
Хто воював, за що і проти кого?
Кому потрібна та була війна?

Аби відповісти на ці питання,
історію потрібно добре знать,
бо існували завжди намагання
по-своєму її переписать.
Хоча минуло вже багато років
з тих пір, як закінчилася війна,
жахи у пам’ять врізались глибо́ко
і їх не дасть забути нам вона!

Фашистському звернули шию звіру,
коричневу здолали ми чуму.
Ціною перемозі тій – офіра
життів людських мільйони. Та чому
загинуло в рази нацистів менше,
хоча у наступ спершу йшли вони?
Бо в контратаку гнали пси зі «СмерШу»
гарматне м’ясо дикої війни…

Діди потужно йшли тоді в атаку
з гвинтівкою одною на… п’ятьох
і не було косі смертельній браку
в людських життях. Не стало багатьох…
Згадаймо, як кувалась перемога
в тилу, на фронті, серед партизан,
ленд-ліз – заокеанську допомогу,
оточення і… черговий казан.

А скільки у ворожому полоні
і безвісти сердешних полягло,
та й тим, що повернулися додому,
Сибіру скуштувати довелось…
Бо бранців завсіди не шанували,
живий з полону – вила під ребро.
Вожді їх за людей не рахували,
умить ліпили зрадника тавро.

Хто бідкався за ще зелених хлопців
о тій воєнній, нелегкій порі?!.
Їх сотні тисяч горе-полководці
втопили у бурливому Дніпрі,
як греблю Дніпрогесу підірвали
і за водою сплив Вкраїни цвіт,
а далі – як Славуту форсували,
в бажанні знову дивувати світ.

Життя солдатські танули намарно
на ворогом мінованих полях…
Просякла кров’ю переможців гарно
і наша, і Європи вся земля!
Їх на загибель гнали у атаку
по мінах і під вогняним дощем,
бо Жуков ліпше шанував собаку –
«Баби нам понароджують іще»…

Понині серце корчиться в судомах,
у спраглім горлі просто бракне слів
при згадці тих, хто не прийшов додому
з війни скаженої, її страшних фронтів.
А скільки їх могло б іще пожити…
Перелічити – не стає рядків!
Серед дорослих діти… Діти-діти,
нероджені від згублених батьків!

А скільки ще каліками вернулось
з жаских полів кривавої війни…
Чому так швидко та біда забулась
тими, кого тоді спасли вони?
Не кличу я Творця на допомогу,
але чому нерадісно мені,
як площею в параді Перемоги
незримо йдуть загиблі в тій різні?.

Чом нині "переможці зла" з собою
несуть нову загарбницьку війну?
Росія стала з Ненькою до бою,
любов поправши братську і земну!.
Напала підло у часи непевні,
в сестри украла Крим, затим Донбас.
Попереду скрутні часи, буремні –
вони уже рабами бачать нас.

Обвішані цяцьками мов ялинки,
у орденах, медалях в сім рядів,
трясуть жирком «блондини» і «блондинки»
зразка кінця сорокових років.
В душі глибокі кровоточать рани,
я ту картину серцем не збагну –
навіщо ці міфічні ветерани,
які плюндрують пам’ять про війну?!

Повстанці українські – хто вони:
бандити, посіпаки, патріоти?
Народу українського сини,
що захищали Неньку від сволоти!
Народжена у Другій світовій
в терорі, геноциді, катаклізмах,
й після війни УПА ішла у бій…
У бій з оскаженілим комунізмом!

Говорять нам, що треба примиритись,
подарувати вбивства і борги,
що на «братів» уже не варто злитись,
простити їх гріхи нам до снаги…
Підставне виникає запитання –
Кого прощати і миритись з ким?
Попросить хто прощення й чи востаннє
у морі переповненім людськім?

Мо діти тих, доноси що писали,
морили голодом і в табори вели,
знущались і в потилиці стріляли
тим, що голіруч у атаку йшли?
Чи внуки тих, що ницо ґвалтували
і підло грабували мій народ?
Тепер вони спасителями стали
і перші у святковий хоровод!.

Кого перемогли ми в сорок п’ятім
і в чому перемоги тої суть?
Чом переможці на хресті розп’яті,
а переможені як у раю живуть?!
Чому забули братню допомогу
того, хто допоміг долати млу?
Тяжку ціну дали за перемогу
прості солдати й люди у тилу…

Дев’яте травня – свято Перемоги?
Учасників все менше тих подій…
Удавкою сплелися їх дороги,
народ не привели до світлих мрій.
Зі святом цим вітаю обережно,
аби знічев’я не просипать сіль…
Дев’яте травня – це печаль безмежна,
це реквієм і невимовний біль.

Біду нам поселили в ріднім домі...
Тоді вже долинав невинних плач,
як атомний реактор на розломі
звести партійний вирішив діяч.

Під самим серцем Неньки-України,
серед лісів одвічних і озер
керманичі чужої батьківщини
ліпили міць гнилого СРСР.

І лихо не заставило чекати –
аварія, якийсь хлопок, пожар…
Чому ж у таємниці все тримати
партійні бонзи стали той кошмар?!

У бій послали юних в гімнастерках,
із захисту – один лиш протигаз.
Вони здолали той вогонь нестерпний,
але життя дається тільки раз…

Своїх дітей вивозили подалі,
а люд простий погнали на парад.
Загиблим потім тицьнули медалі
криваві ватажки країни Рад.

Чорнобиль – то трагедія народу,
завжди це пам’ятати треба всім!
Загроза Україні, її роду,
розрив ядра у триста Хіросім.

Ті хмари пилу піднялись до сонця
і впали потом хижої роси.
Смертельну небезпеку сіяв стронцій,
як відголос вселенської коси.

Тепер у зоні бродять звірі дикі,
донині Прип’ять пусткою стоїть,
а тиха смерть свої міняє лики,
збирає дань… Ні дня вона не спить!

Їх стільки полягло на тім покосі,
пролито ріки неутішних сліз!
Оговтатись не можемо і досі,
донині вся країна – рижий ліс…

Їх імена нехай не будуть стерті,
хвала і честь всім, хто здолав той жах.
Як оберіг від косовиці смерті
героїв подвиг житиме в віках.

Ти, душе моя всім відкритая,
невже не втомилась від ран,
підступно олжею сповитая,
що плодить черговий обман.

Ти, душе моя неприкаяна,
хіба не набридло тобі
бентежитись смутком розкаяння,
брести в непроглядній журбі?

Ти, душе моя непокірная,
чом сумно повісила ніс?
Ортуна, подруга невірная,
життя понесла під укіс…

Ти, душе моя норовливая,
на спокій надію облиш –
мов кінь із шовковою гривою
в безкрає майбутнє летиш.

Ти, душе моя невмирущая,
коли в небуття відлетиш,
на мить осягнув усе сущеє,
простиш всіх і благословиш.

Лунає голос Неба все гучніше,
старається невидимий дзвонар.
У тріщини майбутнього, у ніші,
заглянути силкується кобзар.
Та марно все, нічого не виходить,
все укриває сірості туман.
Десятки літ імлою люди бродять…
Чи очі застилає всім обман?

Безпомічно висять у старця руки,
свята бандура стільки літ мовчить.
З останніх сил долає лірник муки,
лише душа безмовно ще кричить.
А крики тонуть в непорозумінні,
у хаосі спокус, мілких бажань…
Невже не вирвем зла того коріння,
в життя не втілим світлих сподівань?!.

Можливо в році цім новім
десь в полі дальнім, серед жита,
собі тихенько розповім,
без тебе як учився жити…

Як вічність в Господа просив
навколішках посеред хати,
до крові губи прикусив
й минуле вчився забувати.

Як щодоби шукав себе,
все прагнув правди, як спасіння,
та знов і знов чекав тебе,
немовби Бога воскресіння!

Як подумки зовсім один
блукав у просторі і часі.
Як зупинився часу плин,
себе вже бачив в темній рясі…

Як підземеллями душі
життя носив, немов офіру.
Як несподівано вірші
любов мені вернули й віру!

Лише собі… Помилуй, Боже!
Десь у степах, посеред трав,
бо зрозуміти мене зможе
лиш той, хто у житті кохав…

січень 2018

Не корись! Ніколи не здавайся,
як би тяжко не було тобі.
Усміхайся, завжди усміхайся
всім наперекір, а ще собі.

Не корись ніколи і нізащо!
Хай там що, хай тисячі пліток…
Бо від того вже не буде краще,
скорених не жалує ніхто.

Він так її, на жаль, і не обняв,
і не сказав «кохаю» прямо в очі.
Бо про кохання ще тоді й не знав,
не те що пестувати стан дівочий.

Її він не притиснув до грудей
і не сказав: «Люблю, моя лебідко!»
Та скільки їх таких, малих дітей,
голодомор спіймав у хижу сітку…

Той владомор, як пес на повідку
безумного уже від крові ката,
забрав усіх: і сина, і дочку,
і стариків, і навіть маму з татом…

Косила смерть великих і малих,
гуртом конали люди й поодинці.
Прищавий вождь відкрив Пандори міх
і все лише тому – що українці!

Сьогодні день скорбо́ти. В темну по́ру
у пам’ять мовчки свічку запалю́.
Числе́нних жертв того голодомо́ру
злічить не можна. З присмаком жалю́
горить свіча́. Поволі віск стіка́є
і застигає прямо на столі,
а туга з болем серця не лишають
за мій народ, що танув у імлі.

У млі найбільшого голодомору,
що „вождь народів“ підло влаштував.
Продовженням червоного терору
він в тридцять третім українцям став.
За сотні тисяч, склали що мільйони,
до строку що пішли у небуття.
Звіріли в тридцять другім продзагони…
За непоко́ру пла́та – все життя!
 
За те, що працювали не для слави,
уміли це робити краще всіх,
мільйони українців кат кривавий
прирік на смерть… Великих і малих!
Перед очима знову пу́хлі діти,
що просять кри́хту хліба у батьків,
а ті самі не знають, що робити,
їм голод розум також одури́в…

Тим часом збіжжя в за́сіки ховали,
на кораблі грузили у порта́х,
щоб непокірні голоду пізна́ли
і в їхніх душах поселити страх.
До волі вбити тягу щоб навіки,
і трударя́ прибрати із полів,
партійна шайка – Коба, його кліка,
все до Сибіру гнали куркулів.

А світова спільно́та теж мовча́ла
і тихо їла український хліб…
Невже і са́ла нашого чекали,
як молотили український сніп?!
Чому сиділи мов сіренькі миші,
мені незрозуміло і тепе́р.
До Ліги націй у могильній ти́ші
невдовзі долучили СРСР…

Горить свіча поволі, до світа́ння
слізьми спадає ще гарячий віск.
Щоб відповіді дати на пита́ння –
шукайте поряд вигоду і зиск!

Пливе степами полиновий дзвін,
в повітрі запах ладану витає,
донині Україну не лишає,
десятиліття не стихає він…

І досі пам’ять мозок люто рве –
голодні діти все перед очима…
Та неприродна, нелюдська картина
як лемешем чіпляє за живе!

Свята земля дідів моїх, батьків,
благословенний Велесовий краю,
з моїм народом разом розпинають
тебе кати вже протягом віків!

Народе мій, чому засумував?
Згадай свої звитяги незабутні!
Своїх дітей не виведеш в майбутнє?
Невже навіки буйні крила склав?!.

В степу розквітла квітка польова,
яка вражала невимовною красою,
раділа сонцю, а погода дощова
її поїла все вологою живою.

Вона вдивлялась в небо голубе,
схилялася від вітру в різні боки,
в вінку барвистім бачила себе,
та враз зачула обережні кроки…

Так сталось, полем легінь мандрував,
природою милуючись степною.
Він квітку ту вподобав і… зірвав,
щоб вдома любуватися красою.

І до своєї вніс її світлиці,
ледь стримуючи серденька порив,
і вазу кришталеву зняв з полиці,
й води туди джерельної налив.

Щоб замінити степове підсоння
та квітці забезпечити комфорт –
юнак розчистив спішно підвіконня
і вазу помістив… на ешафот.

Красуня ж спрагло дивиться в віконце,
розгледіти б в надії рідний степ,
та скло їй затуляє миле сонце
й нагадує світлиця… темний склеп.

І квітка вже до вечора й змарніла,
схиливши вниз голівоньку свою.
Ось так її любов палка згубила,
бо видалася пеклом в тім раю…

5,6.09.2017

Дзвін, дзвін… Краєм дзвін лунає…
Ось село… Воно все умирає.
Люди де? Людей уже немає…
Лише дика пустка серце крає…

Тихо… Мозок давить тиша…
Вітерець ганчір‘я ледь колише.
Навкруги не видно навіть миші.
Ані звуку, тиша… Мертва тиша!

Поміж хат бреде стара з косою…
Втомлена, роботи – «з головою»…
Криця леза вельми притупилась…
Стала, погострити зупинилась…

«Бум! Бем!» – степом дзвін лунає…
Голо зовсім, ні душі немає…
Україна так і доконає…
Пустка! – Молох руки потирає…

За вдачею мисливцем завше був,
пройшов війну афганську. У спецназі
ніхто від нього лайки не почув
і як дитя радів завжди звитязі.
Уже давно минули ті часи,
коли з ножем ходили на ведмедя.
Летять літа і рідшають ліси,
стрічається все рідше милосердя...

І чотирнадцятий приніс нову війну,
«брати-слов'яни» вкрали Крим у нас,
улізли в дім, країна на кону,
Луганщина палає і Донбас!
Паршиві капітани за стерном,
дорвалися нарешті до корита,
і аби лайнер не пішов на дно –
іде мисливець Неньку боронити.

В літах уже, та уподобав «дівку»,
не нудьгувати ж у кінці доби –
узяв «Маестро» снайперську гвинтівку
і дві гранати в бонус прихопив.
Лише своїм життям ризикував,
завжди один виходив на завдання,
спокійно почуватись не давав
він ворогу вночі і на світанні.
Бог милував його жарких котлів
і навіть не було легких поранень,
десятки мінних переповз полів
аж до подій, що трапилися зрання…

Розвідників відхід він прикривав,
що уночі в ворожий тил ходили,
та бісів син напроти не дрімав
і засідку «Маестро» все ж розкрили.
Йому б назад швиденько, до своїх…
А як же хлопці? Хто їм допоможе?!
І ось кільце, а їх – як в кішки бліх!
Один проти семи в тилу ворожім.
Та не смертельно, то ще не кінець –
удома він, їх з подругою двоє.
Поклав ще трьох бандитів молодець,
але скінчились в милої набої…
Лише спокійно, зараз головне
тримати терористів на прицілі.
Повернуть побратими, час мине,
зусилля досягнуть своєї цілі.

Та ворогу також прийшла підмога,
затисли, що дихнуть немає як…
Закрита до своїх уже дорога
і для мисливця то недобрий знак!
«Доперли», що набої закінчились,
шакали здобич чують надлегку.
На їхнім боці перевага сили,
все вужче коло… Горе чужаку!

«Маестро» каску зняв, оглянув небо,
упали че́ки на зелений луг.
Зоря займалась. Вибирати треба
і він ступив у свій останній круг…
Буденно жив, боротися умів,
любив Вітчизну і цурався фальші.
Подвійний вибух залпом прогримів,
іще десяток ворогів забравши…

Напишу я листа, напишу у майбутнє, потомкам.
Хай вони прочитають його через тисячі літ,
що таке красота із металу, вогню і бетону,
та яким був колись наш далекий знедолений світ.

Напишу про життя, як тоді ми жили і творили.
Як дівчат проводжали й співали веселих пісень.
Як ростили хліба, а ще палко і чесно любили,
і яким видавався нам радісним завтрашній день.

Напишу про любов, про кохання своє і розлуку,
про дорогу широку і стежку вузьку на завод.
Напишу їм далеким про радість безмежну і муку,
про птахів в синім небі високім і зір хоровод.

Все забрала війна, все поглинула чорна скорбота.
Рвуться міни, снаряди й осколки та пулі свистять.
У свої двадцять п‘ять ми не знали життя, лиш турботи,
але можемо й зовсім його, взагалі не пізнать.

Нас не варто жаліти, бо й ми не жалієм нікого.
Не потрібно ридати і слати в минуле листи.
Як життя обірветься, підемо усі ми до Бога.
Дорогою ціною даються в майбутнє мости…

Напишу кілька строчок і більше писати не буду,
бо не знаю і сам, спадкоємцям що ще написать.
Не пізнав я життя, а снаряди вже рвуться повсюди.
Я сьогодні до бою іду, щоб його захищать.

Напишу я листа. Напишу швидкоруч перед боєм.
Поспішу, ще залишилось кілька коротких хвилин.
Мамо, рідна моя, чи зустрінусь я знову з тобою,
та у серці живе хай завжди захисник твій і син.

03.06.2016

Зустрів своє кохання пізно,
але в житті таке буває –
вужем любов у серце влізла,
здавалось їй не буде краю.
Побралися?! – шептали бабки, –
відсутнє у сім'ї майбутнє…
Дитячий крик поставив крапку
і по місцях розставив сутнє.

Різниця в віці хоч лякала
і хвилювався за дитину,
та серце пристрастю палало,
а звісткою в нелегку днину
(тяжке захворювання серця)
був приголомшений навік.
Розбились мрії ніби скельце
і зупинивсь буття потік.

Він розривався на частини
поміж дружиною і сином.
Шукав шляхи зарадить горю,
возив дитину аж за море…
Та всюди чув лише одне –
потрібно серце, час мине
й зупиниться воно до строку,
не справити цього пороку…

Життя котилося в журбі,
не так все сталось, як гадалось,
і молода знайшла собі,
у нього ж серце розривалось.
Із сином бачилися рідко,
лиш на свята і то не завжди.
Палкі вітання взимку, влітку
слав батько сину як і завше…

Що подаруєш мені татку
на повноліття – син питав.
А він лиш поправляв краватку,
бо дійсно ще того не знав.
Все турбувала серця вада,
з народження було отак.
Він намагався дати раду,
але не допоміг ніяк.

Прогноз невтішний – кілька років
з тим серцем жити міг малий.
Вже що там школа, що уроки,
коли майбутнє без надій…
Незгоди, прикрості минали,
а син тихенько підростав.
Усе в тому житті бувало,
а за майбутнє він не знав…

Вже незабаром й повноліття,
але схилилось долі віття –
„швидка“ забрала хлопця ранком,
бо стався напад на світанку.
Підкралася лиха година –
чекає донора дитина.
Залежить сина майбуття,
чи піде інший із життя…

Прийшов до тями син в палаті,
там медсестра стрункої статі
за апаратом слідкувала.
Вона йому і розказала,
що операція успішно
пройшла іще на тому тижні.
Сьогодні ж свято, слава Богу,
бо день народження у нього.

Де тато? Чому не прийшов?
Можливо був, та відійшов…
Ось на вікні лежить пакунок,
а що як в ньому подарунок!
В пакеті батьківська сорочка
та папірець на три рядочки.
Умить спітніли хлопця очі,
день став йому темніше ночі…

Впізнався батьків рівний почерк,
в кінці ж якийсь непевний розчерк:
Із днем народження, дитинко!
Біда таки настигла, синку…
Та все одно ти будеш жити!
Минеться, нічого тужити.
Хай не зміліють береги
твого життєвого озерця
й розтануть не одні сніги –
тобі подарував я… серце!

лютий 2016

Вона була слаба і хвора,
а за вікном – похмура осінь.
Лиш кам‘яна стіна-потвора
та плющ на ній розвісив коси.
А листя з кожним днем все рідше,
все більш воно злітало вниз.
Ставало їй все гірше й гірше…
і смерті вже лунав каприс.

Огрядний лікар на ту пору
щось тихо подрузі шептав.
Ретельно він оглянув хвору
і шансів мало жінці дав…
Вона ж знетомлена лежала,
вслухаючись у вітру свист,
й собі померти загадала,
коли впаде останній лист…

Про думку подрузі сказала,
а та дивилась у вікно,
де дощ і вітер обривали
останнє листя… Все одно
ти будеш жити, – говорила, –
сто літ, а може навіть ще!
Прийде весна, поверне сили,
стіна прикраситься плющем!

У комірчині ж, за стіною,
один художник жив старий.
І мав він мрію „з бородою“ –
шедевр давно створити свій.
Однак йому це не вдавалось
і він зневірився, запив…
Лиш позувати видавалось,
своїм колегам… Тим і жив.

До нього кинулась подруга
і зі сльозами на очах
розповіла про серця тугу
й тягар страшенний на плечах.
Уважно вислухавши неньку,
поспівчував старий як міг
та став він бідкатись тихенько,
щоб уночі не випав сніг.

Вночі періщив дощ зі снігом
і вітер вовком завивав.
Останнє листя він набігом
своїм шаленим позривав.
А ранком хвора попросила
відкрити штору на вікні
і очі підняла насилу…
Та лист тримався на стіні!

І знову жінка замовчала,
готуючись в останню путь.
Знов ніч прийшла, не спочивала,
бо очі не змогла зімкнуть.
Все слухала, як свище вітер
і дощ полощиться на склі;
як сніг іде і гнуться віти
та уявляла лист в імлі.

Розвиднилось. Подруга штору
відкрила знову крадькома,
а за вікном, о Боже, горе –
до міста вже прийшла зима!
І хвора очі протирає,
вона немовби уві сні.
В житті такого не буває,
та лист усе ще на стіні!

Тоді, оговтавшись потроху,
подумала – ще не кінець…
Це мабуть так угодно Богу,
а лист – його то посланець!
Себе за слабкість пожурила,
поїла вперше за три дні
і відчувала – знову сила
вже поверталась уві сні.

Від лікаря жінки дізнались –
старий художник захворів.
Де простудивсь і як це сталось –
ніхто не знав, та у дворі
знайшли мольберт його і кисті,
й драбинку побіля стіни…
Чому ходив вночі до міста –
лише гадать могли вони.

На третій день старий художник
почив у бозє вже собі.
А жінки дві, наскільки можна,
все віддавалися журбі.
І хвора гірко сумувала –
старий бо мрію не здійснив.
Помер, – все тихо промовляла, –
шедевра так і не створив…

Тоді подруга, руку взявши
й підвівши хвору до вікна,
вказала на листок, що завше
тремтів від вітру як вона.
Ти подивись уважно, мила,
що попри вітер, в кожну мить,
той лист останній пожовтілий
на стінці більше не бринить…

В ту ніч старий життя ціною
проклав через безодню міст –
шедевр він написав собою,
коли упав останній лист!

листопад 2015

Стояла кузня на краю села,
там зі сторонніх мало хто бував.
Така собі хатина немала,
сільський коваль там довго працював.

Одним осіннім вечором туди,
зайшла стара у довгім балахоні.
Можливо, щоб напитися води,
а чи зігріти зморщені долоні.

Але коваль все молотом махав,
помітив не відразу сиву гостю,
хоча її весь вигляд видавав:
коса сталева, череп, сірі кості…

Коли угледів, молот уронив,
закляк на місці ніби розіп‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
але ще не хотілось помирати…

Та простягнула діду знаряддя –
Поправить треба, вельми притупилась.
Подумав майстер – Не одне життя
від того інструменту загубилось.

Весь вік для люду щиро пропрацював –
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
а не відмовиш, бо кирпата просить.

Струмент узяв і руки затремтіли,
він уявив, як знову піде в хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці в діда стали ніби лід…

Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду.
Простягши косу, твердо проказав, –
Для мене досить, іншим же не буду.

Піти готовий вже у небуття,
він посмішку помітив у старої, –
Ковалю, я прийшла не за життям,
уже не тну людських голів косою.

Мене від цього вже давним-давно
звільнили ті, які живуть смертями.
Убити друга, брата – все одно,
а той не пожалів і рідну маму.

Цей розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У того вся країна на кону,
на небо йдуть полки і батальйони…

Мені уже давно нема роботи,
життів лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили.

Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?!.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!..

Ходімо, мій брате, до раю,
бо в пеклі уже ми були.
Обоє з гостинного краю
покинемо царство імли.

Залишимо, друже, це пекло,
що влада назвала АТО.
Пішли вже допоки не смеркло,
немає попутних авто...

Немає? Радій! Слава Богу,
сьогодні ми тільки удвох.
Для нас простелилась дорога
на небо, там спокій і Бог.

Не будуть нещадно снаряди
нам тишу й тіла шматувать.
Там інший, найвищий, порядок
і божа завжди благодать.

Що? Ногу тобі відірвало?
Не можеш, мій брате, іти?
Терпи, подолаєм завали
і будем поволі повзти.

Вгризатись зубами в каміння,
в самого лиш кукса з руки…
Козацьке у нас бо коріння,
діди ж козаки і батьки.

Зате уяви, як на небі
блаженно ми будемо жить!
Ти там? Зачекай, я до тебе!
Ще крок, ще зусилля, ще мить…

Переведи мене через майдан,
через часи скрутні і лихоліття,
крізь війни громадянські і всесвітні.
Звільни усіх з полону злих оман.

Переведи мене через майдан,
голодоморів лютих чорні хвилі,
де в сорок років старці посивілі.
Переведи усіх через туман.

Переведи мене через майдан,
через всілякі бурі, злидні, грози,
крізь люту спеку і жаскі морози.
Молю, розвій байдужості дурман.

Переведи мене через майдан,
де сива мати жде одного сина,
та в полі вічно спить її дитина.
Всіх матерів переведи через майдан.

Переведи мене через майдан,
де честь і славу топлять в крові гоїв,
життя кладуть з-за гідності людської,
але негідників у владі новий клан.

Переведи мене через майдан,
не доведи, щоб вбили ті країну,
хто люд простий вважає за скотину.
Не дай нам, Боже, ще один майдан!

Переведи нас всіх через майдан,
усіх, хто Україну щиро любить,
а тим, хто нашу землю підло губить,
нехай могилою обернеться майдан!
Переведи усіх через обман.