Два маніяка у тридцять дев’ятім
втягнули людство в світову війну.
Пройшли роки, але порахувати
й донині всю не можемо ціну,
якою нам далася перемога.
Що каже нам статистика сумна?
Хто воював, за що і проти кого?
Кому потрібна та була війна?

Аби відповісти на ці питання,
історію потрібно добре знать,
бо існували завжди намагання
по-своєму її переписать.
Хоча минуло вже багато років
з тих пір, як закінчилася війна,
жахи у пам’ять врізались глибо́ко
і їх не дасть забути нам вона!

Фашистському звернули шию звіру,
коричневу здолали ми чуму.
Ціною перемозі тій – офіра
життів людських мільйони. Та чому
загинуло в рази нацистів менше,
хоча у наступ спершу йшли вони?
Бо в контратаку гнали пси зі «СмерШу»
гарматне м’ясо дикої війни…

Діди потужно йшли тоді в атаку
з гвинтівкою одною на… п’ятьох
і не було косі смертельній браку
в людських життях. Не стало багатьох…
Згадаймо, як кувалась перемога
в тилу, на фронті, серед партизан,
ленд-ліз – заокеанську допомогу,
оточення і… черговий казан.

А скільки у ворожому полоні
і безвісти сердешних полягло,
та й тим, що повернулися додому,
Сибіру скуштувати довелось…
Бо бранців завсіди не шанували,
живий з полону – вила під ребро.
Вожді їх за людей не рахували,
умить ліпили зрадника тавро.

Хто бідкався за ще зелених хлопців
о тій воєнній, нелегкій порі?!.
Їх сотні тисяч горе-полководці
втопили у бурливому Дніпрі,
як греблю Дніпрогесу підірвали
і за водою сплив Вкраїни цвіт,
а далі – як Славуту форсували,
в бажанні знову дивувати світ.

Життя солдатські танули намарно
на ворогом мінованих полях…
Просякла кров’ю переможців гарно
і наша, і Європи вся земля!
Їх на загибель гнали у атаку
по мінах і під вогняним дощем,
бо Жуков ліпше шанував собаку –
«Баби нам понароджують іще»…

Понині серце корчиться в судомах,
у спраглім горлі просто бракне слів
при згадці тих, хто не прийшов додому
з війни скаженої, її страшних фронтів.
А скільки їх могло б іще пожити…
Перелічити – не стає рядків!
Серед дорослих діти… Діти-діти,
нероджені від згублених батьків!

А скільки ще каліками вернулось
з жаских полів кривавої війни…
Чому так швидко та біда забулась
тими, кого тоді спасли вони?
Не кличу я Творця на допомогу,
але чому нерадісно мені,
як площею в параді Перемоги
незримо йдуть загиблі в тій різні?.

Чом нині "переможці зла" з собою
несуть нову загарбницьку війну?
Росія стала з Ненькою до бою,
любов поправши братську і земну!.
Напала підло у часи непевні,
в сестри украла Крим, затим Донбас.
Попереду скрутні часи, буремні –
вони уже рабами бачать нас.

Обвішані цяцьками мов ялинки,
у орденах, медалях в сім рядів,
трясуть жирком «блондини» і «блондинки»
зразка кінця сорокових років.
В душі глибокі кровоточать рани,
я ту картину серцем не збагну –
навіщо ці міфічні ветерани,
які плюндрують пам’ять про війну?!

Повстанці українські – хто вони:
бандити, посіпаки, патріоти?
Народу українського сини,
що захищали Неньку від сволоти!
Народжена у Другій світовій
в терорі, геноциді, катаклізмах,
й після війни УПА ішла у бій…
У бій з оскаженілим комунізмом!

Говорять нам, що треба примиритись,
подарувати вбивства і борги,
що на «братів» уже не варто злитись,
простити їх гріхи нам до снаги…
Підставне виникає запитання –
Кого прощати і миритись з ким?
Попросить хто прощення й чи востаннє
у морі переповненім людськім?

Мо діти тих, доноси що писали,
морили голодом і в табори вели,
знущались і в потилиці стріляли
тим, що голіруч у атаку йшли?
Чи внуки тих, що ницо ґвалтували
і підло грабували мій народ?
Тепер вони спасителями стали
і перші у святковий хоровод!.

Кого перемогли ми в сорок п’ятім
і в чому перемоги тої суть?
Чом переможці на хресті розп’яті,
а переможені як у раю живуть?!
Чому забули братню допомогу
того, хто допоміг долати млу?
Тяжку ціну дали за перемогу
прості солдати й люди у тилу…

Дев’яте травня – свято Перемоги?
Учасників все менше тих подій…
Удавкою сплелися їх дороги,
народ не привели до світлих мрій.
Зі святом цим вітаю обережно,
аби знічев’я не просипать сіль…
Дев’яте травня – це печаль безмежна,
це реквієм і невимовний біль.

травень 2018