Напишу я листа, напишу у майбутнє, потомкам.
Хай вони прочитають його через тисячі літ,
що таке красота із металу, вогню і бетону,
та яким був колись наш далекий знедолений світ.

Напишу про життя, як тоді ми жили і творили.
Як дівчат проводжали й співали веселих пісень.
Як ростили хліба, а ще палко і чесно любили,
і яким видавався нам радісним завтрашній день.

Напишу про любов, про кохання своє і розлуку,
про дорогу широку і стежку вузьку на завод.
Напишу їм далеким про радість безмежну і муку,
про птахів в синім небі високім і зір хоровод.

Все забрала війна, все поглинула чорна скорбота.
Рвуться міни, снаряди й осколки та пулі свистять.
У свої двадцять п‘ять ми не знали життя, лиш турботи,
але можемо й зовсім його, взагалі не пізнать.

Нас не варто жаліти, бо й ми не жалієм нікого.
Не потрібно ридати і слати в минуле листи.
Як життя обірветься, підемо усі ми до Бога.
Дорогою ціною даються в майбутнє мости…

Напишу кілька строчок і більше писати не буду,
бо не знаю і сам, спадкоємцям що ще написать.
Не пізнав я життя, а снаряди вже рвуться повсюди.
Я сьогодні до бою іду, щоб його захищать.

Напишу я листа. Напишу швидкоруч перед боєм.
Поспішу, ще залишилось кілька коротких хвилин.
Мамо, рідна моя, чи зустрінусь я знову з тобою,
та у серці живе хай завжди захисник твій і син.

03.06.2016