Стояла кузня на краю села,
там зі сторонніх мало хто бував.
Така собі хатина немала,
сільський коваль там довго працював.

Одним осіннім вечором туди,
зайшла стара у довгім балахоні.
Можливо, щоб напитися води,
а чи зігріти зморщені долоні.

Але коваль все молотом махав,
помітив не відразу сиву гостю,
хоча її весь вигляд видавав:
коса сталева, череп, сірі кості…

Коли угледів, молот уронив,
закляк на місці ніби розіп‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
але ще не хотілось помирати…

Та простягнула діду знаряддя –
Поправить треба, вельми притупилась.
Подумав майстер – Не одне життя
від того інструменту загубилось.

Весь вік для люду щиро пропрацював –
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
а не відмовиш, бо кирпата просить.

Струмент узяв і руки затремтіли,
він уявив, як знову піде в хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці в діда стали ніби лід…

Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду.
Простягши косу, твердо проказав, –
Для мене досить, іншим же не буду.

Піти готовий вже у небуття,
він посмішку помітив у старої, –
Ковалю, я прийшла не за життям,
уже не тну людських голів косою.

Мене від цього вже давним-давно
звільнили ті, які живуть смертями.
Убити друга, брата – все одно,
а той не пожалів і рідну маму.

Цей розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У того вся країна на кону,
на небо йдуть полки і батальйони…

Мені уже давно нема роботи,
життів лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили.

Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?!.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!..

29.09.2016