Стояла кузня на краю села,
але не всяк до неї завертав.
Хоча була хатина чимала,
один старий коваль і працював.

Колись осіннім вечором туди,
зайшла мара у довгім балахоні.
Хотілося напитися води
чи задубілі відігріть долоні.

Хоча її весь вигляд видавав:
коса сталева, череп, сірі кості,
але коваль все молотом махав,
помітив не одразу сиву гостю…

Коли угледів – обух уронив,
закляк на місці, ніби розіп‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
але ще не хотілось умирати…

Та простягнула діду знаряддя.
– Поправ, козаче, вельми притупилось.
Подумав майстер – Не одне життя
од того інструменту загубилось…

Весь вік для люду щиро пропрацював,
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
а як відмовиш, коли кирпа просить.

Узяв косу і руки затремтіли…
Він уявив, як знов іде у хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці діда стали ніби лід…

Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду…
Простягши косу, твердо відказав, –
Для мене досить, іншим же – не буду.

Готуючись піти у небуття,
він посмішку помітив у старої.
– Ішла сюди не за твоїм життям,
не тну людських голів уже косою.

Отих турбот мене уже давно
лишили ті, які живуть смертями
чужого, друга, брата – все одно…
А дехто не жаліє рідну маму!

Цей розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У того вся країна на кону,
ідуть нові небесні батальйони…

Уже давно нема мені роботи,
життя лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили!.

Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!.

29.09.2016