Стоїть на кручі,
наче небо підпирає
плечима,
ця хата.
І така дивна.

Удень вітер гуляє
в порожніх кімнатах,
влітає у вікна,
що колись знали скло,
а тепер лиш трухляві рами
(як рани!)
Дах посивів.
І вся вона –
як обличчя старого.

А вночі, буває, таке там твориться.
Чути голоси, музику,
співи хмільні.
Наче весілля справляють.
Вогонь блимає.
Чиїсь тіні ворушаться.
Лячно тим рибалкам,
що неподалік мешкають.

А прийдеш уранці -
все так само.
Так само вітер.
Так само вікон провалля
(як зіниці старого).
І ніяких слідів,
і не був ніхто відтоді,
як стоїть вона кинута.

Прийшли якісь,
щоб знести хату.
Вдарили раз, вдруге…
І загуло щось.
Почулися голоси з хати:
хтось наче зойкнув,
а хтось лаявся чортом.

Вдарили ще –
заверещала хата.

Кинулись усі геть,
порозбігалися,
дали хаті спокій.

Стоїть вона й тепер –
напіврозвалена,
і так само вночі там
збираються.
Тільки не весілля справляють.
Пісня ллється.
І ніби хто тишком заплаче.


2005

ти небесна дочка

в цьому світі
жодні крила не можуть
зрівнятись з твоїми

ти вийшла з роси
і в росу повернулась
твої крильця зостались

підняв я ті крила
дивлюся в їх віконце

а там
небесна сила
плаче в сонце

(2005)

тепер на його вербах груші ростуть
його собаки на блошицях їздять
з ним соняхи балакають

а він, як і був,

самотній

2008

Сосни-матроси
на очаківських кручах
мов під стягом багряним стоять
у смарагдових сутінках.
Червоний сум Хвильового.

(2025)

***
Ясноока зоря
пов'язавши голову хусткою
білить вишні у садку
моя мама


***
Кришталевий світанок.
На сонце червоне моєї черешні
насувається хмара
шпаків.



***
Липневе кафе
у затінку кленів.
Мені на тарілку зненацька
падає гусінь.
Смачного, писако!


***
Ось і мій старший син
вже до того доріс, що читає
моїх улюблених Бредбері, Толкіна…


***
Учора в храмі
таке молитовне лице мала
та молода вдова з Донбасу -
мимохіть привернуло увагу.
А сьогодні раптом
воно мені наснилося.


__________


2025

***

Знову сирена…
Над смутним чолом мого міста
лиш неба чорна стіна
у відблисках
кривавої пожежі.


Жало у темряві

Опівнічних джмелів
зловісне гудіння над дахом
пропікає
холодним жахо́м.


***

Червоно-чорна грива тріпоче
на кінській шиї Кінбурна -
пожежі дим!


__________

2025

Над очаківською площею
під смарагдами зірок небесі
блищить як котячі яйця
міднолобий кат Ілліч.
Завтра – сесія міськради. Вдягну вишиванку!

(Лютий 2014)

***
На дикому пляжі шуліки тінь
падає на білі перса дівчини.
Kороткий затінок.


***
Над спустілим
узбережжям Понту
лиш чорні хвиль уста
захлинаються
білою піною.


***
над нефритовим
гребнем хвиль лише
присмерковий маяк єдиним
рубіновим оком
блимає



***
Карадагу блакитні схили.
Нудистський пляж…
Нарада молодих поетів
у Коктебелі!

***
Разом зі мною на ганку
наслухає дзвони недільні
весняна перша муха.


***
вже й весна
наче лезом пронизує тишу – содомітський
вереск котів під вікном!


***
П’янкий акації дух
буяє по всьому мікрорайону...
Знову проспав на роботу.


***
Коли повертаються з вирію
до наших країв лелеки,
на початку цієї весни
народився
мій син.

(2016)


***
Спекотно чорній мурашці
на бляшанці інгульського берега.
Закипає саке у кварті!



***
Вранішній дощ напуває
синьооких фіалок юрбу за вікном.
П’яний двір у Кульбакиному
ледь не лусне.


***
Бабине літо.
Листя багряні кораблики на Інгулі...
Сиджу наодинці з вудою.


***
За блідою шерегою
чорних тополь
жеруть поминальний обід.
Я не сторож братові моєму!



***
(Є.Проворному)

Поблискує
у калюжі
небо ранкове
і синій бланш під оком…
Отримав гонорар учора!


***
осінній вітер дме
для алкоголіків і безпритульних
бабусь
над скособоченим
гуртожитком


***
Посеред базарної площі
з очима повними сліз
стоїть і дивиться на мармурові гори телятини
худий як смерть собака.
Завтра Великдень.

***

На «блошиному» ринку,
заваленому купою вінілових платівок
і собачих ланцюжків,
хамовитий панк у строкатій сорочці
пускає соплі.



***
Неначе гада слизького ковтнув –
нахабно повзає у шлунку
японський зонд.


***
Холодного льодяника від кашлю
поклавши на язика, наслухаю
як сюрчить за літньою кухнею
так само самотня
комаха.


(2012 - 2020)

***
цієї осінньої ночі – холодний вітер
тихо скавулить на ганку
пес


***
Батьківський винний погріб.
Один лише порятунок –
Батьківський ремінь!


***
За перестінком мегера-сусідка
п’яничку-чоловіка сварить.
Зимовий грім.


***
На розмитих
осінніми дощами
ольвійських чорних кручах
я підбираю
декілько монет.


***
На місці розкуроченої
ще за Горбачова ферми
сидить сракою до сонця
і читає «Комсомольську правду»
старезний дід.


***
У моєму селі
така мертвотна тиша,
що гасне світлячок.
І тільки з-від напіврозваленої хати
вчителя каліграфії
схлипує гітара.

(2012 - 2013)

Хоча скоро вже й весна, з-понад лиману все ще тягнеться смак зимної прохолоди. Химерні дахи мікрорайону осяяні зеленими смараґдами зірок. І очі твої, Брунгільдо. Срібно світяться тишею чорні вежі тополь. Арки дворів наче брами Вальхалли. Твої очі, Брунгільдо. Свічада алей. Спорожнілий проспект бере шлюб з самотою. На притрушеній снігом зупинці ліхтар мерехтить неоновим зором – неба скарбницю пильнує невсипущий дракон. А під ним золотава журба – твої очі, Брунгільдо…

(2020)

Захмарений простір,
Похилені брості
На березі сосен.
І - море як щем.
І темно - не зблисне.
Щось кублиться грізне,
Як клубляться хмари
Вагітні дощем.

Ще літо черлене,
Ще трави зелені...
Та серце заледве
Не скоче з грудей -
Оно вже над містом
В захмареній висі
Кривавого списа
Заносить Арей.

І ти сам-один
На слизькому причалі
Вдивляєшся німо
У спінену даль.
А вже за тобою,
Мов гуркіт прибою,
Хрипіння моторів,
Задиханий жаль…

Запізно тікати -
Останній твій катер
По хвилі чубатій
Без тебе біжить...
Як в небі свіча
Догорає багаття.
І чайка-вдовиця
Над Понтом ячить.


Молися - не пізно!..
Прости цю Вітчизну.
І темної висі
Погрозливий дах.
Бо ще над землею,
Мов біла лілея,
Зоря засвітає.
І вкаже твій шлях.

2020

в моїх жилах
гарцюють скіфи
і хан Батий

в моїх жилах
колісниці греків і гунів
здіймаючи куряву
мчать

в моїх жилах
вітер
дзвенить тятива
скаче Мамай на Ґиворі

в моїх жилах
Вічність
кипить і вирує Понт
чайка кричить пронизливо

2020

Червінь світанку над Богом-Гіпанісом.
Спить лісосмуга під неба крилом.
Синьо мигтить вдалині – полустанок.
Уст твоїх мед з молоком.

Клени стоять наче варта зелена.
Пломінь зорі палахтить за вікном...
Жду я зупинки як радісне свято -
Уст твоїх мед з молоком!

(2020)

П’яний цуцик замерз у кущах
Осінньої мокрої ночі.
І снить йому знову сухий килимок
І те́пло домашнього вогнища...


2016

рано надвечір
сковує місто мороз
ланцюгом

скажений вітер
на блідих тротуарах
дметься

сніжинки тікають від холоду
під пса безпритульного
шерсть

2017

Ранкова вулиця – геть сракопад суцільний
В лискучій позолоті тротуарів.
І ти по ній ідеш як на парад,
Підтягнутий як струни на гітарі.

Гладеньке дзеркало не жарт під закаблуками,
Не трюк дешевий ілюзіоніста.
Ти ненароком робиш рвучкий старт
І з розмаху вдаряєшся… об місто!

Забите ще гудіти буде довго,
Як од березової каші у дитинстві.
Така чарівна і болюча мить –
Ну як про це тобі не скласти пісню?

2017

ще серпень
верховодить над зорями

ще маки кривавлять
у полі

ще оси
як матроси

ще моря листя
зелене-зелене

ще твої уста
як мед

(2015)

там кімерійці
на травинці
висять мов крапельки роси
за ними скіфи і монголи
ховають в затінку носи

калина чоботи червоні
за безцінь продає вербі
і безпритульні дикі коні
пасуться тихо на журбі

(2016)

Вона прочиняє вікно,
Заляпане кров’ю світанку.
Їй власне тепер все одно:
На кухні – дешеві фіранки,

По радіо – Моріс Равель,
На вулиці журяться клени…
І – леза стальний корабель
Йде річкою вени.

(2016)

Осінь паде
під ногами
флоринів-піастрів море
а на мені все ті ж
старенькі джинси
та й ті без одної холоші


(2011)

цей ранок осінній
такий кайфово світлий

червоний дим зорі
курить
у кришталево-білій чаші неба

дзвенить під закаблуками
насипане на тротуари
золото

горять густим вогнем дерева
будинки
пси, бомжі

напоює безжурним сміхом вітер
хисткий трамвай

один лиш я
без тебе знов
сумую
як
побитий
глек


2011

а це – місто спить

бензинові калюжі
духмяно квітнуть ліхтарями

каштани білі
скипають медом

нічне повітря таке чисте
таке лагідне
наче усмішка на твоєму лиці

ти – поруч
ти нічо’ не знаєш



2011

нахабні хвилі
трощать скелі неба над моєю головою

жовте мезозойське сонце
підскакує
наче тіло на електричному стільці

з жахом відчуваю як не на силі зробити ні кроку:
ноги стали як непорушні бескиди

буре-червоне каміння летить на всі боки

у воді
ящери, які ще мить тому здавалися жахливими
монстрами, закривавленими пащеками
жалібно виють під зливою каменю

уламками неба усе обсипає

попіл
попіл

гуркіт і стогін землі
безум весело кружляє у повітрі
немов велетенська рептилія розмахує
перетинчастим крилом

тисячі зір спалахують у мізках
гаряча квітка мантії торкається мого плеча –

я
вивільняю дух!


(2010)

вона сидить
за сусіднім столиком
збоку
темноока
з довгим
темним волоссям
п’є червоне
іскристе вино
курить
тримаючи сигарету
самими кігтиками пальців
дивиться в ніч

весь час сама
некваплива тонка граціозна

кавалери мов джмелі
кружляють біля неї
кидають полум’яні погляди
запрошують танцювати

її не цікавлять ні танці
ані самі кавалери
мовчки сидить
за маленьким столиком

така тиха
така незбагненна

наче квітка у моєму саду

2010

на денці твоїх зіниць:
сонце цілує нас в уста
і шуліка кружляє над руїнами ферми
і небо в попкорні

на денці твоїх зіниць:
праски пательні і глечики
Миколаїв у зеленому макінтоші дерев
літаки незграбні як археоптерикси
розбита ваза

на денці твоїх зіниць:
наш Костя
тонконогі кульбаби
пурпурові світанки над Ольвією

на денці твоїх зіниць:
ялинка в цупких пальцях вітру
борода Діда Мороза
дерева притрушені першим снігом

на денці твоїх зіниць:
буцегарня у Львові
самотність в образі Франца Кафки
тарган розчавлений на кухні о 9.30 ранку

на денці твоїх зіниць:
Біблія
деспотичний дід
макарони немов шнурівки у супі
ночі з зірками і без

на денці твоїх зіниць:
професор з лупою і золотим зубом
однокласниці хіхікають з фалоса
твій улюблений пес збитий машиною

на денці твоїх зіниць:
зужиті підгузники
і вся наша цивілізація

на денці твоїх зіниць:
сіренькі фіранки
переповнені баки сміття
тлусті коти

на денці твоїх зіниць:
світло вечірньої лампи
600 сторінок «Роксолани»
кривляка-дзеркало

на денці твоїх зіниць:
Гаваї знищені землетрусом
сльоза танцює у небі
спалахує темрява


2010

Я ріс наче колос у темному небі
Я той ким я так і не став
Я ніжний як водорості у твоєму акваріумі, я так само зелений
Я грубий як табурет, на якому сиджу, дерев’яний та істинний
Я сам собі невідома реальність

Я мчу самотнім дельфіном на зорі, фонтануючи молочними бризками
Я душа океану, зцарапана жалями потопельників
Я росту над віками і соснами
Я сиджу один пізньої ночі і дивлюся на срібну шаблю місяця
у вугільному небі
Я сам як ця шабля

Я мармурова колона, вціліла під час землетрусу, стійка як ранкова ерекція
Я недопалок кинутий в ніч, заблукалий у Космосі української націдеї
Я нігті, які продовжують рости після смерті
Я усе ще живий
Я – твій сон

(2010)

Ці верби над озером сплять
і не чують
того, що зима дала хабара весні,
аби триматися ще місяць,
ані того, що крила птахів просякли кислотними снігами,
а риби в озері навипередки вигукують:
«Марнота марнот – геть усе марнота!»
ані того, що у тому озері вкоротив собі віку чоловік,
котрий не навчився любити…
Бо вони – старі досвідчені верби – спокійно спатимуть,
щоб прокинутись у призначену днину:
коли дівчата білолиці вийдуть до озера
синьооких пролісків шукати.
Зазеленіють тоді. І пустять цвіт.
І чекатимуть того, хто заплете
вологе їх волосся
у коси золоті.

2008

у моєму саду
білим цвітом буяє
квітка Метафора

щодня мої бджоли
збирають з неї
солодкий мед слів
складають у соти
моєї турботи

а зелені цикади
серенади творять
рости моя квітко
рости

аби не зів’яла

(2005)

якби я знав що наші долі
зплітуться ув одну
душа у душу
тіло в тіло
і ми не зможемо без
одного одне

тоді
я ще цього не знав

звідки було мені знати
що ти станеш білою березою
за моїм вікном
звідки було мені знати

я розшукував тебе скрізь
а ти росла біля будинку
і всі казали яка гарна береза

якби я знав березо
навесні збираючи березовий сік
що то ллю твої сльози
твій сум і
тугу
якби я знав
ламаючи руки як гілки
креслячи ними лінії
на сирому обличчі

здавалося зірки ще ридали
а місяць брав гітару і співав
таке сумне що вити аж хотілось
здавалося і вітер
блазнював
і щось сичав
зміїними устами

і всі і всі
трава дерева
небо зорі
ніхто мені не допоміг
ніхто не дав поради

а ти
ти завжди була поруч
і кожен твій листочок тріпотів
немов благав
щоб я відкрив
засліплі очі і
побачив
тоді
ми знову були б разом
і нас ніхто
(ніхто б!)
не розлучив
та я сліпцем був
і тратив найдорожче

пожовкло твоє листя від печалі
і всохли гілочки

прости мені березонько

щасти


(2005)

***

кошеня
ловкими пазурятами
шкрябає так само недоросле деревце

деревцю боляче
коли ножики простують обличчя
а жінка дивиться і стерпіти не може
дерев’яного болю

сміється
пестить кошеня


2009

хрипіння люте батога навчителя Петра
хіба здіймає шквал гучного сміху
бурсаки
ламають дружньо весла
і кидають у море знань
а ланцюга яким були прикуті
до галери парт
втопили вчора ще

(2008)

Він вважав себе справжнім поетом
Ходив гордовито, наласканий меценатом
Інших повчав, не набувши досвіду
Не вірив у Бога
Плював у колодязь
Хоча божий вогник блимав у ньому,
як світлячок при смерті, що його
він намагався умертвити геть,
аж доки…

Відомо, що час нам готує тортури
Кінцева зупинка – безвихідь і розпач
Бо якось побачив, що люди
проходили мимо, не зважаючи
на написане ним
Бо чекали усі Месію, який
принесе Слово,
принесе Правду,
а у відповідь чули брехню з вуст того,
хто вважав себе справжнім поетом

Він зрозумів нарешті, що не поет,
хто машинально римує рядки,
а той, вище кого
лише Бог

Тоді він заплакав і став на коліна


(2005)

Уранці зайчиком стрибав
і ловив ящірку у зеленій траві
Пообіду соловейком щебетав
спокушаючи красуню
Потім увечері круком
дражнив сусіду – хорта на прив’язі

(2006)

коли під золотаве мерехтіння ліхтаря
безжурно спочиває місто,
сріблоногий кінь ночі
пасеться на моєму
безсонні

2009

*
з сухої трави
богомол
стрибнув мені на плече
– прощавай, літо!

*
суботній ранок
каштанів осінній стриптиз за вікном
тягне туди, де пиво

*
вітер жбурляє в лице
білих акацій цвіт
згадую
зиму в Очакові

*
мої рукописи і шкарпетки
по всій хаті
– дружина у відрядженні

*
ніч шкрябає у вікна
пальцями дерев,
наче випрошує хліба.
чайник тужливо кричить на плиті
розплескує воду.

*
целофанові краватки тріпочуть
на шиї трави –
безтурботні поля Батьківщини

*
сонце над фермою
ворони на винограднику –
я живу в цьому селі


(Парутине, липень – серпень 2009)

Величезним.
Чорним.
З довгою шерстю. Та... Хай би й з короткою.

... З соковитим курчам у зубах перестрибнути б мені через сусідський пліт, блискавкою скочити на розлогий горіх і, апетитно наминаючи здобич, кепкувати з пришелепуватої сусідки: вже й слід по мені вивітрився, а вона усе ще бігає од плоту до плоту з дебелою каменюкою.
Дочекатися, коли сусідка відправить дітей до школи, чоловіка – на роботу, сама поплентається на базар, тоді через прочинену кватирку увірватися до сусідчиної хати, розгулятися на кухні...

цупкі мої пазурі, міцні як сталюка
а зуби – прогризуть холодильника
уста висмокчуть з нього, мов мізки з кісток
весь ковбасний запас, що сусідці того
хватило б на тиждень
і нащадкам її

Лежиш собі чорною плямою на блідому даху, ліниво стежиш, як сонно чіпляється сонце за скелети антен.
Про роботу не думаєш.
Спиш, скільки хочеться.
Глупої ночі спроквола горланиш арії, травмуючи спокій міста, спокушаючи зеленооких пухнастих красунь.

Усім своїм єством відчуваєш свободу.
Ситість.
Насолоду.
Повноту буття.
Плерома!

2008

Полюбляю дивитися, як вмирає папір у вогні. Особливо, якщо журнал чи газета…
Увечері, повертаючись з роботи, бачу на своїй вулиці вогнище, у якому тріпочуть смугасті крильця якоїсь газети.
Не встигаю прочитати назви – вона швидко зникає разом з шпальтами першої сторінки. Кілька секунд видно обличчя відомого державного діяча, що його ім’я мені ніяк не вдається запам’ятати.
Ось чоловік у білому капелюсі на сцені: ” Заслужений художник України нагороджується почесною грамот…” Напевно заслужений зберігає цей випуск газети з любов’ю, навіть вирізав себе і почепив разом з грамотою у власній майстерні, милується ними щодня, хизується перед гостями…
На чорно-білих сторінках горять обличчя, зали засідань, бібліотеки.
Полум’я ніким не гордує: сторінки життя народних депутатів (рубрика "При владі"),
сексуальних маніяків (рубрика "Про Це"),
заслужених співаків (рубрика "Музі Ка"),
досвідчених жебраків (рубрика "Рільництво та бджолярство"),
бізнесменів пихатих (рубрика "Фаст фуд"),
повій грудастих (рубрика "У сфері бізнесу"),
усіх безвусих та вусатих (рубрика "Куди піти учитись"),
лисих і патлатих (без рубрики)
щезають у пащі червоній вогню, мов за брамою пекла.
Навіть бачу згасаючу мармизу начальника у рубриці “Персони”.
Мармизу, перед якою сто душ підлеглих тремтять,
лицемірять,
гнуть шиї,
а хтось і рівно тримає спину,
яку поважають, ненавидять, спокушають…
мармиза ця,
виявляється,
горить не гірше “іміджу” повії
чи водія маршрутки з рубрики
“Скандали”.

(2007)

Кришталево-прозорий світанок жовтня. На смарагдово-зеленій шиї неба сяє пурпурове намисто зорі. Блищить золотою лускою синя тараня ріки. Праворуч – велетенські допотопні крани-плезіозаври: чигають на рибу. А з-поза них – несхитна механіка сухих доків: полум’яну твердь підпирає плечима Атлант… Ліворуч – чистого срібла мости. Бринять гітарними струнами. Валькірія вилітає з-за обрію – чайка. І ми удвох. Рибалка у плямистій фуфайці принишк над вудою. Густі алеї. Цілять небо золотими салютами крон. Ми удвох. Низький парапет. Під довгими тінями тополь безжурно дрімають кафешки. Блідий охоронець замріяно міряє поглядом смарагдову вічність. І ми з моїм щастям. Удвох.

(2011)

гострий пісок реальності
примарності м’який дощ

поранив долоню ухопивши піску
щоби кинути в спину товариша
якого випадково образив
розповівши свій біль
(думав дощ)
потому
йшов берегом моря
і слухав людей

• це той хто кров у руці несе?
• це той хто світло в пучок збирає і над землею
веселкою розпорошує?
• це той кому чайки поклони б’ють?
• це той кому друзі прокльони шлють?
це той…

(2007)

***
вслухаючись у серцебиття дерев і собак
врубаючись у простір стареньким велосипедом „Україна”
ламаючи обрій щодуху щосили – жити!

зустрічати патлатий дощ – радіти обіймам старого приятеля
у зелених бруньках дерев читати дитинства казку
а в синіх очах води – прощення

2007

В старенькій аудиторії,
де підлога оббита і парти облущені,
сивочолий викладач юнакам-студентам
лекцію з фізики провадить.
З ритмічністю метронома голосно відбиває:
«Термодинаміка-наука-про-те…»
«Перше-правило-термодинаміки…»

А за вікнами акації цвітуть.
А за вікнами пиво несуть.
І бджола гуляє площею підвіконня.

І студент Славко Рябий
закриває конспекта,
витягує шию у вікно, з якого сонце йому
всміхається приязно.
І од запаху акацій кров закипає у хлопця.

«Шановний-повторіть-мені-перше-правило-термодинаміки» -
каже голос-метроном Славкові.

Але що йому ті правила разом з усією
фізикою, коли акації запахли!

Славко мовчки підводиться
і на очах сивочолого викладача
перетворюється на джмеля,
летить у прочинене вікно.

«Тікаєте од відповіді, шановний!» - кричить навздогін дідуган.
Підходить зачинити вікно, коли бачить:
усі студенти підскакують з місць,
стають бджолами та джмелями
і летять услід за Славком.

А бідолашний викладач
ховає сивину у сухих заростях підручника,
звідки ледь чути його метроном:
«Термодинаміка-це ж-наука-про-те…»

2007

Непевно почуваю себе у чужій компанії:
пальці починають тремтіти.
Хоча я точно знаю, що ніхто з присутніх,
ледь знайомих мені людей,
не перетвориться на тигра чи крокодила,
не вчепиться мені в очі.
А от пальці все одно тремтять,
наче вони знають щось більше, ніж я,
а чи більше, ніж я, бояться,
що першими опиняться на шляху
тигра чи крокодила, коли я прикриватиму
обличчя руками.

2007

Сліпий Борхес стояв перед Безоднею.
Вони проникливо дивилися одне одному увічі.
Безодня не витримала того скляного погляду і опустила очі додолу...
Тої ж миті Борхес опинився на іншому боці і рушив своєю дорогою.
«Дивіться! Йому це вдалося!» - істерично кричали ті, котрі стояли позаду
Борхеса і все побачили.
Почали виколювати собі очі, щоб бути схожими на Борхеса,
а потім вдивлятися у Безодню.
І хто б не вдивлявся, не опинявся на іншому боці.
Тільки сонце відбивалось у сліпих безоднях очей.

2007

Тепер ти знаєш, що таке купатись у морі на світанку,
коли пухнаста хвиля виносить тебе на зернистий берег,
у вухах повно води, і плавають риби,
їхні дзеркальні плавники лоскочуть барабанні перетинки,
і зуби клацають степлером од прохолоди, у передчутті
пляшки доброго пива і улюблених сигарет...
і ось ти вже бачиш її усмішку,
яка корабликом срібним тобі назустріч пливе
у ранковому сяєві.

Чи тоді ти розумієш, як мало потрібно для щастя,
що воно не вимірюється самим лише шелестінням
паперових крилець?

2007

після напруженого дня
з балачками і сварками
лекціями і театрами
очима і сумнівами
такими незмінними
такими
до біса вічними
під хистким куполом мавзолею світу
засинаємо поруч

коли ми не належимо собі вдень
то хоч уночі
засинаємо разом
і нам насниться
тиха апатія

2006

Хлопчик-школярик
малює кольоровою крейдою
на асфальті літак,
потім сідає в нього і летить.

Він пролітає над калюжею, кольору
свіжозавареного чаю,
і бачить однокласника, котрий браво править
намальованим човником,
наспівуючи корсарську пісеньку.

Ще один хлопчик всідається верхи
на блакитного метелика –
і летять вони у країну золотих кульбаб.
Потім кожна дитина
яка гралася біля школи,
робить собі
хто ракету,
хто літак,
хто корабель.
Хтось стає командиром пластмасової армії,
веде своє військо до «останнього» моря.
Хтось те військо наздоганяє
і приєднується.

...Їх проводжають байдужі
погляди нещасних навчителів.

2007

Парком удвох гулятимемо, коли раптом зачуємо, як тихо нам мовить дощ. Кап-крап.
Казатимеш, що хочеш бачити мене своїм кентавром: сидячи верхи, врізати шпори в боки мої, як коню, цілувати в уста, як чоловіка.
Крап.
Посміхнуся лише, поведу твої очі додолу. Побачиш, що наступаю на голову змієві, котрий унадився був спокушати тебе...
Промовимо одне одному слова – тихі і лагідні під шепіт дощу таємничий. Про найважливіше, не сказане...

2008

- …А будемо гратися у біль, Петрику?
- Будемо, Маринко. Треба казати правду мамі з татом, щоб нам боляче було.
- Ти скажеш татові, що розбив його чашку з “Близнюками”. Тато тобі по шиї надає, бо це його улюблена чашка.
- Так, я скажу, що то я насправді розбив, бо тато думає, її кіт зі столу скинув.
- А я візьму ножиці і поріжу мамині пухнасті тапинки, які тато привіз зі Львова. І скажу мамі, що то я зробила.
- А тобі боляче буде?
- Боляче. Мама мене трохи поб’є по руках, а ще налає…
- Чого це ти плачеш, Петрику?
- Ой, як я не хочу, щоб мені боляче було. Давай, я скажу татові про чашку, а він тебе одлупцює.
- Стривай! Я з осінніх листочків зроблю ракету, полечу на Місяць. Там Правда живе.
- Ти скажеш Правді про нашу гру?
- Я її попрошу, щоб нам боляче не було. Ми татові з мамою усю правду казатимемо, а вони нас бити і лаяти не будуть.
- Я Правду чаєм пригощу, що його мама купила учора. І халви візьму з холодильника.
- Може, Правді гірчиця до смаку?
- Ні, від гірчиці в роті пече. А халву всі люблять – вона солодка.
- Ой, лети, Маринко, на Місяць скоріше!..

2007

Тепер, коли ти кажеш мені, що хочеш назавжди поїхати з міста, бо так і не знайшов у ньому те, що шукав, тільки послухай, як співає соловей у цьому парку. Уяви собі: є у місті вулиця, якою майже ніхто не ходить, діти не бігають і квіти не ростуть. На тій вулиці церква стоїть похнюплена, біля воріт її щодня старий музика на флейті грає. А перед ним – зграйка злоторогих чортенят витанцьовує (кожне чортеня не більше за кішку). Як опинишся там, підійди до старого, кинь монету до капелюха йому і зіграєш у гру: порахувати чортенят, доки музика з флейти лунає (бо скінчить старий грати, усі чортенята до флейти скочать і сидять там, доки знов не заграє). Якщо виграєш, дізнаєшся таємницю флейти. Вона чарівна.
Ти так і не зрозумів? Уяви, що ми нічого не казали одне одному і подумай, про що співає соловей.

2007

Недалеко од мого будинку, за садком, діти ловлять у траві янголів.
Сяйнокрилі янголи кружляють над головами дітей і нагадують маленьких метеликів з пурпуровими крильцями.
Зовсім дрібних янголів діти кладуть до коробочок від сірників, потім несуть додому (напевно, показати батькам).
Трапляються напрочуд гарні екземпляри – їхні крильця постійно змінюють колір, творячи райдужне сяйво. Таких чіпляють булавками до чистого аркуша паперу: роблять колекції. Діти гомонять між собою, що кращі колекції янголів поцінують у школі і переможці отримають нагороди: футбольного м’яча, солодощі...

2006

Стережись, коли знаходиш невідому квітку. Правда. Я покажу тобі одного хлопця. Він носить коробку сірників. Коли ми познайомились, я спитав у нього сірників, підкурити. Він відмовив: сказав, у коробці джміль, кусає боляче. Я повірив йому, не став відкривати коробку. Раптом мене вкусив джміль. А в коробці насправді були сірники.
Спитаєш, як його пов’язати – квітку, і хлопця, і сірники? Ніяк. Небезпечно мати справу з невідомою квіткою.

2006

Котиться хлібина –
біла, немов лавина.
За хлібиною люди йдуть,
квапляться наздогнати.

...Наздоганяє один:
хапає хлібину, обіймає,
як найцінніший скарб.
Тільки дивиться, в руках у нього –
великий білий кажан.
Регоче, крильми лопоче...
А хлібина далі котиться.

Ще один
кидається на хлібину,
як мати
затуляє від куль дитину…
Бачать всі –
котиться хлібина,
а той нещасний – у труні лежить.

Котиться собі хлібина й
котиться.
Йдуть люди за хлібиною…

2006

мій старший брате
коли я був малим
ти рукою спиняв літаки
малому мені приносив
я клеїв їм крила бджолині
і відпускав

ти ловив за хвоста леопардів і тигрів
і додому приносив
я ділився з ними своїм молоком
(за яке ти відстоював
довгі гадючі черги щоранку)
і відпускав

ти носив черепах на високих плечах
ти ховав папуг у глибоких кишенях
ти тримав ножа за вухом

ти завжди приходив усміхнений

мій старший брате
тепер
ти сам став літаком
тигром і леопардом
яких інший хлопець носить
малюкові

малюк
не клеїть літакові крила бджолині
не ділиться молоком з тигром і леопардом
не поспішає відпускати їх

мій старший брате
ти приходиш з опущеними плечима
з порожніми кишенями
і за вухом твоїм ніщо не тримається
от тільки усміхнений як завше
так наче знаєш ім’я того хлопця

2006

Воно било і шкрябало
муровані стіни кам’яної в’язниці
усіма полишене
глибоко під землею

Як воно лютувало
перед зачиненими дверима
як билось білими крильцями
з чорними загонами мороку
Його голосіння
виривалося на поверхню
важкими брилами
які падали
на крила птахів
на віти дерев
на людські голови
Під тими брилами
гнулися дерева
Під тими брилами
зітхали птахи
Під тими брилами
падали затуляючи вуха люди
Здригалося небо
видихуючи сірі хмари печалі
припадало на коліна місто
всипане попелом
осіннього листя і пташиного пір’я
А воно било і шкрябало
муровані стіни кам’яної в’язниці
усіма полишене
глибоко під землею
......................................

Вранці старий чоловік
одчинив льоха і побачив
нахабного білого метелика
який загинув
у пітьмі

2005

Це трапилось тоді, коли суцільний морок опустив крила на землю.
І так тривало, доки не порвалася тканина темряви
і звідти не виглянуло червоне, як кров, Око.
І заблищало, як кров.
І коли спав потроху морок, відкрилася чорна земля, і люди на ній –
чорні круки.
І чорні дерева без жодного листочка.

І стояв я посеред цієї землі як самотнє дерево, і проходили люди
з викльованими очима.
Вони нічого не бачили, але йшли кудись.
Ніхто з них не знав куди, але всі йшли, як чорні тіні, оминаючи
самотнє дерево на шляху.

І побачив я жінку на вершині найбільшої гори.
Вона була прикута до власної тіні.
Тінь була горою, але ніхто не бачив тіні. Всі бачили гору, над якою
червоніло Око.
Я бачив ту жінку, і ось її очі впали до ніг і покотилися, як білі кульки,
обростаючи снігом і перетворюючись на лавину.
Одна куля покотилася за Карпати і впала на ліси карпатські.
Друга ж покотилася по Україні, як перестигла груша, підминаючи
під себе міста і села,
людей і худобу,
атомний вік і революції,
блуд і хвороби...
А над тим лиховісно сяяло Око.

Потім побачив я труну в небі –
янголи хоронили Бога.
І було ще поле з круками.
Сила-силенна круків.
І збирали вони з того поля не зерно пшеничне,
а зіниці людські.
І не хотів я дивитися більше на Око,
одвернувся од нього. Але воно все одно ставало
переді мною.
І боляче було від сяєва.

І побачив я себе маленьким хлопчиком біля будинку свого
з собачими головами у вікнах. Вони брехали на мене:
що я не слухався мами...
що я ловив коників у траві і саджав до склянки, де вони задихалися...
що я вдарив батька, коли він кинувся п’яний...

А Око світилося поганським світлом, а потім почало згасати,
і вже перетворилося на квітку.
Жовтогарячі пелюстки посипались до ніг моїх.
Я підняв одну, й вона розсипалась шматочками дрібного болю.
Людського болю.

...І черепи замість зірок розреготалися на небі.
...І кістки заворушилися в землі.
...І годинник на стіні заговорив голосом мертвого друга.

............................................................

Мила моя! Єдина!
Коли я знов опинився в нашому саду, ти сказала, що тобі холодно.
Я обійняв твої плечі і поцілував міцно.
Тепер ми удвох і над нами не звисатиме теє Око...
Але ти ще тримаєш в руках пелюстки
невідомої квітки.

2005

Ця холодна бруківка чекає Мінотавра.
Лабіринтом вулиць блукає Тезей. В руках його меч.
У Тезея мета: вбити людину-бика.
У людини-бика теж мета: бути вбитою.
Мінотавр сховався у засідці.
Мінотавр скрадається темними провулками.
Мінотавр полює людину.
Кривавий нелюд Мінотавр.
З протилежної сторони міста йде Мінотавр – сивий від давності літ,
але ще прудкий.
Він чекає героя, який має вбити його.
Щороку. Тисячоліття. Цілу вічність...
Щороку приходить Тезей і вбиває його, Мінотавра.
Під овацію публіки.
Під крики дітей.
Під оплески жінок.
І лише Бог відає, як це набридло.
Ці щорічні убивства.
Ця холодна бруківка.
Це мертве повітря, бридке до нестями.
Якби ви тільки знали, як йому це набридло!

Він хоче покинути цей урбанізований світ.
Він пригадав дитинство, хату над річкою і теплі долоні матері.
Він пригадав юність, перший день в місті і нужду, завбільшки з небо.
Він пригадав армію щурів і людей, які б’ються за кусень хліба.
І як він сам бився за хліб.
І як розважав інших, аби не вмерти голодним.
Пригадав Мінотавр – і єдина за тисячу років сльоза прокотилася
з бичого ока...

Тезей чекає Мінотавра.
Тезей спиняється, спроквола тримаючи меч
у передчутті легкої перемоги.
Мінотавр іде вулицею, назустріч герою,
раптово звертає убік і, кинувши презирливий погляд
на людину, йде геть.

Тезей не може збагнути, як могло таке трапитись.
Адже ще за мить він уявляв собі:
Ось він підходить до людини-бика.
Ось заносить над його головою меч.
Ось оголене лезо входить у плоть Мінотавра і його обважніле
тіло падає долі.
Але Мінотавр пішов, і Тезей не знає тепер, що робити.
Він кидає меча і одвертається...


А Мінотавр тим часом тікає.
Він біжить з цього міста, по дорозі зриває огидну маску і...
знову стає маленьким хлопчиком, який мчить квітами і росою туди,
де з маленького струмочка починається велика Ріка життя,
де над водою схилилась осика і над липневим цвітом гудуть бджоли.
Де маленького хлопчика жде мати
і простягає до нього долоні.

(Коктебель - Миколаїв, 2005)

…Вона – велика ріка самотності –
тече прямо в потилицю людини.
Людина лежить під високим деревом,
важко розкинувши руки,
жаринками сліз жадібно п’є сонце,
що до нього колись летіла пташка
та так і не долетіла,
не змігши перетнути тую ріку.

(2006)

Іній
Безпритульний парк
і дерева – босі

(2005)

ізолініями на карті
помічаю свій настрій
між зимовим і весняним
меридіанами
ця топографія
вимагає прощення
наразі
лиш дотик
крапка

(2006)

ящіркою бігла ти по крутій скелі
ховаючись між камінців
рибкою залягала на глибині
бурхливої річки
пташкою губилася у високому небі

щоразу гадала що
надійно сховалась од мене
але я був скелею
річкою й небом
і ти безсило падала
у мої обійми

(2006)

я погонич верлібрів

то для тебе
каравани поезій моїх

то для тебе
відбувається світ
який птахом злітає
з моїх долонь

куточками крил
торкається уст твоїх

неторканих


(2006)

ще щось ворушиться під черепом мов гаддя
на скроні тисне як на гілку сніг
вири думок хмарин задух безладдя
свідомо несвідомого потік

цей образ твій лице твоє невчаснe
твій потяг підвіконням білим мчить
на край землі де сонце вчора згасле
вже оком Люциперовим блищить

(грудень 2005)

Червонотілі спалахи душі,
Як кров з аорти, як вогонь на глиці...
У плескоті і тріскоті вервиці
Почвар без чресел, тулубів і ший.

Вони летять на мене і – крізь мене.
Їх не спинити. Їх не відігнать.
Вони – не жарт, а жар моїх сум’ять!..
Навколо мене – полум’я черлене.

Навколо тільки – небо і безодня.
Навколо тільки – вічність і одчай…
Лиш спалахне й обгасне, як свіча,
Твоє лице, немов сльоза Господня.

(2006)

Цей одвічний мотив – дежа вю.
Де й коли я подібне міг чути?
Звуки губляться вдалині,
Накладаючі срібнії пута
На мій сум у досвітній імлі.
Чи то в небі, журливо до болю,
Закликають мене журавлі
До сумир’я й водночас до волі?
Як царно летять ці птахи.
Як стенають плечима надії.

Так бринить мені листя вільхи
І тремтливі гілки – твої вії.

(2005)

Вона ішла
неквапливою світанковою ходою
розмитими дощем тротуарами
переступаючи через райдугу
через квіти і погляди що їй
дарували радісно люди

Ховалися за газетні рядки автомобілі
трамваї поступаючись їй
напоювали срібними дзвонами вітер
перехоплювали її усмішку
ультрамаринові небеса
слали їй цілунки щирі

Вона просто йшла і тіло її
світилось ранковим сяєвом
яке веселками проступало на
блідому лиці міста

(2006)

надій твоїх мурахою
я довго блукав
берегами очей твоїх
вслухався
у сумну вітру пісню
у кронах вій
щось міркував собі
тремтів
гуркотіла гроза
і – блиск зіниць твоїх
як вибух Хіросіми
потому
метеликом сльози твоєї
ниць летів

(2005)

у спілкуванні з тобою –
в твоїх жестах
словах
сміху –
чути музику Моріконе

я ж часто
бачу себе режисером кіна
Тарантіно наприклад

(власне життя наше
іноді нагадує мені
жах його фільмів)

я думав довго
і нарешті вирішив:

було б непогано
якби твоя музика
грала
у моєму кіні

(2005)

жодної квітки
що причаїлася в твоїх очах
я не образив
жодної пелюстки твоїх вій
не зламав
задля тебе
світ заточив у росі

дай мені змогу ще раз
садом пройтися твоїм

(2005)

Якщо дивитися у вічі
співрозмовнику,
насправді, дивишся лише
в одне
око
(ліве чи праве,
як тобі зручно).
Така особливість людського зору.

Птах кольору трави.
Трава кольору крові.
Те саме, що дивитися у вічі.

Спочатку колір птаха,
затим – колір трави.
Щось одне.
Одразу дві речі сприйняти
незмога.

(2005)

Справжнє обличчя
Квітки – коли квітне
Метелика – коли літає
Звіра – коли полює
Людини – коли спить мертва

(2005)

ти – людина
а світ крихкий і беззахисний –
дмухни і він розсиплеться
ти це бачиш
коли під час сніданку читаєш газету
чи протираєш ганчіркою стіл
ти це бачиш
коли потяги сходять з рейок
а янголи з неба
щоб забрати покійних
ти і це бачиш
коли дерева втрачають вагу
а птахи — надію дістатися сонця
через зламані крила
коли жили землі проступають настільки
що можна відчути пульс
коли лице Бога ти бачиш
крізь маску дерев –
розумієш що ти – людина
та головне –
що ти
бачиш

(2005)

З неба роса упала,
ледь не на смерть забилася
та й закульгала.

Ридма-ридаючи, покотилася по траві,
причитаючи:
“Кому тепер каліка потрібна,
ніхто бідолашній руки не подасть!”

Квіти слова ті почули,
взяли росу до себе,
змилосердились: приголубили,
підсадили на трон листяний –
стала роса королевою.

(2005)

говори
говори

я хочу землю чути
і небо стоголосе також
чути
і зойк роси
яка під вітром плаче
і спів кульбаб
і дзвін червоних маків
говори

говори
я буду слухняним учнем
я хочу вчитися усьому
у листків
комах
роси
радіти
Господи
пташиним зграям вітру
словам на каменях
на травах
на воді
Ти тільки
говори

(2005)

***

Пусть мне выстрелят в лоб, – но тебя не сменю на другую.
Верно, скажешь, что лгу, но тебе я отвечу на то:
Не в Раю мы живем и не жилу долбим золотую, –
Буду рад умереть, если вымолвишь слово одно.

Мы как два корабля, только ты серебристая яхта,
Я ж – всего лишь баркас с продырявленным рифами дном.
Ты скользишь с синевой, а моя неусыпная вахта
Бережет тот покой, что лучится на теле твоем.

Я не стану молчать, если время нас только сближает,
Согревает тебя и твои изумрудные сны.
Пусть нам звезды поют, а разлука бесследно растает,
Как лесные снега под пылающим шагом весны.

2003

чиї то бентежні очі
зазирають мені в душу
крізь вічність та імлу
непроханої ночі?

чиї то думки
вплітаються мереживом зір
в самотнє небо
моїх надій та ілюзій?

чиї то голоси
ранковим безголоссям
тиснуть мені мозок
крилами смутку та ніжності?

чиї ви?
Чиї?

(2005)

Стіл наш,
устелений блакитною скатертиною,
зачув вітри сніданку
і став морем.
Один берег мій, другий – матері,
а третій – батька.
З маминого берега відпливають
каравели білі хліба, молока і меду.
А з берега батькового чарка
чайкою білою злітає...
Три наші чайки зустрічаються,
вітаються шкляним поцілунком.
Кришталеві їхні голоси
радість несуть смарагдову.
І у місті (далеко на континенті)
чути, дзвони радіють.
І ластівки за вікном щебечуть зичливо.
І чайки над морем кигичуть
голосами шкляними.

(2006)