Це трапилось тоді, коли суцільний морок опустив крила на землю.
І так тривало, доки не порвалася тканина темряви
і звідти не виглянуло червоне, як кров, Око.
І заблищало, як кров.
І коли спав потроху морок, відкрилася чорна земля, і люди на ній –
чорні круки.
І чорні дерева без жодного листочка.

І стояв я посеред цієї землі як самотнє дерево, і проходили люди
з викльованими очима.
Вони нічого не бачили, але йшли кудись.
Ніхто з них не знав куди, але всі йшли, як чорні тіні, оминаючи
самотнє дерево на шляху.

І побачив я жінку на вершині найбільшої гори.
Вона була прикута до власної тіні.
Тінь була горою, але ніхто не бачив тіні. Всі бачили гору, над якою
червоніло Око.
Я бачив ту жінку, і ось її очі впали до ніг і покотилися, як білі кульки,
обростаючи снігом і перетворюючись на лавину.
Одна куля покотилася за Карпати і впала на ліси карпатські.
Друга ж покотилася по Україні, як перестигла груша, підминаючи
під себе міста і села,
людей і худобу,
атомний вік і революції,
блуд і хвороби...
А над тим лиховісно сяяло Око.

Потім побачив я труну в небі –
янголи хоронили Бога.
І було ще поле з круками.
Сила-силенна круків.
І збирали вони з того поля не зерно пшеничне,
а зіниці людські.
І не хотів я дивитися більше на Око,
одвернувся од нього. Але воно все одно ставало
переді мною.
І боляче було від сяєва.

І побачив я себе маленьким хлопчиком біля будинку свого
з собачими головами у вікнах. Вони брехали на мене:
що я не слухався мами...
що я ловив коників у траві і саджав до склянки, де вони задихалися...
що я вдарив батька, коли він кинувся п’яний...

А Око світилося поганським світлом, а потім почало згасати,
і вже перетворилося на квітку.
Жовтогарячі пелюстки посипались до ніг моїх.
Я підняв одну, й вона розсипалась шматочками дрібного болю.
Людського болю.

...І черепи замість зірок розреготалися на небі.
...І кістки заворушилися в землі.
...І годинник на стіні заговорив голосом мертвого друга.

............................................................

Мила моя! Єдина!
Коли я знов опинився в нашому саду, ти сказала, що тобі холодно.
Я обійняв твої плечі і поцілував міцно.
Тепер ми удвох і над нами не звисатиме теє Око...
Але ти ще тримаєш в руках пелюстки
невідомої квітки.

2005