В останній зимовий четвер, на світанку,
Завили сирени й застогнала земля,
Аеропорти палали, смерть зайшла крізь фіранку -
То так нас "рятувала" московитів орда.

Прийшли "бити фашистів" і "бандерівців гнати"
Та затуманила очі брехні пелена,
Тому й не вгляділи, що самі як фанати
Невдахи-художника - з такого ж багна.

Лютий опір "хахлов" обернувся душем холодним,
"Надлюдей" пробудивши з хворобливого сну -
Розкладаються мирно, ставши м'ясом безформним,
В чорноземі зустрівши останню весну.

Глянеш - москаль. Але все ж і людина...
Голодне, брудне... Навіть шкода́ по-людськи...
Однак жаль пропадає, як згадаєш дитину,
Що від спраги сконала під завалом міським.

Москаль - не солдат, москаль - то розбійник,
Москаль - терорист і звичайний маніяк!
Як можна бомбити й вбивати беззбройних?
Скажи-но, москалю, як так можна? НУ ЯК?!

Чи в тебе немає свого рідного дому,
Що ти так шалено руйнуєш наші міста?
Чи дитини немає, що так легко вбиваєш
Тих, хто ще світу не бачив вдоста́ль?

А стареньких за що розстріляв так спокійно?
Невже літні - загроза для міцного бійця?
А в атомну станцію чому б'єш так прицільно?
Схотів для Європи швидкого кінця?

Боже, москалю... Ти баран твердолобий!
Впевнився вкотре, що ми зовсі́м не брати -
Для нас найцінніше - то наша свобода,
Ви ж від народження закоренілі раби.

Для нас замість жити все життя під ярмом,
Краще голову скласти із мечем у руці -
Ви лишень в інтернеті борці із багном,
А наяву боїтеся за власні хребці.

Я тебе не ненавиджу, я тебе зневажаю,
Мені бридко, москалю, мати справу з тобою.
Так, ти просто бридкий, адже терпиш і терпиш,
Замість того́, щоби бити дідугана юрбою.

Ми відбудуєм Вкраїну, зробим краще в стократ,
В цьому я впевнений - сповна й абсолютно.
А от чи позбудуться москалики ґрат
У своїх головешках - "отвєтіть тут трудно".

2022

Давай з тобою разом сходимо на каву,
Коли закінчиться ця проклята війна?
Давай я буду пестити твою косу русяву,
Від оченят твоїх п'яніючи, немов би від вина?

Давай з тобою міцно візьмемось за руки
Й прогуляємось по місту, немов діти? Без боїв...
Не під вибухи та гуркіт клятих "Іскандерів",
А під весняне тихе щебетання солов'їв...

Давай з тобою разом, як замовкнуть "Гради",
Поїдемо у славне давнє місто Львів?
Чи, може, в Харків, на майдан Свободи?
Чи в Київ, на Хрещатик? Я б туди хотів...

Давай з тобою разом, коли зникнуть окупанти,
Посидимо, обнявшись, десь під вечір в парку?
Замилувавшись сонечком, забудем про турботи,
А тоді зроблю тобі сніданок в постіль на світанку?

Давай, коли закінчиться оця безглузда бійня,
Я просто розкажу тобі, як сильно я тебе кохаю?
Як ідучи у бій, тихенько промовляю твоє, люба, ім'я,
Як під залпами зі "Смерчів" твоєї посмішки мені не вистачає...

Давай, коли ми розіб'ємо московитів,
Зіграємо з тобою все ж таки весілля?
Народимо дитинку й пройдемось полем квітів,
Що на ординських рештках проросли з насіння...

Давай... З тобою разом сходимо на каву?
Коли... Я повернусь до тебе із війни?
Давай... Я буду пестити твою косу русяву?
Забуду про всі минулі біди та страхи?

2022

Крізь запилюжене вікно старої кухні,
Понад столом із пляшкою дешевого вина,
На твої тендітні, ледь прикриті груди,
Падає самотній сонячний промінчик,
Потоками останнього жовтневого тепла.
Ти смієшся і щебечеш, мов пташина,
А я хоч слухаю - не чую твоїх слів,
Бо розум мій захоплений красою -
“Я дуже радий, що тебе зустрів...”
На твоєму тілі лиш моя сорочка,
Волосся ніжне зав’язане хвостом,
Ти без макіяжу, але просто неймовірна,
Неначе зіронька над місячним мостом!
З кожним днем дедалі більше холодає,
Люди метушаться, поспішають хто куди,
Лиш ми удвох, мов безтурботні діти
З негараздів всіх сміємось залюбки.
Вечірнє небо затягнули сірі хмари,
Затарабанив по дахах холодний дощ,
Ми перемістилися з тобою до дивану,
Сплелись в обіймах, доторкнулися вустами,
Занурились в безмежне море насолод.
В тягучій темряві панельної коробки
З тобою ми кохалися, немов в останнє...
Шуміла за віком жовтнева злива,
На вухо прошептала, стогнучи, питання -
“Ти щасливий?”,
“Невимовно, люба”,
“І я дуже щаслива...”
Була глибока ніч, заснула ти у мене на плечі,
Я ж лежав у темряві та мріяв про майбутнє -
Як одружимось з тобою, створимо сім’ю,
Придбаємо ділянку й побудуємо садибу,
Народимо синочка, а тоді й доньку...
Чи підступна доля знову зробить корективи
Й життя розлучить нас, зламавши мені крила?
Тоді не станеться того, чого я так волію,
Чого всім серцем хочу і про що так мрію...
“Годі!” - прогнав я мигом ці думки
Й тебе поцілувавши ніжно в щічку,
Теж пішов у гості до Морфея залюбки.
Що буде далі покаже тільки час
І хай там як, а поки ми разом,
Я Богу буду вдячним за кожен день з тобою,
Буду берегти, як найцінніший скарб,
Захищаючи від негараздів всіх собою...

2021

Колись давно, в ляльковім світі,
Жив хлопчина, зшитий із ганчір’я.
Був звичайним - таких сотні й тисячі -
Не красенем, звісно, але й не потворним,
Не світилом науки, але і не дурнем,
Без інтересів незвичних, але й не пустий,
Одним словом - як більшість, звичайний, простий.
Та все ж була в нього одна особливість -
Інші ляльки його мов не помічали,
Завжди проходили повз, скрізь обминали,
Слова його тихі крізь слух пропускали.
Але для того хлопчини була це не прикрість,
Бо ж звик він уже завжди бути сам,
Самотність йому лиш в радість, лиш в милість,
Сторонніх немає - хвала небесам!
Отак він і плив по морю життя,
Існував у своєму паралельному світі,
Про минуле не думав, про майбуття,
Радів тихесенько дійсності, нюхавши квіти.
Проте одного разу сталося те,
Що докорінно змінило безрідного героя,
У ватяних грудях забилось серце м’яке,
Перестав назавжди він бути собою.
Блукаючи містом в сонячний день,
У натовпі мінливім зустрів він Її -
Білолицю богиню неймовірної краси,
Закохався відразу в порцелянове личко
Й забув про думки одинокі свої.
Пробрався вперед, прямо до Неї,
Підхопив її руку і заглянув у вічі...
Боже, як серденько в грудях його калатає!
Бути їм разом відтепер і навічно!
Одначе забув він про прокляття своє,
Про ту особливість, яку вважав божим даром...
Розширились миттю блакитні очиці,
Білесеньке личко покрилося страхом,
Вихопила руку, притисла до грудей
І в гомінливий натовп кинулась махом.
А він все стояв, калаталося серце,
Здавалося, зараз порве ватяні груди...
Він горлопанив, кричав і стогнав!
Навколо море ляльок, але самотність повсюди...
З того моменту пройшло сотню років,
А він іще й досі пошепки просить
Врятувати те серце, що в грудях стукоче,
Що хоче бути потрібним, кохання й тепла,
Та тільки не може й через це помирає,
Вбиває, зжирає його пустота...

2021

Повітря сковує холод і потьмяніла природа,
Вже облітає листя із потомлених дерев.
Тихенько схлипує небо, плаче сльоза за сльозою,
Куди не глянь - всюди сірість, сум мою душу бере.
В цій мішанині зі смутку, туги та меланхолії
Лиш ти, мов сонечка промінь, грієш серденько моє,
Відвертаєш від страхів, даруєш мені надію,
Тільки з тобою можу забути про всі проблеми свої.
Мабуть, ніколи не зможу знайти я правильних слів,
Щоб описати всю любов і всю пошану,
Всю свою вдячність і все те благоговіння,
Що відчуваю перед милим твоїм станом.
Я вдячний тобі за те що ти є в моєму монотонному житті,
За твій дзвінкий голосок і неймовірні очі твої,
За прекрасне волосся і шовковисту ту шкіру,
За усмішку, що сяє, мов сотня зірок -
Від цього всього дух мій вмить мліє,
Підіймається тілом приємного тепла струмок...
Та колись все закінчиться і, можливо, розійдуться
Після того вектори наших з тобою шляхів.
Перетруться на порох тоді усі мої мрії,
Знову помре на руках те, чого так довго волів.
Після цього навіки перетворюсь на мерця я,
Обірвуться всередині усі струни душі,
Розлетяться по світу залишки мого серця,
Загориться все тіло, щоби кожен нерв зотлів...
Думки про це точать мене, неначе терміти гнилого пенька...
Ти просто знай, що твій довершений образ
Для серця мого дуже дорогий,
Втратити тебе - один з найбільших страхів...
Не переживу я цього, то ж краще убий...

2021

Це лиш дружба? Чи залежність?
Чи що це в біса є таке?
Тоді чому ж про інших слово
Для душі таке гірке?
Тоді до чого всі думки
З ранку й до самої ночі?
До чого всі ті кляті сни?
Чого ж та підсвідомість хоче?
Чи може це старезний дух,
Привіт із глибини віків,
Що лиш вселився в інше тіло,
Нову отримав оболонку,
Таку ж прекрасну, як стара
І знову хоче тільки крові
З хворобливого нутра?
Може й справді тільки дружба,
А все інше - плід уяви?
Тоді звідки те тепло,
Те приємне хвилювання,
Яке всередині росте,
Цвіте, множиться й буяє?
Те бажання опікати
І в увазі та потреба,
Слухати солодкий голос,
Дивитись в очі, як на небо?
Звідки все замилування,
Вся палітра почуттів,
Звідки ті сумні зітхання?
Це й справді дружба? Чи все ж...

2021

Я б віддав усе, щоб осінь вкрала мене в інший світ,
Щоб втекти із журавлями, залишивши сірий слід,
Потонути в забутті та розчинитись в небесах,
Забути про всі кляті мрії, сподівання, тугу й страх.
Я готовий йти за обрій, поки всіх не втрачу сил,
Щоб забути твою постать, про яку давно просив,
Молив, і Бога, і життя, благав і долю ту скупу,
Бо без тебе вже не можу, йду на дно, на глибину.
Не маю сил закрити очі - бачу уві сні щоночі
Твій прекрасний силует і доторкнутися так хочу,
Та не можу, бо табу... Я скоро з розуму зійду!
Сам себе, як Уроборос, пожираю із нутра,
Оболонка й досі ціла, всередині ж пустота,
Усі думки мої про тебе, ти засіла в голові...
Прошу, покинь! Не йди, благаю! Кляті почуття мої....
Сам не в змозі розібратись у своїх проклятих мізках,
Зрозуміти, чого хочу, чи в душі палає іскра,
Чи я просто ідіот, зациклений на власних казках,
Сам на себе надягаю брехливу видуману маску...
Хай там як, але щодня я мрію тільки лиш про тебе,
Мрію міцно обійняти, притиснути мерщій до себе,
Про твоє прекрасне тіло, про божественне волосся,
Про гладеньку білу шкіру, вуста стиглі, як колосся...
Розумію, що ніколи не отримаю це все,
Що палкий твій поцілунок душу мені не спасе,
Не судилося мені тебе прикласти до грудей,
Не для мене ти, я знаю... Бо найгірший із людей...
Зникну у ранковім полі, перетворюся на туман,
Піду поволі в невідоме, самотність мій гіркий дурман,
Розтану в ній, неначе сніг той під потоками тепла,
Впаду на землю я росою, бо ж ти на завжди не моя...

2021

Юний мій друже, ти по вуха в лайні,
Адже знову повис над проваллям зневіри.
Чутлива душа твоя знов у вогні,
Але станеться знов все не так, як хотів ти.

Інколи гріє той вогонь тобі груди,
Проте він їх і спалить, мов солому, до тла.
Правду говорять досвідчені люди -
Біда не приходить у гості одна...

Тобі прямо сказали, що не варто цього,
Але ж ні! Серцем керуєшся, бо ідіот...
Мозок послухав би! Та кого...
Верховодить не розум - почуття тут пілот...

Давай тільки чесно, щоб було все, як є -
І сам про цю хрінь ти достоту не в курсі:
Чи то багаття розлоге, палке, молоде,
Чи старезне вугілля, що ще жевріє досі...

Хоч би що там було, а від цього лиш гірше -
Під грудьми в тебе камінь, горло давить клубок,
Ти блідий і похмурий, наче мрець в домовині,
Назад не звернеш, вперед не зробиш вже крок.

Ти хочеш волати про це на весь світ,
Стогнати, ридати й рвати волосся,
Але натомість тримаєш це все в голові,
Лиш тихесенько шепчеш про допомогу під носа.

Що і як буде далі тобі невідомо,
Та одне точно знаєш, друже мій, наперед -
Знову впадеш у провалля зневіри,
Знову туга страшенна тебе обійме...

Троє братів жило колись,
Насправді рівних та одначе
Одному чомусь здалось,
Що серед них він є найстаршим.

І почалось...
“Не так живете! І господарство не таке!
А мова ваша? Боже милий!
Якась говірка, щось бридке!”

Почав учити їх “найстарший”,
Розповідати, що і як,
Що можна їм, а що - нізащо,
Що треба “так”, а не “отак”.

Терпіли все, зціпивши зуби,
Двоє “менших” бідолах,
Пручатись пробували - марно,
Чекав на них в усьому крах...

Час ішов і ось так сталось,
Що втратив силу “старший” брат -
“Молодші” всі зразу ж розбіглись,
Стали свій дім будувать.

Здавалося, що уже все -
Наладилось життя спокійне
І небезпеки не несе
Вже “старший” той, який покійний.

Здавалося, що вже всі рівні,
Немає сильних і слабких,
Що заживуть брати всі мирно,
Не буде знов часів лихих.

Здавалося...
Але насправді сталося все навпаки -
Знову “старший”, знов лютує,
Ікла шкірить, як завжди...

Не брат то був, а пес скажений,
Що вкрився шкірою вівці,
Перевертень то прокажений,
Вбиває жертву що у сні.

Думав “старший”: “Керувати
Знову буду, як монарх!”
Але вдавився, коли “менший”
У відповідь дав по зубах.

“Вибач, “брате”, та віднині
Дім свій буду захищати,
Не будеш ти в моїй родині
Свої порядки диктувати!”

Зійшлися в битві тій підступній,
Проходить що ще й по цей день,
Кінця-краю їй не видно,
Біль та смерті там лишень.

Однак в “меншого” з братів
Палає в серці ще надія,
Що прийде час і глузд здоровий
“Старшим” все ж заволодіє...

2020