ПРОЛОГ

{Хлопець з розпатланим волоссям, у рваній сорочці і потертих джинсах Levis, виходить на сцену і сідає просто на підлогу. Кудись дивиться і тихо сам до себе промовляє}

...Задумуюсь й роблю кілька кроків назад. Туди. У минуле... Стільки загадок, стільки незрозумілих досі речей залишаю… В очах мигають колись нові особистості, до болю знайомі мені, але зараз такі далекі. Залишається тільки знову забути. Написати і потрапити у світ, де колись жив, творив, захоплювався і дивувався… Вкотре збагнути своє минуле... Цей механізм ніколи не спинити. Що ж, перед Вами розкриється минуле. Минуле, котре я бачу зараз, котре живе у мені і пульсує. Це не казка з ідеалізованими ляльками... Це реальність. У якій оживе іще одне людське, засмучене, забуте, а іноді потворне і похмуре, однак романтичне - Я!..

Сцена перша. РОЗМОВА З НЕБОМ

Засмучений 1 (ніжно): О, небо... Яке ти вільне... Всепоглинаюча твоя блакить, небесна простота і невимушеність... О, плоть нетлінна!.. Ти розколихала частинки мого Его! Я повністю віддаюсь Тобі!.. І наче злодій посягаю на твою доброту, ти наповнюєш мене ВОЛЕЮ...

Засмучений 2 (голосно і щиро): Брате Вітре! Забери мене, подаруй вітрила, які чекав УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ!..

{...у відповідь шум вітру й дерев...}

Засмучений 1: Тільки у тебе є воля, тільки ТАМ розходяться усі дороги, де немає нікого, ні білого, ні чорного! Там космічна безмежність, далеко за хмарами, там незбагненна мудрість звисока спостерігає над нами!

{...знову шум вітру... }

Засмучений 2: Нам не дано?

{роздалось ехом: ...Бо ви не вмієте літати, ви не птахи, не вмієте мовчати... лиш говорити і страждати...}

Засмучений 1: …шукати мудрі причини, ковтати криваві сльози і рахувати залізні копійчини... Пробачте небеса! Але чому такий БАР'ЄР між нами й вами? Чому позбавлені людські створіння творити ідеали? Чому полишити буття це треба, щоби зостатись навічно з Вами?

{…О, що натворили на цій Землі! О, люди кляті ви, огидні! ...вади ваші, безмежна гордість і мудрознавство до прірви заведуть, а не до наших Брам!..}

Засмучений 1 (важко): На фоні степів твоїх блакитних... Небо... Я бачу... ікону душі нової... Колись, можливо, літати буде, а можливо й ні. Можливо, загину я в пекельнім сні...

{...небо змінює свій колір на темно-сірий... почулись розкати грому...}

Засмучений 2 (до першого): Ми на землі, не в небесах.... Склонивши низько голову, підем блукати далі, де істини фальшиві живуть серед пророків лживих. Бар'єр той залишиться назавжди між нами - між небом і землею... І якби солодко не виглядало це буття, воно лиш чорно-білу маску має. . .

{...засмучені обмінюються сумними поглядами й розходяться у протилежні боки...}


Сцена друга. АРИФМЕТИКА ЖИТТЯ

{Літній вечір. У найвищій точці дрогобицького костелу, нерухомий, як кам'яна статуя, сидить ворон. Його чорний силует вимальовується на фоні похмурого неба. Старий птах чекає... Як завжди, його терзає голод, поки що терпимий. У його володіння входить все місто. Але притулком служить костел. Кажуть, ворон наперед знає, що повинно статися. Птах з легкістю розправив крила, здійнявся в простір і полетів на захід...}

Марко: …відтоді у моєму житті стало все не так. Важко намалювати посеред пустелі оазис, про який довго думав. Багато чого видалося смутним, розпливчастим і вицвівшим як та стара плівка…

Броня: Така ця арифметика життя… А ти що хотів, любий? Життя постійно змушує людський мозок обраховувати, брехати, пудрити мізки і будувати нездійсненні плани. Все давним-давно прораховано до нас. Ти – лише чорна цятка в клітині.
Марко: Терзаючи сам себе гострими переживаннями, переживаючи пекучі спокуси усередині, я думав. Думав, що все таки пройшов шлях випробувань, «вкусив» плід роздору, пізнав що таке Радість, що є Пекло і нащо мені та Карма...

Броня (дещо з насмішкою): Швидше не випробування, а шлях дурня… Це кіно. Зроби себе актором і відіграй цю роль. Зроби себе героєм, людей зробивши глядачами.

Марко (байдуже): Ні... Все це ілюзія, самообман. Я хочу вийти з гри і бути вільним, бути справжнім... Все згадую про втрачене… Згадую той час, який вже не повернути…

Броня (зневажливо): Тьху ти.. Так убийся!

Марко: Я завжди хотів смерті…Так. Смерті не боюсь я. Чому ж я досі не наважився? Боюся перевернути долі батьків, чужі долі. Ніхто не буде винним, якщо я зроблю це. То чому хтось повинен страждати? Ні-ні, я не боягуз…(легко посміхається) Я намагаюся обгрунтувати свій хід думок і зрозуміти чи він істинний. Чи він правдивий. Якщо ж він хибний, то...(замовкає)

Броня: Хе, просто сам себе накручуєш, глибоко сумніваючись у своїх поглядах всередині… (затягується сигаретою). Напевне, це і спричинило ту шизофренію, яка коїться у твоїй душі (зловтішно) ...і ті ситуації, які ще знайдуть тебе в майбутньому.

Марко (виймає з наплечника Біблію і знизує плечима): Я відкриваю Біблію, але тут немає відповіді. Тут немає правди. Немає того досвіду життя, який я шукаю. А можливо в ній дійсно немає нічого. В ній немає сенсу?.. (запитливо подивився на Броню). Тоді що це, всесвітній обман, фальш, трагедія для тих, хто вірить??

Броня (з насмішкою): У будь-якому випадку ця книжка застаріла і їй потрібна негайна модернізація! Колись голод і холод поглинуть наші макітри, й тоді будемо рятуватися у Біблії, але не зараз...

Марко (кладе Біблію назад, засмучений): Бачу, ти нічого так і не зрозуміла… Усе те, чого я досягнув у цьому світі - втрачено, продано, забуто... Біблія стала головною зброєю в руках злочинців… Залишається якесь куце, гниле існування, якась нісенітниця… Від якої не відійти, не втекти...

Броня: Життя прожити – не поле перейти!!

Марко (дивно глянув на неї, а потім проговорив сам до себе): Боже.. Більше немає сенсу… Ні стимулу, ні мети, ні істини... Немає для чого жити...все набридло...

{Марко раптом встав і пішов геть. Броня залишилась невдоволеною, але й не стала його наздоганяти, ще раз сплюнула і кудись пішла}

Сцена друга «СТАРИЙ ДУБ»

{Живучи за містом, Марко ходив в ліс до старого дуба, під яким колись читав лицарські романи. Він дуже любив того дуба, бо відчував споріднений дух, який відганяв смуток. Ліс втішав його більше, ніж жорстока реальність зовнішнього світу. Дерева здавались втіленням спокою та водночас живою присутністю. Він знайшов там своє полотно, на якому міг фарбувати власними кольорами, фарбувати до забуття… Власними нитками шити свою реальність. Вільний художник – таким він почувався тут, таким було його покликання}

Марко (важко): Набридли мені усі ці звуки, зайві фрази, непотрібні запитання і вагання… Я хочу прожити без них, без людей, наодинці із собою, вдивляючись в безхмарне небо, просто мовчати і насолоджуватися спокоєм…

{Раптом він впав й скотився в яр. На брудному обличчі вималювались риси жалю та страху. Марко лежав і не рухався. Він бачив дивні обличчя, кожне з яких щось промовляло до нього. Вони рухалися, підспівували, корчили гримаси. Спочатку заговорило басом найбільше, потім защебетало найменше, а за ним середнє}

1й голос: Заживші рани знов гниють!
2й голос: Відкриті просять водню!
3й голос: Що буде далі?
1й: А що було колись?
2й: Не порівняти нам сторони медалі!
3й: Як не крутись!
1й: Усе залатано, заплачено...
2й: Усе залите кров'ю і притрушене
піском...
3й: І маєм ми все те, що маємо!
1й: Не маєм те, що мали все колись!..

{Десь в глибині, йому привиднілося тепер усе це минуле: і колишні думки, і друзі, і справжні завдання, і теми, і враження і вся ця панорама, і він сам, і все... Неначе ножицями, відрізав себе від усіх, відгородив кам’яною стіною. Марко щось відчув і знепритомнів. Коли ж прокинувся, то помітив засохшу юшку крові на собі. Що він відчував? Невідомість, страх.

Марко (з жалю): Що я наробив? Що зробив не так?

2011р.

В самотніх вершинах сьогодні не так спокійно, як колись. Чути як плаче мати Земля, чути її стогін. Падуть столітні жили, падуть діти її, косяться на кривавий ґрунт, захлинаючись у монотонних звуках бензопил і моторів... Бездумні, дикі люди увірвались в серце святої Природи, в її храм і порушують священну тишу! Ріжуть на шматки, ґвалтують, роздирають своїми пазурами блаженне тіло, сосуть останні соки, вириваючи все з корінням...

Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.

Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.

І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"

"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.

Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."

"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.

Звідкись доносились дивні вигуки:

- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.

Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...

Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.

Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...

Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.

Тоді Предраг вимовив:

- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".

Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...

2013 р.

Я хочу прожити цей світ наодинці з самим собою, гордо вдивляючись у зоряні очі небесної брами, у незкінченні далі... Просто мовчати і насолоджуватися спокоєм, який дарує Вічність.

Із небуття, наче фенікс із попелу, повертається минуле... Давно забуті пласти вилазять на поверхню і виблискують святістю... Вічна премудрість прокидається у душах народу. Я так хочу тебе пізнати, о істино... Я так хочу тебе розгадати, о загадко... Пізнати себе... Пізнати тебе... І відродитися таким, яким бажаю...

Я народжував себе в муках і стражданнях... Я народжував себе так довго... Себе нового... Стільки шляхів, стільки духовних пошуків, істин й поневірянь, аби розпочати Життя заново... І Воістину, не буває щастя без мук, як не буває родів без страждань... Піднятися на останню сходинку, на самий ґрунь і отримати там посвяту від Богині... Померши на її руках, вмиваючись сльозами і кров'ю, в шаленому темпі вдихів і видихань... Залишаючи усі свої туги і смути, марення і сподівання, спогади та уяви в минулому сні... Тепер від них залишився тільки попіл... який розвіявся по вітру... Я реінкарнував...

У цьому житті тільки ти володієш часом. Час - це твоя думка, хід подій. Декотрі біжать швидше, декотрі - повільніше. І тільки тобі вирішувати скільки і з якою швидкістю обертається годинник у твоєму Космосі. Хтось вільний, а хтось ні. Матеріалізують свій секундомір, відміряючи життя і смерть. І людство пишається цим, вважає це за розвиток. Та насправді - вхід у небуття. Не час біжить, це ми спішимо. Розраховуючи дні, години, роки і місяці, постійно живемо поспішаючи. І замешкавшись десь у часових просторах, несвідомо віддаляємось від незбагненних явищ та цінностей, переданих нам віками. Чому нам потрібні обов'язково рамки? Чому потрібні стандарти? Чому забуваємо ми, що людина може жити й без них? Вічно може бути молодою й прекрасною, і... так само постаріти всього за одну ніч. Це залежить від нас. Але тільки пізнавши гармонію Світла, Простоти і Природи, ми пізнаємо Час і ту цілісність в ньому, яка нам розкриється. Заволодіємо минулим, теперішнім і майбутнім. Заволодіємо своїм життям. Саме цього людині так треба, й так важко це усвідомити...

''Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса - це сон зрадливий,
раз присниться тай нема.
А душа - це все на світі,
що потрібно для життя...''
(Б.Ступка)

У потязі панувала атмосфера нічного кафе, але вишуканого. Замість різкого світла - тліючі лампадки. Замість відкритих купе - довгий коридор з вінтажними кімнатами, відмежованими перламутровими занавісками. Декоровані ручним різьбленням книжні полиці, розташовані уздовж коридору, могли позмагатись з будь-якою бібліотекою, а англійські чайні столики і старовинні стільчики відтворювали неповторну суміш вікторіанства з епохою 30-х років XXст… І жодного провідника за увесь час. Абсолютна воля і спокій. Де-не-де, безтурботно гомоніли пані і панове, хтось читав газету і тихо сьорбав філіжанку, а хтось смакував тістечка за старовинним рецептом. Я ж милувався розкішністю місця, в яке потрапив... Звідусіль віддавало ніжним ароматом витончених парфумів. О... здавалось, потяг не їхав, а плив, не задумуючись куди і навіщо. Це чимось нагадувало "Титанік"...

У моїй кімнаті знаходились двоє - хлопець, років 26-ти, і дівчина приблизно ж того віку. Звідкись доносились дивні вібрації - це хлопець накручував антикварний ламповий радіоприймач. Здавалося, кожна хвиля відмежовувала його від людей, зачарований цим старовинним предметом, він був наповнений шуканням самого себе - нових таїн, нових світів, нових радіостанцій. Зізнаюсь, і мене самого усе це заворожувало, а ще більше форма радіоприймача, яка нагадувала якусь загадкову машину часу. Час-від-часу, до хлопця підходили однодумці й вони разом про щось гомоніли, тихо жартували, накручували радіостанції. Слова, які почув за цей час: "гітара", "комбік", "підсилювач" навели на думку, що вони - помішані на радіотехніці музиканти. Це тривало не довго, через пів години вони пішли собі далі, а хлопець залишився. В кімнаті запалала знов тиша, котру перебивали лиш містичні хвилі радіоли...

У кутку, осяяному ласкавим світлом рожевих лампад, на м'якій червоній софі відпочивала загадкова незнайомка. Я уважно придивився до її рудого волосся, мене завжди приваблювали неординарні особистості, як раптом, вона підійшла до хлопця і попросила його на хвильку відірватись від справи. Я зрозумів, що вони разом і кудись мандрували з компанією у цьому потязі.

З дерев'яних полиць виглядали пастельні книги. Серед них було безліч старовинних і давніх рукописів, документів, єгипетських манускриптів, середньовічних мініатюр, і навіть слов'янських літописів... Звідки вони тут і навіщо? Цей потяг ще більше приваблював мене. Мені приємно було знаходитись у загадці. Поки я роздивлявся і гортав цю силу силенну книш, хлопець і дівчина з мого номеру вийняли якісь потворні маски, на кшталт отих в які у середньовіччі вбирались в чуму і одягнули на себе. На мій подив, закохані кинулись один одному в обійми і почали палко обмінюватись поцілунками. Це, мабуть, свідчило про якийсь культ, - подумав я, - культ, який регулювався цими масками, хм... Але це було незвичним і хижацьки неестетичним для мене... Ці маски – як замах на природню людську красу...

Не чекаючи, що буде далі, я різко запитав:

— Що Ви робите?? Навіщо Вам ці маски? Що це за любов така? Це огидно!

Дівчина відповіла:

— Ці маски потрібні нам для того, щоб перевірити СЕНС КОХАННЯ. Закоханих не має відволікати врода, їхня краса - їхні маски-обличчя, їх тіло... Закоханих має єднати лиш ДУША! Тому, ці потворні маски - тест на справжню Любов. Людина, яка кохає - бачить душу. Душа - і є тим справжнім обличчям. Людина, яка не кохає - бачить потвору. Ось і все. Рано чи пізно, краса зів'яне і усі ми станемо такими ж потворними, як ці маски...

Вона дещо посміхнулася на останньому слові, а я зрозумів чому так рідко дивлюсь людям в обличчя... Ці маски, мабуть, покарання сучасному суспільству, ідеологічно та світоглядно розшарпаному, вихованому на стереотипах та хибних ідеалах. Хто дивитиметься в обличчя – побачить потвору. Хто дивитиметься в душу - побачить Істину. Ось так. Бо не завжди те обличчя - віддзеркалення Душі. Справжнє обличчя – то душа...

З цими думками я й прокинувся.

~ 31 березня 2013 р.

Іноді, достатньо однієї соломинки, щоб розгорілось ціле багаття. Достатньо однієї краплини, щоб розлилося ціле море. В морі емоцій не розчинити себе самого. Не загубити істинне Я...

Благодатна туга підкралася до моїх небес... Порожнеча квітами обростає… Серце висвічує пітьму замість ліхтаря… Гірлянди мрій - твоїх й моїх - зустрілися в одному диханні... Я священними спогадами зігріваю душу... Я розчиняюсь і реінкарную...

Проживаючи на вершинах – ти ближче до неба, до зір... Сповнений космічної енергії, твориш світи, уквітчані неповторними орнаментами і візерунками... Боги дивляться на тебе і радіють. Матеріальне і духовне сплелось в тобі... Ти відчуваєш серце Землі, вмираєш і народжуєшся купаючись в її обіймах... Верховинець - ти пророк і митець, ти вічний сторож трансцендентної Природи...

Мені наснився сон. Я – дитина, йду з мамою погожим літнім днем якимсь дивним зеленим полем. У далині видніються пагорби і я бачу кілька чудернацьких, не дуже великих скель. Вони у яру, за пагорбом. І я хочу підійти туди, дізнатись, знайти, торкнутись до них, пізнати якусь істину та велич, розкрити духовну загадку і таємницю, що приховують від мене скелі. Ці містичні, немов у тумані, камінні силуети показуються у далині, ніби манять, кличуть до себе. На моє прохання, ми йдемо до них, але насправді скелі знаходяться значно далі, ніж здавалося - в іншому місці, тому ми не знаходимо їх. Але я точно знаю, що вони ось тут, десь недалеко, і насправді я вже був там, я вже бачив їх, й ось-ось знайду, дістанусь їх... Поступово зелені пагорби перейшли у старовинні вулиці то знайомого, то незнайомого нам міста. Ми ходимо, блукаємо вуличками. Щось в них є дуже рідного і водночас – далекого, незнайомого. Так ми потрапляємо на руїни старовинного замку. Хтось каже, що це руїни якогось дуже старого міста. Але щоб пройти далі, потрібно оминути болота. Відчувається, що мати не дуже хоче продовжувати шлях. Але погода світла, ясна, і я готовий подорожувати, шукати ці скелі…

Сам.

Релігія - це техніка, система знань, складена майстром-людиною. Релігія - має авторство і часто переслідує цілі авторів. Віра - це особистий Шлях, він дається Богом. Це і особисті помилки, і особисті здобутки. Це розуміння світу без нашарувань, таким, яким він є насправді. Релігія - чужий матеріал, розуміння Бога для ледачих. Віра - це ти сам, це твоя відповідальність за кожен вчинок, це твоя любов до оточуючого світу, без посередників, без волхвів, без священників.. де є тільки Ти, Природа і Бог...

Сліпі очі не бачать мороку.

***

Чому цей Соняшник так погано гріє, що в наші душі пробралась мерзлота?

***

...старе і трухляве доживає свій час. В муках народжується щось нове. Реінкарнація давно забутого.

***

До Сонця, в райські чертоги Ирію... туди, де промінням огортати буде ніжно Бог…

***

Найбільше я не люблю затишшя. Після нього обов'язково щось має статися.

***

- Я хочу знати, що попереду...
- Те саме, що і позаду.

***

Частіше зазирайте у свої сни... довіряйте їм... СОН - ключ до розгадки...

***

Журбу свою я в тебе виллю, Тінь...

***

Земля - Ти таємниця Всесвіту мого!

***

Провалитися б у сон, впасти на дно, і розчинитися там у коктейлі старих спогадів...