Мені наснився сон. Я – дитина, йду з мамою погожим літнім днем якимсь дивним зеленим полем. У далині видніються пагорби і я бачу кілька чудернацьких, не дуже великих скель. Вони у яру, за пагорбом. І я хочу підійти туди, дізнатись, знайти, торкнутись до них, пізнати якусь істину та велич, розкрити духовну загадку і таємницю, що приховують від мене скелі. Ці містичні, немов у тумані, камінні силуети показуються у далині, ніби манять, кличуть до себе. На моє прохання, ми йдемо до них, але насправді скелі знаходяться значно далі, ніж здавалося - в іншому місці, тому ми не знаходимо їх. Але я точно знаю, що вони ось тут, десь недалеко, і насправді я вже був там, я вже бачив їх, й ось-ось знайду, дістанусь їх... Поступово зелені пагорби перейшли у старовинні вулиці то знайомого, то незнайомого нам міста. Ми ходимо, блукаємо вуличками. Щось в них є дуже рідного і водночас – далекого, незнайомого. Так ми потрапляємо на руїни старовинного замку. Хтось каже, що це руїни якогось дуже старого міста. Але щоб пройти далі, потрібно оминути болота. Відчувається, що мати не дуже хоче продовжувати шлях. Але погода світла, ясна, і я готовий подорожувати, шукати ці скелі…

Сам.