''Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса - це сон зрадливий,
раз присниться тай нема.
А душа - це все на світі,
що потрібно для життя...''
(Б.Ступка)

У потязі панувала атмосфера нічного кафе, але вишуканого. Замість різкого світла - тліючі лампадки. Замість відкритих купе - довгий коридор з вінтажними кімнатами, відмежованими перламутровими занавісками. Декоровані ручним різьбленням книжні полиці, розташовані уздовж коридору, могли позмагатись з будь-якою бібліотекою, а англійські чайні столики і старовинні стільчики відтворювали неповторну суміш вікторіанства з епохою 30-х років XXст… І жодного провідника за увесь час. Абсолютна воля і спокій. Де-не-де, безтурботно гомоніли пані і панове, хтось читав газету і тихо сьорбав філіжанку, а хтось смакував тістечка за старовинним рецептом. Я ж милувався розкішністю місця, в яке потрапив... Звідусіль віддавало ніжним ароматом витончених парфумів. О... здавалось, потяг не їхав, а плив, не задумуючись куди і навіщо. Це чимось нагадувало "Титанік"...

У моїй кімнаті знаходились двоє - хлопець, років 26-ти, і дівчина приблизно ж того віку. Звідкись доносились дивні вібрації - це хлопець накручував антикварний ламповий радіоприймач. Здавалося, кожна хвиля відмежовувала його від людей, зачарований цим старовинним предметом, він був наповнений шуканням самого себе - нових таїн, нових світів, нових радіостанцій. Зізнаюсь, і мене самого усе це заворожувало, а ще більше форма радіоприймача, яка нагадувала якусь загадкову машину часу. Час-від-часу, до хлопця підходили однодумці й вони разом про щось гомоніли, тихо жартували, накручували радіостанції. Слова, які почув за цей час: "гітара", "комбік", "підсилювач" навели на думку, що вони - помішані на радіотехніці музиканти. Це тривало не довго, через пів години вони пішли собі далі, а хлопець залишився. В кімнаті запалала знов тиша, котру перебивали лиш містичні хвилі радіоли...

У кутку, осяяному ласкавим світлом рожевих лампад, на м'якій червоній софі відпочивала загадкова незнайомка. Я уважно придивився до її рудого волосся, мене завжди приваблювали неординарні особистості, як раптом, вона підійшла до хлопця і попросила його на хвильку відірватись від справи. Я зрозумів, що вони разом і кудись мандрували з компанією у цьому потязі.

З дерев'яних полиць виглядали пастельні книги. Серед них було безліч старовинних і давніх рукописів, документів, єгипетських манускриптів, середньовічних мініатюр, і навіть слов'янських літописів... Звідки вони тут і навіщо? Цей потяг ще більше приваблював мене. Мені приємно було знаходитись у загадці. Поки я роздивлявся і гортав цю силу силенну книш, хлопець і дівчина з мого номеру вийняли якісь потворні маски, на кшталт отих в які у середньовіччі вбирались в чуму і одягнули на себе. На мій подив, закохані кинулись один одному в обійми і почали палко обмінюватись поцілунками. Це, мабуть, свідчило про якийсь культ, - подумав я, - культ, який регулювався цими масками, хм... Але це було незвичним і хижацьки неестетичним для мене... Ці маски – як замах на природню людську красу...

Не чекаючи, що буде далі, я різко запитав:

— Що Ви робите?? Навіщо Вам ці маски? Що це за любов така? Це огидно!

Дівчина відповіла:

— Ці маски потрібні нам для того, щоб перевірити СЕНС КОХАННЯ. Закоханих не має відволікати врода, їхня краса - їхні маски-обличчя, їх тіло... Закоханих має єднати лиш ДУША! Тому, ці потворні маски - тест на справжню Любов. Людина, яка кохає - бачить душу. Душа - і є тим справжнім обличчям. Людина, яка не кохає - бачить потвору. Ось і все. Рано чи пізно, краса зів'яне і усі ми станемо такими ж потворними, як ці маски...

Вона дещо посміхнулася на останньому слові, а я зрозумів чому так рідко дивлюсь людям в обличчя... Ці маски, мабуть, покарання сучасному суспільству, ідеологічно та світоглядно розшарпаному, вихованому на стереотипах та хибних ідеалах. Хто дивитиметься в обличчя – побачить потвору. Хто дивитиметься в душу - побачить Істину. Ось так. Бо не завжди те обличчя - віддзеркалення Душі. Справжнє обличчя – то душа...

З цими думками я й прокинувся.

~ 31 березня 2013 р.