ПРОЛОГ

{Хлопець з розпатланим волоссям, у рваній сорочці і потертих джинсах Levis, виходить на сцену і сідає просто на підлогу. Кудись дивиться і тихо сам до себе промовляє}

...Задумуюсь й роблю кілька кроків назад. Туди. У минуле... Стільки загадок, стільки незрозумілих досі речей залишаю… В очах мигають колись нові особистості, до болю знайомі мені, але зараз такі далекі. Залишається тільки знову забути. Написати і потрапити у світ, де колись жив, творив, захоплювався і дивувався… Вкотре збагнути своє минуле... Цей механізм ніколи не спинити. Що ж, перед Вами розкриється минуле. Минуле, котре я бачу зараз, котре живе у мені і пульсує. Це не казка з ідеалізованими ляльками... Це реальність. У якій оживе іще одне людське, засмучене, забуте, а іноді потворне і похмуре, однак романтичне - Я!..

Сцена перша. РОЗМОВА З НЕБОМ

Засмучений 1 (ніжно): О, небо... Яке ти вільне... Всепоглинаюча твоя блакить, небесна простота і невимушеність... О, плоть нетлінна!.. Ти розколихала частинки мого Его! Я повністю віддаюсь Тобі!.. І наче злодій посягаю на твою доброту, ти наповнюєш мене ВОЛЕЮ...

Засмучений 2 (голосно і щиро): Брате Вітре! Забери мене, подаруй вітрила, які чекав УСЕ СВОЄ ЖИТТЯ!..

{...у відповідь шум вітру й дерев...}

Засмучений 1: Тільки у тебе є воля, тільки ТАМ розходяться усі дороги, де немає нікого, ні білого, ні чорного! Там космічна безмежність, далеко за хмарами, там незбагненна мудрість звисока спостерігає над нами!

{...знову шум вітру... }

Засмучений 2: Нам не дано?

{роздалось ехом: ...Бо ви не вмієте літати, ви не птахи, не вмієте мовчати... лиш говорити і страждати...}

Засмучений 1: …шукати мудрі причини, ковтати криваві сльози і рахувати залізні копійчини... Пробачте небеса! Але чому такий БАР'ЄР між нами й вами? Чому позбавлені людські створіння творити ідеали? Чому полишити буття це треба, щоби зостатись навічно з Вами?

{…О, що натворили на цій Землі! О, люди кляті ви, огидні! ...вади ваші, безмежна гордість і мудрознавство до прірви заведуть, а не до наших Брам!..}

Засмучений 1 (важко): На фоні степів твоїх блакитних... Небо... Я бачу... ікону душі нової... Колись, можливо, літати буде, а можливо й ні. Можливо, загину я в пекельнім сні...

{...небо змінює свій колір на темно-сірий... почулись розкати грому...}

Засмучений 2 (до першого): Ми на землі, не в небесах.... Склонивши низько голову, підем блукати далі, де істини фальшиві живуть серед пророків лживих. Бар'єр той залишиться назавжди між нами - між небом і землею... І якби солодко не виглядало це буття, воно лиш чорно-білу маску має. . .

{...засмучені обмінюються сумними поглядами й розходяться у протилежні боки...}


Сцена друга. АРИФМЕТИКА ЖИТТЯ

{Літній вечір. У найвищій точці дрогобицького костелу, нерухомий, як кам'яна статуя, сидить ворон. Його чорний силует вимальовується на фоні похмурого неба. Старий птах чекає... Як завжди, його терзає голод, поки що терпимий. У його володіння входить все місто. Але притулком служить костел. Кажуть, ворон наперед знає, що повинно статися. Птах з легкістю розправив крила, здійнявся в простір і полетів на захід...}

Марко: …відтоді у моєму житті стало все не так. Важко намалювати посеред пустелі оазис, про який довго думав. Багато чого видалося смутним, розпливчастим і вицвівшим як та стара плівка…

Броня: Така ця арифметика життя… А ти що хотів, любий? Життя постійно змушує людський мозок обраховувати, брехати, пудрити мізки і будувати нездійсненні плани. Все давним-давно прораховано до нас. Ти – лише чорна цятка в клітині.
Марко: Терзаючи сам себе гострими переживаннями, переживаючи пекучі спокуси усередині, я думав. Думав, що все таки пройшов шлях випробувань, «вкусив» плід роздору, пізнав що таке Радість, що є Пекло і нащо мені та Карма...

Броня (дещо з насмішкою): Швидше не випробування, а шлях дурня… Це кіно. Зроби себе актором і відіграй цю роль. Зроби себе героєм, людей зробивши глядачами.

Марко (байдуже): Ні... Все це ілюзія, самообман. Я хочу вийти з гри і бути вільним, бути справжнім... Все згадую про втрачене… Згадую той час, який вже не повернути…

Броня (зневажливо): Тьху ти.. Так убийся!

Марко: Я завжди хотів смерті…Так. Смерті не боюсь я. Чому ж я досі не наважився? Боюся перевернути долі батьків, чужі долі. Ніхто не буде винним, якщо я зроблю це. То чому хтось повинен страждати? Ні-ні, я не боягуз…(легко посміхається) Я намагаюся обгрунтувати свій хід думок і зрозуміти чи він істинний. Чи він правдивий. Якщо ж він хибний, то...(замовкає)

Броня: Хе, просто сам себе накручуєш, глибоко сумніваючись у своїх поглядах всередині… (затягується сигаретою). Напевне, це і спричинило ту шизофренію, яка коїться у твоїй душі (зловтішно) ...і ті ситуації, які ще знайдуть тебе в майбутньому.

Марко (виймає з наплечника Біблію і знизує плечима): Я відкриваю Біблію, але тут немає відповіді. Тут немає правди. Немає того досвіду життя, який я шукаю. А можливо в ній дійсно немає нічого. В ній немає сенсу?.. (запитливо подивився на Броню). Тоді що це, всесвітній обман, фальш, трагедія для тих, хто вірить??

Броня (з насмішкою): У будь-якому випадку ця книжка застаріла і їй потрібна негайна модернізація! Колись голод і холод поглинуть наші макітри, й тоді будемо рятуватися у Біблії, але не зараз...

Марко (кладе Біблію назад, засмучений): Бачу, ти нічого так і не зрозуміла… Усе те, чого я досягнув у цьому світі - втрачено, продано, забуто... Біблія стала головною зброєю в руках злочинців… Залишається якесь куце, гниле існування, якась нісенітниця… Від якої не відійти, не втекти...

Броня: Життя прожити – не поле перейти!!

Марко (дивно глянув на неї, а потім проговорив сам до себе): Боже.. Більше немає сенсу… Ні стимулу, ні мети, ні істини... Немає для чого жити...все набридло...

{Марко раптом встав і пішов геть. Броня залишилась невдоволеною, але й не стала його наздоганяти, ще раз сплюнула і кудись пішла}

Сцена друга «СТАРИЙ ДУБ»

{Живучи за містом, Марко ходив в ліс до старого дуба, під яким колись читав лицарські романи. Він дуже любив того дуба, бо відчував споріднений дух, який відганяв смуток. Ліс втішав його більше, ніж жорстока реальність зовнішнього світу. Дерева здавались втіленням спокою та водночас живою присутністю. Він знайшов там своє полотно, на якому міг фарбувати власними кольорами, фарбувати до забуття… Власними нитками шити свою реальність. Вільний художник – таким він почувався тут, таким було його покликання}

Марко (важко): Набридли мені усі ці звуки, зайві фрази, непотрібні запитання і вагання… Я хочу прожити без них, без людей, наодинці із собою, вдивляючись в безхмарне небо, просто мовчати і насолоджуватися спокоєм…

{Раптом він впав й скотився в яр. На брудному обличчі вималювались риси жалю та страху. Марко лежав і не рухався. Він бачив дивні обличчя, кожне з яких щось промовляло до нього. Вони рухалися, підспівували, корчили гримаси. Спочатку заговорило басом найбільше, потім защебетало найменше, а за ним середнє}

1й голос: Заживші рани знов гниють!
2й голос: Відкриті просять водню!
3й голос: Що буде далі?
1й: А що було колись?
2й: Не порівняти нам сторони медалі!
3й: Як не крутись!
1й: Усе залатано, заплачено...
2й: Усе залите кров'ю і притрушене
піском...
3й: І маєм ми все те, що маємо!
1й: Не маєм те, що мали все колись!..

{Десь в глибині, йому привиднілося тепер усе це минуле: і колишні думки, і друзі, і справжні завдання, і теми, і враження і вся ця панорама, і він сам, і все... Неначе ножицями, відрізав себе від усіх, відгородив кам’яною стіною. Марко щось відчув і знепритомнів. Коли ж прокинувся, то помітив засохшу юшку крові на собі. Що він відчував? Невідомість, страх.

Марко (з жалю): Що я наробив? Що зробив не так?

2011р.