ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Конрад Ренегат (1979) /
Проза
У пошуках мольфи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У пошуках мольфи
В самотніх вершинах сьогодні не так спокійно, як колись. Чути як плаче мати Земля, чути її стогін. Падуть столітні жили, падуть діти її, косяться на кривавий ґрунт, захлинаючись у монотонних звуках бензопил і моторів... Бездумні, дикі люди увірвались в серце святої Природи, в її храм і порушують священну тишу! Ріжуть на шматки, ґвалтують, роздирають своїми пазурами блаженне тіло, сосуть останні соки, вириваючи все з корінням...
Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.
Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.
І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"
"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.
Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."
"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.
Звідкись доносились дивні вигуки:
- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.
Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...
Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.
Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...
Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.
Тоді Предраг вимовив:
- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".
Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...
2013 р.
Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.
Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.
І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"
"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.
Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."
"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.
Звідкись доносились дивні вигуки:
- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.
Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...
Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.
Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...
Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.
Тоді Предраг вимовив:
- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".
Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...
2013 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію