Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
2026.03.13
05:57
Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
2026.03.13
05:08
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Конрад Ренегат (1979) /
Проза
У пошуках мольфи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У пошуках мольфи
В самотніх вершинах сьогодні не так спокійно, як колись. Чути як плаче мати Земля, чути її стогін. Падуть столітні жили, падуть діти її, косяться на кривавий ґрунт, захлинаючись у монотонних звуках бензопил і моторів... Бездумні, дикі люди увірвались в серце святої Природи, в її храм і порушують священну тишу! Ріжуть на шматки, ґвалтують, роздирають своїми пазурами блаженне тіло, сосуть останні соки, вириваючи все з корінням...
Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.
Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.
І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"
"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.
Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."
"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.
Звідкись доносились дивні вигуки:
- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.
Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...
Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.
Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...
Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.
Тоді Предраг вимовив:
- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".
Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...
2013 р.
Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.
Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.
І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"
"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.
Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."
"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.
Звідкись доносились дивні вигуки:
- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.
Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...
Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.
Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...
Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.
Тоді Предраг вимовив:
- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".
Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...
2013 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
