Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
22:33
Був день: я зрозумів, що він нічий
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
12:19
Хвилі справа, хвилі зліва,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
2026.10.25
21:34
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
2026.10.25
18:20
Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
2026.10.25
17:20
На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
2026.10.25
15:28
Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Конрад Ренегат (1979) /
Проза
У пошуках мольфи
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У пошуках мольфи
В самотніх вершинах сьогодні не так спокійно, як колись. Чути як плаче мати Земля, чути її стогін. Падуть столітні жили, падуть діти її, косяться на кривавий ґрунт, захлинаючись у монотонних звуках бензопил і моторів... Бездумні, дикі люди увірвались в серце святої Природи, в її храм і порушують священну тишу! Ріжуть на шматки, ґвалтують, роздирають своїми пазурами блаженне тіло, сосуть останні соки, вириваючи все з корінням...
Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.
Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.
І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"
"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.
Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."
"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.
Звідкись доносились дивні вигуки:
- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.
Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...
Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.
Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...
Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.
Тоді Предраг вимовив:
- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".
Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...
2013 р.
Суворо, наче перед смертельним вироком, споглядають на них тіні старих дерев й тривожно перешіптуються. А звірі ридають, бо серце їх щемить - на них чекає неминуча пастка. Проте, жоден з кривдників не знає, що вже сьогодні був покараний, вже сьогодні був проклятий їх рід. Трагічний і суворий кінець стане розплатою їм за цей день.
Предраг курив гуцульську люльку і легко погойдувався в кріслі. Він дивився у вікно і споглядав містичний крайобраз. Десь там, над Чорногорою, Перун на своїй колісниці стрімко мчав хребтами й вогняними стрілами розсівав тумани, спалахував і запліднював літні гори несамовитим духом, повертав духів у володіння Наві. Гостроверхі, утаємничені ґруні де-не-де визирали на його тлі крізь шари важких хмар й наче велети охороняли вхід у карпатське царство. Хто потрапляв туди - більше не повертався колишнім.
І так захотілось Предрагу знову потрапити туди, потрапити до себе додому і оновитись.... Його мучили грізні спогади і пристрастні марення, сонні уяви. І дійсність теж мучила його: "Що мене чекає сьогодні? Радість буття чи поневіряння? Нові ідеї чи розчарування в них? Каруселі спогадів і пряжа думок… Для чого цей шлях, для чого цей вир? Коли втопитись в ньому? Мудрець чи сплячий я? Поглинутий казкою чи вигадкою? Пустеля запитань…"
"Відповіді за горами…Відповіді за горами" - підказували йому голоси з глибокої, сивої підсвідомости.
Дочекавшись поки розпогодиться, Предраг узяв свій старенький дощовик, наплічник і пішов у невідомому напрямку. В пам'яті крутилися розповіді старого гуцула про чарівні мольфи - заговорені предмети, які використовували у своїй магічній практиці карпатські шамани. Такою мольфою може бути і проста дрібка ураженого блискавкою дерева. За повір'ями, дерево у яке влучив Перун - освячене самою Природою, воно володіє чудодійними і лікувальними властивостями. Кожному мольфареві за честь знайти і тримати таку скалку в руках. Адже це незбагненна сила, яка робить людину господарем своєї долі!
"Зробити б собі оберіг, знайти б таку мольфу... - подумав він. - Чому людина не цінує Природу, не цінує гір? Це ж таке щастя. Скільки благості тут, скільки натхнення. І не даремно митці і романтики усіх часів та народів знаходили натхнення саме тут, в горах! Тут сховані пласти історії, тут - пуп землі. А скільки чудернацьких культур, скільки народів пройшло через Карпати.. О, цей калейдоскоп, злився він у генетичному коді місцевих аборигенів,та не цінують вони того, що мають, що подарував їм Всевишній..."
"Гори... Вічноживі і вічнозелені... присягаю Вам у вірності до кінця життя свого... Ви - мій храм, Ви - моя гордість, Ви - моя святість..." - з цими словами Предраг піднявся по вузькій стежці і вийшов на хребет.
Звідкись доносились дивні вигуки:
- Курва, та ламай ту гілку вже! Йоб твою мать... Та, шо сі шпортаєш!! - крикнув товстий бригадир й кинув сигарету.
Лісоруби ніяк не могли відтягнути кремезного дуба, вкритого грубими зморшками і трутами, що лежав на початку лісу. Його коріння міцно впилося вглиб землі і вперто не відпускало. Декілька лісорубів аж мусили підбігти з бензопилами, щоб допомогти тим двом бідолагам, які добивали коріння нещасного. ЗІЛ вже чекав на відправку, тому довго не роздумуючи, хтось з робочих матюкнувся і нарешті різанув по корінню... І різонув як по живому... Почувся такий страшний і дикий рев, рев предковічний, рев пращура, який глушить і вкидає вглиб віків, туди у саму безодню минулого, у початок самих початків, в сплетіння ген, де немає нічого і нікого, де світ починає тільки розростатися і гартується у хаосі... Що спогади попередніх життів пробігли перед очима, кров запульсувала у жилах, наче стрімководні ріки...
Бригада розбіглася і зникла в грузовій, звідки було чутно лише "Отче наш"... Товстий бригадир, який командував рубкою, зблід й завмер на місці. Лиш як зчувся, то хіба озирався як скажений. Переконавшись, що в лісі нікого немає, він швиденько застрибнув в ЗІЛ, гримнув за собою дверима, машина завелась і зникла в дебрях лісового тракту.
Предраг ще довго дивився їм в слід. На щастя, він вийшов на хребет з протилежного боку, тому його ніхто не побачив. Роздертий і порубаний дуб вмирав перед ним у жахливих муках. Хлопець відчув на собі таку сильну провину за людство, що йому хотілося впасти на коліна, притулитися до його кори й голосно заплакати...
Він підійшов поближче й приклав свою долоню до дерева. Сильні імпульси йшли від його ран, але вони ставали все слабшими й з часом зовсім потухли.
Тоді Предраг вимовив:
- Пробач, брате дубе... Це страшні муки, я знаю...
Він поглянув вниз й побачив розкидані рештки того коріння, яке так трималося за життя... Піднявши шматочок, сказав: "Хай стане мені оберегом... Воно святе...".
Не відпускаючи поглядом мертве дерево, Предраг пішов далі, приклавши частинку коріння до своїх грудей...
2013 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
