На вулицях міста літо. На вулицях міста багато людей. Плаття, шорти, сонцем загоріла шкіра, літні парфуми, усмішки і радісні голоси, запах гарячої бруківки... Так влітку смакує кожне місто чи містечко. А ще воно може смакувати кавою, вершками, морозивом, тістечками і рідними...

В селах інша атмосфера. Людей майже не видно. Вони затримуються в дворах, садках чи по хатах, переховуються від літньої спеки. Навіть на городи не виходять. В повітрі присутній густий запах трави, зéлені, інколи пороху, коли проїде мотоцикл чи машина, по дорозі.

Але їй останнім часом ніби глючало...
Була собі зима, а потім прийшло літо без будь-яких обмежень, але й без попереджень. Раптово. В тихих, красивих вулицях походжали люди, чужі обличчя, чужі голоси, які промовляли незрозумілі слова. Вона сиділа на лавочці біля фонтану, перед нею відкривалася площа і квіткові клумби, середньовічна архітектура та краса ренесансу, але вона бачила дещо інше.
Вона бачила бабусин садок, двір, хату. Так, як вони би виглядали зараз, розквітлі і зелені, запашні. З посадженим городом, розквітлими квітами навколо хати...

Кімната пахла теплою свіжою постіллю, книжками і квітами. Надворі дощ і пізній вечір, в самій кімнаті трохи парко. Світиться ніжно світло.
Це вже літо прийшло. А після гарячого дня прийшла літня гроза. Боже, як затишно і тихо в хаті. Як спокійно. І на душі. Навіть сум, коли навідається, то як вітерець в гарячий літній полудень. Легкий та свіжий, без полинового присмаку.
На столі в кухні заварений мелісовий чай. Два горнята біля нього. Але в хаті лише одна людина. Дитина. Її залишили батьки спати, але вона прокинулась. Злізла з ліжка, взяла свої іграшки з комоду і заліза на велике ліжко. Вона мала дерв'яні іграшки навколо себе, невеличкі, у формі сільськогосподарських тварин. Розставляла корівки, свинки і курочки, чи інші, на покривалі з узором троянд і квітів, шепотіла щось до іграшкових звірят, і час від часу поглядала напрямком до дверей.
Але ніхто не приходив по неї. Надворі шумів дощ, на кухні парував чай.
За вікном було темно і шумно, сотні тисяч крапель падали на листя яблунь, вишень, на високу траву, шуміли, ніби мікроскопічні моря під час бурі.

В темноті саду світилось ще одне вікно. Це була літня кухня. За її дверима чутно голоси.
-Подай мені будь ласка рушник.
-Ось, на... Я розумію, що ти не здгідний з його позицією, але хотіла б також звернути твою увагу на те, що він реагував чисто на ті сигнали, які ти йому дав. Ти ж сам признаєш, що тобі була не цікава його пропозиція. То чому ти тепер дивуєшся, що він тобі не поспішає зателефонувати? Я взагалі здивуюсь, якщо він ще озветься.
- Та він просто якийсь дивний..
- Як дивний? Ти б як поступив, як би реагував? Я його не оправдовою, в жодному разі, лише зі сторони бачу, що ти погарячився зі швидкістю негативної реакції. Інакше, тебе б зараз не діставало, що він зволікає зі своєю відповіддю...
- Ти Северину поклала вже спати?
- Так.
- Боже, як я за сьогодні наїздився...
- Стало краще, як вмився лавандовою водою? Вона заспокоює нерви. Будеш гарно спати.
- Я так втомився, що буду спати й так... Жартую, дякую тобі, що ти потурбувалась про мене.
- За ніщо не переживай, все буде так, як має бути...

Весняний день. Небо в білосірих хмарах, люди йдуть по вулиці, одягнені в куртки. Їх видно з вікна. Асфальт мокрий від недавнього дощу. Субота, день перед католицьким Великоднем. Холодно. Половина квітня.
Перед ноутбуком, на своєму робочому столі, поставила чашку з гарячою кавою. ЇЇ аромат заповнив всю кімнату і пробудив рефлекторні почуття затишку і спокою. Ніби все добре, ніби все йде звично, по плану. Хоч який план? Ніколи не жила по плану. Жила зажди так, щоб жити. Йшла за інтуїцією і робила імпульсивні рішення. Це мене викидало завжди зі старої протоптаної стежки-кола, і посувало вперід, якщо я була послідовною в дотриманні тих рішень.
Але ковтки дуже гіркої кави ніби відповідають теперішньому настрою. Чи навіть погляду на світ, на те, що відбувається вдома. Доповнюють його, насичують. Як інколи полин.

Холодне, але свіже повітря залітає у кімнату, з відкритого вікна, під яким стіл стояв, обвіває руки та обличчя. З ним приходять думки і якісь бажання – бажання глянути на власне життя на фоні грандіозних історичних подій. Бажання зрозуміти невеличкість власних проблем на фоні війни. Перестати розглядати їх під збільшувальним склом, щоб краще роздивитись. Ця звичка призвела до того, що будь-які життєві турботи почали займати весь життєвий простір, і здаватись великими, навіть більшими за мене саму. В такі моменти паралізується здатність їх вирішувати, переконувати, долати. Тому що страшно з того, що вони такі важливі. Насправді ж – просто збільшені. Ніякої величі, важливості чи фатальності в них немає. І стає це зрозумілішим на фоні війни і тих втрат, які інші люди мусять прожити.

Коли мені бувало важко, коли я знаходилась там, де не хотіла бути, чи відчувала тиск обставин, чи сплеск негативних емоцій, то уявляла, що я в селі в бабусі, і що зараз літо. Що я дитина, і в мене немає турбот. Я пригадувала те абсолютне відчуття миру і безпечного спокою. Мій організм пригадував, на рівні вегетативних нервів, як це, коли відчуваєш доторки лагідного вітру і сонця, як це, коли бачиш заспокійливі сільські пейзажі переповнені зеленню, як це - відчувати різні запахи - рослин, трави, квітів, сонцем розпеченої землі городньої і сіна...
Як це сидіти в садку і просто спостерігати за тим, що порає прабабуня.
А потім я опиняюсь в хаті, де цокає старий годинник, тихо балакає розеткове радіо, чутно, як де-не-де муха пролітає... І така прохолода...

Свідомістю повертаєшся назад, трохи душею відпочивший, трохи підсилений спокоєм минулого. В такі миті здається, що все компліковане незабаром пройде, що все буде добре.

Кажуть, що коли нагнітає, треба хоча б сімнадцять секунд думати про щось приємне, про приємні відчуття чи почуття, і тоді мозок перепрограмовується на позитивне мислення. Але для цього кроку потрібні воля і прийняття рішення душі.

Була весна, кінець квітня. Вони сіли в машину і поїхали в подорож до одного старого замку, щоб погрітись під сонцем і поблукати в лабіринті скульптур в саду, що навколо нього. Вона любила поїздки. Особливо автомобільні подорожі. Улюблена музика, пейзажі за вікном, легкий адреналін. Для них обох це мало присмак свята. Не тому, що такі поїздки були чимось рідкісним для них, а тому, що вони любили разом проводити час. Любили разом, залишаючи звичні обставини свого дому, проживати і відчувати спільне нове.