Весняний день. Небо в білосірих хмарах, люди йдуть по вулиці, одягнені в куртки. Їх видно з вікна. Асфальт мокрий від недавнього дощу. Субота, день перед католицьким Великоднем. Холодно. Половина квітня.
Перед ноутбуком, на своєму робочому столі, поставила чашку з гарячою кавою. ЇЇ аромат заповнив всю кімнату і пробудив рефлекторні почуття затишку і спокою. Ніби все добре, ніби все йде звично, по плану. Хоч який план? Ніколи не жила по плану. Жила зажди так, щоб жити. Йшла за інтуїцією і робила імпульсивні рішення. Це мене викидало завжди зі старої протоптаної стежки-кола, і посувало вперід, якщо я була послідовною в дотриманні тих рішень.
Але ковтки дуже гіркої кави ніби відповідають теперішньому настрою. Чи навіть погляду на світ, на те, що відбувається вдома. Доповнюють його, насичують. Як інколи полин.

Холодне, але свіже повітря залітає у кімнату, з відкритого вікна, під яким стіл стояв, обвіває руки та обличчя. З ним приходять думки і якісь бажання – бажання глянути на власне життя на фоні грандіозних історичних подій. Бажання зрозуміти невеличкість власних проблем на фоні війни. Перестати розглядати їх під збільшувальним склом, щоб краще роздивитись. Ця звичка призвела до того, що будь-які життєві турботи почали займати весь життєвий простір, і здаватись великими, навіть більшими за мене саму. В такі моменти паралізується здатність їх вирішувати, переконувати, долати. Тому що страшно з того, що вони такі важливі. Насправді ж – просто збільшені. Ніякої величі, важливості чи фатальності в них немає. І стає це зрозумілішим на фоні війни і тих втрат, які інші люди мусять прожити.