Коли мені бувало важко, коли я знаходилась там, де не хотіла бути, чи відчувала тиск обставин, чи сплеск негативних емоцій, то уявляла, що я в селі в бабусі, і що зараз літо. Що я дитина, і в мене немає турбот. Я пригадувала те абсолютне відчуття миру і безпечного спокою. Мій організм пригадував, на рівні вегетативних нервів, як це, коли відчуваєш доторки лагідного вітру і сонця, як це, коли бачиш заспокійливі сільські пейзажі переповнені зеленню, як це - відчувати різні запахи - рослин, трави, квітів, сонцем розпеченої землі городньої і сіна...
Як це сидіти в садку і просто спостерігати за тим, що порає прабабуня.
А потім я опиняюсь в хаті, де цокає старий годинник, тихо балакає розеткове радіо, чутно, як де-не-де муха пролітає... І така прохолода...

Свідомістю повертаєшся назад, трохи душею відпочивший, трохи підсилений спокоєм минулого. В такі миті здається, що все компліковане незабаром пройде, що все буде добре.

Кажуть, що коли нагнітає, треба хоча б сімнадцять секунд думати про щось приємне, про приємні відчуття чи почуття, і тоді мозок перепрограмовується на позитивне мислення. Але для цього кроку потрібні воля і прийняття рішення душі.