Клоун Михась допрацьовував останні деньки. Було прийнято рішення про його вихід на пенсію.
Ну, по-перше, вік. І тут, як мовиться, все за законом.
По-друге, не міг же другий клоун Аркадій після Київського естрадно-циркового до сорока стрибати Зайцем-Розгуляйцем!
А по-третє, і це найголовніше, Михась був... несмішним клоуном. Так, він усе вмів: жонглював, ходив по дротові, показував фокуси, дресирував (допоки був живий його вірний чотириногий партнер — пес Цей, а нового заводити було вже якось пізно), грав на декількох музичних інструментах і ще багато-багато іншого, що становить велике мистецтво цирку. Але... Але глядачі не сміялися. Навіть не всміхалися. «Весь вечір на манежі — клоун Той!» — спочатку пожвавлення, а потім, як і після кожної репризи, лишень поодинокі оплески...
Михайло Михайлович Михайлів — щуплявий, невисокого зросту, нібито без віку чоловік — вже з помальованими білилами щоками і жирними чорними плямами-сльозинками на нижніх повіках сидів перед дзеркалом у своїй гримерній. До виходу на манеж залишалося хвилин сорок. На столику, поміж баночками з гримом, стояв маленький металевий келишок з коньяком. Це вже за майже сорок років стало для Михайліва — Михася  (як його всі, здається, завжди називали) — обов’язковим ритуалом. За п’ять хвилин до виходу — перехилив і нема! Це святе.
Михась байдуже дивився у вікно, по шибках монотонно барабанили краплини жовтневого дощу. Для нього день за днем з невблаганною жорстокістю наближався кінець світу. Гаплик усьому! Він не уявляв себе поза цирком. Втім, він усе життя і жив у цирку, облаштувавши під кімнату невелике підсобне приміщення.
Щиро кажучи, Михайло Михайлович Михайлів — це все «липа». А як ще назвати посиніле немовля, запеленате в грубий коцик, яке приніс в один із дитячих будинків, що причаїлися обабіч столиці, лісник Михайло, знайшовши під деревом писклявий згорток?
Коли Мишкові виповнилося років десять, їхню середню групу повезли до Києва на циркову виставу. Це знуртувало душу хлопчика: він захворів цирком. І в цього цирку було конкретне ім’я — Олег Попов!
Мишко вирізав і склеїв з ватману кашкет. Сам розфарбував його чорними шашечками. Сам навчився жонглювати спочатку трьома, а потім і п’ятьма камінцями...
Сам поїхав і сам вступив до київського училища.
Дні і ночі Михайлів проводив у цирку. Чистив клітки, виносив гній, допомагав встановлювати гімнастичні снаряди, страхував артистів, які працюють під куполом. А якось навіть цілий тиждень підміняв хворого ударника в оркестрі, на ходу опановуючи й інші музичні інструменти — раптом знадобиться.
Він стоїчно чекав на свій зоряний час — той чарівний момент, коли притихла в томливому чеканні публіка почує заповітні слова: «Сьогодні весь вечір на манежі клоун Михайло Михайлів».
І мрія нарешті збулася. Мрії завжди збуваються, якщо в них справді віриш.
Так і пролунало: «клоун Михайло Михайлів». Пролунало, але якось не звучало. Публіка не запам’ятовувала прізвище килимного. Казали: он той, маленький. Так і закріпилося за Михасем сценічне ім’я «Той». А коли з’явився хвостатий напарник, то з кличкою зволікань не було. Отже: «На манежі — Той і Цей». Зовсім інша справа!
У чорному репродукторі, який висів на стіні, щось клацнуло, і Михась почув голос адміністратора, який попереджав, що залишається п’ять хвилин до виходу клоуна.
Михайлів звичним рухом перекинув до рота келих і скорчив дзеркалу кумедну гримасу. Він був готовий до бою. Завжди напоготові!
Михась чесно і майстерно відпрацьовував свої вставні номери. Приймали тепло, після кожної репризи лунали оплески. Але ніхто не сміявся. Як завжди.
І ось закінчується його останній вихід. Він, тобто клоун Той, сидить на стільчику і грає на скрипці. З’являється великий вусатий адміністратор і робить Тою зауваження, мовляв, програма добігає кінця, діти вже стомилися і хочуть додому вечеряти і спати, а ти тут виграєш... Той слухняно киває головою. Адміністратор іде. А клоун знову починає тихенько бриньчати смичком. Тоді охоронець порядку повертається із грізно піднятими вусами і відбирає у Тоя смичок. Клоун слухняно сидить на стільчику, понуро опустивши голову. І знову, вже одним пальчиком, починає видобувати із скрипки щипкові звуки...
І аж тільки тоді Михась зауважив, що до нього прямує маленьке дівчатко, все в ореолі золотого кучерявого волосся, і протягає йому величезну шоколадку.

Той бережно бере подарунок, цілує в щічку прекрасну незнайомку і проводить її до батьків, які сидять у першому ряду. Потім він обережно розгортає шоколадку, відламує шматочок і дає дівчинці. Затим відламує ще часточку — і пропонує її мамі. Хлопчик-сусід зачаровано дивиться на клоуна, відкривши рота. «І ти теж хочеш?» — голосно запитує Артист, піймавши кураж, і хлопченя отримує свою порцію...
Що тут почалося! З усіх секторів, з усіх рядів чулося: «І мені!», «І мені!», «І мені!». Найспритніші хлопчаки та дівчатка вирвалися з чіпких обіймів матусь та бабусь і горохом котилися до Тоя.
Сміх! Крики!! Овація!!!
Диригент, розуміючи, що Михась усім своїм скромним, бідним, непримітним самотнім життям заслужив цю мить, що випадає на долю не кожного артиста, змахнув паличкою. Музиканти, побачивши, як Той закружляв у танці свою маленьку панночку, ефектно грянув аббівську «Танцюючу королеву»...
Михась тремтячими руками знімав ватою грим, коли репродуктор сказав, що його запрошує директор.
— Дозвольте, — несміливо постукав у масивні двері.
— Заходь, Михасику, дорогенький, — огрядний директор, не без труднощів висунувшись із-за столу, вийшов назустріч і міцно обійняв старого клоуна.
— А ти знаєш, ми поквапилися з рішенням. Ти зростаєш. Зростаєш просто на очах. Сьогодні ти створив шедевр. Так-так, маленький шедевр! Це гідно Олега Попова...
При цих святих для Михайліва словах у нього затремтіла губа, і здалося, що він ось-ось заплаче.
— Отже, Михайле Михайловичу, закріплюй номер з шоколадкою, після новорічних програм повезеш його на міжнародний фестиваль до Праги. А Аркадій нехай ще рік-два зайцем пострибає. Ну що, по руках?
— Без питань, — чітко, по-солдатському відповів Михайлів і вийшов з кабінету, обережно причинивши за собою двері.
Він спустився неосвітленими сходами у свою гримерну, сів у крісло і, взявши залишену на столі вату, продовжив процес зняття гриму.
Дощ припинився, із вікна дихнуло приємною вечірньою прохолодою.
Михась нікуди не поспішав. У принципі, він вже був удома. У голові проносилися музика, сміх, його репліки, образ юної рятівниці, імені якої він так і не дізнався...
Після тривалих роздумів він дістав із тумбочки захований металевий килишок і, чого останніми роками ніколи — професія зобов’язувала! — не робив, повторно налив у нього коньяку.
«Сьогодні можна», — заспокоїв себе Михась і перекинув келих. Потім погасив світло і зачинив двері гримерки.
Він трохи постояв на сходовій клітині, вдихаючи такі рідні запахи — гною, тирси, сирого м’яса, ще чогось, що нагадує про дитинство, про його дитбудинок, запах, який завжди відчуваєш у яслах і дитсадках, — тепло дитячого дихання...
Михась міцно взявся за холодний поручень і почав обережно спускатися в темряві безлюдними сходами до свого холостяцького житла, розташованого у напівпідвальній частині цирку — його храму, якому він так віддано служив.
Чому — служив? Служить!

Автор: Юрій Гундарєв
2015 рік

Адам Олександрович Сом, органіст Будинку органної музики, в який перетворювався вечорами націлений загостреними лініями в небеса Миколаївський костел, геніальне творіння Владислава Городецького, пильно вдивлявся у дзеркальце, що висіло над поки що закритим клавіром, на титульному аркуші якого латинськими літерами сяяло коротке магічне слово Bach.

Варто визнати, Адама Олександровича мало цікавило віддзеркалення власного безбрового обличчя з трагічно опущеними куточками наче чимось ображеного рота. Й не поодинокі постаті літніх пар і випадкових студентів консерваторії привертали його увагу. Він напружено шукав, ставлячи дзеркальце під різні кути довгими пальцями, дівчину, яка сиділа, як завжди, у сьомому ряду лівого нефа. Тендітну, з великими захопленими очима, у зеленому береті на мініатюрній голівці з коротким прямим волоссям.
Так, у нього була муза, заради якої він щосереди ввечері прямував до величного органа у незмінно чорному пасторському сюртуку, при білих манжетах і комірці, з баховським клавіром під пахвою.

Адам Олександрович полегшено зітхнув, побачивши у чарівному дзеркальці жаданий образ. Дівчина збентежено вибачалась перед сивобородим старим, що галантно підхопився, вивільняючи прохід до її місця. Адам Олександрович з приємним хвилюванням відчув, як тепла хвиля набігає на змерзле тіло у досі ще, незважаючи на майже кінець жовтня, неопалюваному залі. Навіть долоні стали трішки вологими, і він непомітно промокнув їх завчасно прихованим білосніжним носовичком.

Нарешті, запанувала тиша.
Адам Олександрович благоговійно відкрив клавір, закинув голову до фігурки розп’ятого Христа, яка парила над залом у променях сонця, що пробивалися крізь різнокольорові скельця вітражів, і опустив руки на клавіатуру.
Здавалось, величні гармонійні побудови, дивовижні у своїй всеохоплюючій простоті теми, що вторили, перегукувалися, наздоганяли одне одного, – заповнювали, повільно розтікаючись у різні боки, весь простір.
Він грав аскетично, безпристрасно, якщо хочете, безособово. У ці божественні хвилини перед вами був вже не Адам Олександрович Сом, немолодий лисуватий органіст з чисто символічною зарплатою, що мешкає в однокімнатній квартирі з паралізованою мамою й чорно-білим спанієлем, який вірно чекає під дверима свого хазяїна, а сам Бах. Так-так, Йоган Себастьян Бах – багатодітний, багатостраждальний, ніким не коханий, невизнаний, влачащий майже злиденне існування, стрімко сліпнучий… Однак той, хто чує хорали небесних херувимів, при звуках яких завмирає серце, хочеться впасти на коліна й ревно дякувати Богові.

…Адам Олександрович на сходах вже майже безлюдного костелу марно намагався розкрити задубілу від старості й вогкості парасольку, адже колючий осінній дощик, що зарядив прямо з ранку, дедалі посилювався.
Останні глядачі, точніше, слухачі (на що тут дивитися – на сутулу спину у поношеному чорному сюртуку?) окремими групками розбрідалися хто куди.
І раптом він прямо перед собою побачив Її – дівчину в зеленому береті. Однак вона була не сама. Поруч з нею стояв високий молодик, який однією рукою тримав величезний синьо-білий зонт, а іншою ніжно підтримував Її під лікоть. Адам Олександрович одразу зніяковів, спиця, що вмить вискочила з розкритої парасолі, боляче ужалила палець. Стало якось холоднувато і незатишно. Було прикро до сліз. Він відчув себе ображеною дитиною, в якої раптом забрали улюблену іграшку. А, зрештою, чого, власне кажучи, було ображатися? Він, бачте, не очікував, що у Його дівчини може бути молодий чоловік. А цей молодий чоловік був. Й був, напевно, давно. І, напевно, завжди знаходився у залі поруч з нею. Просто Адам Олександрович його не бачив. Хоча він взагалі нікого не бачив, окрім Неї…

Адам Олександрович, сумно посміхаючись, повільно блукав по самотніх вулицях, обережно обходячи калюжі із затонулим у них тьмяним листям.
Він все, звичайно ж, розумів. От скажіть, будь ласка, що може дати юному чарівному створінню не дуже молодий й, здається, не дуже вродливий музикант, що скромно мешкає в однокімнатній квартирі з тихо згасаючою мамою й добрягою-псом?

Та й взагалі, що може дати Бах? Що, крім витканої з неземних звуків гармонії?!

Автор: Юрій Гундарєв
2017 рік

Останнього дня вересня цього року геніальному
українському композитору Валентину Сильвестрову
виповнюється 85 років!


Чи доводилося вам колись спілкуватися із генієм? Не дутим, не миттєвим, а справжнім, якого визнають у всьому світі. Чи, може, мріялось або снилось щось подібне? Уявіть, підходите ви до, скажімо, Івана Франка, який сидить у сквері на лавці, й промовляєте: «Пане Іване, даруйте…» І ви певні, що ноги не підкосяться, а голос геть не зникне?!

Сильвестров – геній. Його тиха музика звучить у концертних залах багатьох країн світу, де є музиканти з консерваторською освітою. Адже на слух тут не зіграєш. Це вища математика.
Творчість Валентина Сильвестрова, видатного композитора сучасності, з одного боку, тісно пов’язана з музичною традицією, насамперед з німецьким романтизмом (і тут, звісна річ, особливе місце належить Роберту Шуману), а з іншого – являє собою один із найяскравіших і найсамобутніших зразків поставангардної мелодичної мови.
Й недаремно фільм про нього, що вийшов у Франціїї, було названо «Незаконні діти Веберна».
Нагадаємо, Антон Веберн – славетний австрійський композитор, послідовник «атональної школи» Арнольда Шенберга. Під атональністю мається на увазі часткова відмова від прийнятої логіки гармонійної тональності перш за все за рахунок «блукаючих» багатозначних акордів.
Ось такі композиторські гени у героя нашого (ледь не написав: часу, й не помилився б) нарису.

Маестро ніколи не замикався у башті зі слонової кості. Упродовж всього свого щільно насиченого подіями та емоціями життя він відкритий всім вітрам, проблемам і болю сьогодення.
Так, Сильвестров палко підтримав революційні події в Україні 2014 року. «Як і будь-яка інша творча людина, я все ж таки більше індивідуаліст за своєю природою, – казав у ті дні композитор. – Але настає такий момент, коли просто неможливо мовчати…»
І маестро не мовчав. Він, як і завжди, звертався до нас мовою музики. Саме Революції Гідності присвячена його ораторія для хору «Майдан – Київ».

Можна тільки уявити, яким нестерпним болем стала для чутливого
серця композитора кривава війна, що розв’язана північним сусідом проти України. До речі, митець вже не перший рік послідовно демонструє свою
антипутінську позицію!

…Якось мені пощастило бути на творчому вечорі Сильвестрова у Національній філармонії.
Опускаю подробиці (вщент наповнений зал, море квітів, овації тощо) – не у тому суть.
А суть – у фантастичній країні звуків та її творці. Відверто кажучи, доти судив про його творчість лише з музики до деяких стрічок Кіри Муратової, а якщо зовсім чесно – до фільму «Настроювач».
Тому був у естетичному шоці. Розповісти про космічні світи Сильвестрова навряд чи комусь під силу. Це треба слухати! Й не раз.
Творець захмарних гармоній сидів прямо переді мною. Сором’язливий (навіть не повіриш, що своєю педантичністю інколи доводить музикантів під час запису своїх творінь до білого каління), у пуловері, довге волосся спускається на комірець з оголеної маківки. Уважно вслуховується у кожну нотку, час від часу підносячи майже до самісінького носа якусь електронну штуку на кшталт планшета…
І треба ж такому статися: під час перерви опиняюся віч-на-віч із класиком!
Його по-дитячому беззахисний погляд мимоволі запрошує мене до вибуху найщиріших емоцій.
І тут Сильвестров перебиває мене несподіваним запитанням:
– А чи помітили ви, що сьогодні чисто грають?
Скажіть, будь ласка: яким чином він зміг відчути, що я, абсолютно незнайома йому людина, яку бачить уперше, – чую його музику?

…До речі, коли після закінчення другого відділення почалися овації, до сцени попрямували служителі філармонії з величезними корзинами квітів, пересічні шанувальники з букетами троянд і гладіолусів усіх кольорів веселки, коли чиновники звично поправили краватки і витягли з надр чорних портфельчиків шкіряні грамоти, – саме тоді, коли закінчилася музика і звичайним кроком входила проза, маестро зірвався зі свого місця й стрімголов помчався до бокових дверей. Більше винуватця торжества у залі так ніхто й не побачив…
Отже, слова поета «быть знаменитым некрасиво» – це не лише «красивый» образ.

Після концерту по дорозі додому мені прийшли такі рядки:

Звук неземний пливе над оркестром.
Пальці стискають ручку крісла…
Вимкніть мобільні!
Лунає Сильвестров -
«Реквієм для Лариси».


Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

В субботу погожим июльским утром писатель Анатолий Николаевич Лось, известный в меру широкому читательскому кругу под именем Артём Скорый (и вправду писал легко и скоро, может, немного поверхностно, но это уже как кому нравится) получил по электронной почте письмо следующего содержания:
«Уважаемый г-н Скорый!
Международный литературный комитет «Одесса — колыбель Исаака Бабеля» объявляет конкурс короткого рассказа.
Просим Вас принять участие…»
И далее излагались условия конкурса, сроки подачи материалов, а главное — размеры премий за лучшие произведения.

— Маша, — громко закричал через две стильно обставленные комнаты гремевшей на кухне тарелками жене Анатолий Николаевич, — поди-ка, зайка, сюда быстро!
Мария Юлиановна, изучившая за почти тридцать совместно прожитых лет скорый характер Анатолия Николаевича, стремглав ринулась в кабинет мужа, протирая на ходу тарелку кухонным полотенцем.
— Толюня, да что там случилось? — Мария Юлиановна по возбуждённому блеску в глазах мужа сразу же определила, что таки да, что-то случилось, притом очень хорошее.
— Машуня, ты только глянь, — Анатолий Николаевич ткнул пальцем, увенчанным толстым золотым перстнем, в светящееся голубым светом оконце компьютера, — ты только посмотри, зайка!
Мария Юлиановна, поджав тонкие губы, цепко сканировала электронное послание.
— Толик, — голос супруги звучал торжественно и как-то отстранённо. — Тут и думать нечего. Это — твой шанс!

Вердикт Марии Юлиановны стал поистине выстрелом стартового пистолета.
С этой минуты Анатолию Николаевичу явилась одна-единственная страсть, желание, цель, любовь, миссия, да как угодно это назовите! — представить на конкурс такой рассказ, чтобы затмить весь этот сонм бойко строчащих москвичей и питерцев (да и шустрые одесситы не лучше!), чтобы члены жюри обалдели от восторга и удивления: вот это да, вот как Артём Скорый всех уделал!
И дело было вовсе не в премиальных, хотя тридцать тысяч гривен на дороге не валяются, и не в звании лауреата премии имени такого писателя, а не какой-то бабочки-однодневки. На карту было поставлено неизмеримо б;льшее, чем просто очередной конкурс. Не просто конкурс, а, извините за высокий штиль, соль всей жизни Анатолия Николаевича! Наконец-то предоставлялся заветный шанс получить ответ на вопрос: настоящий ли он Писатель с большой буквы, чёрт побери, или стареющий и дуреющий от своей художественной импотенции бездарь-графоман, вызывающий снисходительную улыбку у коллег-литераторов и заброшенных случаем читателей?
Первым делом были созданы идеальные условия для напряжённой работы: полностью исключён, вернее, отключён телевизор (это, безусловно, был ощутимый удар по мироукладу Марии Юлиановны, но чем не пожертвуешь ради высокого и вечного?), предельно ограничен доступ телефонных абонентов к телу потенциального бабелевского лауреата и чётко регламентирован распорядок дня: зарядка — душ — завтрак — работа — обед — послеобеденный сон — стакан свежевыжатого сока — работа — часовая прогулка до озера Тельбин и обратно — ужин — работа — и, наконец, сон.

В течение почти месяца все пункты жёсткого графика исполнялись неукоснительно. Все! За исключением одного. Увы, не ладилась работа.
Анатолий Николаевич часами просиживал за светящимся монитором компьютера, тоскливо созерцая отражающееся в нём своё беспомощное лицо.
В голове хаотично роились, как уносимые холодным осенним ветром багряные листья, разрозненные обрывки расхожих сюжетов и фраз. И чем стремительнее приближался последний день подачи рассказа на конкурс, тем отчётливее прояснялась леденящая душу истина: ничего не получается! И предполагающий лёгкий искромётный кураж, какой-то даже, если хотите, моцартовский псевдоним Артём Скорый воспринимался в эти тягостные для Анатолия Николаевича дни как уничижительная насмешка.

— Толик, прости, пожалуйста, я только на минутку, — деликатно заглядывала иногда в кабинет обуреваемого муками творчества мужа Мария Юлиановна. — А, может, что-нибудь из хорошо забытого старого посмотреть, ведь у тебя такие дивные вещицы есть?
Анатолий Николаевич благодарно улыбался верной в беде подруге грустными глазами и скороговоркой вымученно отвечал:
— Ничего-ничего, Машуня, всё нормально…

В другой раз внезапно возникшая в проёме приоткрытых дверей голова Марии Юлиановны настойчиво вопрошала:
— А если что-нибудь у самого Бабеля взять, конкурс-то ведь бабелевский, парафраз, ну, ты сам знаешь, как это там называется?
Тогда страдающий писатель закрывал глаза и тихо произносил:
— Машуня, милая, я тебя умоляю, если хочешь, на колени стану…
И дверь мгновенно закрывалась.

…В ту ночь Мария Юлиановна проснулась от возбуждённого крика мужа.
— Машуня, — быстро затараторил, захлёбываясь от неожиданного счастья, Анатолий Николаевич, взмахивающий, как умирающий лебедь в бессмертном балете, тонкими руками в полосатой пижаме.
— Что, Толюня, случилось? — Мария Юлиановна мигом спрыгнула с необъятной кровати и включила светильник.
— Маша, ты не поверишь, — по умилённому лицу Анатолия Николаевича тихо струились слёзы, — мне приснился рассказ. Весь, слово в слово...
— Господи, помоги и помилуй, — радостно заплакала и Мария Юлиановна, нежно целуя мокрое лицо мужа.
Анатолий Николаевич крепко, как в далёкой юности, обнял жену, и умиротворённо заснул.
Спали они долго и счастливо. Даже проспали первые пункты графика. Да какой тут, к чёртовой матери, может быть график?

А наутро…   А наутро всё напрочь выскочило из головы Анатолия Николаевича — ни слова, ни полсловечка. Ни-че-го! Всё развеялось, как сон.
Весь день — впервые в истории их совместной замечательной жизни — супруги практически не разговаривали друг с другом. Были отключены домашний и мобильные телефоны. В квартире воцарилось безмолвие. Будто кто-то умер…
А уже на следующее утро Анатолий Николаевич бодро вскочил с постели, сбегал босиком в туалет и весело принялся за гимнастические упражнения.

— Ну, что, Машуня, — озорно подмигнул супруге Анатолий Николаевич, — отступать нам некуда. Сегодня, как говорят военные, время «ч»: умри, но положь на стол рассказ!
Лось легко выпорхнул из-за стола и полонезом прошёлся по кухне.
— Я ненадолго, сударыня, — учтиво поклонился муж ошеломлённой жене и скрылся в своём кабинете.

В то чудное утро писалось Анатолию Николаевичу, как никогда, — вдохновенно, легко, искромётно. Это уже был не уставший от безнадёжных потуг Анатолий Николаевич Лось, а действительно стремительный, как пенящееся в высоком бокале шампанское, безумно талантливый, хотя (прости Господи!) и не совсем глубокий писатель Артём Скорый.
Менее чем через два часа под пальцами Анатолия Николаевича, по-моцартовски бегло перебирающими клавиши компьютера, родился очаровательный небольшой рассказ о том, как один известный писатель получает приглашение на конкурс, в муках пытается наваять хоть что-то мало-мальски приличествующее счастливой возможности, и когда после долгих мучительных бесплодных дней во сне является желанный рассказ во всей красе и подробностях…

Да, Артём Скорый был удостоен бабелевской премии. За его рассказ проголосовали почти все члены жюри. Или, точнее, все, кроме выжившей из ума внучатой племянницы классика, барельеф которого на позолоченной медали отныне навсегда украсил лацкан нового пиджака бабелевского лауреата.
Кстати заметим, что причитающуюся денежную премию при горячей поддержке жены Анатолий Николаевич Лось перечислил на банковский счёт одного из одесских детских домов.

— Ну что, мой бесценный Артём Скорый, — прошептала на ушко Анатолию Николаевичу захмелевшая от армянского коньяка Мария Юлиановна на фуршете в честь лауреатов. — Я думаю… Нет, я убеждена, что бабелевская премия — это ступень к нобелевской. Попомни мои слова, Толюня!
Анатолий Николаевич густо покраснел и опрокинул початую рюмку с коньяком в рот.

Автор: Юрий Гундарев
2015 год

                …Для него были возможны различные формы
                соития, и некоторые из этих форм…
                отсутствием контакта между двумя
                действующими лицами невольно приводили
                на память те цветы, что оплодотворяются
                в саду пыльцой соседних цветов, с которыми
                они никогда не соприкоснутся.
               
                Марсель Пруст «Содом и Гоморра»



Богдановский быстро шёл по перрону вдоль недавно поданного на платформу состава «Одесса — Киев» («нумерация — от головы поезда!») в поисках седьмого вагона. Он буквально сбежал с обязательного фуршета по случаю завершения работы международной конференции «Микробиология: вчера, сегодня и завтра», потому прибыл на вокзал уже впритык.
Наконец-то, родной (седьмой!) вагон, полная проводница, всматривающаяся близорукими глазами в размытый в свете тусклых вокзальных фонарей билет… Слава Богу, успел!

Богдановский вошёл в купе, кратко, чисто формально поздоровался и забросил дорожную сумку на свою верхнюю полку.
На нижних, уже застеленных влажным бельём, друг против друга сидели двое попутчиков: он и она (вторая верхняя полка оставалась вакантной).
Мужчине, несмотря на юношескую худощавость и короткий (почти под ноль) ёжик, было, видимо, хорошо за шестьдесят. Он, уже успев переодеться в спортивный костюм, читал электронную книгу, поглядывая на часы.
О женщине трудно было что-то сказать особенное. Лет тридцати, светлые прямые волосы были тщательно зачёсаны, буквально зализаны, назад, открывая большелобое безбровое (как на полотнах Вермеера) лицо. Она зябко ёжилась, стягивая полы белого махрового халата на длинной, сияющей резкой белизной ноге (как-никак начало сентября, жемчужина у моря, все вокруг, даже командировочные, чуть подшоколаденные загаром). Женщина равнодушно смотрела в окно, изредка поднося к чуть приоткрытым губам прозрачное горлышко минеральной воды.
Как всё-таки сейчас хорошо, всё по-другому, думал Богдановский, легко забираясь на верхнюю полку. Это раньше надо было часами сидеть, выслушивать и самому исповедоваться перед чужими, абсолютно тебе не нужными людьми, которых ты никогда не увидишь, а если даже и увидишь, то не узнаешь или сделаешь вид, что не узнаёшь…
Тем более сегодня — ну, какие могут быть разговоры? День был расписан буквально по минутам. Прибытие поезда — такси — устройство в гостинице — душ — кофе с булкой в гостиничном ресторане — микроавтобус (слава Богу, уже бесплатно — как участнику конференции) — регистрация в холле Института микробиологии — краткое общение с коллегами («О, привет, рад тебя видеть!» — «Ну, где же ещё можно встретиться?») — пятнадцатиминутное выступление с докладом (в принципе уложился в десять, но ответы на вопросы — и это здорово! — растянулись на час). Затем работа (скорее, её имитация) в секции.
Богдановский даже успел прошвырнуться по магазинам, купить жене в подарок зелёный кофе для похудения, смотаться на городской пляж и сделать обязательных сто гребков вперёд, несмотря на плюс семнадцать и лёгкий шторм…
Наконец, вышеупомянутый фуршет и всё, финиш! Вполне заслуженное отдохновение под тихое свечение с детства до боли родного фиолетового светильника и мерный ритм, отдалённо напоминающий вязкую пульсацию композиций Мишеля Крету, бьющихся о шпалы колёс.

Попытка быстро заснуть с ходу не удалась. В голове проносились отрывки собственного доклада, наиболее удачные ответы на вопросы въедливых коллег, шум пенящейся упругой и весьма бодрящей волны…
Попутчики не мешали. Тихонько попив чаю, мирно улеглись по своим нижним полкам.
Верхняя всё-таки лучше, думалось Богдановскому, не так душно, к тому же ты как-то обособлен, пребываешь что ли в своём уютном мирке.
Богдановский уже было засыпал, ворочаясь с боку на бок на узком жёстком прямоугольнике, когда до него донеслись вкрадчивые, осторожные слова мужчины. Показалось несколько странным, что незнакомые люди, не проронившие вечером ни единого слова между собой, вот так запросто общаются ночью.
Богдановский приоткрыл глаза и прислушался.
Мужчина сидел в ногах лежащей на полке напротив женщины и что-то говорил, точнее, просил её.
Богдановский, прикрыв глаза, притворился спящим и весь обратился в слух. Если не спится, сыронизировал он, то хоть какое-то таинственное представление наклёвывается.
— Я вас очень прошу, — робко прошептал мужчина.
— Ну, хорошо, — ответила женщина. — Но уговор: только смотреть. Без рук!
— Да-да, конечно, — закивал головой просящий.
— А если сосед с верхней полки увидит? — игриво засомневалась попутчица.
— Он же дрыхнет без задних! — горячо убеждал её полуночный собеседник.
— Тогда отвернитесь.
Мужчина низко опустил голову и закрыл лицо ладонями.
Она быстро откинула простыню и… Богдановский буквально обомлел. В периодических вспышках света за окном было видно, что женщина в одних тоненьких белых трусиках. Она чуть привстала, скользнув взглядом по лицу Богдановского, и легко освободилась от единственного предмета одежды.
— Готово, — тихо сказала она.
Мужчина поднял голову и медленно произнёс: «Божественно!»
И действительно, Богдановский был поражён удивительным преображением обыкновенной (да, милой, приятной, но не более того) женщины в Женщину, от которой мощной всё сметающей на своём пути волной исходили флюиды того, что Богдановскому, несмотря на уже более сорока прожитых лет, было неведомо.

В принципе, женщины особо никогда его и не волновали. И он их, кажется, тоже. Женился он рано на своей однокурснице, скорее, по дружбе и общему, так сказать, вектору деятельности. Детей, к сожалению, не было. Зато можно было полностью окунуться в научную деятельность. Оба успешно защитили диссертации и потихоньку светились уже на международном уровне. Пока, правда, в пределах Одессы. Но, согласитесь, сорок лет для учёного — это по нынешним меркам возраст просто смешной.
Богдановский был весь, как говорят, в материале, и поэтому по сторонам особо не глядел. Пару раз, правда, он зафиксировал неуверенные попытки перейти грань служебных отношений со стороны юных аспиранток. Но, отдадим должное, был начеку. Во-первых, слишком узкий круг — все друг друга знают (как у врачей, чиновников, музыкантов). А во-вторых, будучи биологом (а по гороскопу и девой), Богдановский, насмотревшись в чудовищно увеличивающие всё сущее микроскопы на мириады микроорганизмов, с почти патологическим отвращением представлял себе все эти бактерии, мокроты, миазмы…

А вот в данные минуты, прямо сейчас, близко, буквально перед глазами происходило то, что Богдановскому было неведомо доселе.
— И всё-таки, хотите прикоснуться? — спросила женщина.
Потом властно взяла будто пребывающего в гипнотическом сне мужчину за руку и стала водить ею по крупным вытянутым вперёд соскам, плоскому животу и безволосому лобку, напоминающему лимон с вырезанной в нём долькой. При этом она уже открыто, даже задиристо поглядывала на Богдановского, напрочь забывшего о своей спящей легенде.
Так продолжалось бесконечно долго. Наконец, женщина резко прижала руку мужчины к тающей в темноте вожделенной прорези и долго-долго её не отпускала, всем телом по-кошачьи выгибаясь и глядя на Богдановского немигающими, будто застывшими глазами. Вдруг она резко вздохнула, судорожно глотая воздух, и сразу как-то обмякла, растеклась, умиротворилась.
— А теперь ваша очередь, раздевайтесь! — строго приказала она мужчине, резко сев на середину своей полки лицом к Богдановскому, кокетливо прижав к щеке вспыхивающее электрическим светом колено.
— Вы знаете, у меня, наверное, ничего не получится, — начал было неуверенным тоном мужчина, но его тут же перебили:
— Живо, и никаких разговоров!
Он на какой-то миг исчез из поля зрения Богдановского, видимо, складывая свои вещи на полке, расположенной под, так сказать, гнездом микробиолога.
Наконец, Богдановский увидел сутулую спину и сухие ягодицы на удивление по-юношески стройного попутчика.
Женщина улыбнулась и нежно провела ладонью сверху вниз вдоль маленького фосфоресцирующего бледным сиянием члена, слегка качнувшегося под прикосновением инородного тела слабым ландышем при лёгком дуновении ветерка.
Она, глядя Богдановскому прямо в глаза, стала ловить и выпускать, словно играя или дразня, и снова ловить медленно набухающую головку своими чуть приоткрытыми губами. Затем хищно захватила всё, и Богдановский увидел, как неистово стали сжиматься ягодицы мужчины, упёршегося в отчаянном усилии руками и головой о кожаный край пустующей верхней полки. Потом он конвульсивно дёрнулся и… И Богдановский услышал рыдания. Так плачут только в детстве. И, наверное, в старости, когда знаешь, что это, как ни крути, уже никогда не повторится, что это — в последний раз…
Богдановский повернулся к стенке и замер под грохот своего колотящегося сердца, готового, казалось, выскочить из груди и разнести в прах к чёртовой матери всё купе.

Только под утро удалось заснуть, как звонко прозвучал голос проводницы:
— Просыпаемся дружно все! Сдаём бельё. Через полчаса Киев.
Богдановский быстро натянул джинсы, схватил вафельное полотенце и спрыгнул вниз, буркнув обязательное «Доброе утро!»
Женщина со свежезализанными волосами, одетая уже в военизированный костюмчик, что-то типа неосафари, как ни в чём не бывало, смотрела в окно, а мужчина, как и вчера вечером, уткнулся в электронную книгу, время от времени поглядывая на часы.
Не успел поезд остановиться, как в купе вошёл плотный породистый Мадянов (муж, видимо?), привычно чмокнул женщину в щёчку и, взяв дорожную сумку одной рукой, а другой придерживая её за талию, направился к выходу. При этом не сказав ни «здрасьте», ни «до свидания».
За ними с двумя пакетами, уныло горбясь, поплёлся мужчина, в утреннем свете оказавшийся ещё более немолодым.

Впрочем, Богдановскому было глубоко наплевать на этого мужчину. И на эту женщину, чёрт бы её побрал. И на её борова-мужа. Он быстро шёл по перрону, обгоняя пёструю толпу приехавших, встречающих, отъезжающих, просто праздно шатающихся. Ему было на всех, тьфу, на-пле-вать!
Вот так живёшь, зло думал Богдановский, почти бегом несясь к станции метро «Вокзальная», а что знаешь о жизни, о себе?
Да, собственно говоря, ничего.

Автор: Юрий Гундарев
2015 год

Єгору через два місяці виповниться лише п’ять років, але він вже зовсім дорослий. Недарма мама каже: «Ти мій єдиний тепер мужчина, мій захисник».
Вони з мамою удвох живуть у гуртожитку. Кімната велика, світла. Високі старовинні вікна з видом на парк. Просто під вікном — його «кабінет»: маленьке дерев’яне ліжко і такі ж маленькі стіл і стільчик.
Щоправда, туалет і душова — поверхом вище. Але мама повторює, що це нічого, дурниця, що люди й не у таких умовах живуть, а в них і взагалі королівські хороми. І ще мама каже, що вони незабаром отримають квартиру. Так їй сказали після того, як тато загинув на війні — уламок влучив прямо в татусеве серце.

Коли це трапилось, Єгор був у бабусі Галі на селі. Спочатку він нічого не знав. Літо минуло, мама забрала його додому, в гуртожиток. Й одразу він побачив на стіні татусів портрет, якого раніше не було. На портреті татусь такий молодий, вродливий, у військовій формі й з маленькою квіткою в усміхнених губах.
Тепер Єгор не грає з хлопчиками у войнушку. Він уже знає, як це жахливо, коли була людина, жива, весела... Ось тато підкидає тебе майже під стелю сильними руками, ловить і притискає до себе ніжно-ніжно... Єгор іноді заплющує очі й відчуває, як його лиця торкаються трішки колючі татусеві щоки. Він і малює завжди тата з маленькими цяточками на підборідді. Й обов’язково з квіточкою у губах. Так ось була людина, а тепер її нема. Лише на портреті.

Він прагне у всьому допомагати мамі. Коли вона забирає його зі садка, буквально силою виривав один із пакетів з маминих рук. Мужчина повинен допомагати жінці. Тим більше, якщо ця жінка — твоя мама. Єгор дуже любить свою маму. Більше, ніж бабусю Галю. І навіть більше, ніж тата.
Він вважає, що мама в нього найвродливіша. Й найдобріша. Буває, він щось зробить не так, не спеціально, звичайно. Ось, скажімо, впустить пляшку молока на підлогу, намагаючись допомогти мамі розібрати господарські сумки. А вона нічого йому не скаже, як деякі мами кричать на своїх дітей: звідкіля, мовляв, руки в тебе ростуть?! Його мама одразу все кидає і біжить за ганчіркою. А він стоїть і дивиться, як вона навприсядки однією рукою збирає ганчіркою розлите молоко, а другою поправляє волосся — таке світле, запашне. Йому стає дуже гірко, що засмутив маму, якій так хотів допомогти, й він щосили намагається не розплакатися, щоб не засмутити її ще більше.
Єгор знає, що мамі не можна нахилятися, адже в її животику живе своїм прихованим від усього світу життям його майбутня сестра Настя. Й ось від цього знання на душі стає ще гірше, греблю прориває, і сльози гарячими струмками падають з його очей просто в молочну калюжку. Мама кидає ганчірку на підлогу й обіймає його, намагаючись не торкатися білими від молока долонями.
Які ж чудесні такі миті, коли можна заритися у тепле мамине тіло й загарчати, зовсім як ведмедик у зоопарку: «Ма-а-а!..»

Єгор дуже любить хвилини перед сном. Вони сидять з мамою на його ліжку і дивляться у вікно. Татусь посміхається з портрета, покусуючи квітку. Нічні метелики намагаються прорватися у кімнату, з легким тріском б’ючись об штори. На небі визрівають перші зорі. Мама завжди каже, що десь серед них літає татусева душа, заглядаючи до них у вікна.
Нарешті мама цілує його у маківку, а він цілує, чуйно прислухаючись, мамин живіт.
«На добраніч», — разом кажуть одне одному мати і син. Їм треба набратися сил, щоб зустріти завтрашній день з гарним настроєм. Попри те, що за вікном час від часу спалахують вогненні траси снарядів, а нічну тишу розрізає тужливий крик сирени. Попри те, що батько завжди посміхатиметься лише з портрета…

Мама твердить, що зневіра — це гріх. Єгор поки що не зовсім у всьому цьому розбирається. Але він вірить мамі, твердо знаючи, що вона ніколи його не обманює.


Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

- Так всё-таки можешь сказать, глядя мне в глаза, ты хоть любишь меня?
Елизавета замерла в ожидании ответа, сцепив пальцы. Филипп опустил голову, и белокурая прядь упала на лоб...

Дверь тихонько приоткрылась, и в проёме показалась коротенькая седая чёлка бабушки.

- Егорушка, зайка, прости, пожалуйста...
- Ба, милая, ну дай же досмотреть! - вскричал, чуть не заплакав, полноватый мальчик лет тринадцати с лоснящимися угреватыми щеками.

Бабушка, миниатюрная, в спортивном костюме, сама как мальчик, уже стояла прямо перед ним.

- Егор, сделай, как там у вас говорится, стоп, есть серьёзный разговор.

Внук, картинно подняв пухлую руку, выключил старенький комп.
Свет экрана погас, и стало совсем темно.

Егор уже почти два года жил с бабушкой вдвоём. Его родители по приглашению (вернее, пригласили отца, много лет подающего большие надежды микробиолога, а маму - за компанию в качестве ассистента) работали в Пастеровском институте в Париже.

Бабушка по-прежнему преподавала сольфеджио в музыкальной школе, расположенной прямо под их окнами. По-прежнему - это сказано автоматически, ибо в условиях карантина и ученик Егор, и его бабушка, учительница, практически круглосуточно торчали в трехкомнатной квартире, которую оставил им перед смертью дедушка, ведущий баритон оперного театра, уходя умирать в объятия солистки хора, годящейся ему во внучки. Но бабушка, полюбившая дедушку, учившегося на курс старше в консерватории, любила его до сих пор, считая себя недостойной его партией. У неё над кроватью висела старая афиша, на которой жгучий брюнет с ослепительной улыбкой бренчал на гитаре, подпирая головой большие буквы «Севильский цирюльник»...

- Егор, - бабушка зажгла торшер и присела на краешек кресла.

Он заметил, как непривычно дрогнул её голос, всегда такой уверенный, мажорный, без всяких там бемолей и полутонов.

- Ба, давай не тяни, - он почти сразу после отъезда родаков стал позволять себе такой несколько фамильярно-покровительственный тон. А с кем же ещё, ведь в классе его особо не жаловали, считая толстым тормозом.

- Так вот, - бабушка слегка облизнула пересохшие губы. - У меня на тумбочке лежала книга «Будденброки»...
- И что дальше?
- А дальше то, что в ней были деньги.
- Ба,- голос мальчика взвился фальцетом, - а я-то при чём?!
- А при том - денег там нет.

Егор  почувствовал такую слабость, какую не испытывал ещё никогда в жизни, будто рванули рубильник, и вся жизненная энергия вмиг испарилась.
Он пытался что-то сказать, но губы омертвели, как после укола зубного врача.

- Ба, и сколько там было? - наконец, медленно, почти по слогам, спросил он.
- Там было ровно две тысячи гривен, как раз чтобы нам с тобой дотянуть до конца месяца.

Стало вдруг так тоскливо, так одиноко. Теперь вдруг его осенило прозрение: вот что это такое, когда читаешь у классика - ему было всё всё равно...
Всё всё равно...Всё всё равно...Всё всё равно...
Сердце громыхало, будто вот-вот вырвется из грудной клетки, грохнет об окно и рассыпется на осколки...


Мальчик решительно подкатил на кресле к своей полке и из какой-то фирменной папочки, присланной отцом, вытащил ещё совсем тоненькую пачку денег, которые он собирал на новый мобильный, отсчитал нужную сумму и положил на стол.
Бабушка молча взяла деньги и тихо вышла.

Он снова включил комп.

- Так всё-таки можешь сказать, глядя мне в глаза, ты хоть любишь меня?..

Он всей душой сочувствовал Елизавете. Она теперь была не одна - он был с ней, такой же униженный, оскорблённый. Вместе им было не так одиноко...

Дверь опять приоткрылась. Лицо бабушки было совсем белым, как волосы.
Егор в очередной раз сделал стоп, и одухотворенный лик Елизаветы замер на экране.

- Егорушка, зайка, прости меня, старую дуру, - тонкие губы бабушки дрогнули и искривились в какой-то уродливой улыбке. - Деньги нашлись, слава Богу, я их просто в другую книжку положила, не в Томаса Манна...

Грохот сердца стал постепенно затухать - так серую паутину туч прорезывает первый солнечный лучик. Сквозь этот затихающий бум-бум-бум пробивался слабый бабушкин голос - такой родной, такой спасительный, такой всё разрешающий...

- Вот возьми, пожалуйста, тут с процентами, - она протянула тонкую, как у подростка, руку с новенькими купюрами.

Егор сидел в своем кресле, пристально вглядываясь в полные укора глаза Елизаветы.
Бабушка быстро наклонилась, поцеловала внука в лоснящуюся щеку и стремительно вышла из комнаты.

Мальчик почувствовал, как тёплая волна медленно находит на него, возвращая к жизни.
Он враз ощутил себя сильным, решительным, благородным. Да что там говорить - он и только он сейчас был принцем. Надеждой и опорой её величества!

- Так всё-таки можешь сказать, глядя мне в глаза...

Егор вслушивался в слова молодой королевы,образ которой расплывался от внезапно нахлынувших слёз - то ли обиды за себя, обвиненного в том, что он просто физически никогда не смог бы сделать, и как это не могла не знать бабушка, самый дорогой и сегодня, по сути, единственный у него человек? То ли жалости к кристально чистому и аскетичному в своих притязаниях человеку, вынужденному унизиться и просить прощения у него, бездушного сопляка...То ли слёз сочувствия к Елизавете, которая должна постоянно выяснять отношения накануне коронации.

Автор: Юрий Гундарев
2022 год

Головний невдоволено сплюнув.
– Йоли, ну, хто ж так б’є?
Він, не відводячи чорних врубелівських очей від м’яча, що метався по спортивному майданчику, знервовано зробив ковток «пепсі-коли».
– Чому флангами не працюємо? Що, так у центрі й стовбичитимемо всю гру? – несамовито волає головний своїм підопічним, що час від часу винувато поглядають на нього.
– Чого ти вилупився на мене, ти краще грай давай! – не вгамовується тренер.
Справді, така важлива гра – фінал дев’ятих класів (сім на сім на шкільному гандбольному майданчику, натовп вболівальників – учителі, навіть директриса, батьки, однокласники, й найголовніше, однокласниці!), але нічого не виходить. Абсолютно ні-чо-го!
Ще й рахунок – 0:0 – на останніх хвилинах матчу. Один щонайменший ляп – і гаплик!

– Моурінью, – шепоче на вухо головному тендітна, не дуже, напевно, вродлива, рудоволоса й веснянкувата дівчинка, – ти б краще Мессі замінив, він сьогодні зовсім ніякий: постійно маже!
Моурінью різко повертає аристократичне обличчя до своєї порадниці, що дивиться на нього як на божество – із захопленням й водночас острахом: мовляв, вибач мене, нікчемну й дурну, але всією душею хочу допомогти тобі, й все ж Мессі сьогодні й справді зовсім ніякий…
– Яно, – тихо каже Моурінью рудій дівчинці, – а ти, здається, маєш рацію: Мессі, будемо міняти…
– Суддє! – ламким голосом кричить Моурінью. У нас заміна. Замість Мессі – ось цей.
Головний киває на повненького добродушного хлопчика, який ще не заслужив гучного імені, але, певно, радіє, що несподівано отримав зоряний шанс замінити самого Мессі.
– Мессі, – уїдливо скрививши ще зовсім дитячі губи, каже Моурінью присадкуватому хлопцеві, що змахує з чола крапельки поту, – ти сьогодні додав мені сивого волосся… Геть оборзів!
– Розумієш, Моурінью, – непевно виправдовується Мессі, – вони…
– Заткни пельку! – роздратовано шипить головний, адже саме у цю мить м’яч рикошетом від товстуна, який щойно вийшов на заміну, влітає у ворота суперників.
– Го-о-о-л!!! – в єдиному хорі зливаються голоси уболівальників.

Лунає фінальний свисток. Матч завершено.
– Моурінью, ти – геній! – захоплено голосить Яна, змахуючи веснянкуватою рукою несподівані сльозинки.
– Зараз вони по повній отримають від мене – дотягли до останнього!
Моурінью віщає пристрасно, навіть зневажливо. Але якщо уважно придивитися, то можна помітити, що зараз це вже не грізний головний тренер, а худенький тринадцятирічний хлопчик з розбитими уродженою хворобою ніжками, що безживно звисають з лавки.
– Найголовніше – ми перемогли, – втішає головного віддана супутниця, подаючи йому маленькі милиці і допомагаючи підвестися.
– Yes! – бешкетливо кричить Моурінью, роблячи рукою, що ледь не впустила милицю, непристойний жест.
Вони залишають шкільний стадіончик останніми. Руда дівчинка, що несе пакетик з «пепсі-колою», і тренер, який зміг таки видерти перемогу.

30 травня 2017 року

Марина Сергіївна Марліна, вчителька фізики у гімназії з математичним ухилом, завершувала свій щоденний біг з перешкодами. Наразі успішно було подолано такі з них: купівля продуктів; передавання частини з них хворому батьку, що мешкав по сусідству і не виходив на вулицю через недавній інсульт після смерті дружини, мами Марини Сергіївни; акт відвідування Ярика Долженка, рудого товстуна — учня класу, в якому Марліна була класним керівником, що вже протягом тижня хворів від якоїсь незрозумілої інфекції, незважаючи на цілком квітучий вигляд. Залишався, дякувати Богові, лише один пункт призначення — книжковий магазин «А — Я», що кілька місяців тому відкрився саме у будинку, в якому Марина Сергіївна мешкала разом із сином семикласником Владиком й уже майже без чоловіка.

Високі скляні двері гостинно відчинилися і впустили Марліну у книгарню. Мета була конкретна і, на думку самої Марини Сергіївни, нескладна: «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького у недорогій палітурці. Річ у тім, що Владику, хлопчику з безперечними гуманітарними здібностями, якому доводилося стоїчно нести хрест математичного ухилу заради мами, доручили підготувати реферат саме з цього твору. Влад кинувся до бібліотеки, але Нечуя-Левицького був лише зачитаний до прозорості «Микола Джеря». Молодший Марлін дуже засмутився, адже хотілося відігратися за суцільні трійки з точних предметів перед однокласниками, багато хто з яких і самого прізвища Нечуй-Левицький, здається, не чув (інша справа Пелевін або, скажімо, Умберто Еко)...

Ось і доводилося підстраховувати сина.
Марина Сергіївна зачинила маленьким металевим ключиком скриньку, де залишила пакет з молоком, сиром й хлібом, і стрімко пройшла до зали. 
Яскраве світло буквально засліпило Марліну. Прямо перед нею виник молодий нахрапистий чоловік із мікрофоном у руці, який, завчено посміхаючись, заторохтів добре поставленим голосом:

— Дорогі телеглядачі! Отже, саме у ці хвилини з вами ваша улюблена передача «Домашнє читання». Й ми раді вітати тисячного відвідувача, точніше, чарівну відвідувачку, книжкового супермаркету «А — Я». Кілька слів про себе, будь ласка!

Марина Сергіївна, засліплена сяйвом освітлювальних приладів, приречено прошелестіла сухими губами:

— Марліна Марина Сергіївна, вчителька фізики гімназії з математичним ухилом...

— Марино Сергіївно, — ведучий різко присунув мікрофон просто до її губ, — а яку саме книгу ви зараз читаєте?

— «Процес» Кафки, — механічно відповіла Марліна.

А що, власне кажучи, треба було відповісти? Що вже сто років узагалі нічого не читає (вдома ледве встигаєш приготувати вечерю, швиденько пройтись червоним чорнилом по зошитах майбутніх Ландау, допомогти Владику розв’язати хоч кілька рівнянь)? Чи що читала-читала (подруга дала:  мовляв, Кафка the best!), але так недочитаною й повернула? Чи що у неї самої ось-ось почнеться процес, шлюборозлучний?


Місяць тому чоловік (до речі, колега — вчитель фізкультури у рідній гімназії) зробив Марині Сергіївні справжній сюрприз. Борис Марлін, прозваний ще минулими поколіннями старшокласників Бобом Марлі (а як інакше величати довгов’язого спортсмена в ореолі кучерявого чорного волосся і з товстими губами, який до того ж має такі ім’я і прізвище?), сидячи на кухні, виголосив Марині Сергіївні несподівану заяву.

— Маринко, — тихо, щоб не чув син, що мучився з уроками у кімнаті, сказав Боб Марлі, ворушачи товстими губами, з яких падали на підлогу крихти скромної вечері.
— Ти у мене єдиний справжній друг. Ти все зрозумієш...

Справді, хоч і насилу, Марина Сергіївна зрозуміла все. У Боба Марлі закохалась маленька непримітна десятикласниця Настя, що мешкала в однокімнатній квартирі з хворими матір’ю й бабусею. Й для Насті конче необхідною людиною був саме Борис Юрійович Марлін. Найдорожчою у світі істотою! І тому Борис Юрійович як чесна, недвоєдушна людина, високі принципи якої не дозволяють грати і нашим, і вашим, має чемно розлучитися з Мариною Сергіївною і переїхали жити до Насті, її мами й бабусі.

— Маринко, рідна, ти все чудово розумієш, — ворушились товсті губи людини, яка колись (ще зовсім недавно!) була найкоханішою у цілому Всесвіті.
— Ти, звичайно, не хвилюйся, я допомагатиму Владу матеріально (ха — вчитель фізкультури!), приходитиму грати з ним у шахи...

— Борю, — м’яко відповідала Марина Сергіївна, з подивом для себе відкриваючи, що губи чоловіка, які колись здавалися їй такими незвичайними, зараз виглядають якимись потворними, навіть смішними.
— Ти не хвилюйся, я все розумію. Роби так, як вважаєш за потрібне.

Борис Юрійович гаряче обійняв дружину, яку він зараз залишав, і зі сльозами на очах мовив:

— Якби ти знала, як їм без мене важко!..


— Шановна Марино Сергіївно, — голос телеведучого опустив Марліну на грішну землю, — за умовами нашої програми ви маєте отримати приз, яким буде, звичайно ж, кращий у світі подарунок — Книга. Й яку ж книжку ви заберете сьогодні додому?

Марина Сергіївна, яка геть забула про Кайдашів, швидко пройшлася поглядом по томах, спалахуючих золотим тисненням. І тут її буквально вразило сяйво п’яти літер «ДАНТЕ»…

Марина Сергіївна на кухні діставала продукти з пакета, коли на порозі її домашнього кабінету виник Владик, худенький, не дуже вродливий хлопчик з великим ротом.

— Мамуню, то що, вийшло? — запитав він низьким ламким голосом. — «Кайдашеву сім’ю» принесла?

— Ось, — байдуже кивнула на темно-синій фоліант із золотистими літерами, що лежав на кухонному столику, Марина Сергіївна й глянула у вікно.

— Данте «Божественна комедія», — повільно ворушачи татусевими губами, прочитав Владик.
 Потім він подивився на маму й стримано посміхнувся. У цю хвилину йому так хотілося її обійняти — ніжно-ніжно! Але він уже розумів, що любити — це не тільки чмоки й обійми. І не стільки. Йому здавалось, що любити — це коли хочеш допомогти людині, яку любиш, тільки не знаєш — як.

— Так, — машинально повторила слова сина Марина Сергіївна, — божественна комедія...

Автор: Юрій Гундарєв
18.01.2018 рік

Зараз він, здається, зовсім не нагадує того світловолосого тендітного хлопчика, що тримав його за руку в човні, який розмірено погойдувався на прив’язі у срібних іскрах чорної гладіні пізньовечірнього озера. Того хлопчика, який все частіше приходить до нього у снах. Швидше за все, його син, розпластаний на лікарняному ліжку посередині просторої палати з високими білими стінами, приєднаний численними дротами до якихось медичних апаратів, схожий на знятого з хреста Спасителя. Й справа навіть не стільки у відрослих волоссі і бороді, що подовжують бліде обличчя з величезними сірими очима, чи у худорбі витягненого під білосніжним простирадлом тіла, скільки у тому наповненому якимось вищим знанням погляді, який усім своїм єством, всією душею вбирає, наче губка, він — батько, що твердо вірить у чудо, сидячи поруч на довгоногому стільчику й, як і тоді, у тому далекому човні, тримаючи сина за руку...

Коли йому, що дрімав серед ночі у пологовому будинку, повідомили, що його дружини більше немає, вуха вмить заклало, мов у літаку, й він навіть не почув, що у нього є хлопчик, син.
 Звідки взялися на все сили? Оформлення документів на смерть й на життя, похорон, пошуки годувальниці, принизливі прохання у видавництві, де він працював художником-ілюстратором, постійні лікарняні під глузування деяких колег.
 Син успадкував від матері не лише світло-русяве волосся й великі сірі очі, а й, на превеликий жаль, уроджений порок серця.
 Почалася багаторічна, багатостраждальна епопея: консиліуми, ліки із захмарними цінами, санаторії, складання екстерном іспитів у загальноосвітній і художній школах, академвідпустки в Академії образотворчого мистецтва, куди син пішов його слідами.
 Доводилося брати приватні замовлення, дрібні халтури, ночами змальовуючи на кухні у сигаретному диму нескінченні білі аркуші. Треба було якось виживати. Й вижили все ж таки!
 Як сильно змінився батько. Обличчя якесь жовте, борода зовсім сива, постійно покашлює.


— Тату, — тихо каже син, — ти б, може, кинув курити...

— Нічого, хлопчику, операцію И (батько намагається грайливо посміхнутися, копіюючи Юрія Нікуліна, але виходить якась сумна гримаса) пройдемо, і кину, обов’язково кину. Я, до речі, останнім часом викурюю по три сигарети у день. Три — і крапка!
Син розуміє, що батько каже неправду. Він й тримається саме на сигаретах, та ще на каві, що у старенькому термосі завжди з ним у бувалій сумці разом із обов’язковим блокнотом й ретельно відточеними олівцями.

— Тату, — знов, після тривалої паузи, каже син, — я ось зараз багато думаю. Про тебе. Про себе...

— Й що ж ти придумав, хлопчику?

— Тату, ти знаєш, у мене, мені здається, немає такого таланту, як у тебе...

— Ну, що ж ти порівнюєш? Тобі — лише двадцять один. Двадцять один, ти розумієш?! Я у двадцять один ще олівець вчився правильно тримати у руці...
Позавчора йому показали кардіограму сина. Скільки їх він бачив вже за останній час!
 Зубці... Зубці життя. Якими зовсім іншими стають рядки поета, коли є не лише абстрактною метафорою:
Смерть — 
это только равнины,
 Жизнь — 
холмы, холмы...
— Хлопчику, повір мені, старому вовку, що сточив не один олівець, у тебе все гаразд із даром.
Син грайливо дивиться на батька. Й у цьому погляді все ж таки більше ніжності, ніж грайливості.

— Повір, хлопчику, я б ніколи не підштовхнув тебе на цей тяжкий шлях заради якихось особистих амбіцій, мовляв, чого сам не добився, син надолужить...

— Тату, — посміхається син, — ти ж чудово знаєш, що у нас зараз два справжніх художники: у графіці — ти, у живопису — Анатолій Криволап. Й якщо Криволап лише після п’ятдесяти засвітився, спасибі, що не спився, й тепер його роботи за сотні тисяч доларів розхапуються, розмітаються на найкрутіших аукціонах, то ти, тату, вимушений був піднімати мене власними силами, розмінюючи свій талант на халтури, відмовляючись від поїздок на міжнародні конкурси, зрікаючись від особистого життя, та й від усього...


У палату тихо заходить стрункий чорноволосий чоловік у салатовому медичному костюмі. Він уважно вдивляється ледь розкосими очима у зрозумілі лише йому лінії, що мерехтять зеленим світлом на дисплеї. Як дві краплі Кіану Рівз із «Матриці». Хірург, скальпель якого завтра торкнеться серця його сина. І його власного теж.
 Кіану Рівз, непомітно стискає плече батька й виходить з палати, шорхаючи бахилами.


Вікно грає пурпурним світлом. Сутеніє.

— Бачиш, який пурпурний тон, — нерішуче каже батько, намагаючись якось заповнити паузу.

— Пур-пур, — підтакує син і посміхається, згадуючи улюблену харківську групу.

На тумбочці, приставлений до стіни, стоїть картон: опустивши плечі, спиною до глядача сидить чоловік, біля ніг якого зім’ятою панчохою лежить саксофон. Графіка батька. Одна з ілюстрацій до «Переслідувача» Кортасара. А тепер — талісман сина. 
Прочинилися двері, й делікатно заглядає медсестра.

Батько розуміє, що час іти. Він трохи стискає руку сина й мовчки підводиться. Зараз його зігнена фігура чимось нагадує самотнього саксофоніста.

Син знає, що батько буде поруч. І сьогодні. І завтра. І завжди. 
Тепер вікно спалахує двома фарбами — світло-червоною й синьо-фіолетовою.
«Справжній Криволап, — посміхається він й заплющує очі. — Оригінал».

Автор: Юрій Гундарєв
17.08.2017 рік