Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Гундарів (1955) /
Проза
Серцебиття
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Серцебиття
Зараз він, здається, зовсім не нагадує того світловолосого тендітного хлопчика, що тримав його за руку в човні, який розмірено погойдувався на прив’язі у срібних іскрах чорної гладіні пізньовечірнього озера. Того хлопчика, який все частіше приходить до нього у снах. Швидше за все, його син, розпластаний на лікарняному ліжку посередині просторої палати з високими білими стінами, приєднаний численними дротами до якихось медичних апаратів, схожий на знятого з хреста Спасителя. Й справа навіть не стільки у відрослих волоссі і бороді, що подовжують бліде обличчя з величезними сірими очима, чи у худорбі витягненого під білосніжним простирадлом тіла, скільки у тому наповненому якимось вищим знанням погляді, який усім своїм єством, всією душею вбирає, наче губка, він — батько, що твердо вірить у чудо, сидячи поруч на довгоногому стільчику й, як і тоді, у тому далекому човні, тримаючи сина за руку...
Коли йому, що дрімав серед ночі у пологовому будинку, повідомили, що його дружини більше немає, вуха вмить заклало, мов у літаку, й він навіть не почув, що у нього є хлопчик, син. Звідки взялися на все сили? Оформлення документів на смерть й на життя, похорон, пошуки годувальниці, принизливі прохання у видавництві, де він працював художником-ілюстратором, постійні лікарняні під глузування деяких колег. Син успадкував від матері не лише світло-русяве волосся й великі сірі очі, а й, на превеликий жаль, уроджений порок серця. Почалася багаторічна, багатостраждальна епопея: консиліуми, ліки із захмарними цінами, санаторії, складання екстерном іспитів у загальноосвітній і художній школах, академвідпустки в Академії образотворчого мистецтва, куди син пішов його слідами. Доводилося брати приватні замовлення, дрібні халтури, ночами змальовуючи на кухні у сигаретному диму нескінченні білі аркуші. Треба було якось виживати. Й вижили все ж таки! Як сильно змінився батько. Обличчя якесь жовте, борода зовсім сива, постійно покашлює.
— Тату, — тихо каже син, — ти б, може, кинув курити...
— Нічого, хлопчику, операцію И (батько намагається грайливо посміхнутися, копіюючи Юрія Нікуліна, але виходить якась сумна гримаса) пройдемо, і кину, обов’язково кину. Я, до речі, останнім часом викурюю по три сигарети у день. Три — і крапка! Син розуміє, що батько каже неправду. Він й тримається саме на сигаретах, та ще на каві, що у старенькому термосі завжди з ним у бувалій сумці разом із обов’язковим блокнотом й ретельно відточеними олівцями.
— Тату, — знов, після тривалої паузи, каже син, — я ось зараз багато думаю. Про тебе. Про себе...
— Й що ж ти придумав, хлопчику?
— Тату, ти знаєш, у мене, мені здається, немає такого таланту, як у тебе...
— Ну, що ж ти порівнюєш? Тобі — лише двадцять один. Двадцять один, ти розумієш?! Я у двадцять один ще олівець вчився правильно тримати у руці... Позавчора йому показали кардіограму сина. Скільки їх він бачив вже за останній час! Зубці... Зубці життя. Якими зовсім іншими стають рядки поета, коли є не лише абстрактною метафорою:
Смерть — это только равнины, Жизнь — холмы, холмы...
— Хлопчику, повір мені, старому вовку, що сточив не один олівець, у тебе все гаразд із даром.
Син грайливо дивиться на батька. Й у цьому погляді все ж таки більше ніжності, ніж грайливості.
— Повір, хлопчику, я б ніколи не підштовхнув тебе на цей тяжкий шлях заради якихось особистих амбіцій, мовляв, чого сам не добився, син надолужить...
— Тату, — посміхається син, — ти ж чудово знаєш, що у нас зараз два справжніх художники: у графіці — ти, у живопису — Анатолій Криволап. Й якщо Криволап лише після п’ятдесяти засвітився, спасибі, що не спився, й тепер його роботи за сотні тисяч доларів розхапуються, розмітаються на найкрутіших аукціонах, то ти, тату, вимушений був піднімати мене власними силами, розмінюючи свій талант на халтури, відмовляючись від поїздок на міжнародні конкурси, зрікаючись від особистого життя, та й від усього...
У палату тихо заходить стрункий чорноволосий чоловік у салатовому медичному костюмі. Він уважно вдивляється ледь розкосими очима у зрозумілі лише йому лінії, що мерехтять зеленим світлом на дисплеї. Як дві краплі Кіану Рівз із «Матриці». Хірург, скальпель якого завтра торкнеться серця його сина. І його власного теж. Кіану Рівз, непомітно стискає плече батька й виходить з палати, шорхаючи бахилами.
Вікно грає пурпурним світлом. Сутеніє.
— Бачиш, який пурпурний тон, — нерішуче каже батько, намагаючись якось заповнити паузу.
— Пур-пур, — підтакує син і посміхається, згадуючи улюблену харківську групу.
На тумбочці, приставлений до стіни, стоїть картон: опустивши плечі, спиною до глядача сидить чоловік, біля ніг якого зім’ятою панчохою лежить саксофон. Графіка батька. Одна з ілюстрацій до «Переслідувача» Кортасара. А тепер — талісман сина. Прочинилися двері, й делікатно заглядає медсестра.
Батько розуміє, що час іти. Він трохи стискає руку сина й мовчки підводиться. Зараз його зігнена фігура чимось нагадує самотнього саксофоніста.
Син знає, що батько буде поруч. І сьогодні. І завтра. І завжди. Тепер вікно спалахує двома фарбами — світло-червоною й синьо-фіолетовою. «Справжній Криволап, — посміхається він й заплющує очі. — Оригінал».
Автор: Юрій Гундарєв
17.08.2017 рік
Коли йому, що дрімав серед ночі у пологовому будинку, повідомили, що його дружини більше немає, вуха вмить заклало, мов у літаку, й він навіть не почув, що у нього є хлопчик, син. Звідки взялися на все сили? Оформлення документів на смерть й на життя, похорон, пошуки годувальниці, принизливі прохання у видавництві, де він працював художником-ілюстратором, постійні лікарняні під глузування деяких колег. Син успадкував від матері не лише світло-русяве волосся й великі сірі очі, а й, на превеликий жаль, уроджений порок серця. Почалася багаторічна, багатостраждальна епопея: консиліуми, ліки із захмарними цінами, санаторії, складання екстерном іспитів у загальноосвітній і художній школах, академвідпустки в Академії образотворчого мистецтва, куди син пішов його слідами. Доводилося брати приватні замовлення, дрібні халтури, ночами змальовуючи на кухні у сигаретному диму нескінченні білі аркуші. Треба було якось виживати. Й вижили все ж таки! Як сильно змінився батько. Обличчя якесь жовте, борода зовсім сива, постійно покашлює.
— Тату, — тихо каже син, — ти б, може, кинув курити...
— Нічого, хлопчику, операцію И (батько намагається грайливо посміхнутися, копіюючи Юрія Нікуліна, але виходить якась сумна гримаса) пройдемо, і кину, обов’язково кину. Я, до речі, останнім часом викурюю по три сигарети у день. Три — і крапка! Син розуміє, що батько каже неправду. Він й тримається саме на сигаретах, та ще на каві, що у старенькому термосі завжди з ним у бувалій сумці разом із обов’язковим блокнотом й ретельно відточеними олівцями.
— Тату, — знов, після тривалої паузи, каже син, — я ось зараз багато думаю. Про тебе. Про себе...
— Й що ж ти придумав, хлопчику?
— Тату, ти знаєш, у мене, мені здається, немає такого таланту, як у тебе...
— Ну, що ж ти порівнюєш? Тобі — лише двадцять один. Двадцять один, ти розумієш?! Я у двадцять один ще олівець вчився правильно тримати у руці... Позавчора йому показали кардіограму сина. Скільки їх він бачив вже за останній час! Зубці... Зубці життя. Якими зовсім іншими стають рядки поета, коли є не лише абстрактною метафорою:
Смерть — это только равнины, Жизнь — холмы, холмы...
— Хлопчику, повір мені, старому вовку, що сточив не один олівець, у тебе все гаразд із даром.
Син грайливо дивиться на батька. Й у цьому погляді все ж таки більше ніжності, ніж грайливості.
— Повір, хлопчику, я б ніколи не підштовхнув тебе на цей тяжкий шлях заради якихось особистих амбіцій, мовляв, чого сам не добився, син надолужить...
— Тату, — посміхається син, — ти ж чудово знаєш, що у нас зараз два справжніх художники: у графіці — ти, у живопису — Анатолій Криволап. Й якщо Криволап лише після п’ятдесяти засвітився, спасибі, що не спився, й тепер його роботи за сотні тисяч доларів розхапуються, розмітаються на найкрутіших аукціонах, то ти, тату, вимушений був піднімати мене власними силами, розмінюючи свій талант на халтури, відмовляючись від поїздок на міжнародні конкурси, зрікаючись від особистого життя, та й від усього...
У палату тихо заходить стрункий чорноволосий чоловік у салатовому медичному костюмі. Він уважно вдивляється ледь розкосими очима у зрозумілі лише йому лінії, що мерехтять зеленим світлом на дисплеї. Як дві краплі Кіану Рівз із «Матриці». Хірург, скальпель якого завтра торкнеться серця його сина. І його власного теж. Кіану Рівз, непомітно стискає плече батька й виходить з палати, шорхаючи бахилами.
Вікно грає пурпурним світлом. Сутеніє.
— Бачиш, який пурпурний тон, — нерішуче каже батько, намагаючись якось заповнити паузу.
— Пур-пур, — підтакує син і посміхається, згадуючи улюблену харківську групу.
На тумбочці, приставлений до стіни, стоїть картон: опустивши плечі, спиною до глядача сидить чоловік, біля ніг якого зім’ятою панчохою лежить саксофон. Графіка батька. Одна з ілюстрацій до «Переслідувача» Кортасара. А тепер — талісман сина. Прочинилися двері, й делікатно заглядає медсестра.
Батько розуміє, що час іти. Він трохи стискає руку сина й мовчки підводиться. Зараз його зігнена фігура чимось нагадує самотнього саксофоніста.
Син знає, що батько буде поруч. І сьогодні. І завтра. І завжди. Тепер вікно спалахує двома фарбами — світло-червоною й синьо-фіолетовою. «Справжній Криволап, — посміхається він й заплющує очі. — Оригінал».
Автор: Юрій Гундарєв
17.08.2017 рік
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
