Як у дитячій лічилці –
Раз, два…
два з четвертиною,
два з половиною,
два з волосиною,
волосина обривається,
три починається…
і треш-треш,
стираєш сухою ганчіркою зі шкільної дошки пам′яті те біле слово «війна» -
посивіле слово,
а воно знову і знов проступає,
у двері гупає кулаками,
«мамо!» - ковтає гірке повітря ротиком немовляти,
Кляте…
Увесь світ підвішений на отій волосинці,
Усі сни коло неї, тонкої, крутяться…
Руки опускаються,
чекання новин розтягується і важчає, як в коридорі перед іспитом –
«Чи пронесе?»
….а тим часом бабуся несе
У руцях порепаних пакетики із насінням –
Кріп і петрушка, буряк і морква, чорнобривці та матіола…
«бо земелька не може чекати, - каже до мене, -
бо пахне уже весною…
бо засівати ниву треба навіть у час війни…»

***
Знаєш, та лярва вже і у сни приходить до мене…
Виганяє тебе з них – і хазяйнує, як собі хоче,
Регоче на кутні, каже мені : - Дивись,
Варто лише пальчиком отак поманити –
І сотнями-сотнями-сотнями до мене найкращі йдуть!
Хлопчики-горобчики, атики-батики-солдатики,
Самозречено, із очима запаленими –
Вони гріють мене своїми тілами білими, задубілими,
Серце мені віддають, і руку, і другу, і ноги із головою,
За ніч єдину (і це при живій дружині ) – зі мною,
Бо війна – вона, мать, жіночого роду.

Я її проганяю, а вона каже: – Збийся, падруга,
Дай щось приміряти – червоне, чорне, на крайняк хакі...
Перед дзеркалом крутиться, а тоді, як літавиця, через комин – шусть –
І у поле голе – празникувати…
Трохи тіл молодих-солодких і трохи вати –
Вона не гурманка, усе згодиться сьогодні…

Цинком присмачує, сльозами чужими кропить, які не водиця…
Каже, що чим молодший – тим краще смакує…

– Господи, – прошу Його у сні, – збави нас від лукавого і від лукавої теж…

…гради чи градинки, як виноградинки…
Схід сонця, сліди пожеж...
Так, авжеж,
воля Твоя, нині отут – а завтра іще (хай далеко ) десь,
Ще десятину…сотню...хто більше... вибач і не карай…
…тікати під обстрілом – не в бомбосховище – просто в рай…
навпрошки…
… ранкові новини сприймати як відповідь (чи відхилення) на молитву –

І якось помітити випадкового, що із прапора над школою,
Де вчиться моя мала,
Ось вже півроку не знімають чорної стрічки…

Такий туман – убрід не перейти,
Півначерком – дерев дереворити,
Автобус сонно суне до мети,
Везе народ – замучений, розбитий,

Мов паралітик. Роздоріжжя снів,
Хто в них пірне до дна – той дивні перли…
З вершин донизу – ранок замаснів,
Пильнуй айфона, заким ще не сперли.

Ні жар, ні холод не спиня – пливуть
В автобусі, щоб зносить труд і спрагу,
І голод ще… Ранкова каламуть,
Дими торфовищ, черга до продмагу…

А тиша – буцім світ заліг в барліг,
Така ранкова тиша безборонна…
І тільки – гуп! – лупає десь горіх,
Немов скалу, розхристана ворона.

Земля вже відродила. Ані руш
В траві холодні тільця пізніх груш.
Камінна втома.
Земля не спить. Її тугий живіт
Ще точить, ніби сумнів, чорний кріт –
Повзе додому.

Ой люлі-лю – притихлі голоси,
Оця рілля, ця смуга навскоси
Демаркаційна.
Земля вже відродила, відроди...
І ці порожні зимні городи -
Операційна.

Рубці від рискаля кривавлять, як
Останні маки. Прилягла навзнак
В холодну крипту.
На чорних грудях зморена рука –
Мишва і та із тебе утіка,
Немов з Єгипту.

Спи, чорноброва-чорноземна, де
Уже ніщо у лоно не впаде,
А Бозя д'горі
Тебе вколише – і відпустить страх,
І твої дрібні дітки у мішках
Зітхнуть в коморі.

Ще гострі зорі. Ще сумні яри.
Ще голова задерта дороги.
Ще чорні валки
Старих ворон – намоклих під дощем...
І порожнеча. І прогірклий щем.
І ці рибалки,

Що день і ніч над водами стоять:
Порожній ятір зникне, ніби ять
Із укрмови.
Замерзла ряска. Твань і каламуть.
І риби в теплий вирій відпливуть,
А з ними – Йова.

Дні закороткі, буцім підстрижена власноруч гривка,
Ножиці тупі, пасма на кахелі, та й дідько із ними,
А той перший празник, а за ним другий, а за ним грип,а
Залишатися страшно у цих кімнатах-заметах такими німими:
Пан-то-мі-ма – пан чи пропав! – граємо ролі приречені від початку,
Ну ж бо, ваша репліка! – тридцять шостим кеглем на рисовому сувої…
…і потайки сподіватися – що Бог все розрулить та поставить свою масну печатку,
Такі бідолашні і такі по-зи-тив-ні, що аж противно, герої.
Снігу насипало, чи нападало – результат той самий – і добрий господар собаку,
Вічна об'їзна за вікном. Фури із водіями – недремними як апостоли чи санітари в палаті,
І найстарший – з очима сльозавими від безсоння – спитає: – ти досі чекаєш знаків?
От вони, жінко! Із неба летять – такі солодкі, такі щасливі, такі лапаті…

На цій зупинці автобус стоїть найдовше,
У водія ранковий перекур і кава у пластиковому стаканчику,
Гірка та розчинна, нібе осіннє згоріле листя.

Небо щоранку інше, а люди майже ті самі,
Упізнаю їх у натовпі,
Вигадую для них імена та приватні історії,
Вгадую їхні безсоння по ранніх зморшках,
Читаю по ворушких губах їхні ранкові месиджі,
Подумки одягаю в костюми середньовічні...

Осені ж личать найбільше – середньовічні...

Думаю –
цей чоловік був би хорошим пекарем,
І його жорстка борода була би припорошена борошном.
Тітка з вустами, стиснутими у риску, -
Не інакше, сестра-черниця,
Що мерзне на ранок у порожній келії власного тіла.
Розпашіла кремезна дівка,
Студентка медучилища,
Приміряє чіпець перекупки і кричить розкотистим голосом
На ринковій площі: «Гле-е-е-ечики!!!»
Хлопець із плеєром – юний збіднілий лицар,
Золота – тільки у серці та під ногами...

...Лише одна жінка щоразу лишається поза кадром,
Зайва і в цьому світі, і в тому, далекому –
Молода макоцвітна двірничка із цілим виводком безхатніх собак –
Вони говорять до неї, а вона – до них.
Тільки й завжди – до них.

Витнуті манікюрними ножничками силуети
У Господній книзі пізньої осені...

Ці традиційні – 7.00 - мої ранки –
Як задавнені ранки,
що за ніч затяглися шкоринкою затверділої бурої крові…
Дзень ! –
будильник звичним, відпрацьованим рухом здирає
– бляха ж ти муха ! –
душу запечену, зречену_чи_приречену,
заколисану снами раю,
і нараює:

«Швидше, люба, алярм, от зірвалася з ліжка – й на третє коло,
цоки-цоки, конячко замилена, старт & увага – руш!!!»

(Для родини – сніданок, для себе – не встигла в душ,
душить, буцім краватка, туге усвідомлення
втрати часу,
а більше – себе і тебе у ньому, – такому дивному,
непевному і слизькому,
як шовкова хустинка, що знову тікає з плечей…)

…У автобус заскакуєш білкою божевільною, не піднімаєш очей,
гепаєшся побіля вікна – на реаліті-шоу «Good morning, city»…

…Місто, як пушкінський дід, у море кидає сіті,
і витягає – не рибку, не срібну-не золоту,
а сонний планктон, що пливе на службу –
чи просто, чи божу –
кому як виходить, врешті...

…Носишся з мрією в серці (з водою в рЕшеті),
тримаєш її – заповітну – ніби камінчик у роті…

…Телефон. Скоромовкою в слухавку – «так-так, я уже на роботі».

…Помічаєш нарешті - цвітуть каштани – у жовтні! –
а з гілки сусідньої плід злітає…

…Попарно, як звірі з ковчегу, виходять свідки,
бредуть алеями, ніби садами раю,
нікуди не спішать.
Спокійні у своїй певності – «ол клюзів» на небі, все заброньовано та оплачено.
Куди спішити?

… десь повільно – і вільно – ростуть зелені самшити,
десь на мене чекає камін, ніби пес, і море,
теж чекає, я знаю, бо щоночі про це говоре
голосом нетутешнім – грудним, глибоким,
«я прийду» – обіцяю – ще_ два_ кроки, чи ще_ три_ роки –
і засмага, як руки на плечі, як ангел ляже…

… - Ей, альо, ваша зупинка. Виходьте. С пляжа!

Мала звичку в дитинстві – приміряти на себе чужі карколомні історії,
ніби мамині сукні, гарні та безнадійно завеликі,
припасовувати їх до себе білими нитками уяви –
а от би я...

Якось знайома дівчинка розповідала,
що утекла з уроків на шкільне горище,
зі стареньким радіо під пахвою,
і доки затюкана сіра мишва типу мене скніла над підручниками,
цілувалася там зі старшокласником під звуки yellow submarine.

Я зачаровано слухала, зазираючи їй до рота,
і кожне слово вже пахнуло теплим пилом,
і було на дотик шкарубке та дотульне,
як долівка під спиною...
Білі голуби товклися біля малесенького віконця,
визбируючи крихти печива марія,
їхні кігтики черкали руку,
лишаючи червоні сліди на незасмаглій ще шкірі...

Жовта субмарина зі старшокласником пливла у хмарах,
зів'ялі пуп'янки поцілунків опадали на землю,
і горище, так мною ніколи і не побачене,
та прожите чужими словами,
вигулькувало пластмасовим поплавцем
із океану дитячої пам'яті...

Сон-як-спогад,
сон_як_маленька ластівка попід стріхою,
Сон, який можна носити, ніби пасмо у медальйоні –
про довге літо на винограднику,
про босі ноги, нагріті білим піском,
ти збігаєш із кручі,
що притримує море у порцелянових рамцях (аби не вихлюпнулося),
бачиш – смарагдова ящірка на сивому камені пильно на тебе дивиться –
і не боїться.

Запах солі та йоду,
мадери, теплого золотого волосся,
Вітер, що підкидає пасма і обдуває шию,
тіні темно-зеленого листя,
схожого на широкі чоловічі долоні,
що торкаються твоїх колін...

Мушлі на шворці тихо шушукаються,
як зграйка школярок,
і дрібно дзвенять на худих зап'ястках,
коли кличеш його рукою…
Курячий бог у западинці поміж засмаглих грудей
обіцяє зелене щастя -
прозоре й солодке,
як виноградинка
поміж твоїх обвітрених,
зацілованих губ…

...Літо – вжить – пролетіло,
Ніби хюндай повз безіменну станцію –
Не зупиняючись -
Срібна риска тире
Між закопуванням і збиранням картоплі...

Так буває щороку –
Ці гіркі димовища, що ріжуть більше пам'ять, ніж очі,
Ці задубілі руки, що досі не вірять у існування рукавичок,
Ці крихти піску, білі крихти манни небесної на дні серпневої валізи...

...Долізти до кривавої смуги жовтня таким собі солдатом пораненим,
Залишеним при відступі,
Відчувати колінами гострі вогкі горіхи у досі високій траві,
Наслухати ночами тривожні крики птахів із колись-сонячного сплетіння...

...тінню
Проминулого літа – млосного і жалкого -
Прийде бабине
В хусточці ситцевій на волоссі білому:
Рани твої заговорить,
У чоло поцілує,
Байку розкаже
Про довічно_сіреньку качечку
У сухих комишах часу...

...Ці кілька днів найсолодших, яких ти чекала усе життя...

Дивне бажання, іще з дитинства, коли довго їхала потягом із батьками –
вийти
на якомусь енному полустанку - забутому і чужому,
просто вийти,
піти стежкою у невідомому напрямку,
стати часткою місцевого краєвиду,
цяточкою безіменною
у червоній хустинці
з горохами,
проводжати і зустрічати
локомотиви долонькою,
відчуваючи на губах ожинову кров шалену,
вітатися із козою та її бабцею,
що випасають свої долі над схилами залізниці...
А тоді вечоріло,
пасажири витягали варені яйця із канапками,
незмінний ритуал калатання цукру у склянці
з алюмінієвою підставкою Укрзалізниці,
очі злипалися, пахло забутим морем,
що майоріло попереду,
а хлопці з обгорілими носами
мчали на своїх роздовбаних велосипедах
через луки та левади моїх діточих снів,
і гукали до мене голосно «боягузка»...

Заховатись у цьому місті, як у плетеній рукавичці,
Де каміння дихає тепло, де у квітів – дівоча пам'ять,
Простирадла вогкі та білі, дивна мова чужа, гортанна,
Голубі голуби збирають хліб любові – увесь, до крихти...
Чорні кірхи стримлять у небо, ще півкроку – прохромлять хмари,
Колір шкіри жінок тутешніх – мокачіно і крапля рому,
Ні за домом не сумувати, ні листів не писати – пощо?
Тільки вітер, і тільки площа, і рибини ручні під мостом...
Умоститись у цьому місті, як на бабциному фотелі,
Там, де ангел тримає стелю, відганяє лихих горгулій,
У гербарій збирати листя, набивати чергові ґулі,
І півпошепки «гулі-гулі», і півподихом «моє серце»...
Дочекатись зими вогкої, з моря запах солодкий твані,
і герані приспались снігом, і у віршах – як грудки - коми,
Заховатись у цій любові_бомбосховищі_як_востаннє,
Мокра чайка на чорний камінь кине пір'ячко невагоме...

Не пам'ятаючи снів і доріг, знов народитися на світанку,
табула раса чи траса ранку легка, повітряна, невагома,
промінь допитливим писком собачим відсуне руду фіранку,
наслухати – ти поряд.
І де б ми з тобою не спали – ми скрізь удома.

Випірнути із ліжка, як з хвилі солоної – легко_важно, з усміхненими вустами,
ти ще спиш. Хай тобі солодко сняться кити_дельфіни_летючі риби,
капці намацати. Кухню наповнити запахом кави, а потім – нами...

…тінь виноградова ангелом голову хилить на дах садиби,
на заґумінках зводить родинні кургани шпарівний галицький кріт,
вийти з синьою мискою – полуниця на грядці за ніч дозріла,
у нічнушці із ситцю ступити у росяний сад як у божий світ...
…Я - то прапор Японії.
Пляма від соку червона.
Сорочка біла.

Жовте сонце_що_сходить,
надвечір сповзе за старий сарай,
Бо життя – то чергова нагода – repeat – журавлі_синиці…
…Миловидний-приватний-привітний-притомний рай,
де несу (бо несу) в синій мисці тобі полуниці,
буцім яблуко перше…

Літо витягує душу через соломинку,
Мучить надранок, на груди лягає перевертнем,
До безсонного простирадла припечатує,
Мариться – що ти тут,
Море мариться,
Голос його,
Колір його,
Смак, ніби кров, солоний,
На спраглому язику.

Спека – як спеції мексиканські
Випікає тавро на піднебінні свідомості,
Лякає осінню, ніби старістю
Чи самотнім ранком...
А ти вже чуєш їхній прихід,
Як колись у дитинстві приїзд родичів,
Кроки їхні, слова їхні,
Та все не наважуєшся розтулити очей:
«А що я їм всім скажу?».

Яблука-падалки сплять у глибокій мисці на кухні,
Не втрималися на гілці,
Безголові,
Упали,
Майже умерли,
Чекають на свою кремацію у пирозі з корицею.

Скоритися,
Не пручатися,
Упасти на воду,
Забувши, що плавати умію, –
То най несе,
Як лініями метрополітену,
Як лініями на твоїх долонях –
Котра з них моя?

Зрізаний сонях у банці похнюпив голову,
Жовтий пилок сипле і сипле на стіл,
Насіння не дочекалися.

Цього року все так швидко минає...

Так буває. Такий собі час – ікс чи ігрек, може, інші літери алфабету,
Який перебути треба – як чуму, лютий місяць чи довгі, як лютий, місячні,
Заховатися в мушлі тіла, не питати – «де я і з ким я?», і «з ким ти урешті й де ти?»,
На мотузочці місячній, як білизна попрана, висячи...

Сонні оси на кухні, як сотні питань, лізуть у мидницю із варенням. (Варення з вишні).
Патока слів і мовчань... це густе і тривожне липневе марево...
Так буває. Коли нікого на світі. Коли мовчить серед ночі на всі смс Всевишній.
Коли будемо їсти узимку все те, що улітку в чотири руки зваримо,

Сни ще свіжі, як фарба олійна на правій руці. Спогади ще квикливі.
Дні тягучі, неначе чекання – а коли ж то нарешті жити???
... «я люблю тебе» - хвилею вседаючою при місячному припливі...
« я ловлю тебе» - сивим відлунням над прірвою у житті, як в житі.

За_в_мерти
в полуді цього спекотного полудня
Запечатаною в асфальт мурашкою,
Голову безголову підвести на розпечене золоте коло ,
Що колесує байдуже –
рік за роком і вік за віком…

Чоловіки убивають – вперто і методично,
Жінки звично
готують обід, відганяючи мух історії.
Діти плачуть, як їх не беруть на руки,
І регочуть, коли підкидають в небо.

Мурашині стежки наших трас і шосе
Непевні, як висохлі русла річок,
Клинопис наших новин –
То ніщота
Порівняно із птахами на білих шумерських таблицях…

Всі ці
Лиця,
Слова,
Війни,
Любові,
Смерті –
То трава безіменна
біля сходжених ніг
скіфської баби.

Сива кульбаба часу
Сіє сама себе у засохлу землю,
Повторює вік на віком,
А Божі повіки
опущені.
Час золотої фієсти.
Гаджети вимкнуті.
Богові сняться флокси.

- Ееее, мені би легеньке чтиво якесь... на літо…
- Ну то візьміть «Лоліту!»
- Тобто?....
(пауза суто за Фрейдом, зам'явся увесь, бідака, витирає хустинку об мокру лисину).
- Он, на третій поличці праворуч! Беріть її!!!
(ухопив, ніби вкрав, пальці дрижали під пильним рентгеном бібліотекарки – жіночки десь за сорок: «І цей туди ж….».
Тидиш!
Літнє сонце без промаху б'є у тім'я, море ласкавить тіло, вірніше – тіла – всіхні, без упереджень за статтю та віком, із чорних вікон, ніби із пащ драконових, дише спека... яка далека любов у білих панчішках, зі жменею ластовиння, із ластівками у груденятах - таких дитячих, таких допитливих...
...книгу ховає під коцик, як йде купатися...від поглядів геть нескромних...виходить із моря мокрий, голосно пирхає, довго відхекується, потім лягає на бік. Дивний_огрядний_наївний_під шістдесят_чоловік. Вона – себто, книга, «Лоліта» тобто, лежить під ним, він відчуває ребром її гостре тіло, простелене, ніби п»янка солома...а десь удома собака-дружина-діти-оті, що квіти-наші, і життя того лишилося – ніби вина у чаші, лише на денці...дзенькає ровер торговки: «Самая сладкає кукуруза!»... качан бубнявіє і росте...от-от устане... чайки у білих панчішках плетуть канкани... на лежаку поряд регоче Лоліта, цмудлячи крізь соломинку солодке мохіто-літо: «Няяяяв!»

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

Щороку, коли надходить пора тополиного пуху,
Навала білого_та_пухнастого,
і місто стоїть по котики в буцім_котоні,
згадую
дівчинку у червоному платтячку із горохами,
з поглядом недитячим,
із серцем легковірним та вірним до впертості,
з губою, прикушеною від зосередження, – себе тоді.

Хтось (хто?) – пожартував невдало,
Мовляв, що ж стоїш, рота роззявила? Нумо до праці!
Пух із тополі щастя-любов приносить!

А назбирати його треба багато-багато-багато,
цілу велику торбу, цілу хату,
потайки назбирати, щоби чужі не знали,
і наладнати в напірник,
і подушку зрихтувати,
і милому-золотому –
потім, колись, віддати...

....а як покладе він голову на подушку із тополиного пуху,
То любитиме вірно тебе-шмаркачку, любитиме до останнього духу,
Синє небо тобі прихилить, ціле небо, із зорями, не багато й не мало!
...а пух падав і падав.
А я_в_ горохах збирала й збирала....
І стояла ще довго
між того пуху вселенського,
як крапелька крові
на білому простирадлі...

З думки на думку – аня_коза_дереза – стриб-скік,
Години-хвилини-роки – як колись не подав руки… –
все, проїхали!
....бо лежала горілиць, і щастя текло, як мирро,
з-під золотих повік,
і коси, як оси, злітали, і жалила в губи шалена медвяна віхола,

ця віха, що вже настала, ти знаєш, – такий собі енний етап,
що – будь ласочка - не «по етапу»,
а травинкою лоскітливою гуляти по спині,
і щоби нарешті все просто, «ні» – це «ні», а «так» – відповідно, залізно! – «так»,
як дерева зелені, кульбаби пухнасті , а небо синє,

щоби втома полуденна зняла полуду з очей – горіхових_аж_волоських,
і слів залишилось мало, та всі – такі важливі & золоті,
щоб розбудив нас надранок вимогливий і квикливий,
ніби малюк, лоскіт
ніжних метеликів сонячних у животі...

Уночі була злива.
То небо кохалося із землею – навіжено, пажерливо, довго,
ніби востаннє в житті.
Дві стихії стриножені, що сплелися тілами дужими,
два вужі, що прагнуть розірвати обмежувальні оболонки тіл
і навіки з'єднатися, злитися, перетекти, не бути…

....Гортаннне гудіння грому,
що наранок виривалося із розпаленої чоловічої плоті,
первісний крик породіллі,
що стихав під шелестіння його останніх крапель...

...а за мить
між розведених ніг – крейдяних гір за пасовиськом –
Сонце вигулькнуло –
Золотокосий, як сон, королевич...
- Аґу-у-у….

...плями сонця – немов ластовиння на спориші,
ластівки розрізають небо кравецькими ножицями,
денний сон твій – тягучий і липовий мед із пасіки,
бджоли густо гудуть, скоро злива злетить,
а за мить
упаде на село мокрим, як хлющ, рядном;
але зараз ще сливи на таці , як поросята молочні,
лежать, притулившись до дині, своєї мами,
огірочки допитливі гріють на сонці зелені писки,
в лопухах шарудить страхопуд – молодий їжак.

чуєш, у світі твоєму тихішає, струна натягується,
кіт приносить знадвору запахи вітру на шубі смугастій,
біля тебе_малого лягає, лапкою зачіпає: "вставай!"

не спіши,
зупинися напівдорозі поміж світами,
наслухай через сон смачні, затишні звуки кухні,
де чаклує бабуся Ганна над галушками,
де жертовно кидає притомлені сонцем груші
у казан – і узвар,
і узори рушник обнімуть...

Лише не відводь очей, подивися на цей бузок
напередодні літа –
ще тиждень тому буяв вітальними вітами,
паморочив і вабив – йди-но до мене, ладо!
Ішли.
Багато.
Пальчики йому поламали заквітчані
у пошуках щасливих пелюсточок –
найсмачніших.
Корону збили, сукенку бузкову задерли –
колінами світить, як дівка на об'їзній.

Бо і є дівка, попри те, що «бузок» –
скороспілка на випускному,
найрозкутіша в класі, із очима вологими і жадливими,
притиснеш таку в куточку, по-хазяйськи залізеш у пазуху – дай!
А їй і не шкода…

Не відводь очей, подивися на неї, впізнай
цю жінку
ще юну, та вже відцвілу,
з іржавими кетягами столоченого цвіту,
свою однокласницю , що померла дванадцять років тому,
свій обдертий бузок на старому подвір'ї сільської школи.

"Я помру в Парижі в четвер увечері".
Сесар Вальєхо

"Четвер - рибний день" - одна з непорушних тез мого дурного світогляду,
щось на зразок "миру мир" або "два на два - чотири";
так нічого і не змінилося, все як тоді, у дитинстві, в піонерському таборі,
хіба що більше обов"язків, досвіду та зморщок у твоєму заплічнику,
Сесар Вальєхо так і залишився єдиним рядочком у дівочій пам"яті,
де він помер і коли, від чого й навіщо - грім його знає,
та яка тобі, врешті, тепер різниця?

...Заблукати в завулках супермаркету "Сільпо" втомленою вівцею з пластмасовим кошиком
і зупинитися-як знайтися біля великого акваріума в рибному відділі,
"двадцятивідсоткові знижки на всю живу рибу, налітайте!"

...чужий малюк стоїть, притулившись носом до скла,
а на нього з тамтого боку дивляться в-о-н-и -
коропи, товстолоби, щуки і раки у мутній_аж_мертвій воді...

тоді
продавчиня, як мойра досвідчена, закидає сак -
сяк-так робить вирібку "хто наступний?" - така уперта!
і дебела бабера, матінка малюка,
кривить носа - "ця щука якась така_не_така,
дайте оту, в якої луска не здерта"...

лови тривають - і не врятується жодна! - ні перша, ні та остання,
бо приречені, бо нечистий четвер уже на своїй межі -
дивляться скаламучено на гострі_як_постріл брудні катівські ножі
у риб"ячій крові, що пахне наглою смертю і трохи солодко - тванню...

Сесаре Вальєхо, непрочитаний мною окрім одного дурного рядка,
ти мовчиш з того світу, далекий, чужий, як німотна риба,
ти ж бо вже знаєш - що не здригнеться її - продавчині та мойри - міцна жіноча рука,
що кожного з нас прийме в обійми своя четвергова ріка,
в Парижі ачи в Сільпо, в Тернополі чи на Карибах,

і Хтось - хто стоїть за склом -
з кошиком, гаманцем і списоком продуктів на вечір,
вибере - спеціально_знічев"я_випадком_чи так, до речі -
тебе -
і пальцем покаже -
"Оцю, будь ласка"....

Трах-тарах! –
Тидиш! –
і травнева злива!
– Щасти, щаслива...
Грім у литаври лупить щосили – бух!
Грім забиває дух...
Запах озону паморочить, волоче-мороче –
Хоче!
Ця весна
вабить феромонами,
бавиться, ніби цяцьками, гормонами,
і біжить дівчинка –
у халатику коротенькому –
(серце тенькає!) –
У обійми
(травневої зливи?) –
Нє, коханця шальоного, молодого...

– На Бога,
куди ти летиш, небого? –
Люди з-під козирка зупинки, як з-під грибочка казкового, що росте не по днях...

– Ах!
ВІН мене кличе!!!

....Злива стискає губки, у зливи криве обличчя.
У зливи пам'ять коротка, реакція хвороблива.
Мабуть, ревнує.
Знаєш, ця злива – така злива!
Злива регоче. У зливи істерика. Злива – жінка.
Зливає сльози свої нам на голови горопашні.
У зливи типова логіка й поведінка,
Як на блондинку. Зливу дратують любовні шашні
Ті, що не з нею... Тому - ані руш! Ти ж вар'ятка! Дурка!

– Та наплювати. Ну змокну, подумаєш! Ну й буду, як мокра курка!
Що із того? Він мене любить суху і мокру, із пекла, дощу та раю,
Він для мене – я точно знаю! – рушник наготові тримає,
А це, погодься, риса в житті важлива...

...Теплі калюжі лоскочуть ноги засмаглі.
По спині періщить злива.
А дівча – як лоша! Як лошиця замилена,
Мчить навздогін,
Подолавши бар'єри цього іподрому – останню зону...
...І халатик до тіла приклеєний,
і у вухах – чи грім, чи дзвін,
І у венах – первісний поклик
любові,
немов озону.

– Пі-пі-пі, –
мишка така норушка, що най їй грець!
столиком, як алейкою, швендяє-походжає,
хвостиком круть-верть, тут тобі дівко і смерть!
(лякає, звісно!)

а яєчко – писанка навіть! –
лежить собі лежнем, таке рум'яне,
красується-милується на всю Україну-неньку
у сенсі – офігенно гарненьке! –
раптом –
ТИДИШ! –
сповільнений кадр – смертельне піке хвостом...
глядачі налякані заплющують очі,
давляться попкорном,
знечулено падають на долівку...
зачепила таки, холєра ясна!
ет, шкода дівку!

яйце падає...
секунд десять...
оператор-бідака стирає піт...

яйце – падає!
сила тяжіння уже зловтішається: – Зара буде деліт! –
(хана, значиться, капці, кранти, каюк) –
але! –
алє-оп! –
супер-пупер-акробатичний трюк! –

яйце-райце тріскає на льоту,
дзьобом товче шкаралупу,
і набира висоту,
і лебедем білим летить на Канарські землі)))

"Він повернувся" –
на цьому кадрі стихає музика, тло темніє,
світло прожектора вихоплює – «хап!» – тіло у натовпі,
веде його,
ніби по місячній доріжці,
по цій осінній_аж_нереальній алеї –
до неї;

вона
плете із кленового листя віночки – пливуть за водою,
мовчить недоречно (неґречно), вчиться бути нарешті собою,
сни пригадує – як у них_золотих – півжиття блукала,
ткала і розпускала,
ткала і розпускала,
тка
ла,
ех, чернетка життя покреслена...
літер причинна кар-діо-гра-ма....

вона –
біжить, як ріка, до нього,
а донька – навперейми –
за поли ловить зі сну – "мама...",

маківка голосить,
горить
у її нічному волоссі,
а вона говорить до нього,
до себе говорить
досі:
«Досить».

Режисер-оператор, художник і каскадери відводять очі, курять, тягнуть резину…
Вже пополуднє,
Алея довга, як невідомо що,
Він пройшов лише половину,
Глядачі позіхають,
тиша, як миша, летить безголово у шпарку –
Шусть! –
шпарко.

Світло згасає, зачиняються двері –
І –
Химерний твій світ, Господи, із усіма ділами…
"Він повернувся" – вуаля, кінець першої серії…
А другу – «Вона упізнала» – дивіться опісля реклами.

Старенький цвинт;рик за селом – буцімто кошичок Великодній,
Попорані гробки – як пасочки –
у кожної ґаздині инші, нема двох їднакових.
Жовтим пісочком хрестики нарисовані,
Білим вапном Матки Боски й анг;ли побілені.

Квіти:
ті, що були живі – горді колись нарциси – лежма лежать,
притулившись зов'ялими тільцями до землі;

ті, що мертві, кислотних китайських барв –
пишними квочками повсідалися на могилах:
Вічная пам'ять.

Другий день сьвєт,
Старенький цвинт;рик за селом буцім кептаричок празниковий,
Діти приїхали та онуки – звідати.

Ксьондз із дяком почали із тамтого кута –
Заким до наших дійде –
Вже й пополуднє.

Балачка тече, ніби цівочка молока –
За малих, за старих,
Всього гроші, мруть, ніби мухи,
За політику, за Італію,
Шлєк би їх наглий трафив...


«Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах,
Життя дарував» –

Отець Роман не шкодує води –
Обливний понеділок! –
Щедро поливає і гробки, й дорогу родину...

Вічная пам'ять вам,
Текле й Параско,
Ганно з кута,
Кривий Тимофіє,
Даньку Долішній,
Миронку Москаль,
Бабо Ликеро,
Андрійку,
Що вмер у сімнадцять,
Дідо його Янку –
Вічная пам'ять...

...розмоклий шматочок пасочки з гробу несе у натруджених лапках безлика бджола,
...грудку свяченого яєчка тягне на спині мураха безіменна,
...джміль обціловує мертві нарциси на бабці Ксені...
Вічная пам'ять їм,
Не пам'ятаю їх ув обличчя, не вирізнила б поміж іншими,
та вічні вони,
Мов і саме життя – вічне й безпам'ятне,
Тепле і невагоме,
як золотий пилок свяченої шутки.

Що не кажи, моя коліжаночко кароока,
Та весна-красна – така гормональна морока!
Всі першоцвіти, як і перші любові –
вони в’януть нестерпно швидко,
А ти ще не віриш,
і носиш Samsung у кишені (щоб не проґавити!),
і виглядаєш у шибку,

і сОрок сорОк ( десять ґав рахуєш) –
от пролетять! –
і він неодмінно подзвонить!

І скаже – « що не можу жити більше без тебе»,
І – що прихилить до ніг твоїх зоряне_аж_діамантове! небо,
І що довго-щасливо, аж поки Бог, час і простір на ґвалт не розлучать,
І що коліжанки за кавою потім – «От пощастило кобіті! Така везуча!
Такого принця відмацала! І коня – білого! В сиві ябка!».

«весно-красна, прийди, ріднесенька... –
речитативом
читай по губах
ах
і
трикрапка
на завершення монологу
в асьці.

– Не хвилюйтеся, все буде добре. З Богом, –
Санітарка у білому хвацько котить поперед себе залізну штукенцію,
На якій лежить пацієнт N
(я_ти_він_вона_вони_тощо),
Ногою штовхає двері операційної,
Світло лине за вінця, виходить із берегів,
Десять_дев'ять_вісім_дихайте глибше_сім,
Над хворим схиляються стеля, хірург, ангел, анестезіолог:
Скальпель! Ножиці! Зонд! Затискач! Еластичний жом!
Ранорозширювач!!!
Я сказав – ранорозширювавч!
Ширше!
Ми втрачаєм його!

Пацієнт N спить, як мертвий, і нічого не бачить.
Але їм згори видно усе, як у шибці чистій...
Швендяє кров по судинах_артеріях_венах – кожна своїм шляхом,
Серце стискається, і розстискається, і стискається знову врешті,
Ватні тампони, як маки, падають на долівку стерильну,
Рештки хвороби разом із болем летять, ніби гулі білі,
У небо розчахнуте,
а пацієнтові N ще жити і жити, слава хірургу і Богу,
і набивати нові ґулі,
бо життя таке довге-цікаве, коли здоровий,
бо за рік не згадаєш, що вихід з наркозу – похмільна мука,
бо, перебувши важке міжсезоння стаціонару,
викреслиш все із пам'яті хворої,
із тіла нового, здорового:
жити і жити,
delete!

... а якогось понеділкового ранку ангел отой присниться,
Що в компанії_із мучив стражденне тіло...
І розкаже,
Що життя твоє розпрекрасне на цій офігенній планеті,
Дорогий пацієнте N,
То планова операція на безсмертну твою душу,
Болісна і потрібна,
Аби міг ти надалі жити
Жити
І
Жити
У цій найкращій Галактиці номер 517,
Яку бачив колись в планетарії на «Олімпійській»....

Обнімаю
вас,
діти первинних інстинктів, закохані петеушники,
без жодних шекспірівських заморочок,
без білих та гамівних сорочок
етики & естетики, досвіду,
що завжди тотожний скорботі.
Діти спальних районів і регіонів,
діти-гвинтики у великій Божій роботі,
щось на зразок БАМу –
аби працювали – та горя-біди не знали –
весело і натхненно,
аля-улю!

Люблю
вас,
чиїсь діти налякані,
під вікнами ПТУ номер два –
стоїте купками,
як горобці нашорошені.
Смієтеся голосно, ніби даєте ляпаси,
одягаєтесь в захисний одяг –
завжди чорний
не залежить,
хлопець чи дівчина, –
воронячо-чорний,
кар!

Боюся
вас,
ченці і черниці урбанізовані,
бо вірите тільки в себе,
солдати й солдатки на плацу дорослого життя:
вигребти, вижити, вирвати з м'ясом
шматочок сиру під сонцем,
гам,
діти…

«Зроби-но монтаж, Біллі!» -
Прошу у Бога,
Наслухаю весну разом із безхатьком-псом,
Що дивом урятувався від генозиду імені євро-12,
Вуха тулимо до землі,
Йде чи не йде, красна?
«Зроби-но монтаж, милий!» -
Прошу у тебе,
Щоби впасти у сон, а прокинутися на станції «Сон_це»,
З метеликами жовтими і безголово-щасливими,
Щоби город вже посаджений,
І вікна помиті,
І на душі так святково-чисто,
Як у пасхальний ранок.
...оминувши час перших очей мати-й-мачухи поміж кочугур сміття під вікнами,
Коли вони дивляться на мене розпачливо з газону під вікном –
Пакети, презервативи, обгортки з-під чіпсів, собаче лайно –
А за місяць трава гінко вижене вгору –
І закриє всю правду життєву,
як перед тим – сніг...

Якось так історично склалося,
що у тих загумінках, звідки я родом, що в тій родині, звідки я кров'ю,
не було ні потреб, ні можливостей зупинитись – і слухати музику.
Тому ніколи й не бачила, як грають на флейті.
Подивилась колись в гуглі, так, для загального розвитку, як вона виглядає
(дудка як дудка, справді, нічого такого екстра) –
та і забула.
А коли вчора, у Києві, подруга запросила в органний зал –
«Це ж Бах, Анько, клавесин–орган-флейта, поревемо від душі» – зраділа, щиро кажучи.
Ще б пак! – цілком цивільний спосіб виплакатися, себто, катарсис –
Гріх таке пропускати...

Бачила
спину жінки за клавесином
Втомлену і сутулу.
Їх подавали в наборі, дуетом, удвох,
Жінка & клавесин:
Оксамитова сукня зі срібним шитвом вельми личила інкрустації інструмента.

Бачила,
як ангели сідали на старечі руки цієї жінки,
Смішно морщили небесні носи, принюхуючись –
пучки довгих, заморених пальців гостро смерділи «Асом»:
вчора вона довго відбілювала вельон своєї любові, втраченої піввіку тому.

Чула,
як орган гудів ізсередини,
Горні, горішні звуки схлипували разом із моєю Оленкою,
А я почувалася, мов на човнику вутлому, поміж двох берегів геть чужих,
бо над головою помирали світи та цивілізації,
а під ногами двигтів потяг метро, фарширований людом, ніби святкова гуска.

Бачила,
Як останньою вийшла вона.
Була мулаткою.
Срібну рисочку флейти приклала до пишних вуст,
Як пасторальна пастушка з тарілочки у музеї –
Отак-от набік, голову трішечки опустивши...
Коли грала, обличчя кривилося, ніби в дитини ображеної.
Густе чорне волосся перехоплене дешевою червоною гумкою із підземки.
Чорна вечірня сукня без жодних оздоб обнімала тіло – на колір – латте з ваніллю.

Чула
Спершу музику – срібну ниточку – аж навзрид.
Потім – хвилю оплесків,
Потім – змило.

Не бачила,
Як ховала сріблясту флейту в картонну коробку, а потім у сумку,
Як одягала коротку червону курточку, рукавички,
Під землю (палац «Україна») спускалась разом із Орфеєм,
Читала в підземці обличчя, пливла переходом,
Випірнула на Лівому березі,
В тоді – із двома пересадками –
У гетто Троєщини –
«Водітєль, на остановкє, пажалуста...»

«Святий діду Миколаю,
принеси мені із раю:
ляльку Барбі, з нею Кена,
мандаринки, фотік «Кенон»,
шоколадки, модні лашки,
кицю, ноутбук, фісташки,
братові – спортивний вєлік,
тату – телефон і тєлєк,
мамі – фен і сині буси…
Всьо.
Ще капці –
для бабусі».

Прочитала доччиного листа «до замовлення» –
і пригадала свій власний список, з дитинства уже далекого,
що його Миколай заникав поміж аркуші пожовклої ЖЗЛ-ки:
там такий самий кострубатий почерк і загребущі бажання
«усе-та-зараз».
Заразюка семирічна,
що з великого пирога щастя
бабці капці також лише вділила...

...а потім,
коли роки минули,
коли сиділа моя бабусенька у візочку,
як замордована курочка на жердинці,
і ампутовані нозі боліли їй, немов живі,
капці –
чергові!
новенькі! –
стояли під ліжком
німим докором Миколаю...

...а ще – зрозуміла, що її не стало
не того ж дня, і не за сорок днів, і не за рік,
а якогось вечора, потім,
коли не мала кому плачі свої виплакати,
коли автоматично, тремтячими пальцями,
набрала номер уже чужої квартири,
і механічний голос констатував у слухавку:
«набраний вами номер не існує».

Жила тихо і непомітно,
Тицялась німим писком
у скляні стіни досвіду,
вдосвіта їла манну небесну,
що сипала просто на голову
без жодних коментарів.

Тихо й померла.
Ніщо не змінилось у світі,
Не сколихнулися навіть портьєри в кімнаті,
Помітили тільки на третій день.

Не плакали.
Не поклали їй мідяки на очі розплющені.
Не обмивали.
Вихлюпнули, як немовля із купелі –
Баста.

Пливла
Каналізаційними трубами
Прямими та звивистими,
Мов лінії на долонях Бога,
Минала
Огризки й фекалії,
До Лети летіла
Навпрошки,
Без посередників,
Своїм ходом.

Харону кивнула,
що куняв у човні дірявому,
про дорогу спиталася,
прочитав по губах
і махнув лівицею –
отуди,
золотенька.

І серце тенькало,
Як завжди зимне,
І кров шумувала,
як завжди синя,
і комиші стояли на варті вічного спокою,
і варто було
у них,
таких зелених,
сховатися…

дорогі-любі кияни,
запрошую щиро на спільний творчий вечір Оксани Куценко і Ганни Осадко, який відбудеться уже сьогодні, 23 березня, о 18 годині у Будинку письменника (Банкова,2).
рада буду вас побачити!
з теплом,

Погляну в люстро – чи нема, чи є
Обличчя в рамі? І лице чиє
Малюю я щоранку (туш_помада)?
Чиї це очі, посмішка чия?
І хто у люстрі – чи вона, чи я
З тамтого (цього) боку листопаду?

Де ірреальне і реальне де?
Вона мовчить –
Моє лице бліде.
То час іде_веде по круговерті,
То ми –
вона і я –
отут і там –
Дві половинки, стулені життям
По цей бік люстра і по той бік смерті.

Слова одверті. Скло – немов межа.
Притулим руки. Лезом від ножа
Нам час розділить половинки серця –
І відсахнемось.
І не певна я, –
Як Бог мене покличе на ім'я –
Котра із нас на голос озирнеться?

Замітають подоли спідниць
і Сирець, і Поділ,
У підземці тамтамом навиліт_навідмаш –
підбори,
Підбери – чи слова, чи ключі…
Не до тебе говорить,
Не підводячи погляду…
Спробуй за нею піти,

За мотузочку запаху носом вхопись, як Тесей,
Мо і виведе – чи заведе –
в лабіринти висоток,
Запитаєш утретє –
вона промовчить тобі всоте,
Бо висмоктує час молоко із тужавих грудей,

Бо людей –
ніби маку на площах_площинах долонь,
Ця весна – знавісніла.
Цих станцій-дистанцій – до біса,
Ці пістряві перекупки, ця малохольна Аліса,
Що на лівому березі правий шукає либонь,

Це дівча-шалапутка,
ця жменя веснянок на носі,
Ця ріка, що торкне язиком піднебіння ріки…

Не підводить очей –
ані тушшю, ні вгору, –
бо досі
Василіски у погляді –
Як у полях васильки.

Знаєш, малий,
Усі ми живемо на дні сарматського моря,
«Ш-ш-ш» – каже хвиля вночі, обнімаючи берег за босі ноги,
«Тс-с-с» – я шепочу, коли ти зриваєшся через сон,
Відчувши, як до вікон сірими писками туляться душі
первісних дельфінів…

Де узяти повітря? –
ковток, пів ковточка, чи скільки не шкода, аби перебути сю ніч,
аби дотягнути до спасенної смужки світла на обрії,
як перебрести убрід тягучі води сарматського моря,
вічно присутнього у моїй чорній
солоній крові,
скажи, малий….

Спить…

Завжди велася на запахи,
йшла за ними на полювання,
як фанатичний герой Зюскінда,
очі заплющувала від розчулення,
намацавши носом ледь вчутні аромати дитинства:

: Теплий, солодкий – коржики з цинамоном – сердечка, овали, ромби,
бабусина запашна геометрія вихідного дня;
: Гіркий, що аж очі ріже – це вересень, дим уранці,
палять сухе бадилля, «всі ми умремо» ‒ нічого уже не зміниш;
: Солоний – море вночі, як воно дише мені на вухо, у пансіонаті, в Затоці,
: Святковий – мандариновий дух, мішура, ялинкова хвоя...

Запахи щастя вели мене на мотузці –
: Чорний ґрунт, що тільки-но виліз з-під снігу – паркий і п'яний,
: Всі відтінки паперу – від архівних запилених течок
до свавільства свіжої типографської фарби,
: Запах кави – уранці, у червні, коли все життя – попереду,
: Дотульний м'якуш осілої в калюжку свічки,
: Отой неймовірно збудливий, майже звіриний чад,
коли до липневої зливи лишається півхвилини,
і чорним набубнявілим небом шугають відьми-блискавки,
і ти вся перетворюєшся на одного велетенського носа,
і вбираєш, усоте усотуєш аромати життя, волі та істини...

Завжди велася на запахи,
ховала у потаємних скринях пам'яти,
перебирала, як великодні листівки:
лаванда, жасмин, матіола, печальні флокси,
бруньки тополині, селера, базилік, тмин,
аїр, полини, дух грибниці, сухого листя,
найгіркіший – дубового...
Ще –
цей найкращий! –
запах волосся твоєї дитини –
молочно-сонний, усміхнений, безборонний…

Аромати мінились, мінялись, плелися вінками,
їх на шию вдягала,
і тільки один душив:
це солодкий до нуду, до розпачу, до безсоння –
білих лілій_як смерті
вабливий
до жаху
пах...

Містечко_в_пальтечку миршавім,
з пегасом на прапорі,
з торбами на спині;
Столичні потяги тут зупиняються на півгодини,
чи навіть і довше,
вокзальний Ленін, випацьканий у сріблянці,
махає рукою, як диригент : «Усьо, приїхали»;

жіночки із валізами непідйомними
вправно маневрують пероном:
«Варєнічки з сиром, картошкою, мнясом!»,
до вагонів сунуть із ябками наливними,
із наливками, пивом, кросвордами;
вуйко з вусами голосно продає німу рибу,
замітаючи копченими хвостами афсальти...

Столичні потяги зупиняються тут надовго,
І – доки міняють локомотиви,
Тобто - хвости на голову безголову,

стоять, курять, торгують,
шило на мило, слова – на полову,
із пустого в порожнє переливають, владу лають,
витрішки продають, п'ють,
і знов – еге-гей! у путь!
тільки вже в іншому,
протилежному напрямку...

Дивне містечко,
напівдорозі із дому до Києва,
вічна точка неповернення
моєї абсурдної батьківщини...

Ох, ті мухи,
мухи–набридухи,
білі, фатальні,
неначе останні капці,

летять,
падають,
осідають,
сідають
на пучечки підсніжників,
що лежать задубілими зеленими трупиками
у картонній коробці;

на пучки пальців бабусі,
що тримає оту коробку,
примовляючи у підземці весни:
«Молодой чєлавєк, купітє цвєти для дєвушкі!»…

Вихор ахроматичного натовпу
Штовхає мене у спину,
Вперед, по тунелю,
до білої цятки виходу,

де віхола біло_мушна
обліплює білі вилиці,
залазить за комір
і видирає із рук букетик,
що купила сама для себе,
бо –
весна?

Не забуду ніколи:
Як вовняна нитка Голосу_спортивного_коментатора
Витягала мене із судомних грипозних марень,
Вела,
Натягувалася дзвінко на «Гол-л-л-л-л-л!»,
Готова от-от увірватися,
Та я міцно тримала липкими від жару руками,
«Не відпустити,
Не розпустити,
бо тоді вже –
все…»

Хапала повітря ватяне,
Як недолуга брасистка – воду,
Бульк! –
Але рятівне коло
Голосу_спортивного_коментатора
Маминими руками витягало з гарячки,
І тато схилявся над ліжком,
А я – щаслива!!!! –
Посміхалась блаженно,
Бо
коли була хвора,
То батьки не сварились ніколи…

Веревечка зимових хвороб тяглася із грудня в лютий,
Голос_спортивного_коментатора шпетив мене ночами:
«Маленька брехлива жертовнице,
Ти нічого не тямиш у цьому світі,
Привозні мандаринки твого щастя такі зелені,
: І – не ховайся, як страус, під ковдру солодких ілюзій!
: І – що написано в книзі долі, того не об'їдеш возом!
: І – пневмонія – дебільний спосіб батьків мирити!»
«Мир–мир–миром, а пироги – з сиром» –
Відповідала скоромовкою,
малювала двох чортиків скособочених
маму і тата,
і себе –
із руками розчахнутими –
між ними.

Дівчинка-линва,
що схопилася міцно-міцно
за берег
лівий і правий,
дитина-місточок калиновий,
що,
перекрикуючи Голос_спортивного_коментатора,
кличе батьків додому...

Хлопчик, якого не знала,
бо він народився у іншу еру...

«Як там тобі було?» –
гукни мені через глибоке урвище років,
гукни,
склавши долоні у рурку:
«Е-ге-ге-гей, мала, тільки нічого не бійся!» –
А потім тихіше:
«А скоро і ти – будеш»...

Золота доба піонерії,
залізний самоскид під ліжком,
мрії, високі та карколомні,
мрії-винищувачі,
що ширяли
над тобою_малим
у світі, як ніч, великому;

Хлопчику,
біла кульбабка волосся,
прикушена нижня губа горда
і шалене бажання вирости,
протаранити впертою головою крижаний панцир,
ніби найперший підсніжник у лютому;

Хлопчику,
люлечки-лю, хлопчику,
гойдаю тебе на своїх колінах
через роки,
охопивши худими руками,
сплівши із них кошик вербовий,
люлечки-лю, хлопчику,
то час наш спливає,
люлечки-лю,
то ти – у люльці моєї ніжності,
хлопчику,
якого не знала ніколи...

Говорила –
неначе ковил пестила:
«Чоловіки приходять і йдуть,
як проминущі імперії,
а волосся твоїх дітей все так само пахне
пряним
пряженим молоком,
і не кургани то у степу,
а груди твої довічні –
тугі та тужаві, глиняні,
що пипками, як бовванами,
уперто стримлять до неба,
де час і вітер
тягнуть-волочать душу твою, жінко,
ніби сухе-гостре-перекоти-куди?-коти-поле….»

Мій ангел
Із дерев'яним гребінцем у руках –
Розчісував мене щоранку,
Пальцями ніжними розплутував волосся моє нечемне,
Барвисті стрічки любові заплітав у миршаві кіски,
… Не бачила його, відчувала –
Пучки стікали ніжністю,
А потім
у тім'я поцілував:
«От і усе. Живи».

Плач-не-плач,
Озирайся-не озирайся –
Полетів уже:
Сонечок небесних цукерками годувати,
Людям заплаканим надію давати
На світле-щасливе-завтра.

… а гребінець - залишив…
Отже, колись повернеться.

У середині лютого, коли до весни як до неба рачки,
І мінус двадцять чотири, і вже дістало,
І, ніби рачок, ти ховаєшся в панцир шуби,
Ще стільки цікавого можна зробити отут-і-зараз! –
Тільки
Не пришвидшуй подій,
Не жени замилених коней
Кучугурами днів і ночей безкінечно-білих...

Перечитуй зимового Діккенса – чуєш, дзвенять дзвіночки?
По крапельці пий кульбабовий еліксир Рея,
Занурюй руки у плоть океану разом із Сантьяго –
Вечір такий довгий, неначе линва,
Риба з тамтого боку, а ти – тут.

Не парся про те, що земля достобіса зимна,
І ти не посадиш сьогодні дерево,
(я мовчу вже про хату і сина, отой неодмінний кандмінімум,
Який ніби кров з носа) –
Чуєш? –
У банку з-під майонеза запхай цибулю,
Вона росте швидко-швидко,
Зелені стріли додадуть тобі доброго настрою
І сили жити.

НадИхай шпарочку у замерзлій автобусній шибці,
надихАй сусідок цинамоновим духом яблучної шарлотки,
зліпи з дітьми останнього сьогорічного сніговика:
їхні щоки будуть червоні, тугі, томатові,
ніс його – нескоренний, начебто меч Джадая!

Замочи в коньяку курагу із родзинками –
Запах літа запаморочить твою голову,
Закутайся в шалик,
Послухай химерний щебіт –
То легковірні синиці, що вгрілись обіднім сонцем,
Тішаться, як маленькі!
Їм хочеться швидше-швидше,
Весно-прекрасна, прийди!

Не клич із ними,
Не пришвидшуй подій.
Зігрій свої руки від споминів,
Досмокчи потайки цю солодку бурульку зими,
І буде тобі, дівко, щастя –
Біле, пухнасте, цукеркове.

Наприклад:
...пити удвох глітвейн –
важкий, як гранатовий перстень
на пальчику вказівному,
із корицевим запахом свята,
із присмаком трьох колядок,
щоб терпло від нього серце,
щод дух дідуся Чарлза
витав нам каміном теплим
і мружив котячі очі...

або:
...серед ночі
блукати по вуличках Праги,
Чи Пешта, чи навіть Львова –
Де сива стара бруківка – луска кам'яної риби,
Де робом яким не знаю провулки біжать угору,
до ратуші, де говорять нам дзвони дзвінким металом
про те, що уже настало
прозоре, як небо «завтра».

А ще:
як сплітаєм пальці (таке макраме дотульне!)
як поїзд – з паперу човник! – несе нас (до моря хай!)
як білка танцює в соснах для нас свій свій вогненний танець,
а ми, що внизу завмерли, –
аби не злякати – ша!,
як шалик і шаль – зелені – на наших плечах лютневих,
і лютню Орфей притишив,
бо ще Еврідіка спить...

Сплітались щовечора:
Пагони рук тяглися одне до одного
Через високі паркани умовностей,
Корені ніг зросталися попід землею: ще і ще,
Волосся зелене сплутувалось,
Пелюстя цілунків осипалось у трави –
Де чиї,
вже й не збагнути...

Ранок приходив,
Як садівник ретельний,
Із секатором у руках –
І відділяв зерно від полови,
І відрізав грішне від праведного,
Боже від кесаревого,
Гілку від гілки,
Листя від квіту,
Тіло від тіла –
Чик-чик-чик...

Лезо несхитне
Крона скривавлена
Пальці холодні
Порожній зимовий сад...

Біль такий головний, що у скроні гепає – в-і-д-ч-и-н-і-т-ь!
Ей, альо гараж! Позасинали там? Від-чи-няй-те!
Мовчу, принишкла, навіть при_мишкла, як мишеня,
… Яке застукали за крадіжкою сиру
Напівдорозі від холодильника до нірки –
Причаїтися, за-вмерти, дихання за-чаїти –
Чччччч....
нікого немає вдома...
чесно-чесно...

Біль такий головний, що головою ходить туди-сюди,
Ніби велике цабе, вчителька чи начальник ЖЕКу,
Гримає навсібіч, накази_вироки роздає ,
Указкою штрикає в очі з тамтого боку –
сіточки капілярів чи чого там іще – як притоки Червоного Моря
тріскають:
спи…
вечір спиняється напівкроці, наслухає причаєно,
як ти калатаєш срібною ложечкою для мене чай із ромашки,
як поцілунки, немов подорожники, виростають на хворих скронях,
як біль – сірий, манюній, миршавий –
затягує поцуплений шматочок рокфору у свою нірку:
пі-пі-пі…

Дні_як_орда, всі на одне татарське лице,
З вищиром посмішки нетутешньої,
Блиском вузьких очей –
Сунуть вперед і палять все за собою...
Навіть не озирайся, не намагайся впізнати
В попелі слів колишніх
Сивий та ніжний ковил...

Дні_як_чума, де на кожне «чому?» – тиша,
Дим поховальних багать не дає заснути,
Дзвоник калатає... зимні бляшані звуки...
Звинно ламатиме руки сердешний вечір:
Бам-м-м-м-м.....

Дні_як_похмілля... Автобус незмінно перший,
Два смітники, і скелети сухих ялинок,
Пес чорно-білий поставить автограф жовтий,
Аркуш святкового снігу стече водою...

...тонка галузка посеред снігів -
як зморшечка_чи_риска поміж брів,
двох берегів... Причаєні, імлисті
минають дні -
чи їх перелічи,
ачи забудь, чи поховай, ачи
склади в гербарій, як осіннє листя -
не зміниться нічого. вітер ві...
ялинка штучна, іграшки рябі
висять, бо їх повісили висіти,
як символ свята, радості, т.д.
...тонка галузка... плетиво бліде
холодних тіней...сни, неначе діти,
біжать, і руки тягнуть: ну ж, візьми...
а потім - води, і веселі ми,
і миготливий зайчик на осонні,
і риби, що торкаються руки
з тамтого боку сонної ріки,
і наші дні - на дні - камінно-сонні,
як сива галька...

І знову зозулЕнька обліта
три сАди_три терЕми_три світлиці,
ліси, де між заметами лисиці
зметуть хвостами списані літа…

А дівчинка щедрує, сніг іде,
на коси_як_ покоси, на бліде
лице її, закинуте угору,
вона мовчить, до неї Він говорить
про все, що мусить збутися...
Бо так
палає глід на купині криваво!
Підеш ліворуч чи підеш направо –
твоє це право...
Але Божий знак,
немов маяк, у млі не розтає...
- Дай, Боже, сили...
- Доню, в тебе є...

Де її знайти, скажи-но, точку оту,
крапку оту золоту
на шальках долі,
що поволі розхитується над прірвою,
де паролі, і явки, і навіть квіти у горщиках
білою ниткою та лівою рукою шиті…
Шива багаторукий із синьою шиєю
дивиться в небо біле,
зерном і снігами засіяне,
ворон рахує…
Не згадує всує,
по складах не повторює,
не перекочує в роті, ніби дитячу «Дюшеску»,
довге ім'я
і короткий спогад
про розшарпану ниточку слідів чорної білки
на чернетці нашої зими...

...це так п-о-з-и-т-и-в-н-о:
зустрічати сніг, що падає за вікном,
із сонною посмішкою,
потягнутися кішечкою,
уявити:
всі ці візерунки на шибі, крижані сердечка, прозорі квіти –
особисто для мене, ніби ти їх вночі малював
пензлем широким –
олійна фарба густа, запашна, лискуча,
малював із тамтого боку вікна-світанку,
невагомо витав (сьомий поверх!), як Дух Різдва,
чи сучасного, чи прийдешнього –
хто ж його добере серед ночі, якого саме?

..................
... а вранці - потяг, о п'ятій.
випита кава, спаковані речі...
не до речі – валіза щоразу худіша, як вірний пес,
що ж везти?
До небес – за лімом – одна сукенка,
По колінця, в горохи червоні,
Смішна, як я...
......................
... я –
що різна-залежна
від літер, від тебе_вітру,
невагомо витаєш
із пензлем
і пишеш мене:

коли твої вуста промовляють
«мале-е-енька» - звуки ладні, круглі, згортаються у клубочки;
«золота-а-а» - опиняєшся усередині дзвону,
він тебе втягує досередини – і тобою ж калатає;
«н-і-іжна» - ти прозора билинка, ти кашка солодка, ти бабка
срібляста, нечутна, тебе вже нема ніде...

прокидаєшся –
знову о третій –
де сніг іде,
де
ти в береті з різдвяною зіркою
береш мої сни за крильцята,
і розфарбовуєш їх
маковими цілунками
світанку.

...і Бог одарить (чи ударить) січнем,
немов дарунком (як мечем двосічним) –
бо надто пильно мрію бережем,
бо час – як кров із горла – не спинити,
ми – не дерева,
ми – дереворити,
ми лінії, прокреслені ножем,

на чотирьох долонях. Чи вгадаю,
куди веде, до пекла чи до раю,
ота, найменша, під мізинцем, де
манюня риска змінює достоту
життя та долю;
і питаю всоте
у себе, в тебе, в Бога, що гряде,

та нині ще у яселках...
- Для чого?
Малий мовчить, і ти мовчиш, дорога
зникає між снігами...
Так мете,
аж три царі згубились між замети...
- Скажи, що ж буде?
І повідай, де ти?

А Він: «Ви ще дізнаєтесь про те...»

Це ніколи не забувається –
Дитячі радянські колготки
Брудно-зелені, темно-сині
чи якогось іншого депресивного кольору,
ти соромилась їх найбільше:
розтягнутих на колінках,
зацерованих білою ниткою...

«Горе ти моє... цибулькове!» -
Склескує руками мамця,
Не знаючи, як доладу перекласти російську ідіому,
А я тільки мовчу,
Нижню губу прикусуючи,
Аби не розревітися просто отут,
При свідках,
Тулячи червону латку руки
До розідраних – укотре - панчішок.

...А уночі присниться тоді,
Що ніяких колготкок насправді немає на світі,
Що це – шкіра твоя засмагла,
Яку мама зеленкою поливає і нитками зашиває,
І живого місця на тобі не лишилося,
А тобі тільки 6,
І ще жити та жити...

Мені подобається думати, що просто зараз, у цей от час,
коли я клямцаю на клаві, чекаючи обідньої перерви,
десь на цій планетці відбувається стільки всього:
народжуються діти –
і втомлені породіллі лежать, розкинувши руки,
і їхні червоні лона закриваються, ніби тюльпани;
помирають старі –
і їм вже не страшно, не гірко, не боляче,
бо сніг сипле на їхні голови –
пухкий і незмінно різдвяний.
Ластівки зашивають небо, ширяючи попід хмарами
Зі срібними голочками у дзьобах;
Тихо ростуть евкаліпти – їм нікуди поспішати;
Дим зі старого комина кашляє над полониною,
Овечок лякає…
А Бог бере їх на руці – кожну-кожнісіньку-білу,
і люляє,
І «не бійтеся» каже…

Коли Бога ще не було, а Ленін жив вічно,
коли комп'ютери були великими й нереальними,
як, приміром, слони,
а я була малою-дурною-зеленою,
то мріяла бути
Дідом Морозом!
Мене би усі любили й чекали – це раз,
із меркантильною, звісно, метою,
але ж таке життя, Анько…
Діти в садочках вивчали б для мене віршики
та одягали костюми зайців і сніжинок,
водили хороводи під ялинкою,
«У лісі-лісі темному» та інший репертуар,
а я би сиділа на великому стільчику,
замаскована у ватяну бороду,
супила брови білі – для ще більшого авторитету,
І роздавала пакуночки:
Три мандаринки, чотири «Ромашки» та жменька «Дюшесу».
… діти – немов ненароком! – тягнули б мене за бороду,
Але вона б не відвалювалася!
І тоді би вони заворожено шепотілися:
«Та він спрааааавжнііій, чесно-чесно,
ж-у-уба даю….»

Дощ-як-закоханість, дощ-як-криваве-танго,
що ритмом тамтамовим лупить у скроні,
що коханцем-котиськом у шибку шкрябає,
спати не дає,
дихати не дає,
пристрастю душу вимотує,
ніжністю тіло бавить –
гуп!
Гуп-гуп-гуп по блясі, бляха-ж-ти-муха,
Сни, як мишва налякана, хатою (головою) розбіглися –
Годі зловити –
Дощ!
…а на ранок – так тихо-тихо,
ніби Бог одягнув капці,
і навшпиньках, і килимами перськими….
Кілька градусів плюс чи мінус –
і танго дощу-пристрасті
переходить у колискову
Любові Білої.

І шато, як шатро, і нічні шепотіння, тінь
від руки чи від птахи, і трави густі, як коси…
Ти нечутно приходиш – ти тишу з собою носиш
як дитину, чи воду у глечику.
Знаєш, ті

переплутані станції, сплутані пальці, снива –
то з Його гобеленів нитки_як роки…
Ріки
не повернеш назад, як не пустиш Його руки…
Світла гривка на очі.
А очі – як дикі сливи.

Потім - арки, і лавки у храмах_німих_завжди,
дикий кріп, виноградове листя, червоне винце,
і мовчання густого налито по білі вінця,
і тримаєш в долонях тремтячу жагу води…

Білявий хлопчик зі сну –
Я з ним уже майже подружилася,
Так часто він мені сниться.
Дуркуємо, регочемося із ним,
Ручка манюня в моїй – капку більшій – сховалася,
Ніби Мишка у рукавичку.
І просися, Вовче, чи не просися –
дулі тобі! –
не пустимо!

Книги мені читає – і це в чотири! – прикинь!
Губи копилить смішно,
В обійми падає щиро
З розбігу!
- Лови! Не страшно!

Але страшно – не упіймати –
Як він колись скляну новорічну кульку...
Бо сніг пластиковий, різдвяний! –
Падав тоді у моторошній тиші сну –
Сповільнено та кіношно -
І розбивався-розбивався-розбивався
Об ламінат реальності
Насмерть...

Прибирала віником на шуфельку
Мрію великооку про досконалість світу:
- Не плач. Усе буде добре, малий...

Подивися на глобус.
Це - довічно-вагітний, це звично_жіночий округлий світ,
Таємниця - всередині, ніби ядро (чи дитина),
що стукає пальцями з головного – тамтого! - боку,
А ти по-змовницьки відповідаєш їй звідси:
точка-тире, точка-тире, точка –
виходь!

А тепер – на мурашник.
Міріади стежинок звивистих – то жіноча логіка вікопомна,
Де одна на усіх спина тягне всемеро важчу сутність –
і так -
вічно.

Ще – левиця завмерла перед стрибком.
Сильні м'язи, що грають під шкурою золотою,
Жертву звично приносить господарю –
не зі страху, поваги чи ще із якоїсь причини.
Та вона собі знає, навіщо...

Вулик - вузлик свідомості, світ амазонок, де
Первозданна жага ще у тілі стримить, як жало,
Як жалюче наслання:
Не здамся тобі без бою...

Бо –
жінка у жінці -
ніби японські мотрійки:
більша,
і менша,
і ще менша,
і ще…

Ці заховані-замасковані сутності, суп у супниці, помада на брехливих губах,
Заморочки усі, замочки, вавки у голові, низка комплексів – ніби сині коралі
Сльози знічев'я, ну, розбила люстерко, із ким не буває - та скалки у серці – ах!,
І роки – ніби кола у дерева.
Тільки зрубавши, ти їх перелічиш.
Далі -
Чи Галинка в Далі, чи Даліла – тільки шкіра покинута, оболонка, з якої втекла змія,
Глибше, глибше дивися у неї, у цей чорторий, що відлунням кличе.
Витягаєш мотрійок по черзі, усі п'ять перероджень,
Де кожна із них – я.
Придивися пильніше, милий:
Це ядро,
це бджола,
це мураха,
це вічність,
це моє засмагле обличчя.

Робітничі квартали
прокидаються найраніше:
капцями човгають,
каву цмудлять,
позіхають і голяться,
у чорне вікно дивляться,
а там – я.

Дивлюся з тамтого боку,
із мороку бельєтажу
на сцену
ранку такого осіннього,
що аж зимового.

Навіть ворони ще сплять,
навіть Бог ще гарує у іншій півкулі,
бо там Він потрібніший зараз, -
коли вікна робітничих кварталів
розцвітають у темряві
самотніми
китайськими ліхтариками,
розвішаними знічев'я
на похиленій сакурі
київського світанку.

Середньовіччя - вічне. Як тоді,
Пливуть тумани сонні по воді,
А люди палять душі та солому,
І дим у дім заходить, і у сни
Як стрічка, заплітається. Весни
Не буде довго. Зернятку малому

Ще треба сил і мудрості – дійти
До суті, до основи, до мети,
І та мета – довічна і зникома –
У міжсезоння (чи безчасся) час
Любити. Просто. Кожного із нас.
Як сонце –
що для всіх,
але нікому.

Суха трава втомилася рости,
і навіть ти втомився, навіть ти,
і ані титли, ані букви.
Буки
стоять у тиші. Листя намело
по кісточки. І зморене село
немов дитина, проситься на руки.

Дими тужаві, цвинтарі рябі,
і пам'ять – ніби кульчик на губі
в корови, що зітхає теплим тілом,
Бо де воно тепер, оте зело? –
ген-ген зелене диво загуло,
і стерпле серце –
від мовчання
біле.

Квіти, що заплющують очі на ніч,
Бо втомилися,

Птахи, що летять навіть потемки,
Прорізаючи тілами задубілими
Дощові хмари осені,
Бо вже час,

Неприкаяні підлітки,
Що тусуються у підземці,
Хукають на серця і долоньки одне одного,
Бо так тепліше,

Молюся за вас усіх,
«Будь ласка, – прошу, – Господи,
Не покинь їх усіх – жодного,
Бо так страшно їм бути,
а не бути –
ще більше страшно».

А Він посміхається
і каже мені:
«Добре».

для Олени Артемчук

…Моя золота Оленкo,
дівчинкj кароока з радянської чоколяди,
тулиш до серця свого великого
кролика ще-безіменного,
а потім ім'ям його нарікаєш
і у сльозах вихрещуєш:
- Біжи, кролику білий, на зелені луки,
Де конюшина солодка,
І життя вічне…

…Та не біжить кролик, з тобою_малою лишається.
І брати його, і сестрички – ціле кроляче царство! –
у клітці твого дитинства,
за лядою твого серця…

…Пам'ятаєш блакитний щоденник?
Акуратним учнівським почерком
ти записувала дати та імена
усіх своїх сумних незліченних кроликів:
«Народився десятого червня, матір – чорна кролиця Єва, батько – білий королик Адам. Охрестився під іменем Авель, біла плямка на чорному писку, має добру та ніжну вдачу, дуже любить цвітну капусту…»

…Зимна осінь – як невдалий вихід з Єгипту –
пішли твої кролики вервечкою закривавленою
на луки зелені,
де конюшина солодка,
а тебе у хустинці залишили:
- Не ходи за нами, мала, бо не час іще…

…і залишилися:
клітка порожня,
а очі повні
і життя
довге-предовге,
як білі вуха твого останнього кролика…

Золоті геральдичні звірі
з гобеленів зійшли –
ці олені, ці леви, ці лані,
на траву білу ступили
лапами середньовічними –
в Осінь...

Ранок посивілий з калюжі пили
вустами спраглими,
а вода та була – криця...

Містом блукали
золотими тінями невагомими
поміж
автобусами жовтими
і людьми сірими –
носами дими нюшили,
кривились, як немовлята:
гірко...

До ніг моїх терлися,
литок торкалися,
очима вологими,
кігтями ніжними –
мої ручні геральдичні звірі
із прапорів білих
туманних,
молочних
покинутих...

Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
ніби зморена жінка.
І в рештку залишиться грудень:
хай солодкий,
нехай невагомий,
нехай – як тоді,

де крізь решето хмар нам нападає білих снігів,
чи насипле, як борошна,
ніжності повну комору…
Колядник розпашілий
колядку принесе знадвору
про «Радуйся…» –
і будем радіти між двох берегів

чи Дніпра, чи Дунаю – не знаю.
Міжбрів´я чекань
павутинками зморщок –
і де ж оте бабине літо?
Де кульбабові вина і де реготуля-Лоліта? …
Ніби срібну монетку,
ти серце моє відчекань
і повісь-но на нитку.
Най нині тебе береже.
Ой радуйся, господарю…
Все почалося.
Уже.

Бережи їх усіх, Боже:
клени притишені, що за єдину морозяну ніч листя усе згубили,
птахів безіменних, що небо чорними нитками крил церують,
траву посивілу, що миро роси точить уранці –
бо любили вони беззавітно,
безоглядно і безголово,
чулим серцем своїм зеленим.
Навіть птахи – зеленим…

Яблука із синцями й синицями з небес падали,
очі заплющували від страху –
Гуп! –
то і лежать поснулі…
Сотні їх у садку – а зібрати уже нікому…

Підніми їх усіх, Господи –
до єдиного, до найменшого,
до останнього –
щоб не марно жили вони і вмирали не марно,
торкнися долонями шкірки тугої,
покоцаної,
серця
чулого і розчуленого
із червоточинами
осені та любові….

Осінь
довга, заплутана,перемелена,
ніби гендерна проза Оксани Забужко:
… кома_кома_ще_ кома_зникома, знову коми-комахи до лампи липнуть,
ці граки і горіхи – як же їх пронести до весни, через яке олов'яне вушко,
ця вереснева малина – останній солодкий шанс залишитись у липні,

де до спини прилипли піщинки,
де мовчання розлита густа мармелада,
де наші яблука крадені, поцілунки обірвані, прощання цурки...
і зривається вивірка з гілки –
і униз головою дурною падає –
і збивається дихання –
від розчулення
від знечулення
від малини у цукрі

…збирати у пучечки полин, розтирати у пучках гірке-що-аж-сиве листя,
хоронити захололих метеликів, що Богові душі віддали
у нейтральній зоні моїх двох шибок;
поміж аркушів їх хоронити,
у товстих словниках
зі старим-ще-правописом,
без гачечка літери ґ…
…вервечки птахів проводжати,
за кожною гускою плакати:
долетить-а- чи-ні?
…і навчитись нарешті плести на спицях –
шалик для тебе
віру для мене
у те,
що сніги сьогоріч будуть такими солодкими,
що аж-аж…

…у Місті_Кольору_Сепія,
в осені, що пахне кленами та корицею,
шагренева шкіра нашого часу стискається щохвилини,
і щомиті:
менше її,
менше її,
менше її –
та ми про це не говоримо.

…Острів ліжка оточений водами –
зеленими, як надія,
важкими, немов повіки.
Уже не чекаємо –
ані зими, ні корабля рятівного…

Заховатись, завмерти, не рухатися,
злитися із тобою,
зростися із краєвидами,
як у дитячих «піжмурках» –
а раптом вони не помітять
і не покличуть додому?...

…тривати у ваті тиші – та – аніруш…

…І тільки риски наших долонь
мчать уперед відчайдухами-велосипедистами,
зухвалими у своєму безумі,
і свідчать, як ті апостоли,
що «далі таки буде…»

18 вересня о 12.00, у Львові, у Конференц-залі Палацу Мистецтв - презентація поетично-кулінарного арт-буку "Лавандрин" Ганни Осадко та Олександри Шевченко (Ондо Лінде).
http://blog.i.ua/community/662/786001/
Ласкаво просимо!

...сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли жили тут кроманьйонці:
плоди збирали, полювали, хмиз
носили з лісу у свої хатини...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
і сни їм снились, і чекали дня,
а потім ночі, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п»яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої біди-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
Люди ж не цяцьки в твоєму театрі…
сотні імперій було, Вавилон ненаситний,
Рим віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і сльози твої –
потекли за водою…

Що ти побачиш, почувши:
«Старий і море?»
... Темна стихія нескорена,
мрія, що рибою дужою
долає закриті дужки мовчання,
уперед і вперед, Сантьяго!

Що намалюєш подумки,
як почуєш «Стара і море»?
...тлін і кінечність,
заздрощі, сум, лахміття,
вічне корито дурощів неминущих...

...дівчинко мила,
штампи – твоє намисто,
хлопчику любий,
бранцю химерних текстів,
діточки рідні,
жертви лі-те-ра-ту-ри...

Дівчинка_вже_велика:
цукерку за щокою ховає, любов у серці тамує,
у гамівну сорочку здорового глузду щодня вбирається: –
затяни-но тісніше, милий...

Дівчинка_вже_доросла:
черешеньки не на вушка міряє,
а у банки талує –
зима довга,
та скільки того життя?

Дівчинка_вже_свідома:
Літо – любов невінчана
сміхом і світлом сяє,
а дощі – потечуть щоками..

Дівчинко_Боже_збав_тебе:
у люстерко поглянеш звечора,
а там –
осінь...

Все немов у Шекспіра:
бо пожили так мало і болісно
там, де темрява тисла стриножено,
там, де небо було примарою –
десь далеко вгорі
та ніколи ніким не бачене...

Любощі схарапуджені – протуберанцями в мозку –
: кілька секунд тривали
і тільки раз у житті –
це ж воно і любов, діточки...

...він –
ще нічого й не зрозумів,
не спитав навіть в неї імені,
у богині багаторукої,
у коханки, як море, млосної,
то й не мав кого потім кликати,
бо помер на світанку...

...а вона, вже вагітна мудрістю,
їстоньки перестала...

...як Офелія волоока –
:кроками міряє печеру жіночих сумнівів
і вервечками животворними
стіни капища занавішує –
намистини життям запліднені,
щоб вродила любов сторицею...

...як Мойсей по мандрівці –
:помирає змарніло-втомлена,
коли тисячі діток народжених
вперше пробують воду солону –
чи сльози мамині...

...все немов у Шекспіра –
чи жили, чи тільки снилося?
Чи була то любов,
чи інстинктів магічне плетиво?

...тільки дітки самотні здивовано вгору дивляться:
Світлий Боже, шляхи твої дивні та дивні задуми,
Вісім рук дарував – а навіщо вони сиріточці,
Що не може обняти ні мами, ні тата мертвого?....

...її перші повернення –
з піонерського табору в червні, із моря в липні,
її збиті колінця, її мовчання, її веснянки налиплі, –
літо надворі! – а тримаються міцно на вилицях і на носі,
сни її невагомо-вагонні, що ростуть, ніби трави, досі,
у наплічнику галька – розкидати-збирати – така розрада…
…потім – місто ранкове – як крем сметанкóвий. Зрада
і собі, і дієті – наїстить донесхочу цього літа!
Барбарисно-дюшесні цілунки, Ґумберт, Лоліта –
ще у книзі...
А липи розхристані, бджоли сонні,
тепле місто – як мама на кухні. Пиріг. Осоння.
У дитячій все зменшилось раптом – стелаж і ровер,
підросли тільки квіти у горщиках. Бог говорить
з нею вранці – чи голосом горлиці, чи бабусі.
Поливальні машини усміхнені, сині буси...
І живе – як домашнє завдання у зошит пише –
перша тиша повернень. Навернень ранкова тиша...

...Милий хлопчику, спочинь-но, розчешу твої кучéрі,
поцілунки до вечері – то найкращий ліґумін,
тепла втома невагома, наче хмара чорнобрива,
чорнобривцями колише, тихо-ша, засніть, малі...
Попливемо сном, і човник нас обох візьме на плечі,
гойда-гойда, ластів'ята, заморилися за день…

…і вночі – сплітати сіті з рук, і ніг, і снів вабливих,
ніби рибки срібнопері, ротом на гачок пливти…
Сон його – сріблясті хвилі, сон її – то мушля тиші,
дотули до лона вухо – чуєш, як зітхає Бог?
То чаїними слідами ходить їх любов-сновида,
шкіра місяця волога, океанна кров густа,
довга вервиця слідочків у пісках безчасся ночі,
Не впусти руки вузької,
виведи мене у день….

…у плавнях – прохолода і туман,
вода – як роси... Рисочки аїру
стоять несхитно по коліна в тиші,
а крапки понад рисочками – бабки
висять у небі... Сотні літер «і»
у прописах білявої школярки –
під лівий берег ці очерети...

…а ти ласкавовітряно пусти
по водах темних човника з паперу,
ачей приб'ється бережечка, де
старенький качур рясочку пряде
і виглядає качечку додому…

...та рвучко вітер-диригент змахне
тростинкою прозорою – і хори
жабів затягнуть риголетто Верді
про серденько зрадливе у красуні...

Молода трава
головою пробила зимову землю –
шкаралущу сумнівів глинобитних –
зелена, солодка...
Мільйонами маяків кличе мене у квітні –
:Бачиш, дівко, а ти боялася!

Міріадами гнучких пагонів
навшпиньки стає,
тягне до сонця руки пристрасні
у каблучках метеликів, сонечок великодніх –
:Живи, – каже, ­– та нічого не бійся.

...Бо не страшно це насправді – ані жити, ані вмирати.
Подивись на газон під вікном –
бачиш?
А тепер очі заплющ –
чуєш?

...І серце зупиниться від розчулення,
від запаху солодкавого
кінця–та–початку –
скошених тіл трав'яних,
гільйотованих голів кульбабових:

таких невимовно пахучих,
таких безборонно усміхнених
навіть після смерті...

Бо жили
днем єдиним,
щирі сонцепоклонники,
росою напоєні, дощами освячені.
Бо були першими,
бо стали обраними, –
Зелене військо Господа нашого
під білими хоругвами
ромашкової вірності...

- Навчи мене, чуєш, бути твоєю травою...

Місто химерне,
де міми, жонглери, черниці;
губи – солодкі чорниці і чорна жага,
фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці,
кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…
…день, наче кіт,
на пістрявій перині засне…
Місто блаженне, в якому щасливі та не.
Місто, що місить життя,
наче тісто на булки,
місто – як вирок,
на голову_сніг,
як цидулка:
похапцем літери курячі вгору і вниз,
місто – бруківка, немов одруківка,
карниз;
голуб, що падає долу,
а тінь голубина –
вгору ширяє.
Це місто – у небо драбина,
напнута линва
між «до» та «що буде по тому»;
зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому,
не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки…
Місто – це звуки:
голубка, трамвай, каблуки,
Місто – як мітка чи родимка –
щонайрідніше…
Цоки і цоки.
Зозулька в дзиґарику.
Тиша.
Втишено, вчаєно…
Липовий чай.
Охолонь.
Місто, де руки зрослися листками долонь,
гілля сплелося, коріння клубком повелося,
сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся,
щастя притишене, як не-мовлятко, росте
пагоном сонця:
- Кохання моє золоте.

...Боженько_що_один_на_всіх:
без дискримінації за статтю, віком, расою та віросповіданням –
посміхається всім однаково, ніч дає, а за ніччю день дає,
чорним маркером вимальовує смужки на зебрах життів –
тонесенькі, ніби павутинки бабиного літа,
а потім з моєю бабусею кришить булку для голубів миру,
і з дідом – у чотири мозолястих руки – пересаджує яблуньки,
заглядає із-за плеча, як донька пише домашнє завдання,
а потім кліпає разом з учителькою, перевіряючи його ж:
кривулясті ряди похилених паличок,
кілечка, які то тікають угору повітряними кульками,
то стрибають донизу сухим горохом...

...Боженько_що_один_за_всіх:
Шість мільярдів дітей нечемних
(і це тільки в одній – блакитній – кімнаті)
Шість мільярдів імен, що ірисками застрягають поміж зубами,
І забути бодай одне – не можна...
Від самого ранку Він на роботі:
греко-католичкам у цвітастих хустках варить пшеницю для куті,
шахідкам мигдалеоким застібає пояси на осиних таліях,
будистським монахам завдає на плечі три плетені кошики,
а потому з моїм старшим сином клеїть літачок із фанери:
раз-два-три- почали! –
і запускають у небо синє,
і проводжають його поглядами
і підтримують його подихами
малий – знизу,
а Господь – зверху....
...і летить отой літачок
понад гори високі
понад моря глибокі
понад ліси густі
понад пустелі пусті
і сидить в літачкові чоловік мені_собі невідомий,
що летить («до» чи «від») свого_не свого дому,
тримай його на долоні, Боженько, невагомо, як павутинку,
бо шестимільярдно перша – найдорожча тобі дитинка...
....і молюся півподихом:
будь ласочка, всіхній Тато – сьогодні, завтра - і вже довіку
бережи від біди,
моровиці
мороки
світлого мені чоловіка,
від жалю і від жала,
від хвороби чорної,
від отруйної, наче земля, води –
порятуй його, Боже,
поможи йому, Батьку,
завжди
завжди.

26.1.2010

Росте
завжди самотою
де не посій – там і вродиться,
нелюдимкою саме тою –
попід парканами й смітниками
моєї відчуженої вітчизни:
корінням – як дерево, глибоко в землю,
руками – як дівчинка, високо вгору
смутна одиначка вовкувата,
синя_аж_зелена панчоха:
«тільки без рук, будь ласка».

Жалива велика,
дівка схарапуджена,
сто голочок наляканих
навсібіч виставила –
таку не візьмеш голіруч, не обнімеш,
у пальцях скалочки
жалких жалощів дитинних:
як же мені не плакати?

Кропива дводомна,
де ти зараз, з ким ти зараз насправді?
Два доми_два тереми в твоєму серці,
дві риски паралельні на твоїх долоньках –
Стоїш збентежена, роззираєшся...
Перший дім_що у нім – виярок позад хати,
де корінням в каміння вплетена,
наче маківка в коси...
Другий дім_в сні однім – бачений, та далекий,
вирій лелечий сонячний –
а в тебе і крил немає...

Сестро моя наїжачена,
джигуха золотоока,
розкажу тобі казку дівчачу
про лебедів зачарованих –
одинадцять братів сердешних,
і про Ельзу, як я, маломовну,
що любов'ю і кропивою –
(бо кохання – і слів не треба)
що зелено-червоною кров'ю
і жалкими голками у пучках
їх_своїх від біди рятувала...
А найменший – не встигла! – крилечком
помахав – та у вирій подався...

...кіт-вуркіт сидить на ґанку, миє вушка, миє щічки,
сонячні зайці стрибають з пучок пальців – раз-два-три,
принесеш уранці квіти – теплі хмари снів бузкових,
де цілунки – п'ять пелюсток
наворожать нам весну.

Час тече – вовняна нитка –
шалик знов не дов'язала,
спиці плетиво пустили – і водою все стекло,
і бузки стоять навшпиньках,
глечик з талими снігами,
бузько з босими ногами,
заєць сонячний – на ніс –

стриб! –

і жмені ластовиння –
сіє-сіє-посіває,
щоб на щастя – на здоров'я,
щоб родила тут любов :)

...тут небо – як розбавлений кефір
з полиці супермаркету:
благенька
прозоро-біла бовтанка,
бо так
тут забагато снігу та мовчання.
...немов у чані намочила прати
ті простирадла Пані Хуртовина,
де я колись із ним лежала в парі...
...тікає пара з коминків угору –
хатинок жменя, кинута недбало,
як зерна ті,
що вже не проростуть...
...сніги та небо,
та іще дерева,
що руки піднімають млосно вгору,
навшпиньках поставали, як дівчатка,
аби його за шию обійняти....

Він переміг Господаря, і Церкву,
і ярмарковий натовп, що волав
когось спалити?
..............

…Ні, Жуане милий,
не переміг,
бо це - не бойовище,
не герць шалений, не мисливський шал –
дістати, упокорити, зловити
у клітку слів і поглядів дівицю,
довірливе пташа, яке не знає
полону, що солодший за любов...

…багато їх було у пташникові,
бо ти ловець удатливий, Жуане...

Тих відпустив, коли тобі набридли,
тих обміняв на вина андалузькі,
а ті сконали з горя, як лишив
їх без води своїх цілунків чулих…

… я - не така.
Бо я з тобою - рівна.
Бо чорна кров у тілі, бо жадоба
всього і зараз, і страху немає.
Таку ти не вполюєш,
бо не жертва
вона, Жуане.

Адже певна сили:
своєї і твоєї.
Не тікає,
а йде сама, куди вона захоче,
щоб на горі найвищій – онде, бачиш? -
владарювати тільки з рівним їй…

…метелику-Жуане, не боїшся?

…аквітанійський манускрипт відклала,
дивилася на море за вікном,
як човник – то приплине, то відплине
від берега скелястого…
і усміх
її дівоцький на вустах бринів…

…надвечір цвіт граната принесла в мої покої вірна Маріквіта:

- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната – знак жаги…

…вощані пелюстки такі вабливі, як поцілунків памороч, очей
не піднімала, потемки чекала
його приходу, як зміїно_жала,
що душу вип'є з горлечка мого…

навпомацки
гранатне розбирала
доспіле тіло…

... Сік перебродив
у чорних венах,
і тужаву шкіру безстидні пучки вправно віддирали,
і роздягали донну молоду,
і млість текла притоками-руками,
і сонце пульсувало в животі:
- смалке заласся!
- ладо світлоокий!

…і ця жага розчахнута граната,
мінилася кривавою росою,
хребет дівоцький – тятива напнута,
а лук –
то тіло легіня, і лет
стріли жалкої серце роздирав їм -
надвоє, троє, п"ятеро, на друзки,
і їхній світ конав од хитавиці,
від надміру, від наміру: іще.....
іще-іще-іще-не зупиняйся....

...і бризнула гранатова знемога
на льон постелі, на пелюстя губ -
напіввідкритих, жадібних, дитинних,
і посміхалась донна, і повіки
її тремтіли, ніби мотилі...

вербовим прутиком - по глині...
заміси
слова і суті - у єдине тіло,
що на світанку щастям зо-ло-ті-ло:
воно - хотіло, і воно - летіло,
немов лелітка -
із медвяних снив

у бурштини чекання, в руки долі,
де краплею на споді - мураша
зав"язло у смолі:
його душа
спочинку просить...
ти цілуєш - "шаааа....
засни..."
...і засинає,
і поволі
збуваються обітниці усі,
що дані
травам, каменю і житу,
тобі, мені, метелику, осі,
зозульці, лані, мигдалеві -
ж-и-т-и:
не ворожити "чи буде, чи ні" -
триматися за серце чи стеблину...
...і павутинка усміху полине,
де полинові пахощі сумні
з лавандою сплелися
воєдино...

перстень кинула в криницю:
перса тугою повиті,
наче бинтом туго-біло,
щоб молозиво приспать...
сон короткий, невагомий,
по воді - по люстру кола
не дивись у ту криницю -
там живе тужавий біль,
там луною кам"яною
хтось зове тебе, тобою
хтось зітхає, і причинно
ходить в луках тінь чиясь...
перстень кинула в криницю -
і Зорею він озвався,
і руки її торкнувся,
і уже не відпускав...

...ворожила-замовляла, як мале дівчисько вперте: води-луки-тіло-руки, поєднайтесь в круговерті сну вабливого, щоб зранку не розплутати нікому...сонце знову ставить кому, і за коси витягає із намріяного раю, із придуманого дива...
За вікном – промерзла слива голо світиться від тиші, листя – покотом, і миші з поля, як з Єгипту, сунуть, морем-по стерні – до дому
...
мого дому, що лишила, загубила, ніби шило, в скирті долі...
...
сон поволі знову склеює повіки... ворожила чоловіку по долоні аж до ранку: ця триватиме дорога, ця трава – волосся Бога, це коріння – слів предтеча
головних,
та не важливих...
...
Зацвіли у сні черешні, потім – в тіло одяглися, потім – соком налилися,
потім – усмішка сяйлива
вуст її-його...
достоту,
не збагнути, де чиї вже...

...вже
павутиння в Ірій відлетіло,
за журавлями загуло, і тілом
примарним
одноденка притулилась
до хризантеми сивої...
така...
Така вже осінь... тиша шамотлива,
сухе галуззя, кинуте квапливо,
як поцілунок
чи
бентежне диво,
багаття щастя
в пам'яті садка:
рука над руку...
Гілля заплелося,
немов слова у вірші, чи волосся,
що після ночі – втомлене, дріма,
обнявши шию...
І розбита хата
стоїть, як жінка в білому...
Чекати
вона втомилась...
І цвітуть блавати
на серці, на порозі, на...
...зима.

3.11.10

наш п’яний корабель - флотилія фантому:
осінні авеню - погідлива ріка,
де листя ще горить, як Жанна, і по тому,
влітає димом в дім до Бога, і тіка-
ють
роки-мотилі із рук моїх на голос:
де золотом - струна
і цятка нічника...
ця пристань дощана, і дощ, і жовтень голий:
ця голо-
грама мрій
чи голочка,
яка
нам вигаптує ніч - шовкову і невмілу,
де шепотом - іще
чи шерехом - іди...
і п’яний корабель вросте у тишу білу
і зацвіте любов на дзеркалі води

Маломовна дівчинка, що будує замок на березі океану –
зосереджено прикусує нижню губу, риючи фортечні рови,
крапелька за крапелькою віртуозно зводить готичні шпилі
та дрібненькими мушельками (без дірочок) викладає дахівку башти
(погодьтеся, мушлі з дірочками не надаються до будівництва):
«Дах протікатиме» (загинає один пальчик)
«А ще їх можна носити на шиї» (другий).
– Тут житиме золотокоса принцеса! – оголошує урочисто,
дбайливо сплітає кубельце із перетлілих водоростей,
ковдрочка – чаїне пір'ячко,
подушечка – із білого каменю...


Кирпатий хлопчик – шибайголова з облізлими плечима,
зі жменею ластовиння – наче білі мачинки розсипалися по шкірі –
годі й визбирати! –
зиркає лиховісно з-під картатої панамки:
– Ану стережися! Я ж – найлютіший пірат усіх п'яти океанів! –
падає шулікою на курятко маломовне: «Так тобі, так!» –
притоптуючи знічев'я
приминаючи кулаками
пісок до каменя
траву до води
... і мушельки з дірочками на груденятах дівчинки
ще довго-довго здригаються від ридань...

...бо не знають ще –
океанів лише чотири, а сіль – одна на всіх,
піщані замки для того й створені, аби бути зруйнованими,
що за мурами і ровами не заховаєш мрії золотокосої,
і чим більше даєш – тим більше отримуєш на віддяку,
не бійся своєї ніжності, хлопчику-галабурнику,
не бійся своєї вразливості, дівчинко-тонкослізко,
бо Життя відходить, як Океан при відпливі,
а Любов прибуває, як молоко у грудях.

Найперше – запах. Липоцвітна мла,
що мляво вигинає жовту спину,
як літня кішка... Мчати без упину,
і безголово падати! – мала,
в сукенці синій, де горохи білі –
в зелені трави! Клеймами на тілі –
іржаві плямки йоду – дуй чимдуж!
Добігти,
і пунктирно-білий вуж
за крейдяними стрілками: знайди!
Її за руку виведе з біди –
по лабіринтах пам'яті, дворами –
туди, де всі живі, де голос мами
летить дзвіночком, і луна по тому
шукає доню в сутінках:
- До-до-мууу...
- Ще трохи, маааа!
І коники надсадно
мелодію підхоплять – і над садом,
над липами, над бруком полетить:
Життя – це мить.
І щастя – мить...
Щемить
медова туга вчаєна. І чаєм
лікує мама сльози та відчаї,
і човником відчалює в «тоді»
блаженне літо – кола по воді –
пускає жабок дівченя цибате
в горохах білих.
Класиків квадрати:
«Сім-вісім-девять-десять-сонця коло!»
Назад – на правій ніжці...
Завтра – в школу.

.. худорлявий хлопчик-горобчик великоокий

Із вічною скрипкою у роздовбаному футлярі,

Із акварелями по-мокрому,

А потім мокрими завіконними краєвидами –

Осінь тоді видалася сльотавою,

І ангели, пролітаючи понад зоною,

Губили сіре качине пір'ячко....

- Куди ж ти полинула, на кого покинула? –

шепотів самими лише вустами засохлими –

:французька падала під ноги сухозліткою

:німецька гайворонням кашляла попід хмарами –

бо з янголами і споминами він мовчав українською...



- Як ти там, – питав у неї дитинної, – дівчинко світлокоса? –

Звівши очі до неба, поклавши руку на серце

Інколи – на своє, інколи – чергової жінки у ліжку.

...вони зазвичай сміялися і відповідали чужою мовою.



...Старий – що здоганяє самого себе,

наче велику рибину –

У вутлому човнику Гемінґвеєвих пристрастей –

- Тікай, рибино, тікай!

Гребе через ніч – до світанку останнього,

До перону осіннього,

До мирного сну солодкої світлокосої дівчинки....

По снігу навпрошки...
Від підошов
на животі алеї чорний шов:
вона прийшла
чи він кудись пішов –
і тенька
як олов'яне –
серце, не солдат –
у лабіринтах споминів і дат
ще хукає на пальці снігопад:
- Маленька...

… така мала – мачинка, мушля, ма...
мрійлива мама – втомлена зима,
- Ca va?
- Tres bien...
І сміх, немов crеmant -
солодкі бризки!...та думки-ординці....
...та образок на стишеній стіні
Хитає головою: доню, ні...
...і Місто місить тіні та вогні:
У ринці.

… Замісить густо: гумус-градус-страх,
Миршаві хвойди що три слова «нах»,
ристалища ворон на смітниках…
По тому
гірчить утома, як міцне мате…
Ходи сюди, кохання золоте,
А потім Бог усіх –
як сніг –
змете –
додому

У час Безчасся.
Вчаєна хода:
Листочком клена – діва молода,
Біжить малий нестримно, як вода, -
До мами....
...якби до того берега...
якби...
...цілуються на гілці голуби...
...до дзьоба – дзьоб...
...торкаєшся губи
губами...

Тотальне безсоння – два тижні – куку, зозулько,
Ще ніч перебути – не полем брести навскіс,
І кіс серпентарій – круг білої шиї
мулько
І кулька навиліт – під ноги –
адью, Улісс,
Небачений досі – доволі чекань –
достоту
Дурного робота – його виглядати
всоте...
«До»–«ре», а з найвищого «ля» – як зі скелі – в Лету:
«Легкого польоту!» –
:тузи
:королі
:валети...
Та дзвінка козирна – дограти в цю ніч, і ґрати
На вікнах сумління... осине гніздо думок...
- Давай в підкидного.
Не страшно зі мною грати?
- На душу?
- На душу.
- Задушиш?
- Задушу.
- Ок.
Окате мовчання пливе молоком до хати,
бо води недремні зірвали міста-мости..
...і тиша звивається гадом: не спа...не спати...
...гаряча бритванка постелі
де риба – ти.

І лусочки щастя – ножем вогняної хоті
А місяць, а серпик, а серпень...
а що там...
потім?
І шкіпер регоче – до раю без шкіри? зась!
Тотальне безсоння
Тотемна любов
Ка-
-рась
...то темне відлуння – ундіна співа – ні звуку...
І води надходять – вже вище і губ, і брів...
...якби тільки міг
потримати мене за руку
...якби тільки душу зігріти
мені
зумів...

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

Колись вони були кругленькі й барвисті,
І вона напихала їх повен рот,
перекочувала дитячим язиком,
Терла до піднебіння –
Доладні цукерочки монпансьє,
Дорадчі слова довічної мови.
І кожне з них – від першої до останньої літери –
Було велике, як Тато,
І досконале, як Мама.
…від частого використання слова стираються –
Немов ґумкою у школярському зошиті з укрмови –
Коли помилку визнати іще страшно,
Коли похапцем шуруєш несамовито,
Маскуєш серед морфем,
Мізкуєш – та хто там помітить?
Зайву – зайду - літеру
Чи зайвий – черговий - рік життя?
…чи от навесні –
заходиш уперше в літній будиночок, що відзимував без тебе:
відвохлі книги стосиком на підлозі
запах невидимих всюдисущих мишей
буйки дрібної мошви у карафі з виноградним оцтом…
і поміж двох шибок – у найсвятішому місці
переходу_приходу_перетину,
куди малою дбайливо викладала купки вати,
і круглі – досконалі бо новорічні - кульки
(такий собі доморощений вертеп радянського свята,
благенька імітація засніженого райського саду)
поміж двох шибок – засохле торішнє листя
і порожні кокони зотлілих метеликів…
…мово моя, я вже не вірю тобі
Не відчуваю тебе на смак
Не перекочую в роті
Як дівчинка кольорові дрібочки монпансьє
Як Демосфен морські камінчики сенсів.
Бо порожні слова – сушені горошини
Падають і падають на підлогу,
Закочуються у шпарки свідомості
Губляться в закамарках пам'яти…

…мовчатиму тобі калиново,
Мовчатиму тобі довго – цілу зиму мовчатиму –
Допоки у коконах не народяться метелики
Допоки слова знову не стануть солодкими
Допоки зеленою тушшю сивочолий Бог
Не напише найперший ієрогліф –
«Кохання».

Торкаєшся мого обличчя, наче люстра у порожній залі –
Проводиш пальцями по гострих вигинах вилиць –
Ніби не віриш, чи боїшся повірити…
Тонка оболонка, півпрозора плівочка моєї шкіри зимна,
ніби я - запакована свіжозаморожена курка із супермаркету.
З тією хіба різницею, що синюшні ниточки вен на скронях пульсують:
Тук-тук-тук, - і потім цок-цок-цок, як старий, дідів іще годинник.
-Зозулько-зозулько, скільки років іще чекати?
Чи ти це питаєш у мене,
чи я – у пташечки із дзиґарика?
...Я завжди страшенно мерзну в цю пору перших снігів –
Час Кінця, одвічної порожнечі, загубленого зеленого шалика, задубілих пальців
Шибеницького (від слова «шибениця») завіконного пейзажу, коли весь світ
– без птахів, без листя і без трави –
нагадує один великий сиротинець.
- я, - кажеш ти, - люблю, - і розламуєш велику помаранчу,
що невідь-звідки узяв серед ночі – тебе, - і годуєш мене з руки, як довірливе маленьке звірятко…
…цівочка соку - солодка дезертирка - тікає униз по шиї і ховається у видолинку грудей,
але ти перехоплюєш її ніжними – пильними – вустами…
а потім усе сплутується, і межі стираються, і слова, і обриси,
і сон заплітається за сон, як густа дівоцька коса.
…і ми уже не бачимо, як на світанку
великою циганською голкою церує розлізле небо
вершник Часу Кінця –
віршник Часу Початку -
ангел у ватно-марлевій пов'язці.

замерзла лепеха у ноги босі,
лелеки відлетіли, легіт трав
сухот набрався, кашляє до ранку
стара верба над чорториєм цим.
і білий дим – густий, гіркий, ранковий,
як привид піднімається зі сну…
ніщо не потривожить мертву тишу …
лише тоненький голос: «спи-засни» -
то люляє посивіла русалка
до хлопчика в колисочці з лози…

...Білим кістяним гребенем чесатиму волосся осіннього туману,

Він приляже на мої молоді коліна найніжнішим із чоловіків,

Лежатиме тихо, сонно, ані рисочка суму, ані чуття якого

Не ляже зморщечкою на його високе чоло,

Не схвилює його повних дитинних губ,

Не вкриє павутинкою шкіру біля очей.

-Люляй-люляй, туманочку,

Дівка вишила сорочку,

У любистку полокала,

Свою долю накликала...

Співатиму півпошепки, і чесатиму біле волосся,

А він вдаватиме, що спить, і посміхатиметься,

І барвисті метелики з його снів сідатимуть на мої руки,

І його тіло проросте в моє тіло,

І білий гребінь лунко упаде на долівку,

На ранкову долівку готельчика в БудаПешті....

...та стежка – загублена біла нитка –

Стекла зі столу і зникла під лавою...


Каганець сонно блимає єдиним оком у ніч, надворі хуга,

Ані душі, ані півдуші – білим по білому – білий світ...

Господь Бог –

теплі руки, плетені вовняні шкарпетки, довге сиве волосся

тонесенька голочка – надто тоненька для огрубілих пальців

довго мружиться, заплющує одне око, намагаючись поєднати

небо і землю

голку і нитку

тебе і мене,

а тоді зачинає мережати дрібнесенькими стіжками полотнище долі:

бачиш – синє море з білими баранцями хвиль?

нікуди не поспішає, гладить батьківською рукою кожнісінького баранчика

з кошари на найвищій зеленій горі,

а тоді вишиває хатинку (хто-хто в рукавичці живе?)

і дитинку на лавці, і квіти, і котика, і чоловіка...

потім довго мружиться, вдивляючись у морок,

намацує поглядом білу ниточку загублену

і дбайливо – Господар! –

вплітає у мереживо світу...

....і тепер я знаю, куди маю іти...

…уже тиждень я відкладаю важливий телефонний дзвінок.
- Завтра, - кажу я собі,
щодня кажу «завтра», от уже сім «завтра» проминуло –
хоч бери нанизуй на шворку листочки календаря –
якби я його лише мала, отой гадський календар.

- Який хосен відкладати невідкладне, - гніваєшся ти, -
Однаково не мине тебе чаша сія,
Біжи, дівко, біжи, бо життя вислизає з-під твоїх ніг.
Бо час розкидати каміння часом закінчується доволі несподівано…

А я вдаю, що не чую, і дивлюся на дощ.
А каміння вже – гей-гей…


Ти малював колись акварелі по-мокрому?
Найцікавіше в них –
що ніколи до пуття не знаєш, що отримаєш у фіналі.
Як, власне, і в житті, Серце моє, як, власне, і в житті…

…і згадується чомусь найдріб’язковіше:
- намоклі ожини в лісі – як бубнявіли вони на обпатраних кущах,
немовби пипки налюблених грудей, і твої чорні солодкі руки;
- чи метелика, що невідь-звідки взявся у моїй хаті на Різдво;
- чи взагалі дурницю – як листувалася в третьому класі з болгарською дівчинкою,
із міста-побратима Слівена, і вона надсилала мені кольорові листівки;
- чи коли випадком знайшла дитинячий секрет під деревом –
Поралася в садку, аж лопата цьовокнула об щось дзвінко –
А ген там, на глибині півруки –
Кілька облізлих фантиків, жменя намиста, мушлі, і півзотліла
Чорна і біла, біла і чорна світлина –
(ніжки в панчішках, сукня в горошок, потім – немає…)
І напис – отако ззаду, просто навпрошки…
літери важко розібрати…
Не мій почерк…
Ні, таки не мій…

…а знаєш чому спогади, коли їх щоразу собі нагадувати, стають гладенькими?
Бо з них від частого використання стесується все зайве,
Всі оті недолугі сварки-слова-вчинки-докори,
І от вони вже гарні-плескаті-круглесенькі, як кольорові камінчики –
Хочеш – складай з них мозаїку,
Хочеш – збирай у торбинку,
Хочеш – пускай жабки
По гусячій шкірі
Останнього
Осіннього моря…

Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими носилися по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік – втілення чеснóти та віри –
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»
…Врешті, кожен взяв тільки самого себе.

Вони дерлися вгору, все вище і вище –
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долу люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мíнянку:
шило за мило, тіло за тіло, душу за душу.

Але ж вона – не забула…
Вона йшла останньою – і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:
Сссссс…
Ооооооо…
Дооом…

А тоді загуркотіло…
І чоловік,
не озираючись,
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно –
з іменем мужа - власністю мужа - карою мужа
лотом не викупленим на небесному аукціоні –
«Жінкою Лотовою»?

Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню?»
І вона тікала.

Попереду була тільки спина чоловіка –
його широка волова шия, плечі на півсвіту.
Що він сказав їй тоді – не озираючись, не подавши руки –
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?
Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто – гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм – що живих убиває, що мертвих оскверняє –
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?

….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «проїзд у рай строго заборонено», -
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї –
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?
А чи пішов собі й далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?

…ангели Господні, гості дому їхнього –
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?
Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває –
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.

І найстарший – з вогненними крилами – нарешті запитає –
То як же тебе звати, дружино Лотова?

…відьмацьке наслання: і берег, і місячний мул,
Що шворку слідів загубивши, торкнувся губами
Цього чорторию, як чорного вимені мами,
Цього божевілля - спокійного, наче намул,
Де води, змережані колами, сколені досі
Як віспою – рідне обличчя,
Як втратами – осінь.
За колами кола спроквола – і мариться знов,
Що човники плинуть – флотилія тане і тоне
За списком Гомера, і то не химера, і то не
Армада недремна, гурмовище багатотонне,
А листя прозоре_ долоні_примарна любов…

Сивим дощем недремним,

смутком – як сон – даремним,

піснею, що – злітає,

снігом – який прийде

врешті по цьому листу…

…осінь заграє Ліста…

…Боже, яка барвиста

казка, ота, ми де…

…Боже, з якого дива

буду така щаслива,

тронка дзвенить у тиші,

зріють поля бажань,

…ніжності, що – над небо,

…спрага, яка – до тебе,

…досить довічних «треба»…

- Будь же щаслива, Ань…

…треби усі – марнота,

Божа свята робота –

біла як сніг дорога

їх доведе туди,

де – золоті ворота,

де не спитають «Хто ти?»…

…бачиш – біжить небога

стежкою

до

води?

Ні,
милий,
не життя минає. Ми минаємо неминуче –
як водогін зіпсований – спершу крапає, а потім – цівочкою тече,
і спинити хочеш, і руки мочиш, і серце мучиш,
А Бог – вічний сантехнік – усміхається через твоє плече –

як (Homo)
ти метушишся, міняєш клапани, сальники, інші прокладки долі,
як (Sapiens)
розвідним ключем проводиш якісь життєво важливі штуки,
а вода тікає,
вода стікає
у Стікст поволі –
а потім –
воля –
і захлинаєшся…
і Бог піднімає тебе на руки:
вологий пісок
непрямий масаж серця
дихання «рот в рот» -
а потім усе з початку –
з пустого в порожнє
і знову квити…
кругообіг води
чи життів-смертей хоровод –
переходів
приходів
з метою:
навчитись
усіх Любити.

Знаєш, це наче взяти великий аркуш паперу,
Ручку і ґумку. Для початку - намалювати сферу.
Поділити її – ну там, на атмо-, на гео- (такими собі шарами),
Наче торт, розумієш? – «Наполеон» - як випікала мама.
Та олівці кольорові. Та щоб отих кольорів – багато…
…………
Намалювати по центру – гори і море. І на горі – хату.
Не надто велику. З білого каменю. І кармінову черепицю.
Вікна – щоби на сонце. Квіти високі. Лавку. І кицю.
Пасіку з медом. Сливи. Черешні. Лози і вина.
Сир і оливи. Запах полину. Дочку і сина.
Жменю овечок. Тронки відлуння. Кошик з грибами.
Стиглі суниці. Мох під ногами. Тата і маму.
Стежку донизу – просто до моря – бігти до тебе.
Руки спіймали, ніжно обняли, кинули в небо –
В розсип волошок – пошепки луки, леготом – трави.
Квітів навала (як цілувала!), зоряний травень.
- Швидше, загадуй - зірка упала! З моря нам світить…
- Будь мені правдою, світе мальований, світечку-світе…

1.
Ти вже знаєш, що ця дорога тривала не ніч – завжди,
І несло мій плацкарт, і кидало аж до неба,
Та потреба ба-чи-Ти нагорнула хвилею: Ти, зажди!
Не відводь очей_не забирай руки_не буди,
Бо іду по снах –
камінцях непевних –
кудись
до тебе:
на примарний голос,
чи сивий волос,
на цяточку маяка…
..і звивається залізниця, мов Змія Едемська, ота, яка….

2.

Спочатку – дорога (потяг обшарпаний «Львів-Херсон»),
Смажені кури, варені яйця, відкрита пляшка,
Сусіди – пластами, приблизно сорок пластів-персон,
Що кричать, як сороки. Поміж них – провідник Ясон
Симпатичний (Сергій або Саша – згадати важко).


Ці хропіння північні, полиці замацані, плач дітей,
– Козир – дзвінка, давай в підкидного, – Ясон говоре. –
Ну ж бо, дівко, знайди своє Серце між цих мастей,
Де крім піки і черви червивої – тільки глей,
Що заліплює очі…
А потім заснула.
І снилось море:

:щось химерне таке: зимні води і чайки білі,
Аргонавти смагляві, сердечний – козирний – туз,
Ти смієшся, і зовсім не страшно, і сіль на тілі,
І пливу, розгрібаючи душі слизьких медуз,
І ропа, а не кров, і замішано все на густо,
Навіть ложка стоїть, як питання довічне – чи
Долетять через море останні осінні гуси,
Як закінчиться літо солодке?
Мовчиш?
Мовчи.
Замочи у мовчанні, як в мідному чані, вину…
Плачуть води…
І чайки регочуть…
Рятуй!
Тону!

3.
…і рука ухопила із вирви.
І все – прозоре.
– Дякую тобі щиро, Моє Море…

…від асфіксії – у вухах надсадний дзвін:
- От ми і зустрілися, Море-Він.

4.
Він – упевнений у своїй певності. Нахабна врода,
На накачаному плечі приліг спочити дракон (тату),
Море-Він, позашлюбний син Одіссея-заброди,
Змінює щодня дівку – то цю, то ту.
- Що ти маєш, Серце моє, для Ганни-панни?
- Покупай, красавица! Мидии, креветки, рапаны!
- Любове моя, надто солі в тобі багато…
- Не вопрос! Пахлава медовая! Сладкая вата!
Да кончай ломаться! Нашлась тут…принцесса Анька….
І пішов:
- Холодное пиво! Шашлык, таранька!
…
Підвелася…пісок струсила з плечей, з колін…
…засміявся у спину
білі зуби у вищирі
Море-Він.

5.
А потім – сказано ж бо – дурепа! – креслила знов
Прутиком на вологому березі – amor (любов),
Жо тем, ай лав, інших дурниць немало,
А хвиля – фіть! – і нічого немає – усе стирала
З чорної дошки досвіду.
І – табула раса.
Терла надсадно, неначе чергова по класу
(Тітка огрядна.
Середньовічна.
Така сумна)
– Вуаля, пане і панове!
Вашій увазі –
Море-Вона.

Перші і другі зморшки виорали опухле лице,
Її голосу – "Обалденные пончики!» – прокурені обертони.
… І ніхто не мріє про груди смагляві, і про те, чи це
… і ніхто у полоні лона її не тоне
… не сплітає байку про метелика крила – вії…
…уже не любов валютна – так, привокзальна повія…
…ну, хіба…абстрагуйся, абощо…і не розплющуй очі…
- Хочеш на шару?
- На шару? Звичайно, хочу….
… Чи пригадуй ( краще – без дотиків) – як колись, тоді…
Колами по воді
Колами по воді
Колами по воді.
Посміхається макоцвітно…
Як цукерка солодкій Дарусі – оте «на…»
…хоче
любові
чи просто
Море-Вона.

…щоранку у неї заходять – скопом, усі на раз,
Кола несуть, матраци, іншу спасенну ґуму,
Бо – божевілля плоті,
Бо – груповий екстаз,
Злизує з тіла ніжність, наче налиплий гумус,
Добра_дурна_велика…
Фоном – квиління чайок…
Лізуть у неї ґвалтом,
Пісяють і кінчають.
Їй не болить, нічийній. Нічка на груди ляже.
Гасять бички коханці в спалені плечі пляжу.
Потім – мине відпустка.
Спустять свої кондоми,
Пам'ять складуть в наплічник.
Потяг.
Вокзал.
Додому.
…………
… мовчки дивиться.
І сльозами давиться
І гикавка від вина…
… у чоло цілую…
Спи, сестричко…
Вони повернуться….
Море-Вона.


6.
…прокидаєшся серед ночі, виходиш боса на дивний звук.
Ніхто не чує (не хоче чути), але ти – мусиш:
Як плете волосінь сріблясту місячний ткач – павук,
Як Час нанизує зорі та мушлі в дівчачі буси,
Як зітхає – глибоко, аж тріскає по швах – небо хворе –
Це – Воно.
Довічне, святе, безсмертне.
Моє Море.
Тягне місячною доріжкою – тільки – іди одна.
Бо вода – то симфонія духу.
А шлях – єдина струна,
Це – Господь, загорнутий у вічності кімоно –
Посміхається поглядом лазуровим
Море-Воно.
…І кожна найменша мушелька – як ікона.
Серце моє солодке.
Мудрість моя солона.

- Скажи ж мені ти, кого покохала душа моя: «Де ти пасеш? Де даєш ти спочити у спеку отарі? Пощо біля стад твоїх друзів я буду, немов та причинна?»

І береш ти сопілку – калинову сопілочку Любові – і граєш ніжно-ніжно, як босоніж по траві ступаєш. А трава висока, ген по пояс, густа і гнучка. І срібні тронки калать-калать-калатають десь там, десь там унизу. Чи у траві недремній, чи в тілі моєму бурштиновому? А над усім – не миро і не ладан - чебрецева памороч розлита…

- Якщо ти не знаєш цього, вродливіша посеред жінок, то вийди собі за слідами отари, і випасай при шатрах пастуших козлятка свої.

І стерня гостра не ранить ноги, бо подорожником тулиться до них Любов. Бо лащиться конюшина, і ластівка зашиває чорною голочкою і білою ниточкою рани мої, болі твої. І біла кашка – наче манна небесна – осипається втишено, нахиляється люляно…

Ліва рука його під головою моєю, правиця ж його пригортає мене…

Яка ти доладна, моя ти подруженько, яка ти пригожа!
Очі твої – горлиці ніжні, пташечки туркотливі.
Коси твої – води джерельні, що спраглого поять, голого омивають.
Губи твої – наче маківка в полі – ніжні, п’янливі.
Шия твоя – як дорога донизу – легко стікає.
Перса солодкі – то яблука стиглі, соком налиті. Їх цілувати – щастя спивати – тепле, солодке.
Лона галява манить до себе – ляжу спочити, стиглу суницю любощів лагідних ротом зривати.
Лакітко моя, смаглява пастушко, вся ти прекрасна.

- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газелями чи польовими оленями, щоб ви не сполохали, й щоб не збудили кохання, аж доки йому до вподоби!...

І небо нахиляється над нами, і синьою ковдрою ангел нас накриває…
Трави наземні, води підземні, птиці надземні, злийтесь в єдине в танці палкому, жадливому танці…
Ти, що сопілка, ти, що босоніж, ти, що коханий, ти, що пастушиш дике мурашшя тіла невісти, знай-бо, у крові – там, усередині, годі дістати, глибоко в лоні – вухо притулиш – є муравлище. Спить-но допіру, спить невситиме, спить ворушливе, як голосільниці втомлені спекою чорно зітхає… Вирва недремна, спрага даремна – те муравлище, бо міріади приспаних воїв сплять і не знають…
Ти, що сопілка, ти калиново губи дотулиш, ніжно заграєш пісню тужливу, пісню шовкову… Гратимеш довго – груди і гори враз стрепенуться, жерло вулкана, паща мурашника тремом здригнеться…
Пастире добрий, вірний табуннику тіла жалкого, чуєш, під пальцями води вирують – чорні, жадливі? Дика навала, військо озброєне тіло шматує, сунуть мурахи – їх міліони, їх міріади…. Чорні мурахи з братами червоними стали до бою…
Стадник коханий кличе сопілкою, наче сурмою…

- Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, як мого коханого стрінете ви, що йому повісте? Що я хвора з кохання!

Чим коханий твій кращий від інших коханих, жінко? Від десятків і тисяч коханців, мужів, братів?
Голова його - щире золото, а кучері – то вовна лоскітлива.
Його очі – чорториї глибокі із водами оксамитними.
Губи його – стигла шовковиця, сонцем зігріта. Ніжно цілує, і від цілунків – тавра по тілу. Вже не відтерти, вже не забути дотик Любові.
Руки кохані – плющ темнолистий, певний і дужий, душу, як пташку, в тілі стискає, в небі гойдає.
Має він чари і серці і в тілі, щирий коханок, ніжно пастушить тіло прокляте, душу безсмертну.

- Поклади ти мене, як печатку на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть....

Втомишся, доки усе обійдеш – зали горішні, глухі оглухлі кути,
Перебереш, стоячи на драбинці – перші «у шкірі», у льоні – дальні,
Час зупинився по смерті – бо вічність і небо, куди ж іти?
Чи прозрієш ти, Хорхе Луїсе, у «одиночці» читальні?

Можна в’язи скрутити – в’язниця угору – полиць-каплиць.
І нікого живого. І букви-стигмати на тлі сторінки.
Між Гомером і Джойсом – мільйони розмитих лиць…
…А впізнай-но на дотик
марноту чекання
в мовчанні жінки…

…пил знічев’я стираєш – біла смужка на корінці хребта.
Ножем – нерозрізані аркуші – неначе цілунки-на-гострих-вилицях.
нумерація сторінок присутня, але посутньо – вона не та –
бо непрочитана – ніби то руни (рани), а не моя кирилиця.

Вузликове письмо – чи вузлик на пам'ять, чи «будь» – «забудь»…
Солодкавий, аж мертвий, запах архівів (парфумів Гуччі)
Недолюбленість – якщо вже чесно – це квола стареча грудь
Панни (Інни чи іншої) – хто ж відрізнить у співзвуччі...

…бо вихолені – але до дрожу вихололі - рядки…
…Хорхе Луїсе, торкнися губами її руки…

То бавлянка сенсів, то бовтанка слів і значень,

Цезура мовчання – як подих пере-

ведеш,

Біжиш навпрошки по сторінці А3, неначе

Життя і сторінка – обидва не мають меж.



Німують, за тим – кам’яніють (немає ради)

Глухе безголосся і блідо-бентежний без,

Бо листо- і сніго- , бо інші сезонні -пади

Летять безголово на голову із небес.



А тиша – навшпиньках. Така шалапутка-миша.

Хвостом – і розбилось. І плач і не плач – одне.

Миліше – немовлене слово – всю ніч колишеш

Як мертве полінце (Телесика).

Ранок не


Буде інакшим. Не виймеш душі із тіла,

Намарно шукати води, що жива, яка…

……………………………

…Та слово «кохаю» злетіло як ангел – біле

Униз головою із кінчика язика.

Безпритульно, як дощ на селі. Невилазна драгва.
На горищі товчеться куниця, а, може, ласка.
Хоч дороги – чотири,
Шляхів, як відомо – два.
Проведи мене, Господи, (вгору-униз) будь ласка.
Бо безсоння галакає. Тепло горить папір.
Бо вода-галайда утікає.
Ти віриш?
Вір.



Роздоріжжя розмови розмокло – мовчи чи як.
Під дощем докривавлює морва. Зітхає киця.
Бо дорога у поле, де знадний мовчальник-мак.
Макоцвітна любов. І пелюсткова моровиця.
…поміж квіти опалі упали слова-сліди:
- Ми минаємо, мила.
- Ми – вічні.
Ідеш?
Іди.

…перше весняне сонце вихлюпується на сонний брук
охайних містечок Австрії,_Чехії_Швейцарії_тощо,
де дядечко Фройд на ниточці комплексів, як павук,
звисає зі стелі свідомості «Ахтунг! Лишень без рук!»
і веде прихожан – на щорічну (профілактичну) прощу.

...бо тут – сезонне загострення, хронічно хреновий невроз,
бо тут любов – яка б не була, але до крапельки вийшла,
бо життя утікає слизькою рибиною – кудись повз
і хробак невідомості через вухо у мозок заповз,
а он там –
цитадель «Клініка» -
вся у хрущах і вишнях.


...ідуть стежиною – убогі духом, заплакані та малі
діти реклами-мами, гребучої хімії та модних топлесів,
(ситуація – старий пердун, а хоче, щоб як в Махмуда Алі)
А Доктор – намісник Бога на цій боже-вільній землі –
Пере спідню білизну їх брудних недитячих комплексів...


- А скажіть, лікарю, вам не страшно жити з такими нами?
А не хочеться стерти із мапи світ, узявши велику ґумку?
: знаючи, хто приходить у снах до цієї дами,
: що відчуває оцей шмаркач до своєї мами,
: нашу – від першої до останньої – найпотаємнішу думку?
: нашу млосна потребу – виговорити – наче виблювати гріхи….
Не сваріть, лікарю! Мовчки дайте прощення і причастя!
…і летять душеньки, і сідають на ваші руки, немов птахи…
( А признайтеся, є спокуса послати на букву х?)
А яке воно, лікарю –
на колір,
на дотик,
на смак -
ЩАСТЯ?

Що ж тобі, любове моя, розказати?
За вікном півроку лежить скловата –
От погода галицька дурнувата,
Сіє-віє-дряпає і мете…
…Заховала душеньку в тепле тіло:
Щоби тихо, затишно, білим-біло,
Щоб смарагди снів мені не боліли,
Бо зелені в хаті – лише мате
І вазони, Серце.
Та це не те….

…занурюватися у себе – мацьопка комашка у золотий бурштин.
…складати слова – намистини круглі на волосіні,
…у фіналі – коштовні коралі! – донька_чоловік_син…
… а решта – так собі, копійчаний бісер…червоні, сині…

…тільки серце смикнулося – проте
найдрібніший бісер найгірше коле…
чи кілом у груди - оте «ніколи».
чи навиліт кулею – те «не те».


…засинати, ховатися у теплі ілюзії, підбирати слова, яких не скажеш, складати пазли вигаданих зустрічей…Пливти, пливти на спині океаном безмежним…І не розплющувати очей…Ачей приб»є до якогось берега… До якого ж берега, дівко?

…а от скажи… а от скажіть мені – мудрі, сильні,
Де ті води молочні, де – береги кисільні,
Де можна мовчати уранці, і взагалі – не го-во-ри-ти,
Не брехати йому, косуючи на любов-корито
(тріснуло, курва…і води не стримати – утече)
…і розридатися врешті у його – геть чуже – плече…
Не шукати винних – бо їх – винних - нема апріорі…
…бо всі ми, серце, (смертельно) на НЕЛЮБОВ хворі.
... всі минаємо – неминуче минаємо, невимовно…
…бісер колотий…
…гострим бісером серце повне…
…

Жити просто. Просто жити:

ткати пісню, жати жито,

виглядати із небес:

чи колядку завіконну,

чи надсадний дух озону

(це залежить від сезону:

Народивсь_ Воскрес).



Просто жити. Жити просто.

- Ціпу-ціпу - сонце! просо!

а по тому – знов:

навесні – білити хату,

взимку – квіти малювати,

не питати – а чи та ти,

що його любов.



Просто жити. Просто тиша

трави подихом колише...

Ніжності узвар

вже настояний до ранку,

пий із зоряного дзбанка

ніч – підкову,

ніч – коханка,

ніч – різдвяний дар.

- не хочу –
Пов’язка на очі до темряви ласа,
Дзвіночок ще тенькає тихо… стихає туманно…
Цей грудень зі мною гуляє у діда Панаса,
Регоче на кутні: «Впізнаєш навпомацки, Ганно?»
І горло стискає досада, як палець – каблучка…
До чого ти дійдеш: до нього, до суті, до ручки?


- не треба -
Остання потреба приносити треби:
Чи тіло, чи душу волієш? - і знову надсадно
Роками ловити примару, подібну до тебе,
Руками хапати повітря, як яблука Саду…
…бо снігу – по котики. Покотом – схиблені зими.
І білі тумани…
і чорні омани за ними…


- не можу –
Уже ні повітря, ні віри – приречена…
І тиша вощана, і крокви здригаються кроками,
І стали питальними, стале_летальними речення,
І мовчанка-зречення: тільки відлуннями: доки ми
Ще будемо бігти, неначе засліплені миші:
На дзвоник у тиші.
На дзвоник у тріснутій тиші…

Відпусти із цепу дракона – най летить на всі чотири вітри,
у свій теплий драконячий вирій – на канари там чи багами.
вогнедишна канарко, all the best!
…він зникає між чорні віти…
А хто ж тебе стерегтиме? Заспіває пісеньку? Слізки витре?
Тепер сама, золотце. Або зима-мама.

У неї – доооооброї! – мережана хусточка біла –
Гей-гей, її стане на всі сни твої, на всі фійоли,
Перебинтує тугенько – щоб не квилило, не боліло,
Вельоном-снігом загорне, як цукерочку, душу-тіло:
Бездраконна принцеса!
Ви такої не куштували ніколи!

Безнадійна у кам’яниці: спускайся, глупа, бо склеїш ласти!
Беззаконна: сама придумала, сама повірила, сама зробила…
От уперта ж кобіта: contra spem spero! І не боїться ж упасти!
Всілася на підвіконні пташечкою: ку-ку, милий!
……………
А шо, зозулько, не зимно тутечки кукувати?
А шо, принцесонько, не розбила ще скляну душу?
…рука хлопчика, рука принцова тебе струсить,
впадеш солодко, впадеш з вежоньки у сніг-вату,
впадеш з вежоньки, всю одежоньку отам згубиш,
сизе пір’ячко тим подвір’ячком розлетиться…
медом – рученьки, льоном – кучері, полин – губи…
…а за пічкою гострить кігтики судьба-киця…

Вигне спиноньку. Мур-няв, пташечко, доню-донно…
Наліталася зозулицею? Бозя кличе…
І закрию крильми-руцями я обличчя:
Не їж, котику, не їж, серденько, безборонну…

…І набатом у сліз темряві – сільські дзвони….
- Ой, диви, летить…повертається…
Welcome, драконе!

Вже води відійшли від берега, уже
вона відходить теж по ниточці алеї…
Портрет-пейзаж-портрет. Відколупай ножем
її із полотна чи пам’яти своєї…

Чи просто замалюй – і розум-мастихін
Наліплює мазки – олійна фарба ранку:
← Стікає як смола – до золотих колін…
→ Залазить як змія – в потріскану горлянку…

І ні очей, ні губ – які вони були?
Портрет-пейзаж-ніщо… мализна і ніщота…
…не смикнеться рука із пензликом, коли…
…не відвернеться Бог – така його робота…


Вже води відійшли від берега - і мла…
І силует розтав під подихом ваала…
…………
…а як вона б тебе у небо завела…
…а як вона б тебе у небі цілувала…

Той пагорб ковилою переріс –
Дивись: правічний мурашиний ліс,
Трава зім’ята випростала плечі.
Вона забула: чи було, чи ні?
Лице тіняве, золоті вогні,
Любов, ущерть із речень або зречень…

Трава забула, бо вона – росте,
І мудрій їй однаково про те,
Що час - тече. Життя перетікання –
Лише оце важливо для трави:
По венах стебел – знизу догори –
Жага води, чи тиші, чи кохання…

Бо кров і плоть – вода і ковила,
Ти не питав, а я відповіла:
Це плин і плинність, плетениця долі…
Полин-прилинь...пісок і спориші,
Як пальці рук, як порухи душі –
Сплітаються – і тихшають поволі.

Вутле суденце – кораблик з кори,
в трюмі – олива і цина...
Хвилі – над небо, і Бог догори
дівку підкине, як м’ячик: «Лови!»
А не зловив – не підводь голови…
Я – у воді. До води говори:
Перша.
Остання.
Єдина.


Єдинокровна, яка не одна:
Біле лице, океанна стіна,
Ані кровиночки, ані…
Пальці замерзлі намацують плоть…
– Ти, моє серце?
…Сміється Господь:
– Це все апокрифи, Аню…

Єдиновірна, а віри катма,
Сумнів у серці – як довга зима:
Як перебути останню?
Північ. І грюкіт у двері…
– Заходь.
Ти, моє щастя?
…Сміється Господь:
– Це все поезія, Аню.


Єдиносуща, бо сутність – то кров.
Що я шукала і що ти знайшов?
Безмір води чи намули?
Ніжна долоня – золочена лодь…
– Здрастуй, Любове…
…І мудрий Господь
Душу до Тіла притулить…

– Блакитна троянда – це так небанально в банальному світі,
де місто і люди заснули...отак серед полудня …
– Кому подаруєш?
(полуда на серці – не холодно,
та порожньо надто…і вулиці мертвого city –
як сіті рибальські… кого упіймаєш плотвичкою?)

…. Маленька рибчина, приваблена зимною річкою,
засохла тараня, набридла смішна полюбовниця…
(блакитна троянда не пахне, не гріє, не колеться,
не справжня – торкнися – відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
…
– Кохана…ця річка стікає до теплого раю…
Не бійся…ці води освячені, хвилі освічені…
А просто прийняти – найкраще на світі освідчення.
А просто довіритись – хай не буває! – та вірити –
Любити – і байдуже: рибою, птахом, чи звіром ти
Сьогодні чи завтра – бо вічність у спадок дарована…
....................................
…блакитна троянда…
любове моя зафарбована…
………………………………
- Таких не буває!
- Буває…
- Не бійся…
іди…
………
І тонни води під ногами.
І білі сліди…

На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,

І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…

- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…


Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску

життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…

Жовті долоні та дотиків чорна кора,
Крона-корона накрила півсвіту і небо…
Знизу угору тягнуся, коханий, до тебе ―
Руки завмерли…а потім засохли…і ―
кра! ―
Ворон закашлявся… хмари дощами голосять:
― Осінь, кохана… зніми павутинку з волосся…

Дерево, дере ― і горлом подерта застуда,
Зимно у небі ― зігрітися! – листя з майданів
Палять і палять ― який божевільний Майданек! ―
Гірко згорає…аби відродитись усюди,
Все ― колообіг життя…
я не хочу ― по колу!
Білий кілок забиває у груди «ніколи» ―

Цей листопад…шарудіння, ця ніжність неждана,
Привид туманний ― не привід безуміти чи
Пробі кричати…торкнися губами. мовчи.
Деревом голим схилися донизу: кохана…
Пере-тікання ― води і любові ― трива…
Дерево миле, я твоя довічна трава…

Соки стікають до Стіксу ― струмують, течуть,
Чорне коріння змією звивається, плине,
Мокрими пальцями тицяє в камінь та глину,
Кості намацує ― наче намацує суть:
Сутність любові ― яка двоєдина, яка:
Біла ― небесна і чорна ― підземна ― ріка.


…Та, що небесна, спадає на тіло дощем…
…Та, що підземна, ворушиться хижо і ласо...
Шию охопить, неначе ласо, твоя ласка…
Губи загублені видихнуть, вимолять: ще!
Вимовлять ― біло і виплачуть ― чорно ― роки…
Небо ― то серце, а магма ― то пристрасть ріки…

колами по воді, павутинкою в небі, співом цикад,
низочкою слідів – бачиш: два по два…і впізнати годі…
… і не знати, що справдешнє – той сон чи цей листопад,
заґумінки господні , галицькі культи церков і городів,
ці падіння економіки, моралі, настрою, просто дощу
→ колами по воді ← співом цикад → по губах повторюй:
«Я_тебе_кохаю_я_тебе_ не_знаю_я_тебе_відпущу_»
…гірко – листя горить…то не осінь, а, курва, якийсь крематорій…
Крем? А! – спекти на празники пляцок, навіть Наполеон,
І на кухні, як на острові святої Олени, чекати долі?
……………………………
Смішна… Розумієш, у житті немає правил – і це закон.
Павутинкою в небі – протікаю крізь пальці, крізь час поволі…
…А знаєш, це не страшно – довіритися вітру, воді, тобі –
І отак – на волю неба – на руки Бога – падати як летіти:
Співом цикад, низочкою слідів, колами по воді…
…два по два… узбережжя Любові… господні діти…

у такі от бабино-літні, чи просто бабині вечори,
коли знаю, що не напишу більше ані словечка,
коли листя згорає ― і димом летить догори,
коли серце тремтить, як твердолоба овечка,

що забрела грім її зна куди, навіщо і пощо,
а господар плюнув ― і бог з тобою! ― пішов додому,
і волочишся поміж трьох сосен, двох людей тощо,
і вагаєшся ― що ж поставити:
крапку
двокрапку
кому.

і по кому дзвонять дзвони ― по великому круглому тамтаму,
(по барабану, себто) бо там чи не там ― домінує втома,
бо я – (так стверджують свідки) ― добра дружина, турботлива мама,
щаслива власниця Кота, синьої машини і червоного диплома,

кандидатка якихось грьобаних наук, греко-католичка,
танцівниця на площі, причинна дівка, українка врешті,
звьоздочка містечкова ― білоручка і блідоличка,
із покликанням носити слова ― як воду в решеті,

і вода ― H2O ― слів тікає-протікає-струмує-крапле,
а потім ― бац! ― і з’явилися чайки, і синє море…
і знаки ― життєві та розділові.
крапка
…ти не з ним, ідіотка, ти сама із собою говориш…

Нині Герда померла – така макоцвітна була!
Недотепа наївна, дурисвітка, дівка причинна!
Нє шоб в хату палаючу, нє шоб спинивши коня…
Так неначе оте «розлюбив» - то реальна причина
Щоб вмирати…їй-доле, шалена! Я ж вільний мужчина,
Ну, набридли ті шмарклі, ота романтична дурня,

Ті троянди, ота маячня про любов, про жалі,
Про зростання корінням, про душу і тіло єдині…
Відчепися нарешті, дай спокій нормальній людині,
Я ж любив тебе щиро…хвилини чотири на спині,
І чотири іще не на спині…і три на столі…

Ти така простодушна…подушна…і солодко-тіла
Тої ночі була (нині зимна – вар’ятство одне!)
Дієслово «люблю» - а попереду часточка «не»,
То ж хіба через це припиняти блаженство земне?!
Ну, хотів я тебе, але ти мене більше хотіла,

От і честь і хвала! І чудово, і файно, зер гуд
(королева також непогана кобітка до речі…
Наче точені з криги і руки, і ноги, і плечі,
І досвідчена в ліжку – а ти…істерична малеча…
От і маєш…фініта комедія, Гітлєр капут.

Натушкуєм капусти…тебе пом»янемо – амінь…
З королевою матір»ю буду добра наживати,
Бараболю посадим, а ще огірки, і салати
(Унікальна чувіха – поглянь-но, метнулася з хати:
Загорілася стайня…хрипить перепуджений кінь…

Увійшла, зупинила – реально! без сліз і надриву,
Потім їсти варила, і пісню співала грайливо…
Бо у ній поєдналися киця із силою лева…
Нині Герда загнулась.
Най вічно жиє Королева.

ця гра уяви... літачок над лісом...
це дерево розлоге… і густа
трава медвяна… дівчинка Аліса
цілує літо в золоті вуста,

і ластяться до сонця ластів’ята
і жайвір губить пісню поміж хмар…
тук-тук...і серце гепає у п’ятах…
тік-так… на ланцюжку живе дзиґар,

як пес. Охороняє – адже, мусить –
весь час – тебе від мене, а мене –
охороняє просто… Тітко Гусінь,
скажіть, премудра, це колись мине?

Цей Дивокрай…
І напнуту завісу
Відхилить доля у останню мить:
Бо щастя - білий кролик, і Аліса
біжить за ним, біжить за ним, біжить…

1
коли думки сповільнять хід, коли води рука торкнеться ,
і кола по воді, і серце, і літачка у небі слід
півнереальний, і не слід словами душу хвилювати,
бо – осінь, любий, отже – спати, і на колінах чорний кіт
мовчанням заколише: шаааа – як шаликом загорне душу…
І шию білу. І відкушу кохання перестиглу грушу.
І соком протече душа
На тіло…

2
Латаття біле все цвіте, а вже морози на порозі...
До хати сивий вуйцьо Бозя внесе відерце золоте:
- Умийся, доню, і про те, чому-коли-навіщо-доки
Триватимуть ці віщі кроки – ти не питайся. Проросте
Із дна, з намулу, із біди – білява квітка, і сяйливо
Підніметься з води – як диво. І по воді – сліди…сліди…
А там слідком – латаття ліс зросте із мороку – пречистий…
І горобинове намисто…
І паморозь між чорних кіс –
Як павутинка…


3
налиймо в чари трунку... пригуби
нечутно – не збудивши, погуби –
спочатку тіло, слідом – душу-сливу…
бо гріш ціна прогрішенням сумним,
бо сумніви і спогади – то дим,
бо десь, колись, з невінчаним, з одним
прокинусь – світлом повна і щаслива…
така ще безборонна – як жита –
ламай-цілуй-коси! – коса густа
моя. Твоя – прегостра біла криця…
Порожні чаші…ще ковточки два…
Які шалені золоті жнива!
І збудиться на ранок ледь жива
Твоя солодка неслухняна киця…