Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

Можна нічого не значити - ні для кого, ні перед ким,
заховатися за волоссям своїм рідким
і виписувати рядки.
І у кожному ти ховаєш, немов заначку,
думочку-єдиначку:
хай ці люди, які собачаться, і які собачать -
хай вони нічого мені не значать.

Одболи мені по-одному або разом:
хай вони починають завжди усе азом,
хай вони підіймають мертвих і б*ють у груди.
Тут на вулиці - грудень, подивишся - також грудень.
Все, що можна, то це всередині, наче руди.

Мавзолеї або споруди -
як бенкети на попелищі.
Хай вони ніколи не стануть до мене ближчі.

Вбережи мене від погромів і від погрудь:
що приходять у душу, ламають, або беруть.
Що шукають собі пророків і тчуть знамена -
ці знамення, яких ніколи не було в мене,
обертають собі на сиву солону гру.

Я лишаю собі це право: коли умру
замовчати уже навічно.
І якщо хоч би раз ви зумієте чоловічно
вшанувати чужих сконалих -
то і ви замовчіть: ви ніколи мене не знали.

Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.
Хеді Ламмар

погані новини, Хеді, -
тут як не стій -
на стегні рука
чи не на стегні,
закоти рукав,
а чи ні -
ти у колі, паленому вогні,
очі голі, вистояні в брехні,
ретранслюють вибрану передачу:
забагато бачу.
і окремо, кожному Змію:
я розумію.

і хоч ти насправді дурепа,
та ще яка,
голова твоя стигло репає
від холодного каблука.

від червивих слів, поставлених напоказ,
чергових послів, які тобі не указ,
чергової пози, що єсмь єдиний аз,
чергових прикрас.

дай же яблука, щоб осліпнути, як охоч.
чи прозріти, що блискавки в очі крешуть.
вже би вірила, їй-же-Богу, ну кому-хоч,
але як же бездарно брешуть.

Ти починаєш. Не остання і не перша,
і тиху голову на тихі руки сперши
ти тихо-дихо-дихаєш. Сюди
не долинають крики і суди.
І ти сиди.

Сиди і дихай. Завтра буде далі
намотування нервів на педалі.
Намотування візій на шляхи.
І пил трухи.

Життя тече - по руслу, осторонь.
І ти на літо викупляєш бронь,
на хвилю тиші виставивши чати.
Прозора мушля - розкіш і печать,
і це блаженство, коли всі мовчать,
крім тих, кому не можна промовчати.

Усі, що знають точно, без вагань -
глухі на ноту та сліпі на грань,
а отже, що граніт - не має рацій.
Усе минуле на верхівках паль
мій повсякчасний внутрішній скрипаль
зіграв би у мільйоні варіацій.

І ти виходиш на широкий міст,
змінивши форму - залишивши зміст.

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити...
І коли усередині пусто, окрім кори, Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.


Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш як.

Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Та мене не вистачить на усе.
І, мабуть, я істинно жалюгідна.
Бо така розпатлана карусель –
Ніби все, що мені потрібно.

Посидіти, подихати – вечір сирий, як дно
У найглибших, за-Маріанських пустих западин.
І коли накриває, аж видихнути не ладен,
Атмосферні, аж ніби ядерні, перепади,
Як холодне сухе рядно –
От покинути і поїхати в Баден-Баден.
Або ще там кудись. Насправді – усе одно.

Залишити якусь записку або листа.
Подавати про себе звісточки телефонні,
Як платівка на старенькому патефоні:
Все чудово, чудово – такі чарівні міста.
Ці слова усередині рвуться, немов кіста.
Ти така божевільно, невиправлено пуста,
Ніби брязкальце на плафоні.
І скрижаль на твоєму фоні
Така проста.

І говориш у білу слухавку: ти послухай.
Ну який я герой – ніякий, не в тому справа.
Просто скельце, якому надто тісна оправа
І гнута дужка.
Бо коли кожен день – така гамівна вертушка,
Кожен вечір – така нестримна людська заграва
Відпускає великодушно,
Немов Варраву.

В слухавці – глухо.

І тоді ти говориш: я просто – людська істота.
Я не хочу багато – якесь там житло, робота.
І спокій.
І якщо цього мало на твóїй шкалі високій,
То я – не ти.
Я не вмію отак тягти.
І мовчання склепляє рота.

А зрештою,
коли в горлянці застрягла осінь
і лоскоче зсередини то листóм, то чужим віршем –
це ще не щем.
Як послухати простаків – живемо при царі Горосі,
а шулік – у пору нікчем.

І коли за вікном – розбивають вікна,
десь когось убивають і щось несуть,
що ти вдієш? Такий залишили вік нам
і таку залишили суть.

На чотири стіни – голосніше звуки,
хай горлає хоч радіо чи ТБ,
і коли пролунає луна базуки –
як же добре, що не тебе.

Обережно вдягатися на імпрезу
(а сказали б колись – на блуд),
на підборах таких – то ідеш по лезу,
як німий на Останній Суд.

Це в сімнадцять – виспівують Марсельєзу,
барикад голосну красу.
Залишаю багатства старому Крезу,
а мені би дорогу мою тверезу,
і Тебе пронести, як одвічну тезу.
І я теж, може, десь там когось спасу.

Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми –
Засновники роду.

Ніхто нас не возвеличить на свій Парнас,
Нехай наш рід – не народ. І нехай – не плем’я,
Нехай він не з Передгір`я, не з Середзем`я –
Він. Означає. Нас.

Хай нас немає на їхніх рельєфах лиць,
Нехай клястимуть не раз мандрівним баластом,
Що нас не скинути, ані з плечей покласти
На пустоту полиць.

Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля –
Нас перекинуть впоперек – і пройдуть.

У тебе дар на таких – без передиху, без відстрочки,
Аж божевілля зводить у манівці.
Він носить серце у лівій кишені сорочки,
Як обручку на правій руці.
Він світлий образ, він сонячний легкий промінь,
Його волосся – достигла під небом мідь,
Такий колись зустрінеться на пероні –
І все. Розбирай валізи. І вже не їдь.
І скільки не живи в автомат-режимі,
І як не переборюй їдучий бром,
У тебе розвивається о-дер-жи-мість,
Попелюшчин синдром.

Такого смирення й холоду – метастазно.
І шо, моя мила, з серцевих таких напружень?
І ти посміхнися йому, посміхнися люб`язно.
Але байдуже.

Те, що я зараз пишу не ввійде в аннали.
Та, у чийому тілі живу – тим більше.
Скільки таких на узбіччі колись сконало,
Так і не написавши пристойних віршів.
Так і не дочекавшись – якої слави?
Слів, що приходять і ріжуть дротами шию,
І, розпоровши зап`ястя, одразу шиють
Римами лави.
Так, що у венах – не вітер вірші жене,
Так, що неспокій – розпечена дико магма.
Скільки питань поміщує діафрагма,
Перш ніж рвоне?

*

І не страшно. За стільки років уже не страшно.
Вата під шкірою, тирса у голові.
Я механічна, немов автомат-Калашник,
Принце, Ви, мабуть, в біса були відважні –
Ігри зі зброєю горді та епатажні,
Тільки лишають рани пригорлові.
Ми, мабуть, Принце, чогось не зійшлися грою.
Ви – у рулетку, а я – у любов герою.
Жанровий стик.
Я не Принцеса – на мене не стало казки,
А Казкарю починати сюжет з поразки –
Якось не звик.
....................................
Та хто ж їх знає, закони отих комедій,
Наче в грудину напхали дерткої вати.
Милий, Ви обернулися на ведмедя,
А я ж не встигла навіть поцілувати.

На дві адреси – жодної домівки,
І дві дороги – кожні вихідні.
Ти подаєш під церквою дрібні,
Як відкупні.
Для райської долівки.

Твій спокій – сплав титану. Не розбити.
Ти стільки бачиш і спокійно спиш.
Цей білий сніг – знецінений гашиш.
Коли немає з ким поговорити,
То ти із ним спокійно помовчиш,
І можна жити.

Ви із Богом квити.

Уроборос все ближче до свого хвоста.
Скоро буде шампанське і будуть куранти.
Через сотні років у старі фоліанти
Увійдуть наші свята і наші міста.

І напишуть: вони прикрашали голкові –
Ніби символ… Ну, вічність – це надто банально.
Ну, напишем – цей символ був дуже сакральний.
І додати: ці дані, мабуть, помилкові.

Або цей ритуал: загадати бажання
За дванадцять ударів – і випити, з’їсти.
Наші предки були з чудернацького тіста,
Часто вірили в магію чисел, гадання.
І при цьому були - через раз – атеїсти.

А опісля у них починались вертепи.
Цей «вертеп» – це предмет багатьох дисертацій,
Не один науковець попросить дотацій
На теорії типів, і рухів-ротацій,
На «поліський підвид і гібрид лісостепу».

Може, все буде так – із досліджень щось вийде путяще:
Ми згори посміємось із їхніх об’ємних томів.

Ми прожили цей рік – кожен так, як хотів чи зумів.
А наступний, можливо, удасться нам трішечки краще.

Не те, мій Боже. Всі слова не ті,
Зриваються із язика із тріском,
Як кольоровий розсип конфетті.

Моє дитинство – як стара валізка,
Десь на горищі пам’яті чаїться –
І шкода викидати, і громíздка.

Я забуваю вулиці і лиця,
І пам’ять – як старий затертий запис,
Чи звук поганий, чи напів насниться .

Я пам’ятаю смак святкових трапез:
Цукерки. Мандарини. Лимонад.
І «З Новим Роком!» кривуватий напис.

Це я писала – з маминих помад.

***
Не те, щоб все змінилося – деталі:
В останню мить вбігаю з електрички,
Летять в куток пальто і рукавички –
Мене чекали. Решта – це дрібнички.
Я повернулась. Можна жити далі.

***
Отаке повертання щороку до своїх основ –
Я закінчила коло. Я скоро почну його знов.

Алісо, Алісо, твоє Задзеркалля розбите.
Рожеве на скельцях – це кров із порізаних рук.
І що тобі, дівчинко, зараз ночами робити,
Коли не втечеш від безсоння у вигадку-гру?

Крохмаль простирадл – як розсип уламків на гальці,
Засмолені вікна під тиском північної товщі.
І пóдушку мнуть твої пальці, крижини – не пальці.
Ночі – вони найдовші.

Куди тобі, дівчинко? Широко очі розплющиш,
Вбираєш у себе сю ніч і провалля зі стелі.
А тіней не меншає. Тіні – вони невмирущі,
І холодно, дівчинко, щулитись в мерзлій постелі.

Бо стіни – як лід. Не торкнути – промерзнеш до кості,
Бо два покривала вчепились в артерії сонні,
Бо падати можна не тільки з вершин високості.
А можна – в безсоння.

Це ти, мій рідний? Скажи-но мені, це ти?
Я так чекала, що марила наяву.
Мовчить відлуння прогірклої самоти.
Я так чекаю, що, мабуть, не доживу.

А дні тремтять, і у венах вирує струм.
А дні летять божевільним рядком кантати.
І раз на рік одиноку сльозу зітру.
І я би краще в черниці, ніж так чекати.

І кожен подих минає мені, як вік.
І кожен день утікає мені, як птах.
Один земний напророчений чоловік
Не зміг дійти, загубивши себе в віках.

І він не хтів, чи хотів, а не знав доріг,
Чи проминув, загубивши мої прикмети.
І я навколішках, Боже, бо час пробіг,
Мені лишаючи тіні та силуети.

Бо стільки років – це ж, Боже, такий тягар,
Бо я забула врешті, кого чекала,
Бо в мене, Боже, зостався старий дзиґар,
А більше, Боже, я зроду собі не мала.

І тільки тиша лишилася наостанку.
Волосся сивіє, кров моя в жилах рідне.
Отак чекати роками безперестанку.
Це ти, мій рідний?

Не приходь до мене, Грею, не приходь.
Я чула, що був корабель і червоні вітрила,
Та я не пішла, я вже, знаєш, своє відходила.
І ти не запізно – це я, хай пробачить Господь,
Це я не зуміла, це я розучилася віри –
Не всім до снаги чудеса, молодий капітане.
Я раптом втомилася ждати на теплі зефіри.
Я просто, якою була, вже ніколи не стану.
І пусто, і гірко мені від такої поразки,
Так вірити двадцять років – це щось та й значить.
Я просто жила поза межами тої казки:
Замало ілюзій, щоб врешті не стала зряча.
*
І як колись – збираю дикі квіти
І бігаю в дощі без парасолі.
Які там журавлі? Мені би просто жити.
Ассоль померла. Хай живе Ассоль.

Хлипко мені і холодно, мій П`єро,
Пальці мої розучились держати перо,
А ляпаси б`ю, аж лунко.
Ролі, мій любий, ці ролі сильніш за все,
Вічний пастух не овець, а себе пасе,
Не прагнучи порятунку.
*
Довічний блазень, загнаний у кут,
Вже звично молить, впавши на коліна,
Про першу милість на своїм віку.
Вистава йде. І вічна Коломбіна
З розмаху б`є підставлену щоку.
*
Дивися, мій любий, на жала моїх шпичаків –
Мальвіна щось, мабуть, наплутала: лапа Азора,
Проштрикнута наскрізь, лишає криваві узори
Не тільки на сцені, під соло захриплих смичків.

І тільки одне - жалюгідний коханий васале -
Несе поза сценою пам`ятю вічних агоній
Відбиток принижень і сміху, як обрис долоні,
Обличчя твоє бліде.
Я б руку собі відрубала!...
…Вистава іде.

Подай мені краплю легкості, правдива моя Нагайно.
Ти знаєш, що ти ще й віща?
На таких важелезних планетах і тіло твоє негайно
Вагою у діл вперіщить.

Я побачив усі поля і усі пустелі,
Пекуче сонце і небо украй рапате.
На такій, як оця земля, мерзлянíй постелі
Неможливо спати.

Я ходив до усіх людей
Із усіх доріг,
Я збирав до своїх грудей
Колючки – зберіг.
Я такі баобаби бачив – сказати страх,
У ніким і ніколи не виполотих серцях.

Знаєш, скільки у вас нічийних росте троянд?
А нічийних людей – до сказу!..
У садах і на клумбах, обабіч пустих веранд…
…Їх ніхто не любив ні разу.

А ночами у вас зірки божевільно світять.
Стільки сотень зірок, довіку не зрахувати!
Десь там моя планета на своїй малій орбіті.
І Троянда. І тільки один неробочий кратер.

Я боюся, Нагайно, бо звідси не видно й цятки.
А ну, як вона загине?
Я покинув себе, а тоді причинив дверцята –
Моя провина.

Я не знаю, чого шукав і чого знайшов:
Ця планета мене заплéла у свою пряжу,
І тепер найдрібніший пил із моїх підошов
Мені нездоланно важить.

Я, мабуть, забагато бачив, замало знав.
Дай, Нагайно, води лиш нап`юся з того цебра.
Я ходив до людей довжелезним плетінням нав,
А вони – половина з піску, а напів – з ребра.

Я, Нагайно, летів би, та тіло моя зважніло.
Стільки суму – аж ноги вростають у дно піщане.
Ти мені обіцяла свободу в холодних жилах.
Подаруй мені краплю легкості на прощання.

Такі-от справи. Я знову не сплю ночами.
Міфічні дні – двадцять п`ятим міфічним кадром.
І я поволі стаю усіма речами,
Які ці стіни сховали у своїх надрах.

А дні ідуть. Дзеркала безсоромно брешуть.
І стіл нічого, а я – припадаю пилом.
І дні поволі під себе мене обтешуть:
Такі вже правила гри під оцим світилом.

А що мені? Я не сплю і шукаю істин.
(Які там істини – третя година ночі?)
Я, мабуть, скоро отак перестану їсти –
Доволі клоччя.

Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

Збирайся, жінко. Перейди поріг.
Не озирайся – Бог сказав людині.
Твій Бог правий. Це місто - сущий гріх.
А ти і твої діти – ви ж невинні.

***
То й що, що крики? То луна біди.
(Не озирайся.) В них нема душі.
Чиїсь сини. В колисці б задушив!
На ціле місто - щоб і десяти!..
(Не озирайся. Йди.)

Отак їм треба! (Не спиняй ходи.)
То Божа воля. Слухай і корися.
А крики, крики, крики…! (Не дивися.)
Ти маєш Бога – Господу годи.
(Не озирайся. Йди.)

О Боже, Боже, Боже! Відведи!
Ось муж мій, Лот. Іду в його сліди.
(Не озирайся.) Крики. (Грішні, грішні!)
А крики, крики!... Як мені піти?
Я розділяю. Відпусти, Всевишній.

Я без тебе не можу дихати. Це залежність, а не любов.
(Коханий, що буде з нами?)
Ти просив – мене? Так? Чи Він сам, без твоїх молитов,
Ще один подарунок тобі – бери, Адаме!

Ця любов мені дана Богом, не моя, ні!
Цим ребром і любов`ю до тебе – як пса до буди.
Я з ребра. Я слабка. У твоєму Раю. Приблуда.
Не тобі - відпустити. Змиритися – не мені.

Що я, врешті, для тебе? Я – лялька? Жона? Заміна?
Це ж любов, а не я, коло тебе стає сліпа.
Як жорстока насмішка – медове «моя єдина».
Бо Ліліт не схотіла. А Єву ніхто не спитав.

Стільки Раю – для мене!... Коли я просила Раю?
Проклинати тебе не вмію, а всі причини -
Я, Адаме, насильно/так сильно тебе кохаю…
Їж, єдиний.

Темниця моя без ґрат. Сторожа моя пуста.
Холодний і темний світ.
Холодний і темний ти.
Гранатовим соком мені – на твоїх устах.
Гранатовий плід –
Заборонений плід:
Пусти!

Кричати, молити, клясти
Немає сили.
Це руки твої лозою мене обвили.

Хотіла вінок сплести
А вийшли могили,

Снігами печаль укрили -
Жалóби печать нести.

Мамо, прости!

Він говорив мені – як він мені говорив!
Як він у очі мені напустив туману!
Мамо, матусенько – як він мене обдурив!
Мамо, ріднесенька – як я хотіла обману!

Втекти? Піти?
Стій, зачекай –
Хай!
Хай зледеніють світи!
Не відпускай…

Ну що ти, що ти? Тихо, тихо, ша!
Сестричка спить, іди до мене, серце,
Синочку мій. На відстані ножа
Ти так на батька… Все-все-все, не сердься.

Вже не болить? Молодшенький не плакав.
Мої маленькі… А тепер – чекати.
Чи ти забув, що у слуги Гекати
Не гірша за твою остання дяка?

Я царська дочка! Ти забув, мій муже?
Я щедрі жертви ношу на вівтар –
Твоїй царівні полюбились дуже.
Тобі ж, Ясоне – найдорожчий дар.

Ой люлі-люлі. Діточки поснули.
Хороші дітки. Так тобі, Ясоне.
Пощо майбутнє, як забув минуле?
Замало злото-руна? На червоне!

Будь проклятий! І проклятий – живи!
Я батька зрадила для користі твоєї!
Своїх дітей… Але твоїх – гляди!
… І ти гляди. Отак тобі, Медеє.

Він не любив тебе, маленька німфо – плач.
Молися – раптом вчують угорі?
А біди – навперейми і навскач.
Жорстокий хлопчик – блазень? Принц? Приймач? –
Казав - зігріє. Бачиш: не зігрів.

Куди тепер? До Риму чи Коринфу?
Від себе? (нього?)…

Вчора, в цій порі
Він твого батька…! А кричав: щурі!
А брат поїхав. Плач, маленька німфо.

У монастир – за все, за все, за все!
Маленька німфа розплітає коси,
Плете вінок із болю і колосся,
Беззахисна. Простоволоса. Боса.
І до води – топити біль – несе.

Наївносте! Чи ж пекло утопити?
Дурне дівча. Ти винна – він судив.
Він не любив. Він не умів любити.
Він, кажуть, навіть матір не любив.

…Вода, вода…! – як за спиною крила.
Офеліє, ти також не любила.

ДЕНЬ:

Привіт вітрам! Я травень привідкрила.
А кров у скронях б`є, як б`ють копитом коні.
Душа моя – стривожені вітрила,
Стривожено-стриножено червоні.

І буде небо, море і Всевишній,
І я-піщинка, і піщинка-світ.
І мить – на кілька днів, на кілька тижнів:
У Всесвіті моєму квітнуть вишні.
А отже – все буде. Як слід.

Упасти б вгору – де найглибші зорі,
А найгостріша - проштрикне навічно.
І море знатиме. Припливи символічно
Лічитимуть миттєвості прозорі.

А Бог – усюди. Це його хода.
Цей травень і вітрильники, і зливи,
Коли душа солона, як вода,
Прозора вічність кольору оливи.

НІЧ:

Ніщо не вічне. Поготів – любов.
Коли нема для чого і для кого.
І всує! Всує сонми молитов!

Настояна на Часі до гіркого,
Надірвана мелодія трембіти,
Лише одне тепер прошу у Бога:
О, Господи! Не дай мені любити.

Коли нема ні сліз, ані жалю:
Холодний осад – як довічна втома.
Розбито все, що було з кришталю.
Жбурляю сни – іронію ловлю.
Чому я скло? Причина невідома.

Жила як вміла. І не вміла жити.
Сто першу вічність випито до дна.
Звершилося. Не дай мені любити.
Довершена. Довершено одна.

ДЕНЬ:

Сотні тисяч «якби» обплітають порожню долю.
Всі дороги пусті. На дорогах тебе нема.
Я тебе не люблю, мій чарівний червіний королю.
Ну, хіба на свята. Ну, хіба крадькома.

Зав`язати б дороги у вузлики – і усього.
Щоб на пам`ять, чи щастя, чи, зрештою, просто так.
Ти не любиш доріг, перестояних до гіркого.
А мої, калинові, якраз отакі на смак.

Перестояна ніжність, немов навісна оскома.
Не-моя не-любов, пережита у сірі вірші.
Сотні тисяч «якби» - я із ними давно знайома.
Ну, подумаєш, просто буде на кілька більше.

НІЧ:

(пауза на три удари серця)

Любов до зáпиту. На потім. На колись.
А термін вийшов, як виходять з ладу.
Були надії – та перевелись
На цілих кілька плиток шоколаду.

(два удари)

Любов мою до зáпиту
Сухим чеканням зáпито,
Сухим чеканням, як сухим вином.
І падають пробачені
Надії передплачені,
Надії передбачені в геном.

(удар)

Не потрібна. Всього лише. Хлепчу печаль з калюжі.
Видивляюся лиця на когось (на тебе?) схожі.
Я всього лиш щеня. Недолюблене дуже-дуже.
І відтоптують лапи засліплені перехожі.

ДЕНЬ:

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А весни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати - до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.


НІЧ:

Пуста і грішна. Ось він – горизонт.
Глухі кути, назад не повертати.
Порозбирати вчинки на цитати,
Де зникнув зміст і вигорів резон.

Живу – і крапка. Це важливо – як?
І дні як дні. Не завжди до лиця.
Гірке безсоння, як старий коньяк.
А «завтра» – нам ніхто не обіцяв.

x =
От тільки не треба чергових святих констант:
Константи - відносні, а я нескінченність-мінус.
Мій шлях – від нуля. Ніби я ще кудись подінусь,
Довічних питань і довічних старань адресант.

у =
І знаєш, я стала зла. Мені не діждати раю.
Пряма – занадто жорстока, коли дотичних нема.
І я не люблю людей – я надто їх добре знаю.
А більше за все – бо достоту така сама.

z =
І в цій ілюзії від кімнати
Я «ікс» невизначених витрат –
Мене забули намалювати
У цій системі координат.

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А вéсни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.

Так просто: куплю рушницю – і піду на полювання.
І буду стріляти птáхів – літають, а я без крил.
Потрощено посуд. І скалки – як сподівання,
Розбиті слова, як хронометр ділять мовчання
На «до» і «ніколи». На міцність і вись перил.

А ми не стрибаєм, упившись істерик і шансів.
Не виєм на місяць, коли шаленіють повні,
Складаємо пошепки кілька німих романсів,
І - хай йому грець! – а життя – це не тільки ззовні.

І - чорт забирай! – я не вмію красиво жити.
Мені залишається тільки зціпити зуби.
На зламах іронії правду приворожити,
Як непочута, нещасна дочка Гекуби.

І – к бісу! – якби я вміла, то я б ридала,
Не била б душу, а з нею себе і посуд.
А зрештою, надто пізно на суд і розсуд:
Булá, яка бýла, і стала, якою стала.

І – хай йому! – ми не шукаєм легкого раю,
Не удаємо із себе святих/пропащих.
Бо ми помилялись. Бо час помилки витирає.
А той, хто уміє і знає, хай зробить краще.

Прийшла по твою душу – відчини!
Оббила в кров дороги і пороги.
Червона повня – символом вини,
І чорні зорі – символом тривоги.

Яке холодне скло – в очах – вікні!
Впусти мене, Непрошену-на-ґанку.
Вузли доріг рубаю на світанку,
А твої двері - знову прохідні.

*
Солоний день впаде на збиті ноги.
Дверей – без ліку, а печаль – без краю.
Застигле сонце – символ епілогу.
І чую стукіт. І не відчиняю.

Я ж полином причащалася - зранку, натще.
Перебродила, як молоде вино.
Вилила душу в золочену чашу – наче
Зілля, гірке – як я і як я – гаряче.
Пий, моє серце. Вже осад упав на дно.

Пий, не барися, не бачиш – питво холоне.
Пий, не барися, не бачиш – темніє зілля.
Чари мої не дістануть тобі корони,
Чари мої не зіграють тобі весілля.

Я тебе не врятую і не поможу,
І ні удачі, ні зиску тобі не буде,
Не покладу на могилу червону рожу
І не прийду, поки будуть з тобою люде.

А як усі покинуть – аби забути,
Я принесу полин, а сльози не зроню.
Я ж тобі душу - неначе ковток отрути,
В чашу золочену - наче тобі в долоню.

Я довго йтиму вуличними зміями.
Що привиду якийсь абстрактний час?
Ці вулиці, запльовані помиями –
Найкраще люстро ідеальних нас.

Дивись – я ляжу людям попід ноги.
Чи хто мене хоча би проклене?
Кошлаті тіні. І брудні дороги.
Їх завжди топчуть – як тепер мене.

І будуть люди обминати тіло,
І будуть дні спливати, як вода.
Торішнє листя – надмогильна брила.
Торішні люди – та ж сама хода.

Хіба що злодій виверне кишені.
Не рухатись. Молитися. Осанна.
А хтось зачепиться і вдарить по мішені:
«Вже розвелося тут!.. Встидалася би!.. П`яна…»

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Самотня рвана тінь сплітає сушу
І креслить у зіницях мертві руни.
Немає чим перелатати душу.
Стираю пальці. Рву до крови струни.

Я – Янус. В мене тисячі зіниць.
І сотні знаків на усіх обличчях.
Збираю в жменю голоси синиць,
А власний десь у грудях тихо вичах.

Я – Янус. Не шукай в мені мене.
В мені є ти. І тисячі до тебе.
Все, що минуло. Все, що ще мине.
Рятуй себе. Мене уже не треба.

Бо вбиті руни проросли у грати,
А я все ділю душу на личини.
Все рву і шию. Плутаю причини.
Усе. Уже немає чим латати.

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Зав`язати у вузлик нікчемне нажите добро:
Кілька усмішок, кілька удач і розваги словами.
Ще найперший Адам не хотів віддавати ребро.
І минають віки. А ніщо не змінилось, Адаме.

Я свій клуночок-вузлик-надію зібрала сама.
Вимагати у Бога побільше тепла? Терпіння?
…І кидала монету. І випала - Колима.
Врешті-решт, чи не байдуже, де починати спасіння?

Що ти хочеш, Адаме? Зі мною – мої гріхи?
Вже не шкода тобі для мене одне реберце?
…Та гординя – мій гріх – все роздмухує темні міхи…
Мало. Мало, Адаме. Тепер мені треба серце.

Я візьму тільки вузлик – в руки.
На плечі – душу.
Будуть довгі дороги у поросі і смолі.
Не на прощу, не на спокуту, а просто – мушу.
В цю найдовшу дорогу крізь кожне із кіл Землі.

У твого забутого імені присмак іржі.
Ковтай – не ковтай, а воно залишається в роті.
Як перші – ще білі – сніги пообсядуть на дроті,
Покинь своє ймення. Візьми те, що дали чужі.

Ти й так не озвешся на тиху мелодію звуків,
Ти й так не згадаєш, як слово плететься із літер.
Забуте імення ковзне понад вухом, як вітер.
Забуте імення, покинуте тільки на круків.

А все-таки, в крові ще ллється півзгадка іржі.
Покинуті, зраджені ймена зависли над нами.
Залізна броня ярликів – що нам зроблять ножі?
Та будем катовані пам`ятю. Не іменами.

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Тремтять дороги. Колія кричить
Шалілими колесами вагону.
Цей потяг мчить.
Метал скавчить,
Звіряючи жалі перону.
Перон мовчить.

Він бачив все, він пережив війну.
У зморшках колій застигає час.
Цей потяг – що? Півспалахом війнув
І згас.

А ніч як фатум. Ліхтарі ячать.
Всі люди розбрелися: хто?.. куди?..
Перони знають, та вони мовчать,
Набравши в рот печалі, як води.

Просто сумніви згризли сувій.
Ну, душу, як твоя ласка.
І не треба мені ні похвал, ні хули.
По одній, по одній -
Я усі переміряла маски.
І купила усі. Бо усі підійшли.

Відривала від себе шматки - і ліпилась монета.
І платила рахунки. І доброю була ціна.
А у п`яному танці все швидше крутилась планета,
Захмеліла від волі і, може, іще від вина.

Розійшлися вітри - і жбурнули презирством у вічі.
Бо чого би іще отак обпікало щоки?
І чого це раніше здавалось, що всі ми - вічні?
І щоб хоч не так страшно - уголос рахую кроки.

Я би просто спинилась, якби-то дозволено стати.
Я би більше молилась, бо зараз немає часу.
Ні благань. Ні проклять.
Була б лицар - то я би сміливо поправила лати.
Ну а так - я не зовсім рівно вдягну гримасу.
Просто руки дрижать.