ДЕНЬ:

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А весни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати - до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.


НІЧ:

Пуста і грішна. Ось він – горизонт.
Глухі кути, назад не повертати.
Порозбирати вчинки на цитати,
Де зникнув зміст і вигорів резон.

Живу – і крапка. Це важливо – як?
І дні як дні. Не завжди до лиця.
Гірке безсоння, як старий коньяк.
А «завтра» – нам ніхто не обіцяв.