Поезії, які допущені до конкурсу на 10.03.2001р.:
Роботи заносяться по хронології поступання (останні з тих, що надійшли, подаються на початку).
Перейти на сторінку № 1
Перейти на сторінку №2
Перейти на сторінку № 4
Третя сторінка:
Автори:
Едуард Сирков
Ярослав Чорногуз
В. Ляшкевич і Орест Огородник
Едуард Сирков м. Львів
Яка довкола дивна ніч
І небо все у зорях!
Ти припади до моїх пліч
І будь зі мною поряд.
Усі б скарби земні віддав
За дивовижну вроду,
Яку Господь тобі послав
Для мене в нагороду.
Яка чудова мить оця -
Її спинити хочу.
І б'ються радісно серця,
А я тобі шепочу:
"Люби мене, як я, люби,
Здійсни шалену мрію,
А царство смутку і журби
Я без жалю розвію".
До тебе ніжно пригорнусь,
Візьму в палкі обійми.
Ніхто тепер тебе, клянусь,
У мене не одійме.
І, вірю, злиє нас в одне
Жагучий поцілунок,
І доля щедра нам пошле
Кохання ніч в дарунок.
І буду все життя своє
Любов носити в серці -
Її ніхто не відіб'є
У мене аж до смерті.
Яка довкола дивна ніч
І місяць в небі світить...
Кохання - найсолодша річ
З усього, що у світі!
Ярослав Чорногуз м. Київ
Із вінка сонетів "Смерть з любові"
1.
Не буде в нас кохання із тобою,
Бо іншій зовсім відданий навік,
Я добрий сім'янин і чоловік,
Не вкрию більш себе гріха ганьбою.
І кожен раз готуюся до бою
Із чарами принадливих повік,
Очей великих і рум'яних щік
І поглядів спокусливою грою.
Від їхніх стріл себе обороню -
Ти не проб'єш байдужості броню...
Та хоч краса у штурмі навісному
Руйнує бастіони звідусіль -
Не видам слабину свою нікому,
А лиш у віршах цей солодкий біль.
2
А лиш у віршах цей солодкий біль,
Моя таємна пристрасть процвітає,
Оця сліпа закоханість витає,
Немов мара диявольських свавіль.
Парісе, хіть блудливу пересиль -
Тобі народ осанну заспіває,
І Троя незруйнована засяє
Від праведних, святих твоїх зусиль.
Але, безвольний, ти програв двобій
І все життя не знаєш супокою,
Бо подолав тебе спокусник змій...
А я борюся ще, немов за Трою,
Шаленство, розпач і свій жаль тяжкий
Тобі і людям виллю із журбою.
3
Тобі і людям виллю із журбою
Німу печаль. Бува в самотині
Мене зненацька видива хмільні
Огорнуть сатанинською імлою -
І душу й тіло збуджують собою,
Так наче наяву, не в напівсні,
Лише удвох, шалені, навісні
Своє кохання творимо весною.
Цілую найсолодші я вуста,
Рука кохане тіло пригорта...
Але в житті ніколи не спізнаю
Оцих моїх примарних божевіль.
Хай зрідка хоч уяву сповиває
Ах, мріє, золота моя, цей хміль.
4
Ах, мріє золота моя, цей хміль
У голові, в уяві, в серці бродить,
Усе на манівці мене заводить
У темні хащі геть від світлих піль!
Де очманілий від чаклунських зіль
Уярмлений нечистій силі годить,
Його поволі відьма з світу зводить
А чисту душу покриває цвіль.
Але ж любов - це щастя, не хвороба,
То мого серця золота оздоба
І світла, божа радість у раю,
Єлей святий, душі ним рани гою,
До дна у мріях спрагло чашу п'ю
Любовного солодкого напою.
15
Не буде в нас кохання із тобою,
А лиш у віршах цей солодкий біль
Тобі і людям виллю із журбою...
Ах мріє золота моя, цей хміль
Любовного солодкого напою
Цілує так смертельно, наче джміль
Із лютою ненавистю й злобою
Коня кусає, сипле в рани сіль,
Уперто так натоптує, мов кат,
Знущанням муки збільшує стократ...
І вже себе готую я до страти -
На плаху йду із усміхом ясним
І умираю з іменем твоїм -
Мої вуста устигли прошептати.
(Браво Ярославе. Вибачте за скорочення. В.Л. )
***
Наснилось, ти - ось-ось моя,
Відчув я плоть твою покірну,
Ще не ввійшов, лиш пригортав,
Як обрій - сонце надвечірнє.
Здалось - зійшлися вже краї
й нема прогалини між ними,
Та рухи впевнені мої
Зробилися чомусь різкими.
Це - од надмірних почувань,
(не вірилось, що володію!),
А ти, немов ляклива лань
Втекла... І не здійснила мрію.
Ні, не справдешні сну жалі,
То зла недоля так жартує,
Нас, мов космічні кораблі,
Любові плавний рух стикує!
( Ярославе, це глибокий К.М. сучасноcті, епохи зоряних челенджерів. Клас.)
Орест Огородник і В. Ляшкевич (м. Львів)
***
Запахло літом,
звісно всюди дами.
У гречці, коноплі і житі.
Багатоликі груди не прикриті.
Повсюди.
Геть усюди.
Дами.
Феміна-сонце лине світом -
над коноплею,
гречкою
і житом.
***
У погляді твоєму ключ,
замок, вірніше замок, надто близько
й хоча попід ногами слизько
я понесу тебе, о моя кицько,
і кину до безодні круч:
бо в замку - міць, замок же збити - низько.
У прірві рішення - урешті-решт
безодня саме те, що прагне дати ключ.
Я понесу тебе моя кохана кицько...
Перейти на сторінку № 1
Перейти на сторінку №2
Перейти на сторінку № 4
Повернутися на головну сторінку поетичного розділу.
