ПОЕЗІЯ. Неоготика. Необароко. Рококо
ДРУГА СТОРІНКА:
>>Повернутися на першу сторінку >>
Автори:
Мойсей Фішбайн
Володимир Півторак
Мар'яна Савка
Ірина Басараб
Дана Рудик
Юрій Гудима
Володимир Ляшкевич
Мойсей Фішбайн
* * *
Олесеві Скіпальському
Прозору тінь передніч перетну,
Тремке свічадо, необоротну,
Недоторканну лінію пташину,
Спогадуючи Місто на горі:
Двори, дахи, бруківку, димарі,
Осоння, зливу, літепло, шипшину,
Суницею мальовані роки:
Метелики торкалися руки,
Зело слова зволожені відкрило,
Джерела споглядали чужину,
І голос… голос… не наздожену…
Далекий голос… пісня про вітрило…
20 травня 1999
Altenerding
* * *
Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій…
25 травня 1999
Altenerding
* * *
…і щастя це — хвилини півтори.
Склепивши очі, тихо повтори:
околиця… напівзабуті лиця…
овече хутро… сині хутори…
багаття… бринза… сутінки… суниця…
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель… зело… криниця… Повтори.
Святвечір 1998 року,
Altenerding
* * *
Наталі Лотоцькій,
Богданові Ступці —
Ґолді й Тев’є
Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку,
В містечках поміж Брічева* й Сорок,
А я ніяк долоні не зогрію,
Бо хтось наслав чи тиф, чи малярію,
Бо впала зірка і приходив строк.
Та час мине. І я таки воскресну,
І вже на другий рік, на другу весну,
Між інших піль і містечкових стін
Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.
І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром.
5-6 листопада 1994 р., Мюнхен
___________________________________
* Брічеве – містечко Сорокського повіту (Бесарабія),
де народився батько поета.
Джерело:"Поетика"
Володимир Півторак
* * *
Заспокоїтися і віддати вітрам
свою тиху і добру, збезчещену душу.
Відшукати бухельце, налити сто грам,
перекинути в себе і стати на сушу
з корабля своїх мрій до жінок, до повій,
до закурених, наскрізь пропитих кав'ярень.
Плазом йти між лайна і, воскреснувши, твій
недоторканий образ побачить між марень.
Вийти ницим, як є, і до твоїх колін
ненароком упасти, …припасти устами,
сотворити прекрасне, зібрати полин
в серце своє, і потім віддати віршами.
Якщо зможу - зроблю, а як ні - то пробач.
Прокляни, якщо зможеш, нічого не бійся.
Лише прошу, ніколи-ніколи не плач.
Лише прошу, ніколи із цього не смійся.
Мар'яна Савка
" Вакаційний синдром. Кіноверсія (Сцена 4) "("Королівський ліс" - 2000 Львів)
Я любив її істинно так, як нікого й ніколи.
Колисав на руках перевесла важкого волосся.
Я тримав її тіло в долонях, як скрипку віолу
Чарівного звучання, магічного срібноголосся.
Понад руки і груди звивався мій втомлений подих.
Я пірнав ув озера, як риба зривався у небо.
Я її одягав у єдваби, плебеям на подив.
Я любив, я її захотів закохати у себе.
Переснились вуста. Переситились ночі тілами.
Я її не спиняв на порозі, граційну, як кішка,
На підлозі старі простирадла, і тіні, і плями
Рудуватого світла, що сонно гойдалось над ліжком.
Я любив її істинно так. Я палитиму довго
Неохайні конверти, роздерті, як пам'ять, надвоє.
І листи непрочитані в полум'ї світла рудого
Загортатимуть душі в мереживні чорні сувої.
(Необароко? Мені подобається. Любов-кохання по-львівськи. Дуже манєрно, дуже за Фройдом, вітерець пристрасті, поетичне перевтілення пані у пана. А затим ( в інших сценах) панів у престарілих режисерів - фантомів Львівської німоти, що за Мар'яною в самому кінці " ...невдахи,/ Хоч кожен із них був зухом./ От тільки тримають у пазусі птаха,/ Що велико зветься Духом." - Цікаво, як тому Духові, у них за пазухою? В.Л.)
Ірина Басараб
м. Борислав
* * *
Люблю кататись ввечері трамваєм,
Коли за шибкою цвітуть вогні
Гірлянд, що веселково рясно сяють,
Немов з вітрин підморгують мені.
Останній рейс. Порожні йдуть вагони.
Різке повітря обпіка, мов лід.
Збираю з неба мряку у долоні,
Що сіється в трамваїв срібний слід.
Дрімають тихо леви скам'янілі -
Почесна варта предковічних снів.
І тануть пішоходи припізнілі
В молочному тумані ліхтарів.
Люблю тебе, старий осінній Львове,
Коли в задумі снів соборів-свіч
І площ-озер зітханні вечоровім
З тобою залишаюсь віч-на-віч.
Дана Рудик
м. Варшава
La boudeuse
(Картина А. Ватто, 1718 р.)
"Без жалю за минулим,
тривоги про майбутнє
ми весело ішли квітучим лугом,
попід яким ховалась прірва..."
Граф де Сегюр,
сучасник Ватто
Віоли, тамбурини, клавікорди,
В обіймах меланхолії та снів,
Світ ілюзорності і анемічних слів -
Розсипте срібло жалобних акордів!
Гавот печальний - мрій опалих плід,
Під твій мотив провадять гру невірну
Рум'яна лялечка та кавалер манірний...
Де ти, любові істинної слід?
На тлі природи прісний ритуал.
Не піде обертом від нього голова,
Заздалегідь відомі вчинки та слова
І штучних пристрастей невиразний фінал.
Театр тіней, де щастя так примарне,
А граціозність щирість заміня.
Невиправний рокайль, буколіка німа
Та дві душі загублені намарне.
Чому ж у цій містичній чорноті
Так дивно тане плаття шовк важкий,
Крадеться відчай під тремтіння вій,
І смерть живе в серцях, у темноті...
Віоли, тамбурини й клавікорди,
Гряде вона, як грішний світ, стара
Пора прозрінь, всепрощення пора...
Даруйте ж подих радісних акордів!
( Маньєризм на межі з рококо. Чи рококо на межі з маньєризмом? Не має особливого значення - головне, що це - файно. В.Л.)
Мовчазна вечеря
В домі не буде нікого. Нікого...
І на душі буде темно і пусто.
Свічка краплинами часу заплаче,
на різнотрав'я спливатиме густо.
Гірко опуститься хліб поминальний
на обрус білий жертовним чеканням.
Вітру нічного обернеться шурхіт
в темних віконниць підсліпле зітхання.
Хрипко годинник вітатиме північ.
Хвиля шовкова вкриє розп'яття.
Пам'яті бранка, dona Desnuda
тричі промовить своє закляття.
Миртова гілка на рамі портретній.
Dona Desnuda викрикне ім'я...
Смерть, як дуенья стара за плечима
холодом жаху дихне їй на тім'я.
Чадно вівтарні конатимуть свічі...
Вірний закляттю, важкою ходою
Вежі Північної вічний Господар
тінь мовчазну приведе із собою.
Гаспидом страх заповзатиме в лоно.
Лоно гріховне...Dona Desnuda,
що тепер сльози, біль і сирітство -
випалить серце любовна облуда -
з привидом дике, блюзнірське весілля.
З тінню навіки єднання потворне...
Той, що байдуже стоятиме поряд,
слова не зронить і не пригорне.
Вироком в ніч закрадеться світанок.
Час на печать. Бо судилось прокляття.
З ним - неможливо, без нього не жити.
Що вороття, як немає каяття...
Вікна і двері - навхрест, щоб напевно.
Ладаном - стіни, аби змовкли ночі.
Дітям накажуть - триматись подалі.
Дівам нашепчуть - відводити очі...
* - Мовчазна вечеря - назва некромантичного ритуалу.
(Можливо неоготика тут зустрічається з більшою свободою постфемінізму? Містерійні жіночі відчуття осягнення цієї нової свободи? )
Юрій Гудима (м. Львів)
Видиво
На Губернаторських валах у місті Львові
там, де тепер каштанові дерева
зімкнули крони, мов склепіння в "Готик-Холі", -
в ногах старої вежі спали леви,
а з протилежного кінця алеї-нави,
немов з-за потойбічності тенет,
плив Діви загадковий силует
у німбі сонячнім із променів яскравих.
Здавалося б, яка тут дивина?
Ішла звичайна жінка. Я - повз неї.
Мені ж святою видалась вона
із грішної фантазії моєї.
>>Повернутися на першу сторінку >>
Повернутися на головну сторінку поетичного розділу. Пишіть нам. |
|
